Українська байка

Раз Кіт і Лис пішли собі в дорогу,

А у дорозі, бач, балакається много

Пустого й чемного. — От, — каже Кіт, —

Лукавий нині, брате, світ!..

Куди не рушишся — усе тривога!

Там пси, там пугачі, там дітчі сови,

Що годі вийти й за поріг,

Аби тебе хто-будь не перебіг.

Я лиш гадаю: от, напримір, ми,

Ще й вліті, не серед зими,

Мандруємо собі, здорові,

А може ж знати хто, чи там з діброви

На нас вже не летить півкопи псів?

— Нехай летить, коби лиш я здорів! —

Сміється Лис. — У моїй се головці

Є стільки фиглів, стільки штук,

Що я не боюся ні псисків, та ні ловців,

Та ні стрільця поганих рук!

А ти, небоже Коте?

— Я одним

Однісіньку лиш штучку знаю,

Але за те у ню так уповаю,

Неначе в мене в’на і єм, і переєм.

— Ха-ха, ха-ха! — зареготався Лис. —

Одну лиш штучку, коцуре-небоже?!

Що ся одна тобі поможе!..

Від мене, небораче, вчись

Усіх тих штук, що ними світ ся дурить!

Але з однов... се химині лиш кури!..

Але ще сього Лис не доповів,

Як з лісу вибігає лая псів!

Кіт драла зараз дав на дуба,

А з Лиса вже й здіймають шубу.

Не штука, хлопче, сто штук знати!

А штука є: з одної користати.

Один господар мав два сторожі при хаті,

А то такі, що пошукати!

Лиш що Гривко лінивий трохи був

І в літні дні, як від Сивка я чув,

Любив гарненько попоспати.

Але прийшла зима.

Мороз кресав.

Сивко й Гривко в клубки ся звили...

Гривко ж у плач: — О Сивку, брате милий,

Коби вже Господь Бог то літечко лиш дав,

Тоді в сей час будую собі хату!

Дав Бог і літечка діждати.

Гривко, який задовгий був,

Простягся в холодку (за хату вже й забув),

Але Сивко ’го будить: — Брате!

Вставай, мем хату будувати!

— Чи ти осліп єси до ката,

Чи що тобі?! — гавкнув Гривко,

Аж перепудився Сивко. —

Не видиш, де мій ніс? Де мої лапи?

А ще й мій довгий хвіст? Хіба би

Я одурів, таку велику хату

Загадувати будувати!

— Та же ж ти сам казав. — Але коли?

Ще узимі! Тепер же ж дав Бог літо,

А літо на тото, щоб спати та ся гріти,

А не будинки там у біса будувати!

Лиши мене! Я хочу спати.

Беріть собі на розум, діти:

Таких Гривків багато є на світі!

— О Боже мій! — так Заєць раз ридав. —

Ти кожному якусь потугу дав:

Дав чоловіку ум, дав псові зуби,

Медвідь з корінням вириває дуби,

Мурашки навіть кождий ся боїть!

Але мене?.. О гіренький мій світ!

Шкода лиш, що я чимось звуся!

От лучче піду утоплюся,

Та й спокій голові... Нема мені чо’ жить!

Пішов наш куций ся топить.

Приходить понад став (се діялось в неділю);

Жаби на березі ся гріли

Та й керекорили, звичайно, як Жаби;

Про смутчі Бузьки, про шваби,

Як з булков їх собі у маслі смажуть,

Відтак знов про Ворони вражі...

Аж тут з корчів наш Заєць — гульк!

Жаби усі як раз у воду — бульк!

А Заєць зупинивсь та й каже:

— Коли ж мене хоть Жаба ся боїть,

То не гіренький ще мій світ!

Се діялось за давніх ще давен,

Коли ще чоловік не знав Коня сідлати

Та ні у віз його впрягати.

Як раз прийшов до нього Кінь оден

Та й каже:

— О, рятуй мя, друже,

Бо Олень в лісі там — та так доїв мі дуже,

Що годі вже терпіть! — І ти наговорив! —

Му чоловік відповідає. —

Та же ж ти, друже, дуже добре знаєш,

Що я за Оленем не пущусь у погоню!

Неправду, може, я се кажу, Коню?

— Тож осідлай мене! — му каже Кінь. —

Зроби мені зубела в зуби,

До них дай поводи, хоть най лиш будуть з луба,

Тоді ся не жури, що Олень той не наш!

Ти будеш мати галдамаш,

А я знов свою мсту! — І так ся стало:

Коня як стій в зубела вбрали,

І сів на нього чоловік.

Позбув свій Оленисько вік.

Коневі на душі аж легше стало!

— Пусти ж мене тепер. — Помалу!

Добро, що ти мене навчив,

Тебе як маю зубелати.

Тепер ти мій вже, пане-брате,

І меш мене, де схочу сам, носив,

І плуг мій тяг, і віз, і сани!

Не вчи мя другий раз, мосьпане!

Не дайте мсті, о діти, волю,

Аби і ви не так попались у неволю,

Як той наш мстивий Кінь!

Та й се ще пам’ятай:

Як зубелать себе, нікого не навчай!