Агент №13

13.

Браун увімкнув кондиціонер і крадькома зиркнув на дівчину. Хельга сиділа у кріслі, байдужо покурюючи сигарету. «Навіть не помітно, що загибель нареченого спричинила їй біль», — подумав Браун і спокійно повернувся до письмового стола. Настрій у нього, власне, був поганий, бо кілька годин тому від Шлеззіга надійшли неприємні вісті. Герцог та Єллінек не дали про себе знати по рації у домовлений час. Їх мовчання свідчить про те, що ліквідувати Губера не вдалося. Правда, Шлеззігу він нічого не сказав, але потай був упевнений, що вони провалилися. Ось і цей лист. Він глянув на аркуш, що лежав на столі. Це теж доказ того, що навколо Меннела не все чисто…

— Як вам їздилося? — запитав він у дівчини.

Обличчя Хельги було засмагле, тільки блакитні очі світилися на ньому.

— Чудово! Подорож була приємна. Проте хотілось би відпочити: з нервами щось не гаразд.

— Коли ви дізналися про трагедію?

— Учора ввечері, в аеропорту. Батько сказав.

— Прийміть мої співчуття, — промовив Браун.

— Дякую. Хоч це вже не допоможе…

— Коли будуть похорони?

— Наступного тижня. — Дівчина підсунула до себе попільницю і поклала в неї сигарету. Потім вийняла із сумочки хусточку й для годиться приклала її до носа. — Чи маєте якісь подробиці про трагедію? — поцікавилась вона, ховаючи хусточку.

— Багато чого відомо, а ще більше здогадуємося. Щиро кажучи, вся справа досить заплутана, а в деяких деталях навіть незрозуміла.

— Відомо, хто вбив Віктора?

— Ні.

Хельга дивилася перед собою, глибоко затягуючись димом і повільно випускаючи його з рота. Потім глянула на Брауна й тихо проказала:

— Я хотіла б вас про щось запитати. Не як шефа, а як друга нашої сім'ї. Сподіваюсь почути щиру відповідь.

— Прошу, Хельго. Аякже!

— Коли народилася думка про поїздку Віктора в Угорщину?

— Після затвердження операції «Сільвія». Стривайте, зараз скажу точно. — Він трохи подумав. — У кінці травня. Саме тоді й було домовлено, щоб в Угорщину їхав Віктор.

— А ви йому сказали про це?

— Звичайно.

— Негідник! — з ненавистю вигукнула жінка. — Падлюка! Він заслужив такої долі. Присягався мені, що нізащо не поїде в Угорщину. Ще три тижні тому! Тепер н розумію, чому він умовляв мене, щоб я поїхала відпочивати на Бермудські острови. — Хельга сердито погасила в попільниці сигарету. — Знаєте, Егон, нас обох обдурили! І вас, і мене…

Браун відчув, що настав момент показати жінці лист. Хельга тепер особливо гостро ненавидить Меннела, образа і лють примусять її зізнатися. Він вийняв із шухляди аркуш і подав його жінці.

— Це ми знайшли на квартирі Меннела. Почитайте, будь ласка.

Хельга взяла лист і почала читати:

Лист випав з рук Хельги. «І я була нареченою Віктора! — гірко подумала вона. — Та після цього я навіть на похорони його не піду! Але чому Віктор не знищив і цього листа? Незрозуміло. Невже він настільки був упевнений в своєму успіху?»

— Ви знаєте Беату? — запитав Браун.

Жінка лише ствердно кивнула головою. В роті в неї пересохло, і вона не могла вимовити й слова. Простягнула руку за склянкою, відпила ковток кока-коли і відчула себе трохи краще. Потім опустила густо нафарбовані повіки, і в уяві її постав стрункий засмаглий стан дівчини з розпущеним по спині густим золотистим волоссям.

— Знаю, — відповіла вона тихо. — А ви що, не знаєте її?

— Хіба це обов'язково?

— Обов'язково. Адже вона була завербована Віктором.

— В картотеці цього не значиться.

Жінка підвела очі на Брауна.

— І доктор Губер не згадував про неї?

— Губер? — Браун з подивом глянув на Хельгу. — Хіба Губер теж знає її?

— Так. Торік у серпні Губер теж був у Ліворно.

— Цікаво! Про це я вперше чую, — щиро зізнався Браун. А про себе подумав, що його водили за ніс, мов якогось хлопчиська. — Хельго, як друга прошу: розкажіть про це докладніше! Прошу вас неофіціально.

— Знаєте, хто вбив Віктора? — спитала жінка.

— Ні.

— Гейза Салаї. — Вона взяла з колін листа і поклала його на стіл. — Той здатний на все — наречений Беати. А щоб ви зрозуміли, що до чого, скажу: у серпні минулого року Віктор на три тижні мав їхати в Ліворно.

— Це дійсно так. У нього там була призначена зустріч з кількома угорськими агентами. Одним із них був Гейза Салаї. Його номер «Г-16».

— Вірно, — кивнула головою жінка. — Але, якщо пильніше ознайомитися з матеріалами про Салаї, ви знайдете в них і брехню. В даних про нього сказано, що Віктор завербував Салаї в тисяча дев'ятсот шістдесят сьомому році в Парижі. Це неправда: Салаї не їздив у шістдесят сьомому в Париж. Там була Беата Кюрті з матір'ю. Отже, в Парижі Віктор завербував Беату, а вам сказав інше. А нареченого завербувала сама Беата після повернення в Угорщину. Про все це я дізналася від Салаї в березні цього року. Далі. Салаї вперше зустрівся з Віктором минулого року в Ліворно. Гейза Салаї їздив до Італії з нареченою як турист. З ними була і мати Беати. Мешкали вони в готелі «Напшугар». Справи склалися так, що дванадцятого серпня я теж несподівано приїхала в Ліворно. Хотіла зробити Віктору сюрприз. Ключа від його кімнати в чергового не було. Я не надала цьому значення, бо Віктор ніколи не здавав ключів адміністраторові. В мене випикла химерна ідея: просто погратися. Дала прибиральниці чотириста чи п'ятсот лір, щоб вона віддала мені свій ключ від кімнати Віктора… — Жінка відпила трохи кока-коли. — Так ось і застала їх у ліжку. Тоді я не зчинила скандалу. Піднялася в свою кімнату, а через десять хвилин Віктор примчав до мене. Мабуть, не, варто розповідати, який у мене був душевний стан. Віктор почав пояснювати, що йдеться про важливе завдання і він змушений був задовольнити прохання дівчини. Я не хотіла з ним говорити, попросила залишити мою кімнату. А ще зняла обручку й жбурнула йому в обличчя. Сказала, що його кар'єрі тепер кінець: я й пальцем не ворухну, щоб врятувати його від тюрми.

— Від тюрми? — з цікавістю перепитав Браун, пригадуючи попередні слова жінки: «Справи склалися так, що дванадцятого серпня я теж приїхала в Ліворно».

— Так, саме від тюрми, — підтвердила вона. — Я поїхала в Ліворно не випадково, а за дорученням батька. В нього є американський друг, високопоставлений чиновник в ФБР. Десятого числа він навідався до батька і по секрету розповів, що вже давно вистежують групу, яка займається контрабандою наркотиків. Банда у великій кількості завозить в Європу гашиш, «ЛСД», маріхуану та біс його знає що ще. Нитки слідства привели до американських офіцерів, розташованих на території Західної Німеччини. Співробітниками ФБР арештовано двох в них: майора і капітана. Зникнення цих офіцерів було організовано досить спритно. Їх відрядили на Далекий Схід, куди, вони, звичайно, не доїхали. Ці офіцери не заперечували своєї причетності до контрабанди. Під час допиту розповіли й про те, що в перевозці наркотиків брав участь офіцер західнонімецької розвідки Віктор Меннел. Можете собі уявити становище батька! А той американець, на прізвище Джон Колен, з поваги до батька і знаючи, що Віктор мій наречений, під великим секретом розповів це. Та й не хотілося йому широкого розголошення. Бо якби вже журналісти з «Шпігеля» пронюхали, зчинився б скандал. Він попросив батька поговорити з Віктором: якщо він, мовляв, розкриє йому, Коленові, свої зв'язки, то ФБР дасть йому спокій.

Браун уважно вислухав схвильовану розповідь Хельги.

— І ви розповіли Меннелові про все це? — запитав він.

— Так, пізно увечері, — промовила вона. — Тоді я була в такому стані, що не хотілося навіть бачити його, Коли вже вечеряла в своїй кімнаті, до мене зайшов Отто Губер. Вибачився за вторгнення і сказав, що просить вислухати його. На той час я вже заспокоїлась, та й цікаво було, що вони там придумали. Губер сказав, що гнів мій має підстави, бо ситуація проти Віктора. Однак, мовляв, йдеться про підготовку важливої операції в Угорщині, а ця дівчина є однією з головних діючих осіб. Отже, Віктор, сказав він, просто змушений був піти на інтимний зв'язок з нею.

— Губер розповів вам і про операцію, яка готувалася в Угорщині? — поцікавився Браун, намагаючись вловити взаємозв'язок між подіями.

— Так. Він розповів досить заплутану історію про великі коштовності, які ще під час війни один німецький офіцер заховав у якійсь віллі в Угорщині, ніби тепер з допомогою Беати вони хочуть знайти цей скарб.

— Губер називав прізвища?

— Ні, він тільки сказав, що ви знаєте про це. — Хельга запитально глянула на Брауна. — Ви ж дійсно знали про це?

— Знав, — підтвердив Браун, — але Беата непричетна до тих коштовностей. І взагалі Отто Губер з Віктором вам набрехали. Та годі про це. Отже, ви помирилися з Меннелом?

— Так, — відповіла Хельга. — Віктор прийшов до мене і розповів те саме, що й Губер. Я повірила йому, але зажадала, щоб Беата на другий же день виїхала звідти. Він пообіцяв. Тоді я йому розповіла про історію з контрабандою наркотиків. То були жахливі хвилини. Віктору стало погано, я ледве привела його до пам'яті. На другий день він виїхав з Італії, щоб поговорити з моїм батьком. А я залишилась у Ліворно, бо мала ще виконати кілька його доручень.

— А з Віктором ви ще зустрічалися?

— Ні його, ані Беати я не побачила, вони виїхали. Віктор повернувся через два дні, його ніби підмінили. Перший час не казав нічого, тільки те й робив, що пив коньяк. Потім почав лаяти мого батька, обзивав його останніми словами. Лише згодом я довідалася, що між ними відбулось. Батько зажадав, щоб він дав мені спокій. Разом з Коленом він примусив його дати слово відмовитись від мене. Пізніше батько і мене просив порвати з Віктором. Я догадувалась, що вони задумали. Якщо ми відмовимось одне від одного, американці одержать змогу заарештувати Віктора під час однієї з поїздок за кордон і наша сім'я не буде вплутана в цю історію. Чи немає в вас чогось міцнішого? — раптом запитала дівчина.

Браун вийняв з бара пляшку коньяку. Хельга жадібно випила чарку. Коньяк трохи заспокоїв її, і далі вона повела стриманіше:

— Ми з Віктором зустрілися потай. Батькові я пригрозила, що вчиню скандал, якщо Віктора чіпатимуть. І все вгамувалося. Якщо пригадуєте, Віктор не виїздив за кордон, завжди придумував якусь причину, щоб не їхати. Однак ми знали, що люди Колена стежать за ним. Безперечно, батько мій здогадувався, що я порвала зв'язки з Віктором лише про людське око. З місяць тому Віктор був у мене. Розповів, як ви хочете відправити його в Угорщину для виконання операції «Сільвія». Мені це не сподобалось. Тут відіграли певну роль і мої ревнощі. Бо коли в березні я була в Будапешті і зустрілася там із Гейзою Салаї, дізналася, що Віктор листується з Беатою. Мабуть, тоді я й зробила найбільшу помилку в моєму житті. Ба, хто зна, чи була це помилка, — ніби запитала вона сама в себе. — Я розповіла Салаї, що Беата була коханкою Меннела і що його, нареченого, здорово ошукали. Звичайно, тоді я навіть і гадки не мала, що цим самим дала привід для вбивства Віктора. Ви мене зрозуміли? Я знову зробила помилку, повіривши Вікторові, бо він дав слово честі, що більше не зустрічатиметься з Беатою. А три тижні тому сказав мені, що відмовився від поїздки в Угорщину і туди поїде хтось інший. В ту піч ми випили чимало. Вранці Віктор спитав, чи вірю я йому. Я відповіла, що вірю, бо дійсно дуже його кохала, відчувала, що без нього мені й дня не прожити. Віктор міркував тверезо. Він сказав, що мусимо самі вирішити свою дальшу долю, бо неможливо жити у постійному страху, адже кожний наш крок під наглядом. Потім сказав, що вирішив покинути Німеччину і жити інкогніто десь у Південній Америці. Я ще спитала: «Яким чином? Не так просто зникнути, сховатися від людей». Він самовпевнено посміхнувся і сказав, що все вже передбачив: у нього є в одному із швейцарських банків заощадження. Звичайно, не на своє, а на чуже прізвище, на яке має запасний закордонний паспорт. Отже, щоб почати «нове життя», Віктор забезпечив себе новими документами. Він мав намір оволодіти коштовностями, захованими в Угорщині отим німецьким офіцером під час війни, і виїхати в одну з південноамериканських країн.

— Отже, ви знали, що Віктор поїде в Угорщину?

— Знала. Щойно я сказала неправду. Але він пообіцяв, що не зустрічатиметься більше з Беатою, бо йому вдалося роздобути план тієї вілли на Балатоні, де сховано скарб. Він навіть показав ті креслення.

Браун підлив коньяку в чарку Хельги, і вона, не вагаючись, випила.

— З Віктором, — повела далі, — ми розробили докладний план утечі. Домовилися, що чотирнадцятого липня я поїду на Бермудські острови, а він п'ятнадцятого поїде в Угорщину. За п'ять днів упорається зі справами і ввечері двадцятого виїде у Відень. Там з підробленими документами сяде в літак, і на другий день ми з ним зустрінемося а Монреалі, де він передасть мені мої документи. Двадцятого ранком я вже була в Монреалі. Віденським рейсом Віктор не прибув. Я чекала. На другий день удосвіта знову приїхала в аеропорт, його ще не було. Я почала нервувати. І так тривало чотири дні, Віктора все не було. Тоді я звернулась у довідкове бюро. Там сказали, що у Відні на двадцяте було замовлено квиток на ім'я Фреда О'Коннора. Я звернулася за довідкою у Відень, і звідти відповіли, що на таке ім'я у Відні ніхто до Монреаля квитка не замовляв. Уже тоді в мене була підозра, що сталося нещастя. Приїхала додому, і ось тільки вчора батько сказав, що скоїлось. — Вона кивнула на лист, який лежав на столі. — Тепер мені все зрозуміло. І я впевнена, що Віктора вбив Гейза Салаї.

— Можливо, — подав голос Браун, — бо для виконання завдання мав з ним зустрітися. — Він підвівся і заходив по кімнаті, час від часу поглядаючи на Хельгу. «Гарне створіння оця Хельга, — подумав, — не завадило б зайнятися нею. Але це потім. Спочатку треба з'ясувати усі обставини». Він підійшов до вікна і глянув у далечінь. Десь далеко-далеко в порту бовваніли підйомні крани. — Хельго! — обізвався він не обертаючись. — Після всього, що сталося, чи можу розраховувати на вашу допомогу? Я запитую лише тому, що знаю: ви згодились на виконання ролі зв'язкового заради Віктора. Віктор мертвий. Отже, вас більше нічого з нами не зв'язує.

— Хіба те, — тихо мовила Хельга, — що я німкеня. Чи цього замало?

Браун обернувся.

— Отже, ви й надалі готові допомагати мені?

— Звичайно. Як і досі. Без будь-якого примусу. Тим більше, що, здається, в цій справі зацікавлені й Колени.

Браун підійшов ближче до дівчини.

— Щиро кажучи, мені теж здається щось подібне. Я переконаний, що Віктора вбили не лише через ревнощі.

— Егон, ви можете мені сказати, навіщо було Віктору зустрічатися з Гейзою Салаї?

Браун запалив сигару.

— Меннел виїхав в Угорщину з двома завданнями, — почав він, — знайти заховані коштовності і виконати операцію «Сільвія». Для виконання останнього завдання йому потрібно було зустрітися з Салаї. За нашими планами він мав йому передати кілька агентів одного з наших резидентів. Можу вас запевнити, що Беата і Салаї були непричетні до тих коштовностей. Для нас це було не таким уже й важливим.

— Отже, доктор Губер збрехав мені?

— О, так! Тепер зрозуміло, чому він це зробив. Цим він хотів допомогти Віктору. Ваш наречений поскаржився Губерові, що ви його прогнали, і Губер вигадав версію, начебто ті коштовності можна знайти тільки з допомогою Беати.

— Мене дивує тільки, чому вам нічого не було відомо про оту дівку.

— Мабуть, тому, що Віктор служив не тільки нам, — пояснив Браун. — Та це незабаром з'ясується. Якщо моє припущення підтвердиться, стане зрозуміло, що Віктор Меннел мав і таких агентів, про яких ми не знали. На жаль, наша внутрішня служба часом не спрацьовує як слід. Хельго, тільки я прошу вас, щоб ця розмова залишилася між нами.

— Чи не хочете, щоб я поїхала в Угорщину?

— Поки що ні. Досить ясно і так, що там сталося. Провал. Губер зрадив. Його не вдалося ліквідувати. І, очевидно, люди, які мали це виконати, теж провалилися. Гадаю, потерпіла фіаско ціла наша агентурна мережа. Їдьте додому, Хельго, відпочиньте. Якщо дозволите, я колись увечері навідаюся до вас, і ми про все поговоримо.

Залишившись на самоті, Браун зручно вмостився у глибокому кріслі і згадав Губера. Він ніколи не любив його. Щиро кажучи, Губер був єдиний, з ким він почував себе невпевнено. Ніяк не міг розпізнати й проникнути в його потаємні думки. Губер ніколи не сперечався, на запитання відповідав одверто, лаконічно. Коли не погоджувався з чимось, висловлював своє заперечення тактовно, додаючи в кінці: «Проте ви керівник, і ваше право приймати остаточне рішення».

Браун нахилився, увімкнув диктофон і попросив зайти до нього Шлеззіга.

Перше серпня випало на п'ятницю. В цей день Оскар Шалго справляв свої іменини. Було не дуже весело, бо того ранку вони з Фелмері повернулися з Балатонфюреда настільки втомлені, що мерщій полягали спати і прокинулись пізно після полудня. В Шалго не було апетиту, і він навіть не обідав. Зійшов у сад, щоб провітритися. Старий відчував, що з'ясовано вже чимало фактів, але для доведення своїх припущень усе ще бракує доказів. «Як же створити таку ситуацію, — подумав він, — щоб убивця розкрив себе сам?» Він прогулювався уздовж огорожі вілли Таборі, час від часу зазираючи у двір сусіда. Згодом помітив, як Казимир з професором пішли на пляж. Піднявшись трохи вгору, побачив Бланку і Губера. Вони сиділи: і південно-західного боку вілли під горіхом: жінка в гамаці, Губер у плетеному кріслі. Старому дуже кортіло послухати, про що вони там балакають. Ховаючись від пекучого сонячного проміння, Шалго пішов далі уздовж огорожі, у тінь каштана. Раптом помітив, що ворота гаража відчинені. Якийсь час вагався, нарешті відчинив хвіртку і спокійно пішов до гаража.

Через півгодини Шалго вже сидів на терасі і з апетитом вечеряв. Коли прийшов Балінт, він саме їв бабку з ізюмом, запиваючи какао. Ліза запросила за стіл і майора. Той сів без усяких церемоній, відбатував собі добрий шмат бабки і почав зі смаком уминати її.

— Шановна тітко Лізо, невже цей прискіпуватий старий заслуговує на те, щоб годувати його такими смачними стравами? — жартував він.

— Та в нього ж сьогодні день народження, — пояснила Ліза. — У цей день я завжди готую йому бабку з ізюмом і какао.

— День народження?! Ну й ну! А в селищі ходять чутки, що… — Він змовк, відчуваючи, що мало не бовкнув зайве.

— Якщо вже почав, то закінчуй, — промовив Шалго.

— Міклош, певно, хотів сказати, що тебе бузько приніс…

— І разом з бузьчихою вигодував, аж поки матінка Шалго не натрапила на мене і не всиновила. Як Бланка Казимира.

— На свою ж голову, — засміявся майор.

Обличчя Шалго блищало від поту. Він добродушно дивився на усміхненого Балінта, не сердячись за його жарт.

— Ти невиправний, — жартома дорікала Балінта Ліза. — Скажи нам щиро: чи бачили ви колись у своєму Веспремі хоч одного живого диверсанта? Бо якщо ні, то ти мусиш цілувати мені руки за те, що я затримала двох справжніх, живих диверсантів.

Балінт поставив на стіл порожню чашку і струсив із брюк крихти.

— Еге ж, а коли вас, дядьку Шалго, обвели навколо пальця отой Тібор з Неатого, ви не були такі розумні!

— Щиро кажучи, ні. Вони й справді обдурили мене класично. Зізнаюся. Я вже сам чимало картав себе за це. — Він запалив сигару. — На щастя, Губер повівся чесно.

— Скажіть, дядьку Шалго, ви все ще не вірите йому? — запитав Балінт.

Замість Шалго відповіла Ліза, яка ще не знала про результати нічної поїздки у Фюред.

— Це не недовіра, Міклоше. Оскару просто хотілося б одержати відповіді на деякі запитання.

Балінт відкинувся у кріслі, простягнув свої довжелезні ноги і глянув на старого з виглядом людини, в якої за плечима багатий життєвий досвід.

— Ну, що вас цікавить, дядьку, на сьогоднішній день? — почав він жартома. — Бо я, Міклош Балінт, сьогодні в хорошому настрої і можу відповісти на будь-які ваші запитання в цій справі.

— Лізочко, візьми папір та олівець і уважно занотовуй все, що скаже дядько Міклош. Поклич, будь ласка, і Фелмері. Куди він до біса подівся?

— Казав, що піде трохи покупатися.

— А ви не замовляйте мені зуби, дядьку. Запитуйте мерщій.

— Гаразд, — погодився Шалго. — Мов перше запитання: хто вбивця?

— Еріх Фокс, колекціонер антикварних речей з Мюнхена.

— Які у вас докази?

— Відбитки пальців та сліди взуття.

— Хіба і сліди взуття знайдено? — здивувалася Ліза.

— Щойно я дістав повідомлення з Веспрема. Сліди, виявлені в гаражі, належать людині, що носить сорок другий номер на гумовій підошві. Власник цього взуття клишоногий.

— В такому разі його неважко знайти, — з серйозною міною на обличчі зауважив Шалго.

— Чому неважко? — перепитав Балінт.

— Бо якщо він клишоногий, то обов'язково гелготітиме, варто лише уважно прислухатися.

— Облиште дурниці, дядьку! Йдеться про важливі речі.

При цих словах до них підійшов Фелмері. Почувши жарт Шалго, він голосно засміявся і сів на лавицю.

— Авжеж, важливі, — погодився старий.

— З вами неможливо серйозно говорити, — пробурчав у відповідь Балінт.

— Не гнівайся, синку. Твої висновки добрі, хоч вони мені й не до вподоби. Але добрі вони тільки в тому разі, якби ми прагнули поскоріше закрити цю справу. Все гладенько. Вбивця — пан Фокс. Щоправда, він виїхав на Захід, відбитки пальців ще не звірили, але можна твердити, що вони належать йому. Далі, нами затримано дванадцять агентів, двох найманих убивць, одного гінеколога, що виготовляє ґудзики, та одне руде дівчисько. Для виконання плану це навіть забагато, — іронізував старий. — Одне слово, повний ажур! Тільки душі моїй від цього не легше. — Він розвіяв рукою дим перед обличчям. — Міклоше, ми разом оглядали машину Меннела у Веспремі, чи не так?

— Вірно. Та це не міняє суті справи.

— Але я переконався, що в машині вмонтовано автоматику, яка фіксує не тільки готовність рації до прийому і передачі, а й те, коли до тієї рації торкається чужа рука. А з цього можна зробити деякі висновки. Далі. Якщо Меннел і справді знайшов коштовності, то мене цікавить, де вони були заховані. Це треба довести. Поки ти цього не зробиш, я й надалі шукатиму вбивцю.

«А чи знайдемо його?» — засумнівався подумки Фелмері, дивуючись тим часом, чому старий не розкаже Балінтові про результати нічних пошуків у Фюреді.

Балінт глянув на годинник.

— Через годину я вам доведу, що Меннела вбив саме Фокс, — сказав рішуче.

— Оце вже й мені цікаво, — буркнув Шалго, перезирнувшись із Фелмері.

В цю мить задеренчав телефон. Ліза побігла до апарата. Чути було, як вона весело з кимось балакає.

— Шалго! — гукнула з кімнати. — Скоріше, Ерне хоче з тобою говорити.

Старий почвалав у вітальню і взяв трубку.

— Привіт. Так, це я.

— І Балінт з тобою?

— На жаль. З'їв майже всю мою бабку.

— Передай йому трубку.

Балінт привітав полковника як належить по уставу.

— Слухай-но, Міклоше, — почав Кара і щось довго пояснював майору. Не чути було нічого. Балінт лише кивав головою і час від часу вставляв: «Так… Зрозуміло». Розмова тривала хвилини чотири. Нарешті майор сказав:

— Усе зрозуміло! — і передав трубку Шалго.

— Слухай, геній-рибалка, — весело почав Кара. — Балінтові я все розповів докладно. Все йде як по нотах. Маю на увазі «збір» агентів.

— Ну й що? Цікаві кадри?

— Надзвичайно. І небезпечні. Мабуть. Губер заслуговує на відзнаку.

— То навіщо ж баритися? — роздратовано буркнув старий.

— Та годі тобі! Знову сердишся? Скажу лише, що це не рядові агенти. Однак не це важливо. Скажу про те, що цікавить саме тебе. Ми знайшли колишню завідуючу Веспремським дитячим будинком Анну Талабері. Вона вже на пенсії, але все добре пам'ятає. Пригадує і Казимира Таборі. Ось що вона розповіла: восени сорок першого в дитячому будинку з'явився елегантно вдягнений чоловік…

— На прізвище…

— Стара не пригадує прізвища.

— А якого приблизно віку?

— Це пригадує. Років сорок, на вигляд такий собі аристократ. Він сказав, що вночі хтось підкинув йому немовля, яке він уранці знайшов перед брамою. Одразу пішов у поліцію. Ти слухаєш мене, Шалго?

— Ще б пак!

— У поліції склали протокол. Оскільки той чоловік мешкав у Фюреді по вулиці Казимира, в дитячому будинку дали хлопчикові ім'я Казимир Фюреді[16]. Лікар встановив, що немовляті півтора-два місяці.

— А про всиновлення ота завідуюча знає щось? — запитав Шалго.

— Каже, — що десь у кінці квітня сорок п'ятого року до неї прийшла Бланка Таборі «й сказала, що має бажання всиновити дво-трирічного хлопчика. В дитячому будинку знайшлося таких десять чи дванадцять, і Бланка Таборі вибрала з них Казимира Фюреді.

— І це все?

— Хіба цього тобі замало? На мою думку, чудові дані!

— Ти навіть гадки не маєш, які чудові, — погодився Шалго. — Але ми знаємо набагато більше за оту завідуючу.

— Хто це — ми? Ми, імператор Шалго Другий?

— Ні, ми з Фелмері. Тим чоловіком, що знайшов хлопчика під брамою і відніс його у Веспремський дитячий будинок, був пан адвокат Мейсарош. І мешкав він не по вулиці Казимира, а по вулиці Петефі. Сьогодні вранці ми з ним мали тривалу розмову. Цю розмову, що почалася досить бурхливо, Фелмері записав на магнітофонну плівку. Добре було б, якби й ти її прослухав. Шкода, що тебе зараз тут немає, а то побачив би, як здивовано вирячився на нас Балінт. Він ще не знає про результати нашої нічної прогулянки. З твого дозволу, пост фактум, ми опечатали віллу Мейсароша до особливого розпорядження. Для цього довелося звернутися до фюредської міліції. — Голос старого посерйознішав. — Ерне, я хотів би, щоб ти негайно приїхав.

— Це неможливо, Шалго. Я мушу бути тут, доки ми не «зберемо» всіх агентів.

— Тоді дозволь мені діяти на свій розсуд, звичайно, з допомогою майора Балінта. А Фелмері змотається до тебе з магнітофонною плівкою. Прослухаєш її і зрозумієш, що твоя присутність тут обов'язкова.

— Можливо, — невпевнено промовив Кара. — Якщо Фелмері виїде негайно, то через дві години буде тут. Знаєш що? Документи для Губера я передам через Фелмері, коли він повертатиметься назад. Нехай Балінт скаже Губерові, що він може виїхати в Прагу не пізніше опівночі. Зрозуміло?

— Мені зрозуміло.

— Передай мої вітання Лізі. До побачення. Про всяк випадок будьте хтось із вас на зв'язку.

— Гаразд. — Шалго поклав трубку і сів. Кімнату наповнив приємний аромат айви. — Отже, все гаразд.

— Що ви криєте від мене, дядьку? — запитав Балінт.

— А нічого. Ми тільки ще не встигли обговорити всі деталі. Всьому свій час. Якою машиною Фелмері зможе виїхати в Будапешт?

— Великим «фіатом», — відповів Балінт.

— Добре, — кивнув старий і почав умовляти Фелмері, якому не хотілося їхати: цікаво було побути з Шалго, подивитися, що він робитиме далі. — Якщо впораєшся швидко, я не начинатиму без тебе, — заспокоїв його старий. — А доки приїде за тобою машина, перепиши на іншу магнітофонну стрічку розмову з Мейсарошем.

Поки лейтенант виконував прохання старого, Шалго розповів Балінтові про результати нічної поїздки.

— Фантастично! — вигукнув майор і збуджено забігав по кімнаті. — Не менш фантастично, ніж мій висновок щодо Еріха Фокса!

Вони вийшли на терасу і сіли в тіні. Старий дивився на озеро, на гладіні якого тут-там біліли вітрила яхт.

— А що наказав тобі Кара щодо Губера? — поцікавився Шалго.

— Я маю повідомити його про порядок виїзду. А взагалі полковник надавав мені стільки завдань, що лише встигай їх виконувати.

— Ти будеш супроводжувати Губера до Праги?

— Тільки до Райки.

— Яке ж іще завдання дав тобі Кара?

— Допитати Казимира і, якщо в нього не виявиться алібі, заарештувати його.

— Дурниця, — буркнув Шалго.

— Ще й яка! — додала Ліза.

— Напевно, Кара не сказав нам про щось важливе, — припустив Балінт.

Шалго хотів відповісти, але побачив у саду Губера, що йшов до них, і замовк.

Німець поцілував руку Лізі, привітався з чоловіками і сів на лаву поруч із Шалго.

— Я лише на хвилинку, пане Шалго, — пояснив він.

— Хоч на дві, будь ласка. Ви вже зібралися в дорогу?

— Так. Саме про це я й хочу поговорити. Я впорядкуй вав документи Меннела, і мені здається, ніби там чогось бракує. — Він глянув на Лізу. — Пам'ятаєте, шановна пані, коли ми з Герцогом ішли в підвал, на столі залишилися різні папери.

— Так, але Герцог забрав їх тоді з собою. Я вже казала вам про це.

— Міклоше, що ви знайшли у Герцога? — запитав майора Шалго.

— Його документи, різні рахунки, каталоги…

— Був ще у нього план якогось будинку, я сама бачила, — втрутилася Ліза.

— Чи можу я продивитися список документів і речей, які відібрали в Герцога під час арешту? — спитав Губер.

Балінт, не вагаючись, відповів:

— На жаль, усе разом із Герцогом відвезли в Будапешт. Чому ж ви не сказали про це раніше, якщо це для вас так важливо?

— Я не знаходжу, наприклад, і наших примірників угоди.

— Не розумію вас, пане Губер, — промовив Шалго. — Ви ж не новачок. Де були всі документи, коли моя дружина з'явилася у вітальні?

— Здається, в Герцога. Усе, що було на столі, він поклав у синтетичну папку. Звичайно, мені слід було б ту папку забрати в нього. Але я був такий приголомшений, що навіть не пам'ятаю… зовсім утратив голову. Гадаю, це вам зрозуміло. А згодом подумав, що, можливо, папку забрала в Герцога ваша шановна дружина.

— Я відібрала в нього лише пістолет і список агентів, — пояснила Ліза. — Мені й на думку не спало, що інші папірці теж мають якусь цінність…

— Ви ж були разом із ним у підвалі, — сказав Шалго. — Невже не бачили, де подів Герцог оті напери?

— Ні, не бачив, — відповів Губер, — бо пані Ліза замкнула його в інше приміщення.

— Це дійсно так. Але папку я йому віддала, щоб часом не запідозрив чогось. Та й хотілося, щоб під час арешту в нього було знайдено речові докази. — Жінка невинно глянула на Шалго і стурбовано вигукнула: — О боже, невже я зробила щось не так?!

— Ну, що ти, любонько, — заспокоїв її старий, — ти все зробила як слід. І взагалі ти зіграла свою роль чудово, мов артистка на сцені. — І Шалго глянув на Губера, який зовні здавався спокійним і навіть байдужим до того, що говорилося.

— Так, я казав таке.

— Мене й не зацікавив той план, бо я зрозуміла, що, Герцогу ви сказали неправду.

— Я не хотів, щоб креслення потрапило до рук Герцога, — пояснив Губер. — Власне, воно належало Меннелу. На жаль, я не оглянув його ретельно, але, здається, то плай тієї самої вілли, де один німецький офіцер заховав коштовності під час відступу.

Раптом Балінт, який досі уважно слухав розмову, ляснув себе долонею по лобі.

— До біса! Чому ж ви раніше нам цього не сказали? — Всі з цікавістю озирнулися на нього. — Адже Герцог знищив ту схему!

— Звідки це тобі відомо? — спитав Шалго.

— А коли ми везли Герцога з Єллінеком у Будапешт, вони, очевидно, гадали, що я не розумію по-німецьки, тому Єллінек запитав у Герцога, чи той уже побудував віллу. Герцог відповів, що ні, бо креслення знищено. Поруч мене сидів перекладач, він поцікавився, де Герцог мав намір будувати віллу. Той відповів, що в Баварських Альпах, але тепер це вже, мовляв, нереально. Даю собі голову відтяти, коли Герцог не спалив або якось іншим чином не знищив ту схему!

— Це досить імовірно, — задумливо промовив Шалго, — але я про всякий випадок подзвоню полковникові, щоб він повернув нам усі ті документи через Фелмері.

— Вибачте, — перепросив Балінт, — у мене ще багато роботи, треба їхати у Веспрем. Пане Губер, полковник просив передати, що ви незабаром одержите всі необхідні для виїзду документи. Лейтенант Фелмері зараз їде в Будапешт, а опівночі повернеться і привезе їх. Ви будете вдома?

— Звичайно.

— Вам виписано дипломатичний паспорт, квиток на літак, дипломатичні номери для машини, візу, нові шоферські права, — одне слово, усе необхідне.

— Спасибі, — з полегшенням зітхнув Губер.

— А ще товариш полковник передає вам подяку, — додав Балінт. — Я супроводжуватиму вас до кордону, а на перепускному пункті в Райці передам вас майорові Пшіході, співробітникові чехословацьких органів безпеки. Він поїде з вами в аеропорт і допоможе там у всьому.

— Я дуже вдячний вам, пане майор, — сказав Губер. — Ви й справді надто уважні до мене. — Він підвівся. — Не смію більше заважати вам. Чекатиму на вас, — і, вклонившись, вийшов.

Через якийсь час Балінт запитав у Шалго:

— Ну, яка ваша думка?

— Про що ти?

— Про рішення Кари. Губер зробив нам велику послугу. Шалго потер долонею своє округле підборіддя і, ввівши брови, глянув на майора.

— Тебе цікавить моя щира думка?

— Так.

— Лізанте габес, деліріум Губертіозмус, — промовила Ліва і пішла в кімнату.

Балінт зачудливо глянув їй услід.

— Що вона сказала?

Старий докірливо похитав головою.

— Ти й досі не вивчив нашої з Лізою мови? Шкода. Та нічого, я перекладу. По-нашому це значить: не кажи гоп, доки не перескочиш.

— Чудні ви люди. Я просто не розумію, як можна так жити?!

— Чому? А як ми живемо?

— Ви не вірите в людей! Мені здається, що ви підозрюєте навіть одне одного. Чому б і не повірити, що Губер став на правильний шлях? Він так багато зробив для нас! Адже ви самі допитували Герцога. Губер приречений на смерть, я не заздрю йому. Руки браунів сягають і за край світу. Вони можуть знайти Губера в будь-якій країні. Полковник Кара повідомив, що перевіркою встановлено: син Губера і справді мешкає в Гавані, йому надано там політичний притулок. Цілком природно, що Губер хоче виїхати в Гавану, а не в Москву. Або візьмемо, наприклад, Тібора Сюча і Беату Кюрті. Хіба не він їх викрив? А міг і не робити цього…

— В цьому я не переконаний, товаришу майор, — заперечив Фелмері. — На мою думку, цей його хід був добре обміркований з психологічного боку.

Балінт лише рукою махнув.

— Балачки! Це сталося випадково, і, якщо хочете, на, просто поталанило. — Міклош глянув на Шалго. — Ви повірили Сючу в його казку з фірмою «Артекс»?

— Повірив, — згодився Шалго. — Повірив, бо придумали вони це геніально. Але ви забули про одну річ, Мілош.

— А саме?

— А саме про те, що сталося перед тим, — промовив старий. — Про той психологічний стан, у якому перебував Губер. А це вже аж ніяк не випадковість. Губер з самої початку знав, відчував, що я не вірю йому. Він помітив, що за ним стежать, знайшов мікрофон за радіаторам і, знаючи, що його телефонні розмови підслуховують, жив у постійному напруженні, весь час чекав на якийсь «сюрприз». Він просто не міг піти на змову з Сючем і Беатою. До того ж він був переконаний, що має справу з провокаторами. Невже ти не розумієш, що інакше він не міг поводитися, навіть якщо, припустімо, душа в нього нечесна.

— Отже, ви теж вважаєте, що Губер негідник? — звернувся Балінт до Фелмері.

— А біс його знає, — вилаявся лейтенант. — Але дядько Шалго правий, бо поведінку і дії Губера інакше пояснити й не можна.

— Дурниці. Суб'єктивні твердження. Безперечно, факти можна тлумачити по-різному, тут не треба шаблону. Принаймні я так вважаю. Товариш Кара наголосив, що послуга Губера неоцінимі. — Балінт, власне, хотів сказати про Кару зовсім інше, але вчасно схаменувся, боячись образити старого Шалго. Тим більше, що він уже й так незадоволений. Тільки згодом, коли вони з Фермері вже під'їжджали до Веспрема, у майора вирвалося: — А чи знаєш, — звернувся він до лейтенанта на «ти», — колись давно Кара мені розповідав про жахливий випадок. Певно, тобі відомо, що в п'ятдесятих роках він невинно відсидів п'ять років у тюрмі?

— Відомо, — відповів Фелмері і глянув за віконце. Краєвид здався йому одноманітним. Можливо, через те, що вся його увага була зосереджена на доводах Шалго. — То що ж розповідав тобі Кара? — перепитав він, силкуючись уважно слухати Балінта.

— А те, що одного його друга в ті роки теж несправедливо засудили і стратили. Чи був він свідком страти, не казав, та це й не має значення. Так от, його товариш навіть під шибеницею вигукував патріотичні лозунги. І знаєш, що сказали ті, які засудили його до страти? Що він дуже хитрий ворог: навіть на шибениці двурушничав. Уловив суть?

— Так. Здається, вловив, — замислено промовив лейтенант. — Але Шалго не такий. Не вірю, щоб він міг засудити когось без вини. Він у чомусь підозріває Губера, але й мені не сказав, у чому саме. Кілька днів тому ми з ним пропливли на човні тим маршрутом, яким плив Меннел перед смертю. Коли причалили до берега, він ретельно обшукав човен. Знайшов якусь маленьку річ, але не показав її, сховав. Я запитав, чому він криється під мене, а він відповів: мовляв, не хоче впливати на хід моїх думок. Це факт, що не вірить Губеру. Та це, власне, його право. Що він може вчинити йому, якщо сам полковник довіряє німцеві? Нічого! Губер одержить свої документи, як і було домовлено, подякує нам, ми йому скажемо спасибі за послуги, за видачу агентів — і прощавайте. Залишається знайти вбивцю. Якщо вбивство вчинив не Еріх Фокс, то я переконаний, що Шалго незабаром знайде злочинця.

— Можливо, — похмуро кивнув Балінт: йому не сподобалося, що Фелмері так захищає Шалго.

За наказом полковника Кари Балінт підготував відправку Тібора Сюча і Беати Кюрті в Будапешт. Перед підправкою він ще раз допитав їх. Сюч поводився спокійно, байдуже. Зізнався лише в тому, що завербувала його Беата, а він, мовляв, не вагаючись, дав згоду виконувати завдання. Результати його агентурної діяльності відомі, мікрофільми в руках органів безпеки, а про те, коли, від кого і як він добув ці мікрофільми, не зізнається, хай хоч повісять його. Навіть сказав, що, якби його стратили, було б найкраще, бо життя його вже не цікавить. Не заперечував, що кохає Беату, навіть жити не може без неї, а вона ж менше десяти-п'ятнадцяти років не дістане, тож нехай краще кінчають з ним.

Балінт подав знак, на Сюча наділи наручники і попели до «чорного ворона», що стояв у дворі управління внутрішніх справ. Потім майор почав допитувати Беату. Вона попросила сигарету і жадібно затягнулася, нервово ковтаючи дим.

— Може, випили б чогось? — запитав майор.

— Якщо можна, трохи коньяку.

— Прошу, — відповів Балінт і подав знак одному своїх співробітників. Той приніс пляшку коньяку. Май налив трохи у стопку, і вона вихилила, навіть не моргнувши.

— Куди мене повезуть? — запитала нарешті.

— В Будапешт. Всю вашу мережу розкрито, — сказав майор. — А ваша доля тепер цілком залежить від того, на скільки розумно ви поводитиметесь.

— Який строк мені можуть дати? — спитала вона вже спокійніше. Мабуть, сигарета і коньяк трохи заспокоїли її.

— То вже вирішить суд, він братиме до уваги багато різних факторів. У разі щирого зізнання, якщо це сприятиме успіхові розслідування, ви можете відбутись лише кількома роками. Для жінки, особливо для молодої, це має неабияке значення.

Беата вп'ялася поглядом у пляшку з коньяком. Слідчий налив їй ще трохи, і майор кивнув їй головою на знак, що може випити. Раптом передумав, узяв стопку і разом з пляшкою заховав у шафу.

— Дайте ще трохи, — благала Беата.

— Потім, потім! — Балінт запалив сигарету. — Скажіть, хто, на вашу думку, вбив Меннела?

Беата кусала нижню губу так, що вона аж спухла. Жарина сигарети вже припікала їй пальці, та вона усе ще жадібно затягувалася. Зрозуміла, що становище її безвихідне. Меннела немає в живих, Тібора і Гейзу теж арештовано.

— Дайте ще сигарету, — попросила вона. Балінт задовольнив її прохання. — Чи зважать на мої зізнання?

— Я гадаю, обов'язково зважать.

— Гаразд. Я розповім усе, що знаю. Запитуйте.

— Хто вбив Меннела?

— Доказів у мене немає. Але переконана, що це зробив мій наречений, Гейза Салаї.

— Ви можете сказати це йому просто у вічі?

— Так. Адже коли він відібрав у мене лист Меннела, він погрожував убити його, якщо я не порву з німцем. Гейза фізично дуже сильний і страшенно ревнивий.

— Приведіть Салаї, — наказав слідчому Балінт.

Оскара Шалго трохи зачепили за живе слова майор Балінта, і разом з тим йому приємно було, що молодий лейтенант став на його захист.

— Я цілком розумію Міклоша, — сказав він після вечері Лізі, яка, помивши посуд, внесла йому миску гарячої води для ніг. — Порушення законності, які мали місце у п'ятдесятих роках, живучі. Варто комусь із державної безпеки помилитися, як тут же посилаються на ті часи, наводяться приклади.

— Чого ти краєшся? Адже Ерне схвалив твій план, а це головне. Я теж вважаю, що твої підозри небезпідставні. Але припустимо, що ми помилилися. Ну то й що? З ким таке не трапляється!

Старий хотів щось відповісти, але в ту мить задзеленчав телефон прямого зв'язку з полковником Карою.

— Сиди, не виймай ноги, — сказала жінка і принесла апарат.

— Балатонемед. Шістнадцятий слухає, — сказав у трубку старий.

По той бік проводу чийсь хрипкий чоловічий голос тихо спитав:

— Полковник Кара?

— Ні, полковник у Будапешті. Повернеться завтра чи позавтра.

— Прошу вас, мені терміново треба поговорити з полковником Карою!

Шалго мовчки показав Лізі на другий телефонний апарат. Жінка зняла трубку і щось пошепки почала говорити черговій телефоністці. А старий тим часом порадив незнайомому викликати через міжміську телефонну станцію міністерство внутрішніх справ, мовляв, там, можливо, знайдуть полковника на роботі.

— А звідки ви дзвоните? — запитав Шалго.

— З Кестхея.

— Тоді краще підіть у місцеве управління внутрішніх справ, там мають прямий зв'язок з Будапештом.

— Уже пізно, а нам треба негайно діяти, — відповів незнайомець. — А чи немає заступника полковника?

— Є. Я його заступник. Оскар Шалго.

— В такому разі, мені з вами негайно треба зустрітися. Моє прізвище Монтьє. П'єр Монтьє. Я француз, турист. З п'ятнадцятого числа мешкаю в Балатонемеді, в готелі «Шелле». Приїхав у Кестхей лише на два дні.

— Зрозуміло. Де і коли ви хочете зустрітися?

— В Шіофоку, в барі готелю «Європа». Зараз п'ять хвилин на дев'яту, я виїжджаю негайно, о десятій годині буду там. Отже, до зустрічі о десятій в готелі «Європа».

— Домовились. Але як я вас упізнаю?

— Дуже просто. Скажете офіціантові, що шукаєте мене.

— Будь ласка, повторіть ще раз ваше прізвище.

— П'єр Монтьє.

— Зрозуміло. П'єр Монтьє. Добре, пане, — сказав старий, помітивши краєм ока, що Ліза щось записує. — А ви можете сказати, у чому все-таки справа?

— Я покажу вам убивцю Віктора Меннела Еріха Фокса.

— Еріха Фокса? Ви жартуєте, пане. Наскільки мені відомо, Еріх Фокс ще двадцятого числа покинув Угорщину.

— Так, він виїхав, але вчора повернувся. Якщо ви його не арештуєте сьогодні вночі, буде пізно, бо він завтра знову виїжджає. До побачення о десятій годині в Шіофоку. — І П'єр Монтьє поклав трубку.

Старий дивився на Лізу, яка саме набирала якийсь номер. Чергова комутатора відповіла, що номер, який вона просила, зайнятий.

— Облиш, люба, — сказав Шалго. — Попроси, хай з'єднають з готелем «Європа». — І через якийсь час Шалго вже розмовляв з черговою адміністраторшею готелю Агі Добраї.

— Чи мешкає у вас француз П'єр Монтьє?

— З п'ятнадцятого липня, — відповіла дівчина. — Але вчора він виїхав у Кестхей. Він журналіст, порядний чоловік. А вродливий такий, як…

— Як я? Це ти хотіла сказати? — жартома перервав її старий.

Агі Доораї щиро засміялася.

— Я хотіла сказати, як Жан Габен, — пояснила вона. — Дядьку Оскаре, ви не знаєте, чому майор Балінт цікавився Еріхом Фоксом?

— Цікавився?

— Так. Правда, під секретом.

— А що, щось знаєш про нього?

— Він учора повернувся з Мюнхена, розрахувався, сів у машину і поїхав. Сказав ніби, що їде в Шіофок. Ми з учорашнього полудня шукаємо товариша майора, але марно. Якщо випадково зустрінетеся з ним, скажіть що Фокс повернувся.

— Неодмінно скажу. Дякую. На добраніч, дочко!

— До побачення!

— Ну й ну! Схоже на те, що справа ще більше заплутується, — звернувся Шалго до жінки, коли поклав трубку, і докладно переказав їй зміст розмови з П'єром Монтьє. — В усякому разі, якщо Петі не подзвонить, доведеться мені їхати в Шіофок.

— А якщо подзвонить?

— Тоді побачимо. — Він вийняв ноги з води і, крекчучи, витер їх насухо. — Якби ти знала, як тепер мені полегшало! Наче на світ народився. Хоч бери участь у марафонському бігу.

— Цікаво було б на тебе глянути в цій ролі, — всміхнулася жінка і винесла миску з водою. Коли повернулася, старий уже розмовляв з кимось по телефону.

— Слухаю, Петі, уважно слухаю. — Шалго схвально киває головою. — Спасибі, Петі, велике спасибі. Сподіваюся, що ти не помилився. З'єднай мене негайно з полковником Карою. Жду. — Він поклав трубку і запалив сигару. — Якщо мене шукатимуть, — звернувся згодом до дружини, — скажи, що поїхав у Шіофок і повернуся тільки ранком. Дай мені, будь ласка, чисті шкарпетки. Якісь модні.

Жінка мовчки виконала його прохання.