Агент №13

12.

Наступного дня на дачу Таборі прийшли Тібор Сюч і Беата. Двері їм відчинив сам професор і провів до вітальні.

— Ми хотіли б поговорити з паном Губером, — сказав Сюч.

— Гаразд, зараз я скажу йому, — і Таборі показав на стільці. — Сідайте.

Увійшла Бланка. Сюч відрекомендував їй себе й Беату, і вони сіли.

Бланка довго вглядалася в обличчя вродливої дівчини.

— Я десь уже вас бачила. Ви були в нас раніше?

— Кілька днів тому, — підтвердила дівчина. — Я шукала пана Меннела.

— Отже, я не помилилась. Ви вже знаєте про нещастя?

— Так, — сказав Сюч і підсунув ближче до себе спортивну сумку.

— В день трагедії ми з ним разом снідали. Якби ви бачили, який у нього був чудовий настрій! — вигукнула Планка.

— І не гадав, бідолаха, що його чекає, — відказав Сюч.

Увійшов Губер, а за ним Таборі. Професор познайомив гостей з німцем і разом з Бланкою вийшов.

Губер підозріло поглядав на молодих людей.

— Сідайте, будь ласка, — сухо запропонував він і, почекавши, поки вони сядуть, сів і собі. — Я слухаю вас.

— Вибачте, що потурбували, — почав Сюч. — Але ми змушені були прийти до вас. — Він вийняв з кишені конверт. — Кілька днів тому одержали від Віктора Меннела лист. Ось він. Це офіційний лист від фірми «Ганза» за підписом Меннела.

Губер узяв лист і глянув на печатку та підпис.

— Так, — кивнув він головою, — це дійсно рука Віктора Меннела. — Він пробіг очима Лист, і на обличчі його відбилася напружена думка. — Мені нічого не відомо про викладену тут пропозицію, — сказав і глянув на Сюча. — Наскільки я зрозумів, ви ремісник і займаєтесь художніми виробами?

— Так, пане, — підтвердив Сюч. — Пан Меннел доручив мені виготовити колекцію ґудзиків за народними мотивами.

— Колекцію ґудзиків? — підвів брови Губер, вражено глянувши на Сюча.

— Чому це вас так дивує? Модні ґудзики — це зараз дефіцитний товар, особливо коли йдеться не про серійне їх виробництво.

— І ви підготували цю колекцію?

— Звичайно, пане. Кілька повних серій. — Він вийняв із сумки картонки з прикріпленими до них ґудзиками. — Будь ласка. Кожний зразок своєрідний, і в тому його цінність. Ось доручення фірми «Артекс», у ньому вказано, що я можу передати ці зразки особисто представникові фірми «Ганза».

Губер з цікавістю розглядав ґудзики.

— Неймовірно! — промовив він. — Я й гадки не мав, що наша фірма, крім усього іншого, займається ще й модними ґудзиками. Звичайно, вони гарні, зроблені зі смаком. Проте мушу вам сказати, що мені не доручали вирішувати це питання. Так, так. А яке у вас до мене прохання?

— Щоб, згідно з домовленістю з вашою фірмою, ви прийняли цю колекцію і розрахувалися з нами за неї.

— З задоволенням. Але я можу переказати ці п'ятсот доларів лише на рахунок фірми «Артекс».

— Вірно, пане. Повідомте «Артекс», що прийняли ґудзики від Тібора Сюча, і попросіть їх виплатити мені належну суму.

— Так, це, здається, буде найкраще. Почекайте, я дам вам офіційний документ про це.

— І ще п'ять тисяч доларів готівкою або чеком, — спокійно додав Сюч.

Губер вражено подивився на молодого чоловіка.

— П'ять тисяч доларів? Крім тих п'ятисот?

— Так, пане.

— За ці ґудзики? Ви жартуєте!

— Ці зразки, пане Губер, — упевнено промовив Сюч, — принесуть фірмі «Ганза» не менше, як сто тисяч доларів зиску.

— Облиште жарти, — перебив його Губер. — Вони що, з золота чи платини? Якщо не помиляюсь, ґудзики із звичайного бурштину, кераміки та скла. П'ять тисяч доларів! Ви що, молодий чоловіче! До речі, де ви живете?

— В Угорщині, — спокійно відповіла за Тібора Беата, яка досі сиділа мовчки. — Але сподіваємось, що вже не довго нам тут бути.

— Пане Губер, — проказав Сюч, підозріло поглядаючи на німця. — Невже ви й справді не знаєте, про що йдетеся?

— Я знаю лише те, що ви маєте мене за дурня, — сердито відрубав німець. — Я вам не американський турист і не збираюсь купляти у вас ні Балатону, ні абатства Тігань, ані цих гудзикив. Принаймні за п'ять тисяч доларів — ні.

— Вибачте, — сказав Сюч і взяв із стола картонку з поміткою «А-І». Лезом складаного ножа він зрізав з картону один ґудзик і роздвоїв його. Потім вийняв із сумки щось схоже на мікроскоп, видобув голкою з однієї полонини ґудзика якесь ледве помітне зернятко і поклав його під окуляр мікроскопа. Глянувши в окуляр, покрутив щось і сказав: — Будь ласка, пане Губер, придивіться! Якщо не досить чітко, покрутіть верхню рукоятку.

Губер схилився над мікроскопом.

— Якщо не помиляюсь, це база для запуску ракет, — промовив німець і ошелешено глянув на Сюча.

— Вірно, пане. Тепер уже ви розумієте, про що йдеться?

— О, так, — відповів Губер, розгублено переводячи погляд з молодого чоловіка на картонки. — І в кожному ґудзикові по мікрофільму?

— Тільки по картонках «А-І» та «А-2», — пояснив Сюч. — Це плівки з фотографіями локаційних баз, ракетних установок, аеродромів. Усе, що просив Меннел. Ви й досі вважаєте, що сума, яку я запросив, надто велика?

— Ні-ні, це небагато, — поспішно відповів Губер, знову перечитуючи листа Меннела і переконуючись, що він не підроблений.

— Щось там не так, пане?

— Ні, усе гаразд. Власне, в мене при собі немає такої суми. А чекова книжка в мого співробітника. Коли останній строк виплати?

— Негайно, — відрубав Сюч. — Я не можу рискувати… Де ваш співробітник?

— Дозвольте по відповідати на це запитання, — обережно відповів Губер і виглянув у сад. — Якщо пощастить, я його ще застану вдома. Вибачте. — Він підійшов до телефону і набрав якийсь номер. — Алло! Це Отто Губер, — сказав він по-німецьки. — Ти ще не спиш? Ні, я почуваю себе добре. Так, спав нормально. Знаєш, мені негайно потрібна досить велика сума. Принеси, будь ласка, чекову книжку. Що не зрозуміло? Чекову книжку, кажу. Так. Дякую, я чекаю. До побачення. — Він поклав трубку і неквапно повернувся до столу. — Ви, здається, розмовляєте по-німецьки? — Сюч ствердно кивнув головою. — В такому разі, немає потреби перекладати. Доводиться бути надзвичайно обережним, бо навкруги повно міліціонерів. — Він пригостив Тібора Сюча сигарою і сам теж запалив.

— Щодо міліції, то ми три дні тому мало не потрапили до її рук, — поскаржився Сюч. — Не завадить вам знати, що сусід ваш, Оскар Шалго, теж їхня людина.

— Це я знаю, — відповів Губер.

— Він запідозрив нас, — втрутилася дівчина. — Я, правда, сама винна, але Тібор спритно викрутився. Здається, нам удалося відвести підозру Шалго. Проте ми. не знали, яким чином передати вам мікроплівки. Скоріше всього, що і за вами і за нами стежать.

— А хіба за вами вже перестали стежити? Це я тому запитую, що ви наважилися прийти сюди, — пояснив Губер.

— А ми прийшли до вас за дорученням Шалго, — сказав Сюч. — Старий блазень завербував нас. Ні, ні, ви не лякайтеся, ми не провокатори. Пропозиція Шалго виявилася дуже вчасною. Звичайно, я погодився прийти до вас у ролі агента Меннела. Старому і не сниться, що саме він допоміг нам передати вам оці мікроплівки.

— Що ж ви тепер скажете йому?

— Скажу, що був у вас, але ви мене вигнали. Ви, звичайно, теж з обуренням розкажіть йому про наш прихід. Ми тепер повинні діяти синхронно.

— Хитро придумано, — похвалив його Губер.

Беата самовдоволено всміхнулася.

— Угорська поліція гадає, що вона розумніша за всіх. І не припускає навіть, що розум може бути і в інших. Оцю штуку з ґудзиками ми придумали ще торік в Італії, разом з Віктором Меннелом. Тоді ж ми домовилися і про шляхи зв'язку.

— Відколи ви з ним зв'язані?

— Третій рік. Я познайомилася з Віктором в Австрії. Приїхавши додому, завербувала свого нареченого, а минулого літа і Тібора. Він мав оце зустрітися з Віктором особисто, але не вдалося. Торік в Італії Віктор перевів мого нареченого в якусь іншу групу. Про нове завдання нічого мені не відомо, знаю лише, що він мав налагодити зв'язок з кимось іншим. Знаєте, мій наречений страшенно ревнивий, і це заважає!

Губер замислено слухав розповідь Беати. Дівчина, звичайно, говорила про все так відверто, бо переконана, що він — керівник Меннела. Але чому Меннел приховав оці свої зв'язки від Брауна? В доповідних Меннела про цих людей нічого не сказано. Дивно! Але факт залишається фактом: з ґудзиками придумано хитро.

— Це ви справді оригінально придумали, — перебив Губер Беату. — Однак мені здається, що ви недооцінюєте здібностей Шалго. Коли зізнатися щиро, я побоююсь його. Люди такого гатунку особливо небезпечні. Наприклад, я переконаний, що Шалго давно знає, хто вбив Віктора Меннела.

— Якби він знав, то давно вже арештував би його, — заперечила Беата. — Шановний пане Губер, у нас і міліція працює, аби виконати норму.

— Можливо, можливо. І все ж мені здається, що Шалго не простий працівник якогось заводу. Наскільки мені відомо, вашого нареченого заарештували.

— Гейза викрутиться!

У дверях тераси раптом з'явився Оскар Шалго разом з Фелмері. Солом'яний капелюх у старого був зсунутий на тім'я. Одягнений він був у ретельно випрасуваний піджак з тонкої тканини і полотняні брюки. Втомлене обличчя його свідчило про те, що вночі він спав небагато. Сюч подумки вилаявся: що ж буде, коли підійде співробітник Губера, з чековою книжкою? Чорти б його забрали, цього Шалго! Він же поїхав у Фюред!

Шалго весело привітався з усіма і відрекомендував Губерові лейтенанта Фелмері.

— Сто чортів, — ухопився він за голову і повернувся до Фелмері. — Я ж зовсім забув: адже ти ще незнайомий з цими молодятами. Тібор Сюч з Будапешта і Беата Кюрті з…

— З вулиці Телдьфа, — договорила сама Беата.

— Ну, а я з Андялфельда[13], — пояснив Фелмері.

Шалго помітив на столі ґудзики. Мікроскоп Сюч уже встиг сховати в сумку.

— Ви їх купили? — запитав старий у Губера, показуючи на ґудзики.

— Довелось купити, — відповів Губер. — Адже Меннел від імені моєї фірми вже домовився про це.

— За скільки ж ви їх продали? — звернувся Шалго до Сюча.

— За скільки було домовлено, — ухильно відповів Сюч, потай глянувши на Губера. — Власне, держава з цього виграє, бо одержить валюту, а мені заплатять у форинтах.

— Чи повірив би ти, що за ці ґудзики можна одержати долари? — запитав Шалго лейтенанта.

— І на думку не спало б! — Фелмері взяв зі стола одну картонку. — А взагалі гарні. Так скільки вони коштують?

— Дорого, — відповів Сюч.

— Ну, все-таки, скільки доларів?

Сюч знизав плечима і вдав, ніби підраховує.

— П'ять тисяч п'ятсот, — відповів замість нього Губер.

— Слово честі, варто поміняти професію! — вигукнув Фелмері і поклав картонку на стіл. — Нічого собі, кругленька сума!

— Ви вже розплатилися? — поцікавився Шалго.

— Ні, при мені немає такої суми, — пояснив Губер.

— Мабуть, пан Сюч не відмовиться і від чека, — сказав Шалго. — Адже чек теж можна обміняти в банку.

— В мене й чекової книжки немає при собі…

— Ой, мало не забув! — схопився Шалго за голову. — Я ж і прийшов спеціально для того, щоб передати чекову книжку! — Він вийняв з кишені конверт і подав його Губерові. — Будь ласка, ось вона.

— Дякую.

Сюч перелякано дивився на німця.

— Це і є ваш співробітник? — запитав він, киваючи на Шалго.

— А що тут дивного? Ви ж самі казали, що ми тепер мусимо діяти синхронно, — спокійно відповів Губер.

— Падлюка! Зрадник! — люто процідив крізь зуби Сюч.

— Це агенти Меннела, — пояснив Губер, звертаючись до Шалго. — Панночка та її наречений вже три роки завербовані, а пан Сюч тільки рік. У ґудзиках заховані мікрофільми.

Сюч неначе скам'янів. Обличчя його зблідло, очі палали гнівом і ненавистю. Беата лише тепер зрозуміла, що сталося.

— Виходить, ви з ними? — просичала вона до Губера. — Зрадили нас? Ми заради вас ризикуємо життям, а ви… Ах ви…

Сюч схопив дівчину за руку.

— Облиш, Беато! Немає смислу. Ми самі зайшли в цю пастку.

— Ви спритно обдурили мене, пане доктор, — з сумом промовив Шалго до Сюча. — Слово честі, спочатку я вам вірив. Але, за давньою звичкою, перевірив сам себе і, звичайно, вас теж.

— Ненавиджу вас, — прохрипів Сюч. — Ох, як я вас ненавиджу!

— Було б дивно, якби ви мене любили, — спокійно відповів старий і глянув на Беату. — І ви теж мене ненавидите?

— Ідіть під три чорти! — вилаялась вона. — Ви падлюка! Щоб ви провалились у саме пекло!

— Я ще не збираюсь туди, шановна, — незворушно відказав Шалго. — Є ще в мене деякі справи на землі. Синку, відведи їх. Я скоро теж прийду. Ну, діточки мої, ідіть спокійно з лейтенантом. Забери і цю колекцію.

Коли Шалго залишився з Губером наодинці, той раптом спохмурнів.

— Чи можу я бути відвертий з вами, пане Шалго? — запитав він, сідаючи.

— Звичайно.

— Ви й після цього мені ще не довіряєте?

— Ви маєте на увазі отой мікрофон?

— Хоч би й те.

— Можете бути йому вдячні за те, що залишилися в живих.

— Важка це справа, пане Шалго, — Губер заплющив очі. — Ці люди ненавидітимуть мене до самої смерті.

Шалго запалив сигару.

— В житті не буває так, щоб усі нас любили.

— Так-то воно так, — замислено промовив Губер. — Але скажіть, нарешті: що мені ще треба зробити, щоб мені повірили?

Шалго схрестив пальці рук на животі.

— Якщо дозволите, пане Губер, я вам процитую дещо з вибраних творів Оскара Шалго. А саме: людина все життя повинна щось доводити своїми вчинками, діями. І нерідко не стільки іншим, скільки сама собі. — Він підвівся і струсив з піджака попіл. — Відпочивайте, пане. До побачення.

— До побачення, — відповів Губер, проводячи старого на терасу. — Вибачте, в мене ще одне запитання.

Шалго зупинився і глянув на німця.

— Ви вже знаєте, хто вбив Меннела?

Шалго вийняв з рота сигару, в очах його блиснув лукавий вогник.

— Немає таємниці, яка б рано чи пізно не розкрилася, — промовив він, повернувся і повагом пішов до сходів.

— Це теж цитата з ваших вибраних творів? — посміхнувся Губер.

— Ні, пане, — відповів Шалго, не обертаючись. — Цю думку ви знайдете в євангелії, в розділі «Від Луки».

Губер замислено дивився йому вслід і навіть не помітив, коли увійшла Бланка. Обернувшись, він побачив її — зблідлу, біля стола. Якийсь час мовчки дивився на змарніле, але все ще вродливе обличчя Бланки, потім поволі підійшов до неї і взяв за руку.

— Ой, боляче, — зойкнула жінка. — Відпусти. — Губер відняв руку. — Виїжджай поскоріше, — прошепотіла вона. — Я бажаю тобі тільки добра! Виїжджай, доки не пізно…

Губер відступив трохи назад, аби краще бачити її лице. Він вдивлявся в її темні очі, скорботні рисочки біля вуст, що нагадували скульптуру.

— Це погроза? — спитав він. — Чи просто порада?

— Порада. — Вона обминула чоловіка, підійшла до дверей, що вели на терасу, і виглянула в сад. Губер пішов слідом за нею.

— І Вікторові Меннелу ти теж таке радила?

Жінка не озирнулася, їй не хотілося бачити Губера.

— Так, — відповіла вона. — Але він не послухався. «Я мушу обернутися, глянути йому в вічі. Якщо він помітить, що я боюся — всьому край», — промайнуло в її думках. Поволі повернулася, підійшла до столу й сіла в крісло так, щоби бачити вхідні двері.

Губер запалив сигару. Тепер він їй здавався самовпевненим.

— Отже, якщо я не послухаюсь твоєї поради, мене теж буде вбито? — холодно промовив Губер.

— Не перекручуй моїх слів.

— А я не перекручую, — Він наблизився до жінки, потім подумав і сів на диван. — Хто вбив Віктора? І чому? — запитав.

Жінка нервово крутила на пальці перстень з коштовним камінцем. Обличчя її було якесь дивно бліде.

— Якби я навіть знала, все одно не сказала б тобі.

— Мені ти можеш сказати.

— Нікому б не сказала.

— Шалго підозріває тебе, а Кара — твого сина.

— Шалго ідіот. А з полковником я не знаюсь. — Вона глянула в спокійне обличчя Губера. — Не розумію, на якій підставі Шалго може мене підозрівати?

— Пам'ятаєш, тобі зробилося погано, коли ти побачила мене. З твого боку це була необережність, — сказав Губер, але в його голосі не відчувалося докору. — Підозрілим здалося йому і те, що ти кілька днів уникала зустрічі зі мною.

— Ти ж сам попередив, щоб я поменше попадалася на очі, — відповіла жінка.

— Але не настільки, — з іронією промовив Губер. — Відверто кажучи, мені здалося, що ти зраділа моєму попередженню, бо мала причину кілька днів не виходити зі своєї кімнати.

— І потім ти попередив мене, що в будинку встановлено апаратуру для підслуховування.

— Я не казав, що в будинку. Не перекручуй. Я казав — у цій кімнаті встановлено апаратуру. Після того я кілька годин блукав по набережній, могла б прийти туди. Тричі їздив у Фюред. Ти ж знала, що я піду на кладовище.

Бланка мовчала. Нервово граючись із перснем, вона прислухалася до найменшого шуму і злякано озиралась то на терасу, то на двері.

— Ти впевнений, що цієї апаратури тут уже немає?

— Абсолютно! Так само, як і в тому, що ціаністий калій смертельний.

— То й не дивно: в цьому домі неважко знайти отруту. Останнім часом я постійно ношу її з собою.

— Навіщо? — насмішкувато спитав Губер. — Ти все одно не приймеш отруту. Хіба що підсиплеш комусь. Принаймні спробуєш підсипати.

— Боїшся, що отрую тебе? — запитала жінка і, не чекаючи на відповідь, додала: — Не бійся!

— А я й не боюся. А втім, не забудь: якби зі мною щось трапилось, тебе одразу арештували б. Адже Шалго тебе підозрює. — І він запитально глянув на жінку. — Цілком можливо, що не без підстави.

— Не я вбила Віктора Меннела, — заперечила Бланка. — Хтось випередив мене.

— Отже, ти мала намір його вбити?!

Жінка уважно розглядала візерунки на скатертині.

— Мабуть. Коли він сказав мені про те божевілля, я дійсно ладна була його вбити. Жодної хвилини не вагалася. Тієї ж ночі пішла в кабінет Мате і приготувала дозу ціаністого калію. А наступного ранку поїхала у Фюред і під час сповіді розповіла священикові про свій намір. Бідолаха мало не знепритомнів. Правда, я прізвища не назвала, не сказала й про те, за що я хочу вбити людину. Просто просила відпустити гріх, якого ще не вчинила. Він, звичайно, відмовився. Ось і все. Тепер ти все знаєш.

Губер здогадувався, чому Бланка так докладно розповіла йому про свій намір убити Меннела. Не тому, що їй хотілося вилити душу, ні. Давала йому зрозуміти, наскільки вона рішуча, що не зупиниться навіть перед убивством, колії це буде потрібно. Він струсив попіл з сигари і спокійно промовив:

— Перед моїм від'їздом ми ще про це поговоримо. — Губер гадав, що Бланка протестуватиме, але жінка вдала, ніби й не чула.

— Коли ти їдеш?

— Сподіваюся, сьогодні увечері або завтра вранці.

— І ми більше ніколи не зустрінемося?

— Ніколи. Ти сама просила про це.

— Так… І ти даси мені спокій?

— Я дав слово честі.

— Але ж…

— Не віриш мені?

— Я й сама собі вже не вірю, — вирвалося у жінки.

Губер спохмурнів. Якщо вже й Бланка не вірить йому, то всі його намагання марні. Що в такому разі казати про Шалго? Його, звичайно, можна зрозуміти. А от недовір'я Бланки — це вже зовсім інше.

— Ти якась дивна, — замислено вимовив. — Я видав міліції дванадцять агентів. Найспритніших, найдосвідченіших людей Брауна, Герцога та Єллінека. Кілька хвилин тому виказав Тібора Сюча і Беату Кюрті разом з їхніми мікроплівками. Невже ти не бачиш, що це — серйозно? Я спалив за собою всі мости, життя моє в небезпеці. Хіба це для тебе не докази? Чого тобі ще треба від мене?

Жінка похнюпилась. В уяві її спливли спогади, гіркі й болючі.

— Я вірю тобі, — тихо сказала вона. — Тільки… оті згадки… від них не сховаєшся. Знаєш, скільки я настраждалася… — В очах у неї блиснули сльози. — Ні, ти не знаєш, — прошепотіла вона. — Не можеш знати!

Губер простягнув руку, щоб торкнутися руки жінки, але вона відсунула її.

— Повір, Бланко, — промовив він з глибоким співчуттям, — я не хотів завдавати тобі болю. Я просив твоєї допомоги, виклавши тобі самі факти. Ти допомогла мені, і я вдячний. Але повір, я не знав, що все це так обернеться. Не слід було б допомагати мені.

— Я не про це, — заперечила жінка, гірко посміхнувшись. — Я сама погодилась допомогти. Ти кажеш, що не просив про це і виклав мені лише самі факти. Невже ти не знав, що для мене досить і того, що я готова була заради тебе і життям пожертвувати? Ні, ти це добре знав. Мусив знати, бо почуття мої тобі відомі. Знав і те, що п завжди була віддана тобі всім серцем і душею. Правда, ти не вимагав цього, а приймав як належне. Я нікого не маю права звинувачувати. Сама обрала цей шлях, і якщо настане час розплати, а він настане, то заплачу за все сповна. А тепер я дуже втомилася…

Губерові гірко стало в роті від сигари, він загасив її і сумно глянув на терасу. Так, Бланка сказала правду.

— Після смерті Грети я благав тебе приїхати, — тихо сказав він.

На обличчі жінки відбивалась внутрішня боротьба.

— Це правда. Ти мене кликав.

— Я молив тебе приїхати…

— Але ж ти знав, що я не можу покинути Мате і сина. До того ж у мене ще було трохи й гордості, крихти якої тримали мене досі на світі. Хтозна, чи вистачить її до завтра…

— Ох, ця вже мені гордість! — розсердився Губер. Здавалось, він втрачав самовладання. Хотів щось сказати, але жінка перебила його:

— Тепер уже однаково. Іронія долі. Ти поїдеш, через кілька днів зустрінешся зі своїм сином, розпочнеш нове життя… Я теж спробую неможливе!

— Тобі це вдасться, Бланко, — гаряче запевнив її чоловік. — А мені — хто його знає… Попереду в мене довгий шлях. Ще треба влаштувати деякі справи і… з'ясувати оте божевілля.

— Не треба про це! — тихо скрикнула жінка, і її вродливе обличчя скам'яніло.

— Я повинен це зробити.

— Хочеш мене примусити?

— Мене теж примусили, Бланко. Всі ми були в такому становищі…

— Ти не можеш мене примусити. І ніхто не може. Я дійшла до краю, далі не можу. Я маю право на самогубство, але згубити іншого… На це і ти не маєш права. А коли все-таки наважишся вчинити оте божевілля, нам усім загибель. І ти ніколи більше не побачишся зі своїм сином.

Губер відчував, що жінка не жартує. Її слова непусті балачки. Та йому вже нікуди було відступати.

— Ми не загинемо, Бланко, — відрізав він. — Тепер уже це й справді неможливо. Подумай спокійно і переконаєшся, що це і в твоїх інтересах.

Жінка підняла руку, ніби захищаючись.

— Я давно все обміркувала. Коли Віктор Меннел розповів мені про твій задум…

— Це не просто задум, Бланко. Усе вже вирішено…

— Задум чи рішення, — перервала його жінка, — мене це не цікавить.

— Бланко, не змушуй мене…

— Погрожуєш? Мені вже не страшні твої погрози!

— Йдеться не лише про нас двох! Доля всіх нас у твоїх руках. Доля Мате, Казимира…

— Що ти маєш на увазі? — з підозрою спитала Бланка.

— Вранці дев'ятнадцятого я мав розмову з Віктором, — сказав, карбуючи слова, Губер. — Так, уранці дев'ятнадцятого. А через годину Віктор загинув. Цю розмову я записав на плівку.

— Брешеш! — скрикнула Бланка.

— Ви снідали вдвох, — продовжував Губер, ніби й не чув заперечення жінки. — Він знову повів про оте «божевілля», і ви посварилися. Ти сказала, що хтось хоче з ним зустрітися о восьмій тридцять. Ви вийшли на терасу, і ти показала, де саме його чекатимуть. Сказала і про те, що за тією особою стежать і тому краще взяти човен.

Бланка пополотніла.

— Меннел назвав ту особу?

— Так..

— Отже, ти знаєш, хто вбив Меннела?

— Це я ще в Гамбурзі знав, — ствердив Губер. — Але тільки я один, Браун не знає нічого. Шалго теж тільки припускає, хто вбивця. Його я боюся. Тепер ти розумієш, що ми мусимо говорити про те божевілля?

Бланка важко зітхнула, потім нервово засміялася:

— Так, але зараз не треба про те. Жодного слова!

За вікном раптом почувся скрегіт гальм і тертя коліс, об асфальт, які на мить заглушили сміх жінки. Бланка спритно зіскочила з дивана, куди й дівалася її втома. Не звертаючи уваги на здивування Губера, вона швидко вийшла на терасу. Казимир саме входив у двір. Жінка з усміхом помахала йому рукою.

— Це ти, синку? — Потім обернулась до Губера: — Не лякайся, я ще не збожеволіла. Просто мені часом стає весело. Навіть не пам'ятаю, коли я востаннє сміялася так щиро. Знаєш, що я тобі скажу? Я теж хочу боротися. Але на цей раз давай боротися кожен окремо.

Губер не встиг відповісти, бо увійшов Казимир. Він поцілував матір, потім привітався з німцем.

— Добрий день, пане Губер. Я чув, що на вас знову вчинено замах?

Молодий чоловік вийняв з буфета пляшку коньяку і дві чарки, налив одну і подав Губерові.

— Чому знову? — здивувалася Бланка. — Будь ласка, налий і мені.

Поки Казимир наливав третю чарку, жінка продовжувала:

— Адже замах на нашого гостя був учора.

— Я кажу не про вчора, — відказав Казимир і вихилив чарку. — Про сьогодні!

— Не розумію, пане інженер, що ви маєте на увазі, — промовив Губер, ставлячи порожню чарку на стіл. — Ми ось мирно розмовляємо з вашою матір'ю.

— Як же так? — здивовано сказав Казимир і сів на бильце крісла. — Я зустрівся у Фюреді з Шалго, він відвозив у Веспрем машину Меннела. В машині у товаристві слідчого сиділа гарна рудоволоса дівчина і якийсь, старший за мене, чоловік. Вони обоє були в наручниках. Я запитав у Шалго, за що їх арештували, і він сказав: за замах на пана Губера. Ще й додав: ви, пане Губер, геніально викрутились. Згадав і про якийсь телефон.

— Ні, то був не замах, — тихо відповів Губер. — Пан Шалго пожартував. Оті двоє — звичайні провокатори. До речі, вони прийшли до мене за дорученням самого Шалго, в ролі агентів Меннела.

— А тим часом виявились агентами Шалго? Зрозуміло. Тобто… нічого не зрозуміло! Навіщо ж тоді Шалго надів на них наручники?

— Бо вони справді виявились агентами Меннела, — пояснив Губер і розповів, як спритно Сюч і Беата ввели в оману старого.

Казимир замислено мовчав.

— Тепер зрозуміло. Отже, Шалго має бути вам вдячний?

— Всі ми комусь маємо бути вдячні, — весело промовила Бланка. — Пан Губер — Лізі та Шалго…

— А Шалго — Ілонці… — додав Казимир.

Бланка скривилась і зневажливо махнула рукою. Губера дуже кортіло запитати, чому Шалго має бути вдячний Ілоні, але не хотілося випереджати події.

— Ти все ще не терпиш Ілонку? — всміхнувся Казимир і глянув на Губера: — Ви знаєте її, чи не так? Моя мати її ненавидить.

— Чому ж, вона гарна дівчина, — підтримав його Губер.

— Я до її вроди не маю претензій, — пояснила Бланка. — Але не люблю її. Зрештою, не зобов'язана всіх любити.

— Колись ти ставилась до неї, як до рідної доньки, — нагадав Казимир.

— Облишмо про те. Не люблю її — і край! — розсердилася Бланка.

— Скажіть, будь ласка, пане Губер! За що, власне, вас хотіли вбити? — запитав Казимир.

— Такий світ настав, пане інженер. Анархія. Грабують у повітрі літаки, викрадають президентів… Це неприємна для мене тема.

— Як знаєте, пане. Мамо, мною ніхто не цікавився з міністерства іноземних справ?

— Ні.

— Коли ви їдете, пане інженер? — поцікавився Губер.

— Не пізніше, як через два тижні. А ви вже бували в Москві?

— Ні ще, — відповів Губер. — Бачив тільки здалека, взимку тисяча дев'ятсот сорок другого року.

— Приємне було видовище, — зіронізував Казимир.

— Що ж… А ви в Сполучених Штатах бували?

— Ще ні. Але з задоволенням поїхав би туди на місяць-два.

— Цікава країна, — замислено сказав Губер. — Вибачте, я, з вашого дозволу, піду. Мені треба підготуватися до від'їзду. За обідом зустрінемось. — Він вклонився і розміреними кроками вийшов з кімнати.

Шалго сидів на передньому сидіти і, трохи обернувшись, дивився на похмурого Сюча. Ліва рука Тібора була з'єднана наручником із правою рукою дівчини. Фелмері сидів поруч з Беатою.

— Зупиніться, будь ласка, у Фюреді перед міськрадою, — попросив Шалго водія. Молодий старшина кивнув головою.

— Беато, ви не знаєте випадково, хто така Сільвія? — запитав Шалго.

— Не знаю ніякої Сільвії.

— А ви, Тіборе?

Сюч із ненавистю зиркнув на старого.

— Давайте домовимось, — процідив він тихо, — Я не маю ніякого бажання розмовляти з вами. Досить з мене того, що нудить од вас. Нехай лише звільнюсь, тоді розрахуюся з вами. А тепер облиште мене. Я шпигун, зрадник батьківщини і таке інше.

— Це зрозуміло, — спокійно промовив старий, — але досить нерозумно з вашого боку.

— Чому не дасте в пику цьому негідникові, дядьку Шалго?! — сердито спитав старшина. — Чорти б забрали таку наволоч! Останній покидьок, а ще й хизується!

— Не нервуйте, товаришу старшина, — заспокоїв його Фелмері. — Незабаром пан Сюч поводитиметься скромніше.

— Погано мене знаєте, лейтенанте, — промовив крізь зуби Сюч. — Залякати не вдасться. Я не чіпляюся за оце; мізерне життя.

— Припиніть балачки! — наказав Фелмері.

Шалго спробував розговорити дівчину, але вона вперто мовчала. Впавши у відчай, безцільно дивилась перед собою, відчувала тільки одне: всьому край — молодості, коханню, бо ж чекає її щонайменше десять років тюрми з суворим режимом. Єдине, що може її врятувати — це, як вона гадала, мовчання. Адже той, хто міг би свідчити про неї, мертвий. Гейза може. сказати небагато, хіба що те, як вона два роки тому завербувала його і давала завдання. Та в нього немає жодного доказу, що саме вона робила з даними, які одержувала від нього. Навряд чи розповість він і про свою домовленість із Меннелом торік у Ліворно. Отже, спасибі тому, хто вбив Віктора. Але цікаво, хто ж убивця?.. Якщо поводитись розумно, може, не засудять на десять років.

Згадалася літня ніч, яку вона провела з Меннелом.

— Тобі нема чого боятися, — сказав тоді Віктор. — Я навіть на відстані охоронятиму тебе. Ніхто не знає, що я тобі доручив, навіть твій наречений. А тобі теж не потрібно знати, що доручаю йому я. Завтра підемо разом до філіалу Цюріхського банку в Ліворно, відкриємо на тебе секретний рахунок і покладемо на річний гонорар. Рахунок буде під паролем. Обери якесь слово, назвеш його, і тобі видадуть чекову книжку. Не потрібно навіть книжку носити з собою: покладеш її у свій сейфик і носитимеш ключ від нього. Якщо тобі будуть потрібні гроші, досить написати на чекові суму, вказати пароль — і гроші в тебе в кишені. Віднині щомісяця на твій рахунок перераховуватимуть по тисячі марок…

Еге, тепер це вже загуло. Хоч на рахунку в неї (пароль «Вікторія») вже понад тридцять тисяч марок, та як їх одержати? Хіба колись, після звільнення. Святий боже, де ж вони схибили?! Все йшло так гладко! Навіть уві сні не гадали, що Губер може їх виказати.

«Мерседес» безшумно мчав по бетонному шосе. Беата ніяк не могла второпати, звідки в тутешньої міліції машина в західнонімецькими номерами. Хіба вона знала, що це машина Віктора Меннела?

А Шалго й не сердився, що ці голубчики. мовчать, бо нічого дивного в цьому не знаходив. Знав — доведеться з ними довгенько повозитися. А впертість їхня свідчить про те, що це неабиякі пташки, не рядові агенти. Старий палив сигару, вдивлявся у сірий сувій шосе і думав, що, власне, їм удалося домогтися чималих результатів. Агентуру Меннела розкрито, затримано і знешкоджено двох найманих убивць — Сюча і Беату; правда, з допомогою Губера; і, якщо все йтиме гаразд, то незабаром буде розкрито і вбивцю. Навіть Фелмері ще не знає про несподівані результати дактилоскопічного аналізу. На кресленні вілли виявлено відбитки пальців Віктора Меннела та Бланки. Отже, креслення привіз тільки Меннел. Тепер усе залежить від того, що їм удасться знайти у відділі архітектури та будівництва. Безперечно і те, що доктор Губер дещо приховав від них, до того ж щось дуже важливе. Машина зупинилася перед будинком міської Ради.

— Пришліть сюди двох за цими впертими закоханими, — попросив Шалго лейтенанта. — А ми ще з ними через кілька днів побалакаємо.

Не минуло й чверть години, як Шалго та Фелмері ходили серед стелажів та шаф архіву, де вже з десятої ранку група працівників міліції під керівництвом старшого лейтенанта Фекете перевіряла креслення та документи на дозвіл будівництва. Старший лейтенант уміло організував пошуки. Він повісив на стіні збільшену в кілька разів копію схеми, ще й навів чорним фламастером стіни, щоб усім добре було видно.

То була копітка і нудна робота: доводилось ретельно переглядати всі', знайдені в папках, креслення. Крім трьох працівників міліції, в пошуках брали участь іще завідуючий архівом та двоє його співробітників.

— Поки нічого не знайшли, — доповів старому Фекете. Його худорляве, всіяне ластовинням обличчя і засмаглі руки були сіруваті від пилюки.

— Гаразд, продовжуйте, — сказав Шалго. — Це для нас дуже важливо.

Раптом до товстуна підійшов літній вусатий чоловік, один із працівників архіву. Він глянув короткозорими очима на старого, і його вуса нервово засмикались.

— Я доктор Ямбор, — відрекомендувався, простягаючи кістляву, тремтячу руку.

Шалго теж відрекомендувався і потис йому руку.

— Товариші, — почав доктор Ямбор сильним баритоном, — дозвольте повторити свою пропозицію. Лейтенантові я вже виклав суть моїх міркувань, але, посилаючись на правила зберігання таємниць, він не погодився зі мною.

— А в чому справа? — запитав Шалго, з цікавістю поглядаючи на чоловіка, в якого весь час нервово пересмикувалися вуса.

— Справа в тому, товариші, що пошуки проекту можуть затягнутися на кілька днів. Якщо я правильно вас зрозумів, це проект однієї з вілл у Фюреді і вас цікавить, що це за вілла.

— Вірно, — підтвердив Фелмері. — Ви інженер-будівельник?

— Ні, але, наскільки я розуміюся в будівництві, з цієї схеми можна судити, що вілла вбудована в цьому районі десь у тридцятих роках. Саме в ті роки були модними веранди з боку фасаду, а під верандою — підвал і вихід на горище. Проте ближче до справи. Пропоную піти до товариша Болдижара: він рік тому пішов на пенсію, а перед тим сорок років пропрацював тут. Болдижар знає кожен будинок, коли він збудований, навіть коли його реконструювали. У старого чудова пам'ять. Я переконаний, йому варто лише глянути на це креслення і він одразу скаже, чия то вілла.

Фелмері почухав за вухом і запитально глянув на Шалго: мовляв, ви керуєте операцією, ви й вирішуйте.

— Що ж, це слушна думка, — погодився Шалго. — Товаришу Фелмері, підіть з доктором Ямбором до товариша Болдижара і попросіть його прийти сюди.

Через півгодини Бені Болдижар, старик із густими підкрученими вусами, сидів поруч із Шалго і, посмоктуючи люльку, уважно розглядав знайдену в Губера схему.

— Це креслив не архітектор, — замислено промовив він, не вводячи очей із аркуша. — Правда, він користувався креслярською лінійкою і тушшю, але деталі виконано не професійно. — Він вийняв з рота люльку і глянув глибоко запалими очима на Ямбора, в якого тремтіли руки. — Знайди папку за номером М-1176–04/1927. Там біля вікна, у шафі № 2.

Доктор Ямбор зник за шафою, а старий Болдижар, потягуючи люльку, знову втупився у схему.

— Я не бачу тут мансарди. Той, хто креслив цю схему, очевидно, не знав, що віллу перебудовано.

— Та це ж вілла Мейсароша, — вигукнув Ямбор, виходячи з-за стелажів із папкою в руках.

Болдижар невдоволено похитав головою.

— А ти що, не пізнав? — дорікнув йому. — Звичайно, це вілла Мейсароша. — Він узяв папку, неквапно розв'язав її, перегорнув кілька аркушів і вийняв трохи пожовклий проект будинку. — Ось, товариші, порівняйте.

Креслення дійсно виявилися схожими. Шалго перезирнувся з Фелмері, почухав потилицю і, сівши на вільній стілець, замислився. Події розгорталися цікаво. Дві колії йшли паралельно, але десь-таки вони мусять зустрітися! Адже не може бути випадковим збігом те, що в свій час Казимира підкинули до воріт вілли адвоката Мейсароша, а тепер ось план цієї вілли привіз із Німеччини Меннел…

— Чи далеко вулиця Петефі від вулиці Балваньош? — запитав Шалго в Болдижара.

— Хвилин десять ходу, — відповів той.

— Ми вдячні вам за допомогу, — сказав Шалго, встаючи. — Розшуки креслення можна припинити.

Згодом у кафе «Ейдеш»[14], запалюючи сигарету, Фелмері сказав:

— Все якось заплутується. Якщо це так, як ви сказали…

— Я сказав те, що є, — перервав лейтенанта Шалго. — На схемі знайдено відбитки пальців Бланки і Меннела.

— В такому разі виходить, що дев'ятнадцятого вночі Меннел, повертаючись із Шіофока, заходив на віллу Мейсароша. Певно, він і раніше бував там.

— Вірно. Тепер залишається вирішити, чи навідатися нам до адвоката Мейсароша.

— А що ми йому скажемо?

— Цього я й сам іще не знаю, — зізнався Шалго і, покликавши офіціанта, розрахувався з ним. — Ходімо! Піймав не піймав, а погнатися можна.

Майор Балінт виїхав із Будапешта об одинадцятій годині, зупинившись по дорозі лише у Веспремі. Перш ніж піти в управління, забіг на кілька хвилин додому скупатися, переодягтися в чисте і пообідати.

Молода білява жінка, дружина Міклоша, ніби передчуваючи приїзд чоловіка, приготувала його любимий квасолевий суп і млинці з сиром. Вона вже давно звикла до того, що чоловік іноді по кілька днів не буває вдома. Ще виходячи за нього заміж, знала, яка в нього служба, і тому пристосувалася до всього. Жили вони мирно, душа п душу.

Поки Балінт обідав, дружина приготувала ванну і чисту білизну, тим часом розповідаючи про те, як діти відпочивають у бабусі.

В них було двоє дітей: дев'ятирічний Мікі і семирічна Ержі. Воші вже чотири тижні гостювали у Баконьсеку, де батько майора працював старшим лісничим.

— Мікі пише, — посміхалася жінка, — що добре було б виграти у лотерею, бо мріє купити коня.

— Це, мабуть, уже батьків вплив. Уявляю собі, що там вони виробляють, — сказав майор, виппваючи склянку пива. — Чудовий був обід. — І він поцілував дружину. — Може, в неділю поїдемо до дітей?

— Я повірю в це лише тоді, коли будемо вже там, на місці.

— Ще день-другий — і ми розплутаємо цю справу.

Балінт викупався і відразу відчув себе бадьорим. У піднесеному настрої він і справді вірив, що незабаром удасться знайти вбивцю. Адже за допомогою Губера розслідування просувається успішно. На думку Кари, це одна з найбільш вдалих справ за останні роки. Настрій майора ще більше піднявся, коли в управлінні він дізнався про знешкодження з допомогою Губера Тібора Сюча і Беати Кюрті. Він відчув справжнє задоволення. Ще б пак! Адже ще в день убивства він твердив, що Сюч і Беата — агенти Меннела. А Шалго не вірив! Навіть перед Карою висміяв його. Ось коли він дасть старому гідну відповідь.

У супроводі вартового Балінт увійшов до камери. Сю сидів на ліжку з байдужим виразом на обличчі і навіть не звернув уваги на майора.

— Ви нічого не маєте нам сказати, громадянине Сюч? — запитав його Балінт.

— Ні, — відказав той і ліниво встав.

— А я гадав, що вже надумали розповісти всю правду.

Сюч мовчав, переводячи стурбований погляд з майора на стіну.

— Якщо надумаєте, постукайте у двері. Ми дамо вам папір і олівець, матимете змогу вилити душу.

— Гаразд, я постукаю.

Коли відчинилися двері наступної камери, Беата злякано підскочила з ліжка. Певно, тюремна камера пішла їй не на користь: за ці кілька годин волосся її розтріпалося, обличчя змарніло, під очима з'явилися синці.

— Я… — почала вона пошепки, — я нічого не знаю! Я навіть не знала, що Тібор… — Вона раптом судорожно заридала, кинулась на нари і сховала обличчя в долоні. Тільки плечі здригалися від ридання.

— Дивіться за нею, — наказав Балінт, коли вони вийшли, — щоб часом не накоїла дурниць. — У коридорі все ще чути було голосне ридання дівчини.

Потім вони увійшли у камеру Гейзи Салаї. Інженер стояв мов укопаний, спершись широкою спиною об стіну. Він злякано глянув розширеними очима на Балінта.

— Коли ви заарештували Беату? — спитав він тихим, тремтливим голосом.

— Звідки знаєте, що вона арештована?

— Не вважайте мене за дурня. Я впізнав її голос… І плач… Ви били її? Як сміли?

— Поводьтесь як слід, інакше заробите у пику! — Люто пригрозив Балінт. — Наволоч! Що за тон!

Салаї заверещав у надії, що Беата почує його голос і «зрозуміє» значення слів.

… Торік у Ліворно Меннел сказав одного разу Салаї:

— Бачиш, я цілком щирий з тобою. Але ти мусиш знати, що йдеш на риск.

— Я знав, на що йду, — гордовито відказав інженер. — За своє майбутнє згоден піти на будь-який риск. Звичайно, не хочеться потрапити в тюрму.

— Це зрозуміло, — кивнув Меннел. — Проте залежить не лише від тебе. Я зроблю все від мене залежне, аби ти працював у безпеці. Саме через це я вирішив відокремити тебе від Беати. Ви не повинні знати про завдання одне одного. Ти і надалі вдавай ревнивого нареченого, це допоможе замаскувати причину деяких твоїх «нелогічних» вчинків.

— Зрозуміло. А через кого мені відтепер підтримувати зв'язки?

— Час від часу тобі дзвонитимуть по телефону. Добре запам'ятовуй, що тобі казатимуть, бо з тих слів ти дізнаєшся, де і коли мій зв'язковий захоче з тобою зустрітися. — Меннел налив у чарки «кальвадосу», і вони випили. — Зв'язковий казатиме: «Можна до телефону пана Вагнера?» А ти відповіси: «Це не квартира Вагнера». Потім запитаєш: «Який номер вам потрібний?» Зв'язковий назве номер телефону. Він буде кожний раз інший, але сума першої та останньої цифри завжди складатиме дев'ять. Зрозумів? Наприклад, один плюс вісім, два плюс сім тощо. А дві середні цифри в сумі означатимуть годину зустрічі на острові Маргіт перед готелем. Отже, наприклад, він назве номер двадцять чотири дев'яносто вісім нуль сім…

— Це значить, — підхопив Салаї, — що два плюс сім — дев'ять, а зустрінемось о сімнадцятій годині, бо дев'ять плюс вісім — сімнадцять, тобто о п'ятій годині вечора. Мається на увазі з п'ятої до шостої години вечора, чи не так?

— Правильно. Зустрічатиметесь біля стоянки автомашин.

— А як упізнати зв'язкового?

— Його машину, — поправив Меннел. — Звичайно, не по заводській марці. На задньому склі буде приклеєний папірець з написом «Ганза». Ось такий, — Меннел вийняв з бумажника кольоровий папірець завбільшки з поштову листівку середнього розміру, на якій було зображено середньовічний замок на тлі синього моря з маяком, унизу був підпис: «Ганза — Гамбург». — Дверці в машині будуть відчинені, — вів далі Меннел. — Сядеш і чекатимеш. У зв'язкового буде темно-синій галстук у горошок. Якщо галстук інший — то провокатор. Можливо, зв'язковим буде жінка, але й на ній буде такий галстук або шарф.

Салаї сподобалась чітка організація зустрічі. Він навіть уголос висловив Меннелу своє задоволення.

— Ще одне добре запам'ятай, — додав німець. — Навіть при найдосконалішій конспірації може статися провал. Випадково чи в результаті зради — все одно. В такому разі в тюрмі треба влаштувати скандал. Це буде знаком для інших, якщо і вони провалилися. Кричати треба: «Вбийте мене! Нічого не знаю! Ваше право!» Це значить, що ти мовчатимеш. Отже, інші теж мусять мовчати. А як знак, що тебе зрозуміли, буде відповідь:

— Мені погано! Лікаря!

— Зрозуміло, — сказав тоді Салаї.

… І ось тепер він, злякано глянувши на розлюченого Балінта, заверещав:

— Убийте мене! Вбийте! Я нічого не знаю! Ваше право! Вбийте мене!

— Заткніть пельку, — процідив крізь зуби Балінт, схопивши інженера за петельки. Він ледве стримувався, щоб не дати йому по писку. — Покидьок!

Салаї замовк. Очі його засльозилися. І він тихо, заїкаючись, пробелькотів:

— Пробачте мене! Це все нерви… — Тим часом він прислухався в тиші, що рантом запала, чи відповість на його крики Беата. Чекати довго не довелося. У двері однієї з камер загрюкали, і пролунав голос Беати:

— Мені погано! Лікаря!

«Чорти б їх забрали! — вилаявся подумки Балінт. — Що ж я накоїв! Якщо відразу не навести тут порядок, ця дівчина зчинить скандал на всю тюрму».

На щастя, вартові швидко вгамували Беату. Майор навіть гадки не мав, чому крик дівчини заспокоїв Салаї. Зовні здавалося, що інженер впав у розпач: він сидів на нарах пригнічений. Насправді ж міркував, як бути далі. В нього не було сумніву, що «ланцюжок» розірвано. Але, судячи з усього, міліція не проникла глибоко в мережу і не знає, де шукати Сільвію. Її не розкрито, інакше вже давно влаштували б очну ставку. Отже, є ще надія на спасіння. Але як бути? Зізнатися в усьому і благати пощади? Виказати Сільвію? Цього не можна зробити, бо йдеться не лише про Сільвію, а й про інших агентів, які вірять йому. Раптом інженера пройняла лють. Власне, Меннел заслужив того, щоб усіх їх виказати. Ні, він збожеволів: згадує про того мерзотника, як про живого. Зрадою вже тут не помстишся. Меннела немає в живих, та й не шкода кого, він заслужив таку долю. Адже він і його, Салаї, обдурив. Ще й як! А він, ідіот, довіряв німцеві! Вірив, що в нього не було нічого з Беатою. Потім пригадалася зустріч у березні з Хельгою. Все пройшло нормально, гладко, за інструкцією. Був телефонний дзвінок, відбулася зустріч. Перед готелем на острові Маргіт він одразу впізнав машину. Хельга сиділа спереду. На вигляд їй було років двадцять п'ять. Блондинка, синьоока, відмінно володіла французькою мовою і чудово вела машину. Поїхала до містечка Сентендре. По дорозі встигли уладнати всі справи. Він передав жінці зібрані дані, на його думку, не такі вже й важливі. Меннела цікавило, які заводи виконують замовлення військового значення і чи має Салаї там знайомих. Він навіть сказав німкені, що про військові об'єкти в Гамбурзі, певно, знають більше, ніж він, і що йому могли б дати якесь більш серйозне завдання.

— Звичайно, знаємо, — підтвердила Хельга. — Але, за нашими правилами, всякі дані треба перевіряти. Це надзвичайно важливо.

— Зрозуміло, — погодився він і спитав, яке буде йому доручення надалі.

— Мабуть, і на цей раз неважке, — почала жінка. — Ви перелічили своїх знайомих на цих заводах. Зараз підготуйте на кожного з них докладну характеристику. Що то за люди, чи мають якісь пристрасті, чи політично надійні, чи бувають на Заході тощо.

Тоді Салаї не поцікавився, навіщо їм такі дані, бо зрозумів, що це не гра, не жарти. Розвідка, до якої належить Меннел, збирає компрометуючі відомості про працівників заводів військового значення, щоб потім, коли хтось із них зацікавить їх, розпустити свої тенета. Хитро ж вони діють! Наприклад, чи міг би хтось подумати, що ця вродлива білява німкеня виконує доручення Віктора Меннела? Хельга Вольф приїхала у Будапешт попрацювати в музеях над своєю докторською дисертацією. І тема в неї невинна: «Вплив Ренесансу на угорське прикладне мистецтво раннього періоду». Чому б органам і не повірити в це? Або, наприклад, хто б міг подумати, що шведський дипломат Ярінг відмінно володіє угорською мовою?

Згодом, уже в Естергомі, вони трохи-відпочили в напівтемному закутку кафе. Дівчина здавалася зажуреною. Салаї запитав, чи була вона вже в картинній галереї Естергомського собору.

— Навіть двічі, — відповіла Хельга. — Там чудові полотна. Була я і в Паннонгалмі, зібрала там дуже цінні дані.

Хельга пила міцний чай, Салаї — чорну каву. Раптом він подумав: якби зараз раптом перевірили документи, як би він пояснив, звідки знає цю німкеню?

— І справді, про це ми забули домовитися, — погодилась жінка, коли він поділився з нею своїм побоюванням. — Минулого року, десятого серпня, ми познайомилися з вами в Ліворно. Обоє ми тоді мешкали в готелі «Напшугар»[15], ви на другому, Беата з матір'ю на третьому, а я на четвертому поверсі.

— Ви й справді тоді були там?

— Так. Хіба ви про це не знали?

— Ні, не знав. Але, якщо вже на те пішло, розкажіть мені дещо про себе.

— Як мене звуть, ви знаєте. Мешкаю в Гамбурзі. Батько секретар військового міністерства. А Віктор — мій наречений.

— Цього я теж не знав. Добре, що сказали. — Він розсміявся, і на серці полегшало. — А знаєте, я був переконаний, що в Ліворно Беата зрадила мені з Меннелом. Я так ревнував, що ладен був його вбити.

— А між ними дійсно нічого не було? — спитала Хельга.

— Ні. Меннел дав слово честі. Та й… дивлюсь оце на вас і думаю, що вашому нареченому інші не…

— Ви справді такий йолоп? — перебила його німкеня. — Ніколи не подумала б про вас. — Вона запалила сигарету, і погляд її затьмарився. — Віктор падлюка. Великий патріот, стопроцентний німець, спритний, але падлюка. Якби я не кохала його безтямно, то давно б скрутила йому в'язи. Віктор оволодів Беатою. Він вам збрехав. Як на вашу думку, чому вам довелося п'ятнадцятого серпня так раптово покинути Ліворно разом з нею? Бо я наполягала на цьому. Я застала їх на гарячому, як кажуть. І, якщо хочете знати, Віктор і понині плутається з вашою нареченою.

В ту мить Салаї здалося, що небо звалилося на нього. З люттю згадав про Меннела. Того ж вечора він побив Беату за те, що обдурила його. Потім вона сама зізналася в усьому.

— В такому разі між нами всьому кінець, — заявив він рішуче. — Я ще не зовсім божевільний. А при першій же зустрічі з тим негідником уб'ю його, як собаку!

Проте трохи згодом, у ліжку, вони помирилися. Беата виявилась розумніша од нього.

— Голубе мій, — благала вона, — ну, я винна перед тобою. Вибач. Повір, голубе, я тільки тебе одного кохаю. Меннел не більше для мене, як склянка води для людини, яка хоче пити. Подумай і про те, що чекова книжка у нього. Ми можемо його ненавидіти, але втрачати голови нам нічого. Ми ж вирішили поїхати на Захід. Чи не так?

— Так.

— Ми в їхніх руках. Викажуть нас, коли тільки їм заманеться. Ще рік, голубе, потім будемо вільні. Матимемо купу грошей і почнемо нове життя. І яке життя!

— Може, й так, але з тим покидьком я більше не працюватиму.

— Дурниці, голубе! Меннел тільки одна ланка в цьому ланцюгу. Ми працюємо не на нього, а на тих, кому й він служить.

Нарешті Салаї таки погодився з Беатою. Та ревнощі продовжували роздирати його душу. Він ревнував Беату не тільки до Меннела, але й до Тібора Сюча. Безперечно, Беата пояснювала йому, що Сюч тільки її зв'язковий, а не залицяльник, що він виконує важливе завдання, а їй потрібно допомагати йому. Салаї й досі не переконаний, чи правда те, що казала Беата…

Він підвівся і заходив узад і вперед по вузькій камері. В коридорі було тихо. Не чути й кроків вартового. «Хоч би поговорити з Беатою, — промайнуло в голові. — Зараз уже однаково: Меннела немає, ні до кого ревнувати… Що ж робити далі? Листівку від Сільвії знайшли в мене, але якщо все заперечувати, небагато вони дізнаються з тієї листівки. А Сільвію ні в якому разі не можна виказувати, бо вона єдина, хто може допомогти мені. Хоч би не втратити здорового глузду… Треба все як слід обміркувати. Якщо навіть Беата не витримає і «розколеться» — я заперечуватиму все, бо доказів у них немає. Заявлю протест проти звинувачення в шпіонажі. Треба продовжувати грати ревнивця». Раптом йому сяйнула ідея. Підбіг до дверей і почав щосили грюкати. Незабаром відчинилося віконце.

— Чого треба? — сердито спитав вартовий.

— Я хочу говорити з майором. Скажіть, що це дуже терміново. Швидше, прошу вас!

Через десять хвилин його привели до Балінта, який ще був у своєму кабінеті. Майор підозріло глянув на Салаї:

— Що ви хочете?

— Вирішив розповісти про все…