Раз Кіт і Лис пішли собі в дорогу,
А у дорозі, бач, балакається много
Пустого й чемного. — От, — каже Кіт, —
Лукавий нині, брате, світ!..
Куди не рушишся — усе тривога!
Там пси, там пугачі, там дітчі сови,
Що годі вийти й за поріг,
Аби тебе хто-будь не перебіг.
Я лиш гадаю: от, напримір, ми,
Ще й вліті, не серед зими,
Мандруємо собі, здорові,
А може ж знати хто, чи там з діброви
На нас вже не летить півкопи псів?
— Нехай летить, коби лиш я здорів! —
Сміється Лис. — У моїй се головці
Є стільки фиглів, стільки штук,
Що я не боюся ні псисків, та ні ловців,
Та ні стрільця поганих рук!
А ти, небоже Коте?
— Я одним
Однісіньку лиш штучку знаю,
Але за те у ню так уповаю,
Неначе в мене в’на і єм, і переєм.
— Ха-ха, ха-ха! — зареготався Лис. —
Одну лиш штучку, коцуре-небоже?!
Що ся одна тобі поможе!..
Від мене, небораче, вчись
Усіх тих штук, що ними світ ся дурить!
Але з однов... се химині лиш кури!..
Але ще сього Лис не доповів,
Як з лісу вибігає лая псів!
Кіт драла зараз дав на дуба,
А з Лиса вже й здіймають шубу.
Не штука, хлопче, сто штук знати!
А штука є: з одної користати.
Один господар мав два сторожі при хаті,
А то такі, що пошукати!
Лиш що Гривко лінивий трохи був
І в літні дні, як від Сивка я чув,
Любив гарненько попоспати.
Але прийшла зима.
Мороз кресав.
Сивко й Гривко в клубки ся звили...
Гривко ж у плач: — О Сивку, брате милий,
Коби вже Господь Бог то літечко лиш дав,
Тоді в сей час будую собі хату!
Дав Бог і літечка діждати.
Гривко, який задовгий був,
Простягся в холодку (за хату вже й забув),
Але Сивко ’го будить: — Брате!
Вставай, мем хату будувати!
— Чи ти осліп єси до ката,
Чи що тобі?! — гавкнув Гривко,
Аж перепудився Сивко. —
Не видиш, де мій ніс? Де мої лапи?
А ще й мій довгий хвіст? Хіба би
Я одурів, таку велику хату
Загадувати будувати!
— Та же ж ти сам казав. — Але коли?
Ще узимі! Тепер же ж дав Бог літо,
А літо на тото, щоб спати та ся гріти,
А не будинки там у біса будувати!
Лиши мене! Я хочу спати.
Беріть собі на розум, діти:
Таких Гривків багато є на світі!
— О Боже мій! — так Заєць раз ридав. —
Ти кожному якусь потугу дав:
Дав чоловіку ум, дав псові зуби,
Медвідь з корінням вириває дуби,
Мурашки навіть кождий ся боїть!
Але мене?.. О гіренький мій світ!
Шкода лиш, що я чимось звуся!
От лучче піду утоплюся,
Та й спокій голові... Нема мені чо’ жить!
Пішов наш куций ся топить.
Приходить понад став (се діялось в неділю);
Жаби на березі ся гріли
Та й керекорили, звичайно, як Жаби;
Про смутчі Бузьки, про шваби,
Як з булков їх собі у маслі смажуть,
Відтак знов про Ворони вражі...
Аж тут з корчів наш Заєць — гульк!
Жаби усі як раз у воду — бульк!
А Заєць зупинивсь та й каже:
— Коли ж мене хоть Жаба ся боїть,
То не гіренький ще мій світ!
Се діялось за давніх ще давен,
Коли ще чоловік не знав Коня сідлати
Та ні у віз його впрягати.
Як раз прийшов до нього Кінь оден
Та й каже:
— О, рятуй мя, друже,
Бо Олень в лісі там — та так доїв мі дуже,
Що годі вже терпіть! — І ти наговорив! —
Му чоловік відповідає. —
Та же ж ти, друже, дуже добре знаєш,
Що я за Оленем не пущусь у погоню!
Неправду, може, я се кажу, Коню?
— Тож осідлай мене! — му каже Кінь. —
Зроби мені зубела в зуби,
До них дай поводи, хоть най лиш будуть з луба,
Тоді ся не жури, що Олень той не наш!
Ти будеш мати галдамаш,
А я знов свою мсту! — І так ся стало:
Коня як стій в зубела вбрали,
І сів на нього чоловік.
Позбув свій Оленисько вік.
Коневі на душі аж легше стало!
— Пусти ж мене тепер. — Помалу!
Добро, що ти мене навчив,
Тебе як маю зубелати.
Тепер ти мій вже, пане-брате,
І меш мене, де схочу сам, носив,
І плуг мій тяг, і віз, і сани!
Не вчи мя другий раз, мосьпане!
Не дайте мсті, о діти, волю,
Аби і ви не так попались у неволю,
Як той наш мстивий Кінь!
Та й се ще пам’ятай:
Як зубелать себе, нікого не навчай!