Агент №13

10.

Через кілька хвилин майор Балінт заарештував Герцога і звільнив Губера з підвалу. Губер так боляче пережив усе це, що не схотів і вечеряти. Кілька разів розчулено подякував Лізі за допомогу.

— Навіть не уявляю, що було б зі мною, якби ви не виручили мене, пані. — На очі йому набігли сльози. — Життя моє висіло на волосині.

Шалго заклопотано обмацував свою хвору ногу.

— Нічого вам було так боятися, — сказав він. — Бачите, полковник про все подбав. Ми оберігали кожен ваш крок. Апарат для підслуховування теж було встановлено заради вашої безпеки.

Губер запалив сигару.

— Всього не передбачиш. У всякому випадку, на цей раз він виявився дуже до речі. — Німець вийняв з кишені список агентів і передав Шалго.

— Тут дванадцять прізвищ, дванадцять адрес і паролей. Якщо ваші люди з'являться туди з цими паролями, — вважайте, що агенти ваші. Ті, що підкреслені червоним, є керівниками груп. Кожна група складається з трьох осіб.

— Дякую, — сказав Шалго, пробігаючи очима прізвища. «Цікаво! — думав він. — Що це за люди? І чому вони стали зрадниками батьківщини? Невже продалися за гроші? Чи їх примусили? Через годину Фелмері виїде в Пешт, повезе з собою Герцога, Єллінека і оцей список. Ще сьогодні вночі управління полковника Кари приступить до арештів. А завтра Губер одержить паспорт і вилетить у Прагу…»

— Скажіть, будь ласка, пане Губер…

— Я слухаю вас.

— Ви не знаєте випадково, чий це псевдонім Сільвія?

— Сільвія? Як правило, кожна операція одержує умовну назву. Операцію Меннела було названо «Сільвією». Невже я про це не сказав панові полковнику?

— Звичайно, — розчаровано буркнув Шалго. — А я гадав, що Сільвія — це якась особа.

— У свою чергу дозвольте вас запитати, — озвався Губер і з тривогою глянув на Шалго.

Старий ствердно кивнув головою.

— Вже тут, в Угорщині, я багато чув про вас. Кажуть — ви незвичайна людина. А ще, здається, дружите з паном полковником. Це правда?

— Де ви взяли такі відомості? — запитав Шалго, думаючи над тим, яку мету переслідує Губер таким довгим вступом.

— Це вже я просто здогадуюсь. Пан полковник сказав мені, щоб у його відсутність я тримав зв'язок з вами. Ви на пенсії. Отже, якщо полковник доручив заступати його саме вам, то це можна пояснити тільки дружбою.

Вітер надворі вщух, хмари потроху розвіювались, крізь них на заході проглядало стомлене надвечірнє сонце.

— Вірно, — кивнув йому, — ми дійсно друзі. — Проте мені не зрозуміло, чому це вас так дивує?

Губер глянув на стелю і заплющив очі. Обличчя його було зморене, посіріле.

— Скажу щиро, — тихо проказав. — Суворе життя зробило вас недовірливим. Це я розумію. Природно й те, що, встановивши, хто був Меннел, ви по довіряєте й Губеру. Це загрожує мені смертельною небезпекою. Ви можете вплинути на свого друга, і я потраплю в становище, рівнозначне фізичному знищенню. Не забувайте, пане Шалго, що Меннела розкрив саме я. Я ж видав вам і агентів лінії «К-6». Що маю ще зробити, аби мені повірили? Зрозумійте, пане, я покінчив із своїм минулим і хочу почати нове життя. Кому ж, як не вам, зрозуміти б моє становище? Адже, наскільки мені відомо, ваша доля багато в чому нагадує мою. Чи, може, це вже закономірне явище, що коли ті, котрі прибилися з іншого берега, до смерті залишаються підозрілими і нещадними до нас? Але ж, крім них, може, ще хтось захоче порвати зі своїм минулим! Тож яке вони мають право…

Слова Губера несподівано вразили старого Шалго, збурили в ньому давні спогади. Зазвучали сказані колись полковником слова: «Не забувай, друже, що не тільки ти, а й інші, може, захочуть стати на шлях істини. Ти прийшов до нас із повинною, і ми прийняли тебе. В цьому наша сила, сила нашої правди». Йому раптом стало соромно. Згадалося, як ще в тисяча дев'ятсот сорок сьомому році, боляче вражений недовір'ям, він утік і став бродягою без батьківщини на довгі роки. А Ерне Кара тоді мало не заплатив життям через отих людей, які не довіряли йому — Шалго.

— Я згоден з вами, пане, — нарешті сказав він. — І обіцяю не впливати на помисли полковника. Він сумно всміхнувся. — Здається, я катастрофічно старію. Знаєте, в усій справі цій мене збила з пантелику одна річ. — Він глибоко затягнувся димом. сигари, не звертаючи уваги на пильний погляд Губера. — Оглянувши машину Меннела, ви помітили, що ми виявили там рацію. — Губер відзначив про себе, що Шалго не запитує, а стверджує. — Так ось мене цікавить: чи викрили б ви Меннела у тому разі, якби переконались, що ми нічого не знаємо про рацію?

Губер стомлено посміхнувся.

— Бачите, пане, — сказав він, — на це запитання я теж можу відповісти, але тепер уже важко довести правдивість моїх слів. Я обов'язково викрив би Меннела. Повірите ви мені чи ні, то вже ваша справа. Намір порвати з фірмою «Ганза» в мене зародився по тоді, коли я побачив, що ви знайшли рацію. Якщо логічно простежити за ходом подій, то ви самі зрозумієте — мене ніщо не змушувало виказати Меннела. А те, що я все-таки викрив його, можна логічно довести подальшими моїми діями.

— Маєте правду, пане.

За вікном рипнули гальма. У двері постукали, й до кімнати увійшов лейтенант Фелмері. Шалго попрощався з Губером.

— Ідіть відпочиньте, пане, — сказав він по-дружньому. — Гадаю, ми з вами порозумілися.

Губер пішов заспокоєний.

У Фелмері від утоми наморочилося в голові, але він щосили намагався не показати цього.

— Я вже чув, дядечку Шалго, що тут сталося.

— Так, так, — відповів старий. — Події рушили з місця і швидко розгортаються. Бачу, ти дуже стомився.

— Я зголоднів трохи.

— А тобі ще доведеться негайно мчати у Пешт. Відвезеш список агентів і Герцога з Єллінеком.

— Вони вже заговорили?

— Не знаю, там Балінт розважається з ними. — Шалго гукнув на кухню Лізі, щоб дала їм щось повечеряти, бо й він зголоднів.

Фелмері накинувся на страву, наче голодний вовк: навіть важко було зрозуміти, що він говорив. Швидко розправившись із вечерею, лейтенант заявив, що має ще перед від'їздом поговорити з Ілонкою.

— Говори, якщо це необхідно, — сказав старий. — А я підготую Балінта. — Він налив собі вина, повільно підніс склянку до рота і, перш ніж випити, запитав лейтенанта: — Ти кохаєш її?

— Зараз не до цього, — відказав лейтенант. — Я не про це хочу з нею говорити. Ілонка кохає Казимира.

— Вона сама тобі сказала?

— Так.

— Ну, то чого ти ще від неї хочеш?

Фелмері кинуло в жар. Він підвівся, запалив сигарету і підійшов до розчиненого вікна. Вечірня прохолода освіжила йому обличчя, і він одразу відчув себе краще.

— Я потрапив у дурне становище, — тихо почав він. — Ілонка розповіла мені важливі речі й узяла слово честі, що я мовчатиму. Не подумавши, зопалу я дав їй слово…

— А тепер хочеш узяти його назад?

Лейтенант обернувся і підійшов до стола.

— Ні, я хочу її вмовити, щоб поговорила з вами, дядечку Шалго. Щоб сама розповіла вам усе.

Шалго запалив сигару.

— Вважаєш, що це допомогло б слідству?

— Безумовно.

— Тоді ти не повинен мовчати.

— А моє слово честі?

— А твоя присяга? Я розумію, ти дав слово честі. Особисто Ілонці. Але ж після закінчення академії ти давав присягу. Присягнув у вірності не особисто міністрові, а народу!

— Все. це я добре розумію, — сухо мовив лейтенант. — Але справа в тому, що Ілонка довірилась мені. Ви, дядечку Шалго, із старшого покоління, може, не розумієте цього. Дівчина вже в перший день знайомства зі мною назвала мене «мисливцем за людьми».

— А на другий день довірила тобі свою таємницю? Невже ти не розумієш химерності цієї ситуації? Ілонка довірилась не офіцерові контррозвідки, а просто Іштвану Фелмері. Мушу тобі сказати, синку: ти не повинен роздвоюватися! Ти лейтенант Фелмері, офіцер контррозвідки і залишаєшся ним навіть уві сні. Проте я не заперечую: поговори з дівчиною. Зачекай-но, а як там із Гейзою Салаї?

— Все заперечує. Каже, що нічого не знає про Сільвію. про шифровану листівку.

— Бреше, негідник. Явно бреше. А Сільвія — назва операції, яку мав виконати Меннел. — Старий помовчав, міркуючи над тим, чому Салаї так самовпевнено викручується.

— А ваша думка яка? — запитав лейтенанта. Звертання на «ви» трохи збентежило Фелмері.

— Я теж вважаю, що бреше, — відповів лейтенант. — І взагалі — падлюка він! Виявляється, мав любовні стосунки не тільки з Беатою, але й з її матір'ю. Мені здається, Меннел завербував його ще торік в Італії.

— Це найвірогідніше. Ну, а далі?.. — Шалго з приємністю констатував, що в молодого офіцера чудова логіка мислення.

— Далі, — роздумливо продовжував Фелмері, — багато що могло статися. Вони могли листуватися. Салаї виконав завдання, а Меннел, певно, надіслав свого зв'язкового. Правда, сам Салаї теж міг переправляти йому зібрані дані.

— А чи не здається вам, що Меннел хотів звести Салаї ще з кимось? У списку, який передав нам Губер, позначено: п'ять агентів мають ще й свою власну мережу. Можливо, хтось із них мав на увазі приєднати Салаї до своєї групи.

Увійшла Ліза.

— Чому ви не йдете на терасу? Там прохолодніше, приємніше.

— І то правда. Ходімо, лейтенанте! — сказав Шалго. — Але ж ви хотіли поговорити з Ілонкою?

— Так, перед від'їздом я неодмінно мушу поговорити з нею, — сказав Фелмері. — А тим часом подзвоніть, будь ласка, Балінту, попросіть заїхати за мною.

Шалго мовчки кивнув головою. Фелмері подякував Лізі за вечерю й пішов до Ілонки.

— Розумний хлопець, — сказав старий, підносячи ближче телефонний апарат. Проте Ліза відчула, що він думає про інше. — Скажи, люба, ти забрала у Герцога всі записи і документи?

— Всі. За винятком якогось креслення.

— Якого ще креслення?

— Дзвони Балінтові, а я прокручу магнітофонну стрічку. — І вона бадьорими кроками вийшла до іншої кімнати.

Шалго набрав номер майора.

— Зараз я надсилаю за вами машину, — сказав Балінт, випередивши старого. — Ви нам дуже потрібні: є кілька цікавих речей.

— Гаразд, — погодився старий і поклав трубку. Тим часом вернулася Ліза з магнітофоном, завела його, Шалго упізнав голос Герцога:

«А це що за креслення?»

— Це я вже чув, — кивнув Шалго і вимкнув магнітофон. — Також думаю про це..

— Герцог зібрав тоді усі папери, що лежали на столі, і поклав у свій портфель, — сказала Ліза. — Але я відібрала в нього портфель, а згодом вийняла звідти креслення, бо мені здалося, ніби таке саме бачила серед паперів Меннела.

— Меннела?

— Хіба не пригадуєш? Пам'ятаєш, ти оглядав його машину, а мене попросив подивитися, що там у нього в кімнаті.

— І це таке саме креслення?

— Ніби таке. У всякому разі, я взяла його. Про що думаєш?

Шалго переказав їй зміст останньої розмови з Губером.

— І знаєш, що дивно: він говорив дуже щиро, правдиво, і все-таки мене мучать якісь неясні сумніви, коли я зустрічаюсь і розмовляю з ним.

— Мабуть, ти просто стомився, — заспокоїла його Ліза. — Хто-хто, а ти добре знаєш, як я їх ненавиджу. Коли зізнатися, то я не дуже симпатизую і Губерові. Але якщо з розмови з Герцогом я зрозуміла, що Браун хоче ліквідувати його, я щиро пожаліла Губера.

— Так-так, розумію тебе, — відповів Шалго. — І якби ти не перешкодила, можливо, його й убили б. І все ж мені здається, що про вбивство Меннела йому відомо більше од нас. Можливо, він знає і вбивцю. А що шукав на кладовищі у Фюреді? На це він може дати сотні відповідей, а мені хочеться знайти сто першу. Я двічі прослухав магнітофонну стрічку і знайшов кілька моментів, які здаються підозрілими…

— Ну годі вже, Шалго! Це тобі просто привиджується, — докірливо перебила Ліза.

— І все ж послухай мене, люба! Губер знав, що в його кімнаті встановлено апаратуру для підслуховування. Правда, поява Герцога приголомшила його, але не настільки, щоб він забув про мікрофон. Губер увесь час думав про мікрофон і нарешті скористався ним як останнім козирем. Отже, Губер обдумав кожне своє слово. І ще мене насторожує те, як він сказав про тринадцятого агента. Це з його боку була не лише імпровізація.

Ліза з тривогою глянула на старого. Раніше Шалго не був таким підозрілим, як тепер. Вірив у свої передчуття лише тоді, коли міг довести їх логічно.

— Ну скажи, любий: якщо Губер не порвав з ними, чому ж тоді вони надумали його відвідувати? — спитала Ліза.

— Не знаю. Цього я ще не можу пояснити. — З усього видно, що Шалго нервує. — Скажу тільки тобі — вся оця справа й досі якось мені не подобається. Чому? Подумай сама: Меннела вбито. Вбивця зник, сліди його просто-напросто затерлися. Він не залишив жодної прикмети, жодної ниточки. Точно доведено тільки те, що Меннела вбито на березі, коло трьох верб. Але там не знайдено жодного доказу, навіть нікчемного ґудзика. А Гейза Салаї бреше. І бреше обдумано, бо знає, що той, хто міг би свідчити проти нього, вже мертвий.

Розмову їхню перебив сигнал машини, котра приїхала за Шалго.

Через десять хвилин старий уже сидів поруч з Балінтом в одній з кімнат селищного управління, похмуро поглядаючи на Вальтера Герцога й Єллінека.

— Ну, пане Герцог, — почав допит майор, — розкажіть генералові про те, з яким завданням вас надіслано в Угорщину.

Капітан Вароді переклав Герцогу запитання майора Балінта.

Високий чорноволосий німець спантеличено глянув на Шалго. Про те, що він генерал, йому ніхто не сказав. Невже й Адам Рустем не знав цього? Не згадував про це і викладач Майорош. А він ще й знайомився з цим похмурим стариком, хотів почастувати його в кафе чаркою віскі. Саме цей товстун сказав, що він є. військовим об'єктом, коли Єллінек хотів сфотографувати його. Та що згадувати. Тепер уже все одно…

— Пане генерал, нам було наказано вбити доктора Отто Губера…

— Тобі було наказано, а не мені, — перебив Єллінек. — Мені веліли тільки виконувати всі твої вказівки.

Капітан Вараді хотів було перекласти, але Шалго зупинив його жестом:

— Не треба, я розумію. — І звернувся до Єллінека: — Це з'ясується на суді. Відповідайте тільки на мої запитання. Зрозуміло? — Він запалив сигару. — Ви, майоре, збирайтесь у дорогу, а я поки ще побалакаю з ними. Не завадить і вам поїхати з ними в Пешт, бо ці вбивці здатні на все. Хоч Фелмері й спритний чоловік, але досвіду в нього ще малувато. Звичайно, ти начальник і діятимеш за своїм розсудом. Моє завдання полягає лише в тому, щоб тримати зв'язок з Губером.

З виразу обличчя Балінта видно було, що слова Шалго полестили йому. Проте майорові не сподобався настрій старого, його похмура замкнутість. Коли Шалго не в настрої, якщо він не жартун, то з ним щось не гаразд.

— Ви погано себе почуваєте? — стурбовано запитав Балінт.

— Ні, все гаразд.

Майор із капітаном Вараді вийшли, приставивши до затриманих одного із своїх співробітників.

— За що ви хотіли вбити Губера? — спитав Шалго, зручно вмощуючись у крісло.

— Я одержав такий наказ від Йозефа Шлеззіга. Він тільки сказав, що Губер зрадник. А в Брауна є докази… — Герцог раптом умовк. — Пане генерал…

— Я не генерал. Продовжуйте.

— Пане, якщо ми все розповімо, чи можемо розраховувати, що на суді врахують наше щире зізнання?

— Я не суддя, — відповів Шалго, — але, наскільки мені відомо з досвіду, суд завжди враховує це. Так прийнято у судовій практиці.

Герцог розстебнув верхній ґудзик сорочки.

— Нам тепер, пане, нічого втрачати. Пан Губер — офіцер контррозвідки. Я познайомився з ним п'ять років тому, в школі по підготовці диверсантів, де він був моїм учителем. Взагалі його вважали генієм у своїй справі.

— А те, що ви сказали про його дружину, правда?

— Принаймні в мене дійсно були з нею любовні стосунки. А причина смерті Гроти — то лише моє припущення. Не тільки я, а й Браун сумнівався у випадковості автомобільної катастрофи. Браун уже кілька років підозріває Губера. Це мені розповідала сама Грета.

— В такому разі, вам має бути відомо, чому Браун не довіряє Губерові?

— Про це Браун зі мною не говорив.

— А Грета?

— Вона говорила, що родичі Губера мешкають десь у Східній Пруссії, в районі Кенігсберга.

— Тобто, на території Радянського Союзу.

— Може, й так. — Герцог попросив сигарету, і Шалго кивнув слідчому, щоб той подав йому. Єллінек теж запалив. Обоє жадібно затягувалися димом, неначе бозна-коли курили. — Брауну здавалось підозрілим і те, що син Губера часто брав участь у русі студентів-анархістів. Я тільки недавно дізнався від Шлеззіга, що син Губера втік на Кубу. Звичайно, цьому не варто надавати серйозного значення, бо мандрівки зараз модні, як борода й довге волосся.

Проте повідомлення Герцога зацікавило Шалго. Одразу стало зрозуміло, чому Губер попросив квиток на літак, що летить на Кубу.

— Скільки років його синові?

Герцог глянув на Єллінека.

— Років вісімнадцять-дев'ятнадцять, — відповів.

— Перед від'їздом Шлеззіг говорив, — вів далі Герцог, — що Губер потай перевів усе своє майно й гроші в один із закордонних банків.

— Отже, готувався до втечі, — сказав Шалго.

— Так.

— Якщо це так, то чому в такому разі Браун відрядив його в Угорщину? — запитав старий.

— Мабуть, це знає лише сам Браун, — відповів Герцог.

— Дозвольте мені сказати? — вихопився Єллінек, піднявши руку, немов учень у школі. Шалго з цікавістю глянув на нього. — Я хочу сказати, пане, що тут задумано якесь темне діло. А нас обдурили, мов цуценят. Браун — найхитріша падлюка з усіх, з якими я досі мав справу. Якщо він надіслав сюди Губера, то це не без причини. Браун не любить риску, він завжди діє напевно. Може, син Губера зараз у Фіделя Кастро. Не виняток, що родичі Губера мешкають у Кремлі або що увесь свій капітал він поклав у сейфи Цюріхського банку. Хоч Браун відпустив Губера в Угорщину не без страхування.

— Дурниці мелеш, Руді, — перебив Герцог. — То ясно, для чого Браун його сюди прислав. Щоб тут ліквідувати, бо Губер заважав йому. Браун хотів, щоб Губер перестав існувати за залізною завісою.

— Можливо, але мені не подобається така гра, — сказав Єллінек.

Старому Шалго гра теж не подобалася. Якщо там знали чи підозрівали, що Губер хоче дезертирувати, то виникає природне запитання: чому його надіслали в Угорщину?

— Який був план убивства Губера?

— На мій погляд, усе було організовано чудово. Мені сказали, що машина Меннела ще тут. Я мав посадити Губера в машину й одвезти до того місця, де нас чекав з моторним човном Єллінек. А там бічна дорога веде до сосняка. Я мав покінчити з Губером у машині й ввімкнути автоматичну систему знищення, встановити її на такий час, щоб мати можливість повернутися до Єллінека. А решта — то вже справа пекельної машини. Усе згоріло б дощенту, залишилася б тільки рама й кістки Губера.

Старого аж занудило, з такою насолодою Герцог смакував деталі вбивства. Не було ніякого сумніву, що цей тип виконав би вирок, не змигнувши оком.

— На жаль, ота стара карга перешкодила цьому. А я, телепень, повірив у її казку.

— Вважайте, що я дав вам по морді, — сказав Шалго, — бо та стара карга — моя дружина.

— Вибачте, пане.

— А хто така Сільвія? — раптом спитав Шалго.

— Не знаю, пане, — знизав плечима Герцог.

Старий глянув на Єллінека.

— Здається, таку назву дали операції Меннела, — сказав блондин. — Так, по-моєму, казав Шлеззіг.

— Хто ж убив Віктора Меннела?

Обоє перезирнулися.

— Я не знаю, — відповів Герцог. — Але після всього, що сталося, не виключено, що це справа Брауна.

Перед тим, як заїхати за Фелмері, Шалго сказав Балінтові, щоб якомога скоріше повернувся з Пешта і що він подзвонить полковникові, як тільки виїдуть з двома злочинцями. Арештовані сиділи в наручниках на задньому сидінні. З ними був ще один із слідчих.

— Я одержав остаточний аналіз відбитків пальців, — сказав старому Белінт. — Аналіз підтверджує наше припущення, що Меннела вбив той німець, що втік двадцятого липня. — Прізвища він не назвав, помітивши, що Герцог і Єллінек уважно прислухаються.

— А яке відношення мають до цієї справи відбитки пальців? — спитав Шалго.

— На машині Меннела і не тільки на кузові, а й на щитку приладів, на сидіннях та в багажнику знайдено сліди пальців невідомої особи.

— Може, то якийсь механік наслідив?

— Тоді яким чином цей механік міг потрапити до кімнати Меннела? Такі ж відбитки знайдено і там. Отже, вбивця, оглянувши машину, шукав щось і в кімнаті Меннела.

— Це й справді цікаво, — сказав Шалго. — А відбитки пальців сім'ї Таборі ти взяв?

— Аякже. Вони не тотожні. Не сходяться і з відбитками Гейзи Салаї. Певно, не він убивця.

— А хто, на твою думку?

— Той, що втік двадцятого. Я певний цього.

— Це ще треба довести, — проказав старий. — Повідомте інтерполіцію. Можливо, ти й правий.

Фелмері уже чекав на машину перед дачею, схвильований, наче школяр перед екзаменом. Він радісно повідомив, що розмовляв по телефону з полковником Карою і той розпорядився, щоб Балінт супроводжував Герцога та Єллінека в Пешт, а Фелмері залишиться, бо, можливо, Шалго потребуватиме допомоги. Прізвища агентів уже передано по телексу, але Балінту потрібно взяти з собою оригінал списка.

Шалго теж був радий рішенню полковника, бо за цей час уже встиг полюбити лейтенанта.

Фелмері передав майору конверт, і вони попрощалися.

— Повернусь не пізніше, як завтра увечері, — сказав на прощання Балінт.

Шалго і Фелмері сиділи на терасі, не запалюючи світла. З боку готелю вітер доносив уривки ніжної мелодії. Вогник сигарети час від часу освітлював обличчя старого. Ліза теж вийшла на терасу і, важко зітхнувши, сіла поруч.

— Чи не час вам уже на бокову? — запитала.

— Ще рано, — відповів Шалго. — Ну, чим закінчилася твоя розмова з дівчиною?

Фелмері чекав на це запитання. Йому теж не терпілося поскоріше поділитися своїми враженнями.

— Усе гаразд. Мені вдалося її переконати.

— Чому ж досі мовчали? — докірливо сказала Ліза. — Ну, розказуйте!

— Ну й важко було! Отой панічний страх, упередження… Просто не вкладається в голові, що таке може бути в людини.

— Вступ у тебе чудовий, — пожартував старий: після серії невдач у цій справі йому не терпілося довідатись, що нового скаже лейтенант.

Фелмері розповів усе, що почув від Ілонки.

— О, це вже щось є, — повеселішав Шалго. — І то немало! — Старий на хвилину замислився, упорядковуючи думки. — Отже, — тихо, ніби сам до себе сказав, — Меннел обмовився дівчині, наче вранці має з кимось зустрітися.

— Так. Більше він нічого не говорив. Не сказав і того, де і з ким призначено зустріч. Хоч те свідчить, що мав стрітися не з Казимиром.

— Цікаво, чи є якийсь зв'язок між вітальною листівкою, надісланою Салаї, і ранковою зустріччю Меннела з тим незнайомцем? — спитав Шалго.

— Салаї, звичайно, бреше, — рішуче відповів лейтенант;— Я певен, він розкаже незабаром правду. А якої думки ви про оту пічну прогулянку в Фюред?

— Це дуже цікаво, — вставила Ліза. — Меннел був у Фюредї, Губер теж. Навіть двічі їздив туди. Гадаю, то не випадковість.

Вітер змінив напрямок, в обличчя їм повіяло теплом. Оркестр у готелі замовк, запала глибока тиша. Шалго подивився на вікна вілли Таборі. Крізь опущені штори пробивалося жовтувате світло. «Фюред, — міркував він. — Яке відношення Балатонфюред має до вбивства? Звичайно, якщо припустити, що Гейза Салаї був зв'язаний з Меннелом раніше, то поїздки німця можна пояснити його бажанням зустрітися я інженером. А коли з тим не пощастило, довелось надіслати листівку поштою. Хоч листівку відправлено з Пешта п'ятнадцятого, а Меннел саме в той день прибув у готель «Ройяль». На жаль, на поштовому штемпелі не зазначається година подачі. Міг її відправити і сам Меннел. Дивно тільки — вони зустрічалися дев'ятнадцятого ввечері. Німець знав, що Салаї в Емеді. Отже, в другій половині ночі він усе-таки не міг з ним зустрітися у Фюреді. Він зустрівся з кимось іншим…

— А чи пам'ятає Ілонка, в якому місці зупинялася машина? — звернувся Шалго до лейтенанта.

— Вона лише пригадує, що машина зупинялася десь перед невеликим підйомом і що вдалині горів червоний вогник, схожий, на ті, які засвічують на ніч під час ремонту дороги. Їй здається, що це було десь поблизу кардіологічного санаторію.

— А не пам'ятає вона, як довго був відсутній Меннел?.

— Ні.

— Ти сам не прикидав? — запитав Шалго, знову переходячи на «ти». — Міг би догадатися це зробити.

— Це й тепер ще не пізно, — відповів Фелмері. — Виходить, вони зупинялися там між другою і третьою годинами ночі.

— А коли Казимир пішов від Ілонки? Ранком о п'ятій?

— Так. І вийшов через чорний хід. Отже, він казав нам неправду. Тепер усе ясно. — У Пешті він не був.

— Так, — ствердив Шалго. — Лізо, ти б повірила мені якби я сказав, що саме Казимир і є вбивця?

Ліза сиділа, підставивши обличчя лагідному вітерцеві, що пахнув м'ятою.

— Знаєш, любий, — тихо промовила жінка, — я вже такого набачилась у житті, що й цьому не здивувалася б.

— Казимир не вбивця, — гаряче заперечив лейтенант. — Але, якщо я навіть і помиляюсь…

— Ну й ну! — покрутив головою Шалго. — Я й не думав, що тобі властива ще й самокритичність.

— Хіба я схожий на хвалька? — тихо посміхнувся Фелмері. Він був утомлений, але в доброму настрої. — Одне слово, якщо я й помиляюсь і з'ясується, що саме він убивця, то я певний, зробив він це не з ревнощів.

Вдалині на шосе з'явилися вогні автомашини, незабаром почувся і гул мотора.

— Це Мате Таборі, — сказав Шалго, — А я думав, що він повернеться тільки завтра.

Це й справді був професор. Чути було, як машина зупинилася перед його віллою.

— Лізо, піди, будь ласка, попроси у Мате машину, і запропонуй Ілонці з нами їхати.

— Ти що, збожеволів? Куди хочеш їхати проти ночі?

— У Фюред. — І Шалго поклав лейтенантові руку на плече: — Доведеться тобі, синку, поїхати зі мною. Дуже стомився?

— Нічого, потім відпочину.

— Машину вмієш водити?

— Аякже!

Таборі був радий, що Бланка, чекаючи на нього, саме підігріла вечерю. Він страшенно втомився і зголоднів. Помивши руки, відразу сів до столу. Їв жадібно і поквапливо.

— А де Казимир? — запитав.

— Мабуть, у себе в кімнаті, читає. Їж спокійно, бо шлунок знову болітиме.

— Уже болить із самого ранку. — Він поклав у рот великий шматок шинки і, майже не пожувавши, проковтнув.

— Рознервувався дуже, — проказав професор, відпивши вина і намазуючи маслом скибку хліба. — Просто не розумію, що з Казимиром! Чому він каже неправду? Я сам допіру переконався, що дев'ятнадцятого його не було у Пешті.

— Не знаю, де він був тоді, — відповіла вона. — Мені теж не хоче сказати. Поїж іще трохи! Сиру навіть не покуштував. — Пригощаючи брата, Бланка думала тим часом, чому він не запитує про гостя. Ніби й зовсім забув про існування Губера. І взагалі виглядає змарнілим, розгубленим. Якби оце довелося малювати з нього портрет, найбільше пішло б сірої фарби. А як багато палить в останній час. По дві пачки на день, ба навіть без мундштука, хоч пообіцяв, що без нього в рот не візьме сигарету. Того вечора, коли вона подарувала йому гарний мундштук, він такий був радий, навіть перед Шалго вихвалявся і прочитав цілу лекцію про куріння з мундштуком…

— Чому ти не куриш з мундштуком? — тихо, з докором спитала Бланка.

Таборі обмацав кишені.

— Не знаю де він, — відповів заклопотано.

— Певно, забув у Пешті. Скоро і голову свою десь забудеш.

— Ні, не в Пешті, — зніяковіло заперечив професор. — Це я точно пам'ятаю, бо вчора перед від'їздом Шалго теж запитував мене про мундштук і його в мене не було…

— Чого хотів від тебе отой пухир? — перепитала Бланка з незвичним роздратуванням.

— Теж цікавився, чому я не користуюся отим чудовим мундштуком. Але що це ти така роздратована? Невже він тебе чимось образив?

Бланка промовчала, тільки провела по лобі кінчиками пальців, ніби відгортаючи волосинку. Таборі з сумом дивився на неї. Йому стало шкода сестру, на вродливому обличчі якої вже помітні були зморшки. Чи, може, це так здається при електричному світлі, бо вдень цього він ще не помічав. Захотілося спитати її: «Бланко, скажи щиро, ти щаслива? І взагалі чи була колись щасливою?» Та він не спитав, знаючи, що сестра відповіла б, як завпеди: «Так, — Мате, я щаслива. І завжди була щасливою. І знаєш, у чому полягає щастя? Це дуже просто. Щастя у тому, щоб робити все життя те, що тобі до душі, до чого ти маєш хист. Ось я, наприклад, знайшла щастя в живопису».

— Ти чув, що тут сталося? — запитала Бланка.

— Ні, а що? — Мате зручно відкинувся на спинку крісла і з цікавістю втупився у задумливе обличчя сестри.

— Нашого гостя мало не прикінчили.

— Що? Губера?

— Так. Ліза врятувала йому життя. — І вона розповіла все у подробицях. Професор слухав її, наче крізь сон.

— Звідки ж Ліза знала, що Губерові загрожує небезпека? — запитав він згодом, трохи отямившись.

— Уявляєш, вони з Шалго встановили в його кімнаті якусь апаратуру для підслуховування. Тепер ти розумієш, чому я така роздратована?

— Неподобство! Яке вони мали право! І після цього йому не соромно позичати в мене машину?! — Таборі зблід, тремтячими пальцями вийняв з кишені таблетку, поклав у рот і запив водою. — Це йому так не минеться. Я протестуватиму! — Різко підвівшись, він забігав по кімнаті. — Коли ж вони встановили?

— Хіба скажуть? Я запитувала, але Шалго, як завжди, відбріхувався жартами. Знаєш, що він сказав? Що за це ми йому маємо бути вдячні, бо, якби не було там тієї штуки, то Губер уже був би. на тім світі. І я нічого не могла на те відповісти!

— Я негайно поговорю з полковником Карою. Заявлю протест! Поскаржусь прокуророві, — вигукнув Таборі, тремтячи від гніву. — Це образа особи! Грубе порушення законів!

Бланка, почекавши, поки брат виллє свій гнів, зауважила:

— Кара тепер у Пешті. Він про щось домовлявся з Губером.

— А де Губер?

— У своїй кімнаті. Він у цілковитій прострації після замаху на його життя. — Бланка схвильовано дивилася на брата, що нервово ходив по кімнаті. — Коли хочеш знати правду, оцей Шалго завжди викликав у мене відразу. Я давно помітила, що вони з Лізою стежать за кожним нашим кроком. Це підлі провокатори! А ти ще горою стояв за них! — Раптом вона вся якось поникла, голос ослаб і затремтів. — Знаєш, Мате, так жити далі неможливо. Я боюся! Часом відчуваю себе зовсім безпомічною. — Вона глянула кудись у простір. — Сьогодні після обіду я їздила у Фюред. Казимир відвіз мене машиною, а надвечір приїхав за мною. Я вже не пригадую, коли востаннє була в костьолі… Отож я пішла в костьол, сіла за останню лаву і почала молитися. І раптом мене пройняло якесь дивне почуття: все стало байдужим, навіть жити не хотілося. Я відчула себе страшенно самотньою. О господи, хоч би вже скоріше все це скінчилося!

Таборі вражено дивився на сестру. Потім підійшов до неї і міцно обняв за плечі.

— Ти надто згущуєш фарби, люба! Адже я з тобою. На мене ти завжди можеш покластися…

Бланка тихо заплакала.

— Скажи, для чого я жила на світі? Постійно відмовляла собі в усьому, страждала, боялася…

— Бланко!.. — почав було він, але горло йому раптом здушила спазма. Так, її життя, певно, склалося б інакше, якби він тоді, давно, осліплений ненавистю, не написав сестрі отого різкого, категоричного листа, який і вирішив її долю. О, він пам'ятає досі, що писав: «Я вимагаю, я сподіваюся, що ти перебореш свої почуття. Зараз у нас є справи, в тисячу разів важливіші за кохання. Ти змушуєш мене ставити питання ребром: або він, або я. Вибирай. Друзі мені розповіли все про цього чоловіка, який заволодів тобою. Я вірю своїм друзям і тому попереджаю тебе: і бачити його не бажаю, навіть руки йому не подам!»

Десь удалині просигналила машина. Протяжний мелодійний звук пронісся над озером, і навкруги знову запанувала тиша. Чути було тільки схлипування Бланки.

— Не плач, — заспокоював її професор. — Вище голову! Знаю, що винний перед тобою. Але повір мені: я тебе ніколи не покину в біді.

Раптом Таборі подумав: а що він зробив би зараз, якби повторилася та, давня ситуація? Певно, написав би те саме, але, можливо, більш тактовно і лагідно. Але руки тому вбивцеві й сьогодні б не подав. І життя таки підтвердило його правду: якби Бланка тоді не послухалась брата, доля її була б ще гіршою. Але чи варто карати себе за те, що вже давно відійшло в далеке минуле?! В житті безперечним е лише народження людини, але, на жаль, невідомо, куди заведе її доля, скільки разів доведеться їй спіткнутися, на яких зупинках переходити на інший шлях. У житті нерідко химерно переплітається щастя з горем і не все в ньому залежить лише від нас самих. Щодня. на землі народжуються мільйони. А скільки з них не доживає навіть до тієї хвилини, коли стає зрозумілим смисл життя? Не один гине, перш ніж запитати себе самого: навіщо ж народився на світ, коли вже час покидати його?

— Будь ласка, звари мені каву! — попросив Мате. Йому зовсім не хотілося кави, просто потрібно було трохи відвернути увагу сестри від думок, які завдавали біль, — Щось я втомився, погано себе почуваю…

Коли Шалго і Фелмері подзвонили до Іштвана Чордаша, уповноваженого по ремонту шляхів, той відчинив їм, незадоволено буркочучи щось собі під ніс.

Чордаш виявився. худорлявим, низеньким, суворим чоловічком років п'ятдесяти. Світла він не вмикав — чудово орієнтувався й у темряві, бо в Чордашів завжди був ідеальний порядок, кожна річ мала своє постійне місце. Навіть дружина звикала до армійського порядку в домі, коли хотіла подратувати чимось чоловіка, то «забувала» щось покласти на своє місце.

Фелмері показав своє посвідчення, але настрій Чордаша від цього не покращав. Він попросив пізніх гостей ретельно витерти ноги, бо, мовляв, нещодавно покрив підлогу синтетичною плівкою, на якій видно кожну пляму. Потім провів їх на кухню, де було чисто, як у лабораторії.

— Прошу сідати, — хрипко промовив він, — але не паліть, будь ласка, бо в нас не заведено. Це шкідливо для здоров'я та й меблі псує.

— Звичайно, — сказав Фелмері і поклав сигарету назад у пачку, а сам крадькома глянув на Шалго. Старий уїдливо всміхнувся і підморгнув йому. — Товаришу Чордаш, — почав лейтенант. — Я прошу… Вірніше, ми просимо допомогти нам у надзвичайно важливій справі. Можна сказати, у справі державної ваги.

Господар розгладив зморщену в одному місці поліетиленову скатертину долонею; рука його була вся у ластовинні.

— А в чому, власне, справа? — Скатертина в одному місці була порізана, і хазяїн сердито подумав: «Це все Елла! Не хоче різати хліб на спеціальній дошці, ото й попсувала, хоч викинь тепер!»

— Ви не могли б нам підказати, на якій вулиці дев'ятнадцятого вночі працювали дорожні ремонтники?

— Вночі, прошу вас, ми не працюємо.

— Вибачте, я не так висловився, — зніяковів Фелмері. — Коли ремонт звечора не закінчено, ви встановлюєте там червоний ліхтар, чи не так?

— Ми завжди дотримуємося відповідних правил, прошу вас. У цьому відношенні у нас все в ажурі. Правила обов'язкові для всіх, прошу вас. «Чорти б її забрали, цю скатертину, тепер її навіть заклеїти не можна. Порветься далі», — роздратовано думав тим часом.

— Честь і хвала вам за це, товаришу Чордаш, — посміхнувся Фелмері. — А чи не могли б ви пригадати, де були встановлені червоні сигнальні ліхтарі дев'ятнадцятого вночі?

— А цього, прошу вас, мені не треба пригадувати, — промовив Чордаш гордовито й самовпевнено. На якусь мить він забув навіть про трагедію скатертини і лише продовжував механічно погладжувати по ній долонею, наче по давній рані. — Зайдіть завтра вранці до мене в контору, і я вам це точно скажу.

— Шановний товаришу головний інженер, нам це треба знати сьогодні, негайно, — втрутився Шалго, ввічливо посміхаючись. — Адже ви, товаришу Чордаш, на державній посаді, довірена особа, і вам, певно, не треба розтлумачувати значення державної безпеки. Ми ж не випадково завітали саме до вас. Могли б зайти до голови місцевої Ради або до партійного секретаря. Та прийшли до вас, бо певні, що в такій конфіденціальній справі ви нам допоможете.

Худорлявий чоловічок ніби аж виструнчився. «Шкода, що Елла не чує слів цього огрядного чоловіка! — подумав він. — Може, тоді більше б шанувала мене». Забувши про скатертину, він підвівся.

— Заждіть мене трохи, товариші. Я мерщій одягнуся, прошу вас.

Десь через півгодини вони вже сиділи в конторці Іштвана Чордаша, переглядаючи в журналі записи за дев'ятнадцяте число. Шалго лише головою похитав, побачивши, з якою скрупульозністю вів Чордаш свій облік. А коли той витяг із жовтої шафи швидкозшивач і знайшов у ньому наряд і схему за номером А-69/19, Шалго вже й не дивувався.

— Ну от, прошу вас, на цій схемі знайдемо все, що нам потрібно, — гордовито проказав чоловічок і, випроставшись, паче полководець, тицьнув пальцем у карту. «Мабуть, лише Наполеон з такою гідністю стояв серед своїх генералів, — подумав Шалго, — коли знайомив їх з наступною бойовою операцією». — Оці червоні кружечки, прошу вас, — то місця, де на ніч було виставлено червоні сигнальні ліхтарі. — Він підвів голову і помітив у руці лейтенанта пачку сигарет. — Можете палити, прошу вас. Як виняток. — Почекавши, доки Фелмері запалить, він продовжував пояснювати значення кольорових поміток на схемі. — Як бачите, дев'ятнадцятого мої люди працювали в п'яти місцях. Оця дата означає початок, а ця — закінчення робіт, прошу вас.

— Чудово, — вигукнув Фелмері. — Давно не мав задоволення бачити таку акуратність. У мене виникає підозра, що ви, товаришу Чордаш, заочно закінчили військову академію.

— Ні, академії я не кінчав, прошу вас. Навіть солдатом не був ніколи. Просто люблю мислити і шаную порядок.

Шалго тим часом знайшов на схемі лікарню, біля якої червоніли два кружечки.

— Пробачте, товаришу головний інженер…

— На жаль, я не головний інженер, — скромно відповів Чордаш. — І не тому, що не міг ним стати, а, прошу вас…

— Це не має значення, — перебив його Шалго. — У моїх очах ви головний інженер. Ви, мабуть, знаєте Фюред як свої п'ять пальців.

— Гарненька була б справа, прошу вас, якби я не знав його! Ось, будь ласка, візьміть, — подав він Фелмерові попільницю і знову повернувся до Шалго. — Тут я народився, закінчив школу, а з тисяча дев'ятсот сорок п'ятого знаходжусь на службі в державній установі. Небагато людей можуть таким похвалитися. Мені відомий тут не лише кожний будинок, а й кожен мешканець.

— Тоді, певно, вам неважко сказати, на якій вулиці оці два ліхтарі? — Шалго показав на червоні кружечки поблизу лікарні.

— Звичайно, прошу вас. Ось цей — на вулиці Мальви, а той, прошу вас, на вулиці Балваньош. Оця жовта позначка свідчить про те, що по вулиці Мальви міняли водопровідні труби, а на вулиці Балваньош ремонтують бруківку. Цю роботу, прошу вас, буде закінчено через три дні.

— Отже, сигнальні ліхтарі й зараз там? — поцікавився Шалго.

— Звичайно.

— А яка з цих вулиць має схил? — запитав Фелмері.

— Обидві. Вулиця Мальви, прошу вас, з одностороннім рухом. Тобто машини ідуть по ній тільки вниз. А вулиця Балваньош, якщо виїхати на неї з правого боку, веде на підйом, а якщо зліва — на спуск. Ось так, прошу вас.

Шалго неквапливо запалив сигару, не зводячи очей зі схеми. Фелмері, ніби прочитавши його думки, запитав у Чордаша:

— А якщо їхати з боку Шіофока по вулиці Балваньош, то вона іде вгору чи вниз?

— Вгору.

Лейтенант перезирнувся з Шалго.

— Ну що ж, ходімо, — сказав лейтенант.

Старий ствердно кивнув головою.

— Запиши назви інших вулиць, — сказав він.

Чордаш продиктував Фелмері вулиці та номери будинків, де вночі дев'ятнадцятого було виставлено сигнальні ліхтарі.

— Ми підвеземо вас додому, — запропонував йому Шалго.

— Та ні, дякую. Коли вже я тут, треба дещо впорядкувати, та й приміщення провітрити. Не люблю цей дим, прошу вас…

— Вибачте нас, — промовив Шалго, — але я ще хотів вас дещо спитати.

— Будь ласка, — відповів Чордаш, акуратно зав'язуючи папку і спритно наводячи на столі солдатський порядок.

— Ви знаєте професора Мате Таборі? Того, що має дачу в Балатонемеді?

— Це той, що катається на яхті? Звичайно знаю. Правда, не особисто, але чув про нього і бачив не раз. Відомий чоловік.

— А його сестру знаєте?

— Оту дивачку, художницю? — І він якось дивно всміхнувся. — Так, тож знаю. Та її всі знають.

— Ви особисто знайомі з нею?

— Ні, прошу вас, особисто не знайомий. Але часто бачив, коли вона малювала. Ще давно, кілька років тому, вона часто ходила малювати до озера. Я замолоду не бував на балах, де обирають красунь, але чув, що перед війною вона не раз перемагала на цих конкурсах.

— Гарна була дівчина, чи не так? — посміхнувся Шалго. — А ви чули, що вона після війни всиновила хлопчика?

— Чув, прошу вас. Це був хлопчик Мейсароша.

Шалго зацікавлено глянув на Чордаша.

— Вам точно відомо, хто батько того хлопчика? — пожвавішав старий, перезирнувшись із лейтенантом.

— Цілком стверджувати не можу, але…

— Ви ж щойно ніби сказали: «Хлопчик Мейсароша».

— Так-то воно так, прошу вас. Іще в сорок першому, якщо не помиляюся, ходили плітки, ніби якось серед ночі подзвонили на віллу Мейсароша. Пан адвокат Мейсарош, прошу вас, вийшов, але біля хвіртки нікого не побачив. Вийшов на вулицю, ба там теж нікого не було. Раптом, прошу вас, побачив у плетеному кошику немовля. Кажуть, що йому було місяців зо три або чотири від роду. Він узяв його і, прошу вас, поніс у жандармерію. Начальник жандармерії, Вінце Боріво, склав про це протокол. Про все це він сам мені розповідав…

— А де мешкає тепер Вінце Боріво?

— Він помер, прошу вас, ще позаторік. Його реабілітували, та він і заслуговував на це: порядний був, роботящий чоловік. Працював у бригаді ремонтників шляху.

— І що ж зробив Боріво з немовлям?

— Кажуть, він домовився з паном адвокатом Мейсарошем, щоб той відвіз малого разом з протоколом у Веспрем, у дитячий будинок. Ось і все, що я знав, прошу вас…

— Цікаво, — промовив Шалго. — А чому ви гадаєте, що Казимир Таборі це і є оте немовля? Це вам сказав сам пан адвокат?

— Ні, прошу вас. Пан адвокат згодом сказав, що ця дитина вмерла. А Вінце Боріво якось назвав молодого пана інженера сином Мейсароша. Ще й перед смертю казав: «Щоб я здох, коли Казимир Таборі не є сином Мейсароша!» Бо на лівій лопатці у хлопчика була родимка завбільшки з сливу. Це зазначено і в протоколі, прошу вас. А Боріво бачив у пана інженера на лівій лопатці таку саму родимку. Теж як слива, прошу вас.

«Правильно, — подумав Шалго, — на лівій лопатці у Казимира справді родимка, схожа на сливу».

— Це надзвичайно цікаво, — замислено проказав Шалго. — А де мешкає пап адвокат?

— На вулиці Петефі. Постійно, вже років п'ятдесят. У п'ятдесятому році, прошу вас, у нього відібрали віллу, бо він мешкав у ній сам. Після того пан адвокат переїхав до якогось родича в Пешт. Кажуть, працював там підсобним робітником. У п'ятдесят восьмому чи дев'ятому, прошу вас, повернувся у Фюред, бо його брату, каноніку Мейсарошу, вдалося влаштувати справи так, що віллу йому повернули. Звичайно, вже перебудовану, бо, прошу вас, там була заготконтора.

— Як звати пана адвоката? — запитав Фелмері.

— Балінт Мейсарош.

— Цей канонік теж тут мешкає?

— Ні, він у Веспремі. Ви знайдете його в абатстві. Здається, він уже збирається на пенсію.

Шалго важкувато підвівся, подякував Чордашу за допомогу, і вони розпрощалися.

Ілонка з нетерпінням чекала на них у машині.

— Я вже гадала, чи не трапилось якесь лихо, дядечку Шалго, — зустріла вона їх докором. — Та й боязко мені сидіти тут самій серед ночі.

— Не поталанило тобі: світла не засвітили, — пожартував Шалго, відкинувшись на спинку сидіння. — Ну, що ж, поїдемо спочатку на вулицю Балваньош. Я показуватиму дорогу. — Старий уважно стежив за дорогою, час від часу підказуючи лейтенантові, куди їхати, а в голові мигтіли химерні думки. Чому адвокат Мейсарош казав, що те немовля померло в дитячому будинку? Звідки це йому було відомо? Шкода, що той «роботяга», жандарм Вінце Боріво, помер. — Тут повільніше, — застеріг він лейтенанта. — Он біля того двоповерхового будинку зверни праворуч. — Фелмері переключив на другу швидкість і завернув на широку вулицю, обсаджену каштанами. Через якусь хвилину Шалго зупинив його. Починався підйом, і вдалині виднівся червоний вогник. Шалго обернувся до дівчини: — Ми вийдемо, а ти сідай на моє місце. Уяви собі, що сидиш у машині Меннела. Намагайся пригадати оту ніч. Куди пішов Меннел, коли вийшов з машини? Вперед чи назад?

— Вперед, а потім, здається, десь звернув ліворуч.

Шалго і Фелмері вийшли з машини й неквапно рушили вперед.

— Якщо так, то десь тут ліворуч має бути вулиця, — сказав лейтенант.

Незабаром за рогом і справді з'явилась вулиця, обабіч якої росли платани. Крони їх змикалися вгорі, утворюючи ніби тунель. Старому подумалося, що вдень тут, мабуть, приємний затінок, сонце майже не проникає крізь густе листя. Здається, вони на правильному шляху: можливо, саме на цій вулиці Меннел зустрівся з кимось тієї ночі або принаймні розраховував зустрітися.

— Про що ви думаєте? — запитав лейтенант, обпершись плечем у стовбур платана і не зводячи очей з машини.

— Думаю, чого приїжджав сюди Меннел.

— Боюся, що про це знав лише він, — сумно всміхнувся лейтенант. — Звичайно, якщо це та вулиця.

— Припустімо, це та сама вулиця. Тоді чого йому тут було потрібно? — Шалго, крекчучи, присів на бетонний фундамент огорожі.

— Це ви мене запитуєте?

— І себе також…

Лейтенант запалив сигарету.

— Якщо припустити, що в Меннела тут була призначена зустріч з кимось, то знову ж таки виникає ціла серія запитань.

— А саме?

— Наприклад, чи було заздалегідь домовлено про час зустрічі? Чи був уже Меннел тут раніше? Чи приїхав до особи, про яку знав, що може її знайти вдома в будь-який час? Готувався він до зустрічі або це йому спало на думку по дорозі? Можливо й таке, що все сталося випадково: просто зупинився на вулиці Балваньош провітритися.

— Серйозні міркування, — погодився Шалго. — Дуже серйозні. А ось у подібні випадковості я не вірю. Меннел був рішучий. Якщо він залишив дівчину в машині, а сам пішов кудись, то не без вагомої причини. Яка назва цієї вулиці?

— Вулиця Бема, — прочитав табличку Фелмері.

— Власне, треба було б добре роздивитися її, але вже пізно. — Він підвівся і поволі рушив назад.

— Ми зупинилися тоді саме тут, — рішуче запевнила Ілонка, коли вони повернулися і посідали в машину. — Це точно. Я впізнала той будинок з вежею. Коли я тоді побачила її, мені ще згадався рядок з вірша Йожефа Аттіли «Сім веж…».

— Це вже щось. Небагато, але і немало, — промовив Шалго. — Завтра вранці ретельно перевіримо, хто живе на цій вулиці. Ну, рушай, синку.