Агент №13

1.

25 липня тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року Оскар Шалго подзвонив по телефону своєму приятелеві полковнику Ерне Карі, одному з керівників служби контррозвідки.

— Що сталося, старий бродяго? — запитав Кара, впізнавши голос Шалго. — Звідки дзвониш?

— З Балатонемеда, — відповів Шалго. — Хіба ти не знаєш, що я ще з квітня тут, в Емеді?

— Як же мені знати? Пан Шалго не звик обтяжувати себе прощанням з друзями перед своїм від'їздом.

— Що ти кажеш! — здивувався Шалго. — А я був цілком упевнений, що попрощався. Видно, пам'ять починав зраджувати. Вибачай, шеф.

— Склероз, старино, — засміявся Кара. — Як там твоя Ліза?

— Спасибі, добре. Скучила за тобою. Турбується, чи по сталося чогось, бо вже й у неділю не заглядаєш до нас. Можна подумати — розсердився.

— Що ти мелеш, телепню! — закричав Кара і заходився лаяти свого приятеля. Шалго на другому кінці проводу тільки посміхався. Він добре знав: Кара не сердиться, а лише, як завжди, жартує з ним. Почекавши, коли полковник виговориться, він запитав:

— Ти чув щось про смерть Меннела?

— Якого Меннела?

— Віктора Меннела, — уточнив Шалго. — Комерсанта а Гамбурга.

— А, це той німець, що кілька днів тому втопився в Балатоні? — перепитав Кара.

— Еге ж, — промимрив Шалго.

— Щось чув про цей випадок. Наскільки мені відомо, справою займається обласна міліція. Ти що, через це мені й подзвонив?

— Так, а ще я хотів почути твій голос, — сказав Шалго. — Здається, ти охрип. Що, болить горло?

— Так.

— Випий відвару з ромашки і поменше сердься.

— Я не серджусь. Але мені здається, що ти хотів щось іще сказати про того німця.

Деякий час у трубці було чути лише тихе гудіння. Полковнику Карі здавалося, що він чує важке, переривчасте дихання Шалго. Він уявив собі цього старого огрядного малорухливого чоловіка, що стоїть оце, як завжди, вп'явшись поглядом в одну точку.

— Так, — сказав Шалго після невеликої паузи. — Я дійсно хотів іще сказати, що… Його вбили…

— Вбили? — В голосі Кари пролунали нотки сумніву. Адже в офіціальних донесеннях повідомлялося, що німецький комерсант утопився.

— Перед тим, як кинути його в воду, хтось скрутив йому в'язи. Було б добре, якби ти приїхав сюди.

— Думаєш, це політичний злочин? — запитав полковник. А про себе відзначив: «Дурниці питаю, коли вже Шалго подзвонив мені, то вбивство, безумовно, має політичний відтінок».

— А я нічого не думаю. Просто хотів би, щоб ти приїхав, — відповів Шалго. — Чекаю. Якщо не зможеш сам, то відряди сюди Шані Домбаї.

— Коли сталося вбивство? — спитав Кара, присуваючи до себе календар.

— Двадцятого. Між чверть на дев'яту і три чверті на десяту.

Кара глянув на календар. «Отже, це було вранці у неділю, — подумав про себе. — Але чому старий дзвонить так пізно?» Чекав, сподіваючись, що Шалго ще додасть щось, проте на другому кінці проводу було тихо. Чулося тільки дихання в трубці. Полковник погортав календар. У суботу після обіду він мав намір поїхати в Ташш на цілу добу порибалити. Отже, цю поїздку доведеться відкласти. І хто знає на скільки. Власне, це його й не дуже бентежило. Зрештою, однаково, де він проведе вихідний у кінці тижня… Порибалити можна і в Балатонемеді, у Шалго там чудесно прикормлені місця в затоці серед густого комишу. Про всяк випадок треба прихопити з собою свої снасті.

— Коли виїжджати? — спитав.

— Якомога скоріше. Ліза теж чекає.

— Вирушаю завтра на світанку, — сказав Кара.

Перед тим, як розпрощатися, вони ще перекинулися кількома незначними слівцями. Потім полковник викликав до себе свого заступника підполковника Шандора Домбаї.

— Завтра ранком виїжджаю в Балатонемед.

— Ти ж казав, що поїдемо в Ташш.

— В Емеді теж можна спіймати немалу рибу. — І він розповів про свою розмову з Шалго.

Домбаї закурив.

— Отой старий бродяга не вміє сидіти спокійно, — кивнув головою. — Ловив би собі рибку, насолоджувався б літом, так ні… Скажи, Ерне, невже й ми будемо такими непосидючими?

— Думаю, що так, — відповів полковник. — А ти б що робив на місці Шалго?

Домбаї затягнувся димом і замислився.

— Звичайно, я теж подзвонив би тобі, якби дізнався, що вбито німецького громадянина. — Та в даному разі, мені здається, справа не тільки в цьому. З матеріалів, рапортів мені відомо, що вже кілька днів цю справу веде майор Балінт, керівник відділу карного розшуку. Отже, якщо Шалго подзвонив саме тобі і просить приїхати її Емед, то це свідчить про те, що він знає більше за Балінта. Але, за старим звичаєм, про це йому не розповів. Отже, старий веде слідство без відома Балінта, як кажуть, на свій страх і риск. А це мені не подобається. На його місці я б не був таким недовірливим до Балінта. Розповів би йому все, що знаю, та й вийшов би з гри.

Полковник стояв біля вікна і дивився на освітлену сонячним промінням Замкову гору.

— Шалго ніколи не вийде з гри, — сказав він. — Крім нас, він нікому не довіряє. Знаю, що це дурниця, але факт. Якщо досі нам не вдалося його перевиховати, то зараз це були б уже марні намагання. Він довіряє тільки нам. — І посміхнувся до Домбаї: — Це мило з його боку, чи не так?

— Що ж він робитиме, коли й ми підемо на пенсію? — спитав Домбаї. — Тоді вже не доведеться йому розповідати нам про свої відкриття. Чи, може, він гадав, що ми відкриємо контору детективів-пенсіонерів? Він пригладив пальцями своє густе волосся, підвівся і підійшов до полковника. Домбаї був такого ж зросту, як і Кара, тільки ширший у плечах та кремезніший. — Поговорив би ти з ним, Ерне. Пояснив би, що своєю нерозумною недовірою він тільки собі шкодить. Адже його можуть неправильно зрозуміти, не так сприйняти його поведінку. Ми вже знаємо його двадцять п'ять років. Найважчі роки пройшли ми з ним у боротьбі пліч-о-пліч і знаємо, звідки він і чому став у наші лави. Наша дружба витримала випробування. Але є люди, які не знають його або знають тільки однобоко і все ще дотримуються погляду, що йому не можна довіряти, що він, мовляв, авантюрист.

Кара глянув на Домбаї. На його змарнілому, втомленому обличчі зібралися зморшки.

— Шалго все це добре знає, — сказав він. — Ми з ним про це не раз говорили. Востаннє, якщо не помиляюсь, це було в день його народження. Тоді він сказав: «Бач, Ерне, ти повинен мене розуміти. Хто-хто, а ти знаєш добре, що. моє місце тут. Повір, я не збираюся нікому нічого доводити або виставляти свою благонадійність напоказ. Нікому, навіть тобі. Ви, які мене добре знаєте, кажете: відпочинь, насолоджуйся життям пенсіонера, ти вже виконав свій обов'язок у житті. А я на це тобі, Ерне, відповів: ні, мною зроблено ще не все. Надто великі в мене борги. І важкі. Тягар цих боргів тисне на мої плечі. А я хочу полегкості. І мушу сплачувати свої борги. Щодня мушу щось списати з цієї заборгованості, щоб одержати право спокійно спати». — Кара запалив сигарету. — Дурниці? Самокатування? Мабуть, так. Ми знаємо, що він свої гріхи давно спокутував. Але що подієш, коли він сам цього не відчуває? — Кара повернувся до письмового столу, але не сів і стоячи почав невпевненими рухами перекладати на столі документи.

— Вранці вирушаю, — сказав він. — І Фелмері теж поїде зі мною. Запросіть докладну інформацію з Веспрема[1]. Хай хлопець візьме з собою всі матеріали в цій справі.

Ранком наступного дня разом з лейтенантом Іштваном Фелмері Кара виїхав у Балатонемед. Полковник любив вести машину. Це для нього було справжнім відпочинком. В такий час він забував про всі турботи, всю увагу віддаючи водінню. Червона, схожа на колорадського жука машина марки «фольксваген» плавно і швидко поглинала кілометри. Кара подумав: якщо в такому темні їхати всю дорогу, то на початку одинадцятої години вони будуть и Емеді. Було б непогано.

Лейтенант Іштван Фелмері мовчки сидів поруч. Цієї весни йому сповнилося двадцять чотири. Цей стрункий, тихий юнак був неговірким. Подейкували, що його небалакучість пояснюється зневажливим ставленням до інших. Але всезнаючі шептуни помилялися в оцінці цього чорнобрового хлопця. Лейтенант просто не любив говорити зайве. Правда, саме в цю хвилину йому дуже хотілося поговорити, та Кара не звертав на нього уваги. Може, й не помічав, що хтось сидить поруч. Серед молодих співробітників шеф вибрав саме його не випадково. Певно, він добре зважив свій вибір. Чи, може, то старий Шані Домбаї звернув увагу Кари саме на нього? Ну то й що? Домбаї чи сам шеф, хіба не однаково? Головне те, що він їде з шефом і кілька днів буде його правою рукою. А що шеф Мовчить, то, певно, про щось важливе думає. Правда, машину він веде трохи ліниво: мабуть, береже акселератор. Фелмері глянув на Кару. Полковник зосереджено стежив за блискучою бетонованою смугою шосе. Хлопець згадав про чутки, що ходили про полковника. Непогано було б дізнатися дещо від нього про те, що було постійною темою розмов серед хлопців. Наприклад, про… Раптом йому стало соромно. Дурниця! Навіщо йому знати, ким був Кара в цивільному житті? Що в тому дивного, що він залишив педагогічну роботу і пішов у органи? Шандор Домбаї колись сказав, що шеф не любить, коли його розпитують про це. На такій службі людина не повинна давати зайві запитання начальству. Та й іще дещо не до вподоби старому. Не любить брехні. Не дай боже сказати йому неправду. Щодо цього він дуже суворий. Брехня — це в його розумінні злочин. Та дарма! Шані Домбаї не звик брехати. І навіщо? Він шанує, Кару, може, навіть більше за інших. Шанує його, бо Кара не поблажливий з молодшими, як це часто буває у старших, навпаки, він ставиться до них зі всією серйозністю і повагою. А це дійсно так. Поважати для полковника Кари — це водночас бути і суворим. Він і сам до себе вимогливий, тому й має моральну підставу бути таким і до підлеглих. На відміну від більшості ветеранів він не любить просторікувати про минуле, вважаючи, що важливо не багато говорити, а працювати і цим подавати приклад самовідданості. В розмовах він не наголошував, наскільки важлива для контррозвідника особиста культура, але коли говорив про це з кимось із молодих, то завжди знаходив хвилиночку часу, щоб запитати про той чи інший новий роман, про останню виставу в театрі чи враження співбесідника про літературну полеміку, яка ведеться на сторінках журналів. Його співробітники швидко зрозуміли: той, хто хоче завоювати у Кари авторитет, має набиратися особистої культури. Для ближчого знайомства з молодшими Кара, як правило, брав їх з собою у відрядження на периферію. Під час поїздки викликав їх на щиру розмову. Здебільшого він тільки запитував. Ставив дотепні та доцільні запитання, які торкалися сімейних обставин: батьків, рідних, друзів. На цей раз Кара «зглянувся» над Фелмері. Він тільки попросив його розповісти про справу Меннела.

— Мабуть, ви ще звечора грунтовно ознайомилися з матеріалами?

— Так, — відповів Фелмері і попросив дозволу палити. Кара кивнув головою і сам закурив. Мотор працював, як годинник, бетонна смуга виблискувала в променях ранкового сонця. — Віктор Меннел, — почав розповідати лейтенант, — народився в тисяча дев'ятсот тридцятому році в Мюнхені. Якщо не зраджує пам'ять, десятого квітня. За документами керував відділом акціонерного торговельного товариства «Ганза». Мешкав у Гамбурзі. За адресою… — тут він зазирнув у блокнот. — Так, так, Гамбург-1, Шіллерплатц, будинок 3. Нежонатий. Прикмети: зріст 182 см, обличчя довгасте, волосся каштанове, очі карі, бороди й вусів не має.

— Які особливі прикмети? — спитав Кара, обганяючи «шкоду», що повільно сунула по шосе.

— Таких немає, — коротко відповів Фелмері. — П'ятнадцятого червня цього року, — повів він далі, — фірма «Ганза» за підписом свого директора Егона Брауна надіслала листа Угорській Торговій палаті. Згідно Браунового листа, вони мають намір налагодити комерційні зв'язки з угорськими промисловими та торговельними підприємствами. В разі сприятливого відгуку вони, з метою вишукування відповідного ринку, пообіцяли відрядити свого представника в Будапешт. Насамперед їх цікавить фармакологія, кольорова металургія, але готові поставляти також і лабораторне та приладобудівне устаткування й обладнання.

Нагадують, що вони — єдині уповноважені кількох всесвітньовідомих фірм. Палата тридцятого червня відповіла на лист фірми. Лист підписав начальник управління Бела Мартон. Це була звичайна формальна відписка: мовляв, охоче приймуть їх уповноваженого в Будапешті.

— А ви читали цей лист-відповідь? — поцікавився Кара, якого приємно вразила лаконічна і вичерпна відповідь молодої людини.

— Читав, товаришу полковник. Веспремці продиктував мені його текст. — Він очікувально глянув на Кару, чи не має той іще якогось запитання, але шеф мовчав, і він повів далі: — Між першим і десятим липнем вони знов обмінялися листами. Фірма Брауна повідомила, що їх представник, Віктор Меннел, п'ятнадцятого приїде на машині в Будапешт. Управління товариша Мартона відповіло десятого липня, що номер для нього замовлено в готелі «Ройяль». Як свідчать матеріали слідства, Віктор Меннел п'ятнадцятого об одинадцятій годині перетнув кордон у Гедєшгаломі на сірому «мерседесі-280» і без кількох хвилин о чотирнадцятій був у готелі «Ройяль».

— Не квапився, одначе, — зауважив полковник, подумавши, що на «мерседесі» він подолав би цю відстань за коротший час.

— Меннел уперше в Угорщині, — зауважив лейтенант. — Принаймні такі відомості у товаришів з Веспрема. Можливо, їхав повільно, щоб оглянути місцевість.

— Так, цілком імовірно, — погодився полковник. — Досі немає нічого підозрілого. Продовжуйте.

— Та й надалі нічого надзвичайного, — продовжував Фелмері, гортаючи аркуші блокнота, але не зупиняючи на них погляду. «Видно, що добре підготувався», — подумав Кара і про себе задоволено закивав головою. Він переконався, що зробив добрий вибір, узявши з собою Фелмері. — П'ятнадцятого відбулася вечеря в «Ройялі». Присутні: Меннел, Мартон, співробітник західнонімецької секції палати доктор Яраї і торговельний агент фірми «Хомолімпекс» — Тібор Ланц. Погодження програми зондування намірів. Шістнадцятого з дев'яти ранку до першої години дня відбулися переговори в палаті. Меннел докладно розповів, де його фірма хотіла б реалізувати свій товар. Повідомив і умови. Виявили готовність налагодити взаємовигідні торговельні стосунки. На їх думку, можна було б укласти п'ятирічну угоду між двома сторонами. Вони готові придбати угорські меблі класичного стилю, хутрові товари, деякі продовольчі товари, фармацевтичну сировину. Крім цього, виявили бажання під час мисливського сезону організувати групові поїздки. Мартон роз повів, що цікавило б Угорщину. Для початку запросили кілька таких найменувань товарів, на які Сполученим Штатами накладено ембарго. Після обіду відвідали деякі зовнішньоторговельні організації. Назвати їх?

— Ні, — відповів Кара. — Поки що ні.

— Сімнадцятого, на прохання Меннела, відвідали науково-дослідний інститут фармакології. Тут сталася цікава річ. — Фелмері якусь хвилину помовчав, потім повів далі: — В крайньому разі, я вважаю це вартим на увагу, хоча, може, це й не має ніякого значення.

— Побачимо, — сказав Кара. — Більше очей — більше побаченого.

— Гостей приймав генеральний директор Мате Таборі. До речі, Таборі того дня вже був у відпустці, тільки ще не виїхав.

— Ви знаєте цього Мате Таборі?

— Тільки з матеріалів. Був відомим планеристом, призером багатьох міжнародних та наших змагань.

— Так, так. Дуже славна людина. Брав участь і в русі Опору проти фашизму.

— Ви його знаєте, товаришу полковник?

Кара ствердно кивнув головою.

— Незабаром і ви з ним познайомитесь, — сказав він. — Заздалегідь звертаю вашу увагу на його дочку. Чудова дівчина. Вродлива. Тільки обережно: вона володіє дуже сильним ударом правою. Чемпіонка з теніса. — І тихо засміявся.

Фелмері теж посміхнувся.

— Кажуть, що мої подачі теж непогані, — відпарирував він. — І форгенди добре вмію приймати.

— Побачимо. — Полковник задивився на знайомий краєвид, що розгортався обабіч дороги. — То, кажеш, Таборі готувався у відпустку?

— Так, — коротко відповів лейтенант. — Обережно… — Якийсь «оппель» мчав їм назустріч, незважаючи на білу смугу посеред шосе. Кара з'їхав на обочину, щоб уникнути аварії. Тихо вилаявся.

— Не сердьтеся, що застеріг вас, — вибачився лейтенант.

— Навпаки. Спасибі за попередження. Я трохи замислився. Багато ще гангстерів їздить на автострадах. Людина мусить бути обачною. Продовжуйте.

— Під час переговорів Таборі і Тібор Ланц нагадали, що їхній Дослідницький центр реконструюється сучасним обладнанням вартістю до півтора мільйона доларів. Меннел зацікавився цим. А коли йому сказали, що розпочато переговори з англійською, французькою та шведською фірмами, висловив жаль, бо вони, мовляв, принаймні на десять процентів дешевше могли б постачати таке саме обладнання. Для більшої вірогідності витяг з портфеля прейскурант, в якому було зазначено саме це, потрібне для них, обладнання. Справді, воно коштувало на 10–15 процентів дешевше. Мартон здивувався. Швидко підрахували, що, прийнявши пропозицію фірми «Ганза», вони заощадили б до ста тисяч доларів. Та ще близько п'ятдесят тисяч на тому, що гамбуржці приступили б до постачання цього обладнання на чотири місяці раніше. Меннел мав відповідні уповноваження на підписання угоди, тому домовились негайно розпочати переговори і наступного ж дня продовжити їх у Балатономеді. Цікаво, товариші з Веспрема чомусь підкреслюють той факт, що пропозицію продовжити переговори в Емеді висунув сам Меннел: мовляв, щоб провести кілька днів на озері та й не заважати відпочинкові професора Таборі.

— Що ви в цьому вбачаєте цікавого? — запитав Кара і протяжно засигналив, бо легкова машина марки «трабант», порушуючи правила, перетнула перед ним білу смугу.

— Від кого Меннел міг дізнатися про зміст переговорів, що велися з іншими закордонними фірмами? — запитав Фелмері, поглядаючи на Кару. — З учорашнього вечора думаю над цим.

— Якщо не від Таборі, то це дійсно цікаво, — відповів полковник. — Варто взяти на замітку, а згодом і помізкувати над цим. «Добра у хлопця логіка, — відзначив він про себе. — Слід би його перевести в групу аналізу. Запитання ставить влучні». Якщо не помиляюсь, — проказав він уголос, — Таборі з Меннелом поїхали в Емед вісімнадцятого?

— Саме так, — сказав Фелмері. — Разом з ними їхав і Тібор Ланц. В готелі «Шелле»[2] вже не було вільних місць. Таборі запропонував свою віллу. Меннел прийняв запрошення. Звичайно, і Тібор Ланц теж. Протягом двох днів тривали переговори. За цей час підготували проект угоди, склали проект договору. Дев'ятнадцятого Ланц повернувся в Будапешт, щоб одержати згоду начальства на підпис угоди. За їхнім задумом, через три дні, тобто, двадцять другого, угода мала бути підписана. — Лейтенант закурив. — Дев'ятнадцятого Меннел з'єднався по телефону з Гамбургом, погодив умови договору і одержав дозвіл на його підписання. Наступного ранку, в неділю, десь у п'ятнадцять хвилин на дев'яту, Меннел узяв на прокатному пункті «Шелле» човен і поплив на середину озера. А о дев'ятій годині сорок хвилин човен знайдено за вісімсот метрів од берега порожнім. Негайно було піднято тривогу по береговій службі. О десятій годині десять хвилин за тридцять метрів від човна знайдено тіло Меннела. Але тут знову випливає щось дивне… — Лейтенант глянув на полковника.

— А що саме?

— Меннела знайшли у брюках, сорочці, туфлях. У кишені документи, чекова книжка, тисяча триста доларів, чотириста п'ятдесят західнонімецьких марок. На руці — золотий годинник «Цертіна».

— Годинник не зупинився?!

— Він був герметичний. На шиї висів золотий ланцюжок, на пальці — золотий перстень.

— Так, так, це цікаво, — замислено промовив Кара і насупив брови.

— За попередніми обстеженнями він утопився, — Продовжував Фелмері. — Перша доповідна підтверджує те саме. Тільки через кілька годин після ретельної судової, медекспертизи з'ясувалася дійсна причина смерті: Меннела задушено, до того ж з такою силою, що зламаної шийний хребець. Лікар каже: смерть настала в період між восьмою двадцять п'ять і восьмою п'ятдесят. Після лікарського обстеження група по вбивствах приступила до розслідування. Ото й усе, товаришу полковник.

— Дякую.

Фелмері, щоб розім'ятися, витягнув уперед свої довгі ноги, які вже зовсім затерпли.

— Дозвольте щось запитати?

— Будь ласка.

— Чому ви гадаєте, товаришу полковник, що вбивство вчинено з політичних мотивів?

— З чого ви взяли, що я так гадаю?

— Як з чого? То чого ж ми тоді їдемо в Емед?

— Так, я знаю, що це вбивство має політичну підкладку, — відповів після недовгої паузи полковник. Потім знову повторив: — Знаю.

Фелмері стурбовано глянув на шефа.

— З учорашнього вечора я шукаю сліди, які б довели, що вбивство має політичні мотиви, — сказав лейтенант. — Але в матеріалах нічого такого не знайшов.

— Звичайно, в матеріалах слідства і я не знайшов цього, — відповів полковник. — На підставі донесення я можу висловити думку, що це не було вбивство з метою пограбування.

— Може, вам, товаришу полковник, відомі деякі факти, що свідчать про політичний характер вбивства?

— Ні, більше, ніж знаєте ви, і мені нічого не відомо про цю справу. Адже про подробиці я сам щойно довідався від вас. До цього я знав тільки те, що Віктора Меннела вбито.

— Але ж ви запевняєте, що це було зроблено з політичних мотивів?

— В цьому в мене немає жодного сумніву. Це було політичне вбивство. Даю собі голову відрубати, коли це не так.

Фелмері почухав потилицю і скорчив таку гримасу, що Кара не міг утриматися від сміху.

— Але чому ви все-таки переконані в цьому? — настирливо допитувався лейтенант.

— А тому, що це сказав Шалго, — відповів Кара. — А до того, що говорить Шалго, треба прислухатися. Певно, ви ще не зустрічалися з ним?

— Не довелося, — відповів молодий офіцер. — Але я багато вже чув про нього. І про його дружину. Якщо вірити підполковникові Домбаї, то у тіточки Шалго світліша голова, ніж у її чоловіка.

— Ну, це вже, може, й занадто, — сказав Кара, і в його уяві постала ця старіюча жінка. — Безумовно, вони дивна пара. Особливо для тих, хто знає їх тільки поверхово. Мало не забув. Не ображайтеся, якщо Шалго трохи глузуватиме з вас.

— З мене?.. Глузуватиме? Але за віщо?

— Улюблений його прийом. Та він має на це підстави. А втім, він нічого не робить без причини. Тому сторонній людині здається, що старий завжди просто блазнює.

Шалго саме тоді найнебезпечніший для ворогів, коли верзе перед противником казна-що. Це робочий метод, притаманний тільки йому. Він спрямовує події в таке русло і створює таку ситуацію, коли злочинець змушений виказати себе. Зрозуміло? В людини, яка на підозрі, просто не залишається іншого виходу, бо Шалго з якоюсь дивною настирливістю, завчасно, геніально перекриває всі шляхи для відступу. Ось ви постежте за ним. Багато дечого можна в нього навчитися. Пригляньтесь і до тітки Лізи. Як вони розуміють одне одного з півслова! Наперед знають, що скаже один із них.

«Завівся старий» — промайнуло в голові Фелмері. — Про своїх старих друзів говорить, мов молодий парубок про кохану». Проте він радів і з великою увагою слухав полковника, який уже говорив про Лізу. Про тиху Лізу, вчительку, що до німецької окупації жила в якомусь польському селі. Минуло кілька місяців після початку війни, а вона все ще не знала, що її чоловік, капітан Єжі Задарські, бореться проти німецьких окупантів на чолі одного партизанського загону. Згодом і Ліза включилася до руху Опору і стала в Кракові зв'язковою партизанів. Її чоловіка зрадили. Після арешту його допитували, катували. Але капітан мовчав. Незабаром заарештували і Лізу. На її очах закатували чоловіка та Лізину сім'ю. Тоді вона, — й поклялася все своє життя присвятити помсті. Хто знав її тоді, гадав, що жінка збожеволіла. Це, звичайно, міг казати тільки той, хто знав її до окупації. Після війни Лізі хотіли доручити відповідальну справу. Але вона зникла, їздила по країнах Європи і гарячково шукала фашистів, що ховалися від правосуддя. Не раз потрапляла в скрутне становище, бо фашисти, які ховалися, захищались організовано. В інтересах самозахисту Ліза мусила навчитися найвитонченішим прийомам конспірації. В середині п'ятдесятих років у Бразілії вона зустрілася з Оскаром Шалго. Знайомство спочатку мало характер дружби, а потім дружба перейшла в кохання і шлюб. Вони разом продовжували боротьбу, разом повернулися в Європу. Шалго почав співробітничати з контррозвідником Ерне Карою. Кара в Будапешті, Шалго у Відні. Потім переїхав до Угорщини. Працював разом із Карою, доки три роки тому не пішов на пенсію. Але боротьбу проти фашизму продовжує й по сьогодні.

— Скільки років Шалго? — запитав Фелмері.

— Шістдесят сім, — відповів Кара. — Але він виглядає набагато старшим. Нечепурний, мало уваги звертає на свою зовнішність. Хто його не знає, зустрівши на вулиці, приймає мало не за старця.

За розмовою вони й не помітили, як із заходу насунулися чорні хмари. В місті Полгарді їх захопила буря. Дощ линув мов із відра. Небо краяли блискавки, вдарив грім. Шлях перетяла суцільна дощова завіса. Кара змушений був звернути на узбіччя й стати.

— Оце-то буря! — вигукнув лейтенант.

— Може, хоч задуха трохи спаде, — відповів Кара.