Агент №13

6.

Тібор Сюч стояв на балконі й спостерігав за вогниками, що мерехтіли в нічній далині. У глибокій тиші чути було тільки монотонний плюскіт хвиль, що розбивалися об граніт набережної. На обрії тьмяно світилися вогні шомодського берега. Вікна багатоповерхових готелів блищали наче зірки на небі. Десь, може, в якомусь барі, ледве чутно лунали звуки музики. В кімнаті, рівномірно дихаючи, спала глибоким солодким сном дівчина. Він витяг з кишені сигарети і запалив. Раптом його пронизало якесь химерне передчуття: щось ніби підказувало мерщій зібрати речі й тікати звідси. Та хіба можна покинути на прнзволяще Беату? Якщо Адам Рустем сказав правду, то справи кепські. Правда, винен і він сам. Не можна було в усьому покладатися на Беату. Помилкою було й те, що по обіді не поговорив з нею.

Беата раптом прокинулась і ввімкнула настільну пампу. Смуга світла впала на балкон.

— Що з тобою, Тібор? — сонно запитала. — Не спиться?

Сюч увійшов. Ковзнув поглядом по її звабливому оголеному тілу. «Господи, яка вона гарна і жадана!» — подумав.

— Нічого, люба, — заспокійливо промовив, сідаючи на край ліжка і цілуючи дівчину в шию. — Просто забув прийняти снотворне, оце й усе.

— Налий мені чогось, будь ласка!

— Що тобі, люба?

— Все одно. — Поправляючи подушку під головою, вона стурбовано стежила за кожним рухом чоловіка, який, стоячи до неї спиною, порався на столі. Нарешті Сюч поставив на столик пляшку коньяку «Мартель», приніс із ванної дві склянки. Беата відчувала — його щось бентежить. Вона знала цього високого, стрункого чоловіка вже давно, вгадувала найменші зміни виразу його обличчя, які не раз видавали найпотаємніші почуття.

— Що тебе непокоїть? — запитала вона. — Чому ти криєшся від мене? Я ж тебе знаю як облупленого! Хіба набув, як ще гімназисткою здогадувалась, коли тебе щось турбувало?

Сюч примружив очі. В нам'яті спалахнуло дівоче обличчя Беати, її великі, завжди широко розкриті очі. Він труснув головою, ніби відганяючи спогади, взяв із стола сигарету і клацнув запальничкою.

— Ти знаєш, хто такий Оскар Шалго? — запитав сумно.

— Менеджер Віктора.

Сюч гірко всміхнувся.

— А ти взагалі розумієш, що таке менеджер?

— Авжеж, — відповіла дівчина, відпивши із склянки. — Адміністратор. Або щось подібне. Шалго веде справи Віктора тут, в Угорщині.

— Шалго лягавий. Звичайний лягавий! Можна тебе попросити трохи прикритися? Не збуджуй мене і не дратуй. Ти, безперечно, гарна, але не хотілося б, щоб ти передчасно набридла мені. Це ні до чого.

Дівчина мовчки накинула на себе легку ковдру.

— Звідки це ти довідався про Шалго?

— Не тільки він має своїх людей у готелі. Є вони й у мене, — відповів Сюч з сумною посмішкою. — А сказав про це мені, до речі, Адам Рустем.

Беата взяла з рук чоловіка сигарету, затягнулася і віддала назад.

— Ну то й що з того, що він лягавий? — запитала здивовано. — Нащо він мені здався? — знизала плечима. — Ну, обдурив мене. Та хіба я в цьому винна? Якщо відверто, то винен ти сам. Навіщо послав мене до нього?

— І справді, навіщо? — На обличчі Сюча промайнула прикра посмішка. — Звичайно, я винний. Хто ж іще?.. Скільки тобі палити?

— Як завжди. — Беата підвелася і замислено сперлась ліктями об коліна. Потім узяла наповнену склянку, але не випила. — Я ж тебе вмовляла зупинитися перед готелем, влаштуватися, відпочити трохи, випити кави і ще чогось, бо мало не вмерла від спраги. А ти — ні, вперся: спочатку треба поговорити з Віктором, бо це важливіше за все. Коли тобі засяде щось у голові, то ніяка сила й логіка тебе не переконає в протилежному.

Сюч випив свій коньяк.

— Але ж сам господь не міг би передбачити, що його вб'ють! Ну годі, пий.

— Будь, — сказала дівчина, випила і, повернувши склянку, обняла руками свої коліна. Згадавши, що вони ще не вечеряли, запитала Сюча, чи не приготувати чогось поїсти.

— Я не хочу, — відмовився Сюч і похмуро глянув поперед себе. «Не була б ти такою гарною…» — подумав, але не закінчив думки, бо дівчина, немовби здогадавшись, спитала:

— Мене теж не бажаєш?

— Тебе — завжди.

Дівчина усміхнулась, а Сюч швидко шмигнув до неї в ліжко.

— Котра година? — запитала Беата згодом, уже з ванної.

— Десять хвилин на четверту.

Дівчина сіла до стола, поправляючи волосся.

— Я тобі казала вже, що приїхав шеф Віктора з Гамбурга?

— Казала. Не розумію лише, навіщо про це так часто нагадувати?

— Може, з ним поговоримо?

Сюч підсунув під голову подушку і розкинувся в ліжку.

— Не маю ніякого бажання, — відповів. — Просто треба змиритися з тим, що всі наші намагання даремні. А висновок з усього єдиний: кожний бізнес пов'язаний із певним риском. А втім, у нас помає навіть Вікторового листа. Треба ж було тобі відібрати його у Гейзи.

Дівчина, схиливши голову набік, зазирнула в сумне обличчя чоловіка.

— Боже мій! — скрикнула. — Тільки чоловіки можуть бути такими нестелепами. Треба було відібрати! Але як? Убити його, чи що? Я й так мала від нього добрячий ляпас.

— Про це ти досі мовчала.

— Не люблю вихвалятися. — Вона знову поправила зачіску, потім обприснула її з пульверизатора лаком. — Подобається?

— Ти чарівна!

— Коли Гейза мене вдарив, я не була такою чарівною, — сказала, сідаючи поруч на ліжко. — Щиро кажучи, ніколи б не повірила, що в Гейзи така сила. Думала, голова одірветься від шиї.

— Я ще покажу тому хуліганові, — погрозив у простір Сюч. — Слово честі!

— Ще тільки цього бракувало. Він би мене вбив. Якби дізнався, що я тут, прикінчив би одразу. Боже, якби ти бачив його обличчя, коли він прочитав лист Віктора! Заревів, мов божевільний. Кричав, наче в істериці: я забороняю тобі з ним зустрічатися! Забороняю!

— Бідолашна ти моя, — співчутливо промовив Сюч, обціловуючи щоки, шию і плечі дівчини.

— Обережно! Зіпсуєш зачіску, — кинула дівчина у відповідь.

— Любиш мене?

— Люблю і люблю тільки тебе. Невже й зараз не віриш? Ти ж знаєш, чим я рискую.

Сюч раптом підскочив і хвилину стояв остовпілий, насуплений.

— Беато, скажи, тобі не спало на гадку, що Гейза міг убити Віктора?

Дівчина перелякано глянула на Сюча.

— Ти що, з глузду з'їхав? — жахнулася вона, ніби сама себе переконуючи. Потім категорично махнула рукою: — Ні, це неможливо! Таку дурницю він не міг учинити.

Не дивлячись на власні запевнення, на душі в неї було неспокійно. В її уяві на якусь мить постало спотворене люттю обличчя Гейзи, вона ніби знову почула його грубий, хрипкий голос, відчула сильні удари на тілі. Навіть мимоволі підняла руки, мов захищаючи обличчя і груди. І, сама не знаючи чому, раптом розридалась.

«Ще цього мені не вистачало», — подумав Сюч, міцно пригортаючи до себе дівчину.

— Ну заспокойся, люба! Що з тобою? — примовляв він, думаючи, які в Беати слабкі нерви.

— Гейза не міг його вбити, — схлипувала дівчина. — Це неможливо! Розумієш, неможливо!

«Боюсь, що можливо», — думав Сюч, пригадуючи свою недавню зустріч з молодим архітектором-будівельником. Сюч саме був тоді у майстерні, шліфував ґудзики і не помітив, коли відчинилися двері. Мотор у шість тисяч обертів на хвилину був ввімкнутий, за його шумом не почув кроків. Власне, відчув, що хтось іде, але подумав, що то його помічниця Панні. В захисних окулярах нічого не видно було з боків. Тільки ґудзик, затиснутий у кліщах, виблискував перед ним. Хтось доторкнувся до його ліктя. Сюч вимкнув мотор і озирнувся. Перед ним стояв Гейза Салаї. Подумки вилаяв Панні за те, що впустила інженера. Ледве стримав свій гнів. Підняв окуляри на лоб, запалив сигарету, але не пригостив чоловіка. Зволікав час, щоб зібратися з думками. Салаї був вищий, кремезніший за нього, але від надмірного вживання пива вже відпустив черевце. Сюч не боявся його: знав, що, в разі необхідності, якщо тільки Салаї не має при собі зброї і не нападе на нього зненацька, візьме над ним верх. Щоправда, йому вже тридцять дев'ять, а інженерові не більше двадцяти восьми. Та сили в Сюча ще вистачає…

— Слухайте-но, — почав Салаї хрипким, як у астматика, голосом. — Востаннє попереджаю: відчепіться від Беати! Коли ще раз побачу вас разом із нею, то зроблю з вас відбивну! Зрозуміло?

Годилося б дати раз в одутлу від пива пику інженера і викинути його на вулицю. Та Сюч цього не зробив: боявся скандалу. Почав, мов якийсь хлопчак, виправдовуватись перед ним, пояснювати, що Салаї неправильно врозумів їхні стосунки, адже в них просто давня дружба. Мовляв, у Беати складна, суперечлива вдача, вона капризна, в будь-яку мить у неї можуть виникнути найнесподіваніші ідеї, і через те їй потрібен друг з певним життєвим досвідом, щоб давати їй розумні й корисні поради, стримувати від дурниць…

— Годі базікати, майстре. Не вдавайте з себе батька Беати. Зрозуміло?! Кінчайте. Їй я теж сказав. Її шури-мури під час мандрівки в Італію я пробачив, але тут не дозволю робити з себе дурня!

Ці слова обурили його.

— Навіщо ж ви допустили, щоб той німець запаморочив їй голову? Адже ви теж були там! — Він нагло випустив дим просто в плескате обличчя Салаї. — А знаєте, чому ви тоді не протестували, поводились, як продажна шкура? Бо спокусилися на долари! Хіба не так? Вам припали до смаку дрібні подачки німця, запрошення в бар, дарові обіди. І пан інженер заплющив на все очі, не хотів бачити нічого, хоч і знав про стосунки між Беатою і Меннелом. Знаєте, хто ви після цього? Покидьок! Сказав би ще більше, та не дозволяє виховання. А тепер забирайтесь геть!..

Сюч ніжно гладив рудувате, шовковисте волосся дівчини. «Так, — думав він, — Салаї заслуговує на те, щоб я його добре відлупцював». Беата поступово заспокоїлась І заснула. Чоловік обережно прикрив її ковдрою і ліг сам.

Прокинувся він від того, що в двері хтось стукав. Протер очі, безтямно озирнувся. Сонце вже стояло високо.

Прокинулась і Беата, ліниво позіхнула.

— Хто там? — запитав Сюч і глянув на годинник. — Господи, вже пів на десяту!

У двері знов постукали. Сюч похапцем надягнув пляжний халат.

— Зараз, — гукнув він і глянув на дівчину. — Накинь на себе щось або йди до ванної!

Почекавши, поки вона вийде, відчинив двері. На порозі стояв Оскар Шалго. Обличчя в нього було змарніле, втомлене. Товсті щоки, лоб блищали від поту, сорочка була зовсім мокрою. Білі брюки зім'яті, пожмакані. Піджак він тримав під пахвою, наче якусь ганчірку.

— Їй-право, я вже гадав, що ви десь поїхали! — Він байдуже оглянув кімнату. — Страшенна спека надворі. А де Беата?

— Я тут, — відгукнулася дівчина і вийшла з ванної. — Добрий ранок!

— Цілую ручки. — Старий кивнув їй головою, відсторонив чоловіка й увійшов до кімнати. Він поводився так, ніби тут мешкав. Раптом помітив на столі коньяк. — Ого, гляньте на них, вони п'ють «Мартель»! — Товстун підніс пляшку ближче до очей. — Непоганий напій, але я більше полюбляю марку «Наполеон». Чи знайдеться тут ще одна чиста склянка, панночко? — Шалго бачив, як молоді перезирнулися, але вдав, ніби нічого не помітив.

Беата закусила губи. Хотілося чимось дошкулити старого, але Сюч стримав її:

— Принеси склянку, Беато!

Дівчина лише глибоко зітхнула і зникла за дверима ванної.

— Якщо не заперечуєте, пане Сюч, я присяду на хвильку, — сказав Шалго і, крекчучи, важко опустився в крісло. — Погано бути старому. Ось уже й ноги страшенно болять. — Старий жалівся таким тоном, ніби він їх давній приятель. Тим часом не зводив очей з Беати, яка саме наливала коньяк у склянки. — Знаєте, в чому я щовечора парю ноги? Ніколи не вгадаєте. В гарячому відварі чебрецю. Та біс його знає, чомусь в останній час уже й це не дуже допомагає. — Він підняв склянку. — А ви чому стоїте? Прошу, сідайте. Почувайтесь як удома. За ваше здоров'я! — Відпив коньяку й глянув на молодих, що стояли перед ним ніби вкопані. Потім наморщив лоб: — Мені здається — ви на мене гніваєтесь. Чи, можливо, я помиляюся?

Тим часом Сюч одягнув брюки.

— Ми просто втомлені, — відповів він. — Уночі мало спали. — Він сів на бильце крісла, кивнув Беаті, щоб і вона присіла. Дівчина опустилась на ліжко.

Шалго запалив сигару.

— Сподіваюся, вам не заважаю? — У голосі його звучали нотки образи. — Слово честі, якби ви на мене сердились, мені було б дуже прикро. Чомусь я симпатизую вам. Тому гадаю, ви теж будете раді зустрічі зі мною.

— Хіба не бачите, як ми зраділи вашому приходу? — пробурчала Беата, зробивши кислу досить гримасу на обличчі. — Навіть розгубилися від радості, — додала глузливо. — Аж підстрибуєм від щастя, пане менеджере. Чи не так, любий? — Вона мстила старому за те, що той обдурив її.

— Ще б пак, — підтвердив Сюч, теж закурив і пошкрябав заросле підборіддя: —Дозвольте запитати: чого це ви нас ушанували своїм приходом?

Шалго спокійно, незворушно попивав коньяк.

— Випийте ж за моє здоров'я. Ну хоч один ковточок! — Він привітно дивився на них, а тим часом пильно стежив за виразом обличчя Сюча. — Ну що ж, не хочете — не треба, — ображено промовив старий. — Сердитесь на мене, а тим часом я більше маю підстав сердитись на вас. Адже ви мало не пошили мене в дурні. А це було дійсно недобре.

— Ви міліціонер? — одверто спитав Сюч, пронизуючи поглядом Шалго.

— А якби й так, то що з того?

— Не терплю лягавих!

— Можу собі уявити, скільки ви знаєте анекдотів про міліцію. — Шалго грайливо дунув димом у бік Сюча. — Ви ж розумна людина, а…

— Балакучий же ви сьогодні, — перебив Сюч. — Скажіть, нарешті, чого вам треба від нас?

— Скажу. Неодмінно скажу, пане Сюч. — Він помацав свої хворі ноги і всміхнувся до дівчини. — Пан Сюч не хоче бути зі мною в дружбі. Хіба це не прикро, панночко? Як на вашу думку?

— Надто багато базікаєте, дядьку менеджере, — відрубала Беата.

— Беззаперечна ознака геніальності, — докинув Сюч, встаючи. — Що вас іще цікавить? Запитуйте скоріше та йдіть під три чорти. — Він говорив грубо, як людина, дуже впевнена в собі.

Шалго зручніше вмостився у кріслі.

— У мене лише кілька запитань. Скажіть, дорогенька Беато, для чого ви мене ввели в оману?

— Я — вас? — Дівчина здивовано глянула на старого.

— Дівоче прізвище вашої матусі, доню, не Меннел. Вона ніколи й не була Меннел.

Беата хотіла було щось відповісти, але Сюч зупинив її поглядом.

— Спочатку давайте-но з'ясуємо одну річ, — встряв він у розмову. — Настільки мені відомо, ви хоч і міліціонер, але вже на пенсії.

— Саме так.

— Отже, ваш ранній візит — справа приватна, а ваші запитання аж ніяк не можна вважати за офіційні.

— Скажімо, так, — погодився Шалго.

— Якщо так, то слухайте далі: по-перше, Беата не зобов'язана відповідати на запитання пана Шалго. По-друге, вас як приватну особу я не зобов'язаний приймати в себе.

— Але ви вже прийняли мене.

— По-третє, оскільки в мене багато роботи і ваша присутність мені не подобається, прошу вас допити свій коньяк і залишити приміщення.

— А якщо я не послухаюсь?

«Ну й нахаба! — подумав Сюч, і холодна лють почала розливатися по його жилах, немов отрута. — Мабуть, гадав, що я якийсь провінціал, котрого можна залякати одним поглядом! Тільки ти глибоко помиляєшся, старий!» Майнуло в гадці, що пенсіонерів, які працюють на громадських засадах і скрізь сунуть свого носа, не полюбляють і тому захищають неохоче. Своїм втручанням вони завдають органам лише клопоту.

— Не послухаєтесь, кажете? — На запитання молодого чоловіка Шалго лише з посмішкою кивнув головою. — В такому разі мені не залишається більш нічого, як схопити вас за комір і виставити за двері. Ну?

Шалго витер спітнілого лоба. «Яка самовпевненість!» — подумав про себе, проте відзначив і те, що Сюч рішучий чоловік.

— На вашому місці я втримався б від подібного атракціону, — спокійно відповідав Шалго. — І не тільки через те, що моя вага завдасть вам клопоту в досягненні вашої мети, але й тому, що, коли я зараз піду…

— Годі! — вибухнув Сюч. — Мені набридло ваше базікання! Геть звідси! — Він погрозливо встав, але Шалго навіть не поворухнувся, навпаки, спокійно продовжив свою думку:

— Якщо я зараз піду, то через п'ять хвилин тут будуть полковник Ерне Кара і майор Міклош Балінт. Вони задаватимуть вам набагато скрутніші запитання. Бачите, я навіть не спитав, чому панночка Беата Кюрті, наречена Гейзи Салаї, живе разом з Тібором Сючем в одному номері. А вони обов'язково спитають. А може, ще й викличуть сюди з Фюреда пана інженера Салаї…

Вії дівчини тремтіли. Вона з ненавистю глянула на старого:

— Вирішили шантажувати нас?

— Що ви, що ви, моя дорога! Я вже сказав вам, що мене цікавить. Звідки ви знаєте Віктора Меннела і чого вам від нього треба було?

— Я з вами не бажаю розмовляти, — відрубала з презирством дівчина. — Знаєте, хто ви? Підлий провокатор! Зрозуміло?

Сюч обійняв дівчину, яка нервово сіпалась. Він зрозумів: Шалго — значно небезпечніша людина, ніж це здалося на перший погляд. Його спокій і впевненість не удавані, за ними відчувається сила..

— Спокійно, Беато, — сказав він. — Спокійно. Не втрачай голову.

Та все було марно. Нерви підводили дівчину.

— Видаєте себе за менеджера Меннела! Хіба це чесна гра?

Шалго засміявся:

— Ви не позбавлені почуття гумору, дівчино! Я видавав себе за менеджера Меннела, але ж ви ще раніше видали себе за його сестру. Ми квити, мила моя.

— Що вам про мене відомо? — запитав Сюч і з такою силою стис дівчині руку, що та аж застогнала. — Ну, кажіть, що ви про мене знаєте?

— Небагато. В п'ятдесят другому році закінчили медичний інститут, з відзнакою. Перед вами відкривалось велике майбутнє. Навіть ваші суперники визнавали ваш талант. Восени п'ятдесят п'ятого закохалися в дівчину а третього класу гімназії. Її звали Пірошка Гаморі. Досі все сходиться, чи не так?

— Тик, — ствердив Сюч, і на мить у його свідомості промайнули спогади. Погляд його затьмарився, вираз обличчя ніби пом'якшав. — Інформації ви одержали з Будапешта?

— З Токіо, — глузливо посміхнувся Шалго. — Продовжувати?

— Немає потреби. — Сюч відчайдушно дивився поперед себе і думав: «Здається, оця людина знає про мене все». Він усе думав про Пірошку Гаморі й ніяк не міг звільнитися від прикрих спогадів.

— Ту дівчину ви кохали? — спитав Шалго.

— Я хотів з нею одружитися, — відповів молодий чоловік, блукаючи поглядом по візерунках ковдри. — Ви можете мені не вірити. Суддя теж не повірив. Але це правда.

Коли я повернувся з Куби, Пірошка була вагітна, на п'ятому місяці.

— І довго ви були на Кубі? — запитав Шалго.

— Чотири місяці, — глухо відповів Сюч, і в пам'яті його попливли гіркі спогади минулого. Щоразу, згадуючи Пірошку або трагічні події того часу, він завжди запитував себе: а що він міг вчинити? В такі хвилини він ніби заново переживав ті часи, вони мов оживали, боляче краячи серце. Навчений гірким досвідом, сповнений новими враженнями, він повертався тоді додому все-таки в хорошому настрої. Здавалося, що літак летить надто повільно, хотілось якомога скоріше бути у Будапешті, бо за ті чотири місяці він страшенно знудьгувався за Пірошкою.

Не встиг навіть розпакувати чемодани й помитися з дороги, як прибігла Пірошка. Засліплений радістю зустрічі, він тільки згодом помітив, як вона змінилась. Погляд у неї був зляканий, очі розгублено метушилися, вродливе обличчя змарніло, зблякла і пошерхла ніжна бархатиста шкіра. «Я вагітна», — ледве чутно прошепотіла вона і заридала. Це вразило його, наче громом. Почав мимоволі підраховувати час. Чотири місяці… Але ж, якщо Пірошка не помиляється, вже пізно вдаватися до будь-чого. «Ти певна в цьому?» — запитав у неї. «Так, це точно». — «Певна чи тільки так гадаєш?» Пірошка ридала, аж плечі в неї здригалися. Крізь плач проривалися слова докору: «Ти мене заспокоював, казав, що будеш обережним… що можу бути спокійною… От тобі й спокій. Коли батько дізнається, він уб'є мене… Просто приб'є»… — «Роздягайся!» — наказав тоді він рішуче і провів дівчину в ординаторську. Довго мив руки, мабуть, хвилин з двадцять. І тим часом у голові роїлися думки. Він знав, що її батько Янош Гаморі — жорстокий і грубий чоловік, до фанатизму вірує в бога. Якби його воля, постриг би Пірошку в монашки. Та й дружина не краща за нього. Від самого ранку щодня годинами простоює на колінах у церкві, ще й свою нещасну дочку примушує стояти навколішки на холодному камені. Та й брат її теж віруючий… Дівчина, затуливши руками обличчя, не хотіла чи не сміла глянути в його обличчя. Так, вона не помилилась. Була вже на п'ятому місяці вагітності. «Одягайся!» — наказав він і знову почав мити руки. В ті хвилини він мимоволі проклинав ту мить, коли познайомився з Пірошкою. Дурниці! Кохання ніколи не ходить стежками здорового глузду.

Може, саме це і є хорошим і принадним у коханні? Правда, коли він познайомився з дівчиною, йому ще нічого не було відомо про сім'ю Гаморі. Тоді він просто по вуха закохався в цю вродливу дівчину і не володів собою. Не знав він і про те, що Янош Гаморі — людина строгих правил, єдиний і повноважний представник кількох західних торговельних фірм і підтримує тісні зв'язки з органами влади. «Що ж тепер буде?» — почулося боязке запитання дівчини. Він озирнувся і, скидаючи халат, відповів: «Народиш дитину, і ми з тобою поженимось». — На обличчі Пірошки відбився жах. «Ні, краще я накладу на себе руки», — простогнала вона. «Дурниці! Це ти завжди встигнеш зробити». — Він добре знав, що це пусті слова: Пірошка, власне кажучи, теж була фанатичкою, тільки це в неї проявлялося не в релігійності, а в пристрасному коханні…

Нарешті Сюч отямився від спогадів, відчув на собі допитливий погляд Шалго.

— Я по хотів робити їй аборт, — промовив ослаблим голосом. — Я тоді пішов до її батьків. Зустріли вони мене так вороже, що годі було й заїкнутися про вагітність дівчини. — Губи його скривилися в гіркій посмішці. — Гадаєте, що вони зі мною розмовляли? Помиляєтесь. Вигнали, що й пригрозили. Гаморі заявив, що подасть на мене в суд.

— І все-таки ви зробили їй аборт? — перепитав Шалго.

— А що мені залишалося діяти? Звичайно, зараз, з позиції третьої особи і з відстані п'ятнадцяти років, усе це виглядає зовсім інакше. В п'ятдесят п'ятому році в цих справах у нас було повне безладдя. — Він махнув рукою. — Так, я зробив їй аборт. Старий негідник зчинив скандал. Хоч вони й не знали певно, що дитина від мене. Знали тільки, що на прохання дівчини аборт зробив я. Три дні все було гаразд. На четвертий день у Пірошки несподівано виявилась емболія. Мене пізно повідомили. Гаморі вже нічого було втрачати, і він подав на мене в суд. Мені дали п'ять років. Це все. Вас іще щось цікавить?

— Робити ґудзики навчились у в'язниці? — поцікавився старий.

— Так. Я там чотири роки працював у ґудзиковому цеху. Тим самим займаюся й по звільненні.

Шалго співчутливо дивився на Сюча: знав, той говорить правду. Одержана з Будапешта інформація підтверджувала кожне його слово. Відбуваючи строк, він одержав добру характеристику, бо сумлінно працював, гарно поводився.

— Тепер панночка Беата — ваша компаньйонка? — запитав, кивнувши на дівчину.

— Яке це має відношення до справи? — огризнулася Беата.

— Ми, «лягаві», дуже допитливий народ, — відповів старий, глузливо наголошуючи на слові «лягавий». — А я особливо допитливий. Ситуація змушує до цього. Адже офіційно ви наречена Гейзи Салаї і водночас проводите «вікенд» із паном Сючем. Щиро кажучи, це надто складно, для мого розуміння. Знаєте, я старомодний, отже, й консервативний тип.

— Ви не консерватор, а звичайний міліціонер, — глузливо докинула дівчина. — Якби розумілися в тонкощах людської душі, то з вас був би не міліціонер, а, скажімо, професор…

— Або Катя-розумниця[9], — перебив її Шалго. — Однак з усього тільки «лягавий». Крім того, мушу сказати: хоч пан Салаї й не міліціонер, проте він теж не зміг осягнути всієї глибини складної духовно-психологічної ситуації. У зв'язку з цим було б непогано, якби ви мені дещо пояснили. Поки що тільки мені.

— А що тут пояснювати? Гейза — справді мій наречений. Але я кохаю Тібора. Оце й усе.

— А Віктора Меннела ви теж кохали? — поцікавився старий, зиркнувши на Сюча, котрий сидів мовчки.

— Він залицявся до мене, але між нами нічого не було, — відказала дівчина і повернулась до Сюча: — Невже я зобов'язана відповідати на кожне запитання цього старого індика?

— Не зобов'язані, панночко, — відповів Шалго, вдаючи, що не почув образи. — Ви дозволите скористатися телефоном?

— Куди це ви хочете дзвонити?

— До майора міліції Балінта. Запрошу його сюди. Він не індик і не старий, як оце я, тому на його запитання панночка, гадаю, відповідатиме. Мені байдуже, яким чином я одержу відповіді на свої запитання: з допомогою посередника чи без нього.

— Беато, не верзи дурниць, — тихим, благальним голосом втрутився Сюч. — Не треба ще більше каламутити цю прокляту справу. Краще розкажи правду: сподіваюся, пан Шалго не зловживатиме своїм становищем.

— Борони боже, — вигукнув старий і вийняв із задньої кишені брюк посвідчення. — Якщо це заспокоїть даму, то — ось. Я офіцер міліції, — правда, в запасі. — Беата глянула на посвідку і махнула рукою. Старий продовжував: — Де ви познайомилися з Віктором Меннелом?

— В Італії, минулого літа. Ми відпочивали там з матір'ю та з нареченим.

Шалго, якому полковник Кара ще вчора увечері розповів про «покаяння» Губера, насторожився, але не виказував свого здивування. Он воно що! Отже, перед ним сидить та сама угорська дівчина, про яку згадував Губер! Усе сходиться — дівчина, наречений, мати. Проте водночас його взяв сумнів. Ні, це було б занадто просто.

— У вас були з Віктором Меннелом… Інтимні зв'язки?

Беата мовчала.

— Кажи все щиро, — підштовхнув її Сюч. — За це не карають.

— Так, я була його коханкою.

— Ваш наречений знав про це?

— Згодом дізнався. З того часу й ревнує. Стежить за кожним моїм кроком.

— Та й не дивно, — всміхнувся Шалго. — Ви надто вродлива. На місці вашого нареченого я теж ревнував би. Продовжуйте!

— Якось Меннелу впали в око ґудзики на моїй сукні. Він тому й поцікавився, до їх придбала. Тоді я розповіла йому про Тібора. Другого дня Меннел сказав, що багато думав про його гірку долю і як комерсант убачає виготовлення таких ґудзиків перспективною справою. Доручив мені передати Тібору, щоб приготував узірцеву колекцію, склав калькуляцію, список потрібних йому механізмів тощо. Бо він, мовляв, улітку цього року приїде в Угорщину, зустрінеться з нами і тоді домовиться про все остаточно. Ой, мало не забула: пообіцяв, що за взірцеву колекцію ґудзиків, звичайно, заплатить.

— Так воно й було, — підтвердив Сюч. — Ще з січня ми з ним листуємося через зовнішньоторговельну фірму «Артекс», адже Меннел домовився і з своїм керівництвом — воно теж зацікавилось його планом. Він надіслав мені лист, підбадьорив. Я працював день і ніч. Для «Артекса» це було теж вигідно — вони підтримали мене. Зрозумівши вигоду і перспективу цієї справи, почали вести переговори з фірмою «Ганза», і та пообіцяла поставити потужну полірувальну машину й камеру для випалення.

Сюч підвівся, вийняв із портфеля папку і передав її Шалго.

— Ось, тут уся наша переписка. Кожного листа я відправляв через «Артекс». Їм теж сподобалася наша ідея. А оце, бачите, взірці.

І він почав викладати з портфеля на стіл прикріплені до картонок оригінальні ґудзики.

— Десь днів із п'ять тому Беата одержала листа від Меннела. Він запрошував нас приїхати сюди і зустрітися сьогодні. Я привіз із собою всі взірці, а тут раптом таке… Хтось прикінчив його…

Шалго розкрив папку.

— А лист, у якому він запрошував вас сюди, теж у папці? — запитав він.

— Той лист у мого нареченого, — втрутилася в розмову Беата. — Він відібрав його в мене, ще й ляпаса дав і заборонив зустрічатися з Віктором. Ревнує.

— Нічого собі історія, — уголос підсумував Шалго, переглядаючи зміст папки. — Так, усе це дуже ймовірно. Принаймні на перший погляд здається таким.

— Чим більше дізнаєтесь про все, тим воно становитиметься ймовірнішим, — підтвердив Сюч. — Поїдьте в Будапешт, поговоріть із співробітниками «Артексу». Вони підтвердять, що я не дуже радо прийняв цю пропозицію.

— Охоче вірю, пане лікарю, — погодився Шалго.

— Ви що, насміхаєтесь? — Сюч химерно блиснув очима.

— Ні-ні, слово честі, ні. Просто шкода мені вас. — Шалго і справді сказав це щиро. — Невже ви назавжди поклали хрест на свою професію?

Обличчя в Сюча перекосилося. Він вийшов на балкон і хвилину стояв мовчки, дивлячись на дзеркальну поверхню озера.

— Досить про це, пане, — гірко зітхнув. Потім повернувся і, спершись об одвірок, показав свої розчепірені пальці. — Гляньте: з такими руками тільки ґудзики й можна робити…

Шалго підвівся. Попіл з його сигари посипався на паркет, але він цього навіть не помітив. Пошкрябавши м'ясистий ніс, вийняв з задньої кишені брюк папірець.

— Ось лист Віктора Меннела, — простягнув його Сючеві. — Сховайте. Може, він ще стане вам у пригоді.

Сюч вирячився на лист. Мимоволі згадалися слова Адама Рустема, який попереджав його, що Шалго дуже хитра і небезпечна людина, якої треба остерігатися. Підозріло глянув на старого, але той лагідно посміхався. Біс його знає, що там іще у нього в кишені! Беата підійшла до Сюча і взяла з його рук листа.

— Як він потрапив до вас? — запитала з подивом.

— Ваш наречений загубив його. А ми знайшли.

— Гейза знає, що я тут? — В очах дівчини засвітився страх.

— Хоч я й старий індик, але не люблю пліток. — І він утомлено глянув на Сюча, який усе ще з підозрою дивився на нього. Шалго не тільки збудив у ньому болючі спогади, а й неабияк налякав. Адже оцей товстун уже до їхнього приїзду сюди все про них знав. Допитуючи їх, тільки грався з ними. Сюч не знав прийомів Шалго, та й не міг знати, що Шалго створює такі ситуації, за яких співрозмовник мусить сам розповісти всю правду. — Пане Сюч, я теж охоче уклав би з вами угоду.

— Яку угоду? — підозріливо запитав Сюч.

— Якусь таку, щоб вона допомогла б вам повернути диплом лікаря.

— А чим я можу вам віддячити? Годі, облиште, пане. Я залишусь при ґудзиках. Люблю працювати, й мені подобається мій новий фах.

— Вам видніше. — Він рушив до виходу. — Полковник Кара просить, щоб ви поки що не виїжджали з готелю.

— Нас узято під арешт?

— Що ви! Це тільки прохання. Полковник хоче з'ясувати родинні зв'язки вашої подруги з Меннелом. Ото й усе.

— Але ж ви щойно все з'ясували, — нагадав Сюч.

— Я, а не полковник Кара. Слідство веде він. Ідеться всього-на-всього про кілька днів. Гадаю, ви ще не набридли одне одному. Крім того, за номер у готелі розрахуємось ми. — Шалго взявся за ручку дверей. — Скажіть, Беато, чи є у вас дача десь на Балатоні?

— В Балатонсемеші, — відповіла. Потім непевно додала: — Вулиця Гуньяді, два. А збудували ми її ще до війни.

— Велике спасибі, панночко. Це мене дуже заспокоює. — Він уклонився і вийшов з кімнати.

У фойє його зустрів Фелмері. Зайшли разом до кафе, замовили чорну каву. Коли офіціант поставив на стіл Чашечки, старий попросив:

— Синку, віднеси в номер Сюча дві порції коньяку «Наполеон». За мій рахунок.

Коли офіціант пішов, Фелмері запитав старого:

— Є щось нове, дядьку Шалго?

— Та небагато. Ще треба одержати переконливі відповіді на деякі запитання.

— А саме?

— Чому в Торговій палаті й досі не знають про те, що фірма «Ганза» вже з січня місяця листується з нашою фірмою «Артекс»? А ще цікаво б дізнатися, чому Гейза Салаї відібрав у Беати листа від Меннела. Яке сьогодні число?

— Двадцять сьоме, неділя, — відповів Фелмері, подумавши, що непогано було б провести день з Ілонкою.

Через годину вони вже обговорювали з Карою справи. Поїздка на Балатон пішла на користь полковникові. Обличчя його вже не було таким блідим, навіть суворі глибокі зморшки на обличчі, здавалося, пом'якшали. Шалго ж, навпаки, мав стомлений, виснажений вигляд. Балінт цієї ночі добре виспався і почувався чудово та й настрій мав бадьорий. Він ще зранку переговорив телефоном з дружиною. Пообіцяв, якщо вдасться, заскочити на півгодини додому. Фелмері з удаваною байдужістю стежив за старшими колегами. В нього склалося враження, що цим досвідченим спеціалістам ще й досі багато неясного у справі вбивства Меннела.

Ліза пішла в селище: Шалго запросив усіх до себе на обід, тому треба було вчасно підготуватися, закупити продукти.

Кара, куривши, підвів підсумки слідства. Власне, з учорашнього дня зроблено чимало. Уже вимальовуються контури двох напрямків, які десь мусять перетинатися. Перша — це справа фірми «Ганза» або, інакше кажучи, діяльність західнонімецького розвідувального бюро в Угорщині. Меннел мав тут агентів і приїхав, щоб зустрітися з ними. Отже, їхнє завдання однозначне і ясне: розкрити шпигунську агентуру Меннела. На думку Кари, Губер міг би в цьому багато їм допомогти, хоч його ще не вдалося примусити бути цілком одвертим. Поведінку Губера можна зрозуміти, адже й те, що він сказав, має велике значення.

Друга лінія — пошуки скарбу, який заховав німецький офіцер. Завдання теж ясне: треба знайти угорську жінку з дочкою, які торік відпочивали в Італії, познайомилися з Меннелом. Уже відомо, що сім'я Кюрті торік була в Італії. Інформація Губера в загальних рисах стверджує це: адже Беата Кюрті була коханкою Меннела.

— Неймовірно, щоб Меннел знайшов ще одну угорську родину точнісінько такого складу, — зауважив Балінт. — Товаришу полковник, всі дані співпадають! Удова, її донька, коханка Меннела, та й наречений… Крім того, є й найновіші повідомлення дядечка Шалго про те, що вони листувалися. І дача у Балатонсемеші. На вашому місці я без будь-якого вагання заарештував би їх!

Кара уважно слухав, крадькома стежачи за Фелмері, який зосереджено грався ниточкою — спритно в'язав на ній вузлики.

— А що вчинили б ви, товаришу лейтенант? — раптом запитав він. — Дов'яжіть спокійно оцей вузлик, а ми почекаємо…

Фелмері, знітившись, кинув ниточку в попільницю. Прикро стало від зауваження полковника: хоч він добре слухав, якщо шеф бажає, може слово в слово все повторити.

— Власне, можна й заарештувати. Але я б цього не робив. У пас немає незаперечних доказів. Усе, що дівчина розповіла дядечкові Шалго, ймовірно і його можна довести. Я маю на увазі ґудзики…

— То що б ви робили?

— Я б оглянув дачу в Балатонсемеші. Установив би, чи проживала там мадам Кюрті під час війни й чи дійсно був у неї коханець-німець. Можливо, зробив би й обшук з допомогою апаратури.

Шалго схвально кивнув головою. Йому подобалася урівноваженість цього молодого чоловіка.

— Далі я б розшукав нареченого Беати, — продовжував Фелмері. — З наших відомостей про родину Кюрті випливає: найлегше дійти істини через Салаї.

Пролунав телефонний дзвінок. На проводі Будапешт: Домбаї просив Кару. Полковник тримав трубку так, щоб усім було добре чути слова його заступника.

— Одержано кілька новин із Варшави, — почувся голос підполковника. — Там уже півроку стежать за діяльністю фірми «Ганза». Доктора Губера вони не знають, картка на нього не заведена. Але про Брауна є кілька цікавих даних. З тридцять другого року він перебував у Сполучених Штатах як агент абверу. В сорок шостому повернувся в Західну Німеччину… Алло! Ви мене добре чуєте?

— Так-так! Продовжуй.

— Варшавські товариші повідомили нас про ще одну цікаву річ. Правда, джерело цієї інформації непевне. Кажуть, що між Брауном і американцями виникло якесь непорозуміння. Про це я надішлю докладну записку. Між іншим, як себе почуваєте? Чи тепла вода?

— Терпіти можна, — відповів Кара. — Ми й зараз по горло у ній, крім Шалго, який тільки ноги змочує. — У трубці почувся щирий сміх підполковника Домбаї. — Перед тим, як писати доповідну, — вів далі Кара, — зберіть усі відомості про дружину покійного Петера Кюрті та про її доньку. Це дужо важливе і термінове завдання.

— Зрозуміло.

— Особливо нас цікавить її минуле.

Розмова тривала ще кілька хвилин, потім Кара поклав трубку й вони швидко розподілили обов'язки. Майор Балінт одержав завдання оглянути дачу Кюрті в Балатонсемеші, Фелмері — поїхати у Балатонфюред і допитати Гейзу Салаї. Кара залишався у Балатонемеді й продовжував стеження за Губером.

— А в мене яке буде завдання? — запитав Шалго.

— Ти відпочинеш, допоможеш Лізі.

— Гаразд, — погодився старий. — Отже, я їду з лейтенантом у Балатонфюред. Цей Салаї і мене цікавить.