Агент №13

11.

Ліза ще не спала, слухала радіо. Шалго вона зустріла стурбованим, докірливим поглядом:

— Я вже боялась, що не приїдеш. Бач, який стомлений, ледве тримаєшся на ногах. Невже не можна було поїхати завтра?

— Ні, любонько, — важко зітхнув Шалго і, сівши у крісло, відкинувся на спинку. Потім заплющив очі й почав розповідати дружині про поїздку.

— А де ж Фелмері? — перебила Ліза, вимикаючи приймач.

— Ну от, я розповідаю тобі про важливі речі, а тебе цікавить Фелмері. Він поїхав віддати машину, зараз прийде.

Ліза стала навколішки і почала стягати з чоловіка черевики.

— Поставити тобі на ноги компрес чи попариш їх?

— Краще попарю.

Вона принесла велику миску, налила в неї гарячої води.

— Не гаряча?

— Чудова, — сказав старий з насолодою. — Ну, люба, яка твоя думка про це?

— Навіть не знаю що й казати.

Увійшов Фелмері. Побачивши старого в такій незвичній позі, мимоволі посміхнувся.

— Оце ідилія! — Потім сів і стурбовано глянув на жінку. — Чому ви не лягаєте? Вже пізно.

— Поки цього старого волоцюги немає вдома, все одно не засну.

Фелмері потер сонні очі. Йому згадалася рідна матір. Мабуть, тітка Ліза така ж, як і вона. Та теж нізащо не ляже спати, доки батько не повернеться. Сидить на кухні хоч би й до ранку і чекає…

— Іштване, — звернувся Шалго до лейтенанта, — подзвони в Будапешт в управління, розкажи про результати нашої поїздки. Було б також непогано, якби вони зібрали відомості про адвоката Мейсароша. І про його брата каноніка.

— Чи не краще було б це зробити вранці? — запитав Фелмері.

— Вранці, вранці! — підхопила Ліза. — А тепер — спати! Ви обоє мов із хреста зняті!

— Гаразд, — буркнув Шалго. — Але перед сном я хочу ще раз прослухати плівку. — І почав масажувати хвору ногу.

— Я теж із задоволенням послухаю, — підтримав старого лейтенант, і сон умить зійшов з його очей..

Ліза принесла магнітофон і ввімкнула його. Всі з напруженою увагою слухали діалог Губера і Герцога.

— Стоп! У мене запитання, — вигукнув Фелмері.

Ліза вимкнула магнітофон і глянула на лейтенанта.

— Якщо не помиляюсь, Меннел мав радіозв'язок з Брауном. Усі їхні розмови записувались на магнітофон, — констатував лейтенант, одразу пожвавішавши.

— Правильно, — підтвердив Шалго.

— Отже, виходить, що запис останньої передачі Меннела зник.

— Виходить, так. І вони шукають його в нашого друга Губера, — і старий важко зітхнув. — От би довідатись, що там на цій плівці!

Ліза знову ввімкнула магнітофон. Почулися вже знайомі звуки ударів, одчайдушний голос Губера. Лейтенант здригнувся: йому раптом спало на думку, що він робив би на місці Губера.

«А що це за креслення?»

«Це план вілли, яку я хочу побудувати».

«Тут?»

«Ні, в Баварії».

«Таку велику?»

«Мені спало на думку через кілька років заснувати пансіонат».

«Ви самі проектували?»

«Так, бавився у вільний час».

Ліза зупинила плівку і тихо зойкнула.

— Лише тепер згадала, для чого тоді Губер заходив до мене.

— Для чого?

— Сказав, що саме впорядковував документи Меннела і йому здалося, що деякі записи зникли. Спитав, чи обшукали Герцога під час арешту. Він, мовляв, пам'ятає, що, коли я увійшла, Герцог поклав усі речі зі столу в портфель, її кий згодом забрала в нього. Казав, що був схвильований І не пам'ятає, чи не поклав Герцог деякі папери у кишеню. Я відповіла, що теж не помітила, а портфель віддала. «Так, так», — сказав він і знову забідкався, що, мовляв, у портфелі було не все. Тоді я навмисне сказала, що ніби бачила, як майор знайшов у Герцога кілька паперів, але що саме, не знаю. Здається, моє повідомлення дуже стурбувало Губера. Я спитала, які саме документи він шукає, і він відповів, що не знаходить копії угоди і креслення. Вигляд у нього був дуже заклопотаний.

Ліза чекала, що скаже на це Шалго, але той мовчки сидів, заплющивши очі. Жінка знов увімкнула магнітофон.

— Фантастично! — захоплено вигукнув лейтенант, коли плівка скінчилася. — Це була чудова робота, тітонько Лізо! Не заздрю Брауну, тим більше не хотів би бути в шкурі Губера. — І він замислено глянув на Шалго.

Старий саме витирав ноги і важко кректав, обличчя його розчервонілося. Тим часом Ліза винесла миску з водою, віднесла на місце і магнітофон. Повернувшись, стурбовано подивилась на чоловіка, не розуміючи, чому він так довго мовчить.

— Все-таки мені дивно, — промовив лейтенант. — Якщо Браун підозрював Губера, чому він направив його сюди?

— Доведеться запитати в нього самого, коли трапиться нагода, — пожартував Шалго, взуваючи домашні тапочки. — Причин може бути багато. Одна з них — та, про яку говорив Герцог: його хотіли позбутися тут, в соціалістичній країні.

— Знаєте, про що мені б іще хотілося запитати в Губера?

— А саме?

— Коли він знав про апаратуру для підслуховування, то чому мовчав або принаймні не вивів її з ладу?

Шалго докірливо похитав головою.

— Необдумане запитаня. Якщо Губер чесний і має щирі наміри, то апарат йому не заважав; коли ж ні, то це йому було на руку, бо давало можливість ввести нас в оману. Мені ж здається, що Губер якийсь час таки не знав, що його підслуховують. Тут важливіше інше: для чого він привіз із собою креслення вілли, яку хоче збудувати в Баварії? І навіщо йому була ота вілла, якщо він вирішив утекти?

— Так, це справді дивно. Та, може, це не Губерове креслення, а Меннела? Можливо, і знайшов його серед документів Меннела? — міркував уголос лейтенант.

— Тоді чому він сказав Герцогові, що то його креслення? Навіщо взяв на себе зайву брехню? Якщо ж це креслення Меннела, то можна припустити, що між цим є якийсь взаємозв'язок. Ну, скажімо, це креслення того будинку, де німецький офіцер сховав награбовані коштовності. Якщо це так, то зрозуміло, чому Губер збрехав Герцогові.

— В такому разі Губер бреше?

— Можливо. Завтра ми і на це запитання одержимо відповідь, — сказав Шалго. — Із самого ранку візьмемось до роботи. А зараз подзвони у Веспрем, щоб на вісім годин ранку надіслали сюди найкращого свого фахівця по дактилоскопії.

Після телефонної розмови з відділом кримінальних справ Фелмері поголився, прийняв ванну і ліг спати, але був такий збуджений, що заснути не міг. Стало душно, скинув з себе ковдру, але й це не допомогло. «Так не годиться, — подумав. — Якщо не висплюсь, завтра не зможу як слід працювати». Він тихенько встав з ліжка, навшпиньки підійшов до стола, взяв сигарети із запальничкою і вийшов на терасу. На превеликий подив, Шалго теж був там. Він лежав на розкладушці й курив сигару.

— Що сталося, сипку? Чому ви не спите? — запитав. Лейтенант сів у гамак і глибоко вдихнув свіже, п'янке повітря.

— Жарко, — поскаржився. — Скажіть, чому ви звертаєтеся до мене то на «ти», то на «ви»?

Шалго мовчки випускав з рота дим. Від озера долинало шелестіння очерету й ритмічний плюскіт хвиль.

— А біс його знає, — знизав плечима старий. — Як мені спаде на думку. Яке це має значення! Котра зараз година?

— Скоро світатиме. — Фелмері глянув на годинник. — Без десяти три. Вже й спати ніколи…

— Хто твої батьки?

— Батько поліграфіст. Спочатку був складальником, потім закінчив Червону академію, працював на різних посадах. Рік навчався у Лейпцігу. Тепер начальник виробничого відділу. Непоганий старик. Одну тільки має ваду: боліє за футбольну команду МТК. Ну, а мати працює на комбінаті «Медікор», що на вулиці Ваці. Економістом.

— А брати є в тебе?

— Ні, є молодша сестра. Цього року одержала атестат зрілості. В університет не потрапила, наступного року знову хоче поступати. Поки що працює в друкарні. Мріє стати журналісткою. Даремно це, я гадаю, але от вбила собі в голову, і ніяк її не переконаєш. Правда, пише вона непогано. І взагалі порядна дівчина, хороший товариш. Можна вас про щось запитати?

— Будь ласка, що за церемонії!

Фелмері обернувся до старого, намагаючись побачити його обличчя, але в пітьмі видно було тільки неясний силует.

— Коли ви надумали стати контррозвідником? І чому?

Вогник сигари на мить вихопив із темряви лице старого.

— Чому ти про це запитав?

Лейтенант розповів, як у розмові з Ілонкою і з Казимиром йому стало боляче, коли ті назвали його мисливцем за людьми.

— Не карайся цим, — відповів старий. — Є люди, яких однаково не переконаєш. Колись наша професія стане непотрібною. А поки що без таких, як ми, не обійтися. Ти запитуєш, чому я став контррозвідником? Просто у свій час іншої роботи не міг знайти. Спочатку виконував дрібні доручення, а згодом, через багато років, став «мисливцем за людьми». Коли було оголошено боротьбу проти комуністів, ми саме і були «мисливцями за людьми». Звичайно, я теж не відразу розібрався що до чого. Та згодом таки зрозумів. Ось так я й потрапив по той бік фронту.

— Як і Губер?

— У цьому я ще не певен. Я вже двадцять п'ять років працюю на соціалізм, а Губер лише зараз перекинувся до нас. Завтра у Фюреді постараємося в цьому розібратися. Доведеться знайти у відділі архітектури й будівництва креслення всіх вілл, збудованих перед війною, і порівняти зі схемою Губера. Потім обстежимо весь район вулиці Балваньош.

— Чимала робота, — зауважив Фелмері.

— Безперечно. Але ж ніщо не дається легко. Звичайно, тим, які сумлінно ставляться до роботи. Зрозуміло, «мисливцю за людьми»?

— Зрозуміло, — посміхнувся лейтенант.

— Біда в тому, синку, що втомився я страшенно, — поскаржився старий. — Та й мозок уже працює не так, як колись. Приміром, я й досі не розумію дечого в цій справі.

— Проте багато ми вже вияснили! — заспокоював його Фелмері. — А коли знайдемо креслення вілли, нам удасться вияснити ще більше. Ви розмовляли з Тібором Сючем?

— Так. Хлопець він з гумором. Я боявся, що й слухати це захоче про мою пропозицію.

— Але ж погодився, чи не так?

— Погодився. Мені, відверто кажучи, шкода цієї людини.

— Але що він там робить цілими днями з дівчиною?

— Напруж трохи свій мозок і догадаєшся сам, — відказав Шалго.

— Гм. З ранку до ночі? — здивувався лейтенант, — Що вона, та дівчина, залізна?

— Цього я вже не знаю. Помітив тільки, що Тібор Сюч не виглядає дуже втомленим. А втім, вони час від часу ходять на пляж.

— Треба було їх звести з Салаї. Чомусь мені здається, що то була б цікава сцена.

Шалго розплющив очі.

— Шкода, що не подумали про це раніше. Салаї хитрий. Він не все нам розповів. Приховав щось дуже важливе. Не завадило б і нам знати про те. Треба його примусити говорити. — Шалго позіхнув. — Давай спробуємо поспати. Іди до кімнати, бо ще простудишся. Холоднувато стало.

Фелмері підвівся.

— На добраніч, дядечку Шалго!