Агент №13

7.

З готельного вікна третього поверху Шалго оглядав у бінокль пляж. Там сила-силенна людей. Тіснота, що й трави не видно. Пекуче проміння сонця яскраво засвічувало барвисті парасольки, сліпило очі.

— Знайшли вже? — нетерпляче спитав лейтенант Фелмері, що стояв біля старого, долонею затуляючи очі. — Чи ви просто насолоджуєтесь дівчатами?

— Не без того, — відповів Шалго, передаючи бінокль.

— Ну й стовпотворіння сьогодні! Ага, знайшов. Он він — трохи праворуч від причалу, на синьо-червоній строкатій ковдрі. Лежить і читає якийсь ілюстрований журнал.

— У вас добрий зір, — схвально зауважив старий. — Не зводьте з нього очей. Якщо покине пляж, дайте мені знати. — Він показав рукою на радіотелефон, що стояв біля лейтенанта.

— Можна піти з вами, дядечку Шалго? Звідти теж можна стежити за ним.

— І то правда, — погодився товстун. — Але ж у вас, синку, немає ордера на обшук.

— А у вас є?

— Звідки? Я ж цивільна особа, — буркнув і почвалав до виходу. — Тримайте язик за зубами. Як не прикро, але шеф ваш уже встиг обюрократитись.

— Я нічого не чув і не бачив, — по-змовницьки усміхнувся Фелмері, продовжуючи стежити за молодим чоловіком на пляжі.

Шалго пройшовся по коридору, зупинився перед одними з дверей, вийняв з кишені ключ, відчинив і зайшов до номера. Зачинивши за собою двері, зупинився в передпокої й уважно оглянув кімнату. Прибрано в номері нещодавно. З ванної пахло одеколоном. Зазирнув туди. На поличці — речі туалету, над ванною стікала щойно випрана нейлонова сорочка. Під умивальником шість пляшок пива і кофеварка. Чорно-білі кахлі що де-не-де блищали від вологи. Зазирнув за двері. Там висіли махровий халат і купальник. Увійшов до кімнати. Ліжка заправлені, з під одного визирали кімнатні туфлі. На столі — креслярська дошка, готовальня, лінійка, цілий блок сигарет «Уїнстон». Зверху — дві пачки сигарет «Марллборо», одна в них розпочата. Поруч пляшка коньяку «Секвін», з якої вже випито кілька чарок. На краю стола зошити, спеціальні журнали з архітектури і самовчитель англійської мови. На одному стільці двотомний англо-угорський і угорсько-англійський словник і якась товста книга. Поцікавився назвою: «Під покровом Тріумфальної арки». З книжки виглядала закладка. На креслярській дошці ескіз фундаменту якогось будинку, далі формули, розрахунки. На них він не розумівся та й не дуже те його цікавило. Проглянув і зошити. Розрахунки, калькуляції, журнал виконання робіт, кошторис. У двох зошитах — англійські тексти і чернетка перекладу, третій ще чистий. Відчинив шухляду в столі. Там лежав ще один блок сигарет «Уїнстон» і запасна готовальня. Втомлено засопів, примружив очі, не бажаючи бачити в дзеркалі своє старе, одутлувате обличчя. Нарешті таки наважився і глянув. «Постарів ти, хлопче, — промимрив про себе. — Ще й як постарів». Замислився. Цікаво: якби спитати в цього натомленого старого, що дивиться на нього з дзеркала, для чого він жив і чи варто було так жити, що б він відповів? Мимоволі завмер, чекаючи відповіді. «Ну, чого мовчиш? Невже схибив на схилі літ? — запитало його відображення. «Ще побачимо, старино! В мене факти. Не хочеш визнавати їх? А доведеться таки глянути просто у вічі». — Шалго засунув шухляду. «Іншим разом поговоримо, — промимрив сам до себе. — Зараз у мене інший клопіт. Ось, порушую закон. Увірвався в номер пана Салаї, шукаю речові докази. Якби довідалися про це наші шановні гуманісти, охоронці закону, то зчинився б грандіозний скандал…» Почав оглядати всі валізки, костюми, але не знайшов нічого, що б свідчило про причетність Салаї до вбивства Меннела. Розчаровано повернувся до стола і заходився перегортати сторінки одного з журналів. Раптом з нього випала поштова листівка. Важко нахилившись, підняв її з землі. На лицьовому боці — кольоровий знімок панорами Будапешта. Перевернувши, прочитав на звороті: «Панові Гейзі Салаї, Балатонфюред, готель «Маріна». Дозволь, хоч і з запізненням, передати вітання і найкращі побажання від Едмунда з Арпадом з нагоди твого дня народження. Сільвія. Сімнадцятого липня шістдесят дев'ятого року». Почерк учнівський, старанний, ніби кожну літеру виводили, дотримуючись правил каліграфії. Це відразу кинулося йому у вічі. Проте помітно було, що літери виведено тренованою, впевненою рукою, не так, як це роблять школярі. Очевидно, автор тексту навмисно хотів створити враження, ніби лист написано якоюсь ученицею. Глянув на штемпель відділення зв'язку. Листівку відправлено з Будапешта п'ятнадцятого липня. «О, ця Сільвія, мабуть, дуже розсіяна дівчина, — подумав старий. — Написала листівку сімнадцятого, а п'ятнадцятого кинула її в поштову скриньку. Чудасія». Він ще раз пробіг очима текст. «Едмунд з Арпадом… — мимрив під ніс. — Чому не Едмунд і Арпад? І що це за молодці?» — Шалго переписав текст на клаптик паперу і сховав у потайну кишеню брюк. Потім почав вивчати робочий щоденник. Мусив визнати, що в Салаї чудовий, каліграфічний почерк. «Сьогодні закінчено закладку фундаменту. Закладено дві тонни бетону». На наступній сторінці. «Не вистачає трьох теслярів, двох бетонщиків і чотирьох каменярів». А внизу по-французьки, з гіркотою: «Ну й пройдисвіти оті каменярі! З учорашнього дня працюють на будівництві приватної дачі Сегварі. Доведеться гнати їх під три чорти». Оце цікаво! Виходить, Салаї відмінно полодіє французькою мовою. Нотатки без помилок, та й речення побудовано типово у французькому стилі. Гортав сторінку за сторінкою, і все частіше зустрічалися гіркі записи французькою мовою. Мабуть, для того, щоб часом хтось інший не зрозумів. Далі, на одній із сторінок, уже інший почерк, і чорнило не такого кольору. Глянув на дату. Вісімнадцяте липня, п'ятниця. Перегорнув сторінки. До двадцять другого, тобто до вівторка, щоденник вела інша особа. А з двадцять третього — знову почерк Салаї. Шалго вже шкодував, що не прихопив із собою фотоапарат. Добре було б сфотографувати нотатки. А що, як узяти щоденник з собою? Кара лютуватиме напевно. Знизав плечима. Поки що не скаже йому нічого. Засунув зошит у внутрішню кишеню піджака, поклав усе на свої місця, з порога озирнувся, чи не залишив чогось на столі…

Через кілька хвилин Шалго розмовляв з лейтенантом.

— Наш приятель саме прохолоджується в озері, — доповів йому Фелмері. Лейтенант сидів на балконі, оголений до пояса, і загорав. — Знайшли щось цікаве?

— Для старту вистачить, — відповів старий. — Є одна річ, від якої можна відштовхнутися. — Він зняв телефонну трубку. — Будь ласка, з'єднайте мене з директором готелю. — Доки чекав на відповідь, запитав у Фелмері, чи той не пам'ятає випадково, коли народився Салаї.

— Хвилинку. — Лейтенант хутко витяг із кишені піджака блокнот і знайшов потрібну сторінку: — У тисяча дев'ятсот сорок першому році, сьомого березня, в Будапешті. Прізвище матері — Жужанна Аготаї.

— А чи не має він іншої дати народження?

Фелмері підозріло глянув на старого:

— Ви маєте на увазі, чи не народжувався він двічі?

— Щось подібне. Якщо він народився сьомого березня, то чому його вітають з днем народження сімнадцятого липня?

— Може, в цей день його хрестили?

— Можливо. — В трубці почувся голос директора. — Нарешті! Я вже гадав, що за тобою бігали аж у Шіофок. Будь ласка, Мартоне, піднімися до мене на хвилинку!

— Біжу!

— А заразом розпорядись, щоб нам принесли дві порції коньяку і дві чашечки доброї міцної кави.

— Слухаюсь, ваше благородіє, — жартома. відгукнувся директор.

Шалго поклав трубку.

— Ну, то як ви собі все це уявляєте, дядьку Шалго? — запитав Фелмері.

— Треба, певно, ще поговорити з цим типом — з допомогою Мартона. Викличемо Салаї в його ж номер, потім чемненько, як слід, постукаємо у двері й попросимо, щоб пожертвував для нас кілька хвилин свого дорогоцінного часу.

Салаї зустрів їх непривітно. Особливо спохмурнів, коли Фелмері показав своє посвідчення. Шалго, не пред'явивши документа, втомлено опустився у крісло.

— Зважаючи на роки, крісло належить мені, — промовив старий, скоса стежачи за інженером. Салаї повернувся до нього і неприязно запитав:

— А ви ким будете? Теж міліціонер?

— Так. Так. Інспектор Шалго.

Салаї витер спітнілого лоба й уважно оглянув руку, вдаючи, що його надзвичайно цікавить, скільки на ній краплинок поту.

— Вип'єте щось? — підняв він очі на гостей.

— Ні, спасибі, — відмовився Фелмері. — Але ви на нас не зважайте. Пийте на здоров'я.

Вони почекали, доїш Салаї відкоркував пляшку охолодженого пива, налив склянку і жадібно випив. Потім поклав три непочаті пляшки в раковину умивальника і пустив холодну воду. Повернувшись, запалив сигарету і сів на ліжко, спершися спиною об стінку.

— Ви знаєте Віктора Меннела? — раптом спитав Фелмері. Вони наперед домовилися з Шалго, що інженера допитуватиме він. Очевидно, це запитання застало інженера зненацька, бо він помітно розгубився. Потім удав, начебто недочув прізвища.

— Кого, ви сказали?

— Віктора Мен-не-ла, — повторив Фелмері по складах.

— Меннела? Віктора Меннела? — Салаї зосереджено зсунув брови і втупився у стелю, ніби очікуючи підказки з неба.

«Поводиться досить непрофесійно, — подумав Шалго, з цікавістю чекаючи на відповідь. — Якщо відмовиться, можна одразу взяти його з собою, з ним не буде багато клопоту: надто примітивно бреше».

— Ви, мабуть, маєте на увазі того німця, з яким ми торік познайомилися в Італії?

— Саме його, — кивнув Фелмері. — Що вам про нього. відомо?

— Про Меннела?

«Не такий уже він і примітивний, — подумав Шалго. — Повторює запитання, отже, має певний досвід: прагне виграти час. Ще не отямився від першого приголомшення і обмірковує своє становище. Обдумує, скільки і що саме нам може бути відомо про його стосунки з Меннелом.

— Так, про Меннела, — ще раз терпляче повторив Фелмері.

— Як вам сказати… Власне, майже нічого. Ви ж знаєте, як відбуваються подібні знайомства. Випадково в дорозі познайомишся з кимось, починаються балачки, теревені, анекдоти, хильнеш з ним по чарчині, приїдеш додому, і часом усе вилетить з голови.

— А ви з ним познайомилися випадково?

— Здається, так. Якщо не помиляюсь, ми зустрілися в Ліворно. — Він удавано посміхнувся. — От бачите, я й цього вже не можу точно пригадати.

«Йолоп ти, хлопче, — подумав Шалго. — Або ще не помітив, що листівки Меннела вже в тебе немає».

— Я інженер-будівельник. Будинки пам'ятаю краще, ніж людей. Меннел… Віктор Меннел… Стривайте, стривайте! Щось, здається… Так, так, щось пригадую. Це був такий готичний чолов'яга, з обличчям у стилі барокко. А що з ним? Чому вас цікавить Меннел?

Фелмері глянув на старого, немов просячи у нього поради: що робити, як поводитися далі? Шалго відповів ледве помітним кивком: «Продовжуй у такому ж дусі, синку. Так, як ми й домовились. Усе гаразд».

Лейтенант прикинувся, що не почув запитання Салаї.

— Коли ви зустрічалися з Меннелом востаннє?

Інженер уже зрозумів, що запитувати тут можуть тільки вони, а йому доведеться лише давати чіткі відповіді на питання слідчого. Не сподобалися йому і мовчазність старого, його пронизливий погляд, підозріло-глузлива посмішка. Все це й примушувало його напружено обмірковувати свою відповідь.

— Востаннє, кажете? — обмацував він своєю широкою долонею м'ясисте підборіддя. — Заждіть хвильку, зараз спробую пригадати. Коли ж це ми приїхали в Ліворно? Якщо не зраджує пам'ять, п'ятого або шостого червня, торік.

— З ким ви туди приїхали?

— Звісно, з нареченою та майбутньою тещею.

— Прізвище вашої нареченої?

— Беата Кюрті. Мати її — Петерне Кюрті. Доктор Петерне Кюрті.

«Трохи заспокоївся, — відзначив про себе Шалго. — Мабуть, із запитань лейтенанта зробив висновок, що ми про нього знаємо мало».

— А за яких обставин ви познайомилися з Меннелом? — вів далі Фелмері, запалюючи сигарету.

— Це трапилось ось як. Моя наречена з матір'ю пішли за продуктами. Справа в тому, що ми зупинилися в кемпінгу, і довелося задовольнятися самооблуговуванням: перед поїздкою нам обміняли всього по сімдесят доларів, а це небагато. Доводилось заощаджувати на харчуванні, щоб жінки змогли купити собі щось із одягу. Власне, ми жили на одних консервах, але часом хотілося поїсти чогось гарячого. Так от, після обіду того дня жінки поверталися з базару, а я порпався в моторі своєї машини. Щось барахлив двигун.

— Яка у вас машина?

— «Оппель-рекорд-67». Непогана модель.

— Отже, ваша наречена поверталася з базару, — перебив його Фелмері. — Продовжуйте.

— Так. По дорозі вона спіткнулася і пошкодила ногу. А тут Меннел саме проїжджав на машині, ото й підвіз їх додому. А ввечері запросив нас у ресторан.

«Ось тепер цей хлопчисько бреше спокійно, холоднокровно», — подумав старий і вже розсіяно слухав інженера, який заходився докладно описувати, що подавали в ресторані на вечерю. Дивно — спочатку не міг згадати випадкову зустріч із отим німцем з «готичною фігурою» та обличчям «у стилі барокко», а це вже пам'ятає навіть те, що подавали тоді на вечерю.

— Меннел розмовляв по-угорськи? — зненацька спитав Фелмері.

— Ні.

— Якою ж мовою ви розмовляли?

— Беата з матір'ю — по-німецькому, я по-французьки. Меннел досить поганенько володів французькою.

— Чому ви говорите про Меннела в минулому часі? — спитав Фелмері. — Хіба він тепер розмовляє по-французькому краще? Чи, може?.. — Лейтенант не закінчив, бо помітив, що його запитання збентежило Салаї.

— Власне, в чому справа? Чого вам треба від мене?

— Відповідайте на запитання, — спокійно повторив Фелмері. — Чому згадали прізвище Меннела в минулому часі?

— Тому, що востаннє зустрівся з ним минулого року.

— Після того чули щось про нього? Можливо, одержували від Меннела лист чи поштову картку? — наполягав Фелмері, обмірковуючи тим часом, коли перейти в наступ. Не без удоволення відзначив: присутність Шалго не бентежила його, навпаки, при ньому він почувався навіть упевненіше. Неначе практикант в автомобілі, коли поруч — інструктор. Хоч і припуститься помилки, інструктор натисне на педалі, загальмує і виправить. Судячи з посмішки старого, досі все йшло гаразд. Вони ще заздалегідь домовилися, що тільки запитуватимуть Салаї. Відповіді його просто прийматимуть до відома, а висновки робитимуть потім. Адже зі слів Салаї уже зрозуміло, що він намагається будь-що применшити значення своїх зв'язків з Меннелом. Певно, така його тактика має свої причини і підстави.

— Нічого я про Меннела не чув. Та й листів ніяких від нього не одержував.

— А ваша наречена? — з невинним виразом обличчя запитав лейтенант. — Чи, може, ваша майбутня теща?

— Не розумію, з якої речі Меннел мав би писати моїй нареченій? — з подивом глянув Салаї на лейтенанта. Шалго здалося, що в погляді інженера промайнуло занепокоєння. Запитання Фелмері явно стурбувало його. Старий схвально кивнув лейтенантові.

— З якої речі, кажете? — замислено повторив лейтенант. — Але ж відомі такі випадки, коли іноземці, що мали любовні зв'язки з угорськими жінками, згодом зав'язували з ними листування. Хоч би для того, приміром, щоб, приїхавши колись в Угорщину, не шукати нових знайомств…

Салаї наморщив лоба.

— Як накажете вас розуміти, пане лейтенант? — ображено промовив він.

— Здається, я висловився цілком зрозуміло. Чи, може, погано сформулював речення? — звернувся він до старого. — Ви теж не зрозуміли?

Шалго заворушився, дістав чергову сигару і, відкусивши кінчик, запалив.

— Якщо не помиляюсь, ти хотів сказати, що наречена пана інженера могла мати інтимні зв'язки з тим німцем, а той, бажаючи забезпечити себе дівчиною легкої поведінки на випадок приїзду в Угорщину, міг надіслати їй листа чи принаймні листівку. Тобто йдеться про Віктора Меннела та Беату Кюрті. Це ти мав на увазі?

— Саме це, — погодився Фелмері й глянув на Салаї.

Інженер випростався і засопів.

— Я протестую проти такого тону розмови, — промовив він зі стриманим хвилюванням. — Ви не маєте такого права. Розумієте? Вам не для того платять гроші, щоб розповсюджувати всілякі образливі вигадки про чесних людей. Ви відповідаєте за свої слова? Як смієте плямувати честь моєї нареченої! І після цього ще незадоволені, що чесні люди ставляться до вас із презирством! Знаєте, як слід назвати ваш учинок? Зловживанням владою! Я цього не потерплю!

— Справедливо сказано, — охоче погодився Фелмері. — Я б теж обурився, якби безпідставно обмовили мою наречену.

— Так чого ж ви тоді зводите наклепи на Беату? — почервонівши, запально вигукнув Салаї і нервовими рухами налив собі коньяку.

— Я не зводив ніяких наклепів на вашу наречену, пане Салаї, — спокійно пояснив Фелмері. — Вам це теж дуже добре відомо.

В руці інженера затремтіла чарка.

— Що мені відомо?

— Що ваша наречена була коханкою Меннела.

Салаї вражено глянув на лейтенанта, повільно опустив чарку з коньяком на стіл.

— Що за нісенітниця! — хрипко промовив, зробивши крок уперед. Сніп сонячних променів освітив його повне бліде обличчя, яке поволі почало червоніти, немовби якийсь потужний насос перекачував туди всю кров.

— Як не прикро, пане інженер, але все це правда. Якщо ви про це не знали, тим прикріше для вас. При нагоді розпитайте вашу наречену. Хоч би заради власного здоров'я. Лікарська експертиза встановила, що в Меннела була венерична хвороба. Так що направте вашу наречену у диспансер. Вам просто пощастило, коли ви ще не мали з Беатою статевих зносин. — Фелмері трохи помовчав, потім глянув на Шалго і додав: — Як ви гадаєте, чому ми відхилили ваше гостинне запрошення випити з вами склянку пива? В таку спеку?

В Салаї немовби відняло мову. Він сів на ліжко і втупився в одну точку. Розтуливши губи, хотів щось сказати, але тільки беззвучно ворушив ними, як риба, викинута на берег.

— Послухайте-но, пане інженер, — доброзичливо звернувся до нього Фелмері. — Ми вас розуміємо: вам не хочеться згадувати неприємні речі. Ми навіть не вважаємо це за брехню або спробу ввести нас в оману чи прагнення дати фальшиві свідчення. Адже будь-якому мужчині неприємно згадувати про гріхи своєї нареченої. А ми ж мужчини. Проте зараз ідеться про вбивство Меннела, а ми проводимо слідство в цій справі.

— Його вбито? — тихо запитав інженер.

— Ви хіба не знали?

— Ні. — Інженер опустив свої карі очі, в яких спалахнула лють. Впершись округлим підборіддям у груди, він стис у кулаки руки, що лежали на колінах.

Несподівано подав голос Шалго:

— Яким ви спортом захоплюєтесь, пане Салаї?

— Я взагалі не займаюся спортом. Немає на це часу. Роботи по самісіньке горло.

— Я поцікавився цим тому, що, бачу, у вас добре розвинені м'язи. Котрою рукою ви звикли бити? — запитав старий. — Лівою чи правою?

Фелмері насторожився: зараз почне діяти «стиль роботи» Шалго. Вони вже переконалися, що Салаї бреше, тепер настав час іти в наступ. Він нетерпляче очікував відповіді інженера.

— Я? Бити? — здивувався Салаї, повторюючи тактику зволікання відповіді.

— Так. Бити.

— Я взагалі не маю звички битися, — розвів руками інженер. — Хто твердить, що я бешкетник, той, звичайно, бреше.

— А якою рукою ви били Беату? І за що? За те, що дуже кохає вас? Чи, може, Беата сама собі надавала стусанів? Навряд. Мабуть, таки ви її побили. — Шалго дивився на почервонілого Салаї, а той мовчав. — Скажіть, пане інженер, чи не було б розумніше щиро зізнатися в усьому? З наших запитань час уже зробити висновок, що нам відомо про вас досить багато. Певно, здогадуєтесь і про те, що ми не випадково завітали саме до вас. Коли нам стало відомо, що Меннел приїхав в Угорщину?

Салаї зрозумів, що викручуватись уже даремно. Доведеться здатися.

— Коли Беата одержала від нього листа. Я відібрав у неї той лист і заборонив зустрічатися з німцем. Ми посварилися, і я… побив її.

— От бачте, це вже звучить цілком імовірно. Правда, цього ще замало. — Шалго витяг хусточку і витер лоба. — Ви коли зустрічалися з Меннелом?

— Та не зустрічався я з ним! — відчайдушно заперечив Салаї.

— Де ви були дев'ятнадцятого і двадцятого? — запитав Фелмері.

— Тут, у Балатонфюреді…

— Навіщо ж ви знову брешете, пане інженер? — з докором перебив Шалго. — У вашому робочому щоденнику записи за ці дні зроблено чужою рукою. Чи, може, у вас тоді боліла рука? Заперечувати безглуздо, Салаї! Вас бачили дев'ятнадцятого ввечері у кафе разом з Меннелом, а пізніше — на березі озера, там ви з ним гуляли. Ще й розмовляли в ним по-французьки.

— Ви що, мене звинувачуєте в убивстві Меннела?!

— Звідки ви знаєте, що його вбито? — запитав Фелмері.

— Від вас! Ви ж тільки-но сказали!

— Отже, до цього часу ви не знали?

Інженер нервово підскочив.

— Чого вам треба від мене? — завищав він. — Не вірите, так арештуйте мене! Адже влада у ваших руках! Вам вільно робити зі мною, що хочете!

Шалго спробував здмухнути з колін попіл сигари, потім почав стирати його долонею, внаслідок чого ще більше втер у тканину брюк. Мов доросла дитина, знизав плечима і глянув на Салаї.

— Якщо ви поводитиметесь так нерозумно, — спокійно сказав він, — може, ми так і зробимо. Послухайте-но, чоловіче. Торік ви в Італії познайомились із Віктором Меннелом. Ви довідались, що ваша наречена стала коханкою німця. Розлютилися, але згодом примирилися з цим. Правда, я особисто цього не розумію. Гадаю, що такої думки і товариш лейтенант. — Фелмері ствердно кивнув. — Приїхавши додому, ви не прогнали свою наречену, а, навпаки, домовилися з паном Меннелом, що, коли він цього літа приїде в Угорщину, ви знов зустрінетесь і «позичите» йому Беату.

— Хто вам намолов такі дурниці? — голос Салаї затремтів. — Як ви смієте! Що я вам, пройдисвіт якийсь, чи що?

— Саме так. Якщо не гірше. — Шалго бачив, як на вилицях пана інженера здригалися м'язи, а пальці стискалися в кулаки, але спокійно продовжував: — Мало того: Беата сама не хотіла зустрітися з Меннелом, і ви за це побили її.

— Навпаки! Я ще більше побив її за те, що вона хотіла зустрітися з ним!

— Стара казка, приятелю. Хочете по щирості? Я не вважаю, що Меннела вбили ви. Глибоко помиляються ті, які гадають, що ви вбивця його. Ні, ви не вбивця. Для цього ви надто боягуз, незважаючи на ваші кулачища. Ви нікчема! Подібні вам пройдисвіти рідко йдуть на мокре діло. Крім того, ви не мали достатньої причини до цього. Навпаки. Ви були зацікавлені в тому, щоб Меннел жив якомога довше і частіше навідувався в Угорщину. Зізнайтеся, приятелю, за скільки ви продали йому свою наречену?

— Годі вам уже! — тихо, але зловісно процідив крізь зуби Салаї.

— Ви що, погрожуєте нам, пане Салаї? Хочете залякати нас?. Знаєте, що я можу вам відповісти, молодий чоловіче? Ви звичайний звідник, сутенер. Аморальний тип. Вами повинен би займатися відділ у справах моралі. Завтра до обіду ми проведемо прес-конференцію. Мені відомо кілька запитань, які вам буде поставлено. Дехто вже цікавиться вами. Отже, маю намір детально розповісти про вас усе.

— Кажіть, що хочете.

— Гаразд, я розповім про Гейзу Салаї, про цього інженера-інтелектуала, який зводив вуличних дівок. — Про те, н к ще в Італії він вигідно продав свою наречену Меннелові. Розкажу і те, за що ви побили Беату.

«Ось він, метод Шалго, — майнуло в голові Фелмері. — Старик перегруповує факти». Він дивився на інженера, що стояв, мов прибитий громом. Можна було лише здогадуватися, що творилося зараз у його душі. Шалго, мабуть, розміркував так: якщо Салаї вбивця, то він скоріше, проковтне звинувачення у звідництві, згодиться з тим, що він продав Беату німцеві, ніж сяде на лаву підсудних як убивця. І навпаки, якщо не він убив Віктора Меннела І в нього ще є хоч крихта совісті, гордості й самолюбства, то він не скористається такою можливістю і захищатиметься. В такому разі він мусить довести, що обвинувачення безпідставні. Фелмері визнав, що хід старого дуже ризикований. Адже можливо й таке, що Салаї не вбивця, але настільки вже морально розклався, що заради спасіння своєї шкури усе стерпить. Шалго блиску імпровізував. Він викладав справу так, немов міліція з г мого початку підозрювала інженера у вбивстві. А ця прес-конференція… Може, це вже занадто?

Він дивився на приголомшеного інженера, і йому захотілося гукнути: «Зберіть свої манатки й негайно забирайтеся геть! Гидко на вас дивитись». Проте стримався, з інтересом чекаючи, що ж він чинитиме далі.

— Вислухайте мене, будь ласка, — тихо, хрипким голосом ввернувся нарешті Салаї до Шалго.

— Нас не цікавлять ваші пояснення, — закручував далі свої гайки старий. — Ганьба! І це технічна інтелігенція двадцятого сторіччя! Тип чоловіків атомного віку! Інженер-будівельник і піжон! Плюнути на вас і то огидно…

— Благаю, вислухайте мене, — повторив Салаї. Обличчя його то блідло, то червоніло. — Ви зобов'язані мене вислухати! Ви мене звинувачуєте в страшних речах. Є ж у мене право захищатися! Зрозумійте, що я не той, за кого ви мене приймаєте. — Шалго прикинувся, що не слухає його, та інженера вже не можна було зупинити. — Я не пройдисвіт! Єдина моя провина, що я кохаю Беату і не можу існувати без неї. Я визнаю, що дев'ятнадцятого дійсно їздив у Балатонемед поговорити з Меннелом. Коли знайшов у Беати листа, відібрав його в неї і заборонив плутатися з Меннелом. Ми посварилися. Так, я вдарив її. Втратив голову, навіть не пам'ятаю, як воно трапилося. Зізнаюсь навіть у тім, що в ту мить міг би вбити Меннела. Це правда. Вісімнадцятого я був у Будапешті і не знайшов Беату вдома. Мати її сказала, що вона кудись поїхала напередодні. Я був переконаний, що в Балатонемед. Одразу сів у машину…

— Стривайте, Салаї, — зупинив його Шалго. — Казками нам баки не забивайте. Сядьте до столу і напишіть усе до найменших подробиць. Почніть із самого початку: коли познайомилися з Беатою, з її батьками, що сталося минулого літа в Італії, що відомо вам про Віктора Меннела. Ясно? Докладно про все, аж до сьогоднішнього дня. Зрозуміло?

— Можна в цьому зошиті? — запитав інженер.

— Валяйте!

Салаї підійшов до стола.

— Ще одне, — згадав старий. — Не забудьте про Сільвію. Цікаво, чому саме в липні вам надіслано привітання з днем народження. І чому відправлений той лист п'ятнадцятого, а датований сімнадцятого.

— Не розумію, про що ви говорите, пане. Присягаюся, що не розумію!..

Після полудня Кара запросив Шалго і майора Балінта на параду. Шалго виглядав дуже втомленим. Уночі старий спав мало, і рання поїздка у Балатонфюред виснажила його. Непогано було б перепочити. Якби це від нього залежало, завалився б спати. Проте полковник не давав нікому спокою і наполягав на нараді, яка, за його словами, триватиме недовго. Відпочити, мовляв, можна і після наради…

На терасі була така спека, що дійсно міг закипіти мозок. Кара знав: коли нараду проводити там, то Шалго обов'язково дріматиме, тому повів усіх до вітальні, де влаштував для себе справжню канцелярію. Ліза ще зранку опустила штори, так що в кімнаті стояла приємна прохолода.

Першим почав звітувати Балінт. Він повідомив, що дача по вулиці Гуньяді, два, дійсно належить Кюрті. Розстеливши на столі план будинку, показав розміщення кімнат. У будинку над самим озером п'ять кімнат і чимало службових приміщень. Вартість дачі орієнтовно близько мільйона форинтів. Сім'я має постійне і надійне джерело грошових надходжень, бо вже кілька років підряд з весни до осені дачу орендує за сто сорок тисяч форинтів колектив друкарні ім. Гутенберга. Збудована дача у тридцять сьомому році першим чоловіком матері Беати — Денешем Гаваші. Мобілізований в армію як лейтенант запасу, Гаваші загинув у перші дні кампанії. Під час війни в будинку містився німецький штаб. Удова часто навідувалась у Балатонсемеш, проте на дачі не зупинялася. Будинок оглянуто, але ніякого скарбу не знайдено..

— Обшук проводили з допомогою апаратури? — поцікавився Кара.

— Звичайно. Ми проглянули також сад.

— Можу собі уявити, якою сенсацією була поява там бригади майора Балінта, — глузливо вставив Шалго.

— Аякже, — в тон відповів Балінт. — Передусім ми наказали розголосити по селищу, — що шукаємо заховані скарби. Власне, вчинили саме так, як і ви зробили б на нашому місці, дядечку. — І звернувся до Кари: — Я переконаний, що та угорська жінка, яку згадував Губер, є матір'ю Беати Кюрті.

— Можливо, — погодився Кара. — Залишається дрібниця: довести це. Чи не так?

— Треба ще більше налякати пана Салаї, — запропонував Балінт, якому в основних рисах уже було відомо про зізнання Салаї. — Я впевнений, розмова з ним дасть нам багато.

— А потім перед прокурором він відмовиться од усього сказаного, — заперечив Кара. — Ми доможемося успіху лише тоді, коли викладемо на стіл докази.

— Як хочете, а я даю собі голову відрубати, що вбивця не хто інший, як Салаї, — настоював на своєму майор.

— Шкода такої розумної макітри, синку, — зауважив Шалго.

— Я б, дядечку, негайно заарештував і ваших підопічних — Беату і Сюча, коли б моя воля.

— Дійде черга і до них, — мовив Шалго. — Поспішиш — людей насмішиш. Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Навести тобі ще кілька приказок? Чи, може, якийсь анекдот про міліцію?

— Ідіть під три чорти з вашими анекдотами, — розсердився Балінт і звернувся до Кари: — Товаришу полковник, а що, коли Губер сказав правду?

— Саме над цим і міркуємо, — сказав Шалго. В голосі його вже не вчувалось іронії. — Саме в цьому «а що, коли» і полягає суть справи.

— Ви знову занадто мудруєте. Адже факти стверджують, що Губер не брехав.

Шалго здивовано глянув на молодого майора.

— Кажете, факти? Які саме? Рація — то факт. Факт, що Віктор Меннел був розвідником. Факт, що фірма «Ганза» є засекреченою організацією федерального розвідувального бюро. Факт, що з розвідувальної мережі фірми «Ганза» ми не знаємо жодного агента.

— Беату Кюрті і Тібора Сюча знаємо ж, — рішуче випалив Балінт.

— Це тільки здогадки, а нам потрібні факти, — заперечив Шалго. — Я можу сказати, Міклоше, ще більше. — Він узяв сигару, зачекав якийсь час, щоб віддихатись, і закурив. Пустивши кільце диму, повів далі: — Щойно Гейза Салаї зізнався, що приїхав сюди з Балатонфюреда з наміром убити Віктора Меннела.

— Неймовірно! — вигукнув Балінт.

— Півгодини тому дзвонив Пішта Фелмері: проведено очну ставку. В особі Салаї впізнали чоловіка, з ким Меннел зустрічався надвечір дев'ятнадцятого на набережній. Очевидці підтвердили, що тим невідомим був Гейза Салаї. І все ж я не переконаний, що само він убивця.

— Щось не віриться, — зауважив Балінт. — Зізнався, що приїхав сюди вбити Меннела, а напередодні вбивства прогулювався з ним у всіх на очах…

— Про що вони говорили в той вечір? — звернувся Кара до Шалго.

— Салаї просив Меннела відступитися од його нареченої. До речі, ця частина зізнання в мене. — Він підвівся й пішов до сусідньої кімнати.

— Це Шалго «розколов» Салаї? — запитав Балінт.

— Разом із Фелмері, — відповів Кара. — Хоч, на мою думку, ще не до кінця. Не знаю, в чому їм зізнався Салаї, проте не слід забувати — у нього досить виграшне становище. Адже Меннела вже немає, тому Салаї може давати такі показання, які йому вигідні. Те, що він скаже, нема кому спростувати, а спіймати його на брехні можна хіба що логікою. Важка справа. Здавалось би, невідомий, якого ми шукали, в наших руках, та користі з того поки що мало. Десь ми схибили. З годину тому я розмовляв по телефону з Фелмері. Він каже, що Салаї стає дедалі самовпевненішим. Виникає запитання: чому? Можливо, через те, що, пишучи зізнання, добре все обміркував і дійшов до висновку: голі факти ще не мають сили доказу. Він визнає лише те, що вважає для себе доцільним. А далі, мовляв, доведіть протилежне.

Повернувся Шалго, і вони замовкли. Товстун підійшов до вікна, підняв штору і сів на своє місце.

— Послухайте-но, що пише Салаї, — сказав він, звертаючись до полковника. — «… Меннела я зустрів у кафе. Він сидів спиною до входу і не бачив мене. Схоже на те, що когось чекав. Я був переконаний: він чекає Беату. Мабуть, думав я, Беата приїхала сюди попередити його. Я вже згадував: ми з Беатою посварилися, і я заборонив їй зустрічатися двадцятого з Віктором. Навіть побив її і сказав при цьому, що уб'ю того донжуана. Мабуть, Беата прийняла це за чисту монету і злякалась. Почекавши кілька хвилин, я підійшов до стола Меннела і мовчки підсів. Він дуже здивувався. Згодом, мабуть, щоб приховати своє збентеження, почав сипати анекдотами. Розмовляли ми по-французьки, бо німецькою я володію слабо. Запитав у нього, де моя наречена, він відповів, що наречений я, отже, мені й слід було б знати, де вона. Пригадую, я пив коньяк, а він ні. І не дозволив розрахуватися за нього. Бачив, що я дуже схвильований, і просив не робити скандалу: мовляв, він поважний комерсант і не хотів би потрапити в неприємну ситуацію. Запропонував пройтися до озера, — сказав, що на свіжому повітрі заспокоюсь, а потім побалакаємо. Ми вийшли на набережну. Там було безлюдно, тільки в кріслах-качалках сиділо кілька чоловік. Уже сутеніло, і я не бачив облич людей. Біля причалу вовтузився якийсь молодий чоловік — згортав вітрила на яхтах. Меннел поводився зухвало. Намагався переконати мене, ніби те, що сталося торік в Італії між ним і Беатою, цілком природне явище і нічого робити з того моральну проблему. Запевняв, що Беата дуже любить мене, саме мене. Я розлютився, подумавши, що він знову хоче пошити мене в дурні. Так і сказав йому про це. Тоді він вибачився і почав запевняти мене, що нічого не хоче від моєї нареченої, але їй, мовляв, потрібна його допомога. Сказав, що я, напевно, знаю того ремісника, котрий виготовляє ґудзики, так от йому він і обіцяв допомогти. Тоді я твердо вирішив убити його. Але пляж, звичайно, не місце для цього. Меннел ніби відчув мій намір, поквапливо попрощався зі мною і побіг, ніби за ним хтось гнався. Я залишився на набережній. Вже не пригадую, скільки там пробув, але повернувся в бар з твердим наміром наступного ж дня вбити і його, і себе, і у барі вихилив ще дві порції коньяку. До півночі вже був у себе в готелі. До речі, тому ви й не знайшли мене в готелі, бо я дав черговому двісті форинтів чайових понад вартість номера, і він не взяв у мене паспорта. З горя я ще допив півпляшки коньяку, і мене зовсім розвезло. Прокинувся на другий день опівдні. Тоді й почув, що хтось мене вже опередив». — Шалго змовк і спокійно зібрав папери. Балінт помітив, що старий не дочитав зізнання Салаї до кінця, і запитав:

— А далі?

— Далі поки що не цікаво, — пробурчав Шалго. — Так от, як бачиш, Салаї визнав, що мав намір убити Меннела, і все ж я пропоную не затримувати його. Бо довести, що саме він убив Меннела, ми ще не можемо.

— Але в нього немає жодного алібі, — заперечив Балінт.

— А в нас — жодного доказу, — відрубав Шалго. — Терпіння, Міклоше! Вбивця скоро мусить клюнути на припаду і виплисти з ями. А тепер, якщо дозволите, я приляжу.

— Гаразд, — погодився Кара. — Але перед тим я ще прочитаю вам. Щойно одержав текст шифрованої телеграми, яку відправив учора увечері Губер. Варто послухати: «Останки Меннела свинцевій труні будуть відправлені вівторок транспортним агентством МАШПЕД Франкфурта маршрутним літаком авіакомпанії «Малев». Номер рейсу…» — це вже не цікаво. Тепер послухайте далі: «Машина непридатна для користування. Продам на брухт. Проект угоди вивчаю, наступного тижня підпишу». А ось відповідь Брауна: «Вас зрозумів. Угоду підписуйте. Машину продавати не дозволяю. Негайно відвантажуйте сюди. Особисто теж повертайтеся Гамбург. Браун». — Кара передав Шалго шифровану телеграму.

— Цікаво, — промимрив старий, стискаючи пальцями скроні.

— Що це тобі говорить? — запитав його полковник.

— Треба подумати. — Шалго вийняв з рота сигару, відкинувся на спинку крісла і глянув на стелю. — Перше: Браун не хоче доручати Губерові вивезення награбованого. Друге: він або відмовився від здобуття скарбу, або вирішив доручити це комусь іншому.

— Б ще й третій варіант, — замислено сказав Балінт. — Може, Меннел ще комусь відкрив цю таємницю? Скажімо, одному із своїх приятелів? І той непомітно стежив за ним. Відомо, що Меннел щовечора кудись їздив на своїй машині. Можливо, під час однієї з чергових поїздок він уже забрав скарб, а приятель вислідив його, вбив, скарб відібрав і того ж дня покинув країну.

Кара повільно крокував назад і вперед по кімнаті.

— Про це, між іншим, і я подумую. А ти що скажеш з цього приводу, Шалго?

Відповіді не було. Старий глибоко спав.

Кара мало не розреготався. Він обережно вийняв сигару з-між пальців старого, махнув іншим рукою, і вони тихо вийшли з кімнати.

Шалго прокинувся уже надвечір. Увійшов до кухні, де дружина підігрівала воду, і, позіхаючи, сів до столу.

— Вдалося? — запитав у неї.

— Так, — кивнула Ліза. — Але нічого істотного не сталося. Може, сказати полковнику?

— Почекаємо ще. Знаєш, який він буквоїд. А що робив Мате Таборі до полудня?

— Професор катався на яхті.

— Сам?

— Сам відплив, сам і приплив.

— А Губер?

— Десь із годину гуляв по саду. Потім спустився на берег, скупався, позагоряв на сонці. Перед обідом заходив у готель…

— Про що вони розмовляли за обідом?

— Про різні фахові проблеми. Обідали утрьох. Бланка ще нездужає, залишилася у своїй кімнаті. Згодом завели мову про політику. Губер настроєний оптимістично. — Вона хвилинку помовчала, потім замислено глянула на старого. — Скажи, Шалго, ти віриш у те, що фашист може змінитися?

Шалго вперся ліктем об стіл. Погляд його блукав десь далеко-далеко, обличчя здавалося дуже старим, утомленим.

— Було б смішно, якби саме я відповів тобі, що не вірю. Знаєш, мені ще й понині часом хочеться впасти на свої старі коліна і спокутувати давні гріхи. Було б добре відчувати, що, коли я служив разом з угорськими фашистами, сам не належав до них. Але ж ні, я таки був фашистом. Ти це добре знаєш. Ще й сьогодні мучить мене сумління, коли згадую роки своєї служби в угорській контррозвідці. І тоді я особливо гостро почуваю, що не спокутував іще своєї провини. Оці докори совісті й підбадьорюють мене досі. І ось виникає запитання: якщо я став іншим, то чому не може змінитися і Губер? Щодо Губера, то я, далебі, не знаю, що й казати. Ерне встановив за ним нагляд. Це, на мою думку, правильно. Адже, коли добре все зважити, Губер нам розповів тільки те, що ми й без нього знали.

— Але звідки він міг дізнатися, що ти знайшов рацію?

— В машинах такого роду є спеціальна сигнальна система, пристрій, який показує, чи торкалася чужа рука до потайної апаратури. Методика це не нова, але я, виходить, не помітив цієї автоматики. А Губер знав це, от йому й стало відомо, що ми виявили рацію. Не дурний же він, тому й розкрив свої карти. Розповів, що Меннел був розвідником. Який сенс був йому критися? Адже він переконався, що ми бачили рацію і самі знаємо, що Меннел був розвідником. Це ж логічно…

— Але чому він віддав машину полковнику? В цьому не було потреби.

— А якби він не зробив би цього, то що сталося б? Ерне все одно конфіскував би машину. Якщо Губер теж розвідник, то досі він майстерно грав роль грішника, що кається. На перший погляд, розповів про дуже важливі речі, а насправді нічого нам до рук не дав. Що фірма «Ганза» має розвідувальну мережу в Угорщині? Про це ми вже знали хоч би тоді, коли знайшли рацію. Звичайно, я можу помилятися. Можливо, Губер дійсно змінився і хоче нам допомагати. Незабаром усе з'ясується.

Ліза сполоснула посуд у чистій воді й почала повільно перетирати його.

— У мене склалося враження, що Губер казав правду, — підсумувала вона.

Шалго мовчки курив сигару, задумливо пускаючи дим у стелю.

— Про що ти думаєш, Оскаре? — запитала Ліза.

— Не подобається мені раптова хвороба Бланки, — пояснив він. — Чому їй стало погано саме в ту мить, коли вона побачила Губера?

— Здасться, ти, любий, надто вже ускладнюєш справи, — заперечила Ліза, ставлячи в кухонний буфет фарфоровий посуд. — Хіба це у Бланки вперше?

— Вона ніколи про це не згадувала. Не подобається мені й те, що Меннел так детально знав про умови переговорів. Схоже на те, ніби він за будь-яку ціну хотів нав'язати контакти з Мате. Більше того, пій спрямував справи так, щоб обов'язково приїхати в Емед. Може, я помиляюся, але ця думка не дає мені спокою. Я весь час до неї повертаюсь. Навіщо це Губеру?

— Ти фантазуєш, Шалго, — заперечила Ліза. — Припустімо, це так. Тоді навіщо фірмі «Ганза» цікавитись особами Бланки або Мате Таборі? Інститут не веде досліджень оборонного характеру. Мате не належить до тих кіл, до яких Захід виявляє посилений інтерес. Гадаю, ти не туди гнеш. На мою думку, слід шукати вбивцю і йти від нього далі. Треба розібратися з Салаї.

— Може, й твоя правда. Дай ще один рушник, допоможу тобі.

На порозі з'явився Кара.

— Ходімо, старий, на берег, порибалимо годину-другу! — звернувся він до Шалго.

— Іди, любий, — підхопила й собі Ліза. — Відпочинеш трохи, розвієшся.

Ще до тою, як вирушити, Кара повідомив Шалго, що послав Баліпта в Балатонфюрод. Гейзу Салаї арештовано.

— Краще нехай побуде за гратами, — сказав. — Адже чорт не спить.

Шалго замість відповіді тільки знизав плечима. Кару це трохи вкололо: адже старий дав цим зрозуміти, що не згоден з ужитими заходами. Потім полковник проінструктував Лізу, як користуватися телетайпом, який щойно встановили на квартирі для термінового зв'язку з підполковником Домбаї. Жінці дуже сподобався телетайп, і вона одразу спробувала його в дії.

— Коли щось передадуть, — попросив Кара, — прийміть, Лізо, і покличте нас.

Кара й Шалго сиділи в тіні плакучих верб, уп'явшися поглядами в свої поплавці. Вони домовились не говорити ні про справи, ані про політику, повністю віддавшись відпочинку.

Чисте повітря й безмежна тиша освіжили полковника. Були хвилини, коли він навіть забував про присутність свого друга. Сонце вже хилилося до обрію, коли з'явився Балінт, доповівши, що наказ про арешт Салаї виконано. Салаї байдуже поставився до арешту, тільки попросив дозволу передати справи будівництва заступникові.

— Його замкнули в одпій з кімнат селищної Ради. З ним невідлучно сидить слідчий, — закінчив майор свій рапорт.

— Де Фелмері?

— Пішов на побачення з Ілонкою. Здається, закохався не на жарт.

— Спасибі. Можете повернутися додому у Веспрем, — розпорядився Кара. — Вранці зустрінемося. Письмовий рапорт покладіть мені на стіл.

Балінт подякував полковникові за відпустку, потім поцікавився, чому Шалго такий мовчазний.

— Чи не посварились ви, товаришу полковнику?

— Що ви, що ви! — махнув рукою Кара. — Просто я відіслав його подалі, бо риби, відчуваючи його присутність, і близько не підпливають до мого гачка.

— Точно як злочинці, — всміхнувся Балінт і почав роздягатися з наміром викупатись перед від'їздом у Веспрем. Кинувшись у воду, швидко поплив уперед. Метрів за п'ятдесят від берега обернувся і, тупцюючи у воді, крикнув до Шалго:

— Гей, дядечку! Може, нагнати до вас акул?

— Та вже заодно почіпляй мені їх на гачок, — відпарирував Шалго, витягаючи з води пляшку вина. — Ти не бажаєш, Ерне?

— Від фричу[10] не відмовлюсь, — відповів полковник і підійшов до старого. Ковтнувши вина, закурив. Згодом до них приєднався і Балінт. — Що ж ви не їдете додому? — запитав його Кара.

— Передумав. Треба ще перевірити пости, написати рапорт. З дружиною побалакаю по телефону.

Кара лежав на траві горілиць з заплющеними очима і курив.

— Де зараз Губер? — спитав він.

— У своїй кімнаті, — відповів Балінт. — Перед тим, як прийти сюди, я говорив з нашими хлопцями. Нелегке в них завдання — стежити за Губером. Просто дивно, що той і досі ще нічого не помітив.

— Скажи, будь ласка, Міклоше, — звернувся Шалго до майора, — чи не мешкає досі, тут жінка по імені Сільвія?

— Сільвія? — Балінт хвилину мовчав. — Ні, не пригадую.

— І в картотеці управління не траплялося вам таке ім'я?

— Здається, ні. А чому ви запитали? — Балінт зацікавлено дивився на старого. Шалго розповів йому про дивну поштову картку, знайдену в номері Салаї.

— І він теж не зізнався, що то за Сільвія?

— Сказав, що це хтось його морочить. Мовляв, навіть гадки не має, звідки взялася ота листівка, — Шалго пустив по колу пляшку, почекав, доки Кара і Балінт відпили з неї, і сам зробив кілька ковтків.

— Що там було написано? — запитав Кара.

Шалго витяг з потайної кишені брюк аркушик паперу і, розгладивши його на коліні, прочитав:

— «Дозволь хоч із запізненням передати вітання і найкращі побажання від Едмунда з нагоди твого дня народження. Сільвія». Внизу — дата, сімнадцятого липня шістдесят дев'ятого року, — додав Шалго, передаючи аркушик полковникові.

— Кажеш, на поштовому штемпелі п'ятнадцятого липня? — задумано перепитав полковник.

— Точно. Може, це жарт, а можливо, й шифровка. — Зненацька Шалго ляснув полковника по стегну. — Це я комара вбив, — пояснив він. — Ну як, математику, розв'яжеш цю задачку?

Кара гриз травинку.

— Едмунд, — міркував уголос. — Хто б це міг бути?

— У Балатонемеді немає Едмундів, — рішуче запевнив Шалго. — В усякому разі, я не знаю такого. А ви знаєте, я зголоднів! — несподівано вигукнув він.

Кара, підвівши брови, мовчки перечитував текст.

Фелмері помився з ніг до голови, надягнув чисту сорочку, свіжовипрасувані брюки і сказав Лізі, що, коли Кара шукатиме його, він буде в Ілонки. Дівчину лейтенант знайшов у компанії Казимира. Вони розмовляли, сидячи в тіні, на терасі.

— А я гадав, що ви самі, — виправдувався слідчий. — Хотів вас трохи розважити. Вибачайте, не буду заважати.

— Ні-ні, сідайте, — дівчина вказала на вільний стілець. — Я й так знаю, що це лише привід, а насправді вам просто потрібні якісь додаткові показання.

— Я зараз не при виконанні службових обов'язків, — стримано відповів лейтенант, сідаючи. Його уваги не обминула в'їдлива посмішка Казимира.

— Ви завжди на службі, — сказав Казимир, простягаючи Фелмері сигарети. Лейтенант подякував, і вони обоє запалили.

— Коли професія в людини — це водночас і поклик, — зауважив лейтенант, — то важко встановити межу між службовим і особистим. Мабуть, так воно і в лікарів. Лікар завжди лікар, незалежно від того, на службі він чи ні. А я контррозвідник. І теж завжди на службі.

— Не уявляю собі, як можна стати за покликанням контррозвідником… Мисливцем на людей… Химерна професія, — замислено промовила дівчина.

— Професія, яку в більш-менш порядному товаристві зневажають і глибоко засуджують, — з гіркотою продовжив Фелмері. — Мисливець на людей. Такого тлумачення я ще не чув.

— Іншим словом — головоріз. Сподіваюся, таке ви вже чули? — вставив Казимир.

Фелмері мовчки кивнув головою.

— Я не хотіла вас образити, — мовила дівчина. — Не сердьтесь.

— Я не серджусь, — відповів лейтенант. — Я просто на таке не зважаю.

— Відчуваєте себе духовно вищим, правда? — У голосі Казимира звучала в'їдливість. — На нас, простих смертних, не ображаєтесь. Звичайно, ви належите до зовсім іншої категорії людей.

Фелмері похмуро глянув на Казимира.

— Ну, а ви, наприклад, чого намагаєтесь мене образити? — запитав. — Адже мене ви не знаєте, навіть уяви не маєте, хто я такий, які мої почуття, які думки. І все ж ображаєте. Тільки за те, що я офіцер служби державної безпеки?

Казимир засміявся.

— Слово честі, не хотів та й не хочу ображати вас. Але мене й справді цікавить, чому ви обрали таку професію. Теж покликання — якщо це слово більше вам до вподоби?

Лейтенанта вже починала дратувати зухвалість інженера. «Щоб їх чорти забрали, оцих набундючених інтелігентиків, — думав. — Удають із себе великих гуманістів, судять живих і мертвих, на свій смак і розсуд. А про класову боротьбу цей тип, мабуть, і не відає. Чи, може, тільки перед дівчиною випендрюється? Мабуть, так».

— Знаєте що, пане інженер, — відповів спокійним топом. — Моїй матері одного разу приснився химерний сон. — Вона тоді була вагітна, виношувала мене. Вранці мати пішла до найближчої ворожки, і та сказала їй, що з мене саме й виросте «головоріз». Тому я й закінчив академію, став лейтенантом, а водночас одержав диплом філолога в університеті імені Етвеша Лоранда. Досконало вивчив німецьку й англійську мови. Не залишає мене надія стати таким же «великим гуманістом», як ви.

Запала тиша. Казимир зніяковіло дивився убік. Потім глянув на дівчину. Ілонка зосереджено чистила нігті.

— Мабуть, не так мене зрозуміли, — порушив мовчанку інженер. — Ви надто вразливий. Не слід перебільшувати значення почутого.

— Чому ж, я все зрозумів, — заперечив. — І добре знаю, якої ви про нас думки.

Казимир закурив.

— Відверто кажучи, для мене дійсно чужа й огидна ваша робота. Не люблю таємниць. Не люблю, коли стежать за мною, фіксують кожний крок, занотовують кожне слово, лізуть у душу… Ви належите до тих, які записують у протоколи мої мрії, я ж належу до тих, які прагнуть волі, повітря…

Фелмері розщеплював нігтями сірник, міркуючи над тим, чи варто продовжувати суперечки з оцим псевдогуманістом. Він уже чимало бачив таких лоботрясів. Глузливо глянув на Казимира:

— Знаєте, що вас найбільше непокоїть?

— Мене багато чого турбує.

— Але передусім те, що ніхто не підслуховує ваші телефонні розмови, бо нікого не цікавить, з ким ви розмовляєте.

— Чому ж тоді полковник установив наді мною нагляд?

— Бо сталося вбивство, а у вас немає достатнього алібі.

— Чому ви не вірите мені? Адже я кажу: був тоді у Будапешті.

— І не можете цього довести. Не кажете всю правду, через це на вас і падає підозра.

Казимир мовчки глянув на дівчину. Ілонка опустила голову. Фелмері здалося, що вона уникає погляду інженера. Але чому?

— Я не мав жодної причини вбивати Меннела, — промовив Казимир, запалюючи нову сигарету. Лейтенант помітив, що інженер поводиться вже трохи скромніше: мабуть, відмовився принижувати його перед дівчиною.

— Причину завжди. можна знайти, — сказав лейтенант. — Обміркуймо факти. Ви ж казали, що Меннел вам був огидний.

— Мені й ви… несимпатичні, проте я не маю наміру вбивати вас.

— А якби і я запропонував Ілонці стати моєю коханкою?

— Тоді я й вам ляпаса дав би. — Інженер колючим поглядом пронизав лейтенанта.

— З цього випливає, що ви ревнуєте, — відповів Фелмері. — Тобто кохаєте Ілонку.

— Ви що, вирішили порозважатися?

— Ні, я тільки хочу довести, що ви закохані в Ілонку і в такій ситуації могли б убити.

Казимир устав, випростався. Обвів поглядом осяяний сонцем ландшафт, потім повернувся до молодого слідчого:

— Можу вам сказати лише одне: очевидно, ви начиталися детективних романів.

— Можливо…

Вже сидячи в кафе і помішуючи каву, Фелмері замислився над тим, чому Казимир не спростував його гіпотези. Може, не було чого спростовувати? Лейтенант оглянув модерно, зі смаком, обставлене приміщення. За столиками сиділи переважно іноземці-курортники — їли морозиво, пили чорну каву. Видно було, що почувають вони себе чудово.

Деякі сиділи на високих стільцях біля стойки, пили коньяк, сміялися.

Фелмері замовив ще одну порцію коньяку і пляшку кока-коли. Розгорнувши газету, заглибився у читання. Раптом здригнувся від несподіванки, почувши за спиною голос Ілонки:

— Не заважатиму? — Дівчина сіла навпроти і замовила подвійну каву.

— Що ви, анітрохи, — мимохіть вирвалося у лейтенанта. Фелмері дійсно щиро зрадів дівчині. Ілонка була у кремовій міні-спідниці та блакитній блузці. Дівчина пильно дивилась на лейтенанта. Похмурий погляд робив її обличчя ще привабливішим.

— Я затримаю вас усього на кілька хвилин, — тихо сказала вона з прихованим хвилюванням і озирнулася у бік вхідних дверей.

— Чекаєте когось? — поцікавився лейтенант.

— Ні, я нікого не чекаю. Хочу поговорити з вами віч-на-віч.

Білява офіціантка поставила на стіл каву, посміхнулась лейтенантові й хотіла вже йти, проте Ілонка затримала її.

— Стривай, Єво, я розрахуюсь.

Фелмері притримав руку дівчини.

— Дозвольте це зробити мені. — Він глянув на офіціантку. — Скільки з нас, панночко? — Та підрахувала, і лейтенант розплатився. Коли офіціантка пішла, Фелмері підняв запитливі очі на дівчину: — Що трапилося, Ілонко?

Дівчина механічно помішувала свою каву, не наважуючись глянути йому в вічі.

— Я так хотіла б, щоб ви повірили мені, — тихо сказала вона.

— Я вірю вам.

— Повірте, німця убив не Казимир.

— А хто?

— Цього вже я не знаю.

— Ви кохаєте Казимира?

— Так, кохаю. — Вона зробили зусилля над собою і підняла свої чорні очі на лейтенанта. Вони були в сльозах. — Про це ніхто не знає, навіть тітка Ліза. Правда, мій дідусь… Ви другий, кому це відомо. Я можу вам довіритися?

— Безперечно, — сказав Фелмері. — Давно ви любите одне одного?

— З минулого року, — вона ковтнула кави й обережно, непомітно витерла сльози. — Тоді увечері я зустріла Меннела. Зовсім випадково. Було так: ми вечеряли з Казимиром і він запропонував після вечері поїхати на машині у Веспрем. Дома сказав, що їде у Будапешт. У Веспремі в нього є добрий приятель, лікар. Ми часто їздили до нього на квартиру, щоб побути наодинці. Я погодилась, але за умови, якщо спершу підемо додому і заявимо його матері, що хочемо одружитися. Він запротестував. Запевняв, що так можна все зіпсувати і що цього тепер не слід робити. Але дав слово честі, що перед своїм від'їздом сам поговорить з матір'ю. Я погодилась і сказала, що в такому разі поїдемо у Веспрем на ту квартиру. Того вечора ми посварилися з ним. Він назвав мене шантажисткою, корисливою бабою, докоряв мені, що віддалась йому тільки тому, щоб вийти заміж. Я знала, що він випив більше, ніж звичайно, але такої образи по могла залишити без відповіді. Не пригадую точно, що я наговорила йому, тільки пам'ятаю, що заявила зопалу: якби мені був потрібний чоловік, щоб тільки переспати з ним, то вибрала б собі кавалера з товстим гаманцем, а не такого голодранця. Я віддалася йому, довела своє кохання. З минулого літа тільки те й роблю, що доводжу своє кохання, а він годує мене самими обіцянками. З мене досить. Я встала та й пішла собі. Він побіг за мною, гукав, щоб я зупинилася, та я не звертала уваги: була дуже схвильована. От тоді біля причалу я й зустрілася з Меннелом. Він одразу помітив, що зі мною щось скоїлось. Запитав, що таке, куди я біжу. А я, мов остання дурепа, розплакалася. Знала, що Казимир бачить нас, бо набережна була добре освітлена. Може, саме тому я й сіла майже без запрошення у його «мерседес». Меннел спитав, куди везти. Я сказала, що мені байдуже. Поїхали у Шіофок. Майже всю дорогу мовчали. Він так гнав машину, що серце завмирало. Я відчувала себе дуже ображеною: мені здавалося, що Казимир ошукав мене, забрехався, ніколи не кохав мене, тільки користався мною. Потім я подумала, що не варто взагалі бути чесною. Зупинилися ми біля якогось нічного бару. Багато пили. Танцювали і пили. Потім знов пили… Було вже далеко за північ, коли ми поверталися. Я зовсім розкисла, але майже все пригадую. Меннел уже по гнав так машину. Правою рукою обнімав мене, обсипав поцілунками. Я не чинила йому опір, хоча знала, до чого він гне…

Дівчина замовкла. Тремтячими пальцями узяла сигарету, закурила. Її погляд іще більш спохмурнів.

— По дорозі він зупинив машину. Ми цілувалися. Він домагався більшого, я не погоджувалась. Тоді він став домагатися силоміць, втратив самовладання. Та, переконавшись, що нічого не доб'ється, поїхав далі. Потім ми зупинились у Фюреді. Він сказав, що на кілька хвилин залишить мене одну, щоб я не боялася, він скоро повернеться.

— Не пригадуєте, де саме ви зупинились? — запитав Фелмері.

— Весь час я сушу над цим голову, — відповіла дівчина. — Здасться, поблизу кардіологічної лікарні. Я була дуже втомлена і сонна. Ввімкнула приймач і трохи подрімала під музику.

— Не помітили, куди Меннел пішов?

— У якийсь будинок. Було темно, та я й не придивлялася. Уже не раз намагалась відновити в пам'яті деталі тієї ночі. Пригадую точно, що вулиця трохи піднімалася вгору, а попереду світив червоний вогник. Може, вогник автомашини чи якийсь інший — сигнальний ліхтар. Але червоне світло пригадую точно. Бо ще майнула думка, що після цієї ночі я теж можу поставити на своє вікно червоний ліхтар, немов блудниця.

— Де ви це взяли?

— Мій дідусь якось розповідав про таке… Не пам'ятаю, скільки часу був відсутній Меннел. Коли повернувся, сказав тільки, що все гаразд, можемо їхати. Мені здалося, він витверезився. На зворотному шляху поводився цілком пристойно. Сказав, що вранці боїться проспати, бо має важливу зустріч.

— Більше нічого не сказав?

— Про це ні.

— А про що він іще говорив?

— Згадав Казимира. Він сам повів мову про нього. — Руки дівчини вже не тремтіли; здасться, після «сповіді» вона заспокоїлась, у погляді зникла каламуть, і він знову став ясним, тямущим. — Якщо по помиляюсь, Меннел сказав, що сам доброї думки про Казимира і сподівається — вони заприятелюють. І ще додав, як йому прикро, бо не зміг приборкати свої почуття до мене.

Фелмері зніяковіло слухав дівчину.

— Німець попросив, щоб я помирила його з Казимиром. Щоб я пояснила, що він, Меннел, приїхав сюди з добрими намірами. Запросив нас пообідати з ним у ресторані готелю. Ще раз просив пробачити за нескромну поведінку. Меннел не довіз мене до самого дому. Я не хотіла, щоб нас бачили разом. Уже світало. Біля перехрестя вийшла з машини. Пообіцяла, що в обід зустрінемось, і пішла додому. Мого дідуся вдома не було.

— Але ж ви казали…

— Я тоді збрехала, що він був дома і дав мені ляпаса. Наступного дня попросила його, щоб він казав те саме, що й я, коли допитуватимуть. Тоді на світанку в саду ви бачили не діда, а Казимира. Він кілька годин сидів там, чекаючи на мене. Був страшенно розлючений. Навіть нічого не спитавши, побив мене. Я не захищалася, бо відчувала провину. Потім замкнулась у ванній, виплакалась, а коли купалась, терла шкіру мало не до крові, щоб змити тяжкий гріх. Пізніше, трохи заспокоївшись, вийшла. Казимир запитав, де була. Я все докладно розповіла йому. Промовчала тільки про те, що було в машині.

— І він повірив?

— Не знаю. Гадаю, що повірив, бо попросив пробачення. Запевняв, що любить мене, і ще раз попросив потерпіти трохи. Казимир пішов від мене чорним ходом десь о сьомій годині ранку. Я спитала в нього куди, — відповів, що за машиною. Додому, мовляв, ще не піде, бо ж сказав матері, що поїхав у Будапешт. Сказав про це мені тільки для того, щоб у разі потреби знала, як відповідати. — Ілонка благально глянула на Фелмері. Лейтенант розумів: дівчина мовчки просить повірити їй, що Казимир не вбивав німця. — Не зустрічалися вони, — немов підсумувала вона сказане.

Фелмері вертів у руці порожню склянку.

— А ви сказали Казимиру, що Меннел уранці має зустрітися з кимось?

— Так, сказала. Повідала й те, що Меннел запросив нас на обід.

— І Казимир погодився?

— Ні. Відповів, що не терпить цього типа.

— Зрозуміло. А нащо ви все це мені розповіли?

— Повинна ж я комусь довіритись! Ми з вами ровесники. Вам легше зрозуміти мій душевний стан, ніж дядькові Шалго чи вашому шефові. Я гадала, якщо ви скоріше зловите вбивцю, то полковник переконається у невинуватості Казимира.

— А якщо сам Казимир убив Меннела? Він пішов од вас, кажете, майже о сьомій годині. Де ж він був між сьомою і десятою? Чому ви не кажете про це?

Дівчина мовчала, дивлячись у далечінь.

— Я не знаю. А про те, ніби він був у Будапешті, Казимир бреше, бо не хоче… боїться…

— Що його мати дізнається про ваші зв'язки, чи не так?

— Певно…

Ілонка випросталась.

— Мені вже час іти. Можу я на вас покластися?

Фелмері лише кивнув головою у знак згоди. Сумно дивився услід дівчині. Вона зіпсувала йому настрій і загнала в пастку. Розповіла цікаві речі, а він дав слово честі, що мовчатиме. Виходить, і полковникові не зможе розповісти. А чи має він право мовчати про це? Ні, він не повинен був давати слово дівчині. Але ж вона така нещасна…

Підняв голову й раптом помітив Шалго, який щойно зайшов до кафе.

Навіть не повірив своїм очам: старий аж помолодшав у новому сірому костюмі. Ретельно виголене обличчя було свіжим, щоки порожевіли; все це, разом з енергійними рухами, свідчило про те, що сон після обіду пішов йому на користь. Шалго на мить зупинився, озирнувся довкола в тьмяному залі, привітно поманив біляву офіціантку, а коли вона підійшла, по-батьківськи поцілував її в лоб і обмінявся з нею кількома фразами. Дівчина, всміхаючись, кивнула старому і буркотливо поправила йому галстук, що сповз набік. Нарешті Шалго помітив лейтенанта, махнув йому рукою і, спритно лавіруючи між столиками, добрався до нього.

— Кара вас усюди шукає, — буркнув. — Де ви пропадаєте?

— Ніде не пропадаю, я не гуляю, а працюю! Хіба на інше в мене е час? До речі, тіточка Ліза знає, що я тут. — Він дивився на пухкі руки Шалго, на сигару, котра диміла між його пальцями, і міркував над тим, який був би вираз обличчя у старого, якби розповісти йому все, що; вдалося дізнатися од дівчини. — Що ж передав шеф? — спитав.

— Щоб о дев'ятій бути в їдальні, — сказав Шалго. — Хоче вечеряти разом із вами. Сподіваюся, сьогодні увечері ви вільні?! Ні з ким не маєте побачення?

— На жаль. Певно, невезучий я. Нікому мені призначати побачення…

Старий здивовано закліпав очима.

— А Ілонка? Якщо очі мене не зраджують, вона про щось дуже гаряче шушукалася з вами. Симпатичне створіння. Чи не так?

— Симпатичне, безумовно. Але я не з тих, які їй подобаються.

— Так вона вам сказала?

— Вважає мене за головоріза. Та й невисокої думки про нашу роботу. — Фелмері глянув на годинник. — Дядьку Шалго, ви теж увечері прийдете до їдальні?

— Ні, синку. Сьогодні я вечеряю з іншими.

Від стойки долинав веселий гомін, сміх. Старий глянув у. той бік, і його увагу привернуло двоє чоловіків, один з фотоапаратом через плече. Вони розмовляли з Євою та молодим русявим офіціантом Янчі. Тим часом Єва зняла зі стойки піднос і, вигинаючись між столами, швидко наблизилась до старого і Фелмері.

— Що то за люди? — тихо спитав Шалго.

Єва поставила на стіл коньяк.

— Журналісти. Сьогодні після обіду приїхали з Відня.

— Зупинилися тут, у готелі?

— Ні. Янчі познайомив їх із дядьком Рустемом, і, наскільки мені відомо, старий шукає для них квартиру. Увесь час тільки те й роблять, що розпитують про вбивство.

Фелмері помітив, як насупився старий. Йому не подобалась балакучість офіціанта Янчі.

— Гаразд, дочко, спасибі, — сказав старий і розрахувався. — Передай мої вітання батькові.

Не встигла дівчина піти, як біля столу з'явився Янчі з двома чарками віскі на підносі.

— Це ви замовляли? — запитав Шалго у лейтенанта.

Фелмері заперечливо хитнув головою, глянувши в худе, послужливо усміхнене обличчя офіціанта.

— Це від отих двох панів, що біля стойки, — пояснив Янчі.

— Кому? — пронизав Шалго хлопця колючим поглядом.

— Вам. Вони журналісти з Відня, хотіли б вас пригостити. Знають, що ви ведете слідство про вбивство. Гарні хлопці. Можна поставити?

— Можна, хлопче, але назад — на стойку, — сказав Шалго.

— Нащо ж ображати? Ті люди не зичать вам нічого поганого.

— Щезни з моїх очей, хлопче. Мерщій! І якщо скажеш іще хоч одне слово, візьмеш у потилицю.

Хлопець почервонів по самісінькі вуха і вовком подивився на старого. Хотів щось відповісти, але передумав, різко повернувся і пішов назад. Біля стойки сердито буркнув до плечистого, темноволосого чоловіка. Той зніяковіло посміхнувся, похитав головою, тихо озвався до свого супутника, й вони обидва наблизились до стола, за яким сиділи Шалго й лейтенант. Відвідувачі, які сиділи довкола за столиками, не звернули на все те ніякої уваги, та й гамір стояв у залі такни, що ніхто нічого не міг би й почути.

Високий темноволосий чоловік ввічливо вклонився.

— Вибачайте, що потурбував. Я Вальтер Герцог — співробітник агентства Рейтер, з Відня. Дозвольте, пане професор, познайомити вас із моїм приятелем — Руді Єллінеком.

— Будь ласка. Чим можу бути корисним?

— Коли ваша ласка, ми на кілька хвилин присядемо до вас, — сказав Герцог. Розмова велась німецькою мовою, і Фелмері силкувався зрозуміти віденський акцент. Шалго кивнув головою, звільняючи місце фотографу і продовжуючи уважно слухати. — Прошу пробачення, але офіціант неправильно зрозумів нас. Ваше обурення цілком законне, професоре. Ми хотіли, щоб він запитав, чи можемо запросити вас на чарку віскі. Перепрошуємо! Ми не мали наміру образити вас. Ще раз просимо пробачення, пане професор!

— Гаразд, пробачаю, — буркнув у відповідь Шалго. — У вас ще є щось?

— Наскільки нам відомо, ви очолюєте слідство в справі вбивства Меннела. Хотілось би одержати відповіді на кілька запитань.

— Ви помиляєтесь, папо. Слідство веде товариш лейтенант. Я тільки допомагаю йому.

— А нам сказали…

— Неправду вам сказали, пане. До речі, я щосереди проводжу прес-конференції. О дванадцятій. А сьогодні неділя… — Він встав. — Вибачайте, панове. — Помітивши, що Руді Єллінек націлив на нього фотоапарат, Шалго посміхнувся і зауважив: — На вашому місці я б цього не робив.

Єллінек здивовано глянув на нього.

— Я військовий об'єкт, — пояснив Шалго. — З цим знімком у вас можуть бути неприємності. До побачення, панове! — Він повернувся і, важко ступаючи, рушив до виходу.