Алтин-толобас

Розділ дев’ятий Я ВІД БАБИ ВТІК, Я ВІД ДІДА ВТІК

Ввімкнути комп'ютер і відкрити файл vondorn. tif було справою однієї хвилини. Ось він — з'єднаний із двох половинок і відсканований заповіт капітана Корнеліуса фон Дорна. Якщо послання сину Микиті, звичайно, було заповітом.

Почерк у капітана, навіть за уявленням сімнадцятого століття, був поганенький. Ніколас примружився й дуже повільно, по складах, почав читати: «Па-мять сия для сын-ка Ми-ки-ти ег-да в ро-зу-ме-нии бу-дет а ме-ня Гос-подь при-бе-рет а ny-ти на Мос-кву не no-ка-жет а еже-ли умом не дой-дешь как того изи-ека-ти на то во-ля Бо-жья na-ки со-блазн ди-авол-ский не за-вла-дел…»

— Що-що? — перебила Алтин. — Слухай, я не в'їжджаю. Ти можеш це перекласти нормальною мовою? «Егда, паки». Чортівня якась.

— Зараз, — сказав Фандорін. — Спочатку почерк розшифрую.

Він увійшов до програми «Scribmaster», разом з тим і пояснюючи, що це програмний продукт нового покоління, розроблений спеціально для дослідження стародавніх рукописних текстів. У базі даних надзвичайної програми міститься до трьох тисяч варіантів написання латинських, грецьких, єврейських і кириличних літер, які «Scribmaster» уміє зчитувати й перетворювати в будь-який із сучасних шрифтів.

У довгому списку стилів Ніколас вибрав рядок skoropis 17th cent, у графі transform to поставив шрифт «Ижица», незручний для читання, але єдино підходящий, бо в ньому були літери, що не вживаються в сучасній орфографії. Надрядкові знаки, звичайно, пропадуть, але це не страшно — прочитати все одно буде можливо.

Алтин із цікавістю спостерігала за маніпуляціями магістра, дихаючи йому в саме вухо й час від часу навіть лоскочучи скроню своїм стриженим волоссям.

Од дівчини пахло світанком, сном і свіжістю. Довелося зробити над собою зусилля, щоб не відволікатися від головного.

— Ну, поїхали. — Він перехрестився й натиснув enter.

— Ти що, з богомольців? — запитала Алтин.

— Ні, я, власне, агностик. Але гірше не буде.

Рукописний текст на екрані зник, з'явилася картинка: старовинний годинник, стрілка котрого повільно відлічувала секунди. Наприкінці другої хвилини зображення здригнулось, і замість незрозумілих каракулів виник звичайний друкований текст. Ніколас і Алтин мимоволі подалися вперед, не помічаючи, що притискаються одне до одного щоками, і впилися очима в дисплей.

— Усе одно нісенітниця якась! — незадоволено вигукнула журналістка. — Ні в зуб ногою.

Але магістр лише нечемно відмахнувся, ковзаючи поглядом по рядках. Прочитав, розгублено затряс головою. Прочитав іще раз.

— Ліберея? Іванова Ліберея? — пробурмотів він. — Невже та сама? Казна-що! Маячня!

Алтин дивилася йому просто у вічі.

— А? Ліберія? Це та, що в Африці, чи що?

Фандорін похмуро вдивлявся в екран, ворушачи губами.

Тоді журналістка розлючено вдарила його гострим кулачком у бік (від несподіванки Ніколас ойкнув).

— Переклади, гад! Я здохну зараз од нетерплячки!

І він переклав, супроводжуючи читання необхідними коментарями:

— «Писано для сина мого Микити, коли в розум ввійде, а мене вже не буде, якщо не приведе Господь повернутися в Москву. А якщо не зрозумієш або не зумієш знайти шуканого, так на те воля Божа, щоб спокуси диявольської уникнути. А якщо й знайдеш, то заради Христа бери тільки ту Ліберею, що внизу в алтин-толобасі. (Не знаю, що це таке.) Замолея ж, прикритого рогожею, чіпати не смій заради спасіння душі. (Що за Замолей такий, не маю уявлення.) Від Скородома (забув, що це таке — здається, назва Земляного валу), від Кам 'яних воріт іди 230 сажнів (сажень — це сім футів, отже, мова йде про відстань приблизно 500 метрів) по Чорній Слободі в той бік, як від Скелі Тео, пращура нашого, до Княжого Двору… (Хм, цікаво. «Скеля Тео» — це, швидше за все, Теофельс, родовий замок фон Дорнів. Який там може бути княжий двір? Ах, так! Це він про Фюрстенхоф! Фюрстенхоф — сусіднє містечко, де колись була миза князів Гогонлое! Який же це напрямок? Дай Боже пам'яті, я ж там позаминулого року всі околиці облазив… Так, точно: Фюрстенхоф од Теофельса на південному сході. Який, одначе, Корнеліус надміру обережний! Гаразд, читаємо далі.)… до Княжого Двору, і там побачиш дерев'яний дім у стільки вікон, скільки було дочок у пращура нашого Гуґо Сильного. (Гуґо Штарк, тобто Сильний, жив у п'ятнадцятому столітті. Я прочитав у родовій хроніці швабських фон Дорнів, що в нього було тринадцять дочок і всього один син. Значить вікон тринадцять. Дивне число для московської будівлі сімнадцятого століття.) А якщо дім від пожежі згорить, то не страшно, бо там підкліть (тобто перший поверх або фундамент) міцна. Як увійдеш у цю підкліть, іди у північно-східний куток. Там кам'яна вузька плита. Ти цю плиту підніми, під нею залізний ланцюг і коване кільце. Ти його потягни й потрапиш до тайника з долівкою. Перед тим як спуститися туди, помолись Господу нашому Ісусу Христу. Кісток мертвих не лякайся, а цікавості Христа ради не піддавайся і ні в якому разі Замолея того не чіпай. (Знову цей незрозумілий Замолей!) Не порушуй моєї батьківської волі, бо собі й усьому роду людському гірше зробиш. Відсунь книгу і… (Тут пропуск. Але сканер не винуватий — на моїй половині листа дефект, папір продірявився. Зовсім невелика дірка, на одне коротке слово. В усьому іншому цілість документа відмінна. Судячи з контексту, щось незначуще, благочестиве. Припустимо: «З Богом». Але що ж там такого жахливого в Замолеї цьому, прикритому рогожею? Навіщо ж так сина страхати? Можливо, якийсь забобон. Так, і ось найголовніше — кінцівка.) Так знайдеш Іванову Ліберею. Благослови тебе Христос. Писано в Кромешниках 3 травня 190-го року. Корній Фондорн руку приклав».

Підперши рукою щоку, Ніколас узявся розмірковувати вголос:

— Це не духовна, а, скоріше, якась топографічна вказівка, котру Корнеліус 1682 року написав для свого сина, можливо, на той час іще зовсім малолітнього. На чому ґрунтується моє припущення про малолітство Микити? Листа написано не німецькою, а російською, значить сім'ю капітан завів тільки в Росії. А прибув він сюди лише 1675 року, всього за сім років до вказаної дати.

Магістр підхопився з-за столу, спробував походжати по кухоньці, але через два кроки вперся у стіну. Потупцював-потупцював, неуважливо жестикулюючи, і сів знову.

— Страшенно цікавий документ! Виникає сила-силенна запитань. Він пише: «Егда… меня Господь приберет, а пути на Москву не покажет». Це явне підтвердження версії про те, що Корнеліус дійсно супроводжував Матфеєва на заслання й повернувся до Москви тільки разом із опальним боярином! Уже не гіпотеза, факт. Та на самому цьому можна вибудувати монографію!

Алтин безцеремонно перебила наукові захоплення історика:

— До дідька твою монографію і твого Матфеєва! Поясни краще, чому твій прапрадід, чи хто він там тобі, пише загадками — Скеля Тео, цей багатодітний герой тощо?

Ніколас здвигнув плечима:

— Очевидно, автор листа не хотів, аби зміст був зрозумілим сторонньому. Можливо, він розповідав своєму маленькому синові перекази про рід фон Дорнів — і про родовий замок, і про пращурів, тому Микита мав зрозуміти зміст іносказань. Дивно, що російський літописець нашого роду Ісакій Фандорін цих легенд не переказує — я дізнався про них, лише коли вивчав історію швабських фон Дорнів. Очевидно, коли Корнеліус помер, Микита був іще дуже малим, не запам'ятав розповідей батька й не зумів передати їх нащадкам.

— По-моєму, все ясно, — заявила журналістка. — У листі твого пращура Корнія дається наводка на закопаний скарб. І головний лом тут ось у чому: хтось із наших крутих сучасників усерйоз вірить, що цей скарб можна знайти й зараз, через триста років. Через це тебе й виманили в Росію. Через це відібрали відсутню частину листа. І пришити хотіли теж через це.

— Припустимо, — не суперечив Ніколас, якого наукове відкриття настроїло на розсудливо-академічний лад. — Але навіщо тоді було повертати мені викрадене?

— А біс їх знає, — Алтин почухала перенісся, — щось у них не склеїлось… Або, скоріше за все, скарб шукає не одна банда, а дві. При цьому одна хоче тебе замочити, друга ж чомусь оберігає. Таємниця двох океанів. І найголовніша загадка — що це за скарб такий?

Фандорін поблажливо посміхнувся.

— Ну, це якраз цілком очевидно.

Самовпевнена дівиця дивилася на нього з такою повагою (вперше!), що магістр мимоволі набрав бадьорого вигляду. Налив із чайника води, непоспіхом одпив, хоча спрага його аж ніяк не мучила — просто хотілося подовжити прекрасну мить.

— Той ігнорамус — чи ті ігнорамуси, хто заварив цю кашу, вважають, що в листі Корнеліуса йдеться про легендарну Ліберею, бібліотеку Івана Четвертого. Чула про таку?

— Про бібліотеку Івана Грозного? Так, чула. У газетах пару років тому галас був — мовляв, от-от відшукають, і тоді в Росії потечуть молочні ріки вздовж кисільних берегів, тому що в тій бібліотеці раритетів на мільярди баксів. Якісь там стародавні книги й манускрипти, котрі цей стьобонутий кровосос Ванько навіщось кудись заникав. Вона що, дійсно існувала, ця бібліотека?

Фандорін скорчив скептичну міну і заговорив тоном справжнього лектора:

— Я ніколи спеціально не займався цією темою, та основні факти пам'ятаю. Після того як турки 1453 року захопили Константинополь, безцінна бібліотека візантійських базилевсів, успадкована ними ще від римських кесарів і за тисячу літ неабияк збільшена, дісталася братові останнього імператора морейському деспоту Фомі. Він вивіз бібліотеку до Італії, а звідти Ліберея у складі посагу його дочки Софії, що вийшла заміж за Івана Третього, потрапила до Москви. До речі, «ліберея» — це не власне ім'я, а просто «книгозбірня». Що із цими скарбами сталося далі, ніхто до пуття не знає. Справа в тім, що московські царі тієї пори книг особливо не читали. Вважається, що ящики з книгами було засунуто нерозібраними до одного з кремлівських підвалів і пролежали вони там багато років. При Василеві Івановичі з Афону виписали книжника Максима Грека, щоб він розбирав і перекладав для государя якісь стародавні книги — можливо, ті самі. Потім, уже за Івана Грозного, хтось із полонених лівонців нібито бачив Ліберею й навіть склав її опис. Це, мабуть, остання більш або менш достовірна згадка про царську бібліотеку. А потім вона безслідно зникла. Більшість учених вважають, що бібліотеку або було роздаровано частинами, або, що найімовірніше, вона згоріла під час однієї з численних кремлівських пожеж. Але є ентузіасти, котрі вірять, що Ліберея досі зберігається десь у забутому підземеллі Кремля, Олександрівської слободи або одного з шанованих Іваном монастирів. За останні сто років декілька разів затівали розкопки в Кремлі, навіть і за Сталіна, але, певна річ, нічого не відшукали. Ну а вже Корнеліус фон Дорн і поготів до Івана Грозного відношення мати не може — адже він жив на ціле століття пізніше. Ні, в листі йдеться про якусь іншу «Іванову Ліберею». Ці твої шукачі скарбів — нечеми й дилетанти, вони стали жертвою омани.

— За лекцію дякую, — відповіла на це Алтин. — Схоже, що фенька про бібліотеку й справді туфтова. А от до нечем і дилетантів на твоєму місці я б поставилася серйозніше! Адже ми з тобою не знаємо, до якої міри в них на цій Лібереї поїхав дах — схоже, зовсім зіскочив із кроков. Припустимо, один із них — Великий Coco. Та є і хтось інший, з яким буцкається Coco й на котрого працював покійний Каеспешник…

Вона ввімкнула чайник, наповнивши його нефільтрованою водою просто з-під крана (Ніколас поморщився, та промовчав), і випурхнула до кімнати.

— Не ходи сюди, я переодягаюся! — крикнула вона крізь відчинені двері. —… Значить, так. Зараз вип'ємо чаю, жерти все'дно нічого, і я милю в редакцію. Спробую з'ясувати, що за фрукт цей твій Каеспешник. Точніше, вже сухофрукт, бо після зустрічі з абреками Великого Coco він навряд чи залишився на лоні живої природи. А ти, історику, сиди тихо, крути мізками. Може, ще щось із листа вивудиш. У холодильнику цілковитий дзен, доведеться потерпіти. Вважай, що ти в країні Третього світу, де лютує голод. Я на зворотному шляху заскочу в магазин, чого-небудь прикуплю. Дивися: на вулицю ні ногою. І до вікон не підходь.

За хвилину по тому як стрімка ліліпутка, не присідаючи, двома ковтками випила філіжанку кави, Ніколас залишився у квартирі сам. Теж попив кави (без вершків і цукру), неуважливо зжував окраєць черствого хліба, щедро залишений господинею, і почав, як звелено, крутити мізками. Здається, загальний контур подій окреслювався потроху крізь туман.

Хтось — назвемо його пан Ікс — довідався про документ із кромешниківського тайника. Зацікавився згадкою про «Іванову Ліберею», уявив, що йдеться про міфічну бібліотеку Івана Грозного і що в переполовиненому листі міститься ключ до цього безцінного скарбу. Вірніше, фрагмент ключа, тому що ліва частина листа була відсутньою. Не було в кромешниківській половині й підпису, отож зачепитися Іксові не було за що.

Минуло три роки, й пан Ікс звідкілясь довідався про статтю якогось британського історика, що відразу ж примусила згадати кромешниківську знахідку. Ікс зіставив факти, звів воєдино перші рядки листа, процитовані в англійській статті, й переконався, що знайдено відсутній фрагмент «пропащої грамоти». Подальші наміри Ікса очевидні: він вирішив виманити англійця до Москви й оволодіти відсутньою половиною.

Хто ж такий цей Ікс?

Не історик — це зрозуміло. Вчений не крав би й не підсилав убивць. Ну а крім того, вчений знав би, що бібліотека Івана Грозного — давно розкритий вимисел. Не кажучи вже про те, що послання фон Дорна складено через сто років.

Це бандит, людина з російської мафії. Й це поки що все, що про нього можна сказати. Далі заглиблюватися не варто, інакше можна дійти хибного висновку — занадто мало інформації. Хто саме стоїть за історією з листом Корнеліуса, ліпше поки що залишити за дужками. Замість цього слід зайнятися самим документом.

Тут самі запитання.

Чому Корнеліус написав листа? Навіщо розрізав його навпіл? Чому одна половинка лишилася в Кромешниках разом із золотим медальйоном та кришталевим будильником (речами, котрі, судячи з усього, капітанові були особливо дорогі), а друга половинка виявилася у фамільній шкатулі Фандоріних? Куди подівся капітан після травня 1682 року? Чому не добувся до свого скарбу сам? І що там усе-таки було, в цьому скарбі? Зрозуміло, що не бібліотека Івана Грозного, та все ж таки «ліберея», якісь книги.

Ніколас відчував: йому не вистачає зовсім трохи, щоб дотягтися до далекого пращура. Якби ж тільки Корнеліус дав хоч малесеньку підказку! Але капітан мовчав. Він був близько. Ніколас бачив, як у темряві Сіріє його нерухомий силует — у шкіряному колеті, круглому шоломі, зі шпагою при боці. Капітан і радий був би зробити крок назустріч своєму нащадку, та мертві цього не можуть. Ніколас мусить подолати відстань сам. Але як це зробити?

Він перечитав цидулку декілька разів підряд. Що за мертві кістки, яких може злякатися Микита? І чому боятися треба не їх, а якогось Замолея, прикритого рогожею? Що таке «Замолей»?

Та ба, інстинкт підказував магістрові, що секрет Корнеліуса належить до розряду тих таємниць, які Час береже особливо ревно і просто так не видасть.

Звичайно, цікаво було б зайнятися пошуками фандорінового тайника. Дім із тринадцятьма вікнами, певна річ, не зберігся, та й місце, де він стояв, відшукати навряд чи вдасться, так що скарб назавжди втрачено. Однак у процесі пошуків можна було б хоч якось прояснити картину. Може, вдасться з'ясувати, яку книгозбірню в часи Корнеліуса могли називати «Івановою Лібереєю». Адже в Московії XVII століття всі зібрання книг були на обліку, тут явно міг виявитись якийсь слід. Можливо, йдеться про бібліотеку самого Матфеєва, відомого книжника. Вважається, що після падіння всемогутнього міністра її було розкрадено. А раптом боярин устиг її приховати, і служилий іноземець Корнеліус про це знав? Оце була б сенсація! Ех, не до сенсацій. Живим би звідси вибратися. Фандорін змусив себе повернутися до жорстокої реальності. Можливо, російські мафіозі, котрі розшукують Ліберею, прочитали повний текст листа, зрозуміли, що за такою інструкцією скарбу не знайдеш, і вирішили відпустити англійського історика додому.

Можливо, але не факт. Треба зачекати, чи не з'ясує чогось усюдисуща Алтин Мамаєва. У будь-якому разі негайно на літак і в Лондон. К чортовій матері цю історичну Батьківщину з її кримінальними інтригами і морочливими загадками!

Правильність рішення сумнівів не викликала, й Ніколас вирішив дати перетрудженій голові спочинок.

Чим би убити час?

Для початку непогано б подати хоч трохи привабливого вигляду своєму одягу.

Він сяк-так відчистив плями на штанях та піджаці, заправ і посушив над газом комір і манжети сорочки, потім пришив одірваний рукав і залатав діру на коліні. He haute couture, але принаймні міліція на вулиці не сприйме за бомжа.

Так. Чим зайнятися тепер?

Фандорін подивився на бедлам, що панував у квартирі, і йому спала на думку чудова ідея: віддячити господині за гостинність. Магістр роздягся до трусів, озброївся ганчіркою і, насвистуючи, заходився давати лад лігвищу Алтин Мамаєвої. Помив підлогу, віддраїв раковини, витер пилюку. Вікон не мив, пам'ятаючи про засторогу. Малоймовірно, що на сусідньому даху затаївся вбивця зі снайперською гвинтівкою, та, як кажуть, береженого Бог береже.

Постільну білизну й рожеву піжаму Ніколас склав купкою. Трусики в блакитну квіточку, виявлені під ліжком, делікатно залишив на місці. Зібрав розкидані книжки, прилаштував їх на полицю. В око впали два заголовки, що збентежили непроханого прибиральника: «ЯК ЗБІЛЬШИТИ СВІЙ ЗРІСТ НА П'ЯТЬ САНТИМЕТРІВ» і «101 ПОРАДА ЖІНЦІ, ЯКА ХОЧЕ БУТИ КОХАНОЮ». Фандоріна охопило запізніле каяття — навіщо він тільки нав'язався зі своєю вдячністю і безглуздою любов'ю до чистоти! Навряд чи господині буде приємним вторгнення в її приватність… Розкидати, чи що, все знову? Але як бути з грязюкою та пилюкою, їх же назад не повернеш!

У розпалі обтяжливих сумнівів задзвенів телефон.

— Ніко, слухай мене уважно, — пролунав у трубці напружений голос Алтин. — Я тут про таке довідалася… Стоп, Мамаєва, по порядку… — осмикнула вона сама себе. — Ти народився в сорочці — це мегатонно. Знаєш, хто вчора на тебе полював? Не який-не-будь бичок колгоспний, а кілер суперкласу! Мені його відразу по фотці розпізнали. Кличка — Шурик, а справжнього імені ніхто не знає.

— Яке дивне прізвисько — Шурик, — сказав Фандорін, аби Алтин не подумала, ніби він злякався. Долоня, що стискувала трубку, раптом зробилася бридко липкою й холодною.

— Кілер нового покоління, зі своїм стилем. Патріот шістдесятих: техаси, кеди, Візбор і все таке. Коротше, «Кавказька полонянка».

— Яка полонянка? — не зрозумів магістр. — До чого тут полонянка?

— Не має значення. Послужний список у нього — повний фініш. Завалив Атласа, Жмирю і Левончика — це підмосковні замежники. Мій інформатор каже, що братів Отарішвілі, скоріше за все, теж Шурик упорав. І президента «Святогорбанку», і голову Ліги інвалідів. Ах, та що я тобі товкмачу — ти ж їжачок у тумані, нічого в нашій новітній історії не тямиш! Узагалі, Шурик — кілер з великої літери. Менше ста тонн зеленки за замовлення не бере. З усього, над таким крутим мочилом має бути господар, але хто — невідомо. Що іще? Ага, у Шурика свій почерк — не любить убивати здалеку. Віддає перевагу роботі не вибухівкою і не волиною з оптикою, а ножем, пістолетом, кастетом чи просто руками — у нього п'ятий дан з карате. Знаєш, із тих душогубів, хто любить бачити очі жертви.

— З… знаю, — насилу вимовив Ніколас, згадавши веселу посмішку Очкарика.

— Чого ти так розхвилювався? — заспокоїла його Алтин. — Був Шурик — став жмурик. Хлопчики Coco до нього добралися.

— Так, звичайно, — тихо промовив Фандорш.

— Сиди вдома, чекай мене. Я тільки заїду до нашого інфоцентру, дівчатка обіцяли надибати книжок про бібліотеку Івана Грозного та прес-досьє з її пошуків. Дуже зголоднів?

— Ні, так собі…

— Гаразд, потерпи.

Магістр упустив трубку на апарат і заметався по кімнаті.

Шурик, цей кошмар з вулиці В'язів, живий і неушкоджений! Записку написано ним, жодного сумніву. «Міль пардон»! Це він підкинув валізку, хто ж іще. Вчора, на набережній, спокійнісінько стояв, махав рукою вслід. Запам'ятав номер машини, тому й адресу відшукав без великих зусиль. Бр-р, заходив сюди вночі, дивився на них з Алтин, сплячих. Чомусь не вбив. Передумав? Отримав іншу інструкцію? Напевно.

Не знати, що за гру веде цей веселий убивця, та не можна наражати на небезпеку маленьку журналістку. Вона й так через Ніколаса опинилася на волосок од загибелі. Вилупку, що полюбляє дивитися своїм жертвам у вічі, не важко вбити чорнооку дівчину зростом півтора метра плюс один сантиметр, рука в нього не здригнеться.

Треба негайно йти звідси. Тільки от як? Квартира напевно під наглядом. Що робити? Що робити? Що робити?

Уже склавши кейс, Фандорін іще хвилин десять помотався по квартирі, потім опанував себе: сів, закинув ногу на ногу, рішуче зчепив пальці на колінах. Змусив себе заспокоїтись.

Значить, так.

Вивести Алтин з-під удару. Це головне. Решта потім.

Треба було сказати їй, що Шурик живий і десь близько. Тепер пізно, у нього навіть немає номера її сотового телефону.

Залишити записку?

Найімовірніше, щойно він покине квартиру, сюди навідаються. Напевно. Вбивати його поки що не мають наміру, це ясно. Значить, будуть стежити, або, як висловлюється Алтин, пасти. Навіщось він їм потрібен — інакше для чого було повертати кейс?

А якщо ці серйозні панове будуть за ним стежити, то неодмінно захочуть установити тут підслуховуючу апаратуру. Вони ж не знають, що англієць сюди більше не повернеться.

Виходить, треба зробити так, аби вони про це дізнались.

Фандорін узяв аркуша, розмашисто вивів фломастером:

«Коля» — це добре. Вона зрозуміє. Чи не приписати чогось іще, що попередить її про небезпеку?

Ні, не можна вважати Шурика ідіотом. Сама раптова втеча Ніколаса та образливий зміст листа мають підказати їй, що діло нечисте, Фандорін подумав, погортав фольклорний записник і посилив ефект припискою:

Ось так. Тепер вона зрозуміє. Будемо сподіватись.

Поклав поверх записки два папірці по п'ятдесят доларів. Про всяк випадок запам'ятав номер телефону, позначений на апараті. Дзвонити, звичайно, сюди не можна буде. Хіба що просто послухати голос. Переконатися, що жива.

Більше поки що зробити не можна було. Як каже Алтин, ноги на плечі — і вперед, тобто в аеропорт. Якщо немає місць на лондонський рейс, вилетіти куди завгодно, тільки б подалі звідси.

Прощавай, маленька хоробра жінко, що мріє вирости на п'ять сантиметрів і бути коханою. Хай твої мрії здійсняться.

Перед тим як вийти з під'їзду, Фандорін набрав побільше повітря в груди і знову перехрестився — це вже ставало шкідливою звичкою.

З навмисною неспішністю пройшов повз літніх жінок, які сиділи на лаві й безцеремонно втупилися в нього. Він чув, як одна голосно шепнула:

— Це Алтинчин. Ночував.

Інша зауважила:

— Ич, каланча.

Не оглядатися навсібіч. Дурний англієць ні про що не підозрює, він упевнений, що валізку повернуло йому Боже провидіння.

Праворуч підворіття. Звернути. Кроків позаду не чути.

На покритій пилюкою, залитій сонцем вулиці Фандорін дозволив собі озирнутися. Нікого. Для надійності пройшов по тротуару хвилин п'ять, нічого підозрілого не помітив.

Можливо, він драматизує? Що, коли пан Ікс, прочитавши листа Корнеліуса, і справді втратив інтерес до пошуків Лібереї?

Тим краще!

Тоді так. Зупинити машину. В путівнику сказано, що в Москві мало таксі, та зате розвинене приватне візництво. За невеликі гроші, доларів за п'ять, можна попуткою доїхати з околиці до центру. А там узяти справжнє таксі, та в Шереметьєво.

Оглянувшись (як і до того ніяких ознак стеження), Ніколас вирішив піймати попутку. Як на зло, проїздили самі вантажівки. Ну, природно — незабаром кінець робочого дня.

Нарешті з-за рогу вилетів ясно-червоний спортивний автомобіль. Ніколас підвів було руку й тут же опустив. Навіщо власникові такого шикарного автомобіля п'ять доларів?

Та «ягуар» безшумно загальмував біля тротуару. З делікатним дзижчанням сповзло вниз тоноване скло.

За кермом сидів вікінг із золотавим волоссям по плечі й коротко стриженою борідкою. Волошкові очі поглядали на магістра з веселим подивом.

— Чи ти ба, живий бритіш. Тільки котелка з парасолькою бракує. В Бескудниках! What are you doing here, dear sir?[13]

— Я, власне, хотів добратися до Шереметьєва, — пробурмотів Фандорін, стривожений тим, що в ньому з першого погляду видно британця.

— Не бритіш, але крутий укіс під бритіша, — констатував нордичний красень. — Ціную майстерність. Сідайте, сер, підкину до Хаммера. А там вас до Шере-мать-його будь-який водій за полтинник доправить.

Машина кошачої породи скрадливо взяла з місця. Ніколаса м'яко втисло в пружинисту спинку крісла.

Вікінг із цікавістю обернувся до нього й хотів щось сказати, але тут заграв марш Мендельсона (Ніколас читав у газеті, що росіяни полюбляють встановлювати музичні сигнали на мобільних телефонах), й початок бесіди було відкладено.

— Я, — сказав блондин.

Потім, після паузи, різко промовив:

— Мало що Чорномор сказав. Ви, Леоніде Робертовичу, ліцензію обіцяли? Обіцяли. Бабки злопали? Злопали. Відповідайте за базар, або ж, висловлюючись інтелігентно, виконуйте взяті на себе зобов'язання… Оце інша розмова… Значить, завтра колегія міністерства? Ну, чекатиму. І майте на увазі, це ваша заморочка, не моя. Ауф відерхьорен.

Ніколас знав, що «Чорномором» у чиновницьких та ділових колах Росії називають самого прем'єр-міністра, і поглянув на господаря машини з особливою цікавістю. Хто він такий, якщо йому і глава уряду не указ? Який-небудь значний промисловець чи лобіст?

— Ну, що мовчите, сер? — запитала ділова людина, скінчивши телефонну розмову. — Плата за проїзд — іскрометне ля-ля. Розкажіть що-небудь. Ви хто такий?

Знову заграв весільний марш.

— Я, — знову промовив у трубку новоруський мачо. — … Ти чо', Толян, з полуниці впав, як Мічурін?.. Ага, щас. Знайшов терпила… Які ще реутовські? Що ти мені женеш?.. Рамси розвести проблем нема, тільки не плач потім… Гаразд, Толян, забили.

Ця розмова велася зовсім в іншій манері, ніж попередня. Тепер Ніколас вже нічого не зрозумів. Хіба що «розвести рамси». На кримінальному арго воно означало «залагодити конфлікт». Виходить, ця людина не політик і не бізнесмен, а карний злочинець?

Цього разу вікінг жбурнув трубку на місце доволі сердито і процідив: «Козлище дешевий». Але тут же згадав про попутника, білозубо всміхнувся йому і сказав:

— Пардон. Познайомитися не дають. Блейзер із «Харродса»? Рукав порваний, бачили?

— Так, дякую. Я вчора невдало впав… — теж усміхнувся Ніколас. — Мабуть, тепер доведеться вики…

Раптом водій поправив дзеркало заднього огляду, коротко обернувся назад і перебив:

— Е, сер, та у нас із вами хвіст. Ваш чи мій? Мене зараз начебто пасти нікому?

Фандорін теж оглянувся і побачив близько, за якихось двадцять ярдів, світло-зелений джип «Нива». За кермом сидів чоловік в окулярах, із солом'яним чубом. Шурик!

— Це мій, — швидко сказав магістр, і серце в нього забилося швидко-швидко. — Послухайте, я не хочу наражати вас на небезпеку. Висадіть мене. Або… — Він глянув на вікінга, тихо закінчив: — Або просто додайте газу. З вашим двигуном ми від нього легко відірвемось.

Сказав — і почервонів, тому що прохати про таку небезпечну послугу зовсім незнайому людину було негідно, соромно. Та жах, який сколихнувся звідкілясь із темних підземель душі, був сильнішим за всі інші почуття. Напевно, те ж сталось і з цивілізованими пасажирами порома «Християнія», коли палуби почали кренитися назустріч свинцевому холоду хвиль… Ця думка допомогла Фандоріну подолати напад слабкості.

— Ні, не треба додавати газу, — сказав він. — Висадіть мене. Це моя… заморочка, не ваша.

Вікінг увімкнув сигнал повороту і вирулив праворуч, у провулок.

— На газ тиснути не буду, — сказав він, поглядаючи в дзеркало. «Нива» трималася на тій самій дистанції. — Порушувати обмеження швидкості негарно. Це по-перше. Висаджувати вас я теж не буду, тому що моя тачка — все одно що мій дім. Значить, ви у мене в гостях, а своїх гостей я не здаю. Це по-друге. Ну і по-третє… — Він повернув іще раз, під знак «тупик». — Я кошмарно самолюбивий. Якого дідька цей виродок на мені повис?

Машину гойднуло — це водій натис на гальма. «Нива» теж зупинилася, скоротивши дистанцію до десятка ярдів. Навкруги був пустир, гаражі, запилені кущі.

Бачачи, що відчайдушний блондин збирається відчинити дверцята, Ніколас у паніці схопив його за рукав:

— Що ви робите! Ви не знаєте, що це за людина!

— А ви не знаєте, що за людина Влад Соловйов, — незворушно відповів самогубець. — Гаразд, не психуйте, сер. Вийдемо, поговоримо, як люди.

Він виліз назовні, брязнувши дверцятами, і непоспіхом рушив у напрямку до зеленого джипа.

Фандорін теж відчинив дверцята, щоб крикнути: «Обережно, він озброєний!»

Не крикнув. Аби не мати вигляду ще більшого ідіота, ніж він був насправді.

Магістру раптом стало зовсім ясно, що він потрапив у пастку. Ці двоє — дивний бізнесмен і Шурик — заодно. «Ягуар» зупинився біля довготелесого британця не випадково.

Ніколас глянув на замок запалювання. Ну, певна річ, ключі цей самий Влад забрав із собою.

Вискочити з машини, побігти через пустир?

А, власне, навіщо? Вбивати його, здається, не збираються. Поки що… Що ж, принаймні пояснять, чого їм од нього потрібно.

Упокорившись неминучості, він повернувся й почав дивитись, як зустрінуться спільники.

Шурик з машини не виліз. Сидів, виставивши лікоть у відчинене вікно і з невинною посмішкою дивився на франта в кремовому італійському костюмі, що поволі наближався зі зв'язкою ключів у недбало опущеній руці. Привітаються? Потиснуть руки?

— Салям алейкум, — привітно промовив Влад Соловйов і зненацька жбурнув ключі прямо в лице Шурику — блискавично швидким, точним рухом.

Зв'язка влучила сидячому точно в окуляри, так що хруснули скельця. Тієї ж самої миті Влад одним стрибком подолав останні метри, які ще відділяли його від «Ниви», схопив Шурика рукою за світлого чуба і двічі сильно приклав лобом об ребро дверцят.

Од несподіванки Ніколас просто скам'янів.

Спритний вікінг розчинив дверцята, й Шурик повалився лицем в асфальт, причому виявилося, що в правій руці, котру він до цього моменту не показував, у нього затиснутий уже знайомий магістру пістолет із чорною матовою трубкою.

Влад Соловйов узяв пістолет, роздивився його і, не обертаючись, помахав Фандоріну: ідіть, мовляв, сюди. Той наблизився на негнучких ногах, став трохи осторонь від нерухомого тіла.

— Дев'яносто третя «беретка», — шанобливо повідомив Соловйов. — Серйозна волина. Саджає потрійними чергами. Схоже, я вляпався в смердючу історію. Хто цей геносе?

Він копнув носком ковбойського чобота безживно вивернуту руку лежачого.

Відповісти Ніколас не встиг, тому що рука раптом ожила: схопила Влада за чобіт. Шурик, не підводячись, увесь зігнувся, і здвоєним ударом обох ніг підсік противника під другу щиколотку.

Соловйов гепнувся навзнак, а кілер різко підтягнув коліна до підборіддя і стрибком скочив на ноги. Не давши вікінгові опам'ятатися, з розмаху вдарив ботинком (сьогодні поклонник шістдесятих був не в кедах, а у важких туристичних всюдиходах) по пістолету — зброя відлетіла вбік і застрибала по асфальту. Завершивши розворот на каблуці, Шурик наніс удар у зворотному напрямку — цілив у підборіддя ворогові, одначе Влад вивернувся, зробив перекид через голову й випростався. Вся спина чудового кремового піджака тепер була в чорних розводах.

Виставивши руки перед собою трохи вище пояса, Шурик кинувся вперед. Замиготіли руки, ноги, зливаючись у єдину круговерть, наче лопасті вентилятора. Раніше Ніколас бачив таку рубку тільки в гонконзьких фільмах і вважав, що це чистої води трюкацтво. Короткі хриплі вигуки чергувалися з соковитими звуками ударів. Видно було, що зчепилися два майстри рукопашного бою, та це не давало Фандоріну права залишатися осторонь. Він теж закричав на все горло й кинувся на кілера. Не для того, щоб збити його з ніг — куди там, а щоб відвернути на себе і хоча б цим допомогти Соловйову, котрий оборонявся.

Поміч виявилася невеликою. Навіть не обернувшись, Шурик зробив ногою випад назад, влучивши Ніколасу точнісінько в пах, і магістр присів навпочіпки. Безмежний всесвіт умить стиснувся до розмірів забитого місця.

Качиним кроком Фандорін одшкандибав убік. Господи, як же йому було боляче!

І тут постраждалий побачив пістолет: він лежав собі біля бровки, байдуже поблискував під сонцем. Забувши про біль, Ніколас кинувся до зброї, схопив її й розвернувся — якраз, щоб побачити фінал вражаючого єдиноборства.

Влад Соловйов, який відступав назад під натиском вертлявого Шурика, зачепився високим каблуком за кришку каналізаційного люка. Похитнувся, змахнув руками й негайно отримав сильний удар підошвою ботинка просто в незахищені груди. Упав, розкинувши руки, й лишився лежати нерухомо.

— Ні з місця! Руки вгору! — крикнув кілеру Фандорін, виставивши вперед руку з пістолетом.

Ніколи йому ще не доводилося тримати бойової зброї, одначе Ніколас знав, що десь на рукоятці має бути запобіжник. Якщо його не зняти (чи якщо з нього не зняти?), пострілу не буде.

Лівою рукою магістр провів по гладенькій поверхні праворуч, ліворуч, зсунув якийсь важілець. Залишалося надіятись, що це і є запобіжник. Тепер треба бути вкрай обережним — ледь поворухнеш вказівним пальцем, і може вистрілити.

— Руки вгору! — іще раз крикнув Фандорін Шурикові, котрий стояв над поваленим супротивником і дивився на магістра з поблажливою посмішкою. Похитав головою, рушив до Ніколаса.

— Стояти! — підвищив голос Фандорін. — Я вистрілю! Чесне слово!

Шурик чесному слову явно не повірив і ходи не сповільнив.

Ніколас стільки разів бачив цю сцену в кіно, що в нього виникло виразне відчуття де жа вю: дилетант із пістолетом у тремтячій руці, і лиходій, що твердо знає — нормальна, цивілізована людина не зможе вистрілити впритул.

— Не треба! — попередив Ніколас, відчуваючи, що в голосі зрадливо бринять благальні нотки. — Зупиніться! Не треба! Не змушуйте…

— Треба, Федю, треба, — з напускною суворістю перебив його Шурик, чомусь назвавши Фандоріна чужим іменем, і простяг руку до ствола, що ходив ходором.

Цієї миті Ніколас із усією певністю зрозумів, що ніколи і ні за що не зможе пустити кулю в людину, котра дивиться тобі просто у вічі й усміхається. Від жаху та безпорадності пальці магістра мимоволі стислись, а пістолет раптом узяв і сам по собі глухо цмокнув тричі підряд. Дуже швидко: цмок-цмок-цмок.

Шурика ніби переломило надвоє. Він склався навпіл, продовжуючи дивитися на остовпілого Фандоріна. Губи кілера ще були розтягнені у глумливій посмішці, та очі здивовано розширились, і було видно, що одне з них, як і до цього, блакитне, а друге чомусь каре.

Це в нього під час бійки вискочила кольорова лінза, сказав собі Ніколас і позадкував. Шурик же трохи постояв у недоладній скоцюрбленій позі й упав боком на асфальт. Він лежав зігнутий, затискав обома руками живіт і все розтягав, розтягав губи в посмішці.

Ніколасу зробилося нестерпно страшно, й він сам не знав, чого боїться більше: того, що ця людина зараз помре, чи що вона підведеться і знову рушить на нього з цією своєю жахливою посмішкою.

Одначе Шурик і не вставав, і не вмирав — він смикав ногою у важкому ботинкові й через рівні проміжки неголосно повторював:

— А… А… А… А…

З рота в нього стікала кров, і вже набігла невелика темна калюжка.

Прийшов до тями Влад. Сів, покрутив головою, ніби проганяючи хміль. Подивився на Ніколаса, на лежачого Шурика. Легко підвівся, підібрав зв'язку ключів. Витер рукавом безнадійно зіпсованого піджака розбитий рот.

— Завалив гниду? — запитав Соловйов, переходячи на «ти». — Круто. Слухай, Майкл Джордан, ну в тебе й дружбани. Ти бачив, як він мене колошматив?

— У нього п'ятий дан з карате, — пояснив Ніколас, не зводячи очей із пораненого кілера. — Треба «швидку допомогу».

— Це точно. — Влад підійшов, став поряд. — П'ятий дан? Тоді зрозуміло. У мене ж четвертий. Ну, чого милуєшся? Бачиш, людині погано. «Швидка допомога» в тебе, ти й домочуй.

Він кивнув на пістолет, усе ще затиснутий у руці Фандоріна. Ніколас оторопіло втупився в Соловйова. Невже він пропонує добити пораненого?

— Ти чого, вперше, чи що? — Влад похитав золотавою головою. — Тоді тим паче круто. Такого вовка упорав. Не менжуйся, братику, догвинчуй. Усе одно відходить. Він би нас із тобою розчикав — не моргнув… Ну! Та добре вже, дай я.

Вийняв зброю із кволих пальців магістра, прицілився Шурику в голову.

— Не дивись, якщо такий ніжний.

Треба було стати на перешкоді вбивству, та Фандоріна охопила дивна апатія, сил вистачило тільки на те, щоб одвернутися.

Іще одна цмокаюча черга, й акання припинилось.

Соловйов обхопив Ніколаса за плечі й швидко повів до «ягуара».

— Все, земляче, все. Ходу.

Нашвидку обтер «беретту» хусточкою, витяг із рукоятки не до кінця відстріляний магазин, порожній пістолет кинув на асфальт. Пояснив:

— А то пацанята місцеві підберуть, іще нароблять шкоди. Обойму потім викину. Лізь у тачку, чудесний незнайомцю. Ну, я з тобою і вклепався.

На першому ж світлофорі Соловйов простягнув руку:

— Почнемо церемонію офіційного представлення. Влад Соловйов.

Фандорін, затнувшись, назвався так:

— Ніко… Микола Фандорін.

— Цікава ти людина, Колю. Просто лом у мене на цікавих людей, немає мені від них ніякого спасу. Ти не пузирся, претензія не до тебе, а до Господа Бога. Вибач, звичайно, зайву цікавість, але кого ми з тобою урили? — Він скоса поглянув на мучнисто-біле обличчя магістра історії. — З виду і прикиду ти не з ділових. Висловлюючись мовою дворів і лягавих, чистий ботанік. Скажи мені, ботаніку, як ти до життя такого дійшов, що за тобою запеклі вовцюги з дев'яносто третіми «береттами» ганяються?

Дуже захотілося все розповісти цьому сміливому, відчайдушному хлопцеві, та й обов'язок вдячності начебто не дозволяв критися. Але, з другого боку, вплутувати у свої невеселі справи стороннього було б безвідповідально. Влад і без того вже добряче вклепався. Страшний Шурик уже мертвий, та Алтин говорила, що в нього має бути господар…

Соловйов виждав з півхвилини, знизав плечима:

— Не хочеш — не говори. Маєш право. Ти мені, Колю, життя врятував. Якби ти не торохнув цього кошмарика, він би мені точно кирдик зробив.

— Розумієте… — хвилюючись, почав Фандорін. — Розумієш, Владе, я не певен, що маю право втягувати тебе в цю історію… Вона така каламутна, заплутана. Я б навіть сказав, таємнича. І дуже небезпечна.

— Небезпечна — нехай би вже, не звикати, а от чужих таємниць не люблю, — скривився Влад. — Своїх дівати нема куди. Ти скажи, тобі чого в Шереметьєво треба? Хочеш чкурнути із ЕрЕф до сонячної Анталії або гостинної Чехії? Втомився від своїх товаришків, хочеш од них відпочити? Розумію тебе, Колю, особливо якщо вони всі на кшталт цього сеньйора. Може, є проблеми? Я поможу. Як тепер кажуть, умівши дерев'яні брати, умій і зелені віддавати. — Він коротко реготнув і перейшов на серйозний тон. — Ксива, віза — проблем нема. За добу зроблю. Вшивайся хоч у Нову Зеландію.

— Дякую, не треба. Документи в мене є. — Ніколас дістав із кишені свій паспорт, показав.

Влад розкрив червоно-золоту книжечку, заглянув у неї, присвиснув.

— Так ти в натурі бритіш. Ну, діла. Все одно, Колю, з Шереметьєвим краще зачекати. Ти упевнений, що ніхто не бачив, як ми з тобою чинили протиправну дію? Який-небудь дядечко з гаража в щілинку цікавився, бабуля пляшечки збирала, алкаш у кущиках пісяв? Вельми в тебе статура примітна із твоїм баскетбольним зростом. Наша ментура, звичайно, не Скотленд-Ярд, але якщо надійде орієнтування на дядю Стьопу іноземного вигляду, із зеленими смугами на щоках і дебільним виразом на мордалітеті, тебе ураз залигають. Посидь тихо день-два, а я з'ясую, в розшуку ти чи ні. Якщо тобі заховатися нема де, проси політичного притулку у Владика. Виручу. Давай, Колю, замовляй музику — Влад Соловйов виконає. Для нашого друга із сонячного Альбіону прозвучить патріотична пісня «Не нужен мне берег турецкий».

І справді заспівав — красивим, гучним баритоном:

Фандорін мовчав, розчулений і вражений. Хід його думок був приблизно таким.

Усе-таки в словах Достоєвського про всесвітню чуйність російської душі міститься велика незаперечна правда. Взяти хоча б цього Владика — здавалось би, маргінальний тип, за західними мірками, просто розбійник, а скільки чуйності й душевної широчіні в цьому новоруському флібустьєрі! Як тут не згадати стосунки Петруші Гриньова з кривавим і прекрасним Пугачовим. Той теж за заячий кожушок оддячив без міри й рахунку, невтримний у добрі так само, як і в злі. Ось яких типажів народжує руська земля! Тут і краса, і сила, і відчайдушність, і душевне благородство — при цілковитому зневаженні законів і норм суспільної моралі. Таж тільки-но ввігнав людині три кулі в голову, і ні найменших ознак рефлексії — сидить, співає.

— Ну що, надумав? — весело запитав новоявлений Пугачов, обганяючи праворуч міліцейську машину. Фандорін подивився назад, упевнений, що охоронці порядку негайно зупинять порушника. Та водій у кашкеті глянув на номери «ягуара» й тільки похитав головою.

— Ми з тобою, Владе, людину вбили, — тихо сказав Ніколас. — І ні про що інше я зараз думати не можу.

— Це в тебе, Колю, від ніжного англійського виховання. Ти, напевно, в дитинстві коротенькі штанці носив, і в школі у вас билися тільки до першої крові.

— А у вас хіба ні? — здивувався магістр.

— Я, Колю, виріс у Чорногорську. В нас, починаючи з молодшої групи, молотилися до повної відключки. Чув про місто Чорногорськ?

— Ні.

— Про нього мало хто чув. Параша, а не місто: тринадцять шахт, двадцять винних лабазів, дві туберкульозні лікарні, чотири кладовища і сорок тисяч виродків, бидла, котрому більше діватися нікуди. І якщо я пру на «ягуарі», якщо в мене офіс у палаці Добринських, двадцять шість свердловин на Ямалі, вілла в Сен-Тропезі та ще багато дечого, так це не тому, що я в школі добре вчився. А тому, Колю, що я рано зрозумів одну просту хріновину. — Він розлючено вдарив долонею по керму. — Якщо я, бидло, хочу прорватися зі скотинячого загону типу Шахта — Магазин — Сухоти — Могила, мені доведеться своєю довбешкою багато парканів протаранити. Я, Колю, парканів узагалі не визнаю. Куди мені треба, туди і пру. Влад Соловйов відступати не вміє. Якщо я щось роблю, то до краю, заганяю по саму рукоятку. Поставив собі мету — здохну, а свого доб'юся. Тільки раніше ті здохнуть, хто мені поперек дороги стане. А ставали поперек дороги багато хто. І здохли багато хто, тільки винний у цьому не я — вони. І твій товаришок сьогоднішній теж сам нарвався. У нас тут не Англія, але живемо ми, Колю, за англійським законом. Твій земляк придумав, Чарльз Дарвін. Закон такий: або вони тебе, або ти їх. А не хочеш жити за Дарвіном — сиди в Чорногорську, споживай сивуху та харкай чорною пилюкою.

Пристрасна промова чорногорського еволюціоніста справила на магістра належне враження — Ніколасу зробилося соромно, що він виріс у прилизаному Кенсингтоні, в дитинстві грав на флейті, а в одинадцять років хотів повіситись через те, що сер Олександер не купив йому поні.

Попереду і праворуч показався комплекс сірих прямокутних будівель, які блищали полірованими вікнами. Перед комплексом завмер бронзовий Гермес у балетній позі.

Соловйов розвернувся через суцільну розділювальну смугу й зупинився перед двоповерховим будинком із вивіскою «Кабакъ».

— Що це? — запитав Фандорін.

— Що написано — кабак. У мене, Колю, голова болить, тому що покійник пару разів здорово по ній умазав. Груди ниють. У роті солоно, зуб хитається. Треба полікуватися.

Ніколас здивувався:

— Але ж це не госпіталь?

— Цей заклад, Колю, належить мені, й тут є все: ресторан, бар, номери, а знадобиться — буде й госпіталь. До того ж «полікуватися» у нас означає — трошечки випити горілки.

— Я не вживаю спиртного. Зовсім.

— А хто вживає? — образився Влад, вилазячи з машини. — Я ж сказав: трошечки. Посидимо, познайомимося поближче. Пом'янемо дорогого покійника.

Самого ресторану Ніколас так до пуття й не побачив. На сходах, які вели з гардероба на другий поверх, їх зустріла дуже красива блондинка в строгому й елегантному костюмі — очевидно, кельнерка або розпорядниця.

— Здрастуй, Владику, — сказала вона грудним голосом і мило порожевіла.

— Привіт, Зінок. — Соловйов подивився на розпорядницю з неприхованим задоволенням. — Посади нас в одиночку. Зроби там усе, як треба, і щоб не заважали. Лади?

— Добре, Владику, — проворкотіла красуня. — Я сама обслужу. Їсти будете чи так, закусити?

— Ти неси, чого не жалко. Ми там вирішимо.

Судячи із столу, накритого в окремому кабінеті, Зінкові для Владика було нічого не жалко. За якісь п'ять хвилин довгий стіл, накритий на два куверти, був суціль заставлений графинами й закусками, з яких Ніколаса особливо вразив заливний осетер із шипастою мезозойською спиною. А три монументальні цебра з білужачою, севрюжачою та осетровою ікрою в магазині «Кавіар-хаус», який на вулиці Пікаділлі, певно, обійшлись би в декілька тисяч фунтів. Ніколас згадав, що останнього разу по-справжньому їв учора вранці, в готельному ресторані (апельсиновий сік, омлет із сиром, тост), і шлунок затріпотів короткими сластолюбними спазмами, а в роті відкрилася неспинна теча.

Зінок вишикувала перед Соловйовим чудернацьку шеренгу із кришталевих чарок, кожну з яких було по вінця наповнено прозорою вологою.

— Не п'ю двічі з однієї чарки, — пояснив Влад. — Понт у мене такий. Типу спадок важкого дитинства. Пацаном стільки водяри по колу навхильці видудлив, що тепер зробився фанатом індивідуалізму… Ну, чого сидиш? По першій — за те, що сидимо, а не лежимо, хоча могли б.

Як було за таке не випити? Тим паче що «лежати» Фандоріну, з усього, малося ще з учорашнього дня — упасти з даху архіву й більше вже ніколи не встати.

— Не сумнівайся, ботаніку, пий, — поквапив його Соловйов. — Воно і для нервів необхідно.

Коротким, хижим кидком він вилив вміст чарки в горлянку, і Ніколасу лишалося тільки наслідувати приклад господаря.

Нічого страшного не сталося. Зовсім навпаки — тепло стало, легко дихати. А після того як магістр з'їв солоних грибків, холодцю та шматочок фуа-гра, травмовані нерви справді відтанули.

— За зустріч двох цікавих людей, що знайшли один одного, мов куля дірку, — сказав Влад. — Давай-давай, не влаштовуй затор на дорозі. Регулювати рух буду я. Ось так, і огірочок наздогін. Зараз іще по одній, закусити — і стоп. Поки Зінуля організує гаряче, я тебе влаштую на постій.

Виявилося, що тут же, за поворотом коридору, є розкішно вмебльований номер — не гірший, ніж у п'ятизірковому готелі.

— Ти не думай, — говорив Соловйов, — я не дівок сюди воджу. Бачиш, письмовий стіл, комп'ютер навернутий. Іноді ліньки додому в Жуковку пиляти. Живу тут день, буває і два. Й ти поживи. Завтра буде ясно, шукають тебе пожежники й міліція чи ні. Ти кейса тут залиш, ніхто його не візьме.

— А пожежники чому? — запитав Фандорін, зробивши вигляд, що не розчув про кейс. Після дворазового зникнення заповітної валізки не хотілося розлучатись із нею ні на хвилину.

— Забув, що ти нерадянська людина, — махнув рукою Влад. — Вельми хвацько по-нашому шквариш. Віршик був такий, у дитсадку. Коротше, шукають усі — й пожежники, й міліція — якогось відморозка. Не пам'ятаю, що він там устругнув. Напевно, підпалив щось. Та біс із ним. Хату ти бачив, дорогу запам'ятав. Тепер ходімо назад. Час познайомитися ближче.

З Ніколасом відбувалися дивні, але не позбавлені приємності події. Він сидів, підперши голову, за столом, слухав, як знизу, з ресторану, долинають звуки акордеона і гарний, хриплуватий голос співає хорошу пісню про дороги, пил, туман і холоди-тривоги. Блейзер висів на спинці стільця, душительку-краватку було переміщено з шиї магістра на шийку пляшки. Простір навколо злегка погойдувався і підпливав, але це аніскільки не засмучувало Фандоріна — нехай підпливає. Ніколас знав, що він не зовсім тверезий, а така правильна самооцінка свідчила про те, що він не настільки вже й п'яний. Секрет був простим: розважливість і завбачливість. Не пити щоразу, коли загартований Влад перехиляє чарку, а проріджувати — двічі пропустив, потім випив; двічі пропустив — випив. Щоправда, Зінок виставила перед флібустьєром уже третю шеренгу…

Познайомитися ближче сповна вдалося. Фандорін тепер знав про нового друга все: Влад Соловйов — генеральний керуючий справами холдингу «Чорна гора», до котрого входять нафтогазовий концерн «Блек маунтін», парфумерні магазини «Мон-нуар», пивний завод «Шварцберг», завод для складання комп'ютерів «Курояма» і мережа розважальних закладів «Монте-негро» (до якої, зокрема, належить і чудовий кабак «Кабакъ»).

Розкрилася в усій своїй слов'янській безмежності й душа генерального керуючого.

— Жити, Колю, треба з хрускотом, як яблуко гризеш, — говорив Влад, розмахуючи рум'яним кримським яблучком. — Щоб сік навсібіч бризкав. Інакше на біса й кисень марнувати. Ти що, думаєш, офіс на Волхонці — це межа бажань Влада Соловйова? Шишкебаб! Унд морґен ді ґанце вельт[14], зрозумів? Кінцева мета ніщо, рух — усе, втямив?

— Втямив, — кивнув Ніколас, із цікавістю спостерігаючи, як стіл злегка підіймається над підлогою й опускається назад, підіймається й опускається — просто спірітизм якийсь. — Я, Владику, зрозумів одне. Ти — цілісна натура, ти людина Відродження. І я тобі заздрю. — Магістр прикро махнув рукою. — У тебе розмах, у тебе вітер у вухах, у тебе феєрверк. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Владик, звичайно, чудово все розумів — навіть краще, ніж сам Ніколас. Людина Відродження поклала другові руку на плече, з хрускотом з'їла яблучко й застережливо похитала пальцем:

— Ось тут, Колю, ти помиляєшся. Заздрити нікому не можна, пропаща це справа. Заздрить той, хто не своїм життям живе. Якщо ти живеш своїм життям, якщо робиш те, для чого тебе створив Бог, — він тицьнув кудись у стелю, — ти нікому заздрити не будеш. Я з тобою зараз без лажі говорю, без пацанства, по щирості. Ось ти хто, історик?

— Історик, — кивнув Ніколас і відпив із чарки.

— Так і будь істориком. Нащо тобі заздрити Владу Соловйову? Я ж, Колю, лиха людина. Розбійник. Я рано чи пізно скручу собі в'язи. З хрускотом, як і жив. А ти давай, книги пиши. Відкриття там роби. — Він невизначено погойдав у повітрі виделкою. — У вас в іс… Історичній науці бувають відкриття? Бувають? От і давай, ломи по повній, заганяй по рукоятку. Інакше який ти в біса історик?

Як це вірно! Фандорін навіть головою закивав. Цієї самої миті він прийняв рішення, що здалося йому простим і природним. Так, він нетверезий, але від цього рішення не ставало менш вірним. Адже правильність вибору усвідомлюєш не розумом, а серцем. Розум може помилитися, серце ж — ніколи.

Не можна залишати Корнеліуса, котрий безмовно простягає з темряви руку нащадкові, самотою. Треба не боятись і не відступати, як не боїться й не відступає Влад. Як Ніколасу жити далі, як почувати себе повноцінною людиною і ставитися до себе з повагою, якщо він одступиться від цієї таємниці, відмовиться від першої справжньої справи, котру подарувала йому доля?

Задихнувшись од почуттів, які переповнювали його, Фандорін тихо сказав:

— Так, Владе, у нас бувають відкриття. Іще які. Я тобі зараз таке розповім…

Він нахилився вперед, щоб розказати другові про заповіт Корнеліуса фон Дорна, про Ліберею та про боярина Матфеєва, але тут до кабінету заглянула Зіна, вона ж Зінуля й Зінок: підняла з підлоги серветку, обережно зняла із Владового плеча пірце зеленої цибулі, що невідомо як туди потрапило, й безмовно зникла.

— Владику, а вона ж у тебе закохана, — голосно прошепотів Ніколас, коли красуня вийшла. — Їй-богу. Ти бачив, як вона дивиться на тебе? О-о, річ тут не в тім, що в тебе багато грошей. Повір мені, вона до нестями захоплена тобою.

Соловйов зацікавлено озирнувся на двері.

— Хто, Зіночка? Ні, ти серйозно? Розумієш, Колю, в мене принцип: ніяких фіглів-міглів із персоналом, а то не робота — бардак виходить. Зіна тут адміністратором. Тямуща, я хотів її на казино кинути. Золото баба. Слухай, ти насправді гадаєш, що вона?..

Ніколас притис руку до грудей і для більшої переконливості заплющив очі.

— Сто пудів. Щаслива ти людина, Владику. І грошей у тебе без ліку, і красиві жінки тебе люблять.

— Це правда, — не сперечався генеральний керуючий «Чорної гори». — А знаєш, чому? Тому що я до них легко ставлюся — і до грошей, і до теличок. Пардон, до жінок. Тут, Колю, ціла філософія, я про це багато думав. Гроші — вони й справді живі. І їм у нас, мужиках, подобається те ж, що лялькам… Пардон, жінкам. І до баб, і до бабок треба ставитися легко, весело, але бе-ережно. Неуваги й недбалості вони не прощають, утямив? Часто говорять: містика грошей, таємниця жіночої душі. Не вір. Нема ніякої таємниці, там усе просто і зрозуміло. Ти, головне, поводься з ними, як із добрими товаришками. Не будь хамом, але й не роби з них фетиша. Ферштеест ду одер ніхт?[15] Любити їх можна, й навіть дуже можна, та не занадто діставай їх своєю любов'ю, притримуй. І вони самі до тебе потягнуться.

— Хто — гроші чи жінки? — уточнив Фандорін, який слухав із надзвичайною увагою.

— Обидва. Тобто обидві. — Соловйов замислився над граматикою, але так нічого й не придумав. — Вибач, Колю. На філософію повело. Ти мені хотів щось розповісти.

На-на-на-пам! На-на-на-пам! — запищав весільний марш удесяте, якщо не вп'ятнадцяте за вечір. Ніколаса не переставало вражати, як по-різному розмовляє Соловйов зі своїми невидимими співбесідниками: то малозрозумілим, але інтригуючим жаргоном, то з вишуканими мовними зворотами (на зразок «візьміть на себе труд» і «буду вам вельми вдячний»), то англійською, то німецькою, то взагалі якоюсь тюркською говіркою.

«Ренесансний тип, Бенвенуто Челліні», — думав Ніколас, милуючись тим, як артистично Влад вихиляє чарку й одночасно слухає телефон. Зазвичай розмова тривала не більше хвилини, але цього разу бесіда чомусь затягувалася. Соловйов нахмурився, забарабанив пальцями по столу.

— … Це точно? — сипав він короткими запитаннями —… І ім'я, і прізвище?.. А загальмувати не можна?.. Хто-хто?.. Той самий?.. Єгипетська сила! Ну, тоді все, капут. Понесе відстій по трубах… У кого на контролі?.. У самого?.. — І далі в подібному дусі.

Фандорін нетерпляче ждав. Зараз він розповість Владикові таке, що той зрозуміє: заняття історією можуть бути пригодою не менш авантюрною, ніж завзятий російський бізнес.

— Ось що, Колю, — сказав Влад, закінчивши розмову, його очі дивилися на Ніколаса серйозно й тверезо, ніби трьох шеренг чарок і згадки нема. — Справа пахне крематорієм. Мій чоловічок телефонував, із ментури. Я йому, як ми сюди приїхали, дзенькнув, звелів перевірити, чи нема геморою. Ну, щодо того, чи не засвітилися ми з тобою, чи не потрапили в розшук.

— Що, потрапили? — похолов Фандорін.

— Я — ні, а ти — потрапив. Ніхто нас там не бачив. Принаймні свідки поки що не об'явились. Але ми з тобою, Колю, облажались, як останні баклани. Не обшмонали покійничка. А в нього, суки акуратної, в записничку твоя фотокарточка, й на звороті написано: «Ніколас Фандорін», плюс назва готелю та ще якась адреса на Пироговці. Так що вибачайте, містер Фандорін, російський кордон для вас тепер на замку. — Влад зітхнув. — Ти, Колю, в розшуку, і в ломовому — за найвищим розрядом.

— Чому за найвищим? — слабким голосом запитав Ніколас. Потягся за чаркою, та відсмикнув руку — голова й так ледве слухалась, а тим часом справа набувала кепського повороту.

— Справа на контролі в міністра. Ти хоч знаєш, кого ми з тобою порішили? — нервово посміхнувся Влад. — Ні? Ну, тоді вважай сказане вище доброю новиною, бо зараз буде погана. Цей чудило з «береттою» — сам Шурик, король мокрушного замовлення. На дядю Васю з Конотопа він би не полював. Думаю, за Шурика на тебе зараз такі люди образяться, що поряд із ними МВС і карний розшук здадуться мамою й татом…

Фандорін розлючено потер долонею чоло, аби навколишній світ перестав легковажно погойдуватися.

— Я мушу здатися владі. Поясню, як усе трапилося. Це була самооборона.

— Авжеж, — кивнув Соловйов, — самооборона: три контрольні в черепок. Чи ти скажеш ментам, що це твій друг Владик його домочував?

— Ти що! — із жахом закричав Ніколас. — Я про тебе взагалі нічого не буду говорити! Скажу, що зупинив першу зустрічну машину, що номера не запам'ятав, водія не розгледів, що…

— У МУРі не бевзі сидять. Ти порозповідай їм, звідки в англійського історика знайомі на кшталт Шурика і в яких кембриджах тебе навчили суперкілера з його ж власної волини компостувати.

Фандорін похнюпив голову. Ситуація уявлялася зовсім безвихідною. Здатися міліції — значить, підвести людину, котра прийшла на допомогу в тяжку хвилину. Не здатися — перетворитись на злочинця-втікача.

— Коротше, так! — Влад стукнув кулаком по столу — дві порожні чарки перевернулись, із трьох повних розхлюпалася горілка. — Мені що Шурик, що МУРик, що міністр Куликов. Будеш припухати тут стільки, скільки треба. А як стихне, я тебе через Туреччину за фуфловою ксивою відправлю. Менти — біс із ними, вони тебе тут не знайдуть. Я тих, інших побоююся. Хто Шурика з повідка спустив. Говори, Колю, все, що знаєш, не муч. Я маю прикинути, звідки чекати накату, щоб вчасно окопатися.

Ніколас дивився на красиву людину Влада Соловйова й мовчав. Сьогодні в магістра історії був вечір мужніх рішень. Нещодавно він прийняв одне, відчайдушне за своєю сміливістю, а тепер визріло друге, ще більш безглузде.

Не буде нічого він розповідати хороброму флібустьєрові. І прихистком його не скористається. Тому що це було б страшенною підлістю. Досить того, що він утягнув у цю кепську історію Алтин. Що ж він, зовсім покидьок, губити тих, хто йому допомагає?

Повестись із Владом порядно й чесно можна було одним способом — зникнути з його життя, не наражати його на смертельну небезпеку.

— Чого ти мовчиш, пеньок ти англійський? — вибухнув Соловйов. — Думаєш, я тебе прикрити не зумію? Зумію, не дрижи. Ти не дивися, що я без охорони їжджу, не визнаю охоронців. Своє тіло біле якось я збережу сам. А якщо не збережу, дві копійки мені ціна. Та бійці в мене є, броньові. Я їх із Чорногорська імпортую, так що вони на мене, як на Господа Бога моляться… Ти чого такий білий? Занудило?

А зблід Ніколас через те, що зрозумів: не відпустить його Соловйов. З точки зору його флібустьєрської етики це було б зрадою. Утримає друга, що вскочив у халепу, хоча б навіть силоміць утримає. Замкне в номер з меблями червоного дерева й навернутим комп'ютером — церемонитися не буде. Допускати цього не можна.

Найефективніше спрацьовують найпростіші хитрощі. Ніколас згадав, як спритно він утік від містера Пампкіна, великодосвідченого радника з безпеки.

— Так, нудить, — сказав магістр, рвонув комір сорочки. Підвівся, навмисно похитнувся (валізку тримав у руці). — Недобре. В мене буває — напади алергії. Я до туалету.

— А кейс тобі навіщо?

— Там таблетки, — збрехав Ніколас. — Зараз прийму, і пройде.

Для правдоподібності блейзер довелося залишити на стільці. Там, у внутрішній кишені, паспорт. Навіщо йому тепер паспорт? От гаманець у кишені штанів — це добре.

Вийшов у коридор. Збіг униз сходами. Із ресторану доносилися протяжні звуки пісні «По диким степям Забайкалья». Співали два голоси — один усе той же хриплуватий, чоловічий; другий мелодійний, жіночий. Красиво виводили, та зараз було не до пісень.

Помахати рукою Зінулі, всміхнутися. Швейцарові тицьнути папірця. Все!

Ніч. Виявляється, вже ніч.

От так Ніколас, от так спритник, усіх перехитрив — як Колобок. І від діда втік, і від баби втік.

Як похолодало. Марш-марш! Подалі від «Кабака».

По ди-ких сте-пах Забай-калля! Лівою, лівою! Раз-два!

ДОДАТОК:

Лімерик, складений нетверезим Н. Фандоріним увечері 15 червня, під час утечі з «Кабака»: