Аліса в Дивокраї

Розділ VIII. «Це мій власний винахід»

Згодом гуркіт поступово завмер, настала мертва тиша. Аліса трохи злякано підвела голову. Ніде не було ні душі. Вона навіть подумала, що їй лише наснилися Лев, Одноріг та дивні англосаксонські Гінці. Проте біля неї лежало велике блюдо, на якому вона намагалася порізати кекс.

«Значить, це був не сон, — подумала вона. — А може... все взагалі відбувається уві сні... Проте я сподіваюся, що все сниться мені, а не Червоному Королю. Я не хочу бути персонажем з чужого сну, — провадила вона жалібно. — Мені дуже кортить піти розбудити його і побачити, що трапиться після цього».

Цієї миті її розмірковування увірвалися, бо почулися вигуки: «Гей! Гей! Шах!..»

У її бік галопом скакав Вершник у червоних латах, розмахуючи величезним кийком. Порівнявшись із нею, кінь раптово зупинився.

— Я беру тебе в полон, — гукнув Вершник і шкереберть полетів з коня.

Хоч як Аліса злякалася, ще більше цієї миті боялася вона за нього і схвильовано слідкувала, як він знову забирався на коня.

Коли той зручно вмостився в сідлі, він почав знову: «Я беру...» Але тут почувся інший голос: «Гей! Гей! Шах!» Аліса здивовано озирнулася на нового супротивника. Цього разу показався Білий Вершник. Він зупинився поруч з Алісою і так само скотився з коня, як і Червоний Вершник. Потім він знову сів у сідло, і обидва Вершники деякий час мовчки дивилися один на одного. Аліса трохи збентежено позирала то на одного, то на іншого.

— Я забрав її в полон, ти знаєш! — промовив нарешті Червоний Вершник.

— Так, але після цього я звільнив її! — відповів Білий Вершник.

— Ну що ж, доведеться битися за неї, — сказав Червоний Вершник, взяв шолом (він висів на сідлі і формою нагадував кінську голову) й одяг його.

— Ти, звичайно, будеш дотримуватися правил бою? — зауважив Білий Вершник, також зодягаючи шолом.

— Я завжди дотримуюся їх, — відповів Червоний Вершник.

Вони так люто кидалися один на одного, що Аліса, захищаючись від ударів, сховалася за дерево.

«Цікаво, які в них правила бою, — говорила вона про себе. Вона стежила за боєм, крадькома визираючи зі своєї схованки. — Перше правило, здається, полягає в тому, що коли один Вершник влучає в іншого, він вибиває його з сідла, а якщо він промахнеться, то падає сам. Друге правило, мабуть, полягає в тому, що вони тримають кийки в руках, як Панч та Джуді2. З яким гуркотом вони падають! Наче ціла купа камінних щипців падає на решітку. А які спокійні коні!»

Ще одне правило бою, якого Аліса не помітила, полягало в тому, що вони завжди падали на голову. Бій закінчився тим, що обидва Вершники впали поруч сторчма. Потім вони підвелися, потиснули руки, і Червоний Вершник скочив на коня і поскакав геть.

— Блискуча перемога, правда? — запитав Білий Вершник, коли підійшов, задиханий, до Аліси.

— Не знаю, — невпевнено відповіла Аліса. — Я не хочу бути полонянкою. Хочу бути Королевою.

— Ти й будеш нею, коли перейдеш ще один струмок, — заспокоїв її Білий Вершник. — Я буду супроводжувати тебе до кінця цього лісу. Потім я мушу повернутися, розумієш. Там кінчається мій хід.

— Щиро дякую, — промовила Аліса. — Допомогти вам зняти шолом? — Видно було, що самому йому з цим не впоратися.

Нарешті їй вдалося звільнити його від шолома.

— Аж дихати стало легше, — сказав Вершник і пригладив долонями розпатлане волосся, повертаючи ніжне обличчя з великими лагідними очима в бік Аліси. Вона подумала, що ніколи в житті не бачила такого дивного солдата.

Він був зодягнений в олов’яні лати не за зростом, а збоку в нього висіла через плече соснова скринька якоїсь дивної форми. Вона висіла догори дном, і кришка була відкрита. Аліса з цікавістю дивилася на неї.

— Я бачу, тобі подобається моя скринька, — сказав Вершник дружнім тоном. — Це мій власний винахід. Я тримаю в ній одежу та їжу. Розумієш, я ношу її догори дном, щоб у дощ до неї не потрапляла вода.

— Але речі можуть випасти з неї, — лагідно зауважила Аліса. — Ви знаєте, що кришка відчинена?

— Я не знав про це, — відповів Вершник, і його обличчям майнула тінь прикрості. — Тоді, мабуть, усі речі випали. А скринька без них ні до чого. — Із цими словами він одчепив її і вже збирався шпурнути в кущі. Раптом йому сяйнула інша думка, і він обережно закинув скриньку на дерево. — Ти здогадуєшся, чому я так зробив? — звернувся він до Аліси.

Аліса похитала головою.

— Я сподіваюсь, що бджоли влаштуються в ній... Тоді в мене буде мед.

— Але ж у вас на сідлі висить вулик... Чи щось схоже на нього, — зауважила Аліса.

— Так, це дуже гарний вулик, — незадоволено промовив Вершник, — один з найкращих. Але досі жодна бджола навіть близько не підлетіла до нього. А он то — мишоловка. Може, то миші відганяють бджіл... а може, бджоли мишей, не знаю.

— А цікаво, нащо вам потрібна мишоловка? — сказала Аліса. — Навряд, щоб якась миша забралася на спину коневі.

— Може, й так, — відповів Вершник. — Але якщо вони таки заберуться, я не хочу, щоб вони тут бігали. — Розумієш, — провадив він, помовчавши, — краще бути готовим до всього. Саме тому в коня є он ті кільця на ногах.

— Але нащо вони? — запитала страшенно зацікавлена Аліса.

— Щоб оберігати від укусів акул, — відповів Вершник. — Це мій власний винахід. А зараз допоможи мені сісти на коня. Я доїду з тобою до кінця лісу. Для чого в тебе це блюдо?

— Для кексу з ізюмом, — пояснила Аліса.

— Краще взяти його з собою, — сказав Вершник. — Якщо нам трапиться кекс, блюдо буде під рукою. Допоможи мені засунути його в торбу.

Довгенько довелося їм морочитися з тим блюдом. Хоч Аліса дуже старанно тримала відкриту торбу, але Вершник страшенно незграбно засовував блюдо. Кілька разів він сам падав у торбу.

— Торба надто переповнена, розумієш, — пояснив він, коли вони нарешті засунули блюдо. — У ній дуже багато свічників. — Він повісив торбу на сідло, на якому вже висіли пучки моркви, камінні щипці і багато інших речей.

— Сподіваюсь, волосся в тебе міцно тримається на голові? — продовжував він, коли вони вирушили.

— Як і у всіх, — посміхнулася Аліса.

— Навряд чи цього досить, — мовив він занепокоєно. — Тут надзвичайно міцний вітер. Міцний, як бульйон.

— А ви винайшли засіб уберегти волосся від здування вітром? — запитала Аліса.

— Ще ні, — відповів Вершник. — Але я знаю засіб уберегти його від випадання.

— Я дуже хочу знати його, дуже.

— Треба взяти рівну тростинку, — пояснив Вершник, — і хай волосся плететься нею вгору, як виткі рослини. Чому випадає волосся? Тому що воно звисає вниз. Адже ніщо не падає вгору, правильно? Цей засіб я сам винайшов. Можеш перевірити його на собі, коли хочеш.

Нічого хорошого Аліса не вбачала в цьому засобі, тому кілька хвилин йшла мовчки, дивуючись, як таке могло спасти йому на думку. Час від часу вона зупинялася, щоб допомогти Вершникові, бо з нього був таки поганенький їздець.

Як тільки кінь зупинявся (що траплялося дуже часто), Вершник сторчма летів через його голову, а коли кінь рушав (робив він це завжди дуже раптово), Вершник перекидався назад. Якби не це, він загалом тримався на коні досить добре, коли не враховувати його звички звалюватися з коня набік. Найчастіше він падав на той бік, де йшла Аліса, і вона швидко зрозуміла, що найкраще для неї триматися далі від коня.

— Боюсь, що у вас невеликий досвід у верховій їзді, — наважилася вона сказати, коли допомогла йому підвестися після п’ятого падіння.

Це зауваження здивувало і навіть трохи образило Вершника.

— Чому ти так думаєш? — запитав він, коли видряпався на коня, вчепившись одною рукою за волосся Аліси, щоб не звалитися на другий бік.

— Тому що досвідчені вершники не падають з коня так часто.

— Я маю величезний досвід, — поважно промовив Вершник. — Величезний досвід!

Аліса не знайшла нічого кращого у відповідь, як: «Справді?» — але сказала вона це якомога щиріше. Після цього вони деякий час ішли мовчки. Вершник заплющив очі і щось бубонів про себе, а Аліса занепокоєно очікувала, що він знову впаде.

— Велике мистецтво верхової їзди, — раптом голосно почав Вершник, розмахуючи правою рукою, — полягає в умінні зберігати...

Тут речення обірвалося так само раптово, як і почалося, бо Вершник полетів сторчма і важко гепнувся головою об землю перед самим носом Аліси. Цього разу вона зовсім перелякалася і запитала занепокоєним голосом, підводячи його:

— Сподіваюсь, кістки цілі?

— Нічого, не варто згадувати, — відповів Вершник, ніби дві чи три зламані кістки — дурниця. — Велике мистецтво верхової їзди, як я сказав, полягає в умінні зберігати рівновагу. Ось так, розумієш...

Він випустив поводи і витяг руки, показуючи Алісі, як це робиться. Цього разу він гепнувся на спину, прямо під ноги коневі.

— Величезний досвід, — повторював він весь час, поки Аліса допомагала йому підвестися. — Величезний досвід!

— Усе це занадто безглуздо! — скрикнула Аліса, бо їй увірвався терпець. — Вам потрібен дерев’яний кінь на колесах, ось що вам потрібно!

— А він ходить спокійно? — страшенно зацікавився Вершник. Він своєчасно встиг вхопитися за шию коня і цим уберігся від нового падіння.

— Набагато спокійніше від живого коня, — відповіла Аліса крізь сміх, якого вона не могла стримати.

— Треба придбати такого коня, — сказав собі Вершник у роздумі. — Одного або двох... Декількох. — Після короткої мовчанки Вершник почав знову: — Я дуже здібний винахідник. Ось зараз ти, мабуть, помітила, коли підводила мене останнього разу, що я був дуже замислений?

— Ви були трошки похмурі, — відповіла Аліса.

— Ну от, я саме тоді розробляв новий спосіб перелазити через ворота. Хочеш знати його?

— Так, дуже хочу, — ввічливо погодилася Аліса.

— Ось у чому він полягає, — розповідав Вершник. — Розумієш, я сказав собі: все залежить від ніг. Голова розташована достатньо високо. Отже, спочатку я чіпляюсь головою за верх воріт... Тепер голова на потрібній висоті. Тоді я стаю на голову: отже, і ноги вже достатньо високо, розумієш. От і кінець, розумієш.

— Так, коли ви все це проробите, це буде кінець, — погодилася замислена Аліса. — А чи не здається вам, що це досить важкий спосіб?

— Я ще не перевіряв його, — поважно відповів Вершник, — тому не можу нічого сказати напевне. Але боюся, що він буде справді важкуватим.

Його так схвилювала ця думка, що Аліса поспішила змінити розмову.

— Який дивний у вас шолом, — весело промовила вона. — Це також ваш винахід?

Вершник з гордістю подивився на шолом, який висів на сідлі.

— Так, — відповів він. — Але я винайшов ще кращий: схожий на головку цукру. Коли я носив його, то, якщо падав з коня, шолом зразу ж діставав до землі. Отже, я падав дуже коротку відстань, розумієш. Щоправда, існувала небезпека провалитися в нього. Одного разу зі мною трапилося це. Найгірше було те, що, перш ніж я встиг вилізти, другий Білий Вершник під’їхав і одяг його. Він подумав, що це був його власний шолом.

Вершник розповідав усе це з такою урочистістю, що Аліса не наважилася сміятися.

— Боюся, що йому було боляче, — сказала вона тремтячим голосом, — коли ви були у нього на голові.

— Звичайно, мені довелося брикатися, — серйозно пояснив Вершник. — Потім він скинув шолом... І немало часу минуло, поки мене вийняли звідти. Я застряв там міцно, як... як кремінь, розумієш.

— Але це зовсім різні види міцності, — заперечила Аліса.

Вершник похитав головою.

— Запевняю тебе, що тоді я спробував на собі всі види міцності, — сказав він. Говорячи це, він збуджено звів руки догори і тієї самої миті скотився з сідла і полетів сторчголов прямісінько в глибокий рівчак.

Аліса підбігла до краю рівчака, шукаючи Вершника. Це падіння дуже злякало її, адже деякий час перед цим він тримався в сідлі досить добре. Вона боялася, що цього разу він насправді забився. Проте, хоч їй видно було лише його п’яти, вона з полегшенням почула, що він продовжує розмовляти своїм звичайним голосом.

— Усі види міцності, — повторив він. — Але він мав бути обережнішим і не зодягати чужого шолома... Та ще й з людиною всередині.

— Як ви можете так спокійно розмовляти, стоячи вниз головою? — запитала Аліса, коли витягла його з рівчака і поклала на краю.

Вершника здивувало таке питання.

— Яка різниця, де знаходиться моє тіло? — промовив він. — Мій мозок усе одно продовжує працювати. Навпаки, що довше я залишаюсь униз головою, то більше винаходів роблю. Але найрозумніше з усього, що я винайшов, — провадив він, помовчавши, — було створення нового пирога за обідом.

— Щоб його встигли приготувати на наступний обід? — зауважила Аліса. — Нічого собі спритність!

— Та ні, не на наступний обід, — заперечив Вершник повільно, замислившись. — Певна річ, не на наступний обід.

— Ну, то наступного дня. Ви ж не будете двічі їсти пиріг за одним обідом?

— Ні, не наступного дня, — повторив Вершник так само, як і раніше. — Не наступного дня. Правду кажучи, — продовжував він, опустивши голову, все тихше і тихше, — цей пиріг, гадаю, взагалі не був спечений. І не думаю, що його спечуть коли-небудь! А проте це був дуже вдалий пиріг!

— З чого ви хотіли його робити? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити його, бо бідолашний Вершник зовсім похнюпив голову.

— Перш за все, береться промокашка, — відповів Вершник, зітхаючи.

— Боюсь, вона не дуже смачна...

— Сама по собі ні, — перебив Вершник нетерпляче. — Але ти навіть не уявляєш, як смачно виходить, коли її змішати з порохом та сургучем. Ну, я тут мушу залишити тебе.

Вони саме дійшли до кінця лісу. Аліса розгуб­лено подивилася на нього: вона думала про пиріг.

— Ти засумувала, — зауважив Вершник занепокоєно. — Давай я заспіваю пісню, щоб розвеселити тебе.

— А вона дуже довга? — поцікавилася Аліса, бо за цей день вона вислухала чимало віршів.

— Довга, — сказав Вершник, — але дуже-дуже гарна. Хто б не послухав її, у кожного або виступають сльози на очах, або...

— Або що? — перепитала Аліса, бо Вершник раптом замовк.

— Або ні, зрозуміло. Ця пісня відома під назвою «Риб’ячі очі».

— Так називається пісня, правда? — запитала Аліса, вдаючи, що їй цікаво.

— Та ні, ти не розумієш, — дещо роздратовано відповів Вершник. — Вона лише відома під такою назвою. А насправді назва у неї «Старий дідусь».

— Отже, мені треба було спитати: «Це так зветься пісня?» — поправила себе Аліса.

— Нічого подібного! Це зовсім інша річ! Пісня зветься «Що і як». Але це так лише зветься.

— Зрештою, яка ж це пісня? — запитала Аліса, цілком спантеличена.

— До цього я й веду, — відповів Вершник. — Насправді це пісня «Коло воріт». Музику я написав сам.

Сказавши це, він зупинив коня і кинув поводи йому на шию. Потім він почав співати, відбиваючи такт рукою. На його лагідному, придуркуватому обличчі грала ледь помітна усмішка, ніби він втішався власною музикою.

З усіх див, які Алісі доводилося бачити за свою подорож по Задзеркальній країні, це видовище запам’яталося їй найкраще. Через багато років вона пригадувала всю картину, наче це відбувалося лише напередодні. Вона бачила лагідні сині очі й добру посмішку Вершника. Сонячне проміння з заходу позолотило його волосся, яскраво освітило лати, сяйво яких сліпило Алісі очі... Кінь з опущеним поводом на шиї повільно йшов й скубав траву у неї під ногами... Темні тіні лісу позаду... Все це чітко закарбувалося в її пам’яті. А вона, затуливши долонею очі, прихилилася до дерева і дивилася на цю дивну пару, слухаючи, мов уві сні, сумну мелодію пісні.

— Але мелодія не його власна, — сказала вона собі. — Це мелодія пісні «Я все віддам, не потаюсь». — Вона слухала дуже уважно, але жодна сльозинка не виступила у неї на очах.

Я все скажу, не потаюсь —

Таїтися не слід.

Я бачив, як старий дідусь

Сидів коло воріт.

«Хто ти і з чого ти живеш?» —

У діда я спитав

І все, що він відповідав,

Я мимо вух пускав.

Старий сказав: «Я в ячмені

Метелики ловлю

І з ними страх які смачні

Вареники ліплю.

Я продаю їх морякам

В погоду штормову

І признаюся щиро вам —

Із цього я живу».

Та я придумував якраз,

Як вуса зеленить

І як би віяло зробить,

Щоб добре їх закрить, —

І через те я не розчув,

Що говорив дідусь.

«Розповідай же!» — я гукнув

Та в лоб його лулусь!

Ізнов залебедів дідок:

«Живу собі, роблю, —

Як де знайду гірський струмок,

Візьму та й підпалю,

Хоч роблять із тії води

Помади дорогі,

Але за всі мої труди

Я маю три шаги».

Та я роздумував тоді

Ви знаєте над чим?

Як, ївши глину на воді,

Зробитися гладким.

І знову добре я труснув

Дідка, що зморх, як гриб.

«Розказуй швидше, — я гукнув, —

З чого їси ти хліб?»

«Збираю очі риб’ячі

На лузі у лозі,

Вставляю їх у ґудзики,

Бо я таки й ґудзій.

Я продаю їх дешево —

По шелегу за сто...

Хороші ґудзики, та ба —

Їх не бере ніхто!

Я раків на сильце ловлю,

Копаю пиріжки,

З горбів колеса я роблю,

А з ям роблю діжки.

Отак живу, труджусь весь час,

Так заробляю гріш...

Охоче вип’ю я за вас,

Вгостіть мене скоріш!»

Це я почув, бо вже скінчив

Роздумувать над тим,

Як можна ржу змивать з мостів

Вином міцним, густим.

«Спасибі, діду, розказав

Мені ти, що і як,

І ще спасибі, що бажав

Ти випить на дурняк».

Тепер, коли ненарошне

Я пальця причавлю,

Або ногою на гвіздок

Зненацька наступлю,

Або як з’їм, бува, чого

І заболить живіт, —

Я плачу так, що ого-го,

Бо я пригадую того

Дідусика плаксивого,

Як голубочка сивого,

Як ворона хрипливого,

Як буйвола хропливого,

На очі миготливого,

На речі лепетливого,

Від старості хитливого,

Від горя юродивого

Дідка старенького того,

Що бачив я давно його

Колись біля воріт.

Коли Вершник проспівав останні слова балади, він підібрав поводи і повернув коня на дорогу, якою вони прийшли.

— Тобі залишилося пройти всього кілька ярдів, — сказав він. — Зійдеш з горба, потім перейдеш он той струмок і там будеш Королевою. Але постій трошки і проведи мене, — додав він, коли Аліса нетерпляче повернулася в тому напрямі, куди він вказував. — Я швиденько. Ти почекаєш, доки я доїду он до того повороту, і помахаєш мені хусточкою? Бачиш, мені здається, що це підбадьорить мене.

— Звичайно, почекаю, — погодилася Аліса. — Я дуже вдячна вам за те, що ви поїхали проводжати мене так далеко. І за пісню теж... Вона мені дуже сподобалася.

— Сподіваюсь, що сподобалася, — з сумнівом промовив Вершник. — Але я думав, що ти будеш дужче плакати.

Отже, вони потиснули одне одному руки, потім Вершник повільно поїхав у ліс.

— Сподіваюсь, мені недовго доведеться чекати, поки він доїде, — сказала собі Аліса, слідкуючи за ним поглядом. — Ну от, він упав! І, як завжди, сторчма! Але він досить легко забрався в сідло... Це завдяки тому, що там навішано так багато всіляких речей.

Так вона стояла, розмовляючи сама з собою, і стежила поглядом, як кінь повільно йшов по дорозі. Вершник звалювався з нього то на один, то на другий бік. Після четвертого чи п’ятого падіння він досяг повороту. Тоді Аліса помахала йому хусточкою і зачекала, поки він зник з очей.

— Сподіваюсь, це підбадьорило його, — промовила вона і побігла з горба вниз. — Швидше до останнього струмочка, а за ним я вже буду Королевою! Як велично це звучить! — Через кілька кроків вона була на березі струмка. — Нарешті вже Восьмий квадрат! — крикнула вона, стрибаючи через струмок...

***

Вона впала на м’яку, як мох, галявину, по якій були розкидані грядки з квітками.

— Ох! Я така рада, що попала сюди! А що це в мене на голові? — вигукнула вона зляканим голосом, мацаючи руками щось дуже важке, що міцно прилягало до волосся. — І як воно могло опинитися тут без мого відома? — запитувала вона себе. Вона зняла ту річ з голови і поклала собі на коліна, аби дізнатися, що ж воно таке.

Це була золота корона.

2 Чоловік та дружина, персонажі вуличного лялькового театру.