Українська байка

Як вигнано із Греції богів,

То на людей їх землі всі побрали,

Комусь тоді й Парнас подарували,

Так господар новий став пасти там Ослів.

Осли ж ті десь чували,

Що Музи тут давніше пробували,

І кажуть: — Вже ж не дурно нас

Узято на Парнас;

Це, мабуть, Музи вже понабридали,

І всім кортить, щоб ми співали.

— Гаразд! — рече один. — Це штука не тяжка!

Наука тут така:

Нітрохи не лякайся

Та вигукнуть змагайся!

Ану, панове, підсобіть!

Я заведу, а ви за мною втніть!

І голосніш од дев’ятьох сестер музику

Ми зчиним на ввесь світ велику

Хай знають і Ослів!

А щоб нас хто не збив,

Буває, з пантелику,

То буде так нехай у нас:

Хто по-ослячому не вміє,

То той іти до нас не сміє,

Того не приймем на Парнас! —

Вхвалили всі Осли Ослову

Розумну мову

Та як утнули — світе мій! —

Вони й ревли, вони й кавчали, —

Аж вуха люди затикали;

Хто тільки чув — тікав мерщій!..

І довго ж так вони співали?

Та ні! Не стерпівши співців,

Хазяїн їх загнав з Парнаса в хлів.

Є й в нас такі... Їм треба пам’ятати,

Що можуть їх у хлів загнати.

Якимсь-то робом

Збалакавсь циган з хліборобом

Про те, кому з їх жити як.

То циган: — Батечку! Се ж знає всяк:

Мені роботи-діла —

Аж голова вся біла!..

У міха треба дуть, кувать,

Та ухналі робити,

Та на базар нести, та хліба купувать,

Та годувати діти,

А там ізнов тягни тії ж —

За ділом діло поспішає!..

А що тобі? Ори, мели та їж!

Ні в чому клопоту немає!

Давно вже нас помовка вчить:

Чужая вавка не болить.

Віл із Лисицею приятелі були:

Заприсяглися жити в згоді

І в щасті, і в лихій пригоді.

От раз вони на здобитки пішли,

Бо вдвох собі ходили,

Хоч не одно обоє їли.

Зайшли в гущавину, коли це з-за кущів

Ведмідь одразу заревів.

Здригнулися обоє з переляку,

Вельможного уздрівши розбишаку:

Видима смерть страшна!

Лисиця, бачивши, що край приходе,

Ярміс ураз находе:

Біля Ведмедя вже вона

Та й каже стиха: — Я, вельможний пане,

Щось маю вам сказати непогане:

В провалля завести цього Вола

Могла б, аби ви забажали;

Щоб милість ваша там піймать його могла, —

Аби мене ви не займали...

— Гаразд! — Ведмідь ревнув. — Жени! —

Лисиця до Вола: — Тікай! — гукає.

Тікає Віл... Біжать вони...

От до провалля добігає

Лисиця й набік геть стрибає.

Віл у провалля — гуп! Упав

І ноги поламав.

Віл не втече, — Ведмідь до помічниці:

Вхопив і задавив...

І так обох із’їв.

Невірні люди, кайтесь на Лисиці!

Баский та ситий Кінь жив у панів,

Усмак досхочу їв,

Не мав ніякої роботи

Ані турботи,

Хіба що пан коли на сіножать

Чи на поле поїде погуляти, —

Аж докуча біля вівса стоять!

Узяв та й вирвався у наймитчати —

Біжить, басує, рже, як навісний,

Радіє, що на волі,

Аж зирк — Воли назустріч плуг тяжкий

Насилу волочуть, потомлені на полі.

— Геть, мужлаї, бо копитами дам! —

Гукає Кінь. — Звертай панам!

— Геть сам іди, бо пригощу рогами! —

Одказує один з Волів. —

Неробо! Не носився б так ти з копитами,

Коли б од праці нашої вівса не їв.

Отак, як Кінь, говоре й пан до мужиків.

Вовк десь Вівцю украв і ніс

До себе в ліс.

Аж тут Ведмідь. Не їв нічого з рана.

Йому здалась Овечка непогана, —

Ревнув і надавив Вовка,

Вівцю відняв та й геть подався,

А сірий наш ні з чим зостався.

— От правда на світі яка! —

Гукає Вовк. — Моє відняти!

А, злодію!.. А, розбишако клятий!..

Щоб луснув ти, пропав

За те, що правду потоптав.

Звіряче право поламав!

— А цить! — Ведмідь ревнув на його. —

Ач, праведник!.. А ти по правді цю

Добув собі Вівцю? Ти, може, заробив у кого?

Мабуть, тобі чабан це наділив

За те, що доглядав йому отари?..

Розбійника розбійник докорив,

На злодіяку злодій кликав кари,

Гукав про правду й про права.

Вівця ж мовчала нежива...

Весна красна цвіла вже на землі

І повивала все красою,

Тоді верталися додому Журавлі,

Розставшися з країною чужою,

І розліталися по рідних болотах.

Один такий цибатий птах

З знайомим Горобцем зустрівся.

— А, братику, здоров! — до його він гука,

— Здоров! — цвірінька той. — А де це так барився?

Ну, як мандрівочка: весела чи тяжка?

Чи добре жити на чужині?

Що бачив ти у тій країні?

— Ой братику! Який же гарний край! —

Відмовив Журавель. — Та там розкоші, рай, —

Хоч би там жити і довіку!

Де не поглянеш ти —

Скрізь багна, болота, очерети,

А в їх добра без ліку:

Що Жаб тих, що Вужів —

Так аж кишить! Такі смачні та ситі —

Їй-бо, ніде нема таких на світі!

Отам я попоїв!

— Ото чим вигадав хвалиться! —

Відмовив Горобець. — То все дурниця!

А от проса які? Та конопель,

Та соняхів смачних чи там доволі?

— Того не помічав, — одмовив Журавель, —

Я більш по болотах, не в полі,

То й не дивився, що там є...

Не дурно казано, що кожному своє.

Співала Химка день у день

Веселих і сумних пісень,

А голосу нітрошечки не мала,

То й добре всім надокучала:

З сумних пісень виходив сміх,

З веселих — напада нудьга усіх.

Дак як почне співати,

То всі тікають з хати

Од співів тих мерщій.

Дівчата й кажуть їй:

— Та й кепсько ти співаєш! Цить! —

Вона ж на те: — Кажіть!

Нехай і кепсько, те байдуже,

Так довго ж дуже!

Чимало є у нас таких співців:

В їх тільки тим і гарний спів,

Що довгий він без міри,

Вони ж кричать: «У нас найкращі ліри!»

Стрілець забрав у Вовчій скоті

Маленьких Вовченят;

В той час їх мати на роботі

Була в степу коло Ягнят

І дітям Баранця вхопила чималого.

Прийшла додому — там нікого...

З жалю та злості заревла,

Аж темний ліс навкруг озвавсь луною,

І звала вчинок той неправдою гидкою,

Ввесь людський рід кляла

І кликала на його кару з неба.

— Сусідонько! — озвалась Горлиця з дубка. —

Хоч жаль тебе, — біда твоя тяжка, —

Але ж і те сказати треба:

Ти чим годуєш Вовченят своїх?

Невже ти думаєш, що у Ягняти чи у Теляти —

Немає матерів у їх?

А їм хіба не милі діти?

А дітям не хотілось жити,

Як ти, нещасних, в темний ліс

Тягла на з’їдень, смертні муки?

Згадай же: скільки крові й сліз

Ти розлила на наші тихі луки!..

За їх тобі і кара ця страшна:

Хто сіє сльози — сліз і сам зазна.

Ланцюг порвавши свій, Ведмідь кудлатий

Утік од цигана та знову до своїх.

Зібралися його вітати

Усі Ведмеді з пущ і нетрів лісових

Та з волею поздоровляти.

Ведмідь розказує, що бачив по світах:

— Ге! Там не так, як по лісах:

У нас отак!.. — І дибки він зіп’явся,

Став танцювать, топтався, вихилявся,

Із щирості аж потом умивався.

Дотанцював, на земляків гука:

— Оце дак штука! Що, яка?

Я знав, як циганові догоджати!

Ану і ви повчіться танцювати!

Та де! Не вам

Утяти це, дурним лісовикам!

Щоб знати, на яку ступати,

Тут треба вченого, як я!..

— Дурна у тебе голова твоя! —

Старий Ведмідь озвавсь до його. —

Немає доброго нічого

У танцях, братику, твоїх!

Навіщо нам ці викрутаси

Та вихиляси?

Не хочем штук невільницьких гидких, —

Хто на припоні, той хай робить їх.

Чого ж ти так розвеличався?

Хоч ти й утік — невільником зостався.

Таких, як цей Ведмідь, я бачив мужиків.

А більше ще — панів.

— Куд-куд-кудак! Куд-куд-кудак!

Яєчко я знесла гарненьке:

Нехай іде та дивиться усяк,

Яке воно у мене чепурненьке.

Куд-куд-кудак! Сюди ідіть! —

Так Глиняста з хліва кричить.

Рід курячий на те репетування

Із бур’янів,

Із смітників

Збирається, щоб Курчине придбання

Побачити, сокоче й сокотить.

Аж зирк — тут Ластівка сидить,

На сонечку, моторна, чепуриться,

На диво ж те й не думає дивиться.

— А ти сидиш? Оце!..

Чом не летиш дивитись на яйце?

Ти глянь — яке! — Та годі сокотіти! —

Говорить Ластівка. — Чого ще там глядіти?

Хіба вже я не бачила яєць?

Сама несла й виводила я діти,

І вам скажу я навпростець:

Ви галас любите чинити

Із кожного яйця свого

І дивом робите його,

Мов річ зробили превелику,

Яєць же на світі без ліку,

Бо яйця кожен птах собі несе,

І найдурніший зробить се.

Омельку, братику! От як тебе почую,

Як кажеш про свої великії діла, —

Так і згадаю Курку навісную,

Що і вона своє яйце знесла...

Овечку бідную зв’язавши,

Обстриг її чабан-стрижій

І, вовну всю у неї взявши,

Погнав у степ її мерщій,

Щоб там вона пила та їла

Та знову вовну ту зростила,

Що аж на той рік по весні

Він має стригти в теплі дні.

А щоб отара самопаски

Не розійшлась, то він із ласки

Настановив їй сторожів —

Рябків, Хапків та Кудлаїв.

Простягся степ, де око гляне;

Трава від спеки сохне, в’яне,

Уже давно дощу всі ждуть,

А все його нема, не чуть.

Отара стрижена блукає,

То тут, то там Кудлай куняє,

Чабан, поївши, спочива...

Тим часом хмара насува

І облягла уже півнеба;

Блиснуло враз — і вдарив грім...

І грюком розкотивсь тяжким.

Зірвавсь чабан: вдягатись треба,

Бо дощ як цівкою біжить;

Та не пособить тут і свита:

Зробилась осінь серед літа!

Овечка стрижена тремтить:

На тілі голому нічого, —

Аж плаче з холоду цупкого.

— Чого ревеш? Бач, я ж мовчу,

Не вию я й не скавучу, —

Гарчить Кудлай. — Отак мовчати

Повинна й ти, а не квічати,

Немов те порося дурне!

— Якби ж не стрижено мене,

Щоб шкурою я не світила, —

На те Вівця, — я б не тремтіла.

Нестриженим, то добре вам:

Байдуже холод Кудлаям!

Говоре вбогому багатий:

— Чого про вбожество кричати?

Все добре на світі цьому. —

А вбогий: — Добре, та кому?

Минула ніч, і, тумани прогнавши,

Вже сонечко по небу попливло

І скрізь життя і радість розлило,

На землю промінь свій пославши.

Безкраї небеса сіяли до землі,

Вона ж до їх всміхалася, щаслива;

Квітки цвіли, і пташка щебетлива

І на полі співала, й на гіллі;

І Жайворонок знявся над полями,

Душею чуючи, де воля і краса,

Видзвонював співець згори піснями,

Вітаючи і сонце, й небеса:

— Хвала вам, небеса, хвала без краю!

Тебе я, сонце добреє, вітаю,

Ти нам життя даєш і світ, —

Вам шлю я вранішній привіт! —

Співця почувши голосного,

В калюжі риючись, замурзана Свиня

Зарохкала: — Це все брехня!

В тім гарного нема нічого.

Я вгору зроду не дивлюсь,

Бо сонце й небо я в калюжі бачу

І тут по їх топчусь.

Хай пропадуть, то й не заплачу:

Малі й мізерні, більша — я!

Заляжу їх, калюжа це моя,

Моє багно!.. —

По тій своїй науці

Упала й захропла в багнюці.

Добро, і правда, і краса —

Величнії, як сонце й небеса,

Тому, хто вміє вгору позирати,

До високостів розумом сягати;

Хто ж землю тільки зна та риється в багні, —

В калюжі той не знайде їх на дні.

Барвіночок хрещатий

Обняв, розрісшися, грядки,

А на грядках леліють Зірочки,

Гвоздик, на пахощі багатий,

Лілея біла й ніжна Резеда

Тихенько з купки вигляда,

Все хоче розцвітать, і пахнути, й пишати

В веселому садку.

А біля їх близенько на кілку

Повився вгору Хміль кудлатий.

— Який народ мізерний та низький! —

До їх говорить Хміль з пихою. —

От я — так виріс, бач, який!

Ось-ось зрівняюся з Вербою!

Я бачу: я не бур’янець малий.

Я — дерево! І скоро тут над вами

Шумітиму широкими гілками.

Ви всі малі, нікчемний ви бур’ян,

Між вами я — як між мужвою пан!

— Оце розвеличався! —

Барвінок, сміючись, озвався, —

Усі йому малі!

Ти — дерево! Городня бадилина!

Коли б не той кілок, суха тичина,

Ти б плазував низенько по землі

І кожен би тебе топтав ногою.

Ми ж стоїмо самі, не силою чужою.

І засміялися квітки.

Кудлай же мов недочуває,

З кілка препишно позирає

Та думає: «Нікчемні харпаки!»