Аліса в Дивокраї

Розділ VI. Хитун-Бовтун

Проте яєчко лише побільшало і стало схожим на людину. Коли Аліса опинилась за кілька ярдів від нього, то побачила, що у нього були очі, ніс і рот. А коли вона підійшла зовсім близько, то переконалася, що це був не хто інший, як Хитун-Бовтун.

— Авжеж, це він! Я в цьому так впевнена, наче його ім’я написане у нього на лобі!

На такому величезному лобі, звичайно, його ім’я можна було написати сто разів. Хитун-Бовтун сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на вершечку високої стіни. Стіна була така вузенька, що Алісу навіть дивувало, як він примудряється всидіти на ній. Та він пильно дивився в інший бік і зовсім не звертав на неї уваги; вона вже подумала, що, може, це просто опудало.

— Але до чого він схожий на яйце, — сказала вона вголос. Дівчинка стояла, розставивши руки, щоб зловити його, бо боялася, що він може щомиті впасти.

— Дуже неприємно, — після довгої мовчанки сказав Хитун-Бовтун, дивлячись убік, — коли тебе називають яйцем... Дуже!

— Я сказала, що ви схожі на яйце, пане, — лагідно пояснила Аліса. — Знаєте, бувають дуже гарні яєчка, — додала Аліса, сподіваючись обернути своє зауваження на похвалу.

— У деяких людей, — сказав Хитун-Бовтун, так само дивлячись убік, — розуму не більше, ніж у немовляти!

Аліса не знала, що відповісти на це. «Це взагалі не розмова, — подумала вона, — він жодного разу не звернувся до мене».

З останнім зауваженням він, без сумніву, звертався до дерева. Тому Аліса стояла і тихенько повторювала про себе:

Хитун-Бовтун на стіні стояв,

Хитун-Бовтун додолу впав.

Хоч прибігла вся королівська рать,

Хитуна-Бовтуна не змогли вже піднять.

— Останній рядок занадто довгий для вірша, — додала вона майже вголос, забуваючи, що Хитун-Бовтун може почути.

— Годі тобі белькотати щось про себе, — сказав Хитун-Бовтун, уперше глянувши на неї. — Краще скажи мені своє ім’я і чим ти займаєшся.

— Моє ім’я Аліса, але...

— Яке безглузде ім’я! — нетерпляче перебив Хитун-Бовтун. — Що воно означає?

— Хіба ім’я повинне щось означати? — з сумнівом запитала Аліса.

— Аякже, неодмінно, — сказав Хитун-Бовтун, сміючись. — Моє ім’я визначає мою форму... Я дуже гарної, чудової форми. З таким ім’ям, як у тебе, ти можеш бути будь-якої форми.

— Чому ви сидите там самі? — запитала Аліса, бо вона не хотіла розпочинати суперечку.

— Як чому, тому що зі мною немає нікого! — вигукнув Хитун-Бовтун. — Невже ти думала, що я не знаю відповіді на це? Давай іншу загадку.

— А чи не здається вам, що внизу вам було б безпечніше? — продовжувала Аліса. Вона не мала наміру загадувати загадки, а лише щиро непокоїлася про дивне створіння. — Ця стіна занадто вузька!

— Ти загадуєш легесенькі загадки! — буркнув Хитун-Бовтун. — Звичайно, мені це не здається! Адже якби я впав... Хоч це неможливо… Але якби все ж таки... — тут він міцно стулив губи й напустив на себе такої врочистості й величі, що Аліса ледве стримала сміх. — Якби я впав, — продовжував він, — Король обіцяв мені... Ага, ти можеш бліднути, якщо тобі так хочеться! Ти не сподівалася, що я скажу таке, чи не так? Король обіцяв мені власними устами...

— Прислати всю королівську рать, — перебила Аліса необачно.

— Ну, знаєш, з твого боку це дуже погано! — вигукнув Хитун-Бовтун, зненацька розсердившись. — Ти підслуховувала під дверима... за деревами... і крізь димарі... Інакше ти б не знала цього!

— Я не підслуховувала, слово честі! — дуже лагідно пояснила Аліса. — Це є у книжці.

— А, он що! У книжці таке може бути написане, — сказав Хитун-Бовтун спокійніше. — Це ви називаєте історією Англії, так? Ну, тоді добре придивися до мене. Я один з тих, хто розмовляв з Королем, я кажу правду. Може, тобі ніколи не доведеться зустріти іншого такого. А щоб показати тобі, що я не гну кирпу, я ладен потиснути тобі руку. — І він посміхнувся, розтяг рота мало не по самі вуха, нахилився (при цьому мало не впав зі стіни) і простяг Алісі руку. Вона потиснула руку, занепокоєно стежачи за ним.

«Якщо він буде далі розтягувати рота, кінчики губ можуть зійтися на потилиці, — подумала вона. — Тоді я навіть не уявляю, що буде з його головою! Боюсь, що вона відпаде!»

— Так, усю королівську рать! — продовжував Хитун-Бовтун. — І вони миттю піднімуть мене, можеш бути певна! Але ми надто швидко розмовляємо. Повернімося до передостаннього зауваження.

— Боюся, що не зможу пригадати його, — дуже ввічливо промовила Аліса.

— Ну, що ж, тоді почнімо спочатку, — сказав Хитун-Бовтун. — Тепер моя черга вибирати тему... — («Він говорить так, ніби це гра», — подумала Аліса.) — Отже, слухай запитання: скільки, ти сказала, тобі років?

Аліса швиденько підрахувала і відповіла:

— Сім з половиною.

— Неправда! — радісно закричав Хитун-Бовтун. — Ти цього не говорила.

— Я думала, що ви хотіли запитати: «Скільки тобі років?» — пояснила Аліса.

— Якби я хотів, то так би й запитав, — мовив Хитун-Бовтун.

Аліса не хотіла знову сперечатися, тому промовчала.

— Сім з половиною! — замислено повторив Хитун-Бовтун. — Це дуже незручний вік. Якби ти запитала у мене поради, я б сказав: «Не рости далі семи років», — але тепер уже пізно.

— Я ніколи не прошу порад у цьому питанні, — обурилась Аліса.

— Ти надто горда! — зауважив він.

Таке припущення ще дужче обурило Алісу.

— Я хочу сказати, — пояснила вона, — що ніхто не може сам собі встановити вік.

— Сам, може, і ні, — мовив Хитун-Бовтун, — але вдвох можна. При належній допомозі ти могла зупинитися на семи роках.

— Який у вас чудовий пасок! — раптом зауважила Аліса. (Вона подумала, що вже годі розмовляти про вік. Якщо вони мають по черзі вибирати тему, то настала її черга.) — Тобто, — поправила вона себе, подумавши, — чудова краватка, хотіла я сказати... Ні, я маю на увазі пасок... Пробачте, будь ласка! — додала вона злякано, бо Хитун-Бовтун мав надміру ображений вигляд і вона почала шкодувати, що обрала саме цю тему для розмови.

«Якби я знала, — подумала вона, — де в нього шия, а де стан».

Видно було, що Хитун-Бовтун дуже сердиться, хоч він і мовчав кілька хвилин. Коли він, нарешті, заговорив, це було глухе ричання.

— Це дуже... неприємно... — нарешті видушив він, — коли людина не вміє відрізнити краватку від паска.

— Я знаю, що з мого боку це справжнє не­уцтво, — промовила Аліса таким покірним голосом, що Хитун-Бовтун подобрішав.

— Це краватка, дитино, і дуже гарна, ти правду кажеш. Це подарунок Білого Короля і Королеви. У тім-то й сила!

— Та невже? — вигукнула Аліса, дуже задоволена тим, що зрештою вона обрала гарну тему для розмови...

— Вони дали її мені, — замислено продовжував Хитун-Бовтун, закидаючи ногу на ногу і обхопивши коліно руками, — вони дали її мені... як подарунок не до дня народження.

— Пробачте, — розгублено мовила Аліса.

— Я не образився, — відповів Хитун-Бовтун.

— Я хотіла запитати, що таке подарунок не до дня народження?

— Ну, звичайно, подарунок, який одержують не в день народження!

Аліса трохи подумала.

— Мені більше подобаються подарунки до дня народження, — сказала вона нарешті.

— Ти сама не розумієш, що говориш! — вигукнув Хитун-Бовтун. — Скільки днів має рік?

— Триста шістдесят п’ять, — відповіла Аліса.

— А скільки в тебе днів народження?

— Один.

— Якщо відняти один від трьохсот шістдесяти п’яти, скільки залишиться?

— Триста шістдесят чотири, звичайно.

Хитун-Бовтун був не зовсім певен у цьому.

— Перевірмо на папері, — сказав він.

Аліса не могла втримати посмішку, коли діставала записну книжечку і писала приклад:

365

– 1

364

Хитун-Бовтун узяв записну книжку, уважно подивився в неї.

— Здається, правильно... — почав він.

— Але ви тримаєте її догори ногами, — перебила його Аліса.

— А й справді! — весело погодився Хитун-Бовтун, коли Аліса перевернула книжку. — А я ще подумав, чого вона така чудна! Як я вже сказав, приклад, здається, розв’язано правильно... У мене зараз немає часу уважно проглянути його. Як бачиш, залишається триста шістдесят чотири дні, в які ти можеш одержувати подарунки не до дня народження.

— Без сумніву, — погодилася Аліса.

— І лише один для подарунка до дня народження, розумієш. Хіба це не слава?

— Не знаю, що ви розумієте під «славою», — сказала Аліса.

Хитун-Бовтун зневажливо усміхнувся.

— Звичайно, ти не можеш цього знати, доки я не поясню тобі. Я розумію під цим, що це для тебе вбивчий доказ!

— Але «слава» не означає «вбивчий доказ», — заперечила Аліса.

— Коли я вживаю слово, — мовив Хитун-Бовтун гордовито, — воно означає саме те, що мені треба... Не більше і не менше.

— Питання в тому, — промовила Аліса, — чи ви здатні надати словам так багато різноманітних значень.

— Питання в тому, — сказав Хитун-Бовтун, — хто буде господарем становища... От і все.

Аліса була надто приголомшена, щоб говорити. За хвилину Хитун-Бовтун знову почав:

— Вони бувають з характером, оці слова... Особ­ливо дієслова, вони страшенно зарозумілі... З прикметниками можна робити що завгодно, але з дієсловами — ні... Проте я добре справляюся з багатьма з них! Непроглядність! От що я тобі скажу!

— Будь ласка, чи не скажете ви мені, — промовила Аліса, — що це значить?

— Ось зараз ти говориш, як належить розумній дівчинці, — втішено мовив Хитун-Бовтун. — Говорячи «непроглядність», я мав на увазі, що з нас уже годі цієї теми. Краще розкажи, що ти хочеш робити далі. Адже, гадаю, ти не думаєш залишитися тут на все життя?

— Ви вкладаєте в одне слово занадто багато змісту, — замислено промовила Аліса.

— Коли я примушую слово виконувати таку велику роботу, — пояснив Хитун-Бовтун, — я йому завжди плачу додатково.

— О! — вигукнула Аліса. Від здивування вона неспроможна була сказати щось інше.

— Ти зможеш побачити їх у суботу ввечері, — продовжував Хитун-Бовтун, — коли вони прийдуть по платню.

(Аліса не насмілилась запитати, чим він розраховується з ними. Тому, бачите, і я не можу сказати вам цього.)

— Ви, здається, добре вмієте розтлумачувати значення слів, пане, — сказала Аліса. — Чи не поясните ви мені, коли ваша ласка, баладу «Курзу-Верзу»?

— Треба послухати її, — зауважив Хитун-Бовтун. — Я можу розтлумачити всі вірші, що досі були написані, і багато з тих, що досі не написані.

Така заява вселяла надію, тому Аліса прочитала перший куплет:

Був смажень, і швимкі яски

Сверли-спіралили в кружві.

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

— Для початку досить, — перебив її Хитун-Бовтун. — Тут сила-силенна важких слів. «Смажень» — означає четверту годину дня — час, коли починають смажити м’ясо на обід.

— Це дуже підходить, — погодилася Аліса. — А що таке «швимкі»?

— Ну, «швимкі» — швидкі й водночас шумкі. Бачиш, це як у валізі: в одному слові запакували два значення.

— Зараз розумію, — зауважила Аліса, замислившись. — А що таке «яски»?

— «Яски» — це звірята, трохи схожі на борсуків, трохи — на ящірок, а трохи — на штопор.

— Вони, мабуть, дуже чудні?

— Дуже, — сказав Хитун-Бовтун. — Крім того, вони мостять гнізда під сонячним годинником та їдять сир.

— А що значить «сверли» і «спіралили»?

— «Сверли» значить шуміли, як свердлик, коли ним вертіти дірки, а «спіралили» — закручувалися штопором.

— А «кружва» — це, мабуть, трава кругом годинника? — запитала Аліса, дивуючись власній здогадливості.

— Певна річ. Вона називається «кружвою», тому що тягнеться в усі боки перед годинником і в усі боки за ним...

— І в усі боки кругом нього взагалі? — додала Аліса.

— Саме так. Ну, а «пиршавий» — це пирскаючий і миршавий (ось тобі ще одне слово-валіза). А «псашки» — це такі худі, обскубані птахи, які вже зовсім звелися на пси.

— Але що таке «трулі долові»? — допитувалася Аліса. — Боюсь, що завдаю вам багато клопоту.

— Ну, от ще! «Трулі» — це такі зелені свині. А щодо «долові», я не певен. Гадаю, що вони так названі через те, що живуть на землі, долі, а не літають у повітрі.

— Ну а «пичхали»?

— Ага, «пичхали» — це означає пищали й одночасно чхали.. Ти можеш почути такі звуки он у тім лісі... Якщо ти почуєш їх хоч раз, ти будеш цілком задоволена. Але хто набив тобі голову такою нісенітницею?

— Я прочитала це в книжці, — пояснила Аліса. — Проте набагато легші вірші читав мені Близняк.

— Ну, знаєш, коли говорити про вірші, — сказав Хитун-Бовтун, викидаючи вперед свою величезну руку, — то я вмію читати їх не гірше від інших, якщо вже на те пішло.

— О, не треба, щоб на те пішло! — вигукнула Аліса, сподіваючись стримати його запал.

— Уривок, який я хочу прочитати, — продовжував Хитун-Бовтун, не звертаючи уваги на її вигук, — був написаний саме для тебе.

Якщо так, відчувала Аліса, то їй не минеться слухати цього вірша, тому вона сіла і досить сумно подякувала йому.

Узимку, як біліє сніг,

Співаю я пісень дзвінких.

— Але я не співаю, — пояснив Хитун-Бов­тун.

— Я бачу, — сказала Аліса.

— Якщо ти спроможна бачити, співаю я чи ні, то в тебе занадто гострий зір, — зауважив Хитун-Бовтун сердито. Аліса промовчала.

Весною, як усе цвіте,

Скажу тобі про се й про те.

— Дуже вдячна вам, — сказала Аліса.

Улітку будуть довгі дні,

Ти зрозумієш ці пісні,

А восени, як жовкне лист,

Запишеш ти пісень цих зміст.

— Я запишу, як не забуду до осені, — пообіцяла Аліса.

— Кинь свої репліки, — гримнув Хитун-­Бов­тун. — Вони зовсім безглузді і лише збивають мене.

Я написав листа до риб:

«Якби хотіли, ви могли б».

А рибоньки морські дрібні

Прислали відповідь мені.

Їх відповідь була така:

«У нас причина є, яка...»

— Боюсь, що я не зовсім розумію, — сказала Аліса.

— Далі буде легше, — відповів Хитун-Бов­тун.

Я знов послав до них листа:

«Ваш лист — лиш викрутка пуста».

Послав листа, а рибки в сміх:

«Уже ми бачили таких!»

Сказав їм раз, сказав їм два —

Даремні всі мої слова.

Ну, покажу ж я вам смішок!

Узяв я добрий казанок,

А в казанок води набрав,

Як треба до подібних справ.

Тут хтось прийшов і став казать,

Що вже маленькі рибки сплять.

А я йому: «А ти піди

І знову рибок розбуди».

Команду викрикнув я цю

На саме вухо посланцю.

На останніх рядках Хитун-Бовтун мало не верещав. Аліса подумала здригаючись: «Я нізащо не погодилася б бути посланцем».

Тут посланець зробивсь лихий:

«Ви не кричіть, я не глухий!»

Хоч ти що хоч йому роби:

«Я розбудив би їх, якби...»

Тоді я штопора знайшов

І сам будити риб пішов.

Та в хату я ввійти не міг —

Замкнув хтось двері, як на гріх.

Було те лихо не мале,

Тягнув за клямку я, але...

Настала довга пауза.

— Це все? — несміливо запитала Аліса.

— Це все, — відповів Хитун-Бовтун. — До побачення.

Такий кінець, на думку Аліси, був дещо непередбачений.

Але після такого надто відвертого натяку на те, що їй час уже іти, вона вирішила, що залишатися далі буде нечемно. Отже, вона підвелася і простягла йому руку.

— До побачення, до наступної зустрічі! — промовила вона якомога веселіше.

— Я не впізна`ю тебе, якщо ми навіть і зустрінемося знову, — відповів Хитун-Бовтун незадоволеним голосом і простяг їй один палець. — Ти надто схожа на інших людей.

— Зазвичай кожного впізнають по обличчю, — зауважила Аліса розсудливо.

— Саме в цьому й справа, — сказав Хитун-Бовтун. — У тебе таке самісіньке обличчя, як у всякого іншого: очі тут (він ткнув великим пальцем у повітря), ніс посередині, рот під носом. У кожного так. От якби, наприклад, у тебе очі були по один бік носа або рот над носом, це б могло трохи допомогти.

— Від цього я, мабуть, не стану кращою! — заперечила Аліса.

Хитун-Бовтун лише заплющив очі і запропонував:

— А ти спочатку спробуй.

Аліса очікувала, чи не заговорить він знову. Але Хитун-Бовтун не розплющував очей і зовсім не звертав на неї уваги. Тоді вона повторила: «До побачення!» — і, не одержавши відповіді, повільно пішла собі. При цьому вона не могла втриматися і сказала собі:

— З усіх несимпатичних… — (Вона повторила це слово вголос, бо їй було приємно вимовляти таке довге слово.) — з усіх несимпатичних людей, яких мені доводилося знати будь-коли...

Їй не вдалося скінчити речення, бо цієї миті страшний гуркіт струснув весь ліс.