Агент №13

2.

Оскар Шалго сидів у затінку на терасі — спиною до Балатону. Фелмері примостився на плетеному з лози стільці й поглядав то на полковника, то на старого. У насиченому вологою повітрі Шалго почував себе зле. Кара мав рацію. Шалго виявився саме таким, яким він його описував: на ньому була старенька сорочка й зім'яті, всі в плямах бавовняні штани. Сандалі розтоптані й завеликого розміру. Старий сидів нерухомо і навіть не витирав поту, що ряснів на високому лобі, на лисині.

І справді, спека її задуха стояли неймовірні. Сорочка на Фелмері теж змокріла від ноту. Найліпше було б піти на озеро і пірнути у воду. Але треба чекати майора Міклоша Балінта. Лейтенант глянув на годинник. Минула вже третя година. Він звернув увагу, що Кара час від часу позіхає. Мабуть, погода впливає і на нього. Шалго вже куняв.

Молодий чоловік витер піт з лоба. Годину тому він сподівався, що дощ приборкає спеку. Та сталася ще гірша задуха. Згадав про обід — смачну риб'ячу юшку, чудові локшини із сиром, смачне кислувате вино. Не вірилося, що обід приготувала тіточка Ліза: гадав, поляки не розуміються у таємниці приготування рибної юшки по-угорськи. Проте, виявляється, тітка Ліза, крім правил конспірації, добре освоїла ще й тонкощі угорської кухні. Фелмері згадав дівчину, яка на кухні розмовляла по-польськи з Лізою. Ілонка Гудак. Мабуть, словачка. Хоч обличчя її анітрохи не словацького типу. Таких карооких брюнеток можна зустріти поблизу Тиси, в районі Сольнока. Ця молода дівчина сподобалась йому з першого погляду. І він подумав, що з задоволенням прогулявся б з нею на човні. Будинок Шалго стояв на хорошому місці, майже на вершині пагорба. Шум автостради сюди ледве долинав. І озеро близько: варто лише трохи спуститися схилом, і вже тобі набережна. Лейтенант звернув увагу, що майже всі садиби мають вихід до озера. Від кожної хвіртки вели стежки до зарослого зеленим очеретом берега, де були майстерно вибудувані штучні затоки, канали, стояли пришвартовані до причалів човни, парусники. Подумки вирішив, як тільки закінчать розмову з Балінтом, попросити в старого човна, щоб трохи повеслувати. Поглядом окинув узбережжя. За схилом, на відстані менше кілометра, вимальовувалися контури десятиповерхового готелю «Шелле». Скло вікон виблискувало в сонячному промінні. Фелмері вирішив повечеряти сьогодні в ресторані, що при готелі.

З кухні вийшла дівчина. На ній була біла блузка, темно-сині шорти, волосся перехоплене голубою стрічкою. Почувши кроки, Шалго підняв на неї сонні очі.

— Вже йдеш? — запитав він, витираючи хусточкою спітніле обличчя.

— Мушу йти, — ласкаво відповіла дівчина. — Я вже з самого ранку тут. — Вона зиркнула на Фелмері. — А ви чому не йдете до води? — спитала вона.

— Бо немає кому його провести туди, — відповів Шалго за лейтенанта. — Потім спитав: — Ще не повернувся Казимир з Будапешта?

— Не знаю! — відказала дівчина. — Хіба я йому нянька? — її голос пролунав різко.

«Казимир? — подумав лейтенант. — Це, мабуть, племінник професора, Казимир Таборі, про якого я вже читав у доповідній про вбивство». Не обминуло його уваги й те, що дівчина сердито зиркнула у бік огрядного чоловіка.

— Ну чого б це я сердився? — тихо й лагідно промовив Шалго і звернувся до полковника: — Ач, як вона язик розпустила!

— Як же мені не сердитися?! Вже другий день тільки й чую від вас: де Казимир! Врешті-решт, звідки я маю знати, де він?!

З кухні вийшла Ліза й сказала щось дівчині по-польськи. Та так само тихо щось відповіла і, не попрощавшись, вийшла. Фелмері ще довго проводжав поглядом її постать, доки вона не зникла за кущами.

— І навіщо ти задираєшся з нею? — з докором промовив Кара.

— Підозріває її, — вставила Ліза і, витерши руки об фартух, присіла на ослін поруч з Шалго. — Він згадав, що в ніч на двадцяте Ілонки не було вдома. А Казимир приїхав з Будапешта десь о десятій ранку.

— Боїтесь, що вони були цілу ніч разом? — спитав Кара. — Розумію. Але що в цьому підозрілого? Ілонка гарна дівчина. Чи не так? — звернувся він до Фелмері.

— Я теж би не відмовився побути з нею ніч-другу, — пожартував лейтенант і затнувся, помітивши, що його відповідь не сподобалась дружині Шалго. Він зніяковів і ще раз глянув услід дівчині. Шалго стиха сказав щось дружині, але та не слухала його. Її увагу привернув шум автомашини, що наближалася. Це був «мерседес-280», номерний знак його не було видно за кущами. Срібляста машина безшумно котила по алеї і зупинилася перед віллою Таборі.

— Я її не підозріваю, — сказав Шалго, — але хотів би знати, де був Казимир двадцятого ранком.

Кара мовчав. Фелмері не міг збагнути, чому полковник і досі жодним слівцем не прохопився про вбивство Меннела. Це для нього було загадкою. В академії вчили інакше. Мабуть, старий Шалго знає чому… Ось і зараз теревенять про щось зовсім стороннє. На біса полковникові знати, який очікується врожай винограду? Зрештою, Шалго не голова радгоспу і не виноградар. Якщо судити з його немічного тіла, то можна зробити висновок, що й збір винограду він бачив тільки в кіно.

Ліза підвелася, поправила сивіюче волосся і розв'язала барвистий фартух.

— Здасться, до Таборі приїхали гості, любий, — сказала вона. — Піду гляну, хто це.

— Іди, іди, любонько, — згодився Шалго і, піднявши свої важкі повіки, з любов'ю глянув їй услід.

«Як ніжно й грайливо це у них виходить: любий, любонько… Може, й Ромео, доживши до старості, розмовляв би так з Джульєттою? Але Ромео було вбито, а Оскар Шалго живе і дрімає», — подумав Фелмері й осміхнувся.

Ліза попростувала садовою стежкою між кущами смородини. Лейтенант лише тепер помітив, що в огорожі, яка розділяла дві вілли, була невелика хвіртка. Отже, слід зробити висновок: Шалго в добрих стосунках з Таборі. Здається, хвіртка навіть не замикається. А це свідчить про те, що вони можуть вільно переходити один до одного. Він спустився сходами тераси ї підійшов до старого горіха. Звідси добре було видно двоповерховий будинок Таборі. Терасу не бачив, бо вона була повернута в бік озера. Легкова машина уже стояла на подвір'ї навпроти гаража. Будинок Таборі був чималий. В ньому розташувався б цілий пансіонат для колективу якогось підприємства. Вісім кімнат, не менше. Бач, який заможний цей Таборі. Лейтенант пройшовся уздовж огорожі вниз, до дороги. Приємне враження на нього справив порядок у саду. Зупинившись біля нижніх воріт, він глянув нагору і помітив на схилі вхід у винний підвал. «Навіщо їм підвал, якщо в саду всього десять-п'ятнадцять кущів винограду? Невже колишній власник вілли вирощував тут виноград?» — майнуло в гадці.

Сонце пекло немилосердно, Фелмері весь спітнів і незабаром повернувся на терасу. Міклош Балінт уже був там. Вони потисли один одному руки. Лейтенант відійшов у куток і звідти розглядав молодого, але вже огрядного офіцера. На вигляд йому було років зо тридцять п'ять. Загоріле обличчя, мускулясті руки, волосся біляве. Одягнений він був у суконні брюки й теніску.

Кара, ніби господар, пригощав гостей вином. Налив склянку і Фелмері.

Цокнулися, випили. Кара говорив з майором як з давнім знайомим. Поцікавився про сім'ю. Раптом з дружелюбним докором зауважив:

— Чому ви не слідкуєте за собою, Міклоше? Незабаром розповнієте, як Шалго.

— П'ять років на периферії, товаришу полковник, — посміхнувся майор. Посмішка його була приємна, лукаво-пустотлива. Фелмері подумав, що співробітники, мабуть, люблять його. — Багато буваю на повітрі, а це викликає вовчий апетит. Та й нема в нас такої гонитви, як у Будапешті.

Шалго витер піт з обличчя і тихо вставив: З того часу, як у нас працює Міклош Темплар[3] злочинці десятою дорогою обходять всю область. Так що майор може спокійно жити життям відлюдника. Бавиться рибальством, полюванням, бува, і «козла» вполює, а вечорами ріжеться в підкидного. От і жирнішає собі та огряднішає.

Фелмері стежив за виразом обличчя майора. Очі його сміялися. Отже, не образився. Тільки відповів старому:

— Але таким вайлуватим, як ви, я не стану.

Тінь поволі пересувалася по терасі. Сонце заглянуло в усміхнене обличчя полковника. Фелмері тільки тепер помітив, який стомлений вигляд у шефа.

— Ну що ж, Міклоше, може, розповісте нам, як справа Меннела?

Балінт запалив сигарету і спокійним тоном розповів усе те, що й без того було вже відомо.

— Отже, причина вбивства мені зовсім не зрозуміла, — сказав на закінчений майор. — Не можу собі уявити, кому була потрібна смерть Меннела. Пограбування? Ні. Адже в нього нічого не відібрали. Припустимо, що це політичне вбивство. Але й тоді неясно: хто й чому його вбив? За нашими відомостями, Меннел в Угорщині вперше. Якщо його вже вбили, то чому не пограбували?

— Бо так прийнято, Міклоше, — втрутився Кара. — Хто вбиває з політичних міркувань, той не хоче вводити в оману слідчі органи. Навпаки…

— Хіба що вбивця мислив би головою Міклоша, — сонно вставив Шалго.

— Годі вам блазнювати, — перебив Балінт, сердито зиркнувши у його бік. — Та й взагалі дайте мені спокій, я виходжу з цієї гри.

Шалго ліниво пошкрябав собі груди.

— Гадаю, Міклоше, ти дуже образився б, якби тобі не доручили брати участь у цій грі. Просто-таки образився б. І тоді по суботах не мав би з ким ходити на рибалку. Ні, синку, цю партію гратимемо разом, до кінця.

Зморшки на лобі Кари поглибшали і наче закам'яніли. «Підсумовує почуте», — подумав Фелмері. Він чекав, що скаже полковник. Однак шеф не виявляв ніякого бажання щось сказати.

— Може, його вбито з ревнощів? — запитав лейтенант.

Балінт скоса зиркнув у його бік.

— Про це вже ми думали. Відверто кажучи, ця версія здається найбільш імовірною. — Він кілька разів підряд невміло затягнувся димом і нігтем мізинця збив тютюнову крихту, що прилипла до нижньої губи. — Хоч, мушу зізнатися, матеріали слідства свідчать, що за час перебування в Угорщині він не зустрічався з жодною жінкою.

— Або ж вам про це просто не відомо, — вставив Шалго і зі спритністю ілюзіоніста вийняв з кишені сигару.

Відкусив кінчик, запалив і всміхнено глянув на Балінта.

— Саме так, — відповів майор. — Може, ми просто не знаємо про це. Але сьогодні вранці ми натрапили на цікавий слід.

— Який саме? — запитав Кара, повільно походжаючи по терасі.

— Є така Магда Цапик, офіціантка з кафе, — відповів майор. — Так от вона каже, що ввечері дев'ятнадцятого Меннел пив каву з якимось ровесником за столиком у закутку. Потім вони ще випили по чарці коньяку й пішли.

— Ввечері, кажете? О котрій годині? — спитав Шалго.

— О восьмій.

— Це дійсно цікаво.

— Нарешті і вам щось здається цікавим, — засміявся Балінт.

Кара досить суворо запропонував їм відкласти свої жарти й дотепи на час рибалки і запитав, чи не напали вони на якийсь новий слід з учорашнього дня. Серйозний тон полковника пішов їм на користь. Балінт перестав сміятися і посерйознішав. Фелмері здалося, що зауваження полковника вкололо його самолюбство. Шалго ж не звернув уваги на слова полковника і продовжував сидіти на лаві з нудьгуючим виглядом, ліниво посмоктуючи сигару.

— Магда Цапик казала, — повів далі Балінт, — ніби вона точно пам'ятає, Що Меннел і його приятель розмовляли французькою мовою. Пам'ятає й те, що за каву і коньяк розрахувався незнайомець. Хоч вона не розуміє французької мови, але їй здалося, що обидва чоловіки були чимось занепокоєні. Вони просиділи в кафе хвилин двадцять — двадцять п'ять. За її словами, незнайомець був нижчий на зріст і огрядніший за Меннела. Свідчення офіціантки ствердив і Адам Рустем, касир платного пляжу, який зустрів їх того вечора близько дев'ятої години. Каже, що вони прогулювалися по набережній і, здається, розмовляли теж по-французьки.

— А Рустем знає французьку? — поцікавився Кара.

— Крім французької та угорської, володіє ще чотирма європейськими мовами, — відповів Шалго, — і до того ж досконало.

— Якщо так, то чому він не працює у відділенні «Інтурист»? — запитав Кара, повторюючи у думці прізвище касира.

Балінт пояснив, що Адам Рустем працював бібліотекарем неподалік у монастирі. У п'ятдесят шостому році організував якусь партію, керував контрреволюційною зграєю. Його засудили на десять років. Два роки тому звільнився. Взимку працює бібліотекарем, а з весни до пізньої осені в готелі. Цей спритний і розумний старий може виконати не одне доручення.

Кара ствердно кивнув головою, а про себе подумав, що дійсно варто було б познайомитися поближче з цим Адамом Рустемом.

— Отже, ви шукаєте того незнайомця? — запитав він Балінта.

— Так, — відповів майор. — З прикмет уже встановлено, що серед персоналу готелю його ніхто не пригадує, і що ні в готелі, ані в пансіонаті такий чоловік не зупинявся, а вісімнадцятого взагалі ніхто звідти не вибував.

— А чи є тут поблизу якісь кемпінги?

— Авжеж, є, — кивнув головою майор. — Я надіслав туди наших людей. Звичайно, цікаво було б хоч знати, якої національності був той незнайомець…

— Це не має особливого значення, — перебив його Кара, — і не полегшить нам розслідування. Відбитки пальців не знайдено?

— Знайдено багато, але дактилоскопи свідчать, що з них користі мало.

— Човен теж обстежено? — поцікавився Шалго.

Балінт ображено глянув на Шалго, потім на полковника.

— Ось бачите, товаришу полковник, він знову глузує з мене. Шість днів тому вбито людину. Його скинули у воду з човна. А Шалго на сьомий день питає, чи було нами оглянуто човен. Що ж можна сказати у відповідь на таке дурне запитання?

— Ще більшу дурницю, — відповів Кара.

— А я на цей раз не жартую, — сказав Шалго, пошкрябуючи груди. — Навпаки, питаю на повному серйозі і не без підстави.

— Звичайно, човен ретельно перевірили, — відповів Балінт. — Крім весла, дерев'яної решітки на дні та миски тухлої води в ньому нічогісінько не знайдено.

Кара зійшов на сходи тераси і глянув у далечінь. Сонячне проміння уже висушило пару над озером, на поверхні води вигравали сонячні зайчики. Він подякував Балінтові за ґрунтовний виклад справи і запитав, чи в прямий зв'язок із Будапештом. Якщо є, то нехай переключать квартирний телефон Шалго на один з вільних каналів і потурбуються у місцевому відділенні зв'язку про неможливість підслуховування.

— Ви надовго до нас, товаришу полковник? — спитав Балінт.

— Ще не знаю, — відповів Кара і на прощання потис майорові руку. — Зробіть усе можливе, аби знайти цього незнайомця.

Ще перед відходом Балінта Шалго запитав, чи не знайдено в машині Меннела чогось вартого на увагу.

Балінт з підозрою глянув на старого. Йому здалося, що той знову лукавить. Але обличчя Шалго залишалося серйозним, у погляді теж не видно було хитринки. Та саме це знов-таки не сподобалося йому. Він уже вивчив старого настільки, щоб знати: коли він питає про елементарні речі, то робить це не для того, щоб поглузувати, а тому, що має на це дуже поважну причину. Майор не сумнівався, що Шалго теж оглянув і човен, і машину, ба навіть знайшов там щось. І знайшов саме те, що він і сам міг знайти. Але що ж там таке могло бути в машині? Адже вони ретельно все обшукали. Настільки ретельно, що зняли навіть відбитки пальців. Зроблено висновок, що це найбільш сучасний тип легкової машини. Щоправда, таку цілком автоматизовану модель він ще не бачив, але це нічого не міняє. Адже фірма «Мерседес» випускає не менше тридцяти типів легкових автомобілів. В Угорщину ж із них потрапляє всього кілька моделей.

— Оглянули, — відповів він невпевнено, — але нічого підозрілого там не знайдено.

— Спасибі, Міклошку, — сказав Шалго, — ти мене цілком заспокоїв.

Шалго випростався, підійшов до краю тераси і, примруживши очі, подивився вслід майорові, що віддалявся. Коли Фелмері обернувся, йому здалося, що на вустах старого грала лукава посмішка. Потім Шалго почвалав до столу, налив повну склянку вина й залпом вихилив її до дна.

— Що, старий бродяго? — запитав Кара і теж підсів до стола. — Над чим сушиш голову?

— Підсумовую почуте, — відповів Шалго, зручно вмощуючись на лаві. — А ви, молодий чоловіче, чому так багатозначно мовчите?

— Не люблю зайвих слів, — відповів Фелмері.

— Але я хотів би почути вашу думку.

Лейтенант глянув на полковника. Кара дружелюбно кивнув йому. В його погляді можна було вловити підбадьорення. Не бійся, мовляв, висловлюйся. Фелмері розгублено вагався. Його охопило таке почуття, ніби він перед атестаційною комісією.

— Складна справа, — нерішуче сказав він. — Багато чого мені не зрозуміло. Передусім те, чому Меннел хотів навідатися саме до науково-дослідного інституту фармакології і звідки йому стало відомо, яке саме лабораторне обладнання потрібне цьому інститутові. Насторожує й те, що він без попереднього вивчення відразу запропонував вигідніші ціни. На мого думку, ці факти не можна залишити поза увагою.

— Отже, — вставив Кара, — тебе цікавить, як і від кого міг довідатися Меннел про реконструкцію заводу? — Кара звернувся до лейтенанта на «ти», і це було ознакою того, що він задоволений ним.

— Саме так, — ствердив лейтенант.

— Отже, на вашу думку, існує зв'язок між переговорами з інститутом та вбивством, — констатував Шалго.

— Мабуть, так, — задумливо відповів Фелмері. — Але може бути, що Меннела вбив хтось інший, ну, припустімо, за дорученням фірми-конкурента. Хоч, звичайно, це звучить надто романтично. Проте все одно — це злочин.

— Таким чином, ви вважаєте, що і мови не може бути про політичні мотиви вбивства? — спитав Шалго.

— Досі нічого не свідчить про те, що Меннела вбито з політичних мотивів, — рішуче відказав лейтенант.

— Фелмері мас рацію, — підтримав його Кара. — Звичайно, тільки в тому разі, якщо у твоїй кишені не затаївся якийсь неспростовний аргумент.

Попіл з сигари Шалго посипався на стіл. Він незграбно витер його долонею, глянув на полковника і сказав:

— Машину Меннела я теж оглянув.

— Коли? — спитав Кара.

— Одразу після того, як було знайдено труп. Усі кинулися до озера, а я пішов у гараж. — Старий сьорбнув вина ї витер рота. — Я не розуміюся в техніці, але як тільки відкрив капот, одразу зметикував, що «мерседес» Меннела не серійна машина. Двигун виготовлений на окреме замовлення. Оглянувши ретельніше все під капотом, я знайшов хитро вмонтовану мініатюрну, але потужну рацію.

— Ти що, жартуєш? — скрикнув полковник.

— На цей раз ні. З моїми пізнаннями в радіотехніці я лише зміг встановити, що рація живиться не від акумулятора.

— А від чого ж іще вона може живитися? — заперечив Фелмері.

— Не від акумулятора, — вперто повторив Шалго. — Можете мені повірити, синку.

— Це цікаво! — Кара вже радів, що приїхав сюди на прохання Шалго. Здається, Оскар правий, твердячи, що вбивство Меннела не звичайний злочин.

— Знайшов я і пістолет з шумовловлювачем, — додав старий. — Натисканням на один з клавішів рація приводиться в дію за десять секунд. Звідси виникає законне запитання: навіщо мирному західнонімецькому комерсантові такі знаряддя?

«Запитання резонне», — подумав лейтенант, з цікавістю чекаючи на те, що скаже полковник. Але Кара мовчав, замислено втупившись в одну точку на підлозі.

Фелмері вже кілька хвилин стежив за довгастим, худорлявим обличчям жінки Шалго, за її теплими карими очима. Йому здавалося неймовірним, що все те, про що розповідав полковник, трапилося саме з цією жінкою. Сиве волосся Лізи, її мила, відверта посмішка нагадували лейтенантові рідну бабусю, яка ще й досі ходить у костьол з молитовником. Було таке відчуття, ніби вона ось-ось відкриє рота і промовить улюблену фразу бабуні: «Синку, людей треба любити!» Як могла ця ніжна, мила жінка роками переносити важкі незгоди та ще й боротися пліч-о-пліч з партизанами?

Однак Ліза повела мову не про любов до ближнього, а про те, що в сусідів Табор дуже напружена атмосфера, всі чомусь знервовані, хоч це врешті-решт і зрозуміло: адже Віктор Меннел зупинився на квартирі саме в них.

— Не це зараз важливе, люба, — перебив Шалго. — Краще скажи щось про їхнього гостя.

— Про нього я знаю небагато, — відповіла жінка. — Відрекомендувався доктором Отто Губером. Йому десь за п'ятдесят п'ять років. На зріст такий, як Ерне, але, здається, більш плечистий. У чорному волоссі вже багато сивини. Справляє враження тихої, серйозної людини. Добре володіє угорською мовою.

— Він розмовляє по-угорськи? — підвів брови Шалго і глянув на полковника. — Не люблю німців, які добре говорять по-угорськи. — Згадавши про щось, він аж здригнувся.

Очі жінки посміхалися.

— Звичайно, не так добре, як я, — посміхнулась вона, — але чітко вимовляє слова і, наскільки я зрозуміла, намагається точно формулювати свої думки. Проте відчувається, що мислить по-німецьки. — Вона глянула на Шалго, обличчя якого сховалося за хмарою диму, і сердито сказала: — Знову забруднив брюки попелом! Ти неможливий тип, Шалго…

— Хай тебе зараз не турбують мої брюки, люба. Тут у нас важливіші справи.

— Для мене і це важливо. Гидко дивитися на тебе. Краще переодягнувся б.

Шалго лише махнув рукою:

— Добре, добре, потім переодягнуся!

— Лізо, скажіть, будь ласка, — запитав Кара, — Губер сам приїхав з Будапешта?

— Ні, з якимось молодим чоловіком. Мабуть, то був представник Торгової палати. Але він уже повернувся в Будапешт.

— А Таборі знав, що Губер приїде?

— Певно, знав.

— Мав знати, — ствердив і Фелмері. — В донесенні я читав, що Торгова палата повідомила про смерть Меннела фірму «Ганза». Якщо не помиляюсь, фірма відповіла, що направляє сюди свого представника.

— Безперечно, мусив знати, — сказав Шалго. — Але чому це тебе цікавить?

— Тільки тому, — відповів Кара, — що ми приймаємо гіпотезу, ніби Меннел хотів налагодити торговельні зв'язки з інститутом фармакології. Знахідка Шалго дала зовсім інший напрямок пошукам. Відтепер, мабуть, правильно буде говорити про те, що, крім переговорів, завданням Меннела було ще щось інше. А про це інше нам нічого невідомо.

— Нам ще багато чого невідомо, — зауважив Шалго. — З висновками не треба квапитися.

Погладжуючи кінчиками пальців лоб, Ліза дивилася то на свого чоловіка, то на полковника і раптом сказала:

— А якщо Віктор Меннел мав на увазі встановити зв’язок не з дослідним інститутом, а особисто з професором Таборі чи ще з ким-небудь?

— Саме про це думав і я, — підхопив Кара. — Якщо це так, то справа стає ще цікавішою.

«Дивно, — подумав Фелмері. — Вбили людину, а старий зі своїм приятелем сушать голови не над тим, хто вбивця і чому сталося вбивство, а з якою метою приїхав Меннел в Угорщину».

— Ви слухаєте, товаришу Фелмері? — перервав його думки полковник. — Чи мрієте про щось?

— Слухаю, уважно слухаю, — відповів Фелмері.

— То як же, на ваш погляд, наша справа?

— Кепсько! — Й він розгублено глянув на Лізу, ніби шукаючи в її теплому погляді підтримки. — На мою думку, — продовжив уже значно бадьоріше, — треба знайти вбивцю. Тоді й матимемо відповіді на всі запитання.

Шалго підвів брови. Вираз обличчя його показував, що відповіддю він не вдоволений.

— А мене, хлопче, — сказав, — жертва цікавить більше, ніж сам убивця. Я вважаю — нам треба відповісти на всі запитання ще до того, як знайдемо вбивцю. Адже може статися й таке, що між завданням Меннела і його вбивством немає ніякого зв'язку.

— Може бути, — погодився Фелмері. — В такому разі передусім потрібно з'ясувати, чи причетна фірма «Ганза» до рації, знайденої в машині. Бо наявність рації свідчить про те, що Меннел був агентом однієї із західних розвідувальних служб.

— Оце вже розумніші слова, синку, — з ноткою поваги в голосі мовив Шалго. — Саме оте і є найголовніше.

— Невже й справді машина належить фірмі «Ганза»? — спитав Кара.

— Ні, — заперечно кивнув головою Шалго. — І номерний знак теж не підтверджує цього.

— У такому разі, машину взято напрокат, — підсумував Кара і звернувся до лейтенанта: — Нагадайте мені, щоб перевірили технічний паспорт машини. — Фелмері кивнув головою. — Якщо машину справді взято напрокат, то всі наші припущення ні до чого. Може, Меннел і не знав про рацію!

— На цей раз правда за Ерне, — кивнула Ліза. — А може, ми помиляємося, любий? — звернулась до чоловіка.

— Хто зна… — зітхнув старий. — Аж не віриться. Ну й соромно мені було б, аби сталося саме так. Міклош Балінт до самої смерті сміявся б наді мною. Як же я досі не подумав про це»! — Він важко підвівся з лави і пішов у кімнату.

Невдовзі почулося, як розмовляв з кимось по телефону. Через якийсь час старий повернувся і з кислим виглядом проказав:

— Легкова машина належить прокатній фірмі Фрідріха Мессера. Фрідріх Мессер, Гамбург, Кенігплатц, будинок три.

Десь через півгодини Кара звернувся до лейтенанта:

— Товаришу Фелмері, підіть у селище до майора Балінта. Подзвоніть у Будапешт підполковникові Домбаї і передайте йому: хай зберуть відомості про фірму «Ганза» та про підприємство Фрідріха Мессера, про професора Мате Таборі, а також про Бланку й Казимира Таборі. Передайте йому мій наказ, щоб організував у своєму відділі цілодобове чергування. Матеріали мені потрібні ще сьогодні ввечері. Поки що все. Ідіть.

— Дуже вдячний за ваше запрошення, — сказав Отто Губер, — але боюсь, що завдам вам клопоту. — Німець говорив по-угорськи неквапливо, карбуючи кожне слово. Помітно було, як добирав слова. Голос мав тихий, хрипкуватий від куріння. Професор Таборі глянув у вайлувате обличчя довгов'язого плечистого чоловіка. Під зеленкуватими очима в німця висіли зморшкуваті мішки. Високий лоб порізали глибокі зморшки. За документами мав п'ят-десять шість років, а на вигляд можна було дати значно більше.

— Що ви, пане! Ніякого клопоту! — озвався Таборі. — Почувайтеся, як дома.

Німець сів так, щоб видно було Балатон. Звідси відкривалась чудова панорама. Вийняв сигару, закурив.

— Дуже вам удячний, пане, — сказав, — але вашу гостинність мушу чимось відшкодувати. — Професор сидів у тіні, проте гість добре бачив його примружені карі очі, гірку посмішку на губах і тіні в глибоких зморшках.

— Шановний докторе, — сказав професор. — Я не власник пансіонату. Не зароблю так, як, скажімо, професор Альберт Сентдєрді в Сполучених Штатах. Однак у мене вистачить коштів, щоб ви погостювали в мене, коли забажаєте, хоч цілий рік.

Почулися кроки від тераси. Таборі обернувся. Сонце освітило його обличчя. У широко розчинених дверях стояв племінник — інженер-електрик Казимир Таборі Професор відрекомендував його Губерові. Високий худорлявий молодик уклонився й міцно потис німцеві руку, потім провів пальцями по вигорілому на сонці каштановому волоссі й опустився в одне з плетених крісел. Узявши в руки якийсь журнал, почав гортати сторінки. Верхні ґудзики його блакитної сорочки не застебнуті, й виднілася засмагла шкіра м'язистих грудей.

— Мій небіж, інженер-дослідник, — пролунали слова професора. — Його тема — мікрохвилі. Сестра моя дуже заклопотана: через два тижні він їде в Радянський Союз. І на тривалий час.

— Мабуть, це не дуже цікавить пана Губера, — сказав інженер, глянувши на свого дядька.

— Чому ні? Цікавить, — ввічливо заперечив німець.

— Невже? — спитав Казимир, не відриваючи погляду від журналу. — Якщо так, то дозвольте викласти мої основні дані. Маю двадцять вісім років, нежонатий, кандидат технічних наук. Мій улюблений письменник — Роберт Мерл, з композиторів — Бенжамін Брінт, із скульпторів — англієць Мур, люблю футбол і бокс, улюблений колір — сірий, ношу тапочки сорок третього розміру, ненавиджу зиму, обожнюю сонце, сам я атеїст, за найвидатнішу подію сторіччя вважаю ту революцію, яка відбувається у біології. Ну, так, про що я ще не розповів? — Він глянув на дядька. В його очах вигравали глумливі вогники. Губер теж стежив за поглядом молодого чоловіка. Обличчя професора спохмурніло. Поведінка Казимира не сподобалась йому. Губерові теж. В ній було щось хлоп'яче, незріле. Губерові здалося, що його ошукано, бо невже це той талановитий хлопець, про якого він так багато чув хорошого? Таж перед ним недружня, цинічна, чванлива людина, яка навіть забула про правила ввічливості. Адже він, Губер, гість. Він відвів погляд від обуреного обличчя професора і присунув до себе попільницю.

— В мене складається враження, що я все-таки обтяжуватиму пана інженера, — заявив він тихо. — Може, й справді краще буде влаштуватися в готелі?

— Слово честні, пане, ви мені не заважаєте. — Інженер поклав журнал на коліна і зробив спробу вловити погляд Губера. — А якби й так, то яке це має значення? В цьому домі капітаном є мій дядько. Я тільки гостюю тут. Чи не так, дядьку? — спитав він з ноткою іронії.

— Дурниці верзеш, хлопче, — обурився професор. Він не міг збагнути, чому так вороже поставився до гостя Казимир.

— Чи знаєте, пане, що мене найбільше нервує? — запитав інженер німця, залишивши поза увагою слова дядька. — Це коли детективи задають ідіотські запитання. Я гадав, що відпочину під час своєї відпустки. А тут…

— Наскільки мені відомо, — зауважив Таборі, — тебе допитували тільки раз. Чому ти сприймаєш це так трагічно? Майор тільки виконував свої обов'язки. Будемо сподіватися, що це не повториться.

— Якщо не трапиться ще одне вбивство, — пробурчав Казимир.

— Гадаєте, що й мене можуть убити? — глузливо посміхнувся Губер.

Казимир поклав журнал на стіл і запалив сигарету.

— На мою думку, панове, вбити можна тільки живого, — відказав він. — А ми з вами живі, чи не так? Убивця теж живе. Адже тітка Ліза раз говорила: до того часу, доки вбивці серед нас, живі не можуть бути в безпеці. — Його очі забігали. — Так, так, панове, я подумав саме про це.

— Банальні фрази, — сказав Таборі. — Ліза тобі наговорила казна-що. Хіба в тебе немає свого розуму? — Професор кинув суворий погляд у бік молодого чоловіка, потім звернувся до німця: — Ви, певно, знайомі зі змістом переговорів, які проводив Меннел? Гадаю, він довів до вашого відома зміст угоди?

— Так, у загальних рисах, — ствердив Губер. — Але перга ніж підписати контракт, я мушу ретельно ознайомитися з документами та нотатками покійного.

— Будь ласка, — сказав Таборі. — Сьогодні міліція повернула документи Меннела і дозволила вивезти труп.

У кімнаті на якийсь час запала тиша.

«Ніби вшановуємо пам'ять Меннела, — промайнуло в Казимира. — Якби не я тут, між ними, вони б, може, постояли струнко хвилину-другу».

Десь загавкав собака. За поворотом пролунав сигнал автомашини. Казимир виглянув у сад. В тіні бузкового куща стояла мати і про щось гаряче сперечалася з тіткою Лізою. Казимир заплющив очі, прислухаючись до грубуватого голосу дяді. Іронічно скривив губи. Ось воно що! Зрозуміло. Старий піймав «горобця», перед яким можна виступити: шановні леді і джентльмени, прослухайте лекцію пана професора про резистентність збудників заразних хвороб. Відкриття віку! Сенсація на весь світ! Просимо ласкаво, леді та джентльмени. Тут можна почути про подвійну спіраль…

Для самозаспокоєння почав лічити про себе. Потім розсердився, і його пройняв сором. Що з ним сталося, чому він так нервує? Навіщо задирається з дядьком? Чого не хоче зрозуміти, що Мате Таборі старіє і ще до виходу на пенсію прагне домогтися успіху? Хоч би невеликого, щоб за кордоном узяли до відома: Таборі — знавець своєї справи, вчений, європеєць, йому властиві угорська гостинність і гуманність.

— Мушу визнати, шановний професоре, — долинули до нього слова Губера, — я, їй-богу, не дуже тямлю в біології. Знаю, що в генетиці за останні роки зроблено епохальні відкриття. Я не доктор медицини, тільки звичайний інженер-механік і доктор права. Сам я цілком випадково став службовцем фірми «Ганза». Справа в тому, що таким торговельним фірмам більше потрібні юристи, аніж лікарі. Цим самим, звичайно, я не хочу недооцінювати вчених. Навпаки, дуже шаную науковців, а часом мене навіть вражають їхні відкриття.

Вони посміялися, потім Губер повів далі:

— Перш ніж розпочати переговори, я хотів би розпорядитися щодо вивезення останків мого колеги Меннела.

Казимир розплющив очі.

— Хіба він не тут буде похований? — запитав.

— Де це — тут? — суворо глянув на небожа Таборі.

— Тут, у Балатонемеді, — відповів Казимир і перевів погляд з професора на німця. — Меннелу вже байдуже, де вкушати покій. А фірма заощадить купу грошей. У нас дешево продаються місця на кладовищі. Церемонія похоронів теж коштує дрібниці. А який чудовий ландшафт на тому кладовищі! Мабуть, єдиний у країні…

— Казимир! — Голос професора пролунав суворо, мов постріл.

— Хіба я неправду кажу, дядьку? — здивувався інженер. — Ти сам прекрасно знаєш, що це так. Адже торік сам просив, щоб тебе після смерті поховали тут…

— Недоречний жарт, — сердито обірвав його Таборі. — Прошу припинити це дешеве глузування. Твої поради нікому не потрібні.

Казимир, немов слухняна дитина, тільки знизав плечима.

— Як знаєш, дядьку, — промовив він. — Я дійсно хотів тільки добра. — І глянув на Губера. — Сподіваюся, я вас не образив?

— Ні, не образили, — відповів Губер. — Якщо подумати тверезо, ви маєте рацію. Віктору дійсно байдуже, де його поховають. Але він має рідних. Батька, матір, братів. Батьки наполягають на вивезенні його тіла. Адже ви знаєте, що значить для батьків син…

— Не знаю, — кинув з байдужим виглядом Казимир. — Я не знав своїх батьків. Мені було лийте чотири місяці, коли мене підкинули в одну підворітню. — По його обличчю майнула гірка посмішка. — Але, може, якби я вмер, вони були б більш прив'язані до мене.

— Хіба ваші батьки живуть?

— Не знаю. Мені це невідомо. Цього не знає навіть моя названа мати, яка мене виплекала.

— Вибачте, — сказав німець. — Я не хотів завдати вам болю.

Казимир махнув рукою і відвернувся. Саме в цю мить увійшли з тераси жінки. Він підійшов до своєї названої матері, запитав, як вона себе почуває, і всміхнувся до Губера.

— Бачите, пане доктор, чому ви мені не завдали болю. Тому, що в мене така мати. Вона ще краща за рідну. — І він поцілував її в лоб. — Ти ще не знайома з нашим гостем?.

Німець підійшов ближче, злегка схилив голову і відрекомендувався.

Казимир відчув, ніби мати на якусь мить знесилено опустила руки, ноги її підкосилися. Він міцно притис її до себе.

— Тобі погано? Господи, що з тобою?

— Душно, — ледве чутно прошепотіла жінка.

Ліза побігла за водою, на бігу крикнувши професорові, щоб не стовбичив, як роззява, а викликав по телефону лікаря. Проте Бланка сказала, що не треба лікаря. Мов, зараз їй буде краще. Просто надто довго була на сонці.

Ліза обережно дала їй ковтнути води, обтерла лоб і скроні. Таборі стурбовано стежив за ними і стояв розгублений, не знаючи, що робити.

— Мені б прилягти, — пошепки промовила жінка і зробила спробу встати сама.

Казимир підняв її, мов пір'їну, і виніс на руках з кімнати. Ліза, звичайно, теж пішла слідом за ними.

— Така вперта, — схвильовано пояснив Таборі. — До неможливості впертий в неї характер. Треба ж запросити лікаря, але вона їх терпіти не може.

— Часто хворіє? — поцікавився німець.

— За останні дні їй кілька разів ставало погано, — відповів професор і вийняв із бара пляшку абрикосової горілки. — Сподіваюся, що не найстрашніше. — Він налив у чарки горілки і цокнувся з гостем. — Знаєте, моя сестра — дуже вольова людина. Міцна, як сталь. Цим вона мене завжди дивувала.

«Вольова…» — подумав, сідаючи на диван і заплющуючи очі. Таборі розумів, що не личить так робити, бо, може, Губер хоче побалакати з ним. Але нічого не вдієш, тепер не до гостя. Його дуже хвилювало здоров'я Бланки. Ще й досі у вухах лунали її слова, сказані колись: «Якщо відчую, що не можу далі, я знатиму, що робити. Не хвилюйся, це ще не кінець». Потім згадалася їхня розмова тоді, вночі, і защеміло серце, дрож пройшов усім тілом. «Не говори ти мені, Мате, про силу волі. Бо твоя сила волі тільки для того, щоб підкоряти собі інших. Це твоя воля зіпсувала мені життя. Я не дорікаю тобі, адже то було давно. Але свої борги кожен з нас колись мусить сплатити. Тепер настала твоя черга». Ні, Бланка помиляється. Він мав силу волі, але вона похитнулася тоді, коли побачив біле як крейда обличчя померлої Ірини. А зовсім занепав духом тільки в день похорону, коли труну з її тілом опустили на кладовищі в яму.

— Дозвольте вам налити, пане професор? — мов уві сні дійшов до його свідомості голос Губера.

— Будь ласка. — І він мимоволі простягнув руку.

Повернувся Казимир. Зовні він здавався спокійним.

— Усе гаразд, — сказав інженер. — Не хвилюйтесь. Знаєте, у матері міцний організм, але їй шкодить сонце. Та вона все-таки щодня подовгу буває на сонці.

— Не хочу втручатися у ваші справи, але на вашому місці я обов'язково викликав би лікаря…

— Маєте рацію, пане, — підтримав його Казимир. — Обов'язково викличемо лікаря. Хоч не думаю, щоб з нею було щось страшне. Мабуть, просто стомилася. Надто вже багато бере на себе. Чотири тижні тому нас покинула домробітниця. З того часу вона сама прибирає, варить…

Губер з інтересом слухав його, а про професора неначе забули. Казимир сів на бильце крісла і подумав: «Власне, навіщо я розповідаю про це німцю? Невже не можна поговорити про щось інше?»

Це запитання так і залишилося без відповіді. Наче загіпнотизований поглядом Губера, який уважно слухав його, Казимир захоплено повів далі:

— Смерть Меннела приголомшила її. Адже того дня вони снідали разом. Меннел був веселий, розповідав анекдоти. Можете собі уявити, пане, як це на неї вплинуло! Вони мирно сиділи на балконі, потім Меннел підвівся, поцілував руку моєї матері. Попросив її передати, що хотів би зі мною пообідати. Пішов від нас, насвистуючи якусь модну мелодію. А через півтори години дзвонять: Меннел утопився…

Таборі різко зупинився посеред кімнати:

— Півтори? Що ти верзеш! Не менш як дві з половиною години минуло!

— Можливо. Зрештою, хіба не однаково? — згодився інженер. — Химерна ситуація, чи не так?

— Химерна? Цікаво, що в цьому химерного?

Казимир запалив сигарету, глибоко затягнувся і випустив дим на її кінчик, який зажеврів.

— Така несподівана смерть, тим більше смерть молодої людини, не тільки трагічна, але й химерна. Ти не згоден зі мною? Шкода.

— Чому ні? Цілком згоден, — сказав Таборі. — Мене просто приголомшила ця трагедія.

— Абсолютно незрозуміло! — вигукнув Губер. — Ми в Гамбурзі теж були приголомшені і не могли збагнути, хто і за що вбив Віктора.

— Так, так. Ми теж дивуємося і не розуміємо. Хто і за що вбив Меннела? Навіть міліція перебував у такому ж стані, — сказав Таборі.

Казимир скептично махнув рукою.

— Наскільки я знаю міліцію, — промовив він, — ми ніколи не дочекаємося відповіді на ці питання.

Таборі, припершись спиною до каміна, дивився у сад.

— Хто знає, — промовив він. — Життя доводить, що, як правило, запитання не залишаються без відповіді. Я переконаний, що незабаром знайдуть злочинця. Або злочинців…

— Можливо, — сказав Губер, роздушуючи в попільниці недокурок сигари. — Але Віктору це вже не допоможе. — Він глянув на годинник, — Машина Меннела в гаражі?

— Так, — відповів Таборі. — Її дозволили забрати. Це власна машина Меннела?

— На це я зможу відповісти тільки після того, як побачу її, — відповів Губер. — Можливо, він приїхав на машині фірми. Але, може, й на власній машині марки БМВ-250.

— А це «мерседес», — вставив Казимир. — «Мерседес-280».

— Ключ від машини у вас, професоре? — запитав німець.

— Будь ласка, принеси ключі, — звернувся Таборі до інженера. — Вони на письмовому столі. — Він глянув на Губера. — Майор Балінт сьогодні вранці повернув їх мені.

Коли Казимир вийшов з кімнати, німець поцікавився:

— Машину теж обстежили?

— Навіть дуже ретельно, — відповів Таборі. — Шукали відбитки пальців. Не можу зрозуміти, навіщо це їм? Адже на будь-якій машині можна знайти безліч відбитків…

— Мабуть, це передбачено інструкцією розслідування. На мою думку, розслідування, як і будь-яка інша робота, має свою технологію, — ввічливо проказав Губер.

Повернувся Казимир. Передав ключі і запитав, чим іще може бути корисний.

— Спасибі. Не турбуйтеся, я й сам добре знаю машини цього типу.

Інженер байду; ке глянув йому вслід, потім приліг на диван і втупився поглядом у люстру з кованого валіза, що звисала з середини стелі. Він відчував, що дядько ось-ось заговорить. Примусив себе заспокоїтися. Вирішив не сперечатися з ним, що б той не сказав. Усе одно марна річ. Закурив. Попільницю поклав собі на груди.

— Мені хотілося б, щоб ти запам'ятав, сину, — почав професор.

Казимир мовчки випускав дим у стелю.

— Я до тебе звертаюся!

— Чую. Чекаю, що скажете далі. — Почував, що відповідь його не була дотепною. Голос нервово тремтів.

— В цьому будинку я господар…

— На цьому ти так часто наголошуєш, що я аж ніяк не міг би забути. Якби навіть хотів, — усміхнено, спокійно, з лагідними нотками в голосі сказав інженер.

— Я запрошую в гості того, кого сам хочу. Від тебе ж вимагається поважати моїх гостей.

— Цілком вірно, — погодився Казимир. — Заради тебе мушу їм лизати задницю. — А про себе подумав: «Пішов би він під три чорти! Чому це я мушу повзати перед ним навкарачки?! Зрештою, не дипломат же я!»

— Цього піхто від тебе не вимагає! — вигукнув професор.

Казимир підвівся на лікті, вороже глянув на професора. Потім заплющив очі. В його уяві постала сцена: Віктор Меннел, дядько, мати, що поквапливо збирає зі столу посуд. Меннел сидить на головному місці, немов казковий принц, якого доля закинула зі Сходу на берег Балатону і який зупинився в Таборі тільки для того, щоб своєю присутністю підняти авторитет професора. Дядько Мате з виглядом покірного собаки стежить за кожним рухом молодого велетня, пригощає його кращими стравами. На нього ж не звертають жодної уваги. «Не соромтеся, дорогий Вікторе. Нам було б приємно, якби ви почували себе як вдома». Ось так, просто Вікторе. «Бланко, рідна, спитай в нашого гостя, чи не бажає ще чогось?» — «Ні, ні, професоре. Дякую. Усе — о'кей. Більше нічого не хочеться». Нечуване підлабузництво! Збожеволіти можна! «Я вважаю, любий Вікторе, що паша політика в якійсь мірі негнучка щодо вас. Але нічого не вдієш. Ми мусимо мати на увазі й інших наших партнерів, з другої Німеччини. Гадаю, що ви це розумієте? Налити вам ще? Варто покуштувати!»

Казимир підвівся. Поставив попільницю на стіл і знову вороже глянув на професора.

— Облиш повчати мене, — сказав коротко. — Якщо хочеш, хоч зараз можу покинути твій дім. Дурний був, що не зробив це раніше. Огидно було слухати, як ти упадав перед тим нікчемою.

— Меннел не був нікчемою.

— Я його ненавидів! — випалив Казимир.

— Цього ти досі не казав.

— Не казав, бо ти не питав мене. Тебе заворожив отой неонацист. Так, так! Він був саме ним. Я розмовляв з Меннелом. На мою думку, дядечку, хто прожив чотири роки в готелі «Бухенвальд», той не може легко забути проведені там роки. А ти, мабуть, уже забув. Не хочеш про них пам'ятати.

— Ні, не забув, — сказав Таборі, і його погляд спохмурнів. — Але Віктор Меннел не відповідає за Бухенвальд!

— Можливо. Торік, будучи в Бухенвальді, я оглянув усі приміщення, що залишилися. Бачив музей, крематорій, залізні гаки в стіні, дрюки, шибениці. Цілих два дні я не міг після цього їсти. Ви ж казали, що й мої батьки були там закатовані. Пробач, не буду я упадати перед такими твоїми гостями. Не вимагай ти цього від мене.

— Цього від тебе ніхто не вимагає. Але твої недоречні натяки виводять мене з рівноваги.

— А мене вивела з рівноваги ота фабрика смерті. Не повчай ти мене, дядьку.

До вітальні увійшла Ліза. Професор замовк.

— Бланка попросила замінити її, — сказала жінка. — Я до ваших послуг, панове. Зварити каву?

— Потім, — кинув Таборі. — Як себе почуває Бланка?

— Уже краще, — відказала Ліза. — В неї міцний організм, але ретельніше лікарське обстеження не пошкодило б.

Похмурий вигляд Казимира переконав її в тому, що вони знову посварилися.

— Що з тобою? Стоїш як ошпарений…

— Дядькові не подобається, що я не цілую в задницю пана Губера.

— Не туди гнеш, синку, — заперечив уже мирним тоном Таборі. — Не про це йшлося.

Казимир підійшов до дверей тераси і виглянув у сад.

«Здурів я, чи що, так хвилюватись через них. Начхав я на них». Обернувся. В очах майнула хлоп'яча пустотливість.

— Дядько Мате не вірить, що в Емеді — найкраще кладовище світу, — сказав, мов і не було між ними сварки.

— Авжеж не вірить, бо ще не спочивав на ньому, — відповіла Ліза і підморгнула Казимирові.

— А хіба ви вже спочивали там? — глянув Таборі на жінку.

— Я ще теж ні. Але коли мені часом захочеться помилуватися гарним краєвидом, я йду на кладовище. Від моргу відкривається чудовий ландшафт.

Заскрипіла хвіртка. Обличчя професора нервово засіпалося. Садовою доріжкою повільно крокував Оскар Шалго. Сигара диміла в нього під носом. Поношений солом'яний капелюх кидав тіні на обличчя старого.

«Його ще тут бракувало, — промайнуло в мозку професора. — Свята трійця! Усі в зборі, нікого не бракує. Тільки дай боже нерви, щоб витримати!»

— Слава аллаху! — вигукнув Шалго. — Нарешті я бачу тебе в доброму настрої, Мате.

— В доброму настрої? — здивувався професор.

— Як чорна хмара на обрії, — посміхнувся Шалго і глянув на Казимира. — Здрастуй, хлопче. Коли приїхав?

— Ранком, — відповів Казимир.

— Дивно. Не чув шуму твоєї машини. — Він підійшов до столу і підняв пляшку з коньяком, розглядаючи етикетку.

— Я залишив машину на станції техобслуговування, — відповів інженер. — А чисті чарки знайдете в буфеті.

— Хочеш, щоб я винив? Ну, що ж…

— Не переборщи, любий, — застерегла Ліза, — на сьогодні вже досить…

— Згоден, але із запасів професора варто покуштувати, — заперечив Шалго і понюхав напій у своїй чарці. Який аромат!.. — Він пригубив і почав смакувати «Мартелл». — Треба віддати належне, добрий в тебе смак. Ой, згадав. Чи не маєш іще кілька штук отих ароматних кубинських сигар?

— Якщо ти ще не скурив їх, — відповів Таборі і глянув у бік гаража.

— Останній раз там залишалось у коробці ще три штуки, — згадав Шалго. — Мабуть, сьогодні докурю їх.

Казимир засміявся.

— І нахаба ж ти, — вирвалось у Лізи.

— Ну, чого це я нахаба? Просто полюбляю кубинські сигари. Це моя слабість, нічого не вдієш. Я теж не позбавлений вад.

— Я приготую каву, — сказала Ліза і вийшла з кімнати.

Шалго з любов'ю провів її поглядом.

— Немає кращої дружини в світі!

— Дивись не розридайся від щастя, — зіронізував Таборі. — Хоч, правда, тепер мене вже й це не здивує.

Шалго підняв чарку до сонця.

— Навіщо ридати! Ще б чого! Краще хильнемо за упокій Меннела. Щоб земля була йому пухом…

— На добраніч, — глузливо додав Казимир. — Амінь! Шалго допив свій коньяк і гепнувся в крісло.

— Помовч, Казимире. Невже тобі байдуже, що Меннел теж має батьків? — спитав Таборі. — Невже ти їм не співчуваєш?

— Ні, дядьку Мате, — відрубав Казимир. — Ні. Подібні почуття мені ще не зрозумілі. Адже я ще ніколи не був батьком…

— А де ти був у ніч на двадцяте? — рантом спитав Шалго.

— Навіщо вам про це знати? — з подивом глянув Казимир у кругле обличчя старого.

— Балінт питав про це в мене. А я тільки тепер згадав.

— Чому ж він сам не спитає мене про це?

— І справді, чому? От бачиш, у цьому ти маєш рацію. Казимир нервово закурив.

— Що це на Балінта напало? Чого йому від мене треба?

— Така в нього служба, — відповів Таборі. — Не забувай, що сталося вбивство. За таких обставин прийнято з'ясовувати алібі кожного. Чи вірно кажу, Оскаре?

Шалго присунув до себе попільницю.

— Цілком вірно, Мате, — погодився товстун. — Алібі — це дуже важливо. Особливо зараз.

— Зараз? Чому саме зараз? Чому вчора це не було таким важливим? Або позавчора? — уже трохи спокійніше спитав Казимир.

Шалго помітив, що інженер силкується опанувати собою.

— А тому саме зараз, що слідство очолив полковник Ерне Кара. А він не з початківців. І, якщо інтуїція не зраджує мене, він теж незабаром запитає у тебе, де ти був між другою і десятою годинами двадцятого вранці. Гадаю, що ти змушений будеш відповісти на це запитання. А я тобі нагадую про це тільки для того, щоб ти міг підготуватися до відповіді.

Казимир помовчав. У мозку роїлися думки. Він почухав вольове підборіддя.

Тим часом Кара сидів у одній з кімнат на другому поверсі сільської Ради, де був штаб слідчих, і вивчав матеріали справи. Полковник намагався укласти в логічну низку всі події. Це виявилося нелегким завданням. Донесення були неповними. Запитань, які залишилися й досі без відповіді, виникало дедалі більше.

Фелмері дивився на стомлене обличчя шефа, схилене над документами, і це навіювало на нього почуття передекзаменаційного вболівання. Він почував себе, як два роки тому, на державному випускному екзамені в інституті.

Майор Балінт думав про інше. Йому здавалося, що він припустився якоїсь грубої помилки і через це справу передано полковникові. Заспокоївся тільки тоді, коли Кара запевнив його, що це не так. Він пояснив, що дзвонив по телефону в Будапешт і йому сказали, що справа має політичний відтінок. Тому й підключили до слідства його управління. Проте і майора Балінта за рішенням обласного відділу залишили в складі цієї оперативної групи. Надалі вони працюватимуть разом. Після цього перейшли до обговорення технічної сторони справи. Кара просив залишити трьох досвідчених слідчих біля себе. Останні можуть бути вільні: їх місця займуть люди з політичного відділу. Балінт швидко віддав розпорядження. Він дуже зрадів, що зможе працювати разом з полковником.

Палячи сигарету за сигаретою, Кара мовчки читав матеріали.

— Що нам відомо про Мате Таборі? — спитав він згодом. — Матеріали з відділу Домбаї вже одержані?

— Прізвища старого Таборі в картотеці немає, — відповів лейтенант.

Кара заглянув в один із папірців.

— Не такий вже він і старий. Чотирнадцятого року народження.

— Так, йому п'ятдесят п'ять. І в хорошій кондиції, — вставив Балінт.

Кара почав уголос читати анкетні дані.

— Вдівець. Дружина померла в березні тисяча дев'ятсот сорок шостого року…

— Під час родів, — вставив Балінт. — Дочка — чемпіонка країни з теніса. Член збірної команди. Вона тепер на змаганнях у Каліфорнії.

— Так, це я знаю. — Полковник глянув на них. — Я довгий час вважав, що Казимир — рідний син професора.

— Його сестра, Бланка, наскільки мені відомо, всиновила хлопця. В липні сорок п'ятого, — уточнив Балінт. — До того часу хлопчик був у Веспремському дитячому будинку.

— Ким були його батьки?

— Не знаю. Не дізнався. Вважав за неістотне.

— Не завадить уточнити, — підказав Кара. — Меннел зупинився у них на квартирі. Добре було б знати про них усе. Принаймні якомога більше.

— Зрозуміло. Занотуємо це, — сказав Балінт. — У матеріалах не значиться, але хочу наголосити, що перед війною Таборі жив у Данії. Під час німецької окупації боровся разом із датськими патріотами проти фашистських окупантів. У сорок другому гестапівці арештували його разом із дружиною. До звільнення мордувались у Бухенвальді.

— Ясно. А сестра?

— Проживала в Будапешті. Навчала дітей малюванню в одній з. гімназій. У сорок четвертому, щоб уникнути бомбардування, переселилася сюди. У сорок п'ятому вчителювати не повернулася. Стала живописцем. Надумала заміж не виходити. Принаймні так сама твердить. Але факт, що дитину виховувала вона.

Кара замислився. Він не любив старих дів, навіть коли вони і йшли на таке самопожертвування, як Бланка Таборі. Не вийшла заміж, а Шалго твердить, що замолоду була дуже вродливою. Він переглянув свої нотатки. Прийшов до висновку — слідство доцільніше провадити у двох-трьох головних напрямках. Насамперед треба роздобути докладну інформацію про фірму «Ганза». Може, Домбаї знайде щось у центральному архіві? Далі необхідно встановити, з ким Меннел зустрічався напередодні вбивства. Про що йшлося, як поводився тощо. По-третє, потрібно розшукати незнайомця, з яким він зустрічався на березі озера увечері перед убивством. Прикмети нечіткі. Відомо тільки: розмовляли вони удвох по-французькому. Звичайно, це аж ніяк не засвідчує, що незнайомець був саме французом.

Потім Кара обміркував завдання у деталях з Балінтом і повернувся на віллу до Оскара Шалго. По дорозі прочитав висновок судово-медичної експертизи. Меннела таки задушили. І з такою силою, що навіть переломили шийний хребець. На тілі знайдено синці. Отже, можна зробити висновок — виникла бійка. Перед смертю Меннел захищався. Кара з інтересом читав висновок лікаря. Вбивця мав бути дуже сильний. Це стверджують два факти. По-перше, у човні не знайдено слідів сутички. Отже, вбивця раптово схопив свою жертву за шию і з страшенною силою стис горло. Це справа нелегка, бо Меннел був тренованим, мускулястим чоловіком. Певно, захищався. По-друге, — міркував Кара, — йому надавала сил смертельна небезпека. Отже, на Меннела напали зненацька. Спочатку задушили, а потім кинули у воду.

Коли Кара приїхав на віллу, Шалго все ще сидів у професора Таборі. Прийшовши туди, Кара відрекомендувався, потис руки професору та інженерові. Потім відрекомендував лейтенанта Фелмері й заявив, що слідство очолить він. Таборі почастував їх коньяком і чорною кавою. Полковник не відмовився. Помішуючи ложечкою каву, слухав розповідь професора про те, як той познайомився з Меннелом. Нічого нового в розповіді не виявилось.

— Чи мали ви якісь стосунки з фірмою «Ганза» до приїзду Меннела в Угорщину? — спитав Кара.

— Ні, — похитав головою Таборі. — Я навіть гадки не май, що в світі існує така фірма.

Фелмері закурив. Поза його увагою не пройшла гидлива гримаса, яку скорчив при останніх словах молодий інженер. Помітив і те, що під час розмови Казимир уважно стежить за полковником.

— Скажіть, пане професор, чи не кинулось вам у вічі, Що Віктор Меннел запропонував для продажу саме те обладнання, яке інститут потребував? — Кара допитливо глянув на Мате Таборі.

— Не звернув уваги. Але, бачите, зараз, коли ви говорите про це… І справді. Дивно… Хвилинку. — Він вийшов з кімнати. Видно було, що запитання полковника занепокоїло його.

— Приємно, коли вбивають когось саме на набережній Балатону, — з іронією проказав Казимир.

— Приємно? Кому? Чому? — здивувався Кара.

— Я мав на увазі, що в такому культурному середовищі вам легше буде працювати, ніж, скажімо, десь у пустелі чи у віддаленому селі. Тут у перервах між допитами можна і скупатися, а якщо схочете, то й порибалити. Може, і вбивці було тут легше. Заховався десь в очереті, покінчив із жертвою, а після вбивства мав де помитися.

— От бачите, а я до цього ніколи й не дійшов би, — глянув на нього Кара. — Та ви дещо помиляєтесь, пане інженер. Меннела вбито не на березі, а в човні.

— Чому саме в човні? Його могли вбити і на березі.

— Невже?

— Пристукнули, задушили, поклали у човен і попливли собі.

— Ви маєте на увазі, що вбивць було кілька? — спитав Кара.

— А чому б ні? — спокійно відказав Казимир. — Але припустимо, що вбивця був один. Убив на березі. Труп поклав у човен. Заплив далі від берега і там, у зручному місці, спихнув у воду.

— А по-вашому, як було здійснено вбивство? — Кара ковтнув кави. Фелмері стежив за дужими руками інженера.

— Про це я ще не думав, — відповів Казимир. — Цей німець мене не цікавив.

— Він вам не подобався?

— Я терпіти не міг цього самовдоволеного задаваки.

— Казимир не терпить конкуренції, — стиха вставив Шалго.

— На вашу думку, дядьку, я теж задавака?

— Не завжди. Але зараз…

Повернувся Таборі. Він був дуже схвильований.

— Ваша правда, — підійшов до полковника. — На це, звичайно, я мав звернути увагу. Гляньте-но, будь ласка. Не розумію! — Він поклав на стіл документи. Перед полковником лежали замовлення інституту, пропозиції французької, англійської та шведської фірм, а також умови, які передав Меннел. Не важко було встановити, що пропозиція фірми «Ганза» майже повністю повторювала прейскуранти інших іноземних фірм. — Цього не розумію.

— Чому не розумієте? Все ясно, — зауважив Шалго. — Фірма «Ганза» у Гамбурзі має геніальних співробітників, які на відстані відчувають, які саме прилади потрібні в Угорщині професорові Мате Таборі.

— Більш того, — зіронізував Фелмері, — вони точно знають і те, які ціни запропонували вам французи, англійці і шведи!

— Невже ти підозрюєш, що я продався Меннелу? — з обуренням звернувся Таборі до Шалго.

— Не хвилюйся, дядьку, — засміявся Казимир. — Хіба ти ще не вивчив діда Шалго? Він ловить тебе на гачок… Закинув принаду і чекає кльову.

— Саме так, — погодився Шалго. — В цьому і криється таємниця слідчого. Добра принада і безмежне терпіння.

— А принада непогана, — наполягав Казимир.

— Принада в мене дійсно чудова. І терпець мій, Казимире, не увірветься.

— Отже, тепер зрозуміло, що фірма «Ганза» до подробиць знала всі плани інституту, — констатував Кара. — Так само, як знала, які ціни запропонували конкуренти. А це в свою чергу свідчить про те, що ця фірма мала зв'язки з кимось із працівників інституту. Гадаю, це цілком логічно.

Казимир встав, підійшов до столу, налив собі трохи коньяку і випив.

— Це може бути логічним тільки в тому разі, якщо замовлення інституту не було відоме іншим, — заперечив Казимир, звертаючись до полковника. — На мою думку, про це не знав принаймні мільйон осіб. Всі працівники Зовнішторгу. Співробітники торговельних представництв у Лондоні, Стокгольмі та в Парижі. Але могло статися, що Меннел одержав потрібні інформації і від конкурентів. Наскільки мені відомо, великі фірми світу стежать за конкурентами і контролюють їхні дії.

— Хто вам про це казав? — спитав Кара.

— Ви!

— Я?

— Так, ви. На лекції в міністерстві зовнішньої торгівлі. Я відвідував там курси по підвищенню кваліфікації.

— Казимира призначено секретарем угорсько-радянської комісії з науково-технічних нитяні, у Москві, — пояснила Ліза. — Він пробуде там чотири роки. Через три тижні виїжджає.

— Ось на тих курсах ви, товаришу полковник, і читали ту лекцію. Отже, я лише процитував ваші слова.

Кара схвально відзначив подумки, що інженер мислить логічно. Правда, він передбачав, що інженер заговорить про це. І заговорив на цю тему, щоб примусити професора замислитися. Сам він був переконаний, що професор не виказував Меннелу таємниці інституту. Щоправда, доказів цьому по було, але він поклався на інтуїцію. Проте чого цей Казимир задирається з ним? Що це, звичайне юнацьке хизування? Можливо. Щоб зробити правильний висновок, треба краще познайомитися з молодим атлетом.

— Ви праві, — погодився полковник. — Але може статися і так, що ми помиляємося. Меннела могли вбити з помсти. Або з ревнощів. Або з якоїсь іншої причини. Ось ви, наприклад, його недолюблювали. Чи не так?

— Він мені був огидний, але це ще ні про що не свідчить, — випалив Казимир. — Я дуже емоційний тип. Буває, когось полюблю з першого погляду, як, приміром, дядька Шалго. Я його полюбив! А Меннела не терпів.

— Він чимось образив вас?

— Ні, не ображав.

— Ілонку теж не ображав? — почувся сонливий голос Шалго.

— Ілонку? — Казимир зніяковів. Кара помітив, що юнак на якусь хвильку знітився. — Не знаю, що ви маєте на увазі, дядьку. — І підозріло глянув на Шалго. — Може, це знову якась принада?

— Вибачте, що встряваю в розмову, — перебив їх Таборі. — Казимир дуже необ'єктивний. Навіщо ти, хлопче, намагаєшся змалювати Меннела чортом? Га? Меннел був розумний, добре вихований чоловік.

— Бродяга без батьківщини, хвалько, нахаба! — Казимир підскочив. — Знаєш, ким був твій Меннел? Піжон. Падлюка.

— Ти з глузду з'їхав, чи що?

Казимир нервово закусив губу. Якусь хвилинку він стояв мов укопаний, потім обернувся і рушив через терасу до виходу. Фелмері пішов слідом за ним. Побачив, що інженер зупинився перед хвірткою і гукнув у сусідній Двір:

— Їло! Ілонко! Чи можеш вийти на хвилинку?

Дівчина гукнула у відповідь:

— Зачекай, зараз. Що сталося?

— Скоріше, будь ласка. — Інженер пішов їй назустріч.

Фелмері пройшовся до воріт. По дорозі заглянув у гараж. Він був порожній. Наскільки йому було відомо, машина Меннела мала бути в гаражі.

Ілонка пробігла по садовій доріжці.

Кара чув, як відчинилася хвіртка. Його надзвичайно цікавило, про що говоритимуть інженер і дівчина. «Ну що ж, Фелмері потім розкаже. Лейтенант — спритний хлопець», — подумав він, заспокоївшись.

Незабаром на терасі разом з Казимиром і лейтенантом з'явилась молода вродлива дівчина у фіолетових шортах і такого ж кольору блузці. В порівнянні з її засмаглою, майже чорною шкірою каштанове волосся дівчини здавалося світлим.

— Ілонко, скажи, будь ласка, що тобі запропонував отой негідник, — благально дивився Казимир на дівчину.

Побачивши чужих людей, Ілонка зніяковіла. «Треба було б щось накинути на себе», — подумала вона. Потім з досадою знизала плечима: мовляв, зараз уже все одно. Лейтенант дивився на неї так, ніби ніколи в житті не бачив молодих вродливих дівчат.

— Який негідник? Це ти про Меннела? — запитала дівчина.

— Не прикидайся! Ти добре знаєш, про кого йдеться.

Казимир був дуже схвильований. А Фелмері чудувався, як це дівчина терпить грубощі інженера.

— Він запропонував мені стати його коханкою.

— Не може бути, — замахав руками Таборі. — Ти вигадуєш! Це наклеп! Нізащо не повірю.

— Ваше право, дядьку Мате, — ображено відповіла дівчина.

— Коли він це тобі казав? — запитав професор.

— У суботу по обіді. Дозволите сигарету? — Фелмері підійшов до дівчини, простягнув їй сигарети, клацнув запальничкою. — Я саме купалася під вербою.

— Ми були разом, — вставив Казимир. — Ілонка лежала на сонці, а я був у воді…

— Може, дівчина сама все розкаже по порядку, — перебив його Кара.

— Меннел вийшов з води і підсів до мене, — повела далі дівчина.

— І запропонував тобі стати його коханкою?! — нервово вигукнув Таборі.

— Спочатку базікав казна-що. Вихвалявся, який він видатний діяч. Розповідав, що об'їздив уже майже весь світ. Потім почав хвалити угорських дівчат. Мовляв, які гарні, розумні, з покладливою вдачею. Став осипати і мене компліментами, що я вродлива і приваблива. Запитав, чи маю нареченого. Я відповіла, що ні. Згодом поцікавився, чи залицяється хтось до мене. Я пожартувала, що залицяються багато хлопців. Тоді Меннел сказав, що й він дуже охоче приєднався б до них. І що мені було б вигідніше його залицяння, бо німці щедрі. Нібито чув від своїх колег, які вже бували в Угорщині, що наші дівчата охоче знайомляться з західними комерсантами. Це, мовляв, обопільна вигода: дівчата одержують такі речі, яких у нас не дістати, а чоловіки з Заходу не мусять щоразу, приїжджаючи в Угорщину, шукати нових знайомих. Далі він запитав, як я ставлюсь до його пропозиції. Бо я йому, каже, дуже подобаюсь і він охоче провів би ніч зі мною. Саме в цю хвилину до нас підійшов Казимир.

— І що ти йому сказав? — спитав Шалго в інженера.

— Я поцікавився, чи має він сестру. Він відповів, що має. Звуть її Елізабет. І що вона теж дуже вродлива. Тоді я запропонував йому, щоб наступного разу привіз її з собою та й спав з нею. А якщо вона й справді така вродлива, то і я можу провести з нею ніч-другу. Він розсердився, зарепетував, а я дав йому в морду.

— Як? — вражено вигукнув Таборі.

— Ну, дав йому ляпаса.

Ілонка затягнулася димом і мило всміхнулась до Таборі.

— Казимир дійсно вдарив його, — правою рукою вона зобразила, як то було. — Так, зненацька… Удар був сильний, бо Меннел упав. Я ніколи й не подумала б, що Казимир має таку силу.

Інженер інстинктивно помацав лівою рукою свій правий кулак. Ілонці явно подобалося, що вона в центрі уваги, і дівчина продовжувала розповідати все до найменших подробиць.

— Очі у Меннела на хвилинку закотились. Потім він підвівся, узявся за щелепу й нетямуще озирнувся. У мене склалося враження, що йому забило памороки і він не міг уторопати, що сталося.

— Прикидався! — заперечив інженер.

— Він чесно заслужив того ляпаса, — вигукнула Ліза. — Мабуть, удар був чудовий.

— Лізо, будь ласка… Скільки разів я вже просив…

— Мате, не нервуй, — заспокоював його Шалго. — Продовжуй, Ілонко.

— Нарешті Меннел отямився. Він вибачався і, спльовуючи кров, запевняв, що тільки пожартував.

— Сучий син! — скипів Шалго. — Добрі мені жарти!

— Отож. На це Казимир відповів йому, що й він тільки пожартував…

— Чому ж ви мені про це нічого не сказали? — обурився Таборі. — Ну, відповідайте, чому промовчали про цей випадок?

— А цікаво, — запитав Казимир, — що б ти зробив на моєму місці?

— І справді, Мате, мене теж це цікавить? — посміхнувся Шалго.

— В усякому разі, не поліз би з кулаками.

— От бачиш. Через те я й не сказав тобі нічого, — відповів Казимир.

Кара крутив між пальцями пусту чарку. Нарешті підняв очі на Казимира:

— Скажіть, будь ласка, де ви були в день убивства? — Невже ви мене підозріваєте?

— Ну, що ви, що ви… Просто такий порядок. Якщо не помиляюсь, вас іще не допитували, — відповів Кара.

— Послухайте-но, товаришу полковник, — знову роздратовано озвався Казимир. — Зізнаюся: погляд у мене колючий, але я не вбивця.

— Ніхто так і не ставить питання. Отже, де ви були?

— Де ж він міг бути, як не вдома, — докинув Таборі.

— Я їздив у Будапешт, — заперечив Казимир. — Дев'ятнадцятого ввечері. Машиною.

— Чому я не знав про це? — мало не крикнув професор.

— Мені вже двадцять вісім років. Невже обов'язково я мушу погоджувати козиний свій крок?

— Коли ви повернулися звідти? — спитав полковник.

— Двадцятого вранці. Близько десятої години. Це може засвідчити мати.

— Що ви робили в Пешті?

— Був удома. Поїв свіжого хліба зі смальцем, прийняв ванну і ліг спати.

— Заради цього ви їздили в Будапешт?

— Так. Тільки заради цього.

— О котрій годині вирушили назад?

— О шостій ранку.

— І прибули о десятій?

— Саме так. Десь від восьмої до дев'ятої морочився в дорозі з машиною.

— Так-так. Зрозуміло… На квартирі ще був хтось із вами?

— Ні.

— А перед тим ви коли востаннє були дома?

— Тижнів зо два тому.

— А ваша мати?

— Мабуть, з місяць тому.

— А ви, товаришу професор?

— Я? В той день, коли мав зустріч з Меннелом в інституті.

— Отже, вісімнадцятого, — констатував Кара. — Тобто за два дні до смерті Меннела.

— Мабуть, так.

— Зрозуміло. — Кара глянув на Шалго.

Товстун ледве помітно посміхався.

— Чому вам так смішно, дядьку? — запитав Казимир. — Не вірите мені?

— Чому б це я не вірив, синку? — знизав плечима Шалго.

Перед будинком зупинилася машина. Ліза жваво підвелася з місця і вийшла на терасу.

— Це Губер, — сказала вона, повернувшись до вітальні. — Приїхав на машині Меннела. Цікаво, де він був?

— А ти спитай у нього, люба, — відказав Шалго і, глянувши на Казимира, закивав головою.

Ілонка запитала, чи потрібна вона ще. Кара відпустив її, і дівчина попрямувала на терасу. З дверей озирнулася і глянула на інженера.

— До мене ще будуть запитання? — звернувся Казимир до полковника.

— Поки що ні, можете бути вільні.

Інженер поспішив за дівчиною. Не встигли молоді вийти, як з'явився Губер з піджаком під пахвою, з брудними руками. По дорозі він хусткою намагався витерти пальці. Помітивши гостей, зупинився.

— Вибачте, не заважаю?

— Ну, що ви, звичайно, ні, — запевнив Таборі й підійшов до німця. — Дозвольте відрекомендувати вам наших гостей. Полковник Кара з Будапешта. Пан полковник очолює слідство. — Потім показав у бік Шалго. — А цей мій приятель, Оскар… — Завагався на якусь мить, як назвати професію старого пенсіонера. Товстун виручив його.

— Дружинник, — відрекомендувався він сам. — Член групи сприяння міліції в Балатонемеді. Я тепер без пов'язки на рукаві, бо спека. А це моя дружина. Якщо не помиляюся, з нею ви вже знайомі, пане Губер.

— Так, так. З вашою шановною дружиною я вже мав щастя познайомитися. — Губер поквапливо витер пальці, поклав хусточку в кишеню і звернувся до Кари: — Чи є вже якийсь результат, пане полковник?

— Нічого втішного. Заплутана справа.

Таборі чемно схилив набік голову і промовив:

— Можу вас запевнити, пане Губер, наша міліція зробить усе, що від неї залежить, аби знайти вбивцю. Не хвастаючи, мушу сказати: наша міліція в цьому відношенні на висоті.

Фелмері без особливого ентузіазму вислухав хвалебну оду професора. «Говорить з таким пафосом, ніби на урочистих зборах», — подумав він. І мимоволі чекав, що той почне ілюструвати сказане загальновідомими статистичними даними. Всупереч очікуванню, Таборі закінчив свою промову дотепним жартом. «Ти глянь, а професор не позбавлений почуття гумору!»

— Секрет успішної роботи нашої міліції в тому, що вона має таких талановитих помічників, як ось мій приятель. Там, де Оскар Шалго, злочинцям немає чого робити.

Всі засміялися.

— Такий уже в мене стиль роботи, — скромно додав Шалго.

— Невже у вашій справі теж може бути певний стиль? — поцікавився Губер. — Пробачте, я розуміюся в цій справі тільки як глядач вечірніх детективних телефільмів. Але стиль роботи слідчого — це мені не дуже зрозуміло.

— А дуже просто, — вставив Кара. — Стиль Ангела — кулак, Мегре[4] — логіка.

— А стиль пана Шалго? — посміхнувся Губер.

— Терпіння, пане, — відповіла Ліза. — Безмежне терпіння рибалки. Чекати доти, доки риба не клюне на принаду. Щоправда, ми вудимо тільки велику рибу. Хижаків не так просто витягти на берег. Тому ми намагаємося втомити їх. А це потребує терпіння. Ми виснажуємо рибу, а коли вона стає безсилою і виринає на поверхню, тоді — хап за зябри.

Губер запалив сигару.

— Мені ще ніколи не доводилося рибалити. Може, через це я й не розуміюся в цій техніці або, як ви висловились, пані, в цьому стилі.

— Простіше кажучи, — втрутився в розмову полковник, — мій приятель спрямовує справи так, щоб створити такі ситуації, за яких злочинець сам змушений зізнатися.

Губер задумливо курив.

— Якщо я правильно вас зрозумів, це означає, що пан Шалго вже наперед знає, хто злочинець. Але дочікується тієї хвилини, коли сам убивця заявить: прошу, я тут, це я вбив.

— Щось подібне, — підтвердив Кара.

— Для мене це надто складні речі, — зізнався Губер. — Мені здається, що в подібних справах хід і темп подій диктує злочинець. Як на шаховій дошці. Ініціативою володіє той, хто починає. А чорні змушені тільки захищатися.

— Добрий шахіст розгортає наступ і під час захисту. А ще кращий примушує білих нападати так, як це йому вигідно, — зауважив Шалго. — Ви любите грати в шахи?

— Так, але, на жаль, все ніколи, — відповів Губер. — Вибачте, ви ще й до, сі працюєте в міліції?

— Ні, пане, — відповів Шалго. — Я вже багато років на пенсії. Часом так, заради спортивного інтересу, допомагаю приятелеві.

— Щиро кажучи, дивна розвага, — промовив Губер.

— Можливо, — кивнув Шалго. — Але в кожного пенсіонера має бути якесь хобі. Один щось майструє, інший розводить курчат, віруючий до самої смерті б'є поклони, ну, а я, шановний пане Губер, я до могили буду переслідувати зло. Покликання і пристрасть людини виправдані тільки в тому разі, якщо вона знаходить у тому задоволений. Я переконаний, шановний пане, що в старості первинні почуття людини не відмирають. Ми навіть глибше, розважливіше, пристрасніше ненавидимо або любимо;

— Згоден, — сказав Губер. — Від щирого серця бажаю, щоб ви якомога скоріше схопили вбивцю Віктора Меннела.

— Дозвольте питання до вас, пане Губер, — звернувся до нього Кара.

Губер обережно струсив попіл із сигари.

— Будь ласка.

— Як ви гадаєте, чи мав Меннел знайомих в Угорщині?

Фелмері не спускав очей з німця. Випущена з рота хмара диму на хвильку закрила його обличчя.

Коли дим розвіявся, на його лице впав промінь сонця. Лейтенантові подумалось, що обличчя німця викарбуване з каменю, а погляд його зеленкуватих очей здавався дуже втомленим. Німець опустив очі і глянув на свої забруднені маслом руки.

— Чи можна з вами поговорити віч-на-віч? — запитав він. — Скажімо, через десять хвилин. Я хотів би трохи привести себе в порядок.

— Будь ласка. Через десять хвилин я теж звільнюся, мені ще потрібно подзвонити по телефону, — відповів Кара і підвівся.

— Ось ванна кімната, пане. — Таборі теж встав, щоб провести гостя.

Ліза вийшла на терасу.

— А ти залишаєшся? — глянув Кара на Шалго.

Товстун ствердно кивнув головою.

— Шкода, так зручно вмостився… — Він витяг з кишені монету. — Якщо орел — я виграв.

Підкинув монету, з дивною для товстуна спритністю «впіймав її на льоту і розкрив долоню.

— Яка ставка і з ким граєш? — засміявся Кара.

— Сам з собою.

— Виграв?

Шалго глянув на монету.

— Орел, — кинув коротко.