Аліса в Дивокраї

Розділ VII. Лев та Одноріг

Наступної хвилини в лісі з’явилися солдати. Спочатку вони бігли по двоє та по троє, потім по десять-двадцять зразу, і, нарешті, їх з’явилося стільки, що вони, здавалося, заповнили весь ліс. Аліса сховалася за дерево, боячись, що її можуть затоптати, і звідти слідкувала за ними.

Вона подумала, що зроду не бачила солдатів, які так нетвердо тримаються на ногах. Вони весь час спотикалися, і де падав один, на нього валилися інші. Незабаром вся земля була вкрита купами людей.

Потім пішла кіннота. Оскільки коні були на чотирьох ногах, то їм було легше, ніж піхоті. Але навіть вони весь час спотикалися. І, як правило, варто було коневі спіткнутися, як вершник летів додолу. Безладдя зростало щохвилини, і Аліса дуже зраділа, коли вибралася з лісу на галявину. Там вона побачила Білого Короля, що сидів на землі й заклопотано щось писав у своїй записній книжці.

— Я послав усіх! — радісно закричав Король, коли побачив Алісу. — Ти зустріла солдатів, люба, коли йшла лісом?

— Так, — відповіла Аліса. — Їх, мабуть, кілька тисяч.

— Точна кількість — чотири тисячі двісті сім, — промовив Король, зазираючи в записну книжку. — Я не зміг послати всіх коней, розумієш, бо двоє коней необхідні для гри. Також не послав двох гінців, вони пішли до міста. Подивись на дорогу і скажи мені, чи бачиш ти там кого-небудь.

— Нікого, — повідомила Аліса.

— От би мені такі очі! — заздрісно зауважив Король. — Ти здатна розгледіти нікого. І на такій відстані! Я ледве спроможний при такому світлі розгледіти когось.

Аліса нічого цього не чула, бо все ще пильно вдивлялася на дорогу, затуливши долонею очі від сонця.

— Тепер я когось бачу, — вигукнула вона нарешті. — Але він рухається дуже повільно. І які дивні пози він прибирає!

(Гонець, розчепіривши пальці, наче віяла, весь час підстрибував на ходу і скручувався, мов вугор.)

— Нічого подібного! — заперечив Король. — Це англосаксонський гонець, і він прибирає англосаксонські пози. Він робить це лише тоді, коли чимсь задоволений, його звуть Гейха (це ім’я він вимовив як «Гейо»).

— У мене є милий на літеру Г. Мені подобається в ньому на Г те, — мимоволі почала Аліса, — що він гарний. Мені не подобається на Г те, що він гордий. Я годую його гусятиною та горохом. Його звуть Гейха, і він живе...

— Він живе на горбі, — просто додав Король, який навіть гадки не мав, що цим приєднується до гри.

Тим часом Аліса ніяк не могла пригадати назву міста на літеру Г.

— Другого гінця звуть Гатта. Мені необхідно мати двох гінців, ти знаєш, щоб вони могли приходити і вирушати в путь. Один приходить, другий вирушає.

— Як ви сказали, прошу? — промовила Аліса.

— Це не викликає поваги, коли просять, — зауважив Король.

— Я лише хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Чому один має приходити, а другий — вирушати в путь?

— Я ж тобі пояснюю, — роздратовано повторив Король, — що мені треба двох гінців: приносити і відносити вісті. Один приносить, другий відносить.

Цієї миті прибув Гонець. Він дуже засапався і не міг вимовити ні слова, лише розмахував руками і робив Королю якісь страшні гримаси.

— Цій панночці подобається, що твоє ім’я починається з Г, — сказав Король, знайомлячи їх.

Він сподівався відвернути цим від себе увагу Гінця, але дарма. Гонець прибирав щодалі дивовижніші англосаксонські пози і несамовито поводив на всі боки своїми великими очима.

— Ти мене лякаєш! — скрикнув Король. — Мені млосно... Дай мені гусятини!

Алісі було дуже смішно, коли Гонець розкрив торбу, що висіла у нього через плече, і подав Королю хліб з гусятиною. Той жадібно проковт­нув його.

— Ще! — наказав Король.

— Залишився лише горох, — сказав Гонець, зазирнувши в торбу.

— Давай горох! — промимрив Король кволим голосом.

Аліса зраділа, побачивши, що після гороху Король помітно ожив.

— Горох дуже допомагає при непритомності, — зазначив Король, плямкаючи.

— Я гадала, що краще бризкати холодною водою, — зауважила Аліса, — або нюхати сіль.

— Я не сказав, що тільки горох допомагає, — відповів Король. — Я сказав, що горох дуже допомагає.

Проти цього Аліса не наважилася заперечувати.

— Кого ти обігнав на дорозі? — продовжував Король, простягаючи руку до Гінця, щоб узяти ще гороху.

— Нікого, — відповів Гонець.

— Цілком правильно, — підтвердив Король. — Ця панночка теж бачила його. Отже, ніхто, видко, ходить повільніше від тебе.

— Я стараюся щосили, — похмуро відповів Гонець, — і певен, що ніхто не ходить так швидко, як я.

— Він не може ходити так швидко, — зауважив Король, — інакше він прибув би сюди раніше від тебе. Ну, ти вже відсапався, тепер розкажи, що трапилося в місті.

— Я скажу пошепки, — промовив Гонець і приставив до рота руки трубою, нагинаючись до вуха Короля.

Аліса жалкувала з цього приводу, бо їй теж хотілося почути новини.

Та замість того, щоб говорити пошепки, Гонець закричав на весь голос:

— Вони знову завелися!

— Це так у тебе пошепки? — вигукнув бідолашний Король, що аж підскочив і затрусився. — Якщо ти дозволиш собі таке ще раз, ти в мене заробиш! У мене в голові гуде, наче після землетрусу!

«Занадто легкий землетрус!» — подумала Аліса.

— Хто завівся? — наважилася вона запитати.

— Хто ж іще, Лев та Одноріг, звичайно, — пояснив Король.

— Вони розпочали бійку за корону?

— Певна річ, — відповів Король. — І найкумедніше те, що корона весь час залишається у мене! Біжімо подивимося.

Усі побігли підтюпцем. Аліса на бігу повторювала про себе слова старої пісні:

Боролись за корону Лев і Одноріг,

Лев Однорога у місті переміг.

Несли їм люди всячину — хто хліб, а хто пиріг,

А той, хто був сміліший, гнав їх за поріг.

— Той... хто... перемагає... одержує корону? — ледве вимовила Аліса, бо від бігу їй перехоплювало подих.

— Ось тобі й на! Ні! — сказав Король. — Таке вигадаєш!

— Ох! Будьте милосердні! — благала захекана Аліса, пробігши ще деяку відстань. — Зупинімося хоч на хвилинку... щоб трохи відсапатися.

— Я достатньо милосердний, — відповів Король. — Але не моя це влада. Бачиш, хвилина пролітає страшенно швидко. Це все одно, що намагатися зупинити Хап-Хапа.

Аліса так захекалася, що вже не могла говорити. Вони мовчки бігли, доки не побачили великого натовпу, в центрі якого билися Лев та Одноріг. Вони здійняли таку куряву, що спершу Аліса не могла розпізнати, де Лев, а де Одноріг. Проте швидко їй вдалося розгледіти ріг Однорога.

Вони зупинилися неподалік від того місця, де стояв Гатта, другий гонець, і слідкував за боєм. В одній руці він тримав чашку чаю, в другій — шматок хліба з маслом.

— Він тільки-но вийшов з в’язниці і не встиг допити чай перед тим, як його ув’язнили, — пошепки пояснив Гейха Алісі. — А там дають лише черепашки устриць. Тому він, розумієш, дуже голодний і хоче пити. Як ти себе почуваєш, друже? — продовжував він, ніжно обіймаючи Гатту.

Гатта озирнувся і кивнув, продовжуючи жувати хліб з маслом.

— Тобі було добре у в’язниці, друже? — запитав його Гейха.

Гатта знову озирнувся, кілька сльозинок скотилося по його щоках, але він не сказав ні слова.

— Ти що, не вмієш говорити? — нетерпляче крикнув Гейха.

Але Гатта продовжував мовчки жувати, запиваючи чаєм.

— Та говори ж! — гримнув Король. — Як іде бій?

Гатта зробив відчайдушне зусилля і проковтнув великий шматок хліба з маслом.

— Бій проходить дуже добре, — відповів він, мало не вдавившись. — Кожен з них був збитий з ніг близько вісімдесяти семи разів.

— Тоді, мабуть, скоро принесуть білий та чорний хліб? — наважилася спитати Аліса.

— Його вже принесли, — пояснив Гатта. — Мені дали цей шматок звідти.

Цієї миті бійка припинилася. Лев та Одноріг посідали, задихані.

Король оголосив:

— Перерва на десять хвилин, щоб відновити сили!

Гейха і Гатта не гаючись почали розносити блюда з білим та чорним хлібом. Аліса взяла шматочок покуштувати, але хліб був дуже черствий.

— Не думаю, що вони будуть ще битися сього­дні, — звернувся Король до Гатти. — Піди і скажи, щоб починали бити в барабани.

Гатта пішов, стрибаючи, мов коник. Деякий час Аліса мовчки дивилася йому вслід. Раптом вона пожвавішала.

— Дивіться! Дивіться! — закричала вона, нетерпляче вказуючи пальчиком. — Он біжить Біла Королева! Вона вилетіла стрілою он з того лісу... Як швидко ці королеви вміють бігати!

— За нею, безперечно, хтось женеться, — зауважив Король, навіть не озираючись. — У цьому лісі повно ворогів.

— Хіба ви не побіжите їй на допомогу? — запитала Аліса, страшенно здивована тим, що він ставиться до цього так спокійно.

— Не варто! — відповів Король. — Вона бігає занадто швидко. Це все одно, що намагатися зловити Хап-Хапа. Але я напишу пам’ятну записку про неї, якщо хочеш... Вона — таке лагідне, доб­ре створіння, — ніжно повторив він про себе, розгортаючи записну книжку. — «Створіння» пишеться через два «н»?

Цієї миті Одноріг пройшов повз них, засунувши руки в кишені.

— Цього разу я взяв над ним гору, — звернувся він до Короля, ледве зиркаючи на нього.

— Насилу! — відповів роздратовано Король. — Ти не мав права колоти його рогом, розумієш.

— Це не заподіяло йому шкоди, — недбало зауважив Одноріг і пішов собі. Раптом його погляд упав на Алісу. Він рвучко повернувся і деякий час стояв, розглядаючи її з виразом глибочезної огиди на обличчі.

— Що... це... таке? — нарешті запитав він.

— Це дівчинка! — нетерпляче пояснив Гейха і виступив уперед, щоб відрекомендувати її. При цьому він простяг руку в її бік на англосаксонський манір. — Ми знайшли її лише сьогодні. Оце така її натуральна величина.

— Я завжди думав, що такі дивогляди існують лише в казках! — сказав Одноріг. — Вона жива?

— Вона вміє розмовляти, — урочисто відповів Гейха.

Одноріг замріяно подивився на Алісу і звелів:

— Говори, дівчинко!

Аліса почала, мимоволі посміхнувшись:

— Ви знаєте, я також завжди думала, що Одноріг — лише потвора з казок. Мені ніколи не доводилося бачити їх живих.

— Ну, раз ми побачили одне одного, — сказав Одноріг, — я згоден повірити у твоє існування, якщо ти повіриш у моє. Домовилися?

— Добре, якщо вам так хочеться, — погодилася Аліса.

— Ану, давай кекс з ізюмом, — продовжував Одноріг, звертаючись до короля. — Чорний хліб не для мене!

— Певна річ... певна річ! — забурмотів Король і поманив пальцем Гейху. — Розв’язуй торбу! — шепнув він. — Швидше! Та не ту, це з горохом!

Гейха дістав з торби великий кекс і дав його потримати Алісі, потім дістав блюдо і ніж. Аліса не могла зрозуміти, як все вміщалося там. Це схоже, думала вона, на фокус.

Тим часом до них підійшов Лев. У нього був стомлений і сонний вигляд, очі напівзаплющені.

— Що це таке? — запитав він, ліниво блимаючи на Алісу. Він мав низький, густий бас, що нагадував гудіння великого дзвона.

— Ага! Ну, що це таке? — зрадів Одноріг. — Нізащо не вгадаєш! Я і то не вгадав!

Лев стомлено подивився на Алісу.

— Ти тварина... рослина... чи мінерал? — запитав він, позіхаючи на кожному слові.

— Це казкова потвора! — вигукнув Одноріг раніше, ніж Аліса встигла відповісти.

— Ну, тоді, Потворо, роздай кекс, — сказав Лев і ліг, поклавши голову на лапи. — А ви сідайте, — (до Короля та Однорога). — Кекс будемо ділити справедливо, знаєте!

Король був сам не свій від думки, що йому доведеться сісти між двох величезних створінь, але іншого місця не було.

— От зараз би нам влаштувати бій за корону! — зауважив Одноріг, нишком поглядаючи на корону. Король так тремтів, що вона ледве трималася у нього на голові.

— Я б легко переміг, — заявив Лев.

— Не сказав би, — заперечив Одноріг.

— Мовчав би ти! Я за тобою гнався через усе місто, ти, курча! — сердито відповів Лев, наполовину підводячись.

Тут втрутився Король, щоб запобігти сварці. Він так хвилювався, що у нього тремтів голос.

— Через усе місто! — вигукнув він. — Ого, далеченько! Ви бігли через старий міст чи через базар? Зі старого мосту видно краще.

— Хіба я знаю? — проричав Лев, лягаючи знов. — У такій куряві нічого не видно. Довго ще ця Потвора буде різати кекс?

Аліса вмостилася на березі струмочка, поставила на коліна величезне блюдо і старанно розрізала кекс ножем.

— Це страшенно неприємно! — промовила вона у відповідь на зауваження Лева (вона починала звикати до того, що її називають Потворою). — Я вже відрізала кілька шматків, але вони вперто приростають до кексу.

— Ти не знаєш, як треба заходитися коло задзеркального кексу, — зауважив Одноріг. — Спочатку роздай його, а потім поріжеш.

Це звучало безглуздо, але Аліса підвелася і піднесла кожному блюдо. При цьому кекс сам розділився на три частини.

— А тепер розріж його, — запропонував Лев, коли вона повернулася на своє місце з порожнім блюдом.

— Я протестую, це несправедливо! — вигукнув Одноріг. Аліса в цей час сиділа з ножем в руці, неспроможна зрозуміти, з чого слід починати. — Потвора дала Левові вдвічі більший шматок!

— Проте вона нічогісінько не залишила для себе, — сказав Лев. — Ти любиш кекс з ізюмом, Потворо?

Перш ніж Аліса встигла відповісти, почувся барабанний бій.

Вона не могла зрозуміти, звідки долинав цей гуркіт. Здавалося, він заповнив усе навкруги. Від гуркоту в неї гуло в голові і позакладало вуха. Перелякана, вона скочила на рівні, перестрибнула через струмок і встигла помітити лише, як Лев та Одноріг схопилися на ноги, дуже розлютовані, що перервали їхній бенкет. Потім вона впала навколішки і заткнула вуха, марно прагнучи врятуватися від жахливого гуркоту.

«Якщо це не вижене їх з міста, — подумала вона, — тоді ніщо не вижене».