Агент №13

14.

Коли Губер постукав у двері, Казимир саме сидів біля каміна і читав літературний журнал.

— Не заважатиму вам, пане інженер?

— Ні, заходьте. Сідайте, будь ласка.

Німець сів і глянув на журнал.

— Цікавитесь літературою?

— Коли маю час, читаю з задоволенням, — відповів Казимир. — Мене часом інтересує, наскільки впливає на літературу технічна революція.

— Ну і як?

— До певної міри впливає. Хоч, правда, цей вплив ще досить однобокий. Справа в тім, що письменники прагнуть довести, ніби технічна революція все більше відчужує людину, вбиває в ній гуманістичні почуття. Хоч ідеться про значно складніший вплив. Дозвольте почастувати вас чимось?

— Дякую, не бажаю нічого. Повечеряв я дуже ситно, а пити не хочеться. Незабаром їду.

— Все гаразд? — запитав Казимир.

— Цілковитий порядок. Мушу сказати, що полковник Кара — хазяїн свого слова. Виконав геть усі свої обіцянки.

— Може, я помилився, але мені здалося, ніби той молодий лейтенант, здається, Фелмері, чіпляв на вашу машину дипломатичний номер.

— Ні, ви не помилилися, пане інженер, — посміхнувся Губер. — Я теж, як і ви вже перейшов на дипломатичну службу.

— Я не дипломат. І їду у відрядження не з дипломатичним паспортом. — Він утомлено махнув рукою. «Якщо правда те, — подумав він, — що півгодини тому мені казала Ілонка, то поїздка може і не відбутися». А казала йому Ілонка, ніби, за словами Фелмері, його мають намір відвезти в Будапешт. Казимир схвильовано підвівся. — Вибачте, пане Губер, я ще маю поговорити з дядьком Шалго. Сподіваюся, ми з вами ще зустрінемось.

— Пан Таборі щойно сказав, що лейтенант з Оскаром Шалго поїхали в Шіофок. Ваша мати теж знає, що вони поїхали туди.

— Загляну до них, може, повернулися. Вибачте, пане Губер, але йдеться про серйозну справу…

Казимир застав у Лізи заплакану Ілонку.

— Що сталося? Чому ти плачеш? — стурбувався він. Ілонка розплакалася ще дужче. Казимир безпорадно переминався з ноги на ногу, дивлячись то на Лізу, то на Ілонку. — Та що з нею нарешті? Посварилися ви, чи як?

— Це я — з Ілонкою?! — перепитала жінка. — Ну й дурниці ти верзеш. Чого б це нам сваритися?

Казимир підійшов до дівчини і взяв її за плечі:

— Ну заспокойся! Що сталося?

— Плаче, бо дурненька, — відповіла Ліза замість неї. — Ще й добре дурненька!

— Нічого не розумію! — знизав плечима Казимир.

— Лейтенант… нечесна людина, — захлинаючись від плачу, вимовила Ілонка. — Він скористався моєю довірливістю… Я зізналася йому, що дев'ятнадцятого вночі… була з Меннелом. Сказала й про те, що ти був у мене…

— Ти що, збожеволіла?!

— Мабуть… Я розповіла йому правду, бо боялася за тебе. Хотіла довести…

— Що ти хотіла довести? — перебив її Казимир. — Те, що ти дурна?! Ну й ну! Це ти вже довела. Адже дала мені слово честі, що мовчатимеш, — гнівно вигукнув інженер. — А де дядько Шалго?

— Поїхав, — відповіла Ліза.

— Коли повернеться?

— Не знаю. Хоч мушу тобі сказати, Казимире, що ти великий грубіян. Яким тоном ти розмовляєш з дівчиною? Хто вона тобі? Любить тебе до нестями, а ти відштовхуєш її. І ще… боягуз ти. Не любиш ти Ілонку, бо якби любив, то вже давно сказав би про це матері.

— Уже й ви взялися за моє виховання?! Дайте мені спокій! Досить і без того у мене клопоту. Так, я люблю Ілонку. А що і коли треба мені сказати матері, то не ваше діло. А ти не плач, — сказав він лагідніше і обняв дівчину. — Я кохаю тебе. Знаєш, що кохаю. Сьогодні ж поговорю з матір'ю. Не сердься на мене. Вибач за грубість. — І поцілував дівчину в плече. — Ходімо, проводжу тебе додому.

— Я побуду ще трохи, — промовила дівчина, схлипуючи.

— Як знаєш. — Казимир звернувся до Лізи: — Передайте дядькові Шалго, що мені треба поговорити з ним.

Повернувшись у вітальню, Казимир застав там Губера самого. Той читав газету.

— Ну? Чи вдома пап Шалго?

— Немає.

— Вас щойно шукала мати. Я сказав, що ви пішли до Шалго. Мені здалося, що вона була незадоволена. Мати дуже любить вас.

— Я її теж. І готовий заради неї на все.

— Ваша мати казала, що полковник Кара підозріває вас, — промовив Губер.

Казимир роздратовано знизав плечима.

— Міліціонер! Така його служба. Ви ще не чули про результат розслідування, яке провів майор Балінт? Але, певно, чули, що він казав учора про Еріха Фокса?

— Чув.

— І, на думку Шалго, версія майора імовірна. Але що я можу вдіяти, якщо полковникові не подобається моя фізіономія і він підозріває мене. Адже логіка версій Балінта незаперечна. Меннел добув коштовності, Фокс переслідував його і в зручний час убив. Адже Фокс був торговцем старовиною. Балінт навіть має докази: у гаражі знайдені відбитки пальців та сліди. Однак для полковника Кари це замало. Знаєте, що він наказав лейтенантові? Якщо в мене немає алібі, арештувати мене і привезти в Будапешт. Ось як! А я знаєте, що скажу? Будь ласка, арештуйте і доведіть, що Віктора Меннела вбив саме я.

Губер спокійно димів сигарою і уважно слухав інженера.

— А якщо полковник Кара доведе? — нарешті запитав він.

Казимир підвів брови.

— Що доведе?

— Що ви вбивця.

— Ви жартуєте?

— Ні. Просто мислю вголос.

— Дурниці. Ха-ха! Я вбив Меннела і прибрав до рук коштовності?

— Ні, ні. Полковник дуже добре знає, що Віктора Меннела вбили не через коштовності. Це йому довів Шалго. Ось чому він не може погодитися з версією Балінта, хоч вона і логічна. — Казимир вражено дивився у суворе обличчя Губера. — Кара має рацію! Я теж знаю, що коштовності не у вбивці.

Казимир підозріло глянув на німця, і його всього пройняв жар.

— Виходить, відомо і те, хто вбив Віктора Меннела? — спитав Казимир.

— Кара тільки здогадується, а я знаю точно.

— Від кого?

— Від самого Віктора Меннела.

Казимир іронічно всміхнувся.

— А-а! То інша справа. Зрозуміло: ви відвідали його в моргу і приємно побалакали.

— Я мав з ним розмову ще перед смертю, — роздільно вимовив Губер, не звертаючи увагу на іронію Казимира. — Це правда, пане інженер! Говорив з ним за півгодини до смерті. Чи відомо вам, що в машині Меннела було вмонтовано рацію?

— Знаю. — Казимир з цікавістю глянув на спокійного німця. — І про що ж ви балакали з Меннелом?

— Він сказав, що має з кимось зустрітися. І боявся цієї зустрічі.

— Сказав навіть з ким?

— Так, сказав. Розмову записали на магнітофонну плівку, а мені вдалося зробити копію. Вона в мене.

— Зрозуміло, — буркнув собі під ніс Казимир і нервово запалив сигарету. — Ви, пане Губер, виказали десяток людей. Знаєте, що органи шукають убивцю. Чому ж ви їм не передасте оту магнітофонну стрічку?

— Бо не хочу, щоб ваша мати потрапила в біду, — відповів Губер і глянув на враженого Казимира.

— Моя мати? — перепитав він. — Ви збожеволіли!

— Помиляєтесь, пане інженер. Я при повному розумі. Меннел був розвідником. Я виказав дванадцять агентів його мережі. А про тринадцятого промовчав.

Казимир зіщулився, ніби хтось ударив його по голові.

— Ви хочете сказати, що…

— Так, пане інженер, — спокійно відповів Губер. — Тринадцятим агентом Віктора Меннела є ваша мати, Бланка Таборі.

— Пане, ви з цим не жартуйте! — погрозливо вигукнув Казимир.

— Я сказав те, що є, пане інженер.

— Брехня! Такого не може бути!

— Чиста правда. І це я можу довести. — Губер ледве стримував хвилювання. — Скажіть, будь ласка, що ви знаєте про свою матір?

— Усе. Мати завжди була відвертою зі мною.

— Пане інженер, я пропоную спокійно мене вислухати. Це у ваших інтересах. Я розповім вам дещо. І, як не прикро вам буде слухати, прошу взяти себе в руки і бути об'єктивним. Ви знаєте про безмежну любов Мате Таборі до своєї сестри Бланки. У такому дусі виховали їх батьки. Вони готові на будь-які жертви заради одне одного. Я наголошую на цій обопільній любові брата і сестри, бо згодом це вам багато дечого пояснить.

— Це мені відомо, — нервово відрубав Казимир.

— Мате Таборі — людина лівих поглядів…

— І це знаю. Кажіть суть.

— Мені зрозуміла ваша нервозність, пане інженер, але прошу не перебивати мене… навіть тоді, коли я розповідатиму про відомі вам речі. — Він затягнувся сигарою кілька разів, трохи помовчав і повів далі: — Бланка Таборі далека від політики. Вона художниця. І не така врівноважена, як її вчений брат. Запальна, скрита і має власні погляди на життя. В сороковому році вона познайомилась із штабним капітаном Кароєм Моношторі-Мюллером. Знайомство згодом переросло в кохання. Бланка написала про це своєму брату. Невдовзі одержала відповідь з Данії. Мате Таборі запросив із Пешта інформацію від знайомих того капітана. Відповідь була прикра: Кароль — цинік, розчарований життям, фашист. Належить до тієї категорії найманців, які вірно служать своїм хазяям, доки їм добре платять. Фанатично твердить, що людство визріло для спустошливої війни і що сильні мають винищувати слабих. Бланка бачила свого коханого іншим і не погодилася з думкою брата. Тоді Таборі написав їй категоричного листа: або він, або Моношторі. Заради брата Бланка удала, що розійшлася з капітаном, але потай вони зустрічалися. Потім нацисти арештували в Данії Мате Таборі та його дружину, кинули їх у концентраційний табір. Тепер уже й керівництво Моношторі поставило перед ним вимогу порвати зв'язки з Бланкою. Капітан кохав дівчину, хотів одружитися з нею, але не дістав на це дозволу. Його відправили на фронт. Моношторі здичавів, став нещадний до всіх. Не визнавав ні людей, ані бога. Потай листувався з Бланкою. На дівчину справила велике враження така вірність капітана. Вона переконана, що Моношторі страждає через неї, навіть гадки не маючи, що на окупованих територіях той чинить страшні злочини. Звичайно, в той час капітан і не вважав це за злочин. Його керівництво теж було такої думки і нагороджувало його орденами і медалями, підвищувало в чині. Потім почався відступ. У боях за Дунаєм Моношторі, тоді вже майор, посварився з німецьким генералом і застрелив його…

— За що? — запитав Казимир.

— Сталося так, що за наказом німецького генерала нацисти розправилися з населенням одного села. Вони спалили поміщицький маєток, убили сестру і шурина майора Моношторі. Майор вимагав покарати генерала. Вони зчепилися, і Карой застрелив його. Рятуючись від трибуналу, втік до Бланки. Та заховала його. Склалася дивна ситуація: майора почали шукати і радянські органи, і німці. Але знайти його ніяк не могли. Закінчилася війна, Мате Таборі з дружиною повернулися в Угорщину. Мате і гадки не мав, що Бланка ховає майора, якого шукають. Дівчина здобула для нього підроблені документи. У війну поблизу квартири було вбито якогось німецького офіцера, Бланка поховала його, а документи хотіла переслати рідним того офіцера. Потім передумала і віддала їх своєму коханому. Майорові вдалося утекти з країни. Якийсь час він мешкав в американській зоні Німеччини, займався контрабандою. Торгівля процвітала. А в сорок восьмому році його було арештовано: хтось упізнав майора, з'ясувалося все його минуле. Моношторі зізнався. Я був присутній на допиті і тому все знаю. Там його і завербували. Шантажували, й надто погрожуючи видачею радянським органам…

Казимир вражено слухав розповідь німця. Для нього це звучало приголомшуюче. Мати ніколи не говорила нічого подібного. А може, Губер бреше? Хоч в його розповіді все логічно…

До кімнати увійшли Бланка і Мате Таборі. Губер замовк. Казимир скам'яніло сидів у кріслі.

— Коли ви їдете, пане Губер? — запитав Таборі.

— У найближчий час. Уже зібрав речі, але залишилась іще одна справа.

Бланка глянула на Казимира. «О боже, — подумала вона, — уже сталося! Казимир уже знає все. Дай мені, боже, сили!»

Тим часом професор вийняв з бара пляшку.

— Налити вам, пане? — спитав у Губера.

— Я не звик пити перед тим, як сідати за кермо, але за ваше здоров'я — із задоволенням.

Професор наповнив чарки.

З кожною хвилиною Казимир ставав дедалі нервовішим. Йому хотілося закінчити розмову з німцем, щоб довідатися все про матір. Він і досі не міг повірити у все це. Раптом йому стало моторошно: що буде, якщо про це довідаються органи? Доведеться відмовитись від поїздки в Москву. Серце стало наливатися люттю. Утекти б кудись, щоб ніхто його не чув і не бачив! Та ні, це безглуздо, цим не зарадиш… Треба сміливо глянути фактам у вічі.

— Дядьку Мате, — звернувся він до Таборі. — Залиш нас удвох, прошу тебе!

Професор спантеличено глянув на схвильованого Казимира.

— З ким удвох?

— Зі мною, — промовила жінка. — Але не варто, сину. Перед Мате ти можеш усе казати. Він уже знає.

— Отже, це правда? Пан Губер сказав правду? — запитав Казимир, якого вразило спокійне, незворушне обличчя матері. «Фантастично! — подумав він. — Жоден нерв у неї не здригнеться».

Бланка випила свій коньяк і обережно поставила на стіл порожню чарку.

— Так, це правда. Можеш подзвонити майору Балінту і сказати, що твоя мати є тринадцятим агентом Віктора Меннела.

Казимир до болю закусив губу.

— Ви ж добре знаєте, що я не зроблю цього, — промовив він тихо, пригнічено. — Як ви могли таке вчинити, мамо?

На якийсь час запала могильна тиша.

— А що я мала робити? Знаю, знаю, що ти мені скажеш, — зітхнула жінка. — Треба було чесно заявити про все органам. Іншому я теж порадила б таке. Так підказують здоровий глузд, честь і мораль. А я не зробила цього. Просто не знайшла сили. Не думай, що я хочу виправдати себе. Ні, сину… Хто-хто, а я краще за всіх знаю свої гріхи. І якщо це стане відомо органам, я не захищатимусь. Мовчки прийму покарання.

— Мамо, рано чи пізно це стане відомо…

— Ось тоді я й відповім за все, — рішуче відказала жінка. — Не могла я поступити інакше, сину. Я не прошу в тебе прощення, а хочу тільки, щоб ти мене зрозумів.

Казимир у відчаї дивився на професора, що втупився поглядом у підлогу.

— І ти знав про все, дядьку Мате? І дозволив матері дійти до такого?

Професор люто блимнув очима.

— Ще й ти мені читатимеш мораль?! — гримнув. — Та нічого я не знав! Мати лише кілька днів тому розповіла, як потрапила в цю пастку. — Професор заскреготав зубами. — Що мені було робити? Видати органам рідну сестру і жити, знаючи, що сам уверг її в тюрму до кінця життя?! її шантажували! Отой триклятий…

— Але чим шантажували? — скрикнув Казимир і глянув на мовчазного Губера, ніби чекаючи від нього пояснення.

— Чим? — перепитала Бланка і гірко всміхнулася. — Я любила того чоловіка. Кожен любить по-своєму. Любила всім серцем. Через те і не вийшла заміж за іншого.

— Як ти могла любити негідника, злочинця? — спитав Казимир. — І тебе не спинило навіть те, що твій брат мучився у фашистських катівнях?!

Бланка на мить заплющила очі, обличчя її болісно пересмикнулося. Тремтячими пальцями вона запалила сигарету.

— Я не знала про його злочини, слово честі. Коли почула, що він убивав жінок і дітей, я не йняла віри. Просто не могла повірити. Не вірила й тоді, коли згодом через якогось незнайомого із Західної Німеччини одержала від нього листа. Він просив допомогти йому: мовляв, якщо не допоможу, його віддадуть радянським органам і розстріляють. Посилався на своє кохання до мене, через яке прийняв на себе пекельні муки. Я занедужала від горя. Пролежала багато тижнів, хоч узагалі ніколи не хворіла. Але той невідомий, його посильний, вимагав відповіді. Ножний другий день дзвонив по телефону. Я щодня перечитувала листа. «Моє життя в твоїх руках. Уже п'ять тижнів сиджу у в'язниці. Якщо відмовиш у моєму проханні, мене відвезуть у Берлін і передадуть у руки радянським властям». Тоді я поцікавилася у знайомого адвоката, яка на нього може чекати кара. Той відповів: шибениця. І тоді я допомогла йому. А назад уже не було шляху. Тільки згодом дізналася, що завербували його навіть не американці, а служба Брауна. Та, зрештою, це однаково…

— Любий пане інженер, — сказав Губер. — Не судіть строго свою матір! Кожну людину можна шантажувати. І мене, і вашого дядька, та і вас теж.

— Що ви верзете! — гнівно вигукнув Казимир. — Мене нікому не вдасться шантажувати!

Губер іронічно всміхнувся.

— Невже ви в цьому так переконані?

Казимир глянув німцеві просто в вічі.

— Я не геній, та й від геройських подвигів надто далекий, але є речі, в яких я впевнений…

— Дозвольте вам дещо пояснити, — перебив його Губер і глянув на Бланку.

— Я слухаю вас.

— Чи знаєте, в чому полягало завдання Меннела?

— Ви вже сказали про це полковникові Карі.

— Те, що я розповів полковнику, було лише частковим його завданням. Меннел приїхав сюди, шановний пане інженер, щоб завербувати вас. Примусити вас працювати на західнонімецьку розвідку. І від матері вашої він теж вимагав, щоб вона допомогла йому завербувати вас.

— Мене завербувати?… — вражено перепитав Казимир, глянувши на матір. — Щоб я згодився бути шпигуном?!

— Так, пане інженер. Ви ж їдете на чотири роки в Москву, а Брауну потрібний там надійний резидент. Отож вони й зупинилися на вашій кандидатурі, — пояснив замість Бланки німець.

— Щастя, що Меннела хтось убив! — люто вигукнув Казимир.

— Але брауни на цьому не зупиняться, — вів далі Губер. — Меннел був лише ланочкою у цілому ланцюгові, Ланочка випала, і на її місце вставлять іншу, надішлють іншу людину, пане інженер. А всіх вам, самі розумієте, не повбивати.

— Ви… ви хочете сказати, що Меннела вбили ми?

— На це дозвольте відповісти згодом. Ну, припустімо перед вашим від'їздом з'явиться людина від Брауна і пропонує вам стати їхнім московським резидентом…

— Я послав би його під три чорти і передав би органам! — відрубав Казимир.

— Ви б не зробили цього бо цим одночасно виказали; органам свою матір, ба навіть дядька. — Губер подав вперед і повів далі, карбуючи кожне слово: — Ось ми і дійшли до шантажу. Довірена особа Брауна заявила б: якщо не погодитесь, то викажемо органам вашу матір і дядька. Отже, питання стояло б так: чи хоче Казимир Таборі, щоб його мати і дядько закінчували своє життя у тюрмі?

— Але це якесь божевілля! — скрикнув Казимнр, нервово підскочивши. — Зухвальство! Підлість!

— На вашу думку це так. А для Брауна — звичайнісінька реальність. — Губер спокійно сів у крісло. — Вони впевнені у своєму успіху. Вони змусять вас погодитись на їхні умови ще з однієї причини. Пригрозять, що викажуть вас як убивцю Віктора Меннела.

— Мене? Я ж його не вбивав!

— А вони довели б, що саме ви його вбили. Послухайте-по. — Губер вийняв з внутрішньої кишені мініатюрний магнітофон. — І ви теж слухайте, — звернувся він до Бланки і ввімкнув магнітофон. Пролунав голос Меннела. Він говорив німецькою мовою, яку всі троє добре розуміли.

«— Я — Віктор. Я — Віктор. Усе гаразд. Щойно домовився з Сільвією». — Це псевдонім вашої матері, — шепнув Губер. — «Через півгодини їду покататися на човні з Казимиром. Упевнений, що домовлюсь із ним. Досить розумний чоловік. Трохи побоююсь, бо він запальний, спочатку б’є, а потім думає. Вчора по обіді трохи зчепився з ним. Та переконаний, що перед фактами він схилить голову. Як не погодиться, один із нас загине».

Губер вимкнув магнітофон. У кімнаті запанувала могильна тиша. Казимира ніби паралізувало, кров удари в голову Бланки. Професора Таборі пройняв холодний піт.

— Брехня, — прошептала Бланка. — Підла брехня!

— Можливо, — байдуже промовив Губер. — Але факт, що це голос Меннела. Можливо, Віктор і брехав, боячись визнати, що не виконав завдання. Але хто доведе, що він брехав? Магнітофон цього не доведе. Навпаки. Полковник Кара підозріває Казимира, і запис тільки підтвердить його підозру. Ви могли б довести непричетність Казимира до вбивства тільки в тому разі, якби викрили вбивцю. Але ж досі вбивця Меннела невідомий.

— Гейза Салаї, — ледве чутно промовила Бланка. Вона відчула, що насувається небезпека і мовчати далі не можна.

— Гейза Салаї? — перепитали майже одночасно Казимир і Таборі. — Звідки це ти взяла?

— Знаю, — відповіла жінка. — Принеси, будь ласка, склянку води, — попросила вона брата. Казимир випередив професора, приніс сифон і, наливши склянку, подав матері. Рука жінки тремтіла так, що вода вихлюпувалася на спідницю. Губера теж вразила несподівана заява жінки, і він з цікавістю чекав, що вона скаже далі.

— Хіба ти знала Гейзу Салаї? — запитав Казимир.

Бланка поставила на стіл порожню склянку і почала розповідати про свою зустріч з Меннелом.

… Побачивши Меннела, Бланка мимоволі здригнулась від страху, хоч і знала, що зустрітися з ним доведеться. Адже вона сама скопіювала і переправила в Гамбург умови переговорів. Меннел підійшов до неї, люб'язно всміхаючись. Він був підкреслено ввічливий. Жінка заспокоювала себе тим, що це звичайна чергова зустріч, отже, їй нема чого боятися: треба лише передати зібрану інформацію. Та раптом вона замислилась: якщо так, то навіщо їм було так ретельно готувати все до його приїзду? Невже вони чогось хочуть від Мате? Страх щохвилини посилювався. Жінка інстинктивно відчула, що Меннел хоче поговорити з нею ще сьогодні увечері, тому вона навіть не роздяглася перед сном. Незабаром у двері дійсно постукали, увійшов Меннел. Він, як завжди, був самовпевнений і ввічливий.

— Вибачте, пані, але нам треба поговорити. Ваш син пішов у селище, професор уже ліг, отже, можемо спокійно обсудити деякі справи.

— Я підготувала для вас усі матеріали, — відповіла жінка. — Можете їх забрати.

— Дякую. Але я приїхав не лише задля цього.

— А саме?..

— Я привіз вам привіт от Кароя.

Жінка спохмурніла, з огидою і ненавистю згадавши про Моношторі-Мюллера.

— Він передає вам свої щирі вітання і висловлює незадоволення.

— Незадоволення? Чим?

— Наскільки я зрозумів, ви мали повідомити, якщо…

— Не повчайте мене, — перервала його жінка. — Я сам знаю, що мені робити.

— Вибачте. Може, ви просто забули…

— Про що?

— Повідомити прізвища тих людей, які на тривалий час виїжджають у відрядження до Москви. Ви добре знаєте, наскільки важлива для нас організація московської резидентури.

— І це мені відомо, — сухо відказала Бланка. — А, серед моїх знайомих таких людей немає. Тому я й повідомляла нічого.

— Але ж Браун знає, що Казимир Таборі їде на чотири роки в Москву.

Жінка пополотніла. Її аж занудило від страху. Таке вона вже давно не відчувала.

— Ні! — з відчайдушною рішучістю скрикнула вона. Ні! Це неможливо! Ви не можете цього вимагати! Не вплутуйте Казимира в цю брудну гру! Чуєте?! Зі мною робіть що вам заманеться, а Казимирові дайте спокій. Задля нього я ладна пожертвувати власним життям…

— Пані, — холодно проказав Меннел. — Я приїхав не для того, щоб сперечатися з вами. Мені так наказано, і я виконаю наказ. І виконаю його будь-що — з вашою допомогою чи без неї. Адже ви добре знаєте: у моїх руках досить фактів, щоб примусити вас зробити що завгодно.

— Мене — так, але Казимира не чіпайте!

— Облишимо суперечку. Краще послухайте про завдання, які нам з вами доведеться виконати. Слухайте уважно. Карой розповів, що під час війни він заховав на віллі Мейсароша великі коштовності. Нам доведеться їх знайти і вивезти. Ви добре знаєте розташування вілли, знайомі і з адвокатом Мейсарошем. Отож ви допоможете мені в цьому.

— Гаразд, у цьому я вам допоможу, — погодилася жінка. — Але чи відомо вам, що у п'ятдесятому році віллу передано селищній Раді і перебудовано?

— Відомо. Карой по пам'яті накреслив план вілли і позначив місце, де заховано скарб. — Меннел вийняв з кишені схему і показав її жінці.

— Що ж, може, це нам і удасться, — проказала вона, уважно розглядаючи план. Меннел, здавалося, трохи вгамував свою зухвалість. Може, зрадів, що вона погодилась допомогти йому. Але яким чином позбутися цього німця?!

— Ще одне, пані, — промовив Меннел. — Керівництво прийняло рішення законсервувати вас на кілька років як агента. Ваші функції передають Гейзі Салаї. Ви його знаєте?

— Ні, — відповіла жінка. — Навіть прізвища такого не чула.

— Він зараз у Балатонфюреді. Я викличу його сюди. Сьогодні я відправив з Будапешта листівку на його ім'я за підписом Сільвії. Текст, звичайно, шифрований. Салаї приїде сюди дев'ятнадцятого, він знайде вас. — Меннел вийняв з кишені блокнот і передав жінці. — Прочитайте і вивчіть текст напам'ять: це пароль.

Жінка пробігла очима угорський текст і миттю розшифрувала його: «Чекаємо вас в Емеді».

— Звідки ж Салаї знатиме, хто і де буде чекати на нього?

— Не турбуйтесь, — усміхнувся Меннел. — Я проінструктував його торік в Італії. Він має код і прочитає в цьому тексті дещо більше. Там сказано, що він має зустрітися з Бланкою Таборі. А дата…

— Сімнадцяте, — прочитала жінка.

— А сьогодні п'ятнадцяте. Це було вказано на поштовому штемпелі. Тобто різниця у два дні. Цю різницю Салаї приплюсує до сімнадцяти. Дуже просто! Салаї — відмінний агент. У нього тільки одна вада: до нестями ревнивий!

— Певно, є на те причини, — вставила жінка.

— Дурниці, — самовпевнено вигукнув Меннел. — Чого варті ці забобони в наш атомний вік! — Далі Меннел розповів, як він у Парижі познайомився з Беатою Кюрті і змусив її стати його коханкою, як він завербував дівчину, а та, в свою чергу, після повернення в Угорщину завербувала Салаї…

Мішали дні. Бланка уникала зустрічі з Меннелом весь час напружено думала над тим, як врятувати Казимира.

Нарешті, впавши у відчай, в один із вечорів вона зізналася братові, що вже давно працює на західнонімецьку розвідку, і розповіла з яким завданням приїхав в Угорщину Меннел. Однак бути щирою до кінця не наважилася, бачачи, як болісно сприйняв усе це брат. Навіть пошкодувала, що була такою відвертою. Таборі пообіцяв, що подумає, як зарадити біді.

В суботу після полудня приїхав Гейза Салаї. Він був дуже збуджений.

— Я нічого не робитиму, — схвильовано заявив він. — Де Меннел? Я хочу поговорити з отим негідником!

— Не вийде, — зауважила жінка. — Меннел не має наміру зустрічатися з вами.

— Сволота! Негідник! Певно, десь тепер розважається з Беатою.

— Вони ще з учорашнього дня разом, — збрехала Бланка. — Я й не знала, що та дівчина, яка прийшла до Меннела, ваша наречена.

— Де вони?

— Не знаю. Він влаштував її на якійсь квартирі. Чогось вони бояться, бо зустрічаються потай. Меннел має вас за йолопа. Я не знала, що ви її наречений. І справді свинство — відбивати наречену свого друга. Огидно! Та ще й проводити цілі ночі разом, — підливала масла огонь Бланка.

Увечері, коли Меннел уже збирався іти, Бланка сказала йому:

— Усе гаразд. Я говорила з Салаї. Але будьте обережні, бо Салаї підозрює, що його наречена тут, в Емеді, і ви її десь переховуєте. І ще одне: дав про себе знати агент номер сімдесят шість. Хоче терміново зустрітися з вами. Сказав, що матеріали передасть лише вам особисто.

— Коли?

— Завтра вранці о восьмій. Йому здається, що органи стежать за ним. Сюди він прийти відмовився, в людному місці теж не хоче зустрічатися. Просить, щоб ви чекали його біля трьох верб. Там, де ви купалися по обіді. Пропонує вам узяти напрокат човен і припливти туди.

— Навіщо аж туди?

— Бо звідти добре проглядається берег. Якщо помітите, що за ним стежать, не причалюйте, а пливіть далі за очерет. Сімдесят шостий сам підпливе до вас. Якщо ж не помітите нічого підозрілого, причалюйте зразу і виходьте на берег.

— Гаразд. Перекажіть йому, що я згоден.

— Візьміть з собою гроші, — сказала жінка.

Увечері Бланка кілька разів дзвонила по телефону до Салаї, але його не було вдома. Нарешті, після опівночі, вдалося додзвонитися. Бланка змінила голос, намагаючись наслідувати молоду дівчину:

— Хелло! Це Гейза?

— Так, Гейза Салаї. Хто говорить?

— Я гадала, ви впізнаєте мене по голосу. Та це не має значення. Я подруга Беати. Ми бачилися в Емеді. Увечері я зустрілася з Беатою, вона була з якимось німцем, якщо не помиляюся, його звуть Віктором. Добре ж вони обдурили вас! На вісім ранку вони домовились покататися на човні. Беата чекатиме на нього біля трьох плакучих верб. Знаєте, де це?

— Ні.

— Недалеко від вілли професора Таборі, в якого мешкає отой Віктор.

— Так, так, пригадую…

Жінка поклала трубку.

— О, якби я знав про це! — вигукнув Таборі. — Я не дав би далеко зайти тому божевіллю! Це ж вона тебе захищала, Казимире!

Казимир сидів, знесилений. Спробував підвестися, але ноги не тримали його, і він знову сів, заховавши обличчя в долоні.

— Не треба мене захищати, — попросила жінка. — Я заслуговую на покарання. У розпачі людина здатна й до підлості.

— Виходить, усе це через мене? — різко запитав Казимир. — Але при чому тут я? Я не просив матір, щоб через мене вона посилала когось убивати людину. Якесь зачароване коло! Тепер я розумію, чому мовчить Салаї. Знає, що ти його не викажеш, бо інакше виказала б і себе. А проти нього немає інших доказів.

Губер подав знак жінці, щоб вона заспокоїлась, і підійшов до інженера:

— Я розумію вас. І все ж раджу вам не втрачати; голови.

— Не треба мені ваших порад, — роздратовано відріз Казимир. — Я вже ситий по горло порадами! — Він підвівся, підійшов до дверей і сперся об одвірок.

— Гаразд, не радитиму вам нічого, але подумайте ось про що. — І, не дочекавшись, що скаже Казимир, у такому ж тоні повів далі: — Ситуація дуже складна. Ви розміркували цілком вірно: Салаї мовчатиме, бо ваша мати не викаже його. Але цей магнітофонний запис…

Казимир обернувся, наче його вжалили:

— Що ви хочете робити з отим записом? Ви ж краще за всіх знаєте, що Меннел брехав!

— Знаю. Звичайно, знаю. Але з запису цього не видно…

Казимир знизав плечима.

— А мені байдуже, — сердито буркнув він, підходячи до стола і наливаючи собі коньяку. — Віддайте цю стрічку полковникові, коли хочете. Мені все одно. Після всього, що я почув, мене вже ніщо не хвилює.

— Пане інженер! Може, це вас і не хвилює, — підвищив голос Губер, — але мене хвилює. Я приїхав сюди з завданням вирвати вас із тенет Брауна.

— Хто вам це доручив? — спитав Казимир.

— Ваш батько.

Настала мертва тиша.

— Мій батько? — тихо перепитав Казимир і витріщився на Губера. Перевів погляд на матір, потім на професор Таборі. В горлі йому пересохло, язик ніби прилип до піднебіння. — Мій батько живий?

— Так, — відказав Губер. — Живий і здалеку береже вас.

— Ти знала про це? — звернувся він до матері. Потім повторив, глянувши на професора. — І ви знали?

— Знала, — тихо відповіла жінка.

— Чому ж ти мовчала? Чому таїла від мене?

— Ми не хотіли зробити тебе нещасним, — відповів професор. — Не хотіли, щоб ти знав, що твій батько був фашистом. Про це краще і тепер не говорити…

— Але я хочу знати, ким був батько! Хочу все про нього знати!

— Стривайте, пане інженер, — встряв у розмову Губер. — Ваше бажання законне. Ви маєте право все знати про батька. Поки що вдовольніться тим, що він живе у Сполучених Штатах Америки. Ми з ним друзі. Ваш батько — офіцер американської секретної служби. Колись був угорцем, а зараз громадянин Сполучених Штатів. Увесь час він стежить за вашим життям, тому і дізнався, що замислив Браун. Сказав про це йому я. Ми все обміркували і вирішили допомогти вам, матері та дядькові. Прошу, вірте мені. Вам відомо, що я виказав органам агентів Брауна. Це було зроблено заради вас.

— О боже! Я, здається, збожеволію! — гірко вигукнув інженер. — Моя названа мати — німецький агент, батько — американський. — Він різко обернувся до Таборі: — А ти чий агент? Можеш мені спокійно сказати! — Потім махнув рукою і, глянувши на Губера, тихо попросив: — Розкажіть про батька…

— Сину, — схвильовано перебила його Бланка. — Я потім усе тобі розповім, але спершу послухаємо про інше. Час мішає, а панові Губеру треба їхати. Ідеться про нашу долю…

Казимир знову сів, затуливши обличчя руками.

— Якщо проведете мене до кордону, я охоче розкажу вам про батька, — сказав Губер.

— Ні, — заперечила Бланка. — Казимир залишиться тут. Я сама розповім йому все і про батька, і про рідну матір. А вам, пане, час уже вирушати.

В цю хвилину, весело розмовляючи, до кімнати увійшли Шалго з Лізою.

— Добривечір шановному товариству, — привітався Шалго, знявши з голови свій поношений солом'яний капелюх. Потім звернувся до Губера — А я вже думав, що ви поїхали, не попрощавшись. Сядьмо, Лізо, — він показав на диван і сам сів поруч.

— Я саме хотів запросити тебе сісти, — відповів Таборі замість Губера, хоч зовсім не був радий приходу Шалго і не мав жодного бажання прикидатися веселим. Але ж треба було тримати себе в руках, щоб гості не помітили, які події тут відбувалися щойно.

Шалго, побачивши на столі пляшку, із сяючим виглядом вигукнув:

— «Мартель»! Подивись-но, Лізо!..

— Не будь нахабою, — відказала Ліза. — Ніби вперше в житті бачиш коньяк.

— Але «Мартель» я люблю понад усе!

— Налити вам? — запитав Казимир.

Присутність Шалго несподівано заспокоїла його, надала впевненості.

— Вибачте, — сказав Губер, — дозвольте мені попрощатися. — Він глянув на годинник. — Час вирушати.

— Все гаразд, пане? — підняв на нього очі Шалго.

— Цілковитий порядок, пане Шалго. Годину тому майор Балінт передав мені всі необхідні для виїзду документи, їх привіз із Будапешта лейтенант Фелмері. Ми домовилися о пів на дванадцяту зустрітися у Веспремі перед управлінням внутрішніх справ. Я шукав вас, але майор Балінт сказав, що ви кудись поїхали. Користуючись нагодою, прошу передати мою подяку і вітання полковникові Карі.

— Обов'язково передам.

Губер потис старому руку, потім по черзі попрощався з усіма. Цілуючи руку Бланці, шепнув їй:

— Вір мені!

Жінка заплющила очі. Губер підійшов до Казимира і сказав:

— Від щирого серця бажаю вам щастя!

— Спасибі. Але це залежить не тільки від мене.

З порога німець ще раз оглянувся.

Шалго підняв чарку:

— За твоє щастя, Казимир!

Вони випили. Унизу тим часом почулося гудіння стартера.

— Ось так, — промовив Шалго. — Губер приїхав, Губер поїхав.

Раптом у дверях тераси з'явився Губер.

— Вибачте, — сказав він. — Щось сталося із запаленням, не заводиться мотор. Чи немає десь поблизу механіка?

— Уночі механіка? — спокійно проказав Шалго. — Казимир розуміється у моторах, нехай подивиться.

— Справді? — звернувся Губер до Казимира.

— Так, я мав уже справу з такими машинами, — відповів Казимир.

— Якої вона марки? — запитав Шалго в німця.

— СЕ-230, — відповів Губер, витираючи ганчіркою замаслені пальці.

— Гм, — преспокійно хмикнув Шалго. — Перевір трамблер, Казимире. Мабуть, там щось не ладиться. — Потім обернувся до Лізи: — Ти чому не п'єш, зіронько?

— Звідки ви знаєте, що саме в трамблері хиба?

Шалго налив Лізі коньяку і, навіть не глянувши на Казимира, зауважив:

— Я певний у цьому, синку. У всіх машин цієї марки великий недолік: вони не заводяться без переривника.

Він подивився на Губера.

— Скільки не натискайте на стартер, на акселератор, а мотор все одно не заведеться без переривника. Хіба не так, пане?

Таборі метнув сердитий погляд на старого:

— Що ти верзеш, Шалго! Без переривника не заведеться жодна машина.

— Але в моїй машині є переривник, — сказав Губер.

— Ви помиляєтесь, пане, — спокійно відказав Шалго. — Його там немає. Я його вийняв.

Усі вражено втупились у товстуна.

— Старіє мій чоловік, — сказала Ліза. — Склероз!

І вона з докором звернулася до нього:

— Міг би й одразу сказати про це, адже для того ми сюди і прийшли.

— Шалго, облиш валяти дурня, — сердито гримнув Таборі. — Казимире, глянь, будь ласка, що там з мотором.

— Слово честі, я вийняв переривника, — пояснив Шалго.

Губер витріщився на старого, який сидів перед ним. У гадці майнула думка, що Шалго щось затіває.

— Коли ви його вийняли? — запитав Губер, підходячи ближче до стола.

— Перед тим як прийти сюди. Просто вирішив пожартувати з вами.

— Що за жарти! — вигукнула Бланка.

— Людина доти й відчуває себе молодою, доки їй жартується, — пояснив старий.

— Не хочу виправдовувати свого чоловіка, — втрутилася Ліза, — але на цей раз він, на мою думку, правий. З ним теж «пожартували».

Повернувся Казимир, який виходив до машини.

— Переривника і справді немає!

— А що я казав! — зрадів Шалго. — Зі мною пожартували, от я й зрівняв рахунок. Нічия!

— Замовкни! — роздратовано крикнув професор. — Зараз же віддай переривник!

— Чого це ти на мене гримаєш? Я ж твій гість. Хіба з гостями так обходяться?

— А що ж ти… Я вже по горло ситий твоїми ідіотськими жартами.

— Ах, ах, які ми нервові…

— Всяким жартам є межа!

— Дехто вважає, що жарти невичерпні, — спокійно відказав старий.

— Ваше нахабство невичерпне! — вигукнула Бланка, різко підводячись.

— Слухайте, ви! — Шалго підвищив голос. — Вам можна мене розігрувати, а мені вас не можна, так?

— Про що ви, дядьку Шалго? — здивувався Казимир.

— Про телефонну розмову.

— Яку телефонну розмову? — спитала Бланка.

— Вибачте, але яке відношення маю я до ваших жартів? — запитав Губер.

— Це ще з'ясується згодом. Краще слухайте, що сталося. Може, й ви посмієтесь. Отже, увечері хтось подзвонив мені по телефону. Розмовляв по-французьки. Відрекомендувавшись П'єром Монтьє, призначив зустріч у Шіофоку і пообіцяв показати вбивцю Меннела. Гарний жарт, чи не так?

— Але до чого тут ми? — скинувся Таборі.

— До того, що дзвонили з вашого телефону, — буркнув. Шалго. — Погнали мене в Шіофок. Ще й наказали, щоб я був там рівно о десятій. Хіба не свинство жартувати так із старою людиною? Га?

— Але чому ви впевнені, що дзвонили звідси? — запитав Казимир.

— У разі потреби все можна точно встановити.

— Ви знову підслуховуєте наші телефонні розмови? — з обуренням вигукнув Таборі.

Шалго з удаваним переляком глянув на професора і почухав потилицю:

— Як би тобі пояснити… Дуже вже кортіло мені знати, з ким ви розмовляєте у ці дні.

— Це незаконно! — скрикнув Таборі.

— Згоден, — кивнув Шалго.

— І ви їздили у Шіофок, дядьку? — спитав Казимир.

— Ні. Я поїхав у Фюред.

— Як це? Вас кликали у Шіофок, а ви поїхали в Фюред? — спантеличено промовив Казимир.

— Так. Бо дізнався, хто мені дзвонив, — пояснив старий. — Але спочатку я вийняв переривник.

Таборі удавано засміявся. Бланка, що нервово ходила по кімнаті, раптом зупинилася перед Шалго.

— Власне, чого вам треба? Скільки можна терпіти ваші штуки?

— Хіба не бачиш, Бланко? Він навмисно нервує вас, — спокійно пояснила Ліза.

— Навіщо?

— Такий вже у нього метод. Хоче, щоб злочинець сам зізнався.

— Злочинець? — підскочив Таборі. — Який злочинець?

— Наприклад, убивця Віктора Меннела, — підказала Ліза.

— Балінт твердить, що вбивця — торговець антикварними речами з Мюнхена, якийсь Еріх Фокс, — встряв у розмову Казимир. — Він заволодів отим скарбом і чкурнув на Захід.

— Балінт помилився, — промовив Шалго. — Це правда, що двадцятого липня, тобто в день убивства, Еріх Фокс дійсно покинув Угорщину. Але вчора він повернувся. Знаєте, від кого я це почув? Від П'єра Монтьє, який призначив мені побачення у Шіофоку. Отой француз, видно, добре освідомлена людина.

— Що ж то за француз? — спитав Таборі.

— Він мешкає в готелі «Шелле». А хтось подзвонив мені від його імені з вашої квартири. Той, хто дзвонив, добре знав, що П'єр Монтьє виїхав на два дні в Кестхей. Знав і те, що Балінт підозріває в убивстві Еріха Фокса, який двадцятого виїхав за кордон. Задум послати мене у Шіофок, певно, народився в його голові тоді, коли він дізнався, що пан Фокс знову в Угорщині.

— Але ж… — нервово вставив Казимир, — Балінт знайшов у машині відбитки пальців убивці, а в кімнаті Меннела…

— І в гаражі відбитки підошов, — підхопив професор.

— Балінт помиляється, — повторив Шалго.

— Якась химера! Всі, крім тебе, помиляються! — з іронією вигукнув Таборі і нервово переламав навпіл сигарету.

— То відбитки моїх пальців, — пояснив Шалго. — І сліди черевиків мої. Отже, Балінт помиляється. Вбивця не виїхав з Угорщини, і коштовності теж не у вбивці.

— А в кого ж? — спитав Казимир.

Шалго неквапливо запалив сигарету, задув сірник і глянув на Казимира.

— Вони в машині пана Губера, — спокійно відказав старий.

— У моїй машині? — Губер здивовано розвів руками.

— В цьому я переконався, — ствердив Шалго. — Коштовності у вашій машині, хоч Меннела вбили і не ви, пане.

Губер вдав здивованого.

— Але… як вони туди потрапили?

— У вас дипломатичний паспорт, ви можете вивезти їх без митного огляду, отже, коштовності поклали в машину ви самі.

Губер схвильовано заперечив:

— Присягаюсь, що я їх туди не клав!

— Хитрий ви чоловік, пане Губер, — промовив Шалго. — А що все це ви придумали геніально, то вже й казати нічого.

— Для чого ви мене провокуєте? Я видав вам шістнадцятьох агентів, рискував життям, на мене вчинено замах… Чого вам іще треба від мене?

— Так, ви нам видали шістнадцятьох агентів, — погодився Шалго, — але як плату за дипломатичний паспорт і дипломатичну недоторканність. Геніально! А чи видали б ви їх у тому разі, якби ми не знайшли рацію в машині Меннела?

— Не розумію, про що ви говорите.

— Про електричний диск. На ньому три помітки: плюс, нудь і мінус. Коли ви оглянули машину, стрілка стояла на мінусі. З цього ви зробили висновок, що ми шукали і виявили рацію. Зрозуміли ви й те, що в такому разі машину не можна забрати з собою. Тямущий агент у такій ситуації діяв би саме так, як вирішили діяти ви: розповіли нам, що Меннел був розвідником, тобто розповіли те, що ми і без вас знали.

— Але ж видавати агентів його ніхто не примушував, — встряв у розмову Казимир.

— Послуга за послугу! Губер виказав їх, бо й справді вирішив порвати з Брауном. Отже, для нього були важливі не агенти, а заховані коштовності. Їх він прагнув вивезти з країни. Отже, найголовніше було одержати дипломатичний паспорт.

— Ти все фантазуєш, Шалго, — сказав Таборі. — Якби це було так, то він не просив би авіаквиток у Гавану.

— А він і не збирався летіти на Кубу, — пояснив Шалго. — Літак робить зупинку в Канаді.

— Дивна у вас фантазія, — мовив Губер.

— А у вас завидна витримка, — зауважив Шалго. — Невже ви не розумієте, що програли?

— Ви збожеволіли! — вигукнув Губер.

— Полковник Кара дав вам номер телефону, чи не так?

— Так.

— Ну от. Цей номер знали тільки ви один. Більш ніхто. І тепер ще не розумієте? Мені подзвонили саме по цьому номеру, поли призначили побачення у Шіофоку. Отже, дзвонити могли тільки ви, з цього будинку. І розмовляли по-французьки. На телефонній станції підтвердили. І цього вам замало? Ну, а що ви скажете про цю схему? — Шалго вийняв з кишені схему вілли. — Адже ви її шукали по обіді?

— Це не моя схема. Я знайшов її серед документів Меннела.

— Зрозуміло, — буркнув Шалго і повернувся до Бланки. — А ви бачили цей план?

— Вперше бачу.

— Дивно. Дуже дивно. На ньому знайдено відбитки пальців Меннела, Губера і ваші.

— Навіть гадки не маю, як вони могли туди потрапити, — відповіла жінка, пригладжуючи назад волосся.

— І не знаєте, якого будинку цей план?

— Звідки мені знати! — роздратовано відказала жінка.

— Придивіться уважніше.

— Для чого мені придивлятися!

Шалго підійшов до Бланки.

— Гляньте хоча б, скажімо, на цю кімнату. Обидва вікна виходять на Балатон. Ось це — вулиця Казимира, тепер її перейменували на вулицю Петефі. Бачите? Ця кімната прославилася тим, що в ній народився Казимир.

— Що ви верзете?! — вигукнув інженер, підходячи ближче до старого.

— Я лише показав твоїй матері, де вона народила тебе на цей світ.

— Мене?! — Казимир з острахом глянув на Шалго. — Ви хочете сказати, що…

— Так. Хочу сказати, що Бланка народила тебе в цій кімнаті, годувала своїми грудьми до двох місяців, потім віддала до дитячого будинку, щоб у сорок п'ятому році знову всиновити, що з її боку було, безумовно, самовідданим вчинком.

Бланка безтямно дивилася перед собою.

— Вона моя рідна мати?

— Так, рідна. А в цій ось кімнаті жив твій батько. Карой Моношторі-Мюллер, штабний майор. — Шалго вказав на Губера. — Ось він. Тільки тепер його звуть Отто Губером. Вдивись-но у цю фотографію, і ти перестанеш сумніватися. — Він вийняв з кишені фотокартку і простягнув її Казимирові.

— Ви мій батько? — прошепотів сполотнілий інженер, переводячи погляд з картки на Губера.

— Фото — на стіл! — вигукнув Губер, вихоплюючи пістолет. Він зрозумів, що коло замкнулося.

— Ну, от, — промовила Ліза. — Не витримали нерви. Викрив сам себе.

Професор Таборі стояв блідий як смерть, пронизуючи колючим поглядом Бланку.

— Чому ти не сказала мені всієї правди, нещасна?!

— Дай мені спокій, Мате, — знесилено простогнала жінка. — Хіба не однаково? Так, це він. Можеш полюбуватися на нього. Так, я любила його. Задля нього пожертвувала собою. Це він батько Казимира.

— Годі! — гримнув Губер. — Потім побалакаєте, Шалго, покладіть усе на стіл. І схему теж!

Шалго не противився.

— Будь ласка, фотокопій вистачає, — лагідно відповів він.

— І переривник на стіл!

— Але ж він в одній кишені разом з пістолетом, — промовив Шалго. — А пістолет заряджений. І стріляю я непогано. Вийняти? Я маю на увазі переривник.

Губер на мить завагався.

— Професоре, вийміть у нього з кишені переривник, — рішуче наказав він. — І пістолет теж!

— А де ж пістолет? — утомлено запитав Таборі, вийнявши переривник.

— Я не ношу зброї, Мате, — відповів Шалго, відчувши раптом жалість до професора.

— То навіщо ж ти казав, що пістолет у кишені?

Шалго посерйознішав.

— Просто так, — буркнув він.

— Дайте сюди переривник, — наказав Губер професорові.

Таборі рушив до нього, та раптом Казимир вихопив з його рук переривник.

— Годі! — люто гримнув він. — Досить брехні! Ви не вийдете звідси!

Цей несподіваний вчинок Казимира збив Губера з пантелику. На якусь мить він розгубився, потім простогнав:

— Віддай, сину…

— Нізащо! — з ненавистю просичав інженер. — Мало того, що ви згубили життя моїй матері, тепер ще й мене хочете знищити? Чому не сказали прямо, що ви мій батько? Вигадували, різні дивні історії, щоб шантажувати мене!

— Це я заборонила йому, — тихо обізвалася Бланка. — Не хотіла, щоб ти знав, ким був і є твій батько.

— А хто ви, власне, є?

— Я не маю часу пояснювати!

— Невже ти й зараз не розумієш, Казимире? — з докором промовив Шалго. — Він був німецьким агентом, а тепер переметнувся до американської розвідки. Проте для нього важливе тепер одне: здобути коштовності…

— І завербувати мене? — докінчив Казимир.

— Переривник! — різким тоном наказав Губер. — Віддай зараз же!

— Віддай йому, сину, — благала Бланка.

— Ви й досі захищаєте його? — з болем вигукнув Казимир.

— Я тебе захищаю, сину! Тільки тебе. Якщо не віддаси, він застрелить тебе! О, ти його Ще не знаєш. Це вже не той, якого я любила, про якого я не вірила, що він здатний на злочин. Благаю, віддай йому ту деталь, і нехай собі їде!

Ліза підійшла до Казимира, ніжно взяла його за руку і сказала:

— Віддай! Цьому чоловікові немає чого втрачати.

Казимир запитально глянув на Шалго. Старий ствердно кивнув головою.

— Віддай. Ти ще не знаєш фашистів.

Інженер важко зітхнув і кинув переривник до ніг Губера. Той підняв його. Потім вирвав із стіни телефонний провід і розбив апарат об бар'єр тераси.

— Хто покине цю кімнату — застрелю! — сказав він.

— Не хвилюйтесь, ми не вийдемо звідси. Щасливої дороги, — сказав Шалго, сідаючи у крісло і дивлячись услід Губерові. — Божевільний! Якщо він не здасться, його застрелять. — Старий кивнув Лізі, і вона вийняла з сумочки портативну рацію. Шалго вийняв антену і, настроївши рацію, сказав у мікрофон — Ерне, обережно! Він пішов. У нього зброя! А взагалі все гаразд. Хай Балінт їде сюди. Все! — Він повернув Лізі рацію. — Далеко не заїде.

Таборі безсило опустив руки.

— Живим він не здасться, — проказала Бланка. — Якщо не втече, покінчить з собою.

— Звичайно, не втече. Ви що, надієтесь на втечу?

Бланка глянула на Шалго і тихо промовила:

— Арештуйте мене.

— То не моя справа. Крім того, ще треба дещо з'ясувати.

Казимир нервово ходив по кімнаті.

— Як ви встановили, що він мій батько?

— За тією схемою ми розшукали віллу Мейсароша у Фюреді. Скажіть, Бланко, ви знали, що Губер заховав награбовані коштовності у Мейсароша?

— Ні, не знала. Мабуть, він заховав їх там у той час, коли я родила. Вперше я дізналася про це все від Меннела. Він показав мені план і просив провести його до вілли допомогти добути скарб.

— Скарб приніс сюди Меннел? — запитав Казимир.

— Ти сам його приніс від пана священика, — відповів Шалго.

— Хіба у валізі були не книги?

— Ні, — сказала Бланка і раптом втратила свідомість. Їй дали склянку води, та жінка не могла промовити жодного слова.

Шалго розповів, як Ілонка навела їх на слід, як лейтенант Фелмері умовив дівчину розповісти усе про нічну поїздку з Меннелом. Звідти поступово і стало відомо, що тоді вночі Меннел заходив до Мейсароша. Звичайно, Ілонка, залишаючись у машині, не знала, куди ходив німець і чи зустрічався з кимось, але її розповідь відіграла важливу роль у розслідуванні.

— До речі, — звернувся старий до Казимира, — вона сказала і про те, що ти до ранку був у неї. А ось де ти був після того, я й досі не знаю.

— Я їздив у Веспрем до товариша. Хіба це має якесь значення?

— Має, бо вбивця Меннела все ще на волі. Та годі, про це потім, — махнув рукою старий. — Отже, з допомогою плану ми розшукали віллу Мейсароша і нанесли візит старому пану. Звичайно, напередодні зібрали про нього чимало відомостей. Мейсарош виявився зведеним братом твого батька. Щиро кажучи, досить важко було розв'язати йому язика. Спочатку впирався, та, зрештою, заговорив таки. Розповів, що лише він один знав про любовні зв'язки твоїх батьків. Вони потай зустрічалися в нього. Коли твоя мати вже мала родити, Мейсарош запропонував свого віллу. Після народження Бланка годувала тебе два місяці. Одного ранку Мейсарош повідомив жандармерію, що перед віллою знайшов немовля.

Бланка заридала.

— Я не хотіла віддавати тебе… В мене просто не було іншого виходу. Щотижня відвідувала тебе в дитячому будинку… Ніхто того не знає, скільки я вистраждала. Як тільки стало можливо, я забрала тебе звідти. А про скарб навіть не знала…

— Можливо, — промовив Шалго. — Вірю. Губер не сказав про скарб і тоді, коли приїхав сюди?

— Ні. Про це я вперше почула від Меннела.

— А Мейсарош знав. Вони ж разом його і сховали. А коли віллу було передано державі, він зібрав коштовності у валізу і відніс до священика. Той заховав валізу, навіть не знаючи, що в ній. Двадцятого вночі Меннел зустрівся з Мейсарошем, і той сказав, що скарб у священика. Домовились наступного дня разом поїхати до нього.

— А тут Меннела вбили, — задумливо вставив Казимир.

— Вірно. Він не встиг забрати валізу. Тоді згодом приїхав Губер. Мабуть, мати усе розповіла йому.

— Так, я розповіла йому все. Він і примусив мене привезти валізу від священика.

— Я ж сам її і привіз! Неймовірно, — вигукнув Казимир. — Мамо…

— Дайте мені спокій! Я злочинниця, зрадниця батьківщини, що завгодно! Тільки не мучте. Я сама обрала таку долю…

— Ще треба влаштувати очну ставку, — сказав Шалго, поглядаючи на жінку, що безтямно втупилась в одну точку.