Агент №13

9.

А сталося так, що Ліза, почувши голос Герцога, мало не знепритомніла від несподіванки. Правда, вона щодня, щогодини чекала якихось цікавих і важливих новин, але вже, було, розчарувалася у здійсненні їхнього задуму. Бо Шалго був перекопаний: з Губером щось не все гаразд. Старий узяв собі в голову, що Губер є центральною фігурою в справі убивства Меннела і жодної хвилини не вірив у правдивість його зізнань.

— Гадаю, на цей раз ти помиляєшся, любий, — казала Ліза. — Зрештою, Губер міг і не знати про рацію Меннела. Навіть про те, що Меннел був розвідником. Ну подумай сам: адже фірма «Ганза» веде в нас законну, цілком легальну торгівлю. Губер міг підписати договір і організувати перевозку останків Меннела на батьківщину. Сам він у цьому разі був би поза підозрою. І якщо Губер справді виказав Меннела, то нам треба повірити і в те, що він дійсно хотів розірвати зв'язки з фірмою «Ганза».

Шалго, подумавши, заперечив:

— Але ж Губер знав, що ми знайшли рацію і, поки він буде в Угорщині, стежитимемо за ним. Ось чому цілком можливо, що своїм зізнанням хотів уникнути стеження за собою.

— Можливо, — погодилась Ліза й одразу ж запитала: — Але навіщо? Якщо його завданням було тільки підписати замість Меннела угоду, то йому байдуже, стелить за ним чи ні. Коли ж він мав виконати й інше доручення, то знову виникає запитання: яке саме?

— Може, того, котрого не зумів виконати Меннел, — розмірковував Шалго.

— Любий, одумайся: твоє припущення звучить просто кумедно, — лагідно зауважила Ліза. — В такому разі він не розкривав би перед нами завдання Меннела.

Проте Шалго не здавався:

— А звідки ти знаєш, яке завдання мав Меннел і чи воно дійсно таке, як нам розповів Губер? Це треба ще довести. А Губер нічого не довів, тільки розповів. Він сказав про агентів. А хто вони, ці агенти? Розповів про заховані коштовності. А де їх заховано? Згадав про одну жінку з донькою та нареченим. Це може бути дружина Кюрті. Але може бути й інша.

Так вони сперечалися, ставлячи одне одному запитання і шукаючи відповіді на них.

— Знаєш що, люба? — сказав раптом Шалго. — В нас в чудова японська апаратура. Може, випробуємо її? Чим ми рискуємо? Нічим!

Так Ліза встановила за радіатором у вітальні апарат для підслуховування з мініатюрним мікрофоном, і вони почали з нетерпінням чекати. Так була записана на плівку розмова Губера з полковником Карою. Після того Ліза сказала:

— Тепер визнай, любий, що ти помилявся.

Шалго похнюплено мовчав. Того ж вечора він двічі прокрутив ту розмову. «Може, я й помилявся, — думав, — але не завадило б перевірити минуло Губера». Було не зрозуміло, чому полковник Кара не зв'яжеться з органами безпеки Німецької Демократичної Республіки. Потім він почав підраховувати: Губер народився в тисяча дев'ятсот тринадцятому році. В тридцять третьому йому було двадцять, навчався він в офіцерському училищі. Десь у тридцять п'ятому міг стати лейтенантом. Училище штабних офіцерів закінчив скоріше всього восени тридцять дев'ятого року. Після того потрапив у Будапешт. Шалго перебирав у пам'яті події тих років. Тоді він досить добре знав майже всіх співробітників німецького посольства в Будапешті. Пригадав прізвище військового аташе, а ось про Губера нічого не міг згадати. Проте наступного вечора його чекало нове розчарування. Кара передав йому доповідну Домбаї: «З Берліна нами одержана інформація: піхотний генерал Отто фон Губер і його сім'я за походженням із Східної Пруссії. Генерал фон Губер був командуючим західним фронтом при оперативному штабі. Приєднався до руху офіцерів-антигітлерівців, брав участь в організації замаху на фюрера. Влітку сорок четвертого року його було арештовано і страчено. Дружина його Анна-Марія Губер покінчила життя самогубством. Два жінчиних брати — Рудольф і Хорст Крюгери, офіцери вермахту, загинули в Дахау. Отто фон Губер, майор військ СС, начальник штабу Бранденбурзької танкової дивізії, публічно відрікся від батька, і його не чіпали. За їхніми даними, Отто фон Губер мешкає з Західній Німеччині. Був співробітником розвідки ФРН. Тепер керівник гамбурзької філії торговельної фірми «Ганза». Є підозра, що і зараз він зв'язаний з розвідкою. Його дружина, Грета Губер, загинула в тисяча дев'ятсот шістдесят сьомому році в автомобільній катастрофі поблизу Кельна. Його син, Ернст Губер, студент університету. Інші родичі Губера — чесні громадяни Німецької Демократичної Республіки, зв'язків з Губером не підтримують».

Отже, Шалго ще раз пересвідчився у своїй помилці. Що ж, нічого не вдієш: людині притаманно помилятися. Підслуховування вони з Лізою продовжували, але все було марно. Вірніше, немарно, бо плівки щоразу стверджували чесні наміри Губера. Проте в душі Шалго зберігав іскорку підозри. Якось він сказав Лізі:

— Хіба він дурний видавати себе? Мабуть, знає про мікрофон і подумки підсміюється над нами.

— З тобою просто неможливо говорити, любий!

— Ну й не говори. Я повірю йому лише тоді, коли він «підкине» нам хоч одного живого агента. А доти з якої речі я маю йому вірити? Тільки тому, що так виглядає гуманніше?

Коли Губер заявив, що готовий назвати прізвища агентів Меннела і взамін цього попросив дипломатичний паспорт для виїзду з країни, Ліза з переможною посмішкою глянула на Шалго, ніби промовляючи очима: ось, любий, і збулась твоя мрія.

Шалго не знайшовся, що сказати з цього приводу. Кара був радий, а товстуна гризло розчарування. «Грім би побив мою сиву голову! І чому це мене завжди допікають сумніви? Чого так важко примиритися зі своєю поразкою? Власне, що я знаходжу підозрілого у поведінці Губера?» Сидячи в машині поруч з Карою, він спробував проаналізувати свої сумніви. Наприклад, Губер твердить, що десь у тридцять восьмому році вивчив угорську мову. За один рік? Неймовірно! Якби, скажімо, у розмові Губер пояснив це тим, що в нього змалку хист до вивчення мов, що угорську мову просто любить, систематично читає по-угорськи, намагається скористатися будь-якою нагодою, щоб порозмовляти з угорцями-емігрантами. Такі пояснення ще більш-менш вірогідні. Але він повірить у те тільки в тому разі, якщо почує таке з вуст самого Губера. Далі: навіщо Губер ходив у Балатонфюреді на кладовище? Цікаво, як би він це пояснив? Припустімо, сказав би: «Так, може, це й дивацтво, але ж є люди, що колекціонують етикетки сірникових коробок або граються на старості літ у зіпсований телефон, а я люблю читати написи на надгробних плитах. Це моя манера знайомств з кожним новим містом або селом, де я буваю». Але чому він у такому разі не був на кладовищі в Еміді? А й справді, чому він не був там? Адже весь день нудився! Далі… Однак дальший хід думок перервав Кара, зупинивши машину перед готелем. Та з машини не вийшов.

— Вибач, друже, я поспішаю назад. Сподіваюся, шеф погодиться задовольнити умову Губера.

— А чому б ні? — відповів Шалго. — Якщо Губер нас не обдурює, то це буде не така вже й погана справа. Навпаки, одна з найкращих у нашій практиці за останні роки.

Кара з підозрою скоса глянув на друга.

— Ти ще й досі не віриш йому?

— Не вірю, — щиро зізнався Шалго. — І не знаю, що зі мною діється; ніяк не можу повірити йому. Мабуть, старію. Химерне відчуття, Ерне. Я, що завжди вірив тільки фактам, тепер, всупереч фактам, прислухаюсь до інстинкту. Знаю, це безглуздо, і все ж таки… Ось, наприклад, зараз мені вже здається підозрілим, чому він попросив квиток саме на літак і саме на Кубу.

— Боїться помсти Брауна.

— Це мені зрозуміло. На його місці я теж боявся б цього. Але що він робитиме там, на Кубі?

— Цього я вже не знаю. До речі, запитай в нього самого. Наскільки мені відомо, літак цього рейсу робить посадку в Празі, в Канаді чи ще десь. Губер може зійти і там.

— Отже, в такому разі виходить, що він не боїться Брауна.

— Послухай, Шалго: не ускладнюймо справи. Ось одержимо прізвища агентів, вивчимо їх, потім побачимо. Адже не він убив Меннела, тож хай собі їде з богом. Врешті-решт, то його справа, куди він утече від браунів. О, мало не забув: панові Салаї треба б добре дати під зад. Ось дешифровка тієї листівки, в якій його вітали з днем народження. — Він вийняв з внутрішньої кишені піджака той самий папірець, на якому Шалго тоді записав текст листівки. — Читай, дуже проста шифровка. Зустріч призначено в Емеді. Тепер зрозуміло, чому на датованій сімнадцятим числом листівці стоїть поштовий штемпель за п'ятнадцяте число. Між цифрами п'ятнадцять і сімнадцять різниця два. Якщо цю двійку додати до сімнадцяти, буде дев'ятнадцять. Тобто автор листівки чекав нашого друга Салаї в Емеді дев'ятнадцятого липня. А з цього випливає, що Меннел не хотів один зустрічатися з Гейзою Салаї, там була присутня і третя особа. Можливо, це була Сільвія. Правда, не виключено, що Сільвія — це псевдонім Меннела. Потім з'ясується.

— Так, — промовив Шалго. — Можливо, й так…

— Цікаво, що на це відповість Салаї? — роздумливо проказав Кара. — Подзвони Балінту і Фелмері, нехай допитають Салаї про Сільвію.

Кара поїхав, а Шалго подзвонив Фелмері й передав йому наказ полковника. Балінта знайшов у селищній Раді, де він саме розмовляв із слідчим. Майор радісно повідомив, що їм пощастило натрапити на важливий слід. Вони ще раз уважно вивчили списки мешканців готелю і встановили, що п'ятнадцятого липня в готель прибув з Мюнхена торговець-антиквар Еріх Фокс. Він заплатив за номер по тридцяте включно, а двадцятого зник.

— І ви про це досі не знали? — обурився Шалго. — Адже твої співробітники доповідали, що після вісімнадцятого ніхто з готелю не виїжджав!

— Недогляд стався саме через те, що Фокс оплатив номер по тридцяте. Двадцятого увечері він покинув готель, сказавши, що за кілька днів повернеться, але не повернувся. Хвилин п'ять тому ми розмовляли по телефону з Гедєшгалмом. За даними прикордонників, Еріх Фокс перетнув кордон двадцятого близько опівночі. Отже, нам слід встановити, чи знався Фокс із Меннелом. Таким чином, Салаї, мабуть, говорив правду.

Шалго не хотів псувати добрий настрій Балінта. Зрештою, логічно можна припустити й таке, що Меннел оволодів коштовностями, а Фокс, скориставшись сприятливою ситуацією, вбив його і разом із скарбом поквапливо покинув країну. Цим можна пояснити і ту незвичну щедрість, з якою Фокс, західний комерсант, наперед виплатив вартість номера в готелі.

— Може, ви й маєте рацію, — промовив Шалго, — але тепер йдеться про важливіше. — І він повторив йому наказ полковника. — Звичайно, допитуючи Салаї, не забудьте розпитати його і про Фокса. — Шалго раптом прикусив язик, відчувши, що Балінт може образитись: старий пенсіонер дає йому, майорові, вказівки у присутності підлеглих.

— Не сердься, — лагідно промовив він, — я не збираюсь давати тобі поради, ти й сам добре знаєш, що робити.

Він зніяковіло кивнув головою і вже попрямував до виходу, коли майор гукнув йому вслід:

— Ви не маєте бажання проїхатись зі мною у Веспрем? Гадаю, моя дружина була б рада…

— Дякую, не можу.

— Збираєтесь кудись в інше місце? Чи прийшли сюди, щоб тільки передати наказ шефа? — Він махнув рукою своїм співробітникам, щоб ті залишили його самого з Шалго.

— Власне, я збирався у Фюред і навіть хотів і вас туди виманити.

— А що там у Фюреді? — запитав майор, співчутливо глянувши у стомлене обличчя старого, яке немов зів'яло від пекучого сонячного проміння.

Шалго довго поправляв свій галстук.

— Просто я хотів глянути, чим так зацікавився Губер у Фюреді. Я запам'ятав, по якому сектору кладовища він ходив. Проте розмова з Гейзою Салаї тепер важливіша.

Балінт розсміявся.

— Диваки ми з вами! — сказав щиро. — Суб'єктивісти-диваки. Я схибнувся на Тіборі Сючі й Беаті Кюрті, а ви на Губері. Давайте поїдемо туди завтра вранці, гаразд?

Старий знизав плечима.

— Може, в цьому вже й не буде потреби. Якщо Губер передасть список агентів, тоді вирішаться всі проблеми.

Почувши голоси, що долинали з боку дачі Таборі, Ліза ввімкнула апаратуру й аж затрусилася від хвилювання. Ой лишенько! І саме тепер, коли вона тут одна! З розмови між Герцогом і Губером було ясно, що Губер у небезпеці. «Репортер» прийшов, щоб покінчити з ним. А Шалго немає вдома! Вона сама умовила його поїхати у Фюред, сказавши:

— Не барися, любий. Мені не подобається, що Бланка пішла до лікаря Гайду. Наскільки мені відомо, Гайду тепер за кордоном.

— А ти сказала про це Бланці?

— Ні, вона сама сказала, що до обіду розмовляла з ним по телефону.

А розмова у репродукторі дедалі загострювалась: «Не втрачайте здорового глузду, Вальтер. Ми ж не самі». «Самі, Губер, самі. Я б навіть сказав — самотні». «А сусіди?». «Дурниці. Хай. вони вас не хвилюють. Встаньте. Обійдіть кругом стола. Ось так, досить. Стійте. Тепер вийміть усе з кишень. Хутко. Піджак зніміть і покладіть на стіл».

Щось треба придумати. Не можна втрачати самовладання. Бувала ж вона й не в такій халепі. А що, як Губер уже встиг скласти список агентів? Варто цьому списку потрапити до рук Герцога, і він негайно усуне Губера. А цьому треба перешкодити. Але як? Шалго, певно, вже б щось вигадав. Хоч би пістолет був, тоді б вона підкралася непомітно і застрелила Герцога.

Ліза розгублено дивилась на магнітофонну бобіну, що повільно розкручувалась, та на миготливий зелений вогник індикатора. Раптом вона згадала про Домбаї. «О боже, хоч би він був зараз у себе!», — промайнуло в гадці. І вона тремтячою рукою набрала номер.

— Підполковник вийшов кудись, — відповіла секретарка. — Що? Заждіть, я пошукаю його.

Спливали хвилини, які здавалися вічністю. Ліза напружено вслухалася в розмову, радіючи, що Герцог іще не збирається стріляти. Нарешті в телефонній трубці почувся знайомий голос Шандора:

— Що трапилося, Лізо?

Пошепки, ніби боячись, що Губер та Герцог зможуть її почути, вона розповіла Домбаї про те, що сталося.

— Зараз я підсилю звук, — сказала вона, — і прикладу до репродуктора трубку. Тепер чуєте розмову, Шандоре?

— Чую. Добре чую.

— То кажіть хутко, що мені робити!

— Заждіть ще трохи, Лізо.

«Шкода тільки, що ви вже не прочитаєте моєї книги». Домбаї почув у телефонній трубці якийсь стук і шум, схожий на те, ніби там перекинули стільця.

— Як ви гадаєте, Лізо, що там сталося?

— Не знаю… Може, вони б'ються.

«Не люблю, коли на мене кидаються, — почувся голос Герцога. — І не намагайся повторити, Губер. То все марно…»

— Якщо не помиляюсь, Губер дістав стусана, — сказав Домбаї.

— Мабуть. Ну, то що ж мені робити?

— Спокійно, Лізо, спокійно. Хай ще трохи побалакають. Може, почуємо щось цікаве. Магнітофон у вас підключений до мікрофона?

— Так.

«Ви зрадили. Ось тут докази».

«Я ж кажу, що все вам поясню».

«Виходить, що я була права, — подумала Ліза. — Губер порвав із ними. Але, якщо Герцог розповів про нього правду, він усе ж таки негідник. А втім, важко повірити, щоб Губер убив власну дружину».

«І код ви теж розшифрували, бавлячись?»

«Мусив розшифрувати».

«Скільки вам за це пообіцяли?»

Знову почулися удари.

— Нашого друга б'ють, — сказав Домбаї. — У вас в зброя, Лізо?

— Немає.

— В такому разі треба вигадати щось інше. Що там у вас, гроза?

— Так, — відповіла Ліза, глянувши у вікно. — Гроза з бурею. Ще й град завбільшки куряче яйце.

«Підійдіть до радіатора, загляньте за нього».

«Я не мав сумніву, що вигадаєте щось».

«Загляньте за радіатор!»

— Алло, Лізо!

— Я слухаю.

— Чи знав Губер, що в нього в кімнаті встановлено апаратуру?

— Виходить, знав.

— Скажіть своєму Ерне, що за це його по голівці не погладять.

— Ерие про апаратуру не знає. Це я її встановила за радіатором.

— Все одно погано, Лізо… Алло… що трапилося?

— Герцог, мабуть, відірвав мікрофон.

— Біс би його взяв! Лізо, тримайте лінію.

Через хвилину почав працювати телекс. Ліза читала текст і ніяк не могла зрозуміти, чого хоче Домбаї. Терпляче чекала кінця.

Дощ барабанив по шибках, шквальний вітер мало не вивертав з корінням дерева.

— Слухайте мене, Лізо, уважно. Наберіться сміливості. Повірте, все буде гаразд. Ідіть до них і зіграйте роль співробітниці Губера. Зрозуміло?

— Так.

— Герцог має повірити у це.

— А якщо не повірить?

— Неодмінно повірить! Губер в такому становищі, що допомагатиме вам. А я тим часом дам вказівку підняти у Веспремі людей по тривозі. Ну як, Лізо, підете?

— Що ж, видно, іншого виходу немає.

— Боязко вам?

— А як ви гадали? Звичайно…

Їй таки було боязко, але вона пішла. План Домбаї удався.

У двері постукали, і Ліза впустила мокрого Казимира з величезною валізою в руці. Злива припинилася, з дверей війнуло холодним вогким повітрям.

— Ну й наробила клопоту ця буря, — сказав він, глянувши крізь вікно на побиті градом кущі. — Не знаєте, де пан Губер?

— Здається, пішов у готель.

— А ключі не залишав?

— Залишив. А де ж твої?

Інженер сів на одну з табуреток.

— У матері, — відповів, запалюючи сигарету.

Ліза вийняла з шухляди кухонного буфета ключі, віддала йому, а сама продовжувала різати локшину.

— Ви що, чекаєте гостей, тітко Лізо?

— Сьогодні в нас вечерятиме Губер. Мати твоя просила, щоб був нашим гостем. — Ліза підійшла до молодого чоловіка, витираючи руки об фартух. — Правда, вона обдурила мене. Сказала, що йде до лікаря. Мені треба було порадитися з нею, то я й подзвонила до лікаря. А там нікого немає вдома.

Казимир глянув на годинник.

— Та не до лікаря вона пішла, — сказав він неохоче, — а в костьол.

— В костьол? — Ліза широко розкрила очі від подиву. — Ти жартуєш, Казимире! Відколи це твоя мати ходить у костьол? В усьому Емеді немає більшої безбожниці, ніж вона.

— І все ж вона пішла до костьолу, — повторив Казимир. — Останнім часом вона стала набожною і потай ходить до церкви.

— Відколи це?

— Вже кілька тижнів. Я й сам не знаю, що з нею таке.

— Ой, держіть мене! — вигукнула Ліза і сіла. — Збожеволіла на старості літ!

Казимир перебирав пальцями китиці скатертини, уникаючи Лізиного погляду.

— Щось її непокоїть. Буває, ночами не спить, ходить по кімнаті. А сьогодні на світанку прийшла до мене. — Він підвів голову і нарешті глянув Лізі у вічі. — Сказала, що бачила поганий сон, та я відчув, що це неправда.

— Ну, що ти, любий, — перервала його Ліза, рукою поправляючи волосся, що лізло їй в очі. — Твоя мати звикла обманювати.

— Та я не про те, тітко Лізо, — відмахнувся Казимир. — То був лише привід, щоб зайти до мене і поговорити. Знаєте, про що вона говорила? Вмовляла мене негайно виїхати звідси.

Ліза здивовано звела брови.

— Виїхати? Куди?

— Все одно куди, аби тільки я виїхав. Щоб не залишався тут. Але ж я нікуди не збираюсь їхати!

— Навіть якщо тебе просить мати?

— Навіть тоді. В мене є причина, щоб залишитися.

Ліза з цікавістю глянула на молодого чоловіка, замислившись над цією причиною.

— Ну, а чим же мати пояснює своє прохання?

— Поганим сном. А що саме їй приснилося, так і не сказала. — Казимир постукав сигаретою об край попільниці. — Тітко Лізо, я хотів би попросити вас про одну річ. — Він стурбовано глянув їй прямо у вічі.

— Будь ласка, я слухаю.

— Бережіть матір. Я незабаром поїду, і вона зостанеться одна. А вас мати дуже любить…

— Я теж люблю її. Їдь собі спокійно, я потурбуюсь про матір. Може, залишишся у нас повечеряти?

— Я пообіцяв матері приїхати за нею. — Казимир зиркнув на годинник. — Мені вже пора. Чули, що Єллінека арештовано?

— Єллінека? — з удаваним здивуванням перепитала Ліза. — Хто це — Єллінек?

— Хіба ви його не знали? Це ж той, віденський фотокореспондент агентства Рейтер.

— Звідки мені його знати? Він же не брав у мене інтерв'ю. А за що його арештували?

— Кажуть, по дорозі з Відня фотографував військові об'єкти. Принаймні так говорять у готелі, де він поселився.

— Коли ж це його встигли арештувати?

— З годину тому. В саму зливу, під час бурі. Арештував його майор Балінт.

Рипнула хвіртка, на терасу важко піднявся Шалго. Старий був замислений і, здавалось, у поганому настрої. Казимир привітався, Шалго кволо махнув йому рукою, поцілував у лоб Лізу і вмостився у кріслі. Обличчя його було зморене.

Він заплющив очі, віддихуючись, потім витер спітнілий лоб хустинкою і попросив пити.

Ліза принесла йому вина з газованою водою і, опустившись перед ним навколішки, розшнурувала і зняла з нього черевики.

— Болять ноги? — спитала з ніжною любов'ю.

— Трохи. А знаєш, ти вгадав тоді, — проказав Шалго, не розплющуючи очей.

— Що? — перепитав Казимир.

— Меннела, кажу, вбили точно так, як ти розповів годі полковникові. Його дійсно вбили на березі, а труп підвезли човном подалі і скинули у воду.

— Ви знову жартуєте?

— А що, тільки зі мною можна жартувати? А мені не можна? Гаразд! — Він розплющив очі й глянув на Лізу. — Ти знаєш, що Ілонка провела піч із Меннелом?

— Годі жартувати, — відказала Ліза. — Хто тобі бовкнув таку нісенітницю?

— Гейза Салаї. Він бачив, як Ілонка сідала біля молу в машину Меннела ввечері дев'ятнадцятого липня. Гейза бачив і молодого чоловіка, який вибіг із ресторану і гукав услід дівчині. Правда, марно, бо пан Меннел з Ілонкою кудись чкурнули.

— Дуже гарно з її боку! — обурювався Казимир.

Перед будинком зупинилась автомашина, і до кімнати увійшов майор Балінт. Казимир підвівся і хотів піти, але майор притримав його за руку.

— Пане інженере! — сказав він. — Ми чекаємо від вас відповіді на два запитання. Перше: чим ви доведете, що дев'ятнадцятого вночі були в Будапешті? Друге: чим ви підтвердите, що по дорозі назад дійсно ремонтували машину і повернулися в Балатонемед після десятої години?

Казимир швиргонув недокурок у вікно.

— Добре, я подумаю, — відповів він. — А ви, товаришу майор, тим часом теж подумайте, чим ви зможете донести, що дев'ятнадцятого вночі я не був у Будапешті, що по дорозі назад не ремонтував машину і повернувся в Балатонемед ще до десятої години. Я можу бути вільний.

— Якщо вас не цікавлять мої докази, то можете йти, — відповів Балінт.

— Докази? — Казимир запитально глянув на майора.

— Так. Учора ввечері двоє наших слідчих чекали на професора Таборі перед дверима вашої квартири у Пешті. Ми увійшли разом. Це було нелегко, бо по той бік дверей лежала ціла купа газет і журналів, що їх накидав листоноша. Серед них були і газети та листи за вісімнадцяте число. Хіба не дивно, що дев'ятнадцятого вночі ви не підняли їх з килимка у коридорі?

— Я не адвокат, — після короткого роздуму відповів Казимир, — але якби я був ним, то відповів би на це, що ті газети хтось міг підкинути ще вчора вранці. Будь-хто, навіть самі слідчі.

— І це поштове повідомлення теж? — посміхнувся Балінт, простягаючи аркуш. — Будь ласка, воно на ваше ім'я.

Казимир узяв папірець. Повідомлення було датоване; вісімнадцятим числом: «… одержати дев'ятнадцятого або щодня з восьмої до двадцятої години на головпоштамті…»

— Ну, що ви на це скажете?

Казимир усе ще перечитував повідомлення, потім повільно простягнув його майорові.

— Візьміть! Воно ж адресоване вам, — відвів його руку Балінт.

— Я можу бути вільний?

— Поки що ви вільні. І добре подумайте над цим.

Казимир узяв валізу і, не попрощавшись, пішов.

— Ач який сердитий, — зауважив Шалго. — Міклоше ви теж його підозріваєте?

— Не менше, ніж Гейзу Салаї. Обоє вони брешуть. Але де ж Губер? Чому він затримується?

Шалго глянув на годинник.

— Прийде. — Потім звернувся до Лізи: — Ну як, ожила та штукенція?

Ліза ствердно кивнула головою.

— Трохи ожила. Тепер з її слів ти зрозумієш, чому вона так довго мовчала, — сказала жінка і вийшла в другу кімнату.

Балінт здивовано примружився на Шалго:

— Про що це ви, га?

— Та так собі, нічого важливого, — знехотя відповів старий. — Це ми з Лізою випробовували одну річ.

Тим часом жінка повернулася з мініатюрним магнітофоном японського виробництва, поклала його на стіл і ввімкнула.

«Код ви теж розшифрували, бавлячись?»

— Хто це? — тихо спитав Балінт.

— Вальтер Герцог.

«Мусив розшифрувати».

Майор впізнав голос Губера.

«Скільки вам за це пообіцяли?»

«Ви зовсім збожеволіли, Герцог!»

Почувся удар, потім слова Герцога:

«Це тільки завдаток, старина».

«Про це ви ще пожалієте. Так, так, Герцог, пожалієте й дуже».

«Покаяння, то велика цнотливість».

Знов почувся удар.

«А це за те, щоб мені було за що пожаліти».

«Підійдіть до радіатора, загляньте за нього».

Шалго тихо свиснув.

«Я не мав сумніву, що вигадаєте щось».

«Загляньте за радіатор!»

В магнітофоні почулися кроки, пролунав далекий грім, потім шум і тріск.

— Це він зняв апарат зі стіни, — пояснила Ліза.

«А мені він подобається, бо чутливіший і надійніший…»

Магнітофон замовк.

— Вимкнув апарат, — сказала Ліза.

Балінт підняв здивовані очі на Шалго.

— Це ви встановили апаратуру?

— Слово честі не я! Моя рука й не пролізе за радіатор.

— Не викручуйтесь! — спохмурнів Балінт. — Адже знаєте, що через це буде шум.

— Та кажу ж вам, що це не я, а Ліза!

— Ви, тіточко Лізо?

— Знаєте, це було так, — заторохтіла Ліза. — Якось я прибирала квартиру і знайшла стару апаратуру. Шалго запевняв, що вона справна, а я — ні. От ми й побилися об заклад.

— Я виграв, — сказав старий. — Мені поталанило.

— Чому ж ви не сказали про це полковникові Карі або мені?

— Слово честі, забув. Усе думав сказати і якось забував. Дивно… — Він звернувся до Лізи: — Герцог забрав апарат із собою?

— Ну що ти, любий, — сказала Ліза ображено. — За кого ти мене вважаєш? Я відібрала в нього. — Вона вийняла з-під фартуха пістолет Герцога. — І цю іграшку забрала. Заряджену. — Ліза передала пістолет Балінтові.

— Ну й ну! — похитав головою Балінт, потім спитав:

— А де Губер?

— У винному підвалі. Герцог хотів убити того щасного чоловіка.

— Дай-но, люба, я тебе розцілую! — весело сказав Шалго. Він міцно обійняв жінку і поцілував. Потім звернувся до Балінта: — Тепер ти розумієш, чому я не викидаю старих речей?

— А Герцог утік? — схаменувся Балінт.

— Та де там! Він теж у підвалі, разом зі Губером.

— Що ж ти наробила, люба, — спитав Шалго з удаваним докором. — Іноземного журналіста — і раптом просто так собі замкнути у винний підвал! Без жодної санкції, без наказу!

Ліза вийняла з кишені «телекс».

— Ось наказ, — посміхнулась вона, передаючи аркуш Балінтові. — Це наказ полковникові, але його тоді тут не було.

Балінт замислено перечитав текст «телекса».

— Генерал-майор Годоші? Не знаю такого. В міністерстві такого генерал-майора немає.

— Хіба ви не знаєте Шандора Домбаї? — запитала! Ліза.

Балінт ляснув себе по стегну.

— Зрозуміло! Тепер уже зрозуміло, — засміявся він. — Розкажіть мені тепер, як це все відбулось.

Ліза докладно розповіла усе по порядку.

— Це Домбаї придумав. Я вважала, що ви в курсі справи всіх подій. Хіба не Домбаї наказав вам арештувати Єллінека?

— Так, але він мені більше нічого не сказав. А навіщо ви зачинили у підвалі й Губера?

— Так мені порадив Домбаї, бо, можливо, Герцог розкаже йому щось цікаве. Адже він ще не підозрює, що провалився. Чекає, коли я допоможу йому втекти…