Українська байка

В якомусь-то селі,

Як водиться, прийшлось брать хлопців в москалі.

Була громадська східка,

А соцького Петра боялись там, як дідька,

Бо був багатий чмир і дужий вовкулак.

Він лиш роззявить рот, то всі кричать: — Так, так! —

Тут річ про некрут йшла, а в його син був злодій;

За ним була черга, що ж каже наш добродій?

— В Горпини, у вдови, один син-неборак,

Його-то в москалі, бо бачте — він бідняк:

Ні шкапи, ні вола не має він в підводу,

Земських повинностей не одбував він зроду,

Та ще й лучаються покражі на селі;

Ой, певне, що вони його рук не втекли.

А люди гримають на сина,

Все на мого Грицька.

От бачите, яка

Моя лиха година!..

Що буцімто мій Гриць

Все краде, носить до вдовиць

Та до хороших молодиць.

А хто ж сьому повірить,

Щоб крав мій Гриць!

Давно він корцем гроші мірить.

Ні! Він чужого не бажа.

А син вдовин, мабуть, не має ні гроша.

Як то ти думаєш, Тимоше?

І ви, громада вся? Чи гоже

Я присудив, щоб йшов у некрути батрак?.. —

Всі ревом заревли: — Його, його!.. Так, так!.. —

Один Охрім, старий, розумний і поважний,

Недаром на селі був виборний присяжний,

Озвавшись, каже: — Що, що! Пан соцький! Як?..

Той, кажеш, злодій, хто бідняк?

Як же то ти цього докажеш,

Що на ввесь рот кричиш і кажеш:

«Той чесний, хто багач, злодії ж бідняки,

Їх-то і в некрути!» Нащо ж очередні книжки?

У тебе здатні всі синки,

Чотири хлопці — парубки;

А бідная вдова Горпина

Одного тільки має сина,

Та ти й того оце злодюгою зробив?..

Так знай, що я твого в коморі сам ловив;

Ловив не раз твого я Гриця;

В руках його була раз плахта і спідниця.

А вдруге — сала шмат да п’ять чи шість ковбас,

До них, як кіт, він, видно, лас.

Я: «Що ти тут, небоже?»

А він: «Ой Боже ж мій! Ой Боже!»

Я, чуб нам’явши, і пустив,

Срамить тебе з ним не хотів.

У некрути його!.. А ви же що, громадо?

За соцьким всі: «Так, так!..» Як те баранне стадо,

Не так от звали вас і міркувати: що і як!..

У нас не чвансь, багач, і не внивай, бідняк[1].

Один правдивий чоловік

Дурну громаду всю поборе,

А де його нема, там горе:

Там злодій буде паном вік.

Найшли всі біди на звірей,

Спіткала їх лиха година,

Неначе за гріхи людей, —

Уже з них здохла половина!

Чи пошесть то була, чи мор,

Не знав того ні жоден звір.

Але ж як всім прийшло вже круто,

То спало з язиків їх путо.

Давай вони у всіх питать

І знахарів таких шукать,

Щоб їм порадити уміли

І, як спасаться, научили.

Знайшли вони Крота.

Отшельник!.. Смирний!.. Чистота!..

Яка в їм доброта!..

Нема уже ліпшого скота.

— Смирнесенький, порадь і зжалься ти над нами!

Не бійсь нас, не втікай од нас тими норами!..

Мор, голод і жара!

Сих кар нам не знести!..

Як зуби нам свої і як шкурки спасти?

Як би нам з салом уціліти,

Щоб не пропали наші діти?

Нещастя се нас всіх до тебе привело

Спитать тебе: за що терпим таке ми зло?.. —

Смирений Крот

Од посту свій засохший рот

В велику силу міг роззявить,

Два зуби виставив і так до них гугнявить:

— Ох! біди сі лихі:

І мор, і голод — все за наші се гріхи!..

Іначе ж з наших шкур гріхів не можна збути,

Як тільки кинутись всім треба до покути,

Хто, як, чим согрішив — все виявити треба

І тим ніколи більш не прогнівляти неба.

— Так, так! Ми грішні всі!..

Од першого Осла

Аж до посліднього смердючого Козла...

Сам Лев неправ!.. Неправа й Кішка!..

Лизнули в піст м’ясця!.. Забули, що то грішка!..

Кроту ми всі свої розкажемо гріхи.

— Ох, ваші на мене надії всі плохі!..

Шукайте, хто святіший,

А я од всіх грішніший!..

Глядіте: от вам Вовк!

Сто раз мене смирніший,

Хіба то голод вже аж в сук його зігне,

Що поневолі він тоді когось давне;

А то ніколи він не зробить даром шкоди.

А я й без голоду, — щоб мордочку свою

Потішить, — все псую:

Поля, ліса, сади, городи. —

Тут гірко Кротик заридав,

Хоч, бачся, і очей не мав,

А втершись лапкою, він показав на воду

І так сказав всьому звіриному народу:

— Щоб зубки нам свої і шкурочки спасти,

До Щуки треба нам гріхи свої нести.

(Та як іти у тую воду

Сліпим Кротам, не знавши броду!)

О, Щука постниця! Живе в воді сто літ,

Раз тільки в місяць їсть обід!..

Вона в свій довгий вік не зробить стільки бід,

Як я зроблю в одно їх літо, —

А все те од звірей в моїй норі закрито!.. —

Як тільки Кріт одсповідавсь

І всім в гріхах своїх признавсь,

То зараз перестав у світі мор і голод, —

І де була жара, повіяв топкий холод.

Були ж колись такі Кроти,

Що вміли всіх звірей спасти.

Кроти — звірки сліпі, чужих гріхів не бачуть,

А об своїх таки хоть під час мору плачуть,

Не так, як людськії Кроти, —

Самі не грішні — хоч умерти,

А тільки другим все гріхами колють очі,

Що й слухать їх не стало мочі.

Коли б нам де знайти таких людських Кротів,

Тоді б то хліб родив,

А сіно й поготів:

Кроти б землі не рили,

А люди б їх любили,

І люди, й звірі смирно б жили;

І їсти мали б що, і Бога б всі хвалили.

Не кидайсь першого купця:

Чи другий буде — не вгадати;

Не завше трапиш на сліпця,

Щоб міг йому й гниле продати.

Поки ще свіженький товар,

Чимдуж його з рук треба збути,

А на лежале весь базар

Не хоче оком намигнути.

Ох! Ще не вийшла з голови

У мене й досі та Кулина!..

Як хоч її тепер зови,

Була то дівка як калина.

Сама білесенька як сніг,

А щічки й губки червоненькі;

Аж би вкусив, коли б приміг,

Оті два яблучка повненькі!..

І що ж за нею женихи —

Не то ватагою — ордою,

Не які-небудь, а лихі,

Що аж нема од них одбою.

Кулина ж всім їм наодріз,

Що їй іти ще заміж рано,

Що той жених ще не підріс,

Кому на неї право дано.

Той, бачиш, смирний, як хом’як,

А той глядить все ніби скоса;

У всіх що-небудь та не так,

Од каждого заверне носа.

Йовтух, Ничипір і Охрім

Пішли од неї з гарбузами;

По квітці їм пришила всім,

Що аж заклацали зубами.

Петрусь би всім був женишок,

Коли ж — бородавка на носі!..

Павлусю б хтілось — так мішок:

Не сміє свататься і досі.

Отак всі женихи пройшли

І не вертались до Кулинки;

А їй годочки йшли да йшли —

На щічках провели морщинки.

А там уже під тридцять п’ять;

Як вся пожовкла, зблякувала,

Весну другу де дівці взять,

Без женихів зазимувала.

А як, скажіте, сивих кіс

Дождавшись дівці, жити в світі?

Кулина йде доїти кіз

Чужих, щоб хліба заробити.

Вона тут стрілась з пастухом,

Уже й до сього скалить зубки

І рада, що старий Пахом

До сивой пригорнувсь голубки.