Алтин-толобас

Розділ третій ЧОМУ ЛЮДИ НЕ ЛІТАЮТЬ, ЯК ПТИЦІ?

По освітленій завзятим червневим сонцем Пироговці, спритно лавіруючи між нечисленними перехожими, нісся на роликах іноземний чоловік баскетбольного зросту, в синьому блейзері з золотими ґудзиками, при червоно-зеленій шотландській краватці, з дорогим кейсом у лівій руці. На те, що це саме іноземець, вказувала сяюча, білозуба усмішка й розкритий путівник, затиснутий у правій руці туриста. Зрештою, й без того було зрозуміло, що молодик не з туземців — у Москві нечасто зустрінеш дорослого чоловіка респектабельного вигляду на роликових ковзанах. Проділ, що ділив зачіску рівно на дві половини, дещо порушився від зустрічного вітерцю, пряме світле волосся розтріпалось, але не катастрофічно — два-три помахи гребінцем, і пристойний вигляд буде відновлено.

Роликові ковзани були не звичайними, які можна купити в магазині, а зовсім особливими, виготовленими на спеціальне замовлення за 399 фунтів стерлінгів. Власне, навіть і не ковзани, а черевики на пористій платформі, у п'ятисантиметровій товщі якої таїлися коліщатка з титанового сплаву, дуже міцні та напрочуд вертляві. Коли Ніколасу спадало на думку перейти з чинного кроку на невагоме ковзання, він присідав навпочіпки, повертав маленькі важільці на задниках диво-взуття, і в нього, як у бога Гермеса, на ступнях виростали маленькі крила. В рідному місті Фандорін нечасто користувався автомобілем чи громадським транспортом — дивовижні черевики могли в лічені хвилини домчати його куди завгодно в межах Центрального Лондона. Не страшними були ні пробки, ні штовханина в метро. Та й для здоров'я корисно.

У Москві ж, яка вразила гостя столиці кількістю машин і недисциплінованістю водіїв, їздити транспортом, здається, було безглуздим — поїздка до архіву на таксі зайняла б куди більше часу й навряд чи вийшла б такою приємною. «Зовсім незрозуміло, — думав магістр, — як можна в мегаполісі з десятимільйонним населенням обходитися без дворівневих автострад?»

Ніколас читав багато цікавого про московський метрополітен, станції котрого навіщось побудовано у вигляді помпезних палаців, але недоладно було б починати знайомство з містом, про яке стільки чув і читав, з підземки.

Тому, вийшовши зі свого готелю (некрасивий скляний паралелепіпед, який до неможливості псував вигляд Тверської вулиці, та й номери гірші, ніж у поганенькому «бед-енд-брекфасті»), Ніколас побіжно глянув на червону стіну Кремля (потім, це потім) і рушив за картою в південно-західному напрямку. Промчав по Моховій вулиці спершу повз старий університет, де навчалися принаймні четверо Фандоріних, потім повз новий, де за Івана Грозного розташовувався Опричний двір. Задерши голову, подивився на кам'яну табакерку дому Пашкова — півтора століття тому тут була 4-та чоловіча гімназія, котру закінчив прадід Петро Ісакович.

Напроти заново відбудованого храму Христа Спасителя (сер Олександер завжди говорив, що ця голова велетня спотворювала образ Москви своєю неспівмірністю і що єдина добра справа нових руських — висадження в повітря цього страхітливого творіння) магістр пригальмував і визнав, що собор йому, мабуть-таки, подобається — за двадцяте століття будинки в місті підросли, й тепер масивний золотий шолом уже не виглядав як сторонній предмет.

Слід сказати, що настрій у Фандоріна був піднесеним, йому сьогодні взагалі все подобалось: і лагідна погода, й голосне дихання Першопрестольної, й навіть похмурі лиця москвичів, які несхвально поглядали на стрімкого ковзаняра.

Серце дзвеніло й тріпотіло від передчуття дива. В кейсі лежала ліва половина дорогоцінного листа, котрій незабаром належало з'єднатися зі своєю відсутньою частиною, здавалося, навіки втраченою. Хоча чому «здавалося»? Її й так було втрачено навіки — на цілих три віки. В Ніколаса було сьогодні подвійне свято: як у історика і як ув останнього в роду Фандоріних.

Чарівний день, воістину чарівний!

Учорашні події згадувались як прикре непорозуміння. Де був морок, насланий на мандрівника злою силою, щоб перевірити, чи несхибний він у своєму намірі досягти поставленої мети.

Учора дрімучий і ворожий ліс, який оберігав підступи до зачарованого граду, зімкнувся такою неприступною стіною, що лишалося тільки впасти у відчай.

Виявивши, що кейс, сховище всіх цінностей, зганьблено й випотрошено, магістр сяк-так повернув до життя товариша по нещастю, і обидві жертви газової атаки кинулися до купе провідника. Той сидів, пив чай і розглядав у чорному склі відображення свого непривабливого лиця.

Відіпхнувши Ніколаса плечем, містер Калинкінс закричав:

— На нас напали бандити! Це міжнародний тероризм! Мене й оцього британського підданого отруїли нервово-паралітичним газом! Викрадено гроші й речі!

Провідник ліниво повернувся, позіхнув.

— Це запросто, — сказав він, дивлячись на пасажирів без усякого інтересу. — Пошаливают. (Знову це слово, що не перекладається на жодну з відомих Ніколасу мов!) Залізниця за стирене відповідальності не несе. А то з вами, лохами, по миру підеш.

— А де двоє молодиків у спортивних костюмах, з якими вас бачив містер Фендорайн? — запитав сметаноторговець, впиваючись поглядом у дивно холоднокровного служителя. — В якому вони купе?

— Які ще молодики? — ліниво здивувався провідник. — Ні з ким я не розмовляв. Бреше твій містер. — І знову повернувся до свого відображення, поскаржився йому: — Хльобала роззявлять, козли. Пиши потім пояснення. Ідіть до чергового міліціонера. Він у третьому вагоні, ага. І дверці причиніть, дме.

До міліціонера латиш не пішов — сказав, марна річ, так що довелося Ніколасу вирушати до представника закону самому.

Лейтенант, якого Фандорін виявив у купе у провідниці третього вагона, спочатку й справді ніяких заходів уживати не хотів.

— Зрозумійте, за годину й десять хвилин потяг зупиниться у Пскові, — пояснював йому Ніколас. — Там злодії зійдуть, і відшукати вкрадене буде вже неможливо. Треба просто пройти по составу, і я упізнаю цих людей. Я певен, що це вони.

Обтяжлива розмова тривала досить довго, й було видно, що користі від неї не буде. Не мав англієць таких аргументів, через які міліціонер застебнув би ґудзики на мундирі, надів портупею та й вирушив обходити всі тринадцять вагонів замість того, щоб випити по четвертій і закусити.

Виручила довготелесого іноземця провідниця, підтвердивши тим правоту класичної літератури, що приписує російській жінці жалісливе та чуйне серце.

— Та буде тобі, Валь, ну чо' ти, не гноїсь, — сказала нездорово повна й хімічно завита правнучка некрасовських жінок. — Бачиш, біда в чоловіка, сходи. А я тим часом огірочків покришу, редисочку поріжу.

Спортивні молодики виявилися в шостому купе четвертого вагона, сусіднього з Ніколасовим. Їхали вдвох, ляпали по столу заяложеними картами. На столі стояли пивні пляшки.

— Це той самий костюм, — показав Ніколас лейтенантові на синій рукав із білою смугою. — Я переконаний.

— Документики пред'явимо, — суворо наказав міліціонер. — І речі теж. Маю заяву від іноземного громадянина.

Той, що старший, розвів руками:

— Які речі, командир? Ми з Серьогою в Неворотинській сіли, у Пскові виходимо. Ось, диви — два лящі в кишені, сигарети.

Слід оддати лейтенанту Валі належне: явно порушуючи права особистості та посадові інструкції, він обшукав купе, й навіть самих молодиків, але, крім двох в'ялених рибин, пачки «LМ», насіння та дріб'язку, нічого не виявив.

— Ну що? — запитав Валя в коридорі. — Далі підемо чи як?

— Я знаю! — вигукнув Ніколас. — Вони у змові з провідником із мого вагона! І речі напевно теж у нього! А в Пскові він їм передасть украдене, й вони вийдуть.

— Ні, — відрізав міліціонер. — Провідника шмонати не буду, собі дорожче. — І, поміркувавши, додав: — Без ордера не положено. Ви ось що, містере. Пишіть заяву, а потім у третій мені піднесете. Бувайте.

І Ніколас лишився сам, киплячи від безсилої люті.

Час, час добігав кінця! До зупинки у Пскові лишалося не більше чверті години. Можна було, звичайно, зайняти пост у тамбурі й спробувати застукати підлого провідника на гарячому — коли той передаватиме здобич спільникам. Але що, коли в них придумано інакше? Скажімо, тицьне через відчинене вікно комусь, хто заздалегідь чекає на пероні, а Ніколас так і буде стовбичити в тамбурі.

«Міркуй, міркуй, — наказав собі магістр. — Упустиш лист Корнеліуса, більше його не побачиш. І ніколи собі цього не простиш».

Подумав хвилин п'ять, і з'явилась ідея.

Іще стільки ж пішло на гортання фольклорного записника та заучування деяких аргоїзмів з розділу «Маргінальна лексика».

Коли у вікні зачастили жовті вогні, даючи зрозуміти, що потяг перетнув межу чималенького міста, Фандорін без стуку відчинив двері службового купе, увійшов і нахилився над сидячим провідником.

— Ну що, містере, відшукав барахольце? Та ти пошукай ліпше. Може, сам куди запхав та забув? Із цього діла буває. — Нахаба клацнув себе по горлянці й спокійно посміхнувся, здається, цілком певний у своїй безкарності. — Вийдіть-но, громадянине. До станції під'їжджаємо. Гоу, гоу, шнель!

Ніколас поклав неприємному чоловікові руку на плече, міцно стиснув пальці й вимовив співучим голосом:

— Борзеешь, вша поднарная? У папы крысячишь? Ну, смотри, тебе жить. [ «Борзеть» = втрачати відчуття міри, зариватися; «вша поднарная» (образл.) = нижча ієрархія тюремних ув'язнених; «папа» = шанована людина, злодій у законі; «тебе жить» (погрозл.) = тобі не жити.]

Справлений ефект був певною мірою схожим із реакцією містера Калинкінса на виконання англійцем пісні про Батьківщину, тільки, мабуть, разів у двадцять сильнішим. Ніколас ніколи не бачив, щоб людина миттєво робилася білою як крейда, — він завжди вважав, що цей вираз належить до галузі метафористики, одначе ж провідник і справді раптом зробився зовсім білим, навіть губи набрали світло-сірого відтінку, а очі заморгали часто-часто.

— Братан, братан… — заплямкав він губами та спробував підвестися, але Фандорін стиснув пальці ще сильніше. — Я ж не знав… В натурі не знав… Я думав, лох заморський. Братан!

Тут згадалася ще парочка доречних термінів із записника, які Ніколас успішно і вжив:

— Сыскан тебе братан, сучара. [ «Сыскан» = співробітник карного розшуку, ширше — міліціонер; «сучара» (презирл.) = злодій, що підтримує контакти з міліцією.]

Зараз важливим було не сфальшивити, не помилитись у вживанні слів, тому Ніколас нічого більше не говорив — просто простягнув до носа лиходія розкриту долоню (другу руку, як і до того, тримав у нього на плечі).

— Ну?

— Щас, щас, — заметушився провідник і поліз кудись під матрац. — Все цілісіньке, у найліпшому вигляді…

Оддав, оддав усе, вкрадене із кейса: і документи, й портмоне, й ноутбук, і, найголовніше, безцінний конверт. Заразом повернув і вміст гаманця містера Калинкінса.

Відьомський ліс похитнувся перед рішучістю поборника і розступився, пропускаючи його далі.

Можна було пояснити те, що сталося, й інакше, не містичним, а науковим способом. Професор колоніальної лінгвістики Розенбаум завжди говорив студентам, що точне знання ідіоматики та прецизійне дотримання нюансів мовного етикету стосовно оказійно-побутової й станово-поведінкової специфіки конкретного соціуму здатне творити чудеса. Воістину лінгвістика — королева гуманітарних дисциплін, а російська мова не має собі рівних за лексичним багатством та багатобарвністю. «Ти одна мені підтримка та опора, о велика, могутня, правдива й вільна російська мово! — думав Ніколас, повертаючись до купе. — Не можна не вірити, щоб таку мову не було дано великому народу».

На територію архівного містечка, вмістилища державної та культурної пам'яті Російської держави, Ніколас ступив зі священним трепетом — дух перехоплювало при думці про те, які скарби зберігаються за цими сірими стінами з підсліпуватими щілиноподібними віконцями, й десь там, тепер уже рукою подати, сірий аркуш, на котрому Корнеліус фон Дорн виводив буквиці чужою, нещодавно опанованою мовою.

Після півгодинного стояння в черзі за пропуском і скрупульозного огляду, якому постовий міліціонер, у бронежилеті й з автоматом, піддав кейс відвідувача, Фандорін врешті опинився в Центральному архіві стародавніх документів. Для цього довелося перетнути затишний, тінистий двір і потім попетляти між цегляних штабелів, бочок із фарбою і величезних котушок кабеля — у будинку тривав ремонт.

Його слід було б зробити років на п'ятдесят раніше — це Ніколас зрозумів, коли підіймався широкими сходами, в давні часи, мабуть, величними, а тепер сумно зубожілими: мармурові сходини стерлися, перила облупилися, від статуй і дзеркал, котрі колись прикрашали прогони, лишилися тільки порожні ніші та сиротливі постаменти.

Було зрозуміло, що архів уражено гіршою із хвороб, які тільки можуть спіткати наукову установу, — катастрофічними злиднями, а то й цілковитою відсутністю фінансування. Фандорін співчутливо огледів розсохлі шухляди каталогу, з'їдені міллю штори на високих вікнах, дірявий лінолеум і зітхнув. Недарма частенько говорив сер Олександер, що життя нових руських було б куди більш терпимим, якби вони поважали минуле своєї країни. А минуле перебувало саме тут, у цих старих стінах — ніс магістра історії, чутливий до запаху Часу, відразу вловив непідробність цього магічного аромату.

Навіть у кабінеті директора меблі були обшарпані та убогі.

Станіслав Кіндратович Вершинін, медієвіст із світовим іменем, зустрів британського колегу з усією можливою гостинністю.

— Як же, як же, пам'ятаю ваш запит, містере Фандорін, — сказав він, садовлячи гостя у витерте до білястості шкіряне крісло. — Половина документа, знайдена в Кімрах, так?

— У Кромешниках, — виправив Ніколас, шанобливо дивлячись на сократівську лисину автора коментарів до «Вичегодського літопису».

— Так-так, у Кромешниках. Підвал Матфеєвських палат, пам'ятаю.

Директор зняв трубку чорного телефону (такий апарат у Лондоні можна було зустріти лише в антикварному магазині), покрутив диск.

— Максиме Едуардовичу, голубчику, чи не могли б ви до мене зайти? — запитав Вершинін, лагідно всміхаючись невидимому співбесіднику. — Приїхав англійський дослідник містер Фандорін… Так-так, із приводу кромешниківської знахідки. Пам'ятаєте, ми відповідали на запит?.. Ну от і чудово.

Поклавши трубку, пояснив:

— Максим Едуардович Болотников, головний спеціаліст відділу обробки. Все поповнення фондів проходить через нього. Прекрасний палеограф і, між іншим, блискучий знавець сімнадцятого століття. Зовсім іще молодий, а вже чотири монографії видав і докторську захистив по Тушинському Злодію, Марії Мнішек і Злодійчуку. Уявляєте, — Станіслав Кіндратович зі значенням підніс палець, — його до Стенфорда запрошували, на величезну зарплату — відмовився. Патріот! Це у нас нині рідкість. Вірить у Росію. Нове світило, можете вже мені повірити. Наш архівний Моцарт.

Архівний Моцарт щось не поспішав приходити на поклик начальства, і для заповнення паузи директор завів розмову про бідування своєї установи — очевидно, помітив, як іноземець поглядає на криві стелажі та ветхий килим.

— … А в минулому кварталі взагалі жодної копійки, — вів Вершинін нескінченну жалібну оповідь. — Зарплата у старшого наукового двісті п'ятдесят тисяч, і ту затримують! П'ять апаратів для мікрофільмування зламані стоять, полагодити ні на що. Ксерокс закомизився — це взагалі трагедія. Та що ксерокс, прибиральницям платити нічим. А прибиральниці, знаєте, не наш брат історик, вони безкоштовно працювати не будуть. Стид і сором, скільки пилюки завелось. Я вам, голубчику, добру пораду дам. Не ходіть ви до нас сюди таким франтом, та ще й при краватці. Пожалійте піджак і манжети. У курточці, у джинсах — якраз буде.

Ніколас був уражений тим, що директор архіву дає малознайомій людині пораду, та ще й з такого інтимного приводу, як стиль одягу. Трохи подумавши, магістр вирішив, що це, хоча й безцеремонно, зате дуже по-російськи, можливо, навіть симпатично.

— Отаке в мене становище, гірше губернаторського, — обеззброююче розвів руками Вершинін. — Без грошей працювати дуже, дуже важко. А що поробиш? У держави грошей нема. Що б ви зробили на моєму місці?

І розчулений Ніколас не витримав. Вершинін дав йому пораду першим, та й до того ж сам запитує. Треба допомогти.

— На вашому місці, пане директор, я зробив би ось що, — все ще трохи ніяковіючи, почав Фандорін. — По-перше, я не розумію, чому архів дозволяє дослідникам користуватися своїми унікальними фондами безкоштовно. Замість того, щоб обмежувати доступ у ваші читальні зали, відсікаючи бездіяльно цікавих і приймаючи тільки спеціалістів, ви могли б розчинити двері для всіх бажаючих, але ввести при цьому невелику абонентську плату. Я з охотою заплатив би за честь попрацювати у вашому читальному залі. А по-друге, я впевнений, що багато моїх колег заплатили б куди більш істотні суми, якби ви приймали замовлення від приватних осіб на проведення того чи іншого дослідження. Скажімо, мені потрібно зісканувати необхідний документ і ще проглянути стовпці Іноземського, Рейтарського та кількох інших приказів з певної досить вузької теми. Ця робота забере в мене тиждень, плюс до цього я витратив і ще витрачу чимало грошей на квитки, готель тощо. Повірте, я із задоволенням заплатив би одну чи навіть дві тисячі фунтів, якби це завдання виконав для мене хтось із ваших чудових фахівців…

— А що ж, прекрасна ідея, — пожвавішав директор. — Звичайно, виникне маса фінансово-бюрократичних труднощів, але гра варта…

Він не встиг договорити — у двері постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, ввійшов елегантний, стрункий брюнет у модних вузьких окулярах і зі спортивною сумкою в руці. Із сумки стирчали рукояті двох тенісних ракеток.

— Станіславе Кіндратовичу, — невдоволено сказав брюнет, побіжно глянувши на Фандоріна, — я ж прохав мене відпустити раніше. В мене турнір на Петровці.

— Так-так, — вибачливим тоном відповів директор, — пам'ятаю, голубчику. Але ось прибув містер Фандорін, із британського Королівського історичного товариства. Допоможіть йому добути оту цидулку зі сховища, а то примусять до завтра чекати. Незручно — гість усе-таки. До речі, познайомтесь — Максим Едуардович Болотников, Ніколас Фандорін. Ось бачите, голубе, який солідний супровідний документ, з гербом і водяними знаками. Як воно там було? — Вершинін надів окуляри й зачитав із рекомендаційного листа (вимова в нього була просто жахлива): — «… please give every possible assistance to Sir Nicholas A. Fandorine, M. A., Bt.». Просять надати усіляку підтримку. До речі, пане Фандорін, що таке «М. А.», я знаю — це «магістр гуманітарних наук», а от що таке «Bt.»? Яке-небудь вчене звання чи нагорода?

Ніколас болісно почервонів. Учений секретар Товариства, давній покровитель і доброзичливець, у гонитві за більшою переконливістю явно перестарався. Навіщо це потрібно — «Sir, Bt.»?

— Ні, Станіславе Кіндратовичу, «Bt.» значить «баронет», спадкоємний титул, — сказав Болотников, розглядаючи англійця, буцімто був експонат кунсткамери. — Як Баскервіль, пам'ятаєте? Якщо мені не зраджує пам'ять, титул баронета був вигаданий Яковом І для поповнення королівської скарбниці. Всякий бажаючий міг облагородитися, внісши щось близько тисячі фунтів.

Ніколас, який знемагав одразу від двох неприємних почуттів — ніяковості й заздрості до блискучої ерудиції молодого світила історії, — промимрив:

— Це ви говорите про стародавніх баронетів, восьмих чи навіть десятих у своєму родоводі. Таких у наші часи лишилося мало. Я ж тільки другий баронет, першим був мій батько. Він не купував титулу, королева зробила батька баронетом за досягнення в медицині…

Безглуздо вийшло, недостойно — ніби він за сера Олександера виправдовувався.

Коли вийшли з директорського кабінету, Болотников насмішкувато запитав:

— Так як вас правильно називати? «Сер Ніколас» чи «сер Фандорін Другий»?

— Якщо вас не обтяжить, називайте мене просто Нік, — попрохав магістр, хоча терпіти не міг скороченої форми свого імені.

Моцарт подивився на годинника й насупився.

— Ось що, сер Нік, я посаджу вас у своєму кабінеті, а сам спущуся у сховище. Доведеться почекати — поки знайду потрібний опис, поки відшукаю справу… Чорт, до першої гри запізнюся. Ще в пробці настовбичишся… Залишу тачку, махну на метро.

Останні фрази було вимовлено впівголоса й адресовано явно не Ніколасу, а самому собі.

— Скажіть, Максиме Едуардовичу, — не впорався з цікавістю Фандорін, — пан директор говорив, що вам пропонували місце в Стенфорді, та ви відмовились. Чому? З патріотизму?

— Який до дідька патріотизм! — Болотников подивився на Ніколаса, наче на розумово відсталого. — Я фахівець з російської історії та палеографії. Всі важливі документи з моєї спеціальності перебувають у Росії, не в Стенфорді. Й наукові відкриття, значить, теж робляться тут. Нехай до Стенфорда їдуть ті, кому танхаус і гольф-клуб важливіші науки… Ви привезли вашу половину листа? Дозвольте поглянути.

Ніколас обережно дістав із кейса спеціальний вузький конверт, із конверта — цупкий, нерівний по краях і обрізаний посередині аркуш.

Максим Едуардович, зосереджено зсунувши брови, поплив по ньому очима.

— Ось тепер остаточно пригадав. Жахливий почерк, довелося поморочитися.

— А мені ж бо тим паче, я не палеограф! — вигукнув Ніколас.

— Самі ж хоч впораєтесь? — недовірливо подивився на нього Болотников. — Чи допомагати доведеться?

«Ось він, істинно російський характер», — подумав Фандорін. Зовні чоловік непривітний, колючий, можна сказати навіть неприємний, а яка готовність прийти на допомогу. Запропонував ніби неохоче, та видно, що, коли попросити, не відмовить.

— Спасибі, допомога не знадобиться. Тепер у мене є «Scribmaster», він виконає всю роботу за мене.

— Хто-хто?

І Ніколас пояснив про свою надзвичайну криптографічну програму, створену спеціально для розшифровування середньовічних рукописів. Болотников слухав і тільки головою хитав.

— Усе вам, західникам, дістається на блюдечку. Гаразд, сидіть — чекайте. Хвилин сорок знадобиться, а то й година.

І Фандорін лишився сам. Сів на стілець, але через секунду підхопився й заметався по крихітному кабінетику.

Господи, невже за сорок хвилин або за годину в його руках буде повний текст заповіту родоначальника російських Фандоріних?

Велика, істинно велика мить!

Минуло не сорок хвилин і не година, а всі дві, перш ніж Болотников повернувся. В руках у нього була тонка коленкорова тека, побачивши яку, Ніколас зробився ще червонішим. Річ у тім, що від великої кількості старих і запилених книг, якими суціль було заставлено полиці в кабінеті головного спеціаліста, в бідолашного магістра почався напад його завсідної алергії: на щоках виступили гігантські багрові плями, засльозились очі, а ніс перетворився на якесь артезіанське джерело.

— Це вода? — прогугнявив Фандорін, маючи на увазі: «Це вона?»

— Працівнички, — сердито пробурчав Максим Едуардович, кладучи теку на стіл. — Запхали не на ту полицю, ледве знайшов. Розпишіться ось тут.

— Зараз…

Ніколас винувато всміхнувся — від хвилювання підпис на бланку отримання вийшов кривим.

— Уперед, сер, — поквапив його Болотников. — На вас очікують великі відкриття. Ну ж бо, складайте свої половинки. Я тільки погляну, чи сходяться вони, й побіжу.

Фандорін дивився на сіру, скромну теку з приклеєним ярличком «Фонд 4274, Кромешниківський тайник, 1680-ті рр. (?), 1 од. збер., опис 12» — і все зволікав розв'язувати шворочки. Звідки це: «И развязать в опочивальне заветный милой поясок?» Як пальці дрижать — іще чого доброго надірвеш ламкий папір.

Опанувати себе. Саме пора скласти який-небудь лімерик.

— Та що ж ви? — не витримав Болотников. — Я й так он скільки часу вгатив. Дайте я сам.

Злегка відштовхнув плечем британця, котрий ворушив губами, смикнув за шворочку й обережно видобув із теки вузький аркуш.

— Де ваша половина? Давайте сюди.

Склав обидва фрагменти на столі, й одразу стало зрозумілим, що вони становлять єдине ціле. Щоправда, на правій половині папір зовсім не пожовк, а літери вицвіли значно менше, але через те, що документ триста років пролежав у цілковитій темряві й ліпше зберігся. Стан був чудовим, тільки в одному місці, на лівій частині біля стику, чорніла невелика дірка, проїдена ненаситним Часом.

Максим Едуардович уважно подивився на відтвореного листа, задоволено кивнув.

— Оце він. Якщо без вашої хитромудрої програми, то мороки мінімум на годину. Коли закінчите, кабінет зачиніть. Теку здайте до читальної зали, ключа залиште на вахті. Гаразд, я побіг — хоча б кінчик турніру застану. Бажаю історичних сенсацій.

Із цим іронічним побажанням архівний Моцарт пішов собі, залишивши Ніколаса наодинці з заповітом пращура.

— Дякую. До побачеддя, — пробурмотів Фандорін із явним запізненням, коли двері вже зачинилися. Зосереджено шморгаючи носом, він почав розглядати перший рядок.

Далі справа не пішла — з розгону прочитати каракулі капітана фон Дорна не вдавалося.

Що ж, на те й існує науковий прогрес.

Магістр склав половинки рівніше, ввімкнув комп'ютер, під'єднав ручний сканер і натиснув кнопку «scan».

Ніколас хотів було розпочати розкодування негайно, та очі сльозилися від клятої пилюки, а з носа текло так, що, мабуть, розумнішим було відкласти цей захоплюючий процес до повернення в готель. Адже тепер лист нікуди не дінеться — його можна й роздрукувати, й перетворити в зручний для читання текст.

Швидше в готель! І не на роликах, а на метро — не до прогулянок.

Ніколас здав теку та ключ, а перед тим як покинути архів, зазирнув до туалету — промити сльозаві очі, висякатися, та й узагалі наспіла така необхідність.

Він стояв біля пісуара, дивлячись перед собою в кахляну стіну й мрійливо всміхався. У голові вертівся дитячий віршик: «Пташко, я піймав тебе, не втечеш із сіті. Не розстатись нам тепер вже нізащо в світі».

Кейс був тут же, поряд, на підлозі.

Рипнули двері, до туалету хтось увійшов. Фандорін не озирнувся — навіщо?

М'які, майже беззвучні кроки. Так ходять у спортивному взутті, на гумовій підошві.

Легкий шурхіт — і кейс раптом зник із поля Ніколасового кутового зору.

Тут уже він озирнувся — й побачив щось неймовірне.

Якийсь чоловік у кедах, у жовто-зеленій картатій сорочці (в радянській літературі такі називали ковбойками) й синіх полотняних штанях із заклепками спокійнісінько прямував до виходу, несучи «самсонайт».

— Постривайте! — крикнув Фандорін, нічого не розуміючи. — Це мій! Ви, певно, помилилися!

Незнайомець ніби й не чув. Відчинив двері й шукай вітра в полі.

Знадобилося декілька секунд на те, щоб дати лад брюкам — не бігати ж із розстебнутою ширінькою. Коли Ніколас вискочив у коридор, викрадач був уже біля сходів.

— Та стійте ж! — закричав Ніколас. — Що за безглуздий жарт!

Картатий озирнувся.

Молодий. Світле, навскоси зачесане волосся збоку звисає на лоба. Звичайне, нічим не примітне лице. Старомодні окуляри, такі носили років тридцять тому.

Задерикувато посміхнувшись, злодій сказав:

— Гей, баскетболісте, побігаємо наввипередки? — І вистрибом помчав угору по сходах.

«Звідки він знає, що я займався баскетболом?» — оторопів Ніколас, але тут же збагнув: ага, це він про мій зріст.

Це був псих, очевидний псих, без сумніву. Добре хоч униз не побіг, а то ганяйся за ним по всьому архівному містечку. Вгору по сходах бігти особливо було нікуди — вище другого поверху вже був дах.

Очкарик не дуже-то поспішав. Разів зо два зупинився, озирнувся на Ніколаса і, нахаба, ще й кейсом помахав, піддражнюючи.

Сходовий прогін закінчувався майданчиком. Псих штовхнув невисокі дверцята, й відкрився яскраво освітлений сонцем прямокутник. Очевидно, там і справді був вихід на дах.

Іще не усвідомивши до кінця ідіотську безглуздість казусу, що стався, Фандорін піднявся сходами.

— Кому розповісти — не повірять, — бурмотів він.

Сховатися на даху було нікуди, та викрадач і не ховався — стояв і очікував біля краю, зверненого не на Пироговку, а до внутрішнього двору.

— Все, побігали. Ви перемогли, я програв, — заспокійливо промовив Фандорін, обережно наближаючись до безумця. — Тепер віддайте мені кейс, і ми з вами побіжимо наввипередки у зворотному напрямку. Згода?

Злодій застиг спиною до пустоти, затиснувши кейс між ногами, й весело посміхався, здається, дуже задоволений собою. Тільки б не скинув кейс униз — ноутбук розіб'ється. Та й сам би не впав, кретин нещасний.

Ніколас з острахом заглянув за край. Будівля була хоч і двоповерховою, але старого, розгонистого спорудження, так що летіти вниз було добрячих футів сорок. І переломами не відбудешся: через ремонт увесь двір, упритул до стін архіву, було заставлено будматеріалами, завалено якимось металевим мотлохом, залізноребрими сміттєвими контейнерами. Гепнешся — вірна смерть.

Заряд активності у психа, здається, вичерпався. Він стояв сумирно, дивлячись на Ніколаса все з тією ж добродушною посмішкою.

Фандорін глянув на нього зверху вниз, повільно показав на кейс:

— Якщо не заперечуєте, я візьму. Домовились? Ми так гарно з вами побігали. Ходімо назад.

— «Чому люди не літають, як птиці?» — спитав раптом картатий і пояснив: — Драматург Островський.

Ніколас здивувався:

— Що, вибачте?

— Пташку жалко, — плаксиво зморщив фізіономію безумець.

«Звідки він знає про пташку з віршика?» — ще більше здивувався Фандорін. А очкарик несподівано схопив його однією рукою за брючний пасок, другою за піджак і без найменшого напруження перекинув двометрового магістра історії через голову — вниз, назустріч гострим бетонним кутам і зазубреному іржавому залізу.

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним у Центральному архіві стародавніх документів у хвилини збентеження 14 червня близько полудня: