Аліса в Дивокраї

Розділ ІХ. Королева Аліса

— Ого, це чудово! — сказала Аліса. — Я навіть не сподівалася, що стану так скоро Королевою. Ось що я вам скажу, ваша величносте! — (Вона завжди дуже любила картати себе.) — Це нікуди не годиться — отак валятися на траві! Королеви повинні триматися з гідністю, розумієте!

Вона підвелася і почала походжати сюди-туди. Спочатку її рухи були дуже невпевнені, бо вона боялася, що корона може звалитися з голови. Але її втішала думка, що ніхто цього не бачить.

— Якщо я насправді Королева, — сказала вона, сідаючи знову, — то з часом навчуся носити корону.

Все було таке незвичайне, що вона анітрохи не здивувалася, коли побачила Червону Королеву і Білу Королеву, які сиділи неподалік обабіч неї. Їй, звичайно, кортіло запитати, як вони потрапили сюди, але вона побоювалася, що це буде нечемно з її боку. Однак нічого не трапиться, подумала вона, коли вона запитає, чи гра вже скінчилася.

— Будь ласка, чи не скажете ви мені... — почала вона, боязко зиркаючи на Червону Королеву.

— Говори лише тоді, коли до тебе звертаються! — зненацька обірвала її Королева.

— Але якщо всі будуть дотримуватися цього правила, — зауважила Аліса, яка завжди була готова трошки посперечатися, — і якщо ви будете говорити лише тоді, коли до вас звертаються, і інші будуть чекати, поки ви почнете, розумієте, так ніхто ніколи не заговорить першим, а отже…

— Безглуздя! — вигукнула Королева. — Як, невже ти не бачиш, дитинко... — тут вона замовк­ла, насупилася і, подумавши хвилинку, раптом заговорила про інше. — Що ти хотіла сказати цим «Якщо я насправді Королева»? Яке ти маєш право називати себе так? Ти не можеш бути Королевою, розумієш, доки не складеш відповідного іспиту. Що скоріше ми почнемо його, то краще.

— Але ж я сказала лише «якщо», — виправдовувалася сердешна Аліса жалібним голосом.

Обидві Королеви перезирнулися, потім Червона Королева зауважила, знизуючи плечима:

— Вона говорить, що сказала лише «якщо»...

— Проте вона сказала набагато більше, — скаржилася Біла Королева, ламаючи руки. — Ох, набагато більше.

— Це правда, ти знаєш, — звернулася Червона Королева до Аліси. — Завжди говори лише правду... Думай, перш ніж сказати щось... А потім записуй те, що говориш.

— Запевняю вас, я не думала... — почала Аліса, та Червона Королева нетерпляче обірвала її.

— Саме на це я й нарікаю. Ти мусила думати. Як, по-твоєму, яка користь від дитини без думок? Навіть у жарті повинна бути думка, а дитина важливіша від жарту, сподіваюсь. Ти не зможеш спростувати це, якщо навіть візьмешся обома руками.

— Я не спростовую речей руками, — заперечила Аліса.

— Ніхто цього й не казав, — промовила Червона Королева. — Я кажу, що ти не зможеш, якщо навіть і захочеш.

— Вона зараз у такому настрої, — зауважила Біла Королева, — що їй хочеться що-небудь спростувати, але вона не знає, що саме.

— Погана, гидка вдача! — зауважила Червона Королева.

Після цього кілька хвилин панувала ніякова тиша.

Червона Королева порушила тишу, звернувшись до Білої Королеви:

— Запрошую вас сьогодні на званий обід до Аліси.

Біла Королева криво посміхнулася і промовила:

— А я запрошую вас.

— Я взагалі не знала, що маю влаштовувати званий обід, — виправдовувалася Аліса. — Але якщо він повинен відбутися, то гадаю, що гостей запрошувати належить мені.

— Ми дали тобі нагоду зробити це, — зауважила Червона Королева. — Але я змушена відзначити, що тебе мало навчили на уроках правил хорошого тону.

— На уроках не вчать правил хорошого тону, — заперечила Аліса. — На уроках вчать арифметики і таке інше.

— Ти знаєш додавання? — запитала Біла Королева. — Скільки буде один та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один?

— Не знаю, — відповіла Аліса. — Я не встигла полічити.

— Вона не вміє додавати, — перебила Червона Королева.

— А віднімання ти знаєш? Відніми дев’ять від восьми.

— Я не можу відняти дев’ять від восьми, ви ж знаєте, — дуже охоче відповіла Аліса. — Але...

— Вона не вміє віднімати, — заявила Біла Королева. — Ну, а ділити ти вмієш? Поділи хлібину ножем, що вийде?

— Гадаю... — почала Аліса, але Червона Королева відповіла за неї:

— Хліб з маслом, певна річ. Давай ще раз спробуємо віднімати. Якщо у собаки відняти кістку, що залишиться?

Аліса подумала.

— Кістки, звичайно, не залишиться, якщо я відніму її. Але й собаки не залишиться на місці, вона кинеться кусати мене... І тоді, без сумніву, від мене також нічого не залишиться!

— Отже, ти вважаєш, що нічого не залишиться? — допитувалася Червона Королева.

— Мабуть, що так.

— Як завжди, ти помиляєшся, — пояснила Червона Королева. — Залишиться терпіння собаки.

— Але я не розумію, як...

— Ну, як же, подумай! — вигукнула Червона Королева. — Собака втратить терпіння, правильно?

— Мабуть, правильно, — обережно погодилася Аліса.

— Отже, якщо собака втече, її терпіння залишиться, — з тріумфом вигукнула Королева.

Аліса сказала якомога серйозніше:

— Може, їм і трапляється бувати окремо. — Але мимоволі вона подумала: «Яку жахливу нісенітницю ми плетемо!»

— Вона зовсім не вміє розв’язувати задач! — з особливим наголосом підкреслили обидві Королеви.

— А ви вмієте розв’язувати задачі? — запитала Аліса, раптом обертаючись до Білої Королеви, бо їй уже набридли всі ці звинувачення.

Королева глибоко зітхнула й заплющила очі.

— Я вмію додавати, — сказала вона, — якщо мені дадуть можливість подумати... Але я ніколи не навчусь віднімати.

— Ти, звичайно, знаєш абетку? — запитала Червона Королева.

— Певна річ, знаю, — відповіла Аліса.

— Я теж знаю, — прошепотіла Біла Королева. — Ми будемо повторювати її разом. І я розкажу тобі свій секрет: я вмію читати слова з однієї літери. Хіба це не чудово? Але не сумуй. З часом ти теж навчишся.

Тут Червона Королева почала знову:

— Ти вмієш відповідати на корисні запитання? — звернулася вона до Аліси. — Звідки береться хліб?

— О, це я знаю! — зраділа Аліса. — Взяти борошно...

— А де воно росте? — запитала Біла Королева. — У саду чи серед живоплоту?

— Та ні, воно не росте взагалі, — пояснила Аліса. — Його мелють. Це зерно росте в землі.

— Скільки акрів землі? — знову втрутилася Біла Королева. — Не можна обходити такі питання.

— Освіжи їй голову! — нетерпляче перебила Червона Королева. — У неї буде жар від того, що вона занадто багато думає.

Тут вони вдвох заходилися обмахувати її жмутками листя. Зрештою вона змушена була благати їх облишити це, бо вони геть розпатлали їй волосся.

— Зараз вона знову почувається добре, — сказала Червона Королева. — Ти знаєш мови?

— Як французькою мовою «нісенітниця»?

— Нісенітниця — не англійське слово, — поважно відповіла Аліса.

— А хто говорить, що воно англійське? — зауважила Червона Королева.

Аліса подумала, що цього разу вона знайшла вихід зі скрутного становища.

— Якщо ви поясните мені, якою мовою слово «нісенітниця», я скажу, як воно французькою мовою, — вигукнула вона, радіючи.

Та Червона Королева гордо випросталася і заявила:

— Королеви ніколи не торгуються.

«Хотіла б я, щоб Королеви ніколи не ставили питань», — подумала Аліса.

— Не будемо сваритися, — сказала Біла Королева занепокоєним голосом. — Від чого буває блискавка?

— Блискавка буває, — рішуче відповіла Аліса, бо була цілком переконана в цьому, — від грому... Ні-ні! — швиденько виправилася вона. — Я не те хотіла сказати.

— Пізно виправляти, — промовила Червона Королева. — Варто сказати щось один раз, як це так і буде. І ти мусиш відповідати за наслідки.

— Це нагадує мені, — сказала Біла Королева, похнюпившись і схвильовано сплескуючи в долоні, — про жахливу грозу, яка була минулого вівторка. Тобто, я хотіла сказати, минулих вівторків, розумієте.

Аліса розгубилася.

— У нашій країні, — зауважила вона, — понеділок чи вівторок буває лише раз на тиждень.

Червона Королева відповіла:

— Тим гірше для вас. У нас тут той самий день або ніч повторюється двічі або тричі, і іноді взимку та сама ніч повторюється п’ять разів поспіль: щоб було тепліше, розумієш.

— Хіба п’ять ночей тепліші від одної? — наважилася запитати Аліса.

— Без сумніву. В п’ять разів.

— Але вони повинні бути і в п’ять разів холодніші, згідно з цим правилом...

— Так воно і є! — вигукнула Червона Королева. — У п’ять разів тепліші і в п’ять разів холодніші. Так само як я в п’ять разів багатша від тебе. І в п’ять разів розумніша.

Аліса зітхнула й облишила допитуватися.

«Це як загадка без розгадки», — подумала вона.

— Хитун-Бовтун теж бачив цю грозу, — стиха продовжувала Біла Королева, немов розмовляла сама з собою. — Він саме підійшов до дверей зі штопором в руці...

— А що йому було треба? — поцікавилася Червона Королева.

— Він сказав, що хоче зайти, — провадила Біла Королева, — пошукати гіпопотама. Але саме того ранку трапилося так, що того не було в приміщенні.

— А зазвичай вони бувають? — здивувалася Аліса.

— Тільки по вівторках, — пояснила Коро­лева.

— Я знаю, чого він прийшов, — зауважила Аліса. — Він хотів покарати рибу, тому що...

Тут Біла Королева знову почала:

— Це була така гроза, ти навіть уявити собі не можеш!

— Вона цього ніколи не вміла, знаєте, — додала Червона Королева. — Знесло частину даху... Грім проник у кімнату... Він гасав по всій кімнаті, грюкав по столах і по всьому... Я так налякалася, що забула власне ім’я!

Аліса подумала: «Я ніколи не буду навіть намагатися пригадати власне ім’я в час небезпеки! Нащо воно потрібне?» Але не висловила цього вголос, побоюючись образити сердешну Королеву.

— Ваша величність повинна вибачити їй, — звернулася Червона Королева до Аліси і взяла Білу Королеву за руку, пестячи її. — У неї добрі наміри, але вона мимоволі говорить дурниці, майже завжди.

Біла Королева несміливо зиркнула на Алісу. Аліса почувала, що необхідно сказати що-небудь приємне, але їй нічогісінько не спадало на думку.

— Вона не одержала відповідного виховання, — продовжувала Червона Королева. — Але її лагідність гідна подиву! Погладь її по голові — і ти побачиш, як їй це буде приємно!

Але цього Аліса не насмілилася зробити.

— Трохи ласки... Та ще як закрутити їй волосся на папірці... Це творить з нею чудеса...

Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову на плече Алісі.

— Мені так хочеться спати! — прошепотіла вона.

— Вона втомилася, бідолаха! — сказала Червона Королева. — Пригладь їй волосся... Позич свій нічний чепчик... заспівай їй ніжну колискову пісню.

— У мене немає з собою чепчика, — відповіла Аліса, намагаючись виконати перший наказ. — І я не знаю ніжних колискових пісень.

— Доведеться співати мені, — сказала Червона Королева і почала:

А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі,

Поки до обіду, може б, ми заснули,

А після обіду підемо на гулі,

Спіте, королеви, люлечки-люлі...

— Зараз ти знаєш слова пісні, — додала вона і схилила голову на друге плече Алісі. — Проспівай ти мені, я теж хочу спати.

За мить обидві Королеви міцно спали і голосно хропли.

— Що мені робити? — вигукнула Аліса, страшенно розгубившись, коли спочатку одна голова, а потім і друга скотилися їй на коліна і лежали там, мов важкі головки цукру. — Не думаю, щоб коли-небудь трапилося таке: доглядати одночасно двох Королев, які заснули! Ні-ні, такого не було за всю історію Англії! Не могло бути, розумієте, бо ніколи не бувало більше однієї Королеви одночасно. Прокиньтесь, ви! Ви такі важкі! — продов­жувала вона роздратовано. Але у відповідь чулося лише спокійне хропіння.

Щохвилини хропіння робилося все виразніше і все дужче нагадувало якусь мелодію. Згодом Аліса навіть змогла розібрати слова. Вона так уважно слухала, що зовсім не помітила, коли дві величезні голови кудись зникли з її колін.

Вона опинилася перед аркою, на якій великими літерами було написано «Королева Аліса». З обох боків арки були кнопки від дзвінка. На одній був напис «Дзвінок для гостей», на другій — «Дзвінок для челяді».

— Зачекаю, поки скінчиться пісня, — вирішила Аліса, — а потім подзвоню... Але в який дзвінок треба мені дзвонити? — продовжувала вона, спантеличена написами. — Я не гість і не служниця. Повинен бути ще один з написом «Королева», розумієте...

Цієї миті двері прочинилися, і якесь створіння з довгим дзьобом висунуло голову і проголосило:

— Прийому немає. Буде лише через тиждень, — і грюкнуло дверима.

Аліса довгий час марно стукала і дзвонила. Нарешті дуже стара Жаба в яскраво-жовтому вбранні й величезних чоботях, що сиділа під деревом, повільно поскакала до неї.

— У чому річ? — пошепки запитала Жаба хрипким басом.

Аліса обернулася, ладна накинутися на будь-кого.

— Де слуга? Чому я стукаю у двері, і ніякої відповіді? — сердито почала вона.

— Які двері? — запитала Жаба.

Аліса мало не тупнула ногою, так її дратувало, як повільно тягла кожне слово Жаба.

— Оці двері, які ж іще!

Жаба втупилася тьмяним поглядом у двері. Потім підійшла ближче і потерла їх пальцем, наче перевіряла, чи добра на них фарба, та подивилася на Алісу.

— Ніякої відповіді? — перепитала вона. — А ти зверталася до дверей з запитанням? — У Жаби був такий хрипкий голос, що Аліса ледве розбирала слова.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказала вона.

— Я по-людськи тобі говорю! — вела своє Жаба. — Чи ти глуха? Ти щось запитувала у дверей?

— Нічого! — нетерпляче відповіла Аліса. — Я стукала у двері!

— Не слід було робити цього... Не слід, — бурк­нула Жаба. — Це їх дратує, розумієш. — Потім вона підійшла до дверей і штовхнула їх своєю величезною ногою. — Дай їм спокій, — промовила вона, хекаючи, коли повернулася під дерево, — і тоді вони дадуть спокій тобі, розумієш.

Цієї миті двері широко розчинилися, і вереск­ливий голос заспівав:

Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу

На троні у короні, ще й скіпетра держу.

Три тут королеви царять над усіма —

Біла й Червона, третя — я сама».

Сотні голосів підхопили:

Налий же скоріше у чару чого хоч,

Бери, призволяйся, до чого хто охоч;

Кинь кішку у каву, а мишку — у чай,

Три рази по тридцять Алісу привітай!

Далі почувся схвальний гамір, і Аліса подумала:

— Три рази по тридцять — буде дев’яносто. Цікаво, хто-небудь там лічить?

Знову настала тиша, і той самий верескливий голос співав далі:

«Любі задзеркальці, — Аліса каже їм, —

Це честь для вас велика — я з вами п’ю і їм;

Три вас королеви вгощають недарма,

Біла й Червона, третя — я сама».

Хор підхопив:

Налий же у чару чорнила чи смоли,

Щоб любії гості весело пили;

Змішай ситро із вовною, вино з піском змішай,

Сім разів по сімдесят Алісу привітай!

— Сім разів по сімдесят! — у відчаї повторила Аліса. — Мені не полічити! Краще я зайду туди не гаючись. — І вона увійшла. Тієї ж миті запанувала мертва тиша.

Ідучи через великий зал, Аліса схвильовано зиркнула на стіл. Вона побачила, що там сиділи близько п’ятдесяти різноманітних гостей: тварини, птахи і навіть декілька квіток.

«Я рада, що вони прийшли, не чекаючи запрошення, — подумала вона. — Я б нізащо не здогадалася, кого саме належить запрошувати!»

Кінець стола стояло три стільці. На двох уже сиділи Біла і Червона Королеви, але середній був вільний. Аліса сіла на нього. Вона почувала себе страшенно ніяково від мовчання і чекала, щоб хто-небудь почав говорити.

Нарешті Червона Королева почала:

— Ви пропустили рибу і суп, — сказала вона. — Приймайте м’ясо! — І слуги поставили перед Алісою баранячу ногу. Аліса занепокоєно дивилася на неї, бо ніколи до цього їй не доводилося різати м’ясо.

— Ви трошки соромитеся. Дозвольте мені познайомити вас з цією баранячою ногою, — сказала Червона Королева. — Аліса — Баран. Баран — Аліса.

Бараняча нога підвелася на блюді й злегка вклонилася Алісі. Аліса відповіла на уклін, хоч і не знала, плакати їй чи сміятися.

— Дати вам по шматочку? — звернулася вона до одної й другої Королеви, беручи ніж та виделку.

— Ні в якому разі, — рішуче відмовилася Червона Королева. — Етикет не дозволяє різати їжу, з якою тебе познайомили. Заберіть м’ясо!

Слуги забрали баранячу ногу і на її місце поставили великий пиріг з ізюмом.

— Будь ласка, не треба знайомити мене з пирогом, — поспішила сказати Аліса, — інакше ми взагалі не пообідаємо. Дати вам шматочок?

Але Червона Королева дуже похмуро буркнула:

— Пиріг — Аліса. Аліса — Пиріг. Заберіть пиріг! — Слуги так швидко прибрали його, що Аліса навіть не встигла відповісти на уклін.

Однак Аліса вирішила, що не тільки Червона Королева має право наказувати, тому спробувала гукнути:

— Лакею! Принесіть пиріг назад!

За мить, наче від дотику чарівної палички, пиріг був знову на столі. Він був такий великий, що Аліса перед ним, як перше перед баранячою ногою, трохи розгубилася. Проте вона зробила величезне зусилля і поборола свою розгубленість, одрізала шматок пирога і простягла його Червоній Королеві.

— Яке нахабство! — вигукнув Пиріг. — Цікаво, як би тобі сподобалося, якби я відрізав шматок від тебе, ти, створіння!

Він говорив густим масним голосом. Алісі нí­чого було відповісти. Вона мовчки сиділа, важко переводячи подих.

— Говори ж! — звернулася до неї Червона Королева. — Прямо сміх бере: звалити всю розмову на пиріг.

— Ви знаєте, мені сьогодні довелося вислухати силу-силенну віршів, — почала Аліса трохи злякано, бо ледве вона розтуляла рота, як наставала мертва тиша і всі дивилися на неї. — Мені здалося дуже дивним те, що в кожному вірші згадується риба. Ви не знаєте, чому всі тут так люблять рибу?

Вона зверталася до Червоної Королеви, і та відповіла не зовсім до ладу:

— Щодо риби, — повільно й урочисто промовила вона над самісіньким вухом Аліси, — її Біла Величність знає чудову загадку у віршах... про риб. Хочеш, щоб вона почитала її?

— Дуже люб’язно з боку її Червоної Величності було згадати про це, — протуркотіла, як голубка, Біла Королева над другим вухом Аліси. — Це буде всім така насолода! Можна починати?

— О, будь ласка! — ввічливо погодилася Аліса.

Біла Королева радісно засміялася і поплескала Алісу по щоці. Потім почала:

«Спершу рибку потрібно зловить», —

Це не важко, це може зробити й дитина;

«Потім рибку потрібно купить», —

Це не важко, як є в гаманці копійчина.

«А тепер мені рибку зваріть!»

Це не важко, це можна упорать на місці.

«І у миску її покладіть!»

Це не важко: хвилина — й вона вже у мисці.

«А тепер на вечерю несіть!»

Це не важко, їй-богу, не важко нітрішки!

«А тепер з миски кришку зніміть!»

Ох, це важко, — не здужаю зняти я кришки.

Як же, справді, ту кришку відкрить —

Прикипіла, бо риба якась клейкувата...

Ти подумай, що легше зробить:

Кришку зняти чи загадку цю розгадати?

— Ти можеш одну хвилину подумати, а потім відгадай, — зауважила Червона Королева. — А ми тим часом вип’ємо за твоє здоров’я. За здоров’я Королеви Аліси! — закричала вона на весь голос.

Усі присутні почали пити. Але робили вони це дуже дивно: одні ставили келихи на голову, мов вогнегасники, і облизували те, що збігало на їхні обличчя. Інші перекидали графини і сьорбали вино, що стікало зі столу. А троє гостей (вони були схожі на кенгуру) залізли в блюдо зі смаженим бараном і жадібно хлебтали підливу.

«Наче свині коло корита!» — подумала Аліса.

— Ти повинна в скромній промові висловити свою подяку, — сказала Червона Королева, похмуро дивлячись на Алісу.

— Ми повинні підтримувати тебе, розумієш, — прошепотіла Біла Королева, коли Аліса трошки боязко, але слухняно підвелася, щоб виголосити подяку.

— Щиро дякую, — шепнула вона у відповідь, — але я обійдуся й так.

— Ні-ні, так не годиться, — рішуче заперечила Червона Королева.

Аліса ввічливо погодилася на цю пропозицію. («Але вони так тиснули!» — говорила вона опісля, коли розповідала своїй сестрі про бенкет. — Можна було подумати, що вони хотіли зовсім розплющити мене».)

Справді, їй було дуже важко під час промови встояти на місці. Королеви так затиснули її з обох боків, що мало не підняли в повітря.

— Я піднялася, щоб подякувати вам... — почала Аліса. Вона й справді піднялася цієї миті на кілька дюймів, але вчепилася за стіл і їй вдалося знову стати на землю.

— Будь обережною! — заверещала Біла Королева, вчепившись обома руками у волосся Аліси. — Зараз щось трапиться!

І от (так Аліса змальовувала все це потім) почало відбуватися хтозна й що. Свічки виросли до стелі й стали схожі на очерет з полум’ям на верхівці. Пляшки схопили кожна по дві тарілки і приладнали їх замість крил, а виделки — замість ніг і почали літати у всі боки.

«Вони страшенно нагадують птахів», — подумала Аліса, хоч у такому гармидері вона була ледве спроможна думати.

Цієї миті над її вухом почувся хрипкий сміх, і вона озирнулася, щоб з’ясувати, що трапилося з Білою Королевою. Та замість Білої Королеви на стільці сиділа Бараняча нога.

— Ось де я! — почувся голос з супової миски.

Аліса озирнулася і встигла побачити широке, лагідне обличчя Королеви. Вона якусь мить посміхалась Алісі поверх краю миски, потім пірнула в суп.

Не можна було гаяти жодної хвилини. Декілька гостей уже лежали в блюдах, а ополоник крокував через весь стіл до Аліси і нетерпляче кивав їй, щоб вона забиралася геть з дороги.

— Я не можу більше витримати! — закричала вона і підскочила, вхопившись обома руками за скатертину.

Смик! І всі тарілки, блюда, гості й свічки з гуркотом повалилися жужмом на підлогу.

— Що ж до вас, — продовжувала Аліса, сердито обертаючись до Червоної Королеви, яку вона вважала винуватицею всіх цих витівок...

Але Королеви не було на місці: вона раптом зменшилася до розмірів маленької ляльки і весело бігала на столі, доганяючи свою хустку, що тяглася за нею.

В інший час таке здивувало б Алісу, але зараз вона була надто обурена, щоб дивуватись будь-чому.

— Щодо вас, — повторила вона, хапаючи маленьке створіння, яке саме перестрибувало через пляшку, що впала на стіл, — я буду трясти вас, доки ви не перетворитесь на кошеня! Так і знайте!