Агент №13

8.

У ресторані вони вибрали столик біля пальм, навпроти входу. Це було досить далеко від оркестру, зате звідси можна було тримати в полі зору весь зал. Вільних місць не було, перед входом купчились люди, пильно стежачи, за яким столиком відвідувачі збираються вже розраховуватись. Оркестр під керівництвом Палі Мураї у фірмених синіх шовкових жилетах зачаровував іноземців чудовими народними мелодіями. Шалго витер салфеткою від жиру губи і глянув на задумливого Тібора Сюча. Густі темні брови нависали над його глибоко посадженими синіми очима. Овальне обличчя з обох боків прорізали глибокі зморшки. «Он як, — подумав Шалго. — Роки, проведені у в'язниці, не минають даремно».

— Скажіть, Тіборе, — звернувся до нього старий. — Вибачте, ви не заперечуєте, що я вас так назвав? — Сюч схвально кивнув, і Шалго повів далі. — Як ви собі уявляєте своє майбутнє? Запитую тільки тому, що у вас були прекрасні перспективи. Мені не дає спокою настирлива думка. Власне, у мене багато таких настирливих ідей, і це одна з них, про яку хочу вам розповісти. Я вважаю, що людина, котра за покликанням здобула якусь професію, переборювала труднощі, насолоджувалась успіхами, плодами своєї праці, — така людина ніколи не може зневіритися, що б там із нею не трапилось. Ви, синку, були лікарем. Стояли на сторожі здоров'я людей. Це чудово. Не можу повірити, щоб ви зрадили покликанню лікаря.

Сюч уважно слухав старого, а мимоволі згадувались слова, сказані сьогодні по обіді Адамом Рустемом: «Остерігайся, Тіборе, будь обережним з Оскаром Шалго, бо то сатана. Вовк в овечій шкурі. Не вір йому: кожне його слово — це пастка. Оскар Шалго не просто детектив, Тіборе, це найнебезнечніший цепний собака безбожної тиранії. Червоний інквізитор. Колись він стояв на нашому боці, був нашим солдатом, служив під нашим стягом. А потім зрадив. Зрадив друзів, наш прапор, якому присягав, і відтоді щохвилини прагне довести свою вірність сатані». Потім Сюч подумав, що і цей Адам тож старий, має свої примхи і дивацтва. «Нещасний старик. Гадає, що я солдат його армії. Але я не служу нікому».

Сюч дивився на щойно виголене повне обличчя Шалго з напівопущеними повіками і фіолетовим переплетенням жилок, які просвічувалися крізь тонку шкіру. Що потрібно від нього ньому товстунові? Чому він розмовляє з ним так ласкаво? Ні, Сюч не дасть себе в оману ні тому, ні тому. Він хоче спокійного життя. Про що запитав цей старий? Ага, про майбутнє.

Сюч глянув на Шалго.

— Ви запитуєте, як уявляю своє майбутнє? Невже це вас цікавить? — Узявши з посрібленої солонки зубочистку, почав розсіяно креслити якісь візерунки на строкатій скатерці. — Колись свої зусилля я спрямовував на те, щоб забезпечити своє майбутнє. День у день чув лише одне: учись, хлопче, без науки тепер нікуди не поткнешся. Це повторювали мені й мої батьки. Вони були фармацевтами. Колись батько мріяв стати лікарем. Не його вина, що з нього вийшов усього лиш аптекар. Мабуть, надіявся, що син, тобто я, здійснить мрію. Ет, якби я зараз вам розповів, що робив мій батько для досягнення своєї мети, ви б не повірили. Він ніколи не цікавився політикою, але вступив у компартію, пересварившись з усіма родичами. І зробив це тільки для того, щоб створити «класовий фон» для мого вступу в медичний інститут. Щоправда, партія небагато придбала, маючи такого члена, хоча й моєму батькові не доводилося червоніти, бо роки контрреволюції він витримав з честю, не розірвав свій партійний квиток, як дехто, хоч я тоді вже сидів у тюрмі.

— До речі, чому ви не втекли за кордон у п'ятдесят шостому році?

— Була в мене така можливість. Та ви все одно не повірите, як скажу.

— Може, й повірю.

— Через батька. — Незримі візерунки плелись на скатертині, а посмішка на овальному обличчі Сюча перетворювалась у гірку гримасу. — Породі мною розчинилися ворота в'язниці. Мені було сказано, що за звільнення треба віддячити: взяти до рук зброю і відстоювати свободу. Я пішов додому. Батько застеріг мене, щоб я не забував своєї провини. Щоб пам'ятав, що ми не контрреволюціонери і не маємо нічого спільного з цим заколотом. Після поразки контрреволюції спитав у батька, як мені бути далі. На той час мені ще залишалося відсидіти чотири з половиною роки. А після звільнення, згідно вироку, протягом трьох років мені заборонялося займатися лікарською практикою. Кордон був відкритий, десятки тисяч покидали країну. Батько сказав, що якщо я більше не хочу його бачити, то можу втікати тож. Але я залишився. Тоді батько порадив мені самому повернутися в тюрму, там зглянуться і скоротять строк. Він помилився: мені довелося відсидіти всі роки. В кінці четвертого року я вже не мріяв про майбутнє. Та й батько помер. Хоч я й не втік за кордон, а все одно його більше не бачив. Якось похмурого ранку я зрозумів: у людини немає майбутнього. Є тільки сьогодні. Є тільки ця хвилина. Правда, буде ще завтрашній день. Але я не впевнений, що він прийде і для мене. Тоді навіщо планувати, якщо не маєш уяви про завтра? — Сюч зламав зубочистку і закурив. — Покликання, обдарованість… То все пусте. Майбутнє залежить від інших…

— Ви говорите так, немов напилися жовчі, — сказав Шалго. — Дійсно, пережити стільки…

— Не втішайте мене. Не треба. Я почуваю себе цілком добре. Мені не потрібно багато від життя. Я не маю якихось особливих мрій, бажань. Працюю. Маю квартиру. Машину. Коханку. Акуратно сплачую квартплату і податки. Музика втішає мене. Замість завтрашнього дня я проектую ґудзики. Щоразу інші, кращі. І не потребую допомоги. Не хочу, щоб мене хвалили, щоб мені співчували. Оце й усе. Ні, ще одне: не бажаю, щоб за мою вечерю розраховувався хтось інший. Я сам…

Скатерка перед Шалго була вже зовсім сірою від попелу сигари. Він старанно дув на неї, зчищав пухкими пальцями, думаючи тим часом про себе, що цей Сюч твердіший горішок, ніж гадав. Цікаво: його песимізм щирий чи тільки награний, щоб приховати за ним свої справжні думки та наміри? Коли так, то треба віддати йому належне: грає добре. Така удавана розчарованість зараз у моді. Правда, якщо добре подумати, то Сюч має всі підстави бути саме таким — розчарованим і недовірливим. Життя його скалічене. Сьогодні вже важко сказати, хто і коли проґавив можливість спрямувати його на правильний шлях.

— Гадаю, що я зрозумів вас, — промовив Шалго.

Сюч лише махнув рукою:

— Не потрібне мені ваше співчуття. Краще скажіть, чого ви від мене хочете?

Шалго химерно всміхнувся:

— Хотів просити у вас допомоги. Але після того, що ви мені розповіли, це бажання мені здається смішним.

— Що ж це за допомога? — запитав Сюч, і в його запалих очах блиснула іскорка зацікавленості.

— Скільки років було вам у сорок п'ятому?

— П'ятнадцять.

— Так от, — почав Шалго. — Наприкінці сорок п'ятого компартія розпочала якусь акцію. Точно вже не пригадую, про що конкретно йшлося. Я працював тоді у контррозвідці. Ми брали в цій акції безпосередню участь. Якось у неділю, перед обідом, нам довелося ходити з квартири на квартиру, збирати підписи. Того тижня було винесено вирок у справі одного військового злочинця. Я добре його знав: то був нещадний, жорстокий садист. Комуністів, утікачів з армії не милував. Направо і наліво підмахував смертні вироки. Я був свідком на тому процесі. Не тільки свідком, а й звинувачем. До речі, злочинець був зразковим батьком, любив свою сім'ю. Незалежно від цього народний суд визнав його винним і засудив до страти. Вирок виконано. Отож дивлюсь я тієї неділі на свій список, і що б ви думали? Знаходжу в ньому прізвища дружини і сина страченого полковника. Виходить, мені треба зайти до них і просити, щоб вони поставили підписи під вимогами комуністів. Пояснив ситуацію своєму керівникові, а він відповів: «Нічого, нічого, піди до них і переконай». Одне слово, довелося таки умовляти їх поставити свої підписи під зверненням, котре було написано тими, які винесли вирок чоловікові і батькові сімейства. — Шалго глянув на Сюча. — Зрозуміли? Як же тепер мені просити допомоги від вас, од людини, якій ми «зіпсували» життя?

Сюч налив у склянки вина.

— Яка ж вам потрібна від мене допомога?

Старий ковтнув вина.

— В тюрмі ви зустрічалися з багатьма людьми, — продовжував Шалго, — Ви добре знаєте, що то за люди. Віктор Меннел був злочинцем. Це факт. В Угорщину приїхав не стільки для того, щоб укласти комерційні угоди, скільки для налагоджений контактів зі своїми агентами.

— З агентами? — Сюч здивовано глянув на Шалго. — Яких агентів маєте на увазі?

— Віктор Меннел був західнонімецьким розвідником.

— Не жартуйте! Це нагадує фільм про бойовиків.

— Можливо. Але це факт. І, звичайно, державна таємниця. Знаю, вас попереджувати зайве, нагадую лише для годиться. Ви, мабуть, у тюрмі зустрічали засуджених шпигунів?

— Так, зустрічав. Але то була все дрібнота.

— Віктор Меннел був не з тих. А нам потрібно не тільки викрити його вбивцю, а й розшукати його агентуру. А в цьому ви можете нам допомогти. Ось чому я вважаю своє прохання до вас смішним. Зрозуміли?

— Так. А якщо я пообіцяю допомогти вам, як ви на це подивитесь?

— Подумаю, що це суперечить логіці, та й психологічно пояснити важко. З якої речі ви б нам допомагали?

— Звичайно, не тому, що обожнюю вас, — промовив після деякої мовчанки Сюч. — І не тому, що серце моє розпирає соціалістичний патріотизм. Якщо я й допомагатиму вам, то зроблю це чисто з логічних міркувань. Коли все, що ви сказали про Меннела, правда, то ви знаєте щось і більше про нього.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо він був розвідником, то всі, з ким підтримував зв'язки, теж на підозрі: Беата, Гейза Салаї, та й я сам. А це дуже неприємна річ. У тюрмі один англійський чи французький, а може, й американський шпигун пояснював: у подібних справах найприкріше те, що потім до смерті стежать за такими людьми. Цього можна позбутися тільки в такому разі, якщо людина зуміє довести свою непричетність до справи. Отже, я не хотів би, щоб за мною стежили, читали мої листи, підслуховували телефонні розмови. Тобто не хочу стати підозрілою особою. Що мені залишається робити? Мушу прийняти вашу пропозицію, бо хотілося б спокійно жити.

— Отже, допоможете нам?

Сюч відпив вина і знову наповнив склянку.

— Ви, старино, до біса хитрий, — відверто сказав Сюч. — Точно розрахували, як можна загнати мене в закуток. Не вдавайте з себе доброго дядечка, що безкоштовно вгощає цукерками. Говоріть зі мною, як з дорослою людиною.

— Згоден, — посміхнувся Шалго, запалюючи сигару.

Минуло ще два дні. Кара з прикрістю констатував, що вони все ще тупцюють на місці. Все до найменших подробиць було проаналізовано. За Губером встановили стеження, проте нічого підозрілого досі не виявлено. Одне було ясно: він не виконав наказ Брауна, не повернувся на Захід. Підписання угоди з різних причин затримувалось.

Того ранку Губер пішов на пляж, проплив кількасот метрів, позагоряв і пішов додому. Близько десятої пройшовся пішки до готелю, купив газети, пообідав у ресторані й повернувся на дачу Таборі. По обіді не виходив зі своєї кімнати.

У понеділок їздив у Балатонфюред, але, згідно донесень, ні з ким не зустрічався.

Мабуть, один тільки Шалго був спокійним. Він утримувався від будь-яких висловлювань, та Кара й не дуже настоював на цьому, знаючи з досвіду: коли Шалго мовчазний, він обмірковує якісь факти. Часом його не бачили годинами: блукав десь, нікому не кажучи, куди йде.

В середу ранком Шалго зайшов на пошту і запитав, чи немає для цього листа. Поштарка Гізі простягнула густо обліплений поштовими марками конверт. Старий подякував, зсунув на потилицю свій старий капелюх і вийшов на вулицю. В кінці парку, навпроти автобусної зупинки, знайшов у тіні вільну лаву. Сів, закурив сигару і зі стриманим хвилюванням розпечатав конверт. Розчаровано оглянув надрукований на машинці текст. Друг Лізи, польський співробітник організації по викриттю фашистських військових злочинців, які порозлізалися по всіх усюдах, повідомляв, що Вальтер Герцог і Руді Єллінек дійсно співробітники агентства Рейтер у Відні, зараз вони знаходяться в Угорщині. Жодних відомостей про них в архіві немає. «Знову не поталанило», — буркнув собі під ніс Шалго і сунув листа в кишеню. Сам не знаючи чому, але він чекав од Яна значно важливішого повідомлення. До обіду старий ходив похмурий. А тут ще й Ліза зустріла його з тим, що нічого не сталося, у сусідів тихо. Бланка все ще погано себе почуває, уникає зустрічі з нею, а Таборі працює в своїй кімнаті над книгою.

Шалго сів на терасі почитати газету. Через кілька хвилин почав куняти. Була вже обідня пора, коли Кара повернувся з Веспрема. Вони з Балінтом сіли навпроти старого, майор приніс із кухні виноградного вина і налив у склянки.

— Чудово, — сказав полковник, вихиливши склянку і витираючи губи та спітніле обличчя. Потім звернувся д Балінта: — Як там наш Губер?

— Слідчі не спускають з нього очей, — відповів майор. — О восьмій десять їздив у Балатонфюред, але на цей раз ні з ким там не зустрічався.

— Певно, відчуває, що за ним стежать, — байдуже вставив Шалго.

— З ним досвідчені люди, — пояснив Балінт, доливаючи у склянку газованої води з сифона.

— Такі, як і ті, що приставлені до мене? — посміхнувся старий. — Чи за мною стежили менш досвідчені?

Балінт збентежено глянув на Шалго.

— За тобою? — підняв брови Кара. — Коли за тобою стежили люди Балінта?

— Учора після полудня, — відповів старий, потираючи затерплі ноги.

— Учора, наскільки мені відомо, ти був у Балатонфюреді.

— Авжеж. Мабуть, Міклоша цікавить, чому я так часто туди навідуюсь.

— Ми стежили не за вами, — виправдовувався Балінт. — Просто ви ненароком потрапили в об'єктив.

Потім, глянувши на полковника, він поквапливо, пояснив:

— Ми стежили за Тібором Сючом. Хто ж винен, що Сюч мав зустріч саме з Шалго у фойє лікарні.

— А хто в тому винний, що я одразу помітив твоїх «найспритніших» людей? — підморгнув старий полковникові. — Як не звернути увагу на тридцятирічного мужчину, який, удаючи з себе піонера, шепеляво просить прикурити. Сюч мало не вдавився зо сміху. Я й не знав, як його вгамувати…

— Ви знову знущаєтесь? — нервово перебив його Балінт. — Краще розкажіть, про що ви там із Сючом говорили.

— Про це я напишу згодом у своїх мемуарах, — уїдливо відповів старий. — Якщо це тебе настільки цікавить, то не барися, зараз іще не пізно оформити передплату в книгарні.

— І справді, Шалго, якого біса ти вчора шукав у Балатонфюреді? — зацікавився Кара.

— Того самого, що й Губер, — бовкнув старий і замовк, зрозумівши, що проговорився.

— Учора після полудня? — здивувався Балінт. — Але ж Губер лежав тоді у своїй кімнаті!

— Це за твердженням твоїх найспритніших слідчих, — сказав старий. — Я дізнався у Лізи, що він поїхав у Фюред. Не знаю чому, але я завжди вірю Лізі. Ну, а щоб заспокоїти тебе, скажу, що він ні з ким не бачився. Гуляв на кладовищі. Біля однієї могили стояв досить довго.

На порозі з'явилася Ліза.

— Гей, люди добрі, стіл уже накрито! — грайливо вигукнула вона.

Полковник роздратовано зиркнув на Балінта.

— Товаришу майор, — сказав він офіційним тоном, — щось не гаразд. Слідством керую я. Ми про все домовились, і прошу не відпилятися від плану. А якщо вже відхилились, то доповідайте. Ви не якийсь там приватний детектив, що працює на свій розсуд. Ясно?

— Так точно, товаришу полковник!

Балінт обідав разом з ними. Молодий офіцер, звичайно, був не в настрої. Він ще як слід не знав Шалго і зараз гадав, що старий навмисно компрометує його перед полковником. Подумки вирішив при нагоді сказати про це старому. Обідали мовчки.

— Боже мій, зовсім забула, — скрикнула раптом Ліза. — Дзвонив Фечке. Просив передати тобі, Міклошку, що Губер десь зник біля руїн. Обшукали все довкола, але ніде не знайшли його. Фечке повернувся в готель і чекає твоїх розпоряджень. Ой, склероз уже в мене, починаю забувати…

— Ну, я йому покажу! — загрозливо випростався Балінт. — Дам прочухана, що затанцює! — Його обличчя почервоніло від обурення і сорому перед полковником.

— Та сядь, Міклоше, — примирливо сказав Шалго. — Чого ти підскакуєш! Дообідай спокійно. Ясно, що поблизу руїн будь-який слідчий легко може втратити слід. Крім того, в такому малому селищі, як Балатонемед, тільки сам господь зміг би стежити за кимось непомітно. Беру свої слова назад. Губер не був учора в Балатонфюреді. Я пожартував.

— Могли б і раніше признатися. — Балінт мляво копирсався вилкою в тарілці. — Присягаюсь, ми все зробили, щоб…

— Тільки не просльозися, — перебив його Кара, переходячи на «ти». Поклавши на тарілку шматок м'яса, продовжував: — Надто нервуєш, хлопче. Будь-якою ціною поспішаєш домогтися результату. Зрозумій, нарешті, що це не звичайне вбивство. Ускладнює справу і те, що потрібно не тільки спіймати злочинця, а й розкрити агентурну мережу Меннела і знайти заховані коштовності. Досі ви діяли обачно, розумно. Навіщо ж тепер нервувати, квапитись? Ти сам запропонував узяти Гейзу Салаї під нагляд. Це зроблено. А який результат? Нуль. Салаї зізнався, що хотів убити Меннела, оце й усе. Гадаю, що тут ми припустилися помилки. Ти запропонував установити нагляд іще й за Казимиром Таборі: він теж не має алібі. Ні, цього ми не зробимо. Нехай почуває себе в повній безпеці. Але це не означає, що ми не займаємося ним. Домбаї уже другий день б'ється над з'ясуванням кола знайомих інженера Таборі в Будапешті. З'ясовуємо і те, хто ж, власне, батьки Казимира.

Шалго з подивом глянув на полковника.

— А про це і я нічого не знав.

— Та й тобі не обов'язково про все знати, — відрізав Кара, кладучи у рот шматочок м'яса. — Мені, наприклад, хотілося б знати, звідки твоя золота Ліза…

— Що там про мене?.. — відгукнулася Ліза з кухні й унесла чорну каву.

Кара глянув на неї, єхидно посміхнувся:

— Мене дуже цікавить, Лізочко, звідки ви дізнались учора після обіду, що Губер поїде у Балатонфюред?

Ліза поставила на стіл кофейник і перед тим, як відповісти, метнула запитливий погляд на Шалго. Старий дав очима знак мовчати.

— Нізвідки… Просто так, відчула, — загнулась вона. — Будь ласка, ось кава. Кому скільки цукру?

Балінт був зовсім збитий з пантелику.

— Хотів би я, нарешті, знати, де ж усе-таки був Губер: у себе в кімнаті чи в Балатонфюреді? — вигукнув він.

— У Фюреді, — потвердив полковник. — Шалго просто хотів тебе пожаліти. А даремно. Погано, що слідчі втратили слід. — Він замислився, потім, помішуючи каву, говорив далі. — А втім… Я не скидаю з рахунку і Казимира. Відомо ж, як він ненавидів того німця.

— Чекайте-но, — втрутився Шалго, — а в дитбудинку сказали, хто були батьки Казимира?

— Поки що ні — довоєнний архів не зберігся. Але Домбаї шукає тих, які працювали там на початку сорокових років.

— Нащо? — здивувалась Ліза.

— Ерне — акуратна людина, — відповів Шалго. — Гадаю, зайвого не зробить.

— Убивцю Меннела слід шукати в колі його знайомих. Про цих людей потрібно знати все. Звичайно, — полковник глянув на Балінта, — варто взяти до уваги і твою найновішу версію: я вважаю її не тільки цікавою, а й достатньо ймовірною.

— Те, що вбивця — іноземець і вже встиг виїхати з країни? — запитав Балінт. — Це не моя версія: її запропонував Гейза Салаї. Вона, безумовно, цікава.

— Настільки цікава, що в Будапешті вже працюють над списками іноземців, які двадцятого і в наступні дні залишили Угорщину.

— Грандіозна робота! — забідкався Шалго.

— Авжеж. Грандіозна і клопітка. Проте може дати результати.

Рипнула хвіртка, потім почулось, як хтось обережно зачиняє її за собою. Ліза спустилася з тераси.

— Добридень, пане Губер, — голосно привіталась вона. — Дуже мило з вашого боку, що навідались до нас. — Вона пішла назустріч гостеві й подала йому руку. — Будь ласка, проходьте.

Губер ввічливо пропустив перед собою жінку і вклонився всім присутнім.

— Сподіваюсь, не заважатиму вам?

— Що ви, аніскільки! — вигукнув Шалго. — Ви нам ніколи не заважаєте. Сідайте, будь ласка.

Балінт ввічливо встав, поступаючись місцем гостеві. Німець запротестував.

— Сідайте, сідайте, — перебив його майор. — Я саме збирався вже іти.

— Чим же вас пригостити, пане Губер? — запитав Шалго. — Лізо, дорогенька! Хліб та сіль гостеві, за традицією.

— Я пригощу вас абрикосовою горілкою, — сказала Ліза. — Це справжнісінький вогонь. Варто покуштувати, пане. Бідолашний пан Меннел перед смертю випив кілька чарок і вже після третьої заспівав «Еріку»[11].

Губер посміхнувся:

— Віктор Меннел був дужо тактовною людиною. Мабуть, він співав «Еріку», щоб не хвилювати вас.

— Як це розуміти, пане? — спитав Кара.

— Гадаю, якби він заспівав «Інтернаціонал», то це просто приголомшило б пана Шалго, чи не так?

Ліза, розставляючи на столі чарки, зітхнула:

— Боже, боже! Він дійсно був дуже тактовний! Хай йому земля пухом. Дозволите налити?

— Не заперечую.

Ліза наповнила чарки, попросила пробачення і вийшла в кухню.

Чоловіки випили. Шалго поцікавився у Губера, як ідуть переговори.

— Сьогодні увечері підпишемо угоду, — відповів Губер. — Правда, ви про це знаєте не гірше від мене.

— Дійсно, — згодився Шалго. — Я зовсім забув. Хоч професор уже й згадував про це.

— А ваші справи як просуваються? — спитав Губер полковника. — Кажуть, кількох людей уже затримано?

— Це так, пусті балачки, плітки, — відмахнувся Кара. — Та й ми не квапимось. Не така вже це проста справа — знайти голку в стіжку сіна. Мене, наприклад, уже давно непокоїть одне питання.

Губер з цікавістю глянув на полковника. Шалго скоса стежив за спокійним, непроникливим обличчям німця.

— Ніяк не збагну, — вів далі Кара, — звідки Меннел, а разом з ним, так би мовити, і ваша фірма знали про плани реконструкції фармацевтичного інституту? Я переконаний, що ви одержали точний зміст замовлення, та ще й секретні дані про ціни конкурентів. А все це було потрібно для того, щоб налагодити контакти з професором Таборі. Я впевнений, що Брауна цікавила в першу чергу не комерційна сторона справи, а особа професора. Але чому?

— І це ви питаєте в мене, пане полковнику?

— Перш за все самого себе, — посміхнувся Кара. — І коли ми на це запитання знайдемо відповідь, усі таємниці будуть розкриті.

Губер замислено водив пальцем по столу, потім повільно підняв погляд на полковника:

— Доки ви, пане полковнику, будете розпорошувати свої сили, вам не знайти відповіді на це питання.

— Як це треба зрозуміти?

— Доки ви стежитимете за мною. Звичайно, — додав Губер поквапливо, — я вас розумію. Цілком ймовірно, що я сам учинив би саме так. Але ж може статися, що агенти Меннела тим часом знищать докази або втечуть. Пане полковнику, вам зараз не можна гаяти жодної хвилини! Якщо Меннел або його уповноважений учасно не повернеться, агенти, згідно інструкції, мають знищити всі компрометуючі матеріали. Бачите, я граю з цілком розкритими картами.

— Тільки ви, — вставив Шалго, — не всі карти виклали на стіл. А ми не можемо витягти з вашої кишені ті карти, що їх не вистачає.

— Тобто ви пропонуєте викласти все начистоту? — з посмішкою запитав Губер. — І будете стежити за мною доти, доки я не викладу все на стіл?

— Ми цього не казали.

— Але це безпосередньо витікає з логіки речей, — підсумував Губер. Він відпив ковток горілки і закурив. — Власне, мені не заважає те, що ви стежите за мною. Зрештою, це ваш обов'язок. Я можу це навіть зрозуміти так, що ви оберігаєте мене. А це діє на мене заспокійливо.

— Ви що, боїтесь замаху?

Погляд Губера затьмарився.

— Я повинен бути готовий до всього, — сказав тихо. — Браун і його банда вербувалися не з монахів ордену милосердя. Часом мене охоплює страх. Мені не соромно про це говорити. Багато людей приїздить сюди з-за кордону. Хто знає, чи серед них немає і людей Брауна? Зради ніде не пробачають. Я добре знаю, чим це пахне. — Губер нервово курив свою сигарету, і Шалго здалося — він дійсно боїться. — Пане полковнику, я гадаю, мені пора зробити серйозний крок. Я зважився на нього не зараз, а ще вчора, коли помітив, як за мною стежать. Сьогодні зранку ця думка визріла в мені остаточно. Вранці хтось знову стежив за мною: здається, люди Брауна. Злякавшись, я сховався серед руїн: адже вони могли мене кокнути. Потім надумав про все вам розповісти. Чого й прийшов.

— Пане, захистити вас — це наш обов'язок, — запевнив Кара.

— Пане полковнику, сьогодні після обіду я передам вам список нашої агентури в Угорщині, — сказав Губер.

— А чому б вам не зробити це нараз?

— Мені треба спочатку скласти його. Між паперами Меннела я знайшов шифрований список і закодовані паролі. Сподіваюся, мені вдасться їх розшифрувати. Для цього потрібен час. Але за це я попрошу вас задовольнити одне моє прохання.

— А саме?

— Коли ви арештуєте агентів і переконаєтесь у моїй відвертості, дістаньте мені дипломатичний паспорт.

— Наш, угорський?

— Мені однаково. Забезпечте мені місце в найближчому рейсовому літаку, який летить у Гавану. Один з ваших співробітників нехай проведе мене до Праги й потурбується про мою особисту безпеку, доки не відправиться літак. Це, гадаю, цілком коректне прохання.

Кара кивнув головою на знак згоди, потім спитав:

— Ви дійсно боїтеся замаху?

В очах Губера на мить спалахнули вогники тривоги.

— Браун не з дурних, — сказав замислено. — Він же наказав мені повернутися. Я не виконав наказу, і йому, гадаю, все стало ясно. Панове, Браун не любить жартів.

— Коли ви хочете летіти? — запитав Кара.

— Не знаю. Коли відправляється черговий літак з Праги до Гавани?

— Цього я зараз не можу вам сказати. — Полковник з тривогою подумав, чи не перебільшив він свої повноваження. Може, не слід було обіцяти Губеру задовольнити його прохання? — Давайте домовимося так, пане, — сказав він нарешті. — Приготуйте список і передайте панові Шалго або майорові Балінту, а я негайно виїжджаю в Будапешт, щоб забезпечити відповідні умови для вашого від'їзду. Нам доведеться не тільки підготувати вам дипломатичний паспорт, але й поміняти номер вашої машини, техпаспорт, права…

— Вибачте, — перебив полковника Губер. — Якщо ваша людина мене супроводжуватиме до Праги, то, гадаю, досить поміняти номер машини, а всі інші формальності можна вирішити на кордоні. Машину я залишу в Празі, ваша людина може на ній повернутися. Гадаю, вона згодиться вам. Для мене важливі тільки паспорт і квиток на рейсовий літак.

— І то правда, — погодився Кара. — Але мені потрібна ваша фотокартка.

— На превеликий жаль, фотокартки я не маю. Але в документах, на підставі яких мені давали в'їзну візу, ви її знайдете.

— Гаразд.

— З ким мені тримати зв'язок у вашу відсутність, пане полковнику?

— З моїм приятелем Шалго.

— Добре. — Губер усміхнувся до Шалго і знову запитав полковника: — На ваш телефонний номер я можу дзвонити і панові Шалго?

— Звичайно.

У кімнату ввійшла Ліза і поклала на стіл перед німцем два ключі.

— Це Бланка передає вам. Вона поїхала у Балатонфюред, приїде тільки надвечір. Просить пробачення, що сьогодні, як виняток, вам доведеться повечеряти в ресторані при готелі.

Губер узяв ключі й неквапливо поклав їх до кишені.

— А пан професор ще не приїхав? — запитав він.

— Дзвонив Бланці, що приїде лише завтра вранці. Вибачте на безцеремонність, але дозвольте запросити вас на вечерю.

— Дуже мило з вашого боку, але…

— Жодного «але», пане! Я цілком щиро, і ви повинні прийняти моє запрошення.

— Дякую, пані! — Очі Губера задоволено блищали. На обличчі не було й сліду напруження.

— Ми вечеряємо о восьмій годині, — уточнив Шалго.

Губер встав і потис руку полковникові:

— Сподіваюся, до восьмої години я теж приготую своє «меню».

— Без хорошого меню немає смачного обіду, — погодився Шалго і позіхнув.

Лейтенанта з самого полудня мучив голод, але він не наважувався припинити допит Гейзи Салаї, боячись припуститися якоїсь фатальної помилки. Обличчя арештованого в червонуватих променях призахідного сонця здавалося втомленим. Вони вже переговорили про все, а в лейтенанта складалося враження, що Салаї стає дедалі спокійнішим. Згодом розмова перейшла на Беату. Її Салаї знає з дитинства. Пошкодував, що Беата у всьому схожа на свою матір. Це, мовляв, трагічно і прикро, бо Мімі, мати Беати, веде розпутне життя. Правда, це зрозуміло: адже її чоловік зовсім не турбується про неї. Кюрті навіть цурається її і вже давно не живе з нею.

— Напевно, в неї є коханець, ба навіть коханці, — підсумував Фелмері.

— Тільки один. Притому вже кілька років той самий. — Салаї важко зітхнув, похнюпився, і його неголене підборіддя вперлося в груди. — Боже, в якому багні я живу! — тихо промовив Гейза. — Повірте мені! — Він знову зітхнув і стис пальці в кулак. — А ви знаєте, хто коханка Кюрті? Моя мати! А знаєте, скільки років було Беаті, коли вона стала моєю коханкою? Чотирнадцять. І знаєте, хто її поклав у моє ліжко? Її рідна мати. І знаєте, хто найбільший дурень у світі? Ваш покірний слуга. Це я з-за якоїсь повії мало не став убивцею!

— Мало не стали чи дійсно стали?

Салаї підвів голову. Сонце вдарило йому в обличчя, і він примружив очі.

— Послухайте-но, пане лейтенанте! Це вже починає мені набридати. Вам треба знайти вбивцю Меннела. Це мені зрозуміло. Незрозуміло тільки, для чого я відверто і щиро вам усе розповів. Адже ви все одно не вірите мені. Що ж, нехай так. Припустімо, я повинен визнати, що вбив цього піжона. В такому разі скажіть, коли і як я це вчинив. Напишіть усе докладно, дайте мені день, щоб я вивчив своє зізнання. — На його обличчі відобразився непідробний відчай. — Та не вбивав я його! І не знав, що Меннел шпигун!

— А Беата теж не знала?

— Беата?! — Салаї махнув рукою. — Її цікавило тільки ліжко. Ліжко німця. Та ще те, щоб улаштувати своєму Табору добрий заробіток.

— Щось я вас не зовсім розумію, — замислено промовив лейтенант. — У вашій поведінці є кілька суперечностей. Ви говорите, що Беата легковажна дівчина: зрадила вам з Меннелом, два роки живе з Тібором Сючем. І ви все-таки прагнете одружитися з нею. Не розумію!

— Не розумієте, бо не жили з нею, — відповів Салаї. — А я, знаєте, жив уже з кількома… Не можу поскаржитись, але вона якась особлива…

— Скажіть, Салаї, о котрій годині Меннел покинув вас на пляжі?

— О десятій.

— Ви в цьому впевнені?

— Може, десяти ще й не було.

— Куди пішов Меннел?

Салаї закинув ногу за ногу і попросив у лейтенанта закурити. Глибоко затягнувшись, він кілька секунд дивився на кінчик сигарети, що жеврів малиновим вогником.

— Він пішов до своєї машини, — відповів нарешті.

— Де стояла його машина?

— Здається, десь біля пристані. Неподалік од пірса.

— Ви що, йшли за ним слідом?

— До самого шосе. Там я зупинився: подумав, що не варто йти далі, тому що біля пристані багатолюдно.

— Далі?

Салаї запитливо глянув на лейтенанта.

— Не розумію, що — далі?

— Невже Меннел розчинився у темряві? Скажіть, що ви бачили далі.

Салаї розсіяно вертів у пальцях сигарету.

— Що я міг бачити в темряві?

Лейтенанта дратувало, що Салаї знову починав тягти час зайвими запитаннями. Дивно: коли йдеться про справи, котрі безпосередньо не стосуються вбивства, він говорить без упину. А тільки доходять до суті — думки його загальмовуються, пам'ять відмовляє, він тягне час, повторює запитання.

— Вибачте, але я справді не пригадую. Хоч тепер, коли ви запитуєте, мені починає здаватися, ніби він з кимось таки зустрічався.

— Хто то був — чоловік чи жінка?

— Жінка.

Фелмері розкрив нову пачку сигарет і знову закурив. У роті було гірко: адже з самого ранку нічого не їв. Може, хоч тютюном угамує голод. Правда, на цей раз він закурив навмисне: за цими рухами хотів приховати раптове збудження.

— Досі ви чомусь мовчали про цю деталь. Чому? — спитав стримано, даючи зрозуміти Салаї, що в нього в запасі є ще приголомшливіші запитання.

Салаї підпер кулаком підборіддя і затулив пальцями рот, ніби зарікаючись мовчати. Він явно тягнув час, і це переконувало лейтенанта у важливості того, про що він мовчить.

— Бо ніхто не цікавився тим, — сказав нарешті.

— Тобто ви розповідаєте нам що-небудь тільки після того, як переконуєтесь, що ми вже те знаємо і немає сенсу заперечувати? — Він глянув за вікно, де в сонячному промінні танула срібляста хмарина. — Це мені не подобається, Салаї. Звичайно, ваше право — мовчати чи говорити. Але кому з того користь? Ви ж не знаєте, які в мене є козирі.

— Я тоді ніяк не міг пригадати…

— А зараз пригадали?

— Зараз пригадую… То була дівчина.

— Тож розповідайте!

Салаї важко зітхнув і склав руки на колінах. Потім кілька разів потяг сигарету, нагнувся і старанно роздушив недопалок у попільниці. З усього видно — тягне час.

— Особисто я не знаю тієї дівчини. Мешкає вона в Емеді.

— Звідки це вам відомо?

Салаї креслив носком черевика якісь візерунки на килимі, уникаючи погляду лейтенанта.

— Коли я зустрівся у кафе з Меннелом, дівчина сиділа біля вікна. Когось чекала. Меннел привітався з нею і запитав мене, чи я знаю її? Я відповів, що ніколи не бачив. Тоді він звернув мою увагу на неї, сказавши, ніби має з нею інтимні зв'язки. Мовляв, навіть це свідчить про те, що між ним і Беатою нічого немає. Я заперечив, що все це, мовляв, тільки окозамилювання. Тоді він почав розповідати якусь плутану історію, мовби разом із нею був на пляжі й там її знайомий зробив сцену ревнощів. Але він провчив його, бо не терпить ревнивців. Я здогадався, що Меннел просто хотів мене залякати. — Салаї підвів голову й провів пальцями по волоссю. Обличчя його було втомленим. — Увечері та дівчина сіла в машину Меннела. Я впізнав її: вона стояла під ліхтарем.

— Отже, Меннел мав побачення з тією дівчиною?

— Чорта лисого! Чого я й не повірив йому. Зустрілися просто випадково, а Меннел хотів позбутись мене. Якби це було домовлене побачення, він обов'язково сказав би мені. Я помітив, що та дівчина від когось тікала. Чув навіть вигуки її. А через котрусь хвилину з ресторану вибіг довгов'язий парубок. Він щось гукав дівчині услід.

— Ви впізнали б його?

— Навряд, бо він стояв у тіні. Доки я туди дійшов, його вже не було, повернувся в ресторан. А я зайшов у бар.

Фелмері причинив вікно.

— Зараз зробимо перерву на обід, а потім усе, що ви сьогодні розповіли, докладно опишете.

Через кілька хвилин лейтенант уже смачно обідав. Він радів, що хоч небагато, але дещо дізнався від Салаї. До того ж це зізнання вирішує і його проблему. Тепер Ілонка мусить зрозуміти, що необхідно розповісти все про події тієї ночі. Власне, треба ще з'ясувати два моменти: у кого був Меннел в Балатонфюреді і де був Казимир уранці між сьомою і десятою годинами.

Поведінка Гейзи Салаї аж ніяк не подобалась йому. Складалося враження, що цей тип набагато більше знає про обставини вбивства, ніж розповів. Дещо він, правда, визнає, але тільки те, що часом йому довели. Потім Фелмері замислився: чому Казимира Таборі не бачили в ресторані, якщо він там вечеряв разом з Ілонкою? Почав перебирати в пам'яті всі рапорти й доповідні, і раптом йому стало смішно. «Ех ти, телепню, — вилаяв сам себе подумки. — Ведеш слідство, а Казимира Таборі ще офіційно по допитав. У ресторані та в кафе ми запитували в офіціантів тільки про те, з ким і коли був там Меннел. Але чи бачили Казимира Таборі увечері дев'ятнадцятого, спитати забули».

Довго стежив Вальтер Герцог у бінокль з верхньої тераси дачі Майороша за будинком Таборі. Він одразу впізнав Бланку, яка тільки-но вийшла надвір. Для більшої впевненості все ж таки спитав у Адама Рустема, що стояв поряд, чи не помиляється. Старий не потребував бінокля: зір у нього був чудовий.

— Так, це вона, — відповів він високому чорнявому репортеру.

Герцог з Єллінеком ще з минулої неділі мешкали в горішніх кімнатах дачі Майороша. Орендувавши всі три кімнати, вони не скупилися на плату. Пан учитель не зміг протистояти такій спокусі. А може, його привабила не тільки велика плата, але й те, що мешканці розрахувалися на тиждень уперед, а головне — Герцог твердо пообіцяв допомогти Майорошам у кінці літа приїхати в Австрію: вони давно мріяли про мандрівку по Західній Європі. Він дав їм навіть свою візитну картку, а пан учитель вважав, що угорському туристові з тоненьким гаманцем ніколи не пошкодить мати у Відні таке важливе знайомство.

Власне кажучи, він ні в чому не прогадав. Герцог та його приятель виявились приємними людьми. Поводились дуже скромно, їх майже не було видно і чутно в будинку. Майорош навіть уві сні не подумав би нічого поганого про своїх квартирантів. Герцог відверто признався, що має намір зробити фоторепортаж про справу Меннела. Казав, що репортерський хліб нелегкий і багато в чому подібний до роботи детектива, бо часом неминуче доводиться вдаватися до енергійних силових методів і, звичайно, хитрощів. А які цікаві, просто захоплюючі історії розповідали вони про пригоди знаменитих репортерів із світовими іменами! При цьому, звичайно, згадувались і такі делікатні й пікантні деталі, про які, природно, угорська преса мовчала.

Пана вчителя просто полонили оці двоє симпатичних і надзвичайно обізнаних молодих людей.

— Уявляєш, дорогенька, — захоплено розповідав він увечері своїй дружині, близькозорій і безмежно відданій йому Паулі, — чи багато у нас в Угорщині таких людей, які особисто знали вбитого Кеннеді, бачили його вбивцю, були на зустрічі керівників великих держав, брали участь у їхніх прес-конференціях! Просто фантастично, що оці двоє особисто розмовляли з найвидатнішими діячами світової політики! Дивно, чому вони досі ще не опублікували своїх мемуарів!

— Єллінек фотографував навіть Бріжіт Бардо й англійську королеву, — мрійливо додала Паула…

Наступного ранку Майороші вже захоплено слухали про амурні пригоди та екзотичні скандали при дворі іранського шаха. Виявляється Герцог бував і там, був він ще й у палаці Сукарно. Як не віддячити за всі оті цікаві історії, які можна буде не один рік смакувати в клубі Балатонфюреда на всі лади. Звичайно, Майороші не вельми багаті на знайомства, проте жителів курортного селища вони знають усіх до одного. Герцогу за кілька годин були відомі про сусідів усі таємниці. Правда, вони цікавилися в першу чергу дачею Таборі. Це й природно: адже там мешкав пан Меннел. Вони вже точно знали, що задня хвіртка ніколи не замикається і як розташовані кімнати в будинку. Професор Таборі щоранку ще до сьомої виходить через цю хвіртку до озера — поплавати на яхті або повудити рибу. Дізналися вони чимало і про Шалго, цього товстуна і дивака, старого жартуна і невдаху, мов отой єврей-скупник. Про Шалго подейкують, що він колись був чи то французьким, чи то англійським агентом. А його дружина Ліза — польська емігрантка. Герцог добре все це запам'ятав. Два дні стежили вони за дачами Таборі і Шалго. Нотували, хто і коли залишає будинок, коли повертається. З допомогою Паули дізналися й про те, хто і куди відлучався. Багато цінного розповів їм і Адам Рустем. Він, правда, дещо скоригував дану Майорошем характеристику Оскара Шалго. Старий дійсно був колись французьким агентом, але пізніше став працювати на угорську розвідку. Так, так, став угорським агентом! Отже, від подібних авантюристів усього можна чекати. Бо, логічно мислячи, якщо цей Шалго до війті полював за червоними, потім став у лави руху Опору, а пізніше втік на Захід, то, перепрошую, не було б нічого дивного, якби виявилось, що зараз він працює на американців.

— Я, прошу вас, бачив уже по тюрмах таких людей, що мене не здивувало б, якби раптом сам папа римський виявився більшовицьким агентом. Бо те, що слуги божі, оті поборники миру, чинять з його благословення, є просто зрадою святій церкві!

Герцог з удаваним співчуттям, але уважно слухав цілу пливу скарг старого бібліотекаря-клерикала. Герцог умів поводитися з людьми і тому погоджувався з усім, що казав Адам Рустем, щоразу навертаючи розмову на Шалго.

— Здається, отой химерний товстун у дуже добрих стосунках із полковником Карою?

Адам Рустем відповідав з упевненістю добре обізнаної людини і потроху поповнював прогалини в питаннях, що особливо цікавили репортера.

Якось Герцог попросив його зв'язатися з Бланкою Таборі й спитати, коли вона зможе прийняти журналістів. Після обіду Рустем повернувся і сказав йому, що Бланка підмовилась їх приймати. Мовляв, не має часу для інтерв'ю, бо їде у Балатонфюред і повернеться тільки надвечір.

— А її син, інженер, не зміг би з нами поговорити?

— Цього вже я не знаю. Хоча навряд, бо він теж їде я матір'ю.

— Від кого це ви знаєте? — запитав Герцог, і погляд його перекинувся на постать Ілонки, яка саме входила у подвір'я Шалго.

— Від Бланки, від кого ж іще!

«Гарні тут дівчата», — відзначив про себе Герцог, закурюючи і замислено дивлячись на старого Рустема.

— Може, хоч професор приділить нам кілька хвилин?

— Хіба що завтра по обіді. Бо професор зараз у Будапешті.

Герцог пішов з тераси у кімнату і розбудив Єллінека.

— Руді! Наші справи, здасться, налагоджуються. — І пошепки розповів про останні новини.

Єллінек протер заспані очі н простягнувся.

— Тоді нічого відкладати. Приступимо до діла. — Він підвівся і пішов до ванної освіжитися. Повернувшись, сказав: — Непоганий у тебе план.

— Так-то так, але… — почав було Герцог.

— Ти все хочеш розрахувати на секунди, — перебив Єллінек. — Так-то так, — перекривив він його, кидаючи рушник на ліжко. — Це тобі, хлопче, не кінозйомки! Ми працюємо не за готовим сценарієм.

Герцог гукнув старому, іцо залишився на терасі, щоб той почекав його: мовляв, треба дещо погодити зі своїм приятелем.

— Гаразд, — звернувся Герцог до Єллінека. — Рушай. Я буду стежити за тобою. Якщо подаси знак, піду і я.

Білявий репортер перекинув через плече фотоапарат, поклав у кишеню документи і вийшов з кімнати.

Герцога раптом пройняв нервовий дрож. На мить стало моторошно. Та він знав уже, що це незабаром пройде. Випив чарку коньяку і, відразу заспокоївшись, пішов на терасу. Розмовляючи з Рустемом, весь час спостерігав за будинком. Ось через сад пройшов від Шалго на дачу Таборі Губер. Навів на нього бінокль і бачив його так, немов їх розділяло всього кілька метрів. Ось Губер зник у будинку. Піднявши бінокль, Герцог оглянув узбережжя озера. Зараз там було досить багато човнів. Далі, уздовж заростей очерету, було тихо і безлюдно. Хіба що десь у гущавині сховався якийсь рибалка в човні. Потім перевів бінокль знову на дачу: Губер стояв уже на балконі. Обличчя його було у тіні.

А старий Адам Рустем усе говорив. Зараз він саме розповідав про те, як було закладено місцевий монастир Герцог відзивався однозначно: так або ні. Час від час він, правда, вигукував:

— Фантастично! Я цього навіть не знав! — Або: Цікаво! У нас на Заході навіть не подумали б, що це так.

Тим часом Герцог пильно стежив за дачею Шалго. Ось Кара з портфелем у руці зупинився біля автомашина «фольксваген», відчинив дверці й сів у неї. Увімкнув двигун, але не рушав з місця. Мабуть, чекав на когось. Через кілька хвилин з воріт вийшла дівчина, а слідом за нею Шалго. Старий щось пояснював їй. Дівчина махнула рукою в бік полковника і швидко пішла через дорогу. Шалго довго дивився їй услід, потім похитав головою і сів поруч з Карою в машину. Герцог провів замисленим поглядом машину, що швидко віддалялася.

Рустем нічого цього не бачив, бо сидів під зонтом у тіні, критикуючи антиугорську політику Габсбургів. На його думку, найбільш вірними підданими австрійському імператору були саме угорці. Отож даремно австрійці завжди мали їх, угорців, за пасинків імперії. Нехай пан Герцог не ображається за відвертість, але він мусить сказати правду, хоч би яка вона була гірка. Західна молодь, навіть здобувши вищу освіту, не знає історії. А даремно. — Тут він процитував по-латині: «Історія — це вчитель життя». І цю древню істину треба пам'ятати завжди.

— Ви маєте рацію, дядьку Адаме, — притакував Герцог. — Просто біда з цією молоддю. — Я не бачу в ній ані іскорки патріотизму! Натомість — грубий егоїзм. Ця клята цивілізація губить усе на світі. «Де добре, там і батьківщина», — з іронією процитував він також по-латині.

Рустем уважно слухав. Він уже втомився від тривалої дискусії й тепер заклопотано дивився десь у далину.

— Можна попросити вас про одну послугу, дядьку Адаме? — вкрадливо запитав Герцог.

Старий підняв на нього втомлені очі.

— Я вирішив, що найкраще було б поговорити особисто з самим полковником. Він багато чого міг би розповісти. Але мені не хотілося б так, без попередження, вриватися до нього. Здається, він тепер удома. Коли ваша ласка, підійдіть до нього і спитайте, коли зможе мене прийняти. І попрошу вас бути моїм перекладачем. Звичайно, за відповідну винагороду.

Худорлявий старик підвівся:

— Для чого ж за гроші, хлопче, — сказав. — Для доброї справи можна і так…

Не минуло й півгодини, як Рустем повернувся.

— Полковник, друже, поїхав у Будапешт. Дома буде тільки завтра.

— Знову не повезло, — розпачливо проказав Герцог. — Так важко ні один газетний матеріал мені не діставався. А Шалго теж немає вдома?

— Він поїхав у Веспрем.

Губер задумливо схилився над столом у вітальні. Навколо панувала м'яка тиша.

Пообіднє сонце широким струменем світило крізь розчинені двері, дим від сигари розірваними хмарами повис у повітрі. Губер знову і знову пробігав очима прізвища, написані на аркуші паперу, і думав про те, що люди, котрих він оце записав, навіть і в гадці не мають, що сьогодні вночі або завтра вранці вони на довгі роки попрощаються з вільним життям. Він ще мав час передумати. Підпалити папірець — і цим людям не загрожуватиме ніяка небезпека.

У дверях тераси з'явився Герцог. Почувши кроки, Губер різко підвів голову. Він одразу впізнав Герцога, але не поворухнувся, тільки примружив очі.

— Впізнаєте мене? — запитав чоловік, підходячи ближче.

— Герцог. Вальтер Герцог, — відповів і струсив попіл з сигари.

— Я знав, що ви мене впізнаєте, — сказав молодий чоловік і зупинився біля столу. — Хоч Єллінек і заперечував мені. Він помилився. Я виграв парі. — Герцог говорив невимушено, тим часом пильно оглядаючи все, що лежало на столі. Раптом вираз обличчя його цілком перемінився. Адам Рустем тепер би не впізнав цього балакучого, ввічливого, інтелігентного журналіста.

— Єллінек теж тут? — запитав Губер, роблячи спробу по-дружньому всміхнутися і відчуваючи, що це йому зробити важко.

— Я ні кроку не ступаю без фотокореспондента, — промовив Герцог і оглянув залиту сонцем простору кімнату. Десь далеко прогуркотів грім. Герцог вийшов на терасу, з байдужим виглядом на обличчі дивився якусь хвильку в далечінь. З боку Бадачоня насувалися чорні грозові хмари.

Губер поквапливо згорнув папірець із прізвищам і сховав його в кишеню полотняних брюк. «Краще було спалити», — подумав він про себе.

— Як ви сюди потрапили, Герцог? — спитав він спокійним, урівноваженим тоном.

— Приїхав на машині, — відповів Герцог, усе ще стоячи до Губера спиною. — Відень, Гедєшгалом, Кестгель, Балатонемед. Я вже третій день тут. — Він обернувся. — Чудова місцевість!

— Третій день? — здивовано перепитав Губер. — Чому ж ми досі не зустрілися?. — Йому здалося дивним, що Герцог не сідає. — І що ви тут робите?

— Що? Репортаж, звичайно. Власне, шукаю відповідну тему для репортажу. Дотепер знайомився з місцевістю. Орієнтувався. Зважував можливості. Уже склав про себе робочий план. А з вами… я уникав передчасної зустрічі. Знаєте, як то буває. — Він знову підійшов до столу і недбалим рухом запалив сигарету. — В школі по підготовці диверсантів у нас був один учитель, він втовкмачував нам, що перед будь-якою операцією найголовніше — вивчити місцевість, оцінити ситуацію. Я завжди був слухняним учнем, і мені подобалася ця порада, вона дійсно розумна.

— Вас послав сюди Браун? — невпевнено спитав Губер і раптом злякався, відразу зрозумівши, що запитання невдале.

Герцог ствердно кивнув головою.

— Так, він попросив мене завітати до вас. Дуже непокоїться. З певних ознак він зробив висновок, що ви… збожеволіли.

Губер відчув, як холопе в серці. Спокійно! Тепер усе залежить від того, наскільки вдасться взяти себе в руки. Гак, він припустити грубої помилки, не перевіривши у готелі все як слід. Правда, він знав, що Браун діятиме, проте не чекав, що це станеться так швидко і несподівано. Знав Губер і те, що в наступні хвилини йому доведеться боротися за своє життя.

— Невже Браун не зрозумів того, що я йому передав по телексу?[12] — вигукнув він з удаваним подивом.

— Жартуєте, Губер? — посміхнувся Герцог, зручно вмощуючись верхи на столі. — По майте нас за дурнів. Те, що ви передали по телексу, було дезинформацією.

— Подумайте логічно, Герцог. Якщо мені не зраджує пам'ять, у школі по підготовці диверсантів ви відзначалися саме вмінням логічно мислити. Адже Брауну було відомо, що Меннела вбито. Якщо я повідомив його про розбиту автомашину, він мав зрозуміти, що це означає.

— Аякже, — промовив Герцог з легкою іронією. — Безперечно, це щось означає. Ось через це ми й приїхали. — Він дунув сигаретним димом просто в обличчя Губеру, і той примружив свої зеленкувато-блакитні очі. — О, пардон! — сказав Герцог з удаваною ввічливістю. — Цікаво, чому ж ви тоді продали автомобіль? І якщо вже й продали, то чому він і досі стоїть у гаражі професора?

— А це вже не ваша справа, — тихо відказав Губер. — З тривогою дивився він в обличчя Герцогові, що продовжував іронічно всміхатися. Він знав, що іронія Герцога — то лише маска і він тільки вдає, що замислюється над його відповідями.

— Устаткування ви, звичайно, знищили?

— Ви маєте на увазі рацію?

— Так! Шлеззіг весь час тлумачив, щоб я обов'язково спитав вас про те. Ота клята рація чомусь особливо непокоїла його. Облиште дурниці, не вдавайте із себе йолопа!

Губер трохи отямився. З величезною насолодою він ударив би в обличчя цього падлюку, проте стримав себе. «Цих фізично дужих типів треба перемагати розумом. Кулаками тут далеко не підеш. Герцог молодший, дужчий за мене. Отже, спокійно. Герцог не повинен помітити, що я боюся», — промайнуло у нього в думці.

— Я категорично протестую проти такого тону, — рішуче відрубав він. — Категорично!

— Правильно, Губер. Протестуйте собі на здоров'ячко, а тим часом я чекаю відповіді на своє запитання.

— Ви про рацію? Я не знищив її.

— Може, з мого боку це виглядатиме нескромно, але дозвольте запитати, любий Губере, чому? Сподіваюся, це запитання не образить почуття вашої власної гідності?!

— Чому я не знищив рацію?.. Про це скажу потім самому Браунові.

— Навряд ви з ним зустрінетесь, — промовив Герцог і сягнув рукою в кишеню. — Вважайте, що я вже вийняв свого «вальтера» і для більшої ваги подув в дуло. Може, туди потрапило кілька порошинок. Та я ще не виймаю з кишені пістолета. Досить і того, що ви знатимете: він у мене є. І, звичайно, заряджений, із знятим запобіжником.

— Он воно що, — промовив Губер. Страх усе більше опановував ним, руки й ноги неначе дерев'яніли. Що ж, він заслуговує на таку долю, бо десь припустився помилки, в чомусь прорахувався.

Надворі знявся вітер, і в його подиху, що долітав з тераси, відчувалося наближення бурі. Зібравши всі сили, Губер прислухався, чи не чути знадвору чиїхось кроків.

Може, Кара все-таки не припинив стежити за ним або принаймні не забув про його захист? Але чути було тільки шум дерев і плюскіт хвиль, що набігали на берег. Невже це кінець? На лобі вже виступав холодний піт, але Губер не наважувався вийняти з кишені хустку, щоб не давати привід Герцогу неправильно зрозуміти цей рух.

— Не втрачайте здорового глузду, Вальтер, — нарешті тихо сказав він. — Ми ж не самі.

— Самі, Губер, самі. Я б навіть сказав — самотні.

— А сусіди?

— Дурниці! Хай вони вас не хвилюють, — відповів Герцог. — Встаньте! — Губер покірно підвівся. — Обійдіть кругом стола. Ось так, досить. Стійте. Тепер вийміть усе з кишень. Хутко! Піджак зніміть і покладіть на стіл.

«Хоч би оце заціпеніння минулось. Навіть пальці ледве слухаються, тремтять. Ось уже й коліна… Ні, ні! Не можна так розкисати», — подумав Губер.

— Слухайте-но, Герцог!

— Слухаю. Бачу, хочете виграти час. Вивертайте кишені! Ось так. Сідайте в крісло. Що, не чуєте? Оглухли під страху? Чи, може, чекаєте на допомогу? В цій грі, Губер, вам не з'явиться ангел-рятівник. Схрестіть руки на грудях. Ось так, як нас учили в школі по підготовці до теперішньої діяльності.

Губер нарешті витер із лоба піт. Затуманеними очима спостерігав, як Герцог ретельно оглядав піджак і пробігав очима папери, що лежали на столі. Ось у його руках список. Прочитав його, тепер мовчки дивиться йому у вічі. Невже грається? Кінець. Тепер уже кінець!.. За вікнами сліпуче зблиснуло, і за кілька секунд тишу розколов страшний гуркіт. Губер ніби отямився. Погляд його прояснився.

— Я вам не казав про те, що ви ще в школі викликали в нас огиду? — раптом заговорив Герцог, глянувши на Губера. — «Оце вже мій власний хід, і ти навіть гадки не маєш про нього, голубе!» — подумав він. — Ви вважали себе дуже розумним. Правда, не тільки ви, дехто теж був такої думки про вас. Браун, наприклад, сам дивувався вашому таланту. А в мене, грішного, така вже вдача: неполюбляю талантів! Ось вашу дружину я любив. Оту розумну, милу Грету. Так, так, Губер! Я любив її. І не тільки я, Єллінек теж. Іноді ми любили її вдвох. Зрозумійте мене правильно. Вона була трохи декаденткою, злегка зіпсованою морально. Ви про це теж знали. І не заперечуйте! Чи ви нічого не сказали? Так от, ваш любий синочок через це й зненавидів свою матір. А ви прокляли ту хвилину, коли одружилися з Гретою. Різниця у п'ятнадцять років — то немало, Губер. Зовсім немало! Про це вам слід було подумати.

— Облишимо мою дружину в цій грі, — з ненавистю відрубав Губер.

— Ні, чому ж. Я давно чекав на таку хвилину, коли матиму змогу поговорити з вами про Грету. Я не хотів розголошувати таємницю трагедії Грети доти, доки не поговорю з вами. Це буде найкращий репортаж мого життя. Шкода тільки, що ви вже не прочитаєте моєї книги.

Свідомість Губера затьмарилась люттю. Він підскочив, але тієї ж миті повалився назад у крісло, в голові запаморочилось від сильного удару, перехопило подих.

— Не люблю, коли на мене кидаються, — спокійно промовив Герцог, уважно розглядаючи свій кулак, де в одному місці здерлася шкіра. — І не намагайся повторити, Губер. То все марно! — Він послинив подряпину. — Між іншим, у своїй книзі я докладно описав, як по-диявольськи хитро ви влаштували ту автомобільну катастрофу.

— Неправда! — прошепотів він хрипко, відчуваючи гострий біль у підборідді.

— А я це довів, — продовжував далі Герцог. — У своїй книзі я беззаперечно довів, що саме ви вбили Грету. І вбили її спритно, геніально. — Він, ніби між іншим, іще раз оглянув список і продовжував: — Не підстрибуйте вдруге, бо наступний удар влучить у потилицю. Цікаво, що розповідала вам про мене Грета?

Губер мовчав. Від згадки про Грету боляче стислося серце, як і тоді, коли він дізнався про її зраду. Проте навіть у найважчі хвилини в нього не виникала думка, що Грета може лягти у ліжко з такими, як Герцог або Єллінек. Коли ж довідався про це, було бажання вбити Герцога. Не захотів скандалу, та й Грети боявся: жінка могла виказати його. А тепер Герцога треба знищити. Але яким чином? Поки що цей падлюка має перевагу: в нього в кишені беззвучний пістолет. Правда, і в нього є один козир, але він скористається ним на випадок цілком безнадійного становища. Хто знає… Може, все ж таки хтось надійде. Тепер найголовніше — якомога затягувати час.

— А це що за писулька? — спитав Герцог, тицьнувши пальцем у список. — Якщо не помиляюсь, розшифровка каталога «К-6»? — І він почав підраховувати прізвища. — Нічого собі. Га-арно! Дванадцять прізвищ. Дванадцять адрес. Дванадцять паролей. Дванадцять шифрованих номерів. Якраз дюжина. І ви самі це розшифрували, Губер?

— Я.

— Б'юся об заклад, що ви і для цього придумали якесь хитромудре виправдання.

— Ні, ви повинні послухати мене. Я все поясню.

— Мені не треба нічого пояснювати. Дайте відповіді на два запитання. По-перше: звідки у вас код «К-6»? По-друге: де магнітофонний запис останнього повідомлення Меннела?

— Цього я не знаю. Його треба шукати не в мене. А код мені відомий давно. — З виразу обличчя Герцога він помітив, що той не вірить йому. Щось навіть заперечив, але голос його заглушив гуркіт грому. Губер інстинктивно відчув, що саме тепер мусить переконати його. — Послухайте-но, Герцог! — сказав він. — Ви самі збожеволіли і тепер хочете зробити фатальну помилку. — Голос його тремтів від хвилювання, але тепер він уже не зважав на це. — Я не вірю, щоб Браун дав вам таку вказівку. Ви просто ненавидите мене і хочете звести особисті рахунки.

— Вірно, — сказав Герцог. — Я дійсно ненавиджу вас. — Але прибрати хочу не з власних міркувань. А втім, у мене немає вибору: або я ліквідую вас, або ви мене. Останній варіант мені аж ніяк не до вподоби.

— Ви цілком певні, що я зрадник? — запитав Губер.

Надворі зовсім потемніло. Лютувала буря, шуміла злива, миготіли блискавки. Проте Герцога це не турбувало. Навпаки, він ніби радів цьому.

— Ви зрадили, — повторив він категорично. — Ось тут докази.

— Я ж кажу, що все вам поясню.

Герцог навіть не слухав його. Губеру стало зрозуміло, що цей молодий чоловік твердо вирішив убити його. Отже, доведеться боротися за життя.

— А що це за креслення? — поцікавився Герцог, беручи зі столу аркуш паперу.

— Це план вілли, яку я хочу побудувати.

— Тут?

— Ні, в Баварії.

— Таку велику?

— Мені спало на думку в майбутньому заснувати свій пансіонат.

— Ви самі проектували?

— Так, бавився у вільний час.

— І код ви теж розшифрували, бавлячись?

— Мусив розшифрувати.

— Скільки вам за це пообіцяли?

— Ви зовсім збожеволіли, Вальтер!

Герцог підійшов до нього і з розмаху двічі вдарив його в обличчя.

— Це тільки завдаток, старина.

Удари були такі сильні й болючі, що Губеру довелося зібрати все самовладання, щоб не застогнати.

— Ви про це ще пожалієте, — процідив він крізь зуби і зрозумів, що настав час скористатися своїм останнім козирем. — Так, так, Герцог, ви дуже пожалієте!

— Покаяння — це вираз благородної цнотливості, — проказав Герцог і вдарив його ще раз. — Це за те, що ви ще й погрожуєте мені.

Голова Губера відкинулася назад, в очах потемніло, думки змішалися. Якийсь час він не чув ні грози, що бушувала над Балатоном, не помічав сліпучих блискавок. Не бачив він і того, як Герцог зібрав зі столу документи і поклав у портфель із синтетики, що герметично зачинявся. Коли отямився, відчув, як терпне обличчя і наморочиться в голові. Поволі зрозумів, що життя його висить на волосині. Ой як не хочеться загинути саме тепер, коли мріє розпочати нове життя! Губер почав рахувати про себе. Дійшов до двадцяти і нарешті зібрався з думками.

— Підійдіть до радіатора, — прохрипів він, — загляньте за нього. — Губер говорив тихо, але тон його був рішучим.

— Я не мав сумніву, що вигадаєте щось, — сказав Герцог і глянув на терасу. Торохтів по бетонних плитах град, ніби десь били в сотні барабанів.

— Загляньте за радіатор! — повторив голосніше Губер. Було боляче ворушити губами, але тепер вершилась його доля. Він знав, як треба розмовляти з такими людьми, як Герцог, у подібних ситуаціях. В голосі зазвучала інтонація штабного офіцера, який звик наказувати.

На Герцога й справді подіяло раптове «воскресіння» Губера, його твердий, рішучий голос, начальницька поведінка. Герцог не чекав, що цей пихатий, гордовитий пруссак після стількох принижень збереже мужність. Був певен, спогадавши йому про свої зв'язки з Гретою, зламає, знищить його. Проте, підкоряючись інстинкту, поволі підійшов до радіатора, не зводячи тим часом очей з Губера. Обережно зазирнувши в проміжок між радіатором і стіною, побачив там добре йому знайомий апарат для підслуховування, тихо свиснув. Потім просунув руку й зняв зі стіни пристрій, обладнаний потужним мініатюрним мікрофоном.

— Типу «БФ», якщо не помиляюсь, — сказав, оглядаючи апарат. — Ми вже користуємось іншими.

— А мені він подобається. Чутливіший і надійніший за подібні марки «Філліпс». Перемінні хвилі забезпечують прекрасний прийом у радіусі п'яти кілометрів.

— Яким чином він тут?

— Я знав, що мене збираються усунути, — відповів Губер. — Якби в мене не було сина, не дуже чіплявся б за життя. Я вже не молодий, пережив багато, стомився. — Він говорив повільно і переконливо, вимовляючи слова так, щоб воші звучали щиро і справляли враження. — Так, я стомився. Але не хочу, щоб син мій жив з думкою, що його батько зрадник. Я не благав залишити мені життя. А тепер ви можете спокійно кінчати зі мною. Задум умертвити мене не вдався. Зараз уже ніхто не зможе ствердити, що мене вбили невідомі. Магнітофонна стрічка збереже голос Вальтера Герцога, його розмову й потрапить до надійних рук. Ті, кому це потрібно, знатимуть, хто зрадник, хто вбивця і хто перешкодив мені виконати завдання. Тепер мене вже не цікавить і те, що ви чинитимете далі, куди втечете.

Герцог завагався. Він зрозумів, що потрапив у пастку, до того ж у таку, з якої нелегко вирватися. Власне, він одержав по заслузі, бо добре знав, з ким має справу. Адже Шлеззіг теж його попереджав: «Будьте дуже обережні, Вальтер: Губер хитрий, мов змія. Дійте не кулаком і не зброєю, а розумом».

«Мені запаморочила голову ненависть», — майнуло в голові. Безпорадно стояв і дивився на апарат, не знаючи, до чого вдатися. На таку ситуацію не розраховував. Але найгірше полягало в тому, що Браун та його співробітники таки помилилися. Всі ознаки підтверджують, що Губер не зрадник. Який же він дурень, що повірив Браунові! Хіба не можна було передбачити, що Браун і Шлеззіг хочуть знищити Губера з особистих причин, до того ж зробити це за «залізною завісою», щоб відвести від себе найменшу тінь підозри. А тепер вони від усього відречуться, може, й подадуть на нього ж рапорт. Можливо й таке, що вони якимись обхідними шляхами вже повідомили угорські органи, виказали його разом з Єллінеком і таким чином звільняться не тільки від Губера, але й від них, живих свідків.

— Де магнітофон? — глухо запитав він.

— Невже ви гадаєте, що я вам це скажу? Кінчайте зі мною поскоріше і рятуйтеся, доки не пізно.

Ці рішучі слова ще більше спантеличили Герцога. Невже цей ще не зовсім старий чоловік і справді не хоче жити?

— Послухайте, — почав він. — Ходімо за магнітофоном, а потім поговоримо.

— Я не маю про що більше з вами говорити, Герцог. Не бійтеся, стріляйте. Напевно, вам пообіцяли за це кругленьку суму.

— Годі прикидатися! Хочете, щоб я вибачився перед вами за розповідь про Грету? Щоб зізнався, що то був недоречний жарт?

Губер мовчав.

— Підводьтеся хутко! Підемо за магнітофоном…

Цієї миті на терасі почулися швидкі кроки, і до кімнати вбігла Ліза.

— Пане Губер!.. Пане Губер, біда! — гукала вона, хапаючи ротом повітря і важко дихаючи. Побачивши Герцога з пістолетом у руці, вона зупинилася як укопана.

— Що трапилось, пані? — спитав Губер.

— Лихо! — відповіла Ліза. — Велике лихо! — І вона по-дитячому підняла догори обидві руки, показуючи, яке велике сталося лихо.

— Станьте поруч з Губером, — холодно наказав Герцог.

Ліза покірно підійшла до Губера, все ще важко дихаючи.

— Ну, що там таке? — спитав Герцог.

— Я можу це сказати лише самому панові Губерові, — з гідністю відповіла жінка.

— Е ні, ви скажете й мені, — погрозливо промовив Герцог і зробив крок уперед.

— Досить уже з вас дурниць, Герцог, — відрізав Губер. — Скажіть йому, пані, що скоїлось.

Тільки тепер вони обоє помітили, що Ліза тримає в руці телеграму, яка рясніла видрукуваними на машинці літерами.

— Ви розумієте по-угорськи? — звернулася жінка до Герцога.

— Ні, — відповів той.

— Тоді я вам перекладу. — І Ліза почала повільно читати текст «телекса»:

— «Полковникові Ерне Карі. Наказую негайно арештувати західнонімецького громадянина Отто Губера та кореспондента агентства Рейтер у Відні Вальтера Герцога. Негайно відправляйте їх у Будапешт. За дорученням міністра внутрішніх справ, генерал-майор Годоші».

— Будь ласка, тепер прочитайте самі. — І Ліза передала телеграму Губерові.

Той прочитав. Ліза переклала все точно.

— Погляньте, Вальтере. Сподіваюся, що своє прізвище ви впізнаєте і по-угорськи?

Герцог узяв «телекс» і уважно розглянув його. «Вальтер Герцог», — прочитав він про себе. Поруч побачив і прізвище Губера. Отже, його припущення підтвердилося. Браун таки не забарився з своїми діями.

— Як це потрапило до вас? — запитав він жінку.

Ліза ображено відвернулась:

— Вам я нічого більше не скажу!

— Виходить, — з легкого іронією промовив Губер, — ви все-таки як слід не вивчили ситуацію. Бо ж, коли хочете знати, пані Ліза довірена особа полковника Кари, а разом з тим і моя співробітниця. Може, ви хоч тепер зрозумієте нарешті, яких дров ви наламали. І втім, якби ви уважніше розглянули список агентів, то помітили б, що тринадцятий а них не розшифрований. А звідси вже легко можна зробити висновок, що список був підготовлений для неї, бо матеріали треба ж комусь збирати, чи не так?

— Майте на увазі, — перервала Ліза. — Я згодна на це тільки за умови, якщо ви дасте обіцяні тисячу доларів наперед. Меннел мене обдурив, царство йому небесне.

— Ви їх одержите, пані.

Герцог був уражений почутим. Мимоволі згадалися слова Адама Рустема, які він сказав про Шалго. Що ж, усе правильно. В наші дні навіть папа римський може стати більшовицьким агентом. Правда, старий Рустем висловив цю думку трохи інакше, але зміст той самий. Герцог відчув, що починає вловлювати взаємозв'язок. Губер геніально втерся у довір'я полковника Кари. Він завербував цю жінку і приготував для неї список агентів. Он воно що! Але як логічно, чорти б його забрали! Логічно й те, що розповів Губер про своє повідомлення телексом. Адже Браун добре знає — Меннела втопили, чи принаймні з ним сталося щось подібне. Губер згадав про уламки автомобіля, і Браун повинен був зрозуміти, що операція наштовхнулась на якісь непередбачені перешкоди, тому машину довелось продати. Ця сволота в Бонні й Гамбурзі готова перегризти одна одній горло. І завжди знаходяться йолопи, яких вона використовує для своєї брудної роботи. Як ось, наприклад, і його, Герцога. Але так просто він не здасться! Для нього воля так само жадана, як і для Брауна чи Шлеззіга. Вихід тепер один: примиритися з Губером. У даній ситуації Губера боятися нічого, той його не викаже, бо тоді ж і йому край. З наказу генерал-майора ясно, що їм обом загрожує небезпека.

— Ця жінка справді ваша співробітниця? — запитав він.

— Саме це й доймало Брауна, — відповів Губер.

— Облишмо про те. У нас вийшла неприємна розмова про Грету. Визнаю, я поводився підло. Але не в цьому тепер суть. Якщо те, що ця жінка тільки-но прочитала, правда, нам обом треба тікати. Тікати разом або ж знищім один одного тут, на місці. Вирішуйте!

Перш ніж Губер щось промовив, обізвалася жінка:

— Ходімо зі мною у винний підвал. Там ніхто вас не шукатиме. Побудете кілька днів. Про харчі я подбаю. Тим часом добуду документи, і через три-чотири дні ви зможете втекти через Югославію. Згода?

— Гаразд.

— Тисячу доларів, — нагадала Ліза.

— Я сказав, що ви одержите їх, — відповів Губер. — А що буде з Єллінеком? Його теж доведеться взяти з собою.

— Де ж Єллінек? — запитала Ліза.

— За шість кілометрів звідси чекає на мене з моторним човном, — сказав Герцог. — Там, де шосе повертає до берега.

— Найкраще було б, якби ви написали йому кілька рядків, щоб він довіряв пані Лізі. — Губер звернувся до жінки. — А ви пішли б і передали йому, щоб мерщій був тут.

— Гаразд, — ствердно кивнула головою Ліза. — Проте спочатку я заховаю вас двох. — Вона звернулася до Герцога — Віддайте пістолет. При вас не повинні бути речі, які зможуть вас чим-небудь скомпрометувати. Перед тим, як переходити кордон, віддам.

— Оце вже ні! Зброю я нікому не віддам.

— Тоді залишайтеся тут, — сказала Ліза. — Вирішуйте але хутко! — Вона вийшла на терасу і почала спостерігати зливу. В кімнаті про щось тихо сперечалися.

— Ось пістолет, — сказав Герцог, підходячи до Лізи.