Агент №13

4.

Ліза стояла біля радіатора центрального опалення, коли до кімнати несподівано увійшов полковник Кара. Жінка перед тим чула його кроки, але вийти вже не мала часу і змушена була вдавати, ніби поправляє на вікні тюлеві завіси. Ліза розуміла, що треба триматися спокійно, природно, і тоді Кара ні в чому не запідозрить її. Тому вдала, ніби й не почула, що хтось увійшов. Хіба вона обов'язково має чути кроки?

— Невже вам холодно, Лізо? — спитав Кара, підходячи до столу.

— Та що ви! Сонце так палить, що цей тюль просто перегоряє. Ось подивіться, Ерне. — Вона підняла кран завіси і показала йому. — Вже дірки. Ще раз випрати — і зовсім розлізеться.

Полковника не цікавили фіранки. Він сів на диван і солодко потягнувся.

— А Шалго де?

— О боже, яка я неуважна! Зовсім вилетіло з голови. — Вона сіла поруч з полковником і тихо розповіла про все, що їй наказав передати Шалго.

Почувши новину, полковник, так само як і раніше Шалго, розхвилювався. Якщо у Меннела в Угорщині родичі, слідство доведеться розширити. Але чому про це не знають співробітники майора Балінта? Чому вони не заглянули до в'їзних анкет Меннела? Правда, він міг і не вказати там своїх рідних.

— Цікаво! — вигукнув Кара. — Досі ми нічого не знали про двоюрідну сестру Меннела… А де Фелмері?

— Купається з Ілонкою..

— Он який спритний! Пошукайте його, будь ласка, Лізо.

— Що йому сказати?

— Хай подзвонить у Будапешт товаришеві Домбаї, щоб той зібрав усі відомості про дівчину та власника «оппеля».

Ліза кивнула головою на знак згоди і вийшла. Вона вже була в саду, коли до кімнати увійшов Отто Губер.

Кара дивився на щойно поголене стомлене обличчя німця, і на мить воно здалося йому знайомим. Напружено шукав у своїй пам'яті, де він міг бачити його або на кого він схожий. Та всі намагання полковника були марними. «Це ще нічого не значить, — заспокоював себе. — Певно, кожна людина має десь двійника».

— Ну от, пане, — звернувся Кара до німця, — тепер ми з вами наодинці.

— Спасибі, пане полковнику, що дали мені змогу поговорити з вами, — сказав Губер, виймаючи з кишені шкіряний портсигар і пригощаючи полковника сигарою. — Палите?

— Тільки сигарети, — відповів Кара і закурив. Складалося враження, що Губер вагається: хоче щось сказати, але ще не вирішив, говорити чи промовчати. Він явно тягнув час, то поправляючи брюки на колінах, то пересуваючи попільницю. Нарешті він таки, мабуть, наважився.

— Пане полковнику, — почав він, — ходімте зі мною в гараж, і я покажу вам спеціальну рацію, якою обладнана машина Меннела. Передам вам і його безшумний пістолет.

Кара, звичайно, вже знав про рацію, і все ж повідомлення Губера застало його зненацька. Всього він чекав від Губера, тільки не цього. «Он як, — майнуло в гадці. — Ця людина не звикла вагатися, вона бере одразу бика за роги».

— Рацію? Пане, ви жартуєте! — продемонстрував удаване здивування полковник.

— Цілком серйозно, — посміхнувся німець. — Я знав, що це буде для вас несподіванкою.

— Це дійсно сюрприз, — кивнув головою Кара. — Такі заяви — рідкісне явища в нашій практиці.

Губер з полегкістю зітхнув. Мов дитина, яка після тривалого вагання зізнається в своїй провині батькам.

— Отже, головне я вже сказав, — повів далі німець. — Зізнаюсь, це були важкі роди. Без перебільшення — ці хвилини були важливими кроками в моєму житті. До кращого чи гіршого — сам не знаю. Зрештою, людина повинна постояти за себе. — Він крутив між пальцями сигару. Вираз його обличчя був заклопотаний. — Проте перед тим, як піти в гараж, нам треба з'ясувати ще одне питання.

— Я слухаю вас, пане.

— Пообіцяйте, що все сказане мною тепер і після цього не буде розголошено.

— Коли ви так бажаєте…

— І ви не використаєте того, що я скажу, проти мене.

— Що ви маєте на увазі?

Губер глянув у вічі полковникові. Його погляд був відвертий, як у людей, які не заперечують, щоб їм заглянути в Душу.

— Тобто ви не будете вимагати, щоб згодом працював на вас.

— Даю вам слово. Можете сказати лише те і лише стільки, скільки вважаєте за потрібне. Ваша таємниця не буде розголошена.

— Дякую, пане полковнику, — Він опустив повіки і здушив пальцями скроні, неначе хотів зібратися з думками. Потім налив повні чарки коньяку і перший випив — швидко і жадібно. — Я мушу дещо вам розповісти. — Розповідь його була уривчаста, схвильована, як у злочинця у хвилини щиросердного зізнання. — Я з сім'ї військових. Дід, батько були військовослужбовці. Може, чули колись про генерала Отто фон Губера? Він був штабним офіцером Гінденбурга. Я теж став офіцером. До того ж переконаним нацистом, гітлерівцем. Молодим офіцером штабу прибув я в Угорщину. Налагодив добрі відносини з офіцерами угорського штабу, вивчив угорську мову. Згодом потрапив на фронт. Вбивав, щоб перемагати. Вбивав, щоб вижити. Норвегія, Східний фронт, Москва, Курськ, Орел, Воронеж… Потім Нормандія. Коли довідався, що мій батько причетний до замаху на Гітлера, я зрікся його. Навіть вимагав смертної кари для нього. Батька повісили. Мати покінчила життя самогубством. Такий мій автопортрет. Груди в мене всі в орденах і медалях. А потім — полон у Франції. Культурні французи були до нас нещадними. Я організував заколот. Не знаю, чому мене не пристрелили. Зачинили на цілий рік у камеру-одиночку. Я мав час прочитати на стіні написи багатьох учасників руху Опору, яких німці вели на розстріл чи на шибеницю з цієї камери. Ці написи примусили мене замислитися…

Кара уважно слухав німця. Це не перший випадок, коли переконані нацисти, нащадки прусських юнкерів, відмовлялися від свого минулого. Може, і Отто Губер з таких. Але Кара був навчений життям і досвідом, знав, що не можна вірити самим лише запевненням. Щоправда, Губер дещо вже довів своїми діями, але однаково треба бути обережним.

— Повірте, пане полковнику, — переконував Губер, — я сам собі став огидним. Але бракувало мужності накласти на себе руки. Я не комуніст і ніколи ним не стану. Багато чого розділяє нас. Тільки одне, — те, що ви проти війни, — єднає нас. Я зненавидів війну. Але я німець. Живу непогано. Ветерани-фронтовики у пас у великій пошані. А я ветеран. Користуюся певними пільгами. На мою користь і те, що мій батько — жертва гітлерівців. І все ж, незважаючи на це, я по можу примиритися з посиленням реваншизму в нашій країні. Знаю, це і вам завдав багато турбот. Уже двадцять років, як я відчуваю: треба діяти. Двадцять років ненавиджу своє боягузтво. Сьогодні я зробив перший крок. Не хочу вам пропонувати свої послуги. Просто йдеться про те, що хотілося б хоч трохи спокутувати свої гріхи. Хотів би, щоб ви мені вірили.

— Поки що не бачу підстав для недовіри, — відповів Кара.

— О ні! Підстави є. Недовіра, — це не тільки ваше право, але й обов'язок.

— До деякої міри це так, — підтвердив Кара. — Але ж, пане Губер, нам відомо, що в Західній Німеччині проживають мільйони прихильників миру. Ми ніколи не ототожнювали народ з деякими вашими керівниками. Ми хочемо торгувати з вами, а це можливо тільки в атмосфері взаємного довір'я.

— Ви мене цілком заспокоїли, — з полегкістю зітхнув Губер. — Але перш за все я хотів би повідомити вас, що за спиною фірми «Ганза» стоїть Центральне розвідувальне управління Федеративної Республіки Німеччини.

— Отже, Меннел був розвідником?

— Так. Ще й неабияким.

— А ви?

— Рахуюся в штатах, дав присягу, але фактично я не розвідник.

— Поясніть, будь ласка, це мені неясно.

— Прошу. Про розвідувальну діяльність цієї фірми знають тільки ті, які служать у секторі «Б» східного відділу.

— Ви працюєте саме в секторі «Б»?

— Так, я два роки служив у східному відділі, бо відносно непогано володію угорською мовою. Потім як колишнього штабного офіцера мене призвали в армію. Хтось із центру розвідуправління звернув на мене увагу Егона Брауна. Це він очолює сектор «Б». Браун був розвідником абверу в Сполучених Штатах, наскільки мені відомо. Він хотів мені доручити керівництво угорським «фронтом». Я відмовився: сказав, що старію, хочеться забути минуле. Здалося, повірив. Але він багато чого вже розповів мені, а тому примусив прийняти присягу і прикріпив мене до секції «Б». Там я був у нього в полі зору. Доручав тільки такі завдання, з яких я не міг багато дізнатися. Я робив аналіз деяких матеріалів, що надходили від агентів. Проте з того «небагато» теж можна було зробити певні висновки. Особливо щодо організації розвідувальної мережі.

— А саме?

— Я переконався, що Браун вибудував досконалу систему шпигунської служби в Угорщині. На жаль, прізвищ агентів не можу назвати. Ця служба збирає компрометуючі дані про тих, хто за своєю посадою може бути цікавий для розвідуправління. Розпуста, корупція, таємні борги, пристрасті і тому подібне. Сюди ж належить і продаж прихованих від митників форинтів, привезених з туристських подорожей, купівля західної валюти тощо. Люди цієї служби не мають права нікого вербувати. Вербування агентури, як правило, відбувається на Заході. Без усякого риску. З агентами Меннел здебільшого зустрічався теж на Заході. Я знаю, ваше становище не з легких, пане полковнику. Торік, наприклад, Меннел зустрічався зі своїми агентами в Італії, Австрії та Югославії.

Кара задумливо кивав головою. «Він має рацію, нелегкий хліб у контррозвідника», — думав він про себе.

— Чи могли б ви сказати, з яким завданням приїхав Меннел в Угорщину?

— Це я знаю цілком точно. Меннел був зі мною в дружніх стосунках. Шанував мене і тому часом міг бовкнути трохи більше, ніж це було дозволено. Одним з його завдань було, безсумнівно, налагодження торгівлі з угорськими підприємствами. Але це було потрібно лише для того, щоб надати певної легальності його перебуванню в країні. Другим його завданням було зустрітися з кількома агентами. Але, гадаю, третє завдання буде для вас найбільш цікаве. Торік в Італії він познайомився з однією угорською жінкою та її дочкою.

— Це ви знаєте від самого Меннела?

— Як експерт, я читав його доповідну. Пізніше і розмовляв з. ним на цю тему. Мені було доручено дати оцінку його доповідній. Заключення я дав позитивне. Ота угорська дівчина стала коханкою Меннела. Її мати якось розповіла, що під час війни була коханкою німецького офіцера, який заволодів цінними трофеями.

— Якими саме? — поцікавився Кара, подумавши, як ухильно висловлюється Губер, називаючи награбоване майно просто «трофеями».

— Точно не можу сказати. Здасться, ювелірні вироби, дорогоцінні камені, золоті монети, валюта, — долари, фунти стерлінгів та ще бог знає що. Судячи з доповідної, величезний скарб. Я зробив висновок, що це може відповідати дійсності. На жаль, наші солдати не тільки воювали, а й грабували, пане полковнику. На мою думку, будь-який нейтральний суд легко довів би, що не одна процвітаюча фірма в Західній Німеччині грунтується на награбованому під час війни. Але це, мабуть, загальновідомо. Суть справи в тім, що той німець заховав свої трофеї на віллі цієї жінки. Пообіцяв, що після війни повернеться, забере жінку, дорогоцінності і десь у Південній Америці вони удвох почнуть нове життя. Проте офіцер зник, як у воду впав. А жінка боялася торкнутися отих цінностей.

— Чому?

— Це могла б пояснити лише вона сама. — Губер помовчав, потім знизав плечима. — Мабуть, і у вас не так просто збути коштовності. Вважаю, що в цій історії важливий сам факт. Адже коштовності все ще знаходяться в Угорщині, бо Меннел домовився з жінкою, що приїде в Угорщину і забере скарб на Захід. А жінка, в свою чергу, виїде з дочкою туди, якщо не помиляюсь, з якоюсь туристською групою. Там вони попросять притулок, реалізують коштовності й поділяться. Половина припаде Меннелу, тобто фірмі «Ганза», а друга половина залишиться жінці. На мою думку, смерть Меннела пов'язана саме з цими коштовностями.

— Може, й так, — відповів Кара. — Але якщо вбивство заподіяно з матеріальних мотивів, то чому в самого Меннела нічого не взяли?

— Саме тому, щоб вас заплутати.

— Ця гіпотеза логічна тільки в тому разі, якщо, крім Меннела, про сховані коштовності знав ще хтось.

— Так. Знав про них і наречений дівчини. Бачите, я забув сказати, що в Італії він разом з нею був. Наречений також знайомий з Меннелом.

— Це вже цікаво. Та й логічно. А що ви знаєте про жінку?

— На жаль, дуже мало, — знизав плечима Губер. — У доповідній вона згадується під псевдонімом Сільвія. Справжнього прізвища її Меннел не вказав. Знаю одне: її чоловік загинув під час війни. Ставши коханкою німецького офіцера, вона була вже вдовою.

— Чи можете назвати якісь її прикмети?

— Ні. — Губер хвилинку напружено думав. — Здається, жила вона не в Будапешті, а десь у провінції. Це я знаю із завдання, яке одержав Меннел. Небагато, але все ж краще, як нічого. Ну що, оглянемо автомашину?

— Давайте, — погодився Кара, але вставати не квапився.

— Якщо машина вас цікавить, я охоче передам вам її. Можете її вивчати. Це варто, бо рація в ній — справжня технічна досконалість. Спільне виробництво фірми «Сіменс» і якогось японського радіозаводу.

— А не буде у вас через це неприємностей? — посміхнувся Кара, подумки радіючи пропозиції Губера. — На місці вашого шефа я б не дозволив віддати машину.

Губер хитро примружився:

— Це правда, пане полковнику. Але я міг і не знати про рацію. Браун направив мене сюди підписати угоду, а про основне завдання Меннела не йшлося. Я повідомлю, що машина згоріла, ви підтвердите це довідкою, і Браун буде задоволений. Він буде певний, що машину знищив сам Меннел. Справа в тому, що там є пристрій, за допомогою якого за кілька хвилин її можна спалити. Його вмонтували, щоб рація не потрапила до ваших рук. Подібний випадок стався торік на польському кордоні. Один я прикордонників хотів ретельно оглянути машину, агент лише натис на кнопку, і машина згоріла.

— Спасибі, — випростався Кара. — Хотілося б задати вам ще кілька питань, але це можна й іншим разом. А зараз…

Губер занурив пальці в своє густе волосся і пригладив його назад. Він зробив кілька кроків до тераси, але в дверях зупинився:

— Я розумію вас, пане полковнику. На вашому місці в мене теж було б багато запитані, до Отто Губера. Адже я був офіцером штабу, маю певну уяву про діяльність розвідки та контррозвідки. Але зрозумійте мене: я німець. Зі своєї шкури вилізти не можу. З етичних міркувань я не можу сказати вам більше. Скажу тільки щиро, що, якби Віктор Меннел був живий, цієї розмови не відбувалося б. Почекайте трохи, може, згодом я й без спонукання розповім більше. — Його погляд затьмарився. У полковника склалося враження, що німець намагається перебороти самого себе. — Важко відважитися, пане полковнику, виказати живих людей, а потім жити з думкою, що через тебе хтось із них потрапив у в'язницю.

— Я розумію, — кивнув головою Кара. — Вам не хочеться здаватися собі зрадником. Не примушую. Ви й так розповіли мені багато цікавого. — Полковник вийняв з кишені візитну картку і записав на ній номер. — Будь ласка, сховайте, це мій місцевий телефон. Може, вам удасться перебороти себе, тоді терміново подзвоніть.

Губер поклав візитну картку в кишеню.

— Дякую.

І вони пішли до гаража. В саду було тихо. Пекуче сонячне проміння, паче вогнем, дихнуло на полковника. Розмова з Губером дуже вразила і схвилювала його. Забув навіть про риболовлю. Всі думки зосередились на подіях, що сталися тут. Він робив спробу ще раз логічно продумати, проаналізувати все, але марно. Проте інтуїція підказувала: незабаром повинна знайтися та нитка, за допомогою якої можна буде розплутати невідомий досі клубок фірми «Ганза». Часом він впадав у розпач, усвідомлюючи, що справа набагато складніша, ніж спочатку йому здавалось. Хвилину він стояв, задумливо погладжуючи кінчик носа.

— Якщо ваш шеф Браун не посвятив вас у завдання Меннела, то це має значити, що вони відмовились, від скарбу?

— Ви мене запитуєте? — Сонце світило Губеру просто у вічі, і він приклав до лоба свою широку долоню.

— Ні, не запитую, а просто думаю вголос, — відповів Кара і зробив кілька кроків.

— Якщо дозволите, — посміхнувся німець, — я буду вголос відповідати. Тільки так, про себе. Оскільки Браун не посвятив мене у ці справи, то з цього можна зробити висновок, що, крім мене, в Угорщину приїхав або приїде ще хтось. В цьому я не сумніваюся. Цікаво тільки, хто це буде? Уповноважений від Брауна може прибути сюди не обов'язково з Німеччини…

Бланка почувала себе значно краще. Вона прийняла теплу ванну і випила дві таблетки, щоб заспокоїтися. Промацала пульс. Серце працювало нормально. Казимир, увійшовши до неї, з задоволенням відзначив, що з її обличчя зникли хворобливі зморшки, а погляд став спокійним.

— Тобі вже краще? — запитав він.

Поправляючи перед дзеркалом своє темне волосся, вона вловила стурбований погляд Казимира.

— Значно краще. Але ти, певне, маєш рацію: мені треба лягти в лікарню. Боюся тільки одного…

— Дорога матусю, не бійся, — перебив її Казимир. — Повір: у тебе немає нічого серйозного! Просто перевтома та й рознервувалася. — Він узяв її руку, підніс до губів і поцілував. — Невже тебе так хвилює те, що я від'їжджаю на чотири роки? Зізнайся!

Жінка мовчала. Казимир морщив лоб. Здається, мати все ще не може зрозуміти, що для нього значить це відрядження. Та й чотири роки — не такий уже довгий час, тим більше, що він щороку влітку зможе по шість тижнів бувати вдома. Чому ж не хоче зрозуміти, що вибір упав на нього не випадково? Адже професор Борші цим відрядженням не тільки визнав його талант й дав зрозуміти, що на нього покладають надії, йому довіряють. А після повернення перед ним постануть ще відповідальніші завдання.

— Мамо, — ніжно прошепотів, — я не хочу тобі завдавати болю. Якщо ти так важко переживаєш мій від'їзд, сьогодні ж напишу професору Борші й відмовлюся од відрядження.

Жінка схопила його за руку.

— Ні, Казимире! Борони боже! Я дуже добре, розумію, що значить для тебе ця поїздка. Тільки не можу відразу перебудувати свої думки на новий лад, змиритися з тим, що ти будеш далеко від мене. Мушу змінити ритм життя. — Вона випросталася і глибоко зітхнула. — Їдь, сину! Йдеться ж про твою долю.

Казимир поцілував матір і запитав, чи не бажає вона прогулятися до готелю.

— Будеш моєю гостею, — сказав, посміхаючись. — Якщо хочеш, куплю тобі морозиво.

— Згода, — ствердно кивнула жінка. — Може, мені буде корисно трохи пройтися.

Вони неквапно йшли в тіні дерев. Вулиця в цей пообідній час була тиха. Після обіду всі пішли на пляж. А хто й залишився вдома — шукав притулку від палючого сонця в кімнаті або тінистому куточку садка. Бланка марно шукала очима знайомих. Прибрані, зі смаком упорядковані садочки були безлюдні. Тільки в літньому кафе під кольоровими парасольками кілька незнайомих — мабуть, іноземні курортники. Їли морозиво… Ось вони вже проминули платанову алею. Біля вілли «Гуньяді» звернули праворуч і попростували стежкою, що вела вниз, до озера. Цим заощадили майже півкілометра, та й у тіні густих акацій спека дошкуляла по так, як на щойно прокладеному шосе. Казимир знав цю стежку як свої п'ять пальців. Скільки разів у дитинстві блукав оцим схилом. А гай акацієвий правив для нього колись за полювальний заповідник. Він знав там кожний кущ, кожний вибалок, кожну печеру. Знав і кожну зелену полянку в ялиннику, на південно-східному схилі. Там уперше він поцілував дівчину і, як дарунок, мав у відповідь перший дівочий поцілунок. А мати про все те нічого й не знає. Як не знає, що в третьому класі гімназії в один із теплих серпневих днів, довідавшись, що Бланка — не рідна його мати, знайшов тут притулок зі своїм безмежним горем. Ще й тепер не певен, чи не навмисне обмовився старий Гудак, розкривши глибоку таємницю Бланки. Бо й таке могло статися. Старий Гудак був здатний на все, аби тільки чимось дошкулити професорові Таборі.

Вони вже наближались до набережної, коли Бланка заговорила. Поцікавилась, що сталося після того, як її віднесли до спальні.

— Я трохи посварився з дядечком Мате, — щиро зізнався Казимир і розповів усе, як було. Жінка сповільнила ходу і йшла мовчки, тільки вираз її обличчя виказував — уважно слухає кожне слово інженера. Казимир уже говорив про полковника Кару, якого він не полюбляє за те, що той, мовляв, усіх підозріває, до того ж, мабуть, і його — Казимира.

— Він так і сказав?

— Та ні, не зовсім так. Але намагався збити мене з пантелику й піддав перехресному допиту.

Жінка присіла в тіні на одну з лавок недавно збудованого дитячого майданчика.

— Ти побився з Меннелом? — уражено запитала. — Я не знала про це…

— А я гадав — Меннел поскаржився тобі на мене.

— Ні, Меннел нічого мені не казав. Але як це сталося?

Казимир неохоче розповів. Бланка запалила сигарету і задумано глянула поверх кущів на блискучу поверхню озера.

— Скажи-по, Казимире, чого тобі треба від тієї дівчини?

Казимир не любив, коли мати говорила таким тоном про Ілонку. Не любив, коли й називала її «ота дівчина». Тому в'їдливо запитав:

— Про яку «оту дівчину» ти кажеш? — і холодно глянув на матір.

Бланка добре знала вдачу сина: в такому випадку краще змінити розмову на іншу тему, інакше — неминуча сварка.

— Гаразд, облишмо це, — сказала. — Але стривай, хочу ще тобі сказати, сину. — Вона тримала сигарету між пальцями, наче палаючу квітку. — Благаю, не сварися з дядечком Мате. Він заслуговує на далеко більшу повагу, бо зробив для тебе немало. Ти тільки не знаєш. Повір, він любить тебе так, що віддасть і життя, коли треба.

— Заради мене? — здивовано глянув на матір Казимир. — Чому б то Мате мав приносити себе в жертву?

— Звичайно, в цьому немає потреби. Сподіваюся, така потреба ніколи й не виникне. Все це я наводжу для прикладу, щоб ти зрозумів, як він тебе любить.

— Не дуже зрозумів, але нехай буде так. Ти ж знаєш добре, що я не тільки поважаю, а й люблю дядечка Мате. Та якби ти бачила, як він розмовляв з Губером, то й сама здивувалась би.

Жінка здула попіл із сигарети.

— Мате ввічлива людина. Таким був ще замолоду. Сусіди обожнювали його. Служницям, навіть прибиральницям і тим казав: «Цілую ручки». А розмовляв так витончено, гарно, що ми, молодші, слухали його, пороззявлявши роти. Старші люди теж були про нього такої ж думки. Я певна, Мате навіть в особі убивці вбачає насамперед людину. Звичайно, це його велика вада. До Губера вів ставиться так само ввічливо, як і до всіх. Не розумію, чому це вразило тебе саме тепер?

— Може, ти кажеш правду, — мовив Казимир і встав. — Ходімо.

— А взагалі ти якої думки про Губера? — запитала жінка, ледве встигаючи за сином.

— Здається, розумний чоловік. Тільки ніяк не доберу, для чого йому потрібно було віч-на-віч говорити з полковником?

Жінка завмерла.

— З полковником Карою?

— Так. Він сказав: «Чи можна з вами поговорити наодинці, пане полковнику?»

— Цього ти мені досі не казав.

— Я тільки-но згадав про це.

Жінка пішла далі, похнюпившись, ніби шукаючи чогось на землі.

В кафе зустріли Шалго. Як звичайно, старий сидів у закутку, біля вікна. Попихкуючи сигарою, читав газету. На столі перед ним лежало кілька аркушів паперу.

— Ми вам не заважатимемо? — запитав Казимир.

Шалго підвів голову, похапцем згорнув свої нотатки і посміхнувся.

— Що ви, що ви! Навпаки, я дуже радий вас бачити. — І глянув на Бланку: — Як ви себе почуваєте, шановна пані?

— Завжди кепсько, коли пас побачу, Оскаре, — відказала Бланка, сідаючи. — Ви знову так виглядаєте, ніби хтось висипав вам на коліна цілу миску попелу. Ніяк не зрозумію, як бідолашна Ліза може терпіти такого неохайного старого, як ви.

Шалго оглянув себе, змахнув з колін попіл, і в його очах застрибали грайливі іскорки.

— Ліза любить мою душу, — відповів він. — Мою чисту, щиру душу.

Казимир засміявся і замовив у офіціанта дві порції морозива.

— Стривай-но, Янчі, — кинув Шалго офіціантові. — Я хочу розрахуватися.

— Ми вам заважаємо? — спитала Бланка.

— Ні-ні! Я вже й так збирався іти. — Він поклав на стіл гроші, офіціант подякував і пішов.

— Додому? — запитав Казимир, закурюючи.

— Ні. Якщо скажу куди, не повіриш. Іду кататися на човні.

— В таку спеку? — здивувалася Бланка. — Мозок закипить!

— Нічого не вдієш, лікар приписав, — відповів Шалго. — Щодня мушу по три кілометри веслувати. Від ожиріння. Ви навіть уявити собі не можете, Бланко, яким я був худорлявим парубком замолоду. Не вірите?…

— Дійсно, не віриться, — засміялася жінка, пробуючи собі уявити молодого, стрункого Шалго.

Повернувся молодий офіціант і поклав на стіл морозиво.

Шалго вийшов з кафе. Мружачись на сонце, він натягнув на голову свій поношений солом'яний капелюх і неквапливо почвалав у бік селища.

У селищній Раді вже чокали на нього Фелмері та Балінт.

— Які новини? — поцікавився він у лейтенанта. — Мали розмову з Домбаї?

— Так точно, — відрапортував Фелмері й передав шефові пакет. — Тут усе, що ви просили. Небагато, але, певно, знайдеться щось корисне. Товариш Домбаї пообіцяв, що о дев'ятій вечора дасть додаткові відомості.

Шалго розірвав конверт і заглибився у зміст донесення, мимоволі зсунувши солом'яний капелюх на потилицю. Фелмері уважно стежив за виразом обличчя старого, але не помічав на ньому ніяких змін.

— Є щось корисного, татусю? — запитав Балінт, підморгнувши лейтенантові.

— Небагато, правда, але й це годиться для початку, — відповів Шалго і заховав донесення в задню кишеню своїх полотняних брюк. Потім зручно вмостився в старому кріслі й витер зворотною стороною пухкої долоні спітнілий лоб.

— Чи є в тебе вільні люди? — спитав він майора, що стояв біля розчиненого вікна і дивився у сусідній двір, де хлопці грали в футбол.

— Навіщо? — здивувався Балінт, сідаючи на підвіконня і дістаючи з кишені сигарети.

— У Фюреді працює один молодий чоловік з Будапешта, інженер-оформлювач. Керує внутрішнім оформленням ресторану «Мадяр тенгер»[7]. Звуть його Гейза Салаї. Треба було б дізнатися про нього дещо. Послав би ти туди когось, хто добре знає місцеві умови, га?

— Який це Салаї? — незадоволено запитав майор. Йому не сподобалось, що Шалго говорить з ним, як із слідчим-початківцем. Що подумає про нього цей молодий лейтенант з Будапешта? Безперечно, Шалго має великі заслуги. Та й голова в нього, звичайно, неабияка, є чому повчитися. Але, зрештою, старик уже пенсіонер, а він — офіцер, при виконанні службових обов'язків…

— Салаї? — відгукнувся Шалго. — Поки я знаю про нього лише те, що він мас зв'язок з двоюрідною сестрою Меннела.

— З Беатою Кюрті?

— Так. Ой, мало не забув. А як там її супутник?

— Стежимо за ними, — доповів майор. — Дівчина ще не виходила з номера. Проте Тібор Сюч спускався в кафе, пив коньяк, розмовляв з Берці, потім пройшовся по пляжу і довго бесідував з Адамом Рустемом.

— Це вже цікаво, — прицмокнув Шалго, що завжди свідчило про його задоволення. — Дужо цікаво. Треба б дізнатися, давно вони знайомі… чи, може, познайомилися тільки тут?

Балінт випустив дим і засміявся:

— Який варіант більше підходить для вашої версії?

— Якби вони були знайомі раніше.

— Вам поталанило. Наші люди, які стежать за ними, доповіли, що вони віталися як давні знайомі. — Балінт встав і випростався. — Я їду у Фюред. — Він глянув на годинник. — О пів на дев'яту повернуся. Не маєте бажання поїхати зі мною, товаришу Фелмері?

— І сам не знаю, — нерішуче відповів лейтенант. Раптом він згадав, що о дев'ятій годині йому має подзвонити Домбаї, а ще треба перевірити, чи налагоджений прямий телефонний зв'язок із Шалго. — Ні, на жаль, не зможу, — відказав він.

— Мені хотілося б, щоб лейтенант пішов зі мною, — вставив Шалго.

Старий разом із Фелмері пішов до стоянки човнів. Шалго ступав повільно, грузько. Лейтенантові важко було йти з ним у ногу. Товстун лаяв на всі заставки спеку і водночас привітно вклонявся знайомим. Фелмері помітив, що в селищі майже всі місцеві знають Шалго.

— Про що ви довідались від дівчини? — запитав Шалго лейтенанта, коли вони звернули на доріжку, яка вела до пляжу.

— А звідки ви знаєте, що я розмовляв із нею? Я навіть полковникові ще не казав про це…

Шалго обернувся до лейтенанта. Зім'яті криси капелюха затінювали йому очі.

— Секрет у тім, синку, що, коли я про щось хочу довідатися, то повертаюсь обличчям на південний захід, тричі ляскаю пальцями, беру військовий бінокль і терпляче оглядаю берег. Це саме робить і Ліза, якщо мене немає вдома. Вам відомо, що я ходив з Беатою в готель, тому в бінокль замість мене дивилася Ліза. І вона теж ляскала пальцями, доки по помітила вас під трьома вербами. Я цілком згоден, що цей міні-півострів — наймальовничіше місце у всій околиці. Там і риба добре бере. Правда, я не дуже полюбляю рибалити на тому місці, бо воно надто перекормлене. Але професор вудить тільки там. То про що ви довідались?

Фелмері переказав зміст своєї розмови з дівчиною.

— Власне, я не вірю в те, що Казимир Таборі убив німця, — додав він. — Але мене насторожує, чому дівчина так завзято захищає інженера і де були вони обоє тієї ночі. Тому в мене є версія. Виходжу з припущення, що Казимиру подобається дівчина.

— Це факт, — ствердив Шалго. — Припущення правильне.

— Дівчину я достатньо не знаю. Але припускаю, що перед тим вона могла провести ніч у товаристві Меннела. Це підтверджують такі факти. Інженер у кінці дня поїхав у Будапешт. Співробітники Балінта твердять, що Ілонка увечері вийшла з дому о дев'ятій годині й повернулася близько четвертої чи п'ятої ранку. Принаймні так сказав її дід. А якщо інженер з Будапешта повернувся двадцятого не о десятій годині ранку, а значно раніше, скажімо, о сьомій, і хтось йому сказав, що Ілонка провела ніч з німцем, він, зрозуміло, розлютився і вбив Меннела.

— Де? — спитав Шалго, зупиняючись перед базарчиком.

— Над цим ще треба поміркувати. — Лейтенант теж зупинився і замислено втупився в землю.

— Так, усе сходиться! — вигукнув Фелмері й повільно прокрокував далі. — Меннел мешкав у Таборі. Коли німець зібрався на пляж, Казимир пішов слідом. Сів у другий човен, прикінчив його і повернувся назад.

— Гм, — хмикнув старий. — Ваша версія трохи накульгує. Та й важко її довести.

— Давайте спочатку з'ясуємо з вами одну річ, — зупинився Фелмері. — Ви краще за мене її знаєте.

— Присядьмо на хвилинку, — запропонував Шалго, вказуючи на вільну лаву в тіні розарій. Вони сіли. Старий, важко дихаючи, обмахувався капелюхом, щоб трохи освіжитися. — Продовжуйте.

— Чи можна припустити, що Ілонка віддалася Меннелу?

— У теперішні часи в цьому жанрі все може бути. Фелмері мимоволі відчув розчарування. Потай він чекав від товстуна категоричного заперечення: мовляв, щодо Ілонки цього ніяк припустити не можна.

— Друге запитання, — вів далі Фелмері. — Чи здатний Казимир Таборі вбити людину? Як з фізичного, так і з психологічного боку?

— Цілком припустимо, — рішуче сказав Шалго. — Казимир відмінний спеціаліст у галузі електроніки, але страшенно гарячий, запальний. Коли ще був юнаком, не проходило жодного дня, щоб з кимось не побився. Надзвичайно вразливий. Справа в тому, що він іще в шкільні роки дізнався про те, що його усиновили, взявши з дитячого будинку. Після того став меланхоліком. Про усиновлення довідались і його однокласники. Часом дехто дражнив його цим, а він ліз у бійку. Одного разу розповів мені, що його сил мін побили. З того часу почав займатися в гуртку дзю-до. Звичайно, не для того, щоб виступати у змаганнях, а щоб захистити себе і відстояти власну честь. Ще й зараз він дуже образливий. Надто багато в ньому гіркоти й ненависті. Німців ненавидить, бо Ліза якось розповіла йому, що батько й мати, певно, стали жертвою фашизму. Наводила йому приклади — розповідала про десятки тисяч польських дітей, батьків яких було закатовано в німецьких таборах смерті. Казала, що ті діти теж не знають своїх батьків та матерів. Певно, Ліза й прищепила йому ненависть до фашистів. Ще щось тебе цікавить?

— Хотілося б іще знати, чи були між Ілонкою та Казимиром інтимні зв'язки. Наскільки я помітив, вони не байдужі одне одному.

Шалго поклав капелюх на коліна і задивився на гомінкий пляж. Сонце вже хилилося до обрію, але у воді та на бархатній траві пляжу роїлися тисячі відпочиваючих. Звідусіль лунали дитячий вереск, веселий сміх дорослих, крикливі мелодії транзисторів. По озеру сновигали моторні човни, майже не звертаючи уваги на тих, що плавали у воді.

— Важко сказати, — з сумнівом промовив старий, вдивляючись десь у далечінь. — А що розповідає Ілонка про своїх батьків?

— Про них вона не казала й слова, — відповів лейтенант і з цікавістю глянув на Шалго.

— Батьки дівчини загинули, — пояснив старий. — Ще в п'ятдесят шостому. Під час контрреволюції її батька, прокурора Іштвана Гудака, хотіли вбити. Заколотники ломилися в двері квартири. Він по відчинив. А коли вже побачив, що немає порятунку, взяв службовий пістолет, застрелив дружину і сам застрелився. На щастя, Ілонки в той час не було вдома. Батько, може, вбив би і її. Таборі не були в хороших стосунках з родиною Гудаків. Можна сказати, що вони недолюблювали один одного.

Шалго все ще дивився на озеро, яке золотилося в пізніх променях призахідного сонця. В його тоні не було й сліду від звичної глузливості. Лейтенантові здалося, що старий неохоче згадує ті роки.

«Точно такий, як Кара, — подумав Фелмері. — Полковник теж ніколи не розповідає про роки, проведені в ув'язненні. А було б непогано, щоб ми, молоді, більше знали про події тих часів».

— Правда, ви ще були в той час дитиною, — вів далі Шалго. — Важко вам уявити, які то були страшні роки. Але це не біда. Одно слово, прізвище Гудак для Бланки приблизно те саме, що червоний плащ тореадора для бика на арені. Не любить вона й дівчину. Змушена терпіти її дружбу з Казимиром, але ніколи не погодилась би на серйозніші зв'язки. Казимир знає те. Він поважає і любить свою названу матір, і я не можу уявити, щоб син міг завдати матері болю. Цей чоловік не з тих, що вподобають ускладнення. — Шалго глянув на лейтенанта. — Таке теж суперечить вашій версії.

— А ще що суперечить їй?

Шалго важко встав.

— На це я відповім згодом, — буркнув і пішов по устеленій галькою доріжці до пляжу. Фелмері поплівся слідом.

За невисокою хвірткою в огорожі пляжу сидів на стільці касир Адам Рустем — старенький, худорлявий чоловічок з кістлявим обличчям і глибоко запалими очима. У нього було все біле: волосся, сорочка, бавовняні брюки, кеди, халат. Тільки брови чорніли, наче хтось їх підмалював сажею.

— Як розквітає ваш бізнес, пане вчителю? — запитав Шалго, потиснувши тому руку.

— Гріх скаржитися, — відповів Рустем і підозріло глянув на Фелмері. — Сьогодні особливо великий наплив пляжників. Ви теж бажаєте скупатися?

— Борони боже! — вигукнув Шалго. — Ось товариш лейтенант — вибачте, забув його відрекомендувати вам: лейтенант Фелмері. — Товстун трохи зачекав, поки молодий чоловік привітався із касиром, а потім продовжив: — Так ото я й кажу: лейтенант хоче оглянути човен. Той, під сьомим номером, на котрому плавав Меннел.

— Він на причалі. Без дозволу папа майора нікому не велено користатися ним, — відповів Рустем.

— Це стосується цивільних, — пояснив Шалго, виймаючи дві сигари і пригощаючи касира. Той подякував. — Пане вчителю, ви були тут, коли Меннел поплив на човні?

— Аякже, пане Шалго. Я ще ніколи, прошу вас, не спізнювався на роботу. Човен панові Меннелу видав я. За прокат він заплатив на станції технічного обслуговування. Бідолашний! Хай господь простить його душу. То був приємний, привітний чоловік. Ми йшли разом із ним до причалу. Поцікавився навіть, як поживає моя сім'я. Запевняю вас, ми вели з ним дуже культурну розмову.

— Людей уже було багато на березі?

— Ані душі. Є в мене, правда, кілька клієнтів, які звикли приходити рано, до сьомої, максимум до пів на восьму. Але пан Меннел у той день був перший і відчалив за кілька хвилин до восьмої.

— Отже, ви хочете сказати, що, крім вас, на причалі тоді нікого не було? — запитав старий, підозріло оглядаючи Адама Рустема з ніг до голови.

— Тільки ми вдвох. Пан Меннел і я. Це, прошу вас, була, як кажуть, мертва година. Гості у цей час снідають. Тільки після половини на дев'яту приходять на пляж.

— Чужих не бачили?

— Ні душі. По-моєму, ви не вірите мені, пане Шалго. Але я кажу чисту правду.

— Я б не хотів образити вас, пане вчителю, — сказав товстун, примушуючи себе привітно всміхнутись. — Але ваші слова звучать якось непереконливо. Невже ви не бачили тоді Казимира Таборі?

— Ні, того ранку не бачив. Тільки згодом, перед полуднем.

— Спасибі, пане вчителю! — Шалго попрощався з Рустемом, перетнув смугу вигорілої на сонці трави і попрямував до причалу. Базарний гамір дратував його не менш, ніж спека. Він підійшов ближче до лейтенанта.

— Оце і в те друге, що суперечить вашій версії, — нагадав. — Казимир Таборі не поплив слідом за Меннелом. Мало ймовірним є і те, що він убив німця ще в будинку. Все відбулося інакше…

Сіли в човен. Зібралося чимало зівак. Почувся навіть голосний сміх. Фелмері почував себе дуже незручно, та незабаром схаменувся і зрозумів причину того сміху. «Що ж тут дивного, — подумав. — Я й сам би посміявся з диваків, тепло зодягнених у таку спеку». Швидко роздягнувшись, одразу відчув себе краще. Але Шалго те пп виводило з рівноваги. Він байдуже покурював свою сигару й усміхнено дивився на лейтенанта.

— Ну що ж, з божою поміччю — вперед, — скомандував він і глянув на годинник. — Рівно вісім. Повний уперед! Я підказуватиму куди. Зрозуміло?

Фелмері щосили наліг на весла. Човен легко розрізав хвилі. Ось вони вже проминули клин очерету і повернули на південний захід. Груди і м'язиста спина лейтенанта заблищали від поту, але він не уповільнював темп. Енергійно й ритмічно працював веслами, міркуючи тим часом, про що хоче довідатися Шалго з цієї подорожі. Старий сидів спокійно, тільки час від часу поглядав на годинник. Віддаляючись, усе дрібнішими здавалися фігурки людей та будівлі на березі, поступово танули в густому тумані, що стояв над озером. Навколо панувала тиша. Сонце сліпило очі.

Незабаром удалині забовваніли три верби. Серпоподібний півострів майже зливався із зеленою смугою заростей очерету.

— Лівіше, — скомандував Шалго. Фелмері з такою силою виконав команду, що човен похитнувся.

Старий сів боком, озирнувся і почав шукати очима білий фасад вілли Таборі. На обрії ледве вимальовувались контури горбів, засаджених деревами. Будинки на схилах здавалися зовсім безлюдними. Старий довго обстежував берег.

— Сушіть весла, — нарешті наказав. Фелмері поклав весла на борт, набрав у долоні води, освіжив обличчя й груди, потім запалив. Тільки зараз він помітив невеличкий червоний буйок біля човна. Правда, цей буйок був у нього за спиною і тому він не міг його побачити раніше. Подумки похвалив старого за бездоганні штурманські здібності.

— Ось тут знайдено човен, — пояснив Шалго. — Ми пливли сюди сорок хвилин. Враховуючи, що ви налягали на весла щосили. Меннел доплив сюди о восьмій сорок п'ять. За свідченням лабораторних аналізів і протоколу розтину трупа смерть настала між восьмою двадцять п'ять та восьмою п'ятдесят. Отже, якщо це прийняти за факт, то цілком припустимо, що Меннела вбито не тут.

— А де?

— Цього вже я й сам не знаю. Але скоріше всього не тут, — рішуче повторив Шалго.

— А якщо хтось уже чекав тут на нього?

— Не вірю, щоб знайшовся дурень, який призначив би побачення само тут.

— Чому? Можна собі уявити й таке. Якщо припустити, що Меннел хотів з кимось зустрітися, а той його чокав а моторним човном, то чому б німцеві не припливти сюди? Все залежить від організації замаху.

— Правда, — буркнув Шалго. — Ваша взяла. Але це припущення стверджує непричетність Казимира до вбивства. Хоча, мушу зізнатися, я не вірю в таку комбінацію. Зшило що? Розверніться і пропливіть у такому ж темпі, ніс сюди, он до тих заростей. — Він показав рукою на очерети, які клином вдавалися у воду.

— Засікаєте час?

— Так.

Фелмері викинув у воду недокурок, розвернув човен і енергійно наліг на весла.

— Ну як! — спитав захекано, коли допливли до цілі.

Шалго глянув на годинник.

— Тридцять сім хвилин. Гм, це вже щось значить. Стривайте, не паліть. Пливіть далі, уздовж очерету.

— Ох і завдаєте мені роботи!

— Якщо втомилися, давайте поміняємось місцями, — запропонував Шалго.

— Щоб опинитися у воді? — всміхнувся лейтенант і поплив далі. До трьох верб пливли усього десять хвилин.

— Причалюйте до берега, — скомандував старий. — Тепер можете запалити. — І він почав підраховувати: — Від сорока п'яти відняти тридцять сім, залишається вісім. Плюс десять — це вісімнадцять. Тобто Меннел о восьмій вісімнадцять був уже тут. Саме тут, бо причалити непомітно можна тільки в цьому місці.

— Я нарахував шість заток, — зауважив лейтенант. — Це значить шість причалів.

— Вірно. Але всі ті причали приватні. Якщо вони домовились про зустріч, то, певно, обрали таке місце, щоб не бути в усіх на очах. А це якраз найзручніше місце для такої зустрічі. Ось озирніться: звідусіль закрите. Давайте-но дотримуватись поки що цієї версії. Меннел прибув сюди. Зустрів когось. Той убив його, перетягнув тіло у човен і поплив з ним у глиб озера. Потім викинув ось тут у воду, а сам поплив назад. За цим варіантом усе співпадає. То яка ваша думка?

— Припустимо. Тоді залишається тільки знайти вбивцю.

— Саме так. Щоб трохи розім'ятися, пошукайте в траві, може, щось знайдете. А я ще раз огляну човен.