Українська байка

Моя байка

Ні бійка, ні лайка:

Нехай ніхто на себе не приймає,

А всяк на вус собі мотає —

Хто вуси має...

Друкарю! Не дрімай: де треба, точку став,

Щоб мокрим нас рядном злий критик не напав,

Бо є й такі: не найде толку — буде тихо;

Не найде ж точки — лихо!

У Прокопа обід, у Прокопа хрестини,

У Прокопа бенкет, весілля, іменини;

Зате ж у Прокопа куми і побратими,

І всякий Прокопові сват,

І всякий Прокопові брат,

За Прокопа усякий рад

І в воду, і в огонь скакать!

Аж глядь —

У Прокопа пожар, все в Прокопа згоріло,

Насилу виніс сам з огню з душею тіло!..

Що ж, рідні та куми

В пожежі помогли?

Не дуже: родичі його й не пізнавали, —

До Прокопа й стежки в бур’ян позаростали!

Недаром люди гомонять:

Поки багат,

То поти й сват.

Загруз з волами віз. Втомившися, воли

В багні лягли,

Втомивши й мужика-небога.

На возі сидячи, Метелик розсудив,

Що він з снопами віз в болоті погрузив, —

Ізнявся й полетів, сказавши: — Їдьте з Богом!

Кума моя в шинок сальце носила,

А кумові борщик без сала все варила.

— Уп’ять без сала борщ! — кумі раз крикнув кум;

А кумові кума на глум:

— Та сало

Від холоду — розтало.

— Хіба! — сказав мій кум.

Хто ж чув, щоб з холоду та сало розтавало?

Як схочеться кумі, відійме в кума ум.

У Йванів огород понадилась корова Петрова.

Іван, подумавши, у хлів її загнав,

Убив і обідрав,

А шкуру голові подарував.

Петро та голові позов подав на Йвана Буяна.

А голова тер лоб, подумав і рішив:

«Петрові в другий раз корови не пускати

(Коли-то буде другу мати)

Іванів двір топтати;

А за труди, що Йван корову облупив,

Петро щоб гроші заплатив».

Крий Боже в нашому селі

Такому бути голові.

Максим «Бог дасть» не раз під вікнами чував:

Бог дав Максимові — Максим багатий став:

Бог скарб Максимові послав;

І ті, хто Максимця не раз з двора зганяли, —

Максимових собак ласкали.

Клим п’є, шутить, танцює, грає,

Казок і приказок говорить — не вгаває,

Ні втоми Клим, ні сну не знає;

Без Клима бесіда — без чорта купина;

Весілля — Клим мій там, Клим бенкет носом знає;

А діло? Клим, як чорт від ладану, втікає.

Хомиха чоловіка била;

Не на лихо ж Хому Хомиха вчила!

Хома Постіл

Від жінки заховавсь — під піл,

І, в три погибелі звернувшися, трусився,

І плакав, і просився...

Хомиха з рогачем присікалась: — Вилазь!

Вилазь, личино зла!.. — Хома в куточку бгавсь

І, плачучи, озвавсь:

— Не вилізу! Тобі я потурати годі:

Я господин в своїй господі!

Поснідавши вівсю, Ведмідь розтанцювавсь;

За танці Ведмедя Лисиця розхвалила.

— Ей, кумо, хвалючи сі танці — согрішила, —

Сірко Лисиці обізвавсь.

— Не в танцях сила

(Тоді Лисиця говорила).

Не танці я його — а лапища хвалила.

Щоб азбуки не вчить, Івась її порвав;

Що бридкий, дзеркало в шматки пошматував,

А рота у людей нічим не зупинив:

Сам не оглух — других не онімив.

Охотник уточку підстрелив в піст весною.

Що з неї? Їсти — гріх, дай підождать,

Щоб розговітись дичиною!

Діждав... і розговівсь? Ні: утку взяв робак!

Оттак!

Нащо ж стрілять було весною?

Розбились дзиґарі, проклята стрілка стала.

А пані, дивлячись, не їла і не спала

(Пани ж все роблять по часах).

Нема поправи в дзиґарях...

А пані ж? Пані не дивилась:

Як зголодалась — і наїлась,

А після їжі й на кровать,

Та й спать!

Раз п’яний Хрім схотів

Переплигнути рів!

Упав і хоть не вбився,

А все — калікою протверезився.

Хрім глупуватий з сина.

Що ж? П’яному — і море по коліна!

При місяцю, вночі, в болоті заблищало;

Максим уздрів — туди біжить.

— То, — каже, — золото! — Аж зрить —

Трухляве дерево на купині лежало!

Чи трохи ж золота на світі так блищить?

Цсс... цить!..

Раз Каламар з Пером сердито спорить став,

Хто книжечку нову із них скомпонував?

Почувши, зо сміху хазяїн як не вмер:

Багато єсть таких Каламарів і Пер!

Ласуха Бушля до Рибок,

Стара, підстрелена, крива і одноока,

Не здужала бродить глибоко

За Рибами в ставок.

Лукава й здумала: дай, каже, попитаю

Та Рибок налякаю.

От стала говорить до Риб: — Від рибалок

Я чула, що хотять ввесь іспустить ставок,

Щоб, не бродивши в воду,

Забрать всю Риб’ячу породу. —

А Риби в плач! Давай її просить,

Щоб їх переносить

В другий ставок!

А Бушлі й на руку ковінечка! Таскала

Дурних Рибок — та все глитала!

Поїла Бушля всіх, — у горлі Рак застряв

І Бушлю доконав.

Клим, п’яний як земля, з шинка йшов у вітряк

Та став на улиці і ключ держить в руках;

А кум, побачивши, озвався так до Клима:

— Іди в вітряк — вітряк перед очима!

А Клим йому: — Тривай — ммлини ддо мене йддуть;

Піддійде мій — ось ключ — ззумію ввідімкнуть!

Розпінився Рівчак весною в половодді,

Сміявсь над Річкою, що потиху текла.

На літо — Річка все в одній тече поводі,

А в Рівчаку — й земля засхла.

За Річку я сказав би Рівчаку дурному:

Хто добре робить — той не хвалиться нікому.

Голодний у степу знайшов мішок з шагами.

Узяв — і кинув геть: — Я думав — з сухарями!

Хтось Рало видумав (запевне, німчура!).

Премудре Рало

На бувкуні легесенько орало!

Останніх воликів кум Сидір із двора —

І за безцінок збув... Купив новеньке Рало.

Хоть воликів у Сидора не стало,

Зате ж німецьке Рало

Новісіньке коло ясел стояло!

Петро у Хведора кобили позичав

І, їдучи у ліс, заїхав до Одарки, шинкарки,

Та, грішний, після чарки

Кобилі хвіст при ріпиці ввірвав

(В Петра віжок — нечистий мав);

А Хведір на Петра у суд позов подав.

Суддя товстів — Петрів капшук худав...

А далі діло так рішили:

«Понеже оний Петр у Хведора взайми

Не брав безхвостої кобили,

То ми

Реченному Петрові присудили:

Кобилу ту йому держать;

А виросте їй хвіст — хазяїну віддать».

За Хведорове, бачиш, жито

Та Хведора ж і бито!

Раз Крила в Вітряка гуділи й оротали,

Що все село вони насущним годували;

А Камінь, П’ятірня і Колесо... мовчали.

Приказують, що хто мовчить,

Той двох навчить.

Щедушний пан казав:

— Чого ті мужики такі гладкі, здорові,

І шиї — як волові...

А я лежав, лежав,

Чого не пив, чого я не їдав! —

На річ його мужик так нищечком шептав:

— Здоров’ячко — трудами наживають,

А лежні — й під млином згнивають.

Хома кричав до кума:

— Дивись, як панський Кінь із жиру розіграв!.. —

А Кінь, ухоркавшися, дума:

«Не грав би я, якби батіг не підганяв».

Халяндри циганча скакало:

Не танців циганча, а хліба забажало!

Андрій купив собі суконця на сіряк,

Та, щоб кравцям, бач, грошей не давати,

Затіяв шити сам, а лучче той п’ятак,

Що мав кравцеві дать, про нужду приховати.

От краяти почав, та ізчикрижив так,

Що хоть пиши пропала вся сукнина!

Вже рад би мій Андрій, щоб вийшла хоть свитина!

Уп’ять за ножиці: общикав, общипав,

Що вже й штани з сукна насилу б ізібрав,

Якби шматочки позшивав.

Які ж штани з кусків? Подумав, погадав

Та із сукна вершок на шапку настачав.

Бач, пожалів Андрій кравцеві заплатить,

Та замість сіряка став шапочку носити,

А шапці наготи одній же не прикрити, —

Так він у шапочці та на печі сидить.

Давно, давно Езоп байки писать начав,

Осміював звіряк, над миром глузував,

Кричав на гріх зо всеї мочі

І пальцем тикав людям в очі.

А що ж він викричав? Не став гусак орлом,

Не заревів ведмідь волом,

Не привикає вовк до сіна,

Не вижав патоки із хріна;

Не надовбив ума Максимові в маслак,

Не вкоротив рогів у Сидора на лобі,

Не відірвав хвостів в відьом та в вовкулак...

Грішить хрещений люд без каяття й при гробі!

Та нащо ж я байки пишу ще, неборак?

Та так!

У Марковім садку свиня діру пробила

І ввесь садок порила.

Свиня — сусідова. Мій Марко звів пеню

Та на сусідову свиню.

Уздрівши шкоду всю, громада присудила:

«Щоб Маркова кобила

Сусідський огород і улицю порила».

Лиха б година вас, таких суддів, побила!

У Прокопа хороша жінка з-сина;

А Прокіп пробі все кричав,

Що жінку б він на відьму проміняв...

Побила б вас, жінки, недобрая година!..

Ні... я сказати мав,

Що Прокіп розум потеряв.

О, бити б Прокопа та бити —

Не вміє жінці угодити!

Десь на розумного дурний напав: кричав,

І лаяв, і ворчав;

Розумний все мовчав.

А як охрип дурний, розумний говорив:

— Якби дзвін не пустий, то він би й не дзвонив.

Скупий не спав — робив, скупий не їв — копив,

А від того... ще більш розбагатів?

Ні, околів!

Збирається Кіндрат орати:

Готов батіг, ярмо дістав;

Пішов же воликів та плуга добувати —

Йому ніхто й не дав.

Готова і дуга, й удили, —

Не достає — возочка та кобили...

Убогий Максимець: у нього, як на смішки,

Не тілько що людей — нема в господі кішки.

Максим багатий став — відкіль свої набрались:

І двері від рідні його не зачинялись!

Явилася душа на той світ. Проводжатий

Став душу новичка питати:

— Відкіль і хто така? — Із города Жлуді,

Сиділа тридцять рік безвихідно в суді;

На світі я нічого не грішила —

Бо я нічого не робила. —

У голові судді не жив, як треба, цар —

Він все підписував, а правив секретар...

Суддю у пекло не послали.

Умилосердились, сказали,

Що тим суддя не злий,

Що зовсім був дурний.

З похмілля Клим недуж валявся

І дав собі зарік,

Що він не буде брать горілки в рот вовік;

А тілько що очунявся, пройнявся —

Вже третій день в шинкарки похмелявся!

Хто сам собі дає зарік —

Пропащий чоловік.

Украли в козака коня;

А козака об тім журба напала,

Що на коні оброть новісінька пропала!..

Чуренка жінка із шинка

Вела п’яненького; а панотець спитався:

Навіщо він за жінку все держався?

Чуренко й каже: — Єсть пословиця така:

Сліпець ссміліше ходить,

Як повводатар вводить.

Хомиха кожен день свого Хому чухрала.

Почувши те, кума кумі сказала:

— Хома з Хомихою пропащий неборак!

В мозолях, в синяках і тіло все, й маслак!.. —

Другая їй сказала так:

— Не слухай, галочко: чи можна, щоб Хомиха

Хомі бажала лиха!

Юхим узявсь робить усе!

Та й звів усе — на псе!..

Хома журився,

Що лобода й кукіль у просі зародився;

А кум Хомин так об’яснився:

— Іще то не біда,

Як в просі лобода.

А оттоді біди,

Як ні прісця, ні лободи!

Голодному Хомі хтось став притьмом хвалити,

Що як-то тим панам в будинках гарно жити!

А мій Хома сказав: — Як хліба край,

То й під вербою рай.

Щоб не оскуб народ гороху при дорозі,

Максим горох посіяв в просі.

Що ж вийшло? Дітвора — іще й огуд не ссох —

І просо витовкла, і обнесла горох.

Раз на мірошника мужик позов подав,

Що він пшеницю всю не помолов — подрав.

Громада на суді дала такую вість:

— Хто зерно знівечив — нехай же той і їсть.

Вже лучче б та мука громаді пригодилась:

За суд такий — нехай мукою б подавилась!

— Чом щирая любов тепера рідко стала?

— З Амурових очиць пов’язка спала:

Лихий хлопчук

З пов’язочки пошив капшук.

Петро в Хоми позичив плуга.

Хома поратував, а чересло й леміш

Оставив, не дає Петрові, хоть заріж!..

Яка ж Петру користь — без лемеша із плуга?

Така-то Хомина услуга!

Сірко, забравшись на копицю,

Від сіна відганяв телицю...

На світі так скупий живе:

І сам не пожива — і людям не дає.

Убравсь в тенета Лев, а Миш його пустила:

Тенета Миш перекусила.

Овва!

Маленька Миш спасає Льва!

Прийшла Свиня у гості до Каштана;

Каштан, кудлатий пес, Свиню пришанував:

В багнюці покачав і ухо розірвав!

Яка гістя — така і шана!

В Петра в дворі Лисиця проживала;

Лисиця на Вівцю Петрову наклепала,

Що буцім ніччю кури крала.

— А ти ж як писк у пір’я замарала?

— Та я... я патрать помагала.

Частенько злодія в суді судять, слідять;

А можна злодія по пір’ячку пізнать

І по Лисичому словечку

Не нівечить Овечку.

— Таки тобі хоть раз кувати остивало? —

Питало Молота Ковадло.

Задихавшись, йому мій Молот промовля:

— Питайся не мене — спитайся коваля.

Вівчар, як стриг Вівцю, розжалувавсь над тим,

Що стілько трудиться над стадом він своїм,

Що тих трудів його не стоїла скотина;

Вівця озвалася: — А з чого сірячина?

У Йвана та Петра дві хати запалали,

А Йван з Петром самі себе не рятували,

А тілько, стоячи, кричали на живіт.

Іван: «Гасіть огонь!» Петро: «Огонь гасіть!»

Прислів’я каже: більш роби,

Та менше говори...

Гадюку мерзлу взявши в руки,

Іван за пазуху відтаять положив.

Гадюка в пазусі одтила

Та Йванові жала впустила.

Гадюка ожила — добродій більш не жив;

Від яду вмер, набравшись муки.

Так платять за добро Гадюки!

Комар, Метелика уздрівши долі, в глині,

Подумав: «Поділом: так низько не літай!»

Піднявсь, дзижчить, — і сам застряв у павутині.

І поділом: не дуже вгору піднімай!

Сміявсь і реготавсь, узявшися за боки,

Колись зустрітивши Сліпого, Одноокий;

Тут Косий підійшов — з обох розхохотавсь,

До лайки і до свари;

Прийшов Старий, і той над Косим реготавсь,

На ніс наткнувши окуляри;

Видючий се ввидав

І всіх їх осміяв.

Пропала в Сидора кобила;

На третій год її у Прокопа пізнав;

А Прокіп всім кричав,

Що він її не крав,

А нишком взяв; як на полі ходила.

Не злодій, бач! Не вмер Данило,

Болячка задавила!

Осел почванитись хотів

Перед сусідкою своєю

Свинею,

Що чув в ліску всіх птахів спів.

— Ну, — каже, — соловей чирикав, заливався;

Щиголь цвірчав і затягався,

Ворона дралась дужче їх.

Найкраще півень пів Іванів...

А я, як загорланив,

Та заглушив усіх! —

Свиня захрюкала, барложачись край тина:

— З тобою птицям спорить гріх,

Бо ти їх більша всіх скотина.

Хому та кашель злий напав;

Хома від кашлю захворав;

Хомиха, плачучи, просила майстра Мину

Мерщій Хомі зробити домовину.

Як добру жінку не любити,

Що чоловікові уміє угодити?!

Петрусь, щоб стих не вчить — граматочку спалив;

Татусь йому другу граматочку купив,

А Петруся — прохворостив.

Судили злодія. Суддя його спитав:

Навіщо він капшук з грішми в Петра відняв?

А злодій суддям так сказав:

— Петро мені капшук свій сам віддав,

А я його тілько — за горло подержав.

Стовп на шляху другим показує дорогу.

А ходить сам?

Ніколи, єй же богу!

Мовчи, язичку! Кашки дам.

Обридло Щуці піст постити.

От Щука й здумала кота Мурка просити,

Щоб кіт її навчив

Мишей ловити.

Кіт Щуку ув інбар охотиться завів...

Коли на Щуку як уранці погляділи,

Аж Миші Щуці й хвіст від’їли.

І діло, Щуко: ти в воді собі сиди,

І за Мишами не ходи.

Байдак-Бджола, покинувши медок,

Понадилась літать до панських тарілок;

В панів же ласощів хватила не хватила,

А рідний свій медок на трутнів прогостила.

Взялась моя Бджола, та пізно вже, за ум!

До шкоди розум — так; а після шкоди — глум.

Вовк, ідучи поуз кошару,

Крізь тин заглянув на отару

І бачить, що в дворі,

Піймавши барана, спокійно вівчарі,

Линтвар злупивши, потрошили;

Собаки коло їх ватагою лежать,

Всі дивляться і всі мовчать,

Коли б тобі на сміх одна хоть забрехала!..

Вовк думає: «Яка то правда в світі стала:

Який би ґвалт і крик зробивсь,

Якби так коло барана я заходивсь».

Ничипір строїв міст, а Йван його хвалив,

Що міст не вздовж ріки, а впоперек робив.

Охота нападає інколи брехати:

Хоть меле кат зна що, аби то не мовчати.

Скупий хатиночку завів,

Та грошей пожалів,

Поставить печі не схотів.

Зима! — хазяїн одубів,

Бо капшучок з грішми скупого не зогрів.

А в мене мисль така:

Здоров’я нам миліше капшука.

Я чув, співають пісню люди:

«Після коня кінь другий буде,

Мене ж, молодого, другого не буде...»

З недолі сиротина плаче,

Ніхто її й не баче;

А як заскаче,

То всяк побаче.

Багат

Усім і сват, і брат;

А чоловік в біді —

Яса розійдеться, як масло по воді.

— Куди, Литвине, йдеш? — Косить!

— А нащо ж дві коси? — Одна як заболить,

Щоб чим було перемінить!

— Відкіль, Литвине, йдеш? — Косив —

У поле чорт носив!

Так часто: як на слові — скоре,

А в ділі — горе.

Раз Лікар в город одправлявсь

І на полі з Здоров’ям пострічавсь:

— Відкіль ти? — З города. — Куди?

— В село служити:

Мені з тобою вдвох не жити!

Спитали Клима раз, яка найлучча птиця:

Чи чиж, чи соловей, чичітка чи синиця?

Голодний Клим озвавсь баса:

— Найлучча птиця — ковбаса!

Голодній, бач, кумі

Хліб на умі.

Грицько в могилу жінку проводжав

І, плачучи, паламаря прохав —

Щоб тихо мав дзвонити:

Щоб жінки, Боже крий, уп’ять не розбудити!

Мабуть, Грицько хотів без горя жити!

На Річку Море раз гнівилось і ревло,

Що Річка береги водою розбовтала;

А Річка Морю так сказала:

— Якби не ми, Річки, — ти б Морем не було.

В неділю б’є поклони в церкві пан,

Аж шкура запотіла,

А цілий тиждень б’є хрестян

За діло і без діла.