3.


До вітальні увійшов Казимир.

— Ви самі, дядьку?

Шалго схаменувся.

— Як Бєляєв у космосі.

Казимир підійшов ближче і зупинився біля стола. Погляд його був колючий, голос різкий і холодний, паче лезо ножа.

— Ваш приятель підозрює мене?

— Всіх, — відповів Шалго і підвів очі. — Може, навіть і мене.

— Він ставить дурні запитання.

— Дурні балачки породжують дурні запитання. Це цитата з вибраних творів Шалго.

— Мені не до жартів. Я серйозно питаю.

— Я теж. Те, що я сказав, серйозно, навіть геніально. Воно має глибокий філософський зміст.

— Ви й мені підкидаєте принаду? Я не клюну на неї. — Голос Казимира став лагіднішим.

— Ти сказав неправду, що їздив у столицю.

— Не вірите, що я був у Будапешті?

Шалго позіхнув, прикривши рот. Потім почав шукати в кишені сигару, але не знайшов. Важко підвівся, та Казимир випередив його: підійшов до буфета, вийняв шкатулку з сигаретами і подав старому. Той відкусив кінчик сигари, виплюнув його, навіть не глянувши куди. Запалив.

— Так про що ти? Ага, згадав. Ні, не вірю. Але це зараз не так і важливо. Кара просто задав тобі кілька звичайних, стандартних запитань. Якщо справа ускладниться, він ще багато про що тебе питатиме. Ти розумний хлопчина, Казимир, і я переконаний, що в майбутньому твої відповіді будуть дотепніші.

— Невже ви можете повірити, що я прикінчив того донжуана?

— Синку, це не залежить від того, віримо ми чи ні. Ти ж інженер. І теж не просто віриш законам фізики, а знаєш їх. І знаєш тому, що тобі їх довели. Кара теж хоче знати, хто вбив Меннела. І він це доведе. Гадати тут не можна. Ось через те його і цікавлять усі подробиці.

— Ну й хай собі запитує. Мене він може питати про що завгодно. Я відповів йому. А решта — то його справа. На вашому місці я не в цьому будинку шукав би вбивцю.

— Його треба шукати серед знайомих Меннела, — пояснив старий.

— А я б на місці вашого друга поцікавився, хто має спорядження для підводного плавання.

— Ти маєш на увазі, що… — Шалго замовк, закінчивши речення в уяві: Меннел сидить у човні, загоряє. Вбивця підпливає під водою і…

— Мабуть, убивця схопив його за шию ззаду, — продовжував Казимир. — Меннел не зміг захиститися. Той задушив його, стяг у воду, а сам по дну виплив на берег. В очереті можна зникнути безслідно.

— Цікава версія. Але полковникові ти про неї не говори.

— Чому?

— Тому, що й ти маєш таке знаряддя.

— Ет, відчепіться від мене, дядьку, — спалахнув Казимир, підвівся і вийшов з кімнати.

Із саду долинув голос Лізи. Шалго підійшов ближче до відчиненого вікна.

— Якась симпатична дама шукає Меннела, — стиха повідомила Ліза, кивнувши головою в той бік.

— Ти сказала їй, що його вже немає в живих?

— За кого ти мене маєш, любий? — образилась жінка, але повела далі: — Вона приїхала з якимось мужчиною на машині. Автомобіль залишила перед кафе-кондитерською. Сама вийшла, а чоловік залишився.

— Хай увійде, — сказав Шалго. — А ти запиши номер машини. І не сердься. Я ж не хотів тебе образити.

Ліза вийшла. Шалго поправив комір сорочки, пригладив волосся.

— Заходьте, заходьте, — почувся голос Лізи. — Собака не кусається.

— У вас є собака, тітко?

— Ні, немає. Тому й кажу, що не кусається.

Шалго всміхнувся. «Вже не сердиться», — подумав задоволено. Зупинившись на порозі, він стежив з тераси за вродливою стрункою дівчиною з рудим волоссям.

— Пан Шалго, — відрекомендувала Ліза свого чоловіка дівчині. — Менеджер[5] Віктора Меннела.

— Добридень! — вклонилася дівчина і піднялась на терасу.

— Цілую ручки, панночко. — Старий легким елегантним рухом показав у бік крісла, що стояло у тіні під великим кольоровим зонтом. Потім, паче якийсь англійський лорд, звернувся до Лізи: — Спасибі, Лізо, можете бути вільні. — Дівчина сіла в крісло, коротенька спідниця задерлася, відкривши її засмаглі пружні стегна. Вона почекала, поки Шалго вмоститься, і заговорила:

— Мене звуть Беатою Кюрті. Я б хотіла бачити пана Віктора Меннела.

— А в якій справі, коли дозволите?

Дівчина вийняла з сумочки сигарету і запалила. Закинувши ногу за ногу, сперлась на спішку крісла і зробила спробу поправити коротку спідницю, та марно. Від цього вона не подовшала. Проте це її анітрохи не бентежило.

— Я двоюрідна сестра Віктора, — заявила вона.

Шалго від несподіванки захлинувся димом і закашлявся. Обличчя почервоніло, все тіло вкрилося потом. На цей раз він навіть зрадів кашлю, який дав йому змогу приховати своє збентеження і зібратися з думками. «І після цього хай ще хтось скаже, що в розслідуванні не треба мати щастя! Чорта лисого! Адже кілька днів він силкується зрушити справу я мертвої точки. А тут тобі раптом з'являється гарна рудоволоса дівчина (її надіслав, певно, сам бог контррозвідників) і просто собі заявляє, що вона сестра Меннела. Оце так, прямо в яблучко! Ось тільки Ліза… Не треба було їй втручатися, рекомендувати мене як менеджера. Щоправда, дівчину це анітрохи не здивувало. Мабуть, вона вважає за природне, що в Меннела є менеджер. Що ж, доведеться дотримуватися цієї версії. Виправити Лізину помилку встигну і згодом. Отже, я менеджер». Шалго вибачився перед дівчиною: мовляв, клята сигара підвела.

— Вибачте, повторіть ваше ім'я.

— Беата. Беата Кюрті. — Вона з цікавістю оглядала кімнату, ніби шукаючи когось, — мабуть, Меннела, — а тим часом розповідала: — Я одержала від нього листа. Він просить, щоб сьогодні по обіді я приїхала до нього.

— Сьогодні? По обіді?

— Двадцять шостого, — всміхнулася дівчина. — Сподіваюсь, я не переплутала дату? Сьогодні двадцять шосте, чи не так?

— Так, ви не помиляєтесь. Сьогодні дійсно двадцять шосте, субота. Цікаво. — Він замовк, замислено втупившись перед собою. — Таким чином, Віктор і ви… — Товстун говорив навмисно повільно, зупиняючись. Чекав, щоб дівчина сама розплутала клубок її родинних зв'язків з Меннелом.

— Батько Віктора і моя мати — рідні брат і сестра, — пояснила Беата. — Прізвище моєї матері теж Меннел.

— О, так, так. Тепер пригадую. Правда, Віктор не дуже охоче розповідав про свої родинні зв'язки.

В очах дівчини промайнула якась тінь.

— Хіба його немає дома? — спитала стурбовано.

— На жаль, немає, — відповів Шалго. — Я хотів повідомити вас, але не знав вашої адреси. Адже конче потрібно було з вами поговорити.

— Невже він виїхав?

Шалго пустив кільце диму і співчутливо, сумно глянув на дівчину.

— Він помер.

Беата злякано округлила очі. Від несподіванки навіть забула закрити рот.

— Помер? — тихо перепитала вона, і пальці її почали нервово обмацувати сумочку.

— Його вбили. Вранці двадцятого. Тобто тиждень тому.

— Благаю, не жартуйте! — Обличчя дівчини пополотніло.

— Зі смертю не жартують, — відказав старий, слідкуючи за кожним рухом дівчини. — Його вбили, — повторив він ще раз. — Його хтось задушив, один або двоє, точно не встановлено. Нам ще невідомо, хто і за що це зробив.

Зіниці в очах дівчини спочатку розширились, потім звузились. Вона хотіла щось сказати, але не могла вимовити жодного слова, забула навіть про сигарету, що диміла в неї між пальцями.

— Може, шановна Беато, ви чимось допоможете нам? Можливо, вам щось відомо? Та й похорони…

— Вбили?.. — розгублено повторювала дівчина, безтямно дивлячись перед собою. Говорила вона пошепки, ледве чутно. — О боже милосердний! — скрикнула раптом і кинула в попільницю недокурок, потім дістала із сумочки носову хусточку й почала витирати очі.

Однак старий помітив, що очі в неї залишилися сухі. Так навіщо ж їх витирати?

— Прийміть наше щире співчуття.

— Спасибі, — прошепотіла дівчина. — Бідолашний Віктор!

— Чи не треба повідомити матір? — запитав Шалго. — Я охоче міг би відправити їй телеграму.

— Матір? Мою матір?

— Так. Органи слідства вже дозволили забрати тіло.

Дівчина ніби отямилась. Згадка про матір, здавалось, заспокоїла її.

— Ні. Матір повідомляти не треба.

— Я запропонував це тільки тому, що з Гамбурга приїхав шеф Віктора, пан Отто Губер. Отже, можливо, ваша мати домовилась би про похорони або про те, куди перевезти тіло.

— Прошу вас, пане, — зніяковіла дівчина, бгаючи хусточку. Її обличчя поволі почало набувати природного кольору, з очей зійшов страх. Вона вже дихала спокійно, рівномірно. Шалго здалося, що вона набралася духу, оволоділа своїми почуттями. Ніби зрозуміла, що смерть її двоюрідного брата — незаперечний факт, який треба сприймати тверезо, як реальність.

— Прошу вас зрозуміти моє химерно становище. Навіть не знаю, як вам пояснити… — Вона важко зітхнула і провела язиком по губах. — Спробую, може, зрозумієте. — І взяла сигарету, але не запалила, а тільки покрутила в пальцях. — Ви знаєте, відносини між моєю матір'ю та батьком Віктора дуже погані. Можна сказати, вони ненавидять одне одного. Матері навіть не відомо, що Віктор поїхав в Угорщину.

— Ви ж казали, що одержали від нього листа?

— Так, але він надіслав його на адресу мого нареченого. Мати не знає, що я хотіла зустрітися з ним. Я сказала їй, ніби одержала путівку на три дні в будинок відпочинку нашого підприємства. Збрехала, що з нервами в мене не гаразд. Отже, тепер три дні не можу з'являтися вдома.

— Зрозуміло, — промовив старий. У нього склалося таке враження, неначе дівчина вигадала все це на ходу, тільки тепер. Не сподобалась йому й вигадка з будинком відпочинку. Але все-таки він був радий такому поворотові подій.

— В який будинок відпочинку ви одержали путівку? — поцікавився він.

— Та немає в мене ніякої путівки! Кажу ж — збрехала матері. Я розраховувала, що ми три дні погостюємо у Віктора, що він нам забезпечить номер…

— Де?

— В готелі чи десь в іншому місці. Адже для іноземця це не проблема…

— Тільки не тут. Готель переповнений. Хіба що десь на приватній квартирі…

— Так що ж тепер нам робити? — запитала дівчина, нервово запалила і глянула на старого.

— Ну, що ж. Якщо підкинете мене в селище, — запропонував Шалго, — то спробую допомогти вам. У готелі в мене є кілька хороших знайомих. Ваш наречений теж залишається з вами?

— Звичайно.

— Тоді вам потрібні дві кімнати.

— Навіщо? Ми ж заручені! — Вона показала обручку на пальці.

— Правда, правда, зрозуміло, — сказав Шалго, посміхнувшись. — Будь ласка, зачекайте мене на вулиці. Я мерщій.

— Спасибі, — подякувала дівчина і теж підвелася з крісла.

Шалго почекав, поки дівчина вийде за ворота, і мовчки поманив Лізу.

— Я поїду з ними в готель, — тихо сказав старий. — Це Беата Кюрті, двоюрідна сестра Меннела. Скажи полковникові, щоб група Домбаї якомога скоріше роздобула всі дані про неї. Номер машини записала?

— Так.

— З'ясуй, будь ласка, чия це машина. А ще передай полковникові, що е кілька обставин, які мені не сподобались. Про наслідки перевірки нехай Ерне повідомить мене. Я буду в кафе. Єва знатиме, де мене можна знайти.

— Зрозуміло. — Ліза побачила, що машина марки «оппель» уже стоїть перед будинком. — Скажи тільки: чи встановити «клопа»[6] в кімнаті Губера?

Важко пересуваючи ноги, Шалго попрямував до виходу.

— Та біс його зна. Боюсь, перепаде нам від Ерне.

— А йому не обов'язково про це знати.

— Ну що ж, підемо на риск?

— А що? Ми нічого не втрачаємо.

— Гаразд, спробуй. Але будь обережна.

— Покладись на мене.

Ліза провела старого до воріт. Почекала, доки він умостився в машині, і підморгнула йому на прощання. Потім ще трохи постояла, дивлячись услід машині, яка від'їхала.


Фелмері сидів у дворі й стежив за дівчиною. Ілонка прала білизну в тіні ясена. Палючі промені сонця обпікали спину лейтенанта. Лоб, груди, все тіло були вогкими від поту.

Дівчина всміхнулась йому:

— Дивіться, а то мозок закипить! Чому не знімете сорочку?

Лейтенанта не треба було просити двічі. Він зняв сорочку й освіжився під краном.

— Може, допомогти? — запитав він дівчину, яка складала чисту білизну в емальовану миску.

— Я вже кінчаю, — відповіла вона. — Але якщо вам уже так хочеться, можете вилити з миски воду. А я розвішаю білизну.

Лейтенантові все більше й більше подобалась дівчина. Весь день дивився б на неї, як вона, піднімаючись навшпиньки, гінка, мов тополинка, розвішує білизну.

— Ви плавати вмієте? — запитала Ілонка, коли вони вже йшли поруч піщаним берегом озера.

— Чудове місце, — промовив лейтенант, роздягаючись.

— Ви не відповіли на моє запитання. — Вона теж зняла шорти і стояла в купальнику. — Вмієте плавати?

— Не так, як олімпійський чемпіон, — посміхнувся лейтенант, — але не втоплюся. Тут глибоко?

— Досить глибоко, — кинула дівчина і побігла до води. Через кілька кроків кинулась у воду і зникла. Виринула за півхвилини і гукнула: — Ну що, лейтенанте? — Стоячи у воді, вона махала рукою.

Попливли поруч. Ілонка трохи попереду, на спині, лейтенант на півкорпуса ззаду, щоби дивитися в обличчя одне одному. Вода була тиха і тепла, вгорі сяяло безхмарне небо.

— Скільки разів купалися з Меннелом? — спитав лейтенант і жартома схопив дівчину за ногу.

— Е, ні, ми про це не домовлялися, — заверещала дівчина, силкуючись вивільнити ногу. — Відпустіть, бо вдарю.

Фелмері відпустив її.

— То скільки ж разів? — повторив лейтенант і порівнявся з Ілонкою.

— З Меннелом? Один раз. У той день по обіді, — відповіла вона. — Це що, допит?

— Ви сказали так лише для того, щоб вигородити вашого коханого.

Дівчина повернулась і попливла боком, дивлячись на Фелмері.

— Коханого? Кого це? — здивовано протягла вона. Фелмері пірнув у воду, виринув і, глянувши на дівчину, побачив у її очах цікавість.

— Казимира. Казимира Таборі.

— З чого ви взяли, що він мій коханий?

— Я переконаний у цьому. Переконаний настільки, що можу дати голову собі відрубати.

— І чому ж це я повинна вигороджувати свого так званого коханого? — поцікавилася дівчина.

— Я мав на увазі те, що він розповів старому…

— Полковникові?

— Так.

Дівчина перепливла ліворуч лейтенанта. Сонце сліпило очі, і вона прикрила їх долонею.

— А що розповів Казимир старому? — запитала.

— Він пояснив йому, що нам повезло. Культурні умови для роботи, чудові дівчата. Під час допиту можна скупатися, порибалити. Ось, наприклад, чим не чудовий зараз у мене кабінет. Я пливу за своїм письмовим столом, ви — попереду. Відпливіть трохи: не люблю, коли зазирають у мої папери.

— Як накажете, шеф, — у тон йому відповіла дівчина. — А де ж ваш телефон?

— Тут, з правого боку. Невже не бачите?

— Дозвольте подзвонити!

Так вони пливли пустуючи. Лейтенантові подобалося, що дівчина розуміє жарти. Поволі наближалися до берега. Ілонці було приємно в товаристві лейтенанта. Проте з голови не виходили категоричні слова: «… щоб вигородити коханого? Він переконаний, що Казимир Таборі… Переконаний…»

Вони вийшли з води. Дівчина лягла на траву, заплющила очі, попросила сигарету і закурила.

Фелмері сидів поруч, підставивши груди сонцю, милувався її вродливим обличчям, на якому ще виблискували краплини води.

— Отже, на вашу думку, Казимир мій коханий? — промовила раптом.

— Так. Безумовно. Він ревнує вас, тому й ударив Меннела.

— Цікаво, що зробили б ви на його місці? — запитала дівчина і глянула на нього, прикривши долонею очі від сонця. Не дочекавшись відповіді, повела далі: — Не забувайте, що Казимир знає мене від самого народження. Навіть няньчив. Коли Меннел знахабнів, Казимир обурився як за свою рідну сестру. Невже це вам не спало на думку?

Фелмері задумливо пощипував пальцями траву. «Може, й так, — думав про себе, — тільки щось не віриться». В його уяві постала сцена, коли дівчина пробігла по садовій доріжці. Він мовби знову бачив її сяючі очі. Ось вона бере інженера за руку й уважно слухає. Казимир щось гаряче пояснює, обличчя Ілонки хмурнішає, стає заклопотаним. Згодом, у вітальні, Казимир так на неї дивився, так красномовно розмовляли вони самими очима… Е, ні. Брат із сестрою так не розмовляє. Він випустив з рота хмарку диму і кинув жменю зірваної трапи у дівчину. — Скажіть відверто, Ілонко, що за тип був отой німець?

Дівчина глянула в чисте небо. Лейтенантові здалося, ніби вона щось намагається пригадати.

— Якщо відверто — я майже не знала його, — відповіла вона, знизавши плечима. — Який він був? Як би це вам виразити… Рішучий, самовпевнений. З першої хвилини мені здалося, що він цілком упевнений в успіхові. Ви розумієте, про що я кажу?

— Так, уловлюю суть.

— Мені здається, Меннел приїхав до нас в Угорщину, докладно вивчивши про нас усе до найменших подробиць. Принаймні це він так вважав. Перед виїздом в Угорщину його добре поінформовано. Сказано, мабуть, і таке, що угорські дівчата радо зустрічаються з чоловіками із західних країн. І він сам натякав на щось подібне. У вас, певно, склалося враження, мовби я навмисно не зізналася в цьому професорові, і вважаєте, ніби своєю поведінкою сама дала привід Меннелові зробити мені таку пропозицію? Розумієте, що маю на увазі?

— Здається, розумію, — промовив Фелмері. Йому сподобалася логіка дівчини.

— Повірте, нічого подібного не було. Просто я повелася з ним привітно — і тільки. Ми розмовляли, жартували. Він розповідав про свої пригоди. Якщо це правда, то Меннел принаймні тричі об'їхав увесь світ. — Дівчина перевернулася спиною догори, струсила попіл із сигарети в траву. Потім підвелася на лікті й поклала підборіддя на долоні. — А я вважаю, що Меннел дуже помилявся. Бо коли Казимир ударив його, то німця вразив не стільки удар, скільки сам факт, що його вдарили. Погляд ніби висловлював подив: «Ти що, дурню, хіба за таке варто битися?»

— Скажіть, Ілонко, чи не натякав Меннел на щось таке, з чого можна було б зробити висновок, що він має знайомих в Угорщині?

Дівчина замислилась, довго мовчала, і це не сподобалось лейтенантові.

— Ні, не натякав. Правда, казав щось таке, ніби Угорщину знає добре. Та це ще не доводить, що він уже бував у нас. Гадаю, тільки хизувався. — Дівчина загасила недокурок об землю і провела рукою по траві. Довго не зводила очей на лейтенанта. Не глянула на нього й тоді, коли раптом сказала: — Я співчуваю вашій нареченій…

— Немає в мене нареченої.

— В такому разі, співчуваю дівчині, яка стане вашою нареченою або дружиною. Я нізащо б не вийшла за вас заміж, навіть якби закохалася по самісінькі вуха.

— Чому? — посміхнувся Фелмері, взявши дівчину за — підборіддя. — Ви боїтеся глянути на мене?

Ілонка подивилася на нього, кліпаючи очима.

— Ви навіть у першу шлюбну ніч влаштували б мені допит.

— Е, ні. Мабуть, у мене були б інші клопоти. Помиляєтесь, коли вважаєте, що ми завжди тільки допитуємо. А втім, вас я не допитую. Просто мене хвилює ця справа. Зрештою, загинула людина. Невже вас не цікавить, хто вбив Меннела і чому?

— Звичайно, цікавить.

— Щиро кажучи, в мене є бажання взяти вас тепер на руки… Далі не продовжую, бо не хочу побитися з інженером. Ви його кохаєте?

Ілонка схилила голову і почала рвати траву.

— А якщо кохаю, то що?

— Тоді зрозуміло, чому ви захищаєте його, — пояснив Фелмері.

— Невже підозра впала на Казимира? — швидко підвела голову дівчина. — Дурниці! Я впевнена, що не він убивця.

Фелмері уважно стежив за Ілонкою. Її зіниці, здавалося, розширились від переляку. Складалося враження, що дівчина ще не все розповіла, промовчала про щось найважливіше.

— Незаперечних доказів немає, — відповів лейтенант. — Але могло ж таке статися, що Меннел, скажімо, не забув образи і вирішив помститися. І вранці двадцятого вони зустрілись.

— Але ж… вони не зустрічалися!

Фелмері звернув увагу на категоричність її заперечення, але прикинувся, що не помітив цього. І спокійно вів далі:

— Казимир міг навіть уже й забути про бійку і по-приятельськи вітав Меннела, а той напав на нього.

— Ви збожеволіли! — скрикнула дівчина і вороже глянула на лейтенанта. — Я ж вам лажу, що вони не зустрічалися. Казимир був у Будапешті. А втім, — на мить вона зупинилась, — Меннел не напав би на нього. Розумієте? Меннел намагався налагодити з ним дружні стосунки.

— Звідки це ви взяли?

— Знаю. Можете мені повірити.

Фелмері в'їдливо розсміявся.

— Тоді вірю. Як не вірити, коли це кажете ви!

— Дарма смієтеся, це правда. — Вона сіла, підібгавши під себе ноги. — Вважаєте, що тільки ви розумні, а всі інші — телепні. — Її голос затремтів, обличчя почервоніло від обурення.

— Вислухайте мене, Ілонко. Я не вважаю себе розумнішим за всіх, але й я не зовсім дурний. Ви хочете, щоб я вам повірив. Згода, вірю. Але чим ви мені доведете, що Меннел хотів налагодити добрі стосунки саме з Казимиром? З яких причин? Чому? Невже тому, що він був йому особисто симпатичний? Чи домагався чогось від нього?

— Не знаю, — відповіла дівчина, задумано дивлячись перед собою. — Не можу собі уявити, — повторила вона майже плачучи. — Але — хочете вірте, хочете ні — я сказала правду…

— Не вірю. І не повірю доти, доки ви не дасте вичерпні відповіді на деякі мої запитання. — Дівчина занепокоєно глянула на лейтенанта. — Я мушу знати, де Казимир Таборі був під час убивства та ще й те, де ви були дев'ятнадцятого вночі? — Він узяв дівчину за руки. — Повірте, Ілонко, я не бажаю вам нічого поганого. Зрозумійте нарешті: сталося вбивство. Винуватця або винуватців треба шукати серед знайомих Меннела, між людьми, які з ним зустрічалися. Ваше мовчання кидає тінь на обох вас. Невже ви не довіряєте мені?

— Я не казала, що не довіряю вам.

— Тоді розкажіть, до ви були дев'ятнадцятого вночі.

Дівчина нервово вищипувала з землі травинки і мовчала.


Загрузка...