Алтин-толобас

Розділ сьомий ЇЖАЧОК У ТУМАНІ

— Так, — резюмувала Алтин Мамаєва, дослухавши історію, котру Ніколасу останнім часом доводилося викладати, виходить, уже вдруге (через що розповідь не зробилася хоча б трохи більш правдоподібною). Одне з двох: або ти заплішений дурень, або ти мені ліпиш горбатого.

Ніколас замислився над запропонованою альтернативою. З першим варіантом було зрозуміло, але що таке «ліпиш горбатого»? Виходячи з логіки, цей вираз має означати «говориш неправду».

— Я ліплю горбатого? — перепитав Фандорін, зробивши ображене лице. — Ви хочете сказати, що я жену туфту?

— Сто пудів, женеш, — суворо відповіла Алтин. — Лохом прикидаєшся.

«Значить, про «горбатого» вгадано вірно, — зрозумів Ніколас. — А «лох» — одне з найуживаніших новоруських слів — означає «недалека людина», «дилетант», або «жертва обману». Очевидно, від німецького das Loch[9]. Цікавою є етимологія виразу про «горбатого». Майже не викликає сумніву, що воно недавнього походження й пов'язане з Михайлом Горбачовим, який у росіян отримав репутацію базіки та обманщика. Треба буде потім записати».

— Я заплішений дурень, — сказав Ніколас. — Однозначно. Сто пудів.

Магістр сидів на кухні мікроскопічної студіо, куди чудова рятівниця привезла його просто із Софійської набережної. В машині на запитання: «Куди ви мене везете?» — вона відповіла незрозуміло: «В Бескудники». Помовчавши, додала: «Треба тебе сховати. А то відірвуть макітру, так я й не дізнаюся, що ти за хрін з бугра. Ану давай колись, а то зараз назад на набережну відвезу».

І Ніколас почав колотися. По-перше, тому що відчував до Алтин Мамаєвої, котра впала з неба, вдячність. По-друге, він зовсім не хотів, аби вона відвезла його назад на набережну (хоча погрозу, слід гадати, було виголошено не всерйоз). І по-третє, не було причини критися. Цілком можливо, що міс Мамаєва знала про те, що відбувається, куди більше, ніж він.

Коловся він всю дорогу до вищеназваних Бескудників, які виявилися спальним районом, що суціль складався з брудно-білих панельних паралелепіпедів, і потім, поки підіймалися пішки на дев'ятий поверх (ліфт чомусь не працював), а завершувати довелося вже на кухоньці, за філіжанкою кави, котру господиня зварила швидко й діловито — так само, як вертіла кермо свого автомобільчика. Слухала вона не гірше, ніж містер Пампкін: мовчки й зосереджено. Не перебивала, запитань майже не задавала (тільки одного разу — спитала, хто такий боярин Матфеєв), лише чає від часу поглядала скоса на оповідача, ніби перевіряла, чи не бреше.

Тепер, у м'якому світлі червоного абажура, Ніколас зміг розгледіти дівчину з дивним іменем як слід.

Чорне, коротко стрижене волосся; чорні ж очі, мабуть, завеликі для худенького вилицюватого обличчя; широкий рішучий рот; ніс короткий і трохи кирпатий — ось який мала вигляд господиня бескудниківської квартири. І ще вона була якоюсь дуже вже маленькою, особливо в порівнянні з параметрами Фандоріна. Чи то чорна, стрімка ластівочка, чи то невелике, але аж ніяк не травоїдне звірятко — соболь або горностай.

Ось у чому незвичайність цього обличчя, збагнув Ніколас: за весь час дівчина жодного разу не всміхнулась. І, якщо судити з жорсткого обрису рота, навряд чи вона взагалі коли-небудь розтуляє губи в усмішці. Щоправда, Фандорін читав в одній статті, що середній росіянин за своє життя всміхається у три з половиною рази рідше середнього європейця, не кажучи вже про американців, які вічно скаляться. У тій же статті було написано, що російська похмурість викликана іншим поведінковим етикетом — меншою привітністю й послабленою соціальною роллю ввічливості, одначе Ніколас не вбачав великого гріха в тому, що усмішка в Росії не втратила свого первісного значення й не перетворилася на пусту, нічого не варту гримасу. В суперечках із обмовниками Росії магістр не раз говорив: «Якщо росіянин усміхається, значить, йому насправді весело або співбесідник йому дійсно подобається. А якщо посміхаємося ми з вами, це всього лиш означає, що ми не соромимося свого дантиста». Неусмішливість маленької господині маленької квартири підтверджувала цю теорію. Дівчині не було весело, й Ніколас їй не подобався — от вона й не усміхалась.

Та гаразд, нехай. Але те, що Алтин Мамаєва, отримавши всі відомості, які її цікавили, не визнала за потрібне дати гостеві необхідні пояснення чи хоча б до пуття відрекомендуватися, було прикро.

— Я дуже вдячний вам, — уже не вперше сказав Ніколас. — Ви з'явилися там, на набережній, вчасно, однак…

— Іще б не вчасно, — неуважливо перебила вона, зосереджено розмірковуючи про щось. — Таймінг був супер. На пару секунд пізніше, й той виродок тебе точно кокнув би. Бачив, яка в нього залізяка була в руці?

— Нечітко. — Фандорін пересмикнувся, відганяючи жахливий спогад, і ввічливо, але твердо нагадав: — Ви ще не пояснили мені, як і чому…

Алтин знову перебила його, здається, щось вирішивши:

— Будемо пульпувати.

— Що? — не зрозумів він.

Tут вона вимовила і зовсім якусь абракадабру, впившись при цьому йому в лице своїми блискучими очищами:

— Великий Coco.

— Вибачте?

— Coco Габунія, — продовжувала верзти нісенітницю нечемна панночка. — Бачу по витріщених фарах, що холодно… «Євродебетбанк»?.. Холодно. «Вестсібойл»?.. Знову холодно. Тоді в чому фішка? Не в'їжджаю… Не в боярині ж Матфеєві?

Ніколас відчув, що його терпінню надходить край. Скільки можна знущатися над людиною? То скидають із даху, то стріляють, то підстерігають із ножем, то поводяться, мов з недоумком. Все, enough is enough, або, як заведено говорити в нових руських, хорош.

— Іще раз дякую за допомогу, — манірно сказав магістр, підводячись, — і за чудову каву. Я бачу, що ніяких пояснень од вас я не діждусь, а мені треба шукати викрадений документ. Скажіть, як мені дістатися центру міста?

— П'ятдесят хвилин на 672-му до Савьоловської, — в тон йому відповіла Алтин Мамаєва. — Тільки автобус увечері ходить рідко. Та й, власне, ти що, зайцем поїдеш? У тебе начебто бабки по нулях — сам говорив.

Ніколас знов опустився на табурет, відчуваючи цілковиту безпомічність. Миршавка ж усілася на кухонний стіл, погойдала ляльковою ступнею в білій тенісній туфельці й оголосила:

— Тепер я говоритиму, а ти лови вухом, зрозумів?

— Що?

— Мовчи і слухай. Журнал «Телескопъ» знаєш?

— Так, це ілюстрований щотижневик. Подібний до «Таймса». Наша університетська бібліотека передплатила, я іноді зазираю.

— Так от, я в «Телескопе» працюю, скаутом. Є в редакції така ставка. Коли готується велика стаття або тематичне досьє, ми, скаути, збираємо та перевіряємо інформацію. Ну, щоб журналу не облажатись і потім по судах не паритись. Зрозумів?

Так, тепер Фандорін, здається, починав дещо розуміти. Ну, звичайно, Алтин Мамаєва — журналістка, як він одразу не здогадався? І чіпкий погляд, і натиск, і манера говорити. До того ж, у машині на заднім сидінні магістр угледів «кенон» з неабияким, професійним об'єктивом.

— Наш шеф-редактор вирішив зробити спецвипуск «Легалізація тіньової економіки» — про те, як перша стадія розвитку капіталізму, дика, переростає в другу, квазінормальну. У нашого журналу взагалі надзавдання — висвітлювати процес вростання Росії в цивілізацію. Ми не показуємо болячок суспільства і не посипаємо голову попелом, а фіксуємося на позитиві. Щоб люди читали журнальчик і думали: жити стало краще, жити стало веселіше.

— Це правильно, — схвалив Ніколас. — А то більшість ваших газет і журналів мають виражену схильність до мазохізму.

— От і Кузьма Свищ так вважає.

— Кузьма Свищ? Колумніст вашого журналу?

— Так, наш суперстар. Два бакси за рядок. Він має зробити профіль якого-небудь крутого бізнесмена, котрий був чорненьким, а тепер — біленький.

— Ну гаразд, а до чого тут я?

— Зачекай, англійцю, не жени тарантас. Спершу я поясню, до чого тут я, а там і до тебе черга дійде. Отже. Коли райтер говорить «уперед!», скаут бере ноги в руки і в бій.

— А райтер що робить?

— Поки що нічого. У нас чіткий розподіл функцій. До обов'язків райтера входить… Добре, це тобі по барабану.

— Що?

— Ну, до справи не має відношення. А має відношення до справи те, що мій райтер Кузьма вибрав у таргети Coco Габунію. Він у нас і буде лакмусовим папірцем.

— Coco? — повторив Фандорін. — Це ви про нього в мене запитували?

— Так. Великий Coco був спочатку кримінальним авторитетом, таким собі грузинським ґодфазером. Потім зайнявся бізнесом — ясна річ, не для того, щоб капусту полоскати. І так у нього прудко справа пішла, що кримінал йому нібито й не потрібним зробився — й без того гребе бабки совковою лопатою. Та й узагалі, часи змінюються. Епоха братків завершується. Одних закопали, а ті, що розумніші, самі перевиховуються. Зараз вигідніше й надійніше до конкурента не мочил посилати, а адвокатів-депутатів на нього нацьковувати. Загалом, відрадне явище. Coco — він розумний, тримає носа за вітром. Таким зробився зразковим членом суспільства, просто сльози душать. Голова правління «Євродебетбанку», спонсор культури, друг молодих спортсменів, сиріток з бабусями підгодовує, без митрополита й пари протопопів за стіл лобіо їсти не сідає. Взагалі, ідеальний об'єкт для статті «У розбійника лютого совість Господь пробудив». Але перш ніж Кузьма на своєму «маку» цю народну баладу виконає, я маю перевірити, чи справді Coco зробився таким білим і пухнастим, чи годиться він на нашу Дошку пошани, чи ліпше вибрати в тарґети когось іншого. Таке в мене завдання.

Ніколас подивився на Алтин з повагою. Виявляється, цій миршавці довіряють роботу, з котрою до снаги впоратися лише дуже досвідченому репортерові.

— Але ж це надзвичайно важке завдання. І, мабуть, небезпечне?

Господиня зневажливо стенула плечима:

— Маленька жінка не може ганятися за дрібною здобиччю.

Фандорін спробував прикинути, якого ж вона зросту, футів п'ять, не більше.

— Скільки у вас? Півтора метра?

— Більше, — з гідністю відповіла вона. — Півтора метра я переросла на цілий сантиметр. Що ти мене весь час перебиваєш? Я ж сказала: лови вухом і не цвірінчи.

— Так-так, прошу вибачення. Продовжуйте.

— Ну от. Побігала я, помацала, понюхала. Побалакала де з ким. Нібито все чистенько, ніяких скелетів у шафі. По банківських операціях норма, якщо не брати до уваги помірних вибриків з бюджетними грошима, та це в нас за великий гріх не вважають. Ну, деякі офшорні закарлючки — теж нецікаво. Зараз Coco через тендер на контрольний пакет «Вестсібойла» розшустрився. Іще б — шмат добрячий, у багатьох слина тече. Там, звичайно, всілякі хитрощі, нанайський реслінг, підставки, та нічого кримінального. Помірно брудний бізнес доби недорозвиненого капіталізму. Я вже хотіла дати Кузьмі відмашку — давай, мовляв, пиши. І тут раптом — бац! Викопала дещо д-дуже цікаве. — Алтин потримала ефектну паузу й азартно прошепотіла: — У нашого Мцирі, виявляється, дві СБ!

— Дві есбе? — спантеличено перепитав Ніколас. А що це — «есбе»?

— Служба безпеки.

— Навіщо керуючому банком служба безпеки? Це ж звичайна компанія, а не яка-небудь воєнно-промислова корпорація.

— Ну, служба безпеки є в будь-якому більш-менш солідному банку, в нас у Росії без цього не можна. Є СБ і в «Євродебеті». Все як належить: начальником колишній «гебешний» полковник, хлопчики в костюмчиках, спецапаратура, дозвіл на зброю — повний ажур. Але річ у тім, що Великий Coco має і другу СБ! — вигукнула журналістка. — Причому страшенно засекречену, про неї навіть Сергеєв не знає!

— Хто?

— Сергеєв — це «гебешник», який у банку безпекою керує. Про другу СБ у «Євродебеті» взагалі жодна душа не знає, крім самого Coco. Чим це пахне?

Фандорін подумав і відповів:

— Це пахне нелегальною діяльністю. Можна припустити, що пан Coco не покінчив зі своїм злочинним минулим і зберіг структуру, призначену для протизаконних операцій.

— От і я припустила. Коли так, то, скоріше за все, офіційна СБ — це ширма, а якщо треба кого-небудь покошмарити чи під землю загнати — у Coco свій «Ескадрон» є. Це вони самі себе так називають — мені одного разу вдалося на їхню переговорну хвилю настроїтися. Теж мені кавалеристи, — похмуро хмикнула вона. — Гусарів ескадрон летючих.

— Скоріше, як в Аргентині — «ескадрони смерті», — пробурмотів Ніколас, охоплений раптовим ознобом. — Це вони хочуть мене вбити, еге ж? Але за віщо? Чим я їм зашкодив? Про «Вестсібойл» я вперше почув од вас, клянуся!

— Господи, які ж ви, англійці, темпераментні, — похитала головою Алтин Мамаева. — Ти мені даси розповісти чи ні?

Присоромлений, Фандорін притулив долоню до грудей: мовляв, прошу вибачення, буду тримати себе в руках.

— Сьогодні зранку я прилаштувалася за однією з їхніх тачок, «опель-фронтера». Оце звірюка! — заздрісно зітхнула журналістка. — Поганяйся-но за нею на моїй гасниці.

— А мені здається, що ви маєте дуже добрий вигляд у вашому економічному автомобілі, — виявив галантність Ніколас — і не вельми покривив душею при цьому.

— На «фронтері» я мала б куди ліпший вигляд. — У голосі Алтин прозвучала непідробна гіркота. — Добре, пристойні дівчата на джипі не їздять — це попсово… (Магістр згадав нотатку із записника: «Попса, попсовый (сноб.) — вульгарний, плебейський, який має відношення до масової культури», вірогідно від «pop-art».) І потім, сьогодні моя «Ока» була в масть. Нікому із ділових людей і на думку не спаде, що їм може сісти на хвіст отака комашка. Знову ж, на «Оці» легко сховатися в потоці. А відірватися вони від мене не могли, тому що ледве повзли.

— «Опель» стежив за кимось? — блиснув проникливістю Ніколас. — І тому їхав повільно?

— Взагалі-то «ескадронці» були на трьох джипах: «фронтера», «паджеро» і «ґранд-черокі». Я це швидко вирахувала, хоча вони весь час мінялися. Страшно мені зробилося цікаво, кого це вони так пристрасно пасуть.

Фандорін сумно посміхнувся:

— Угадаю з однієї спроби. Довготелесого лоха в синьому блейзері. Так?

— Ні, не так… — Вираз обличчя Алтин зробився загадковим, ніби вона збиралася піднести співбесіднику якийсь дуже приємний сюрприз. — «Ескадронці» пасли синю «вісімку» з підмосковними номерами — дуже делікатненько, грамотно: ближче ніж на сто метрів не наближались, мінялися кожні три хвилини і все таке. А у «вісімці» за кермом, — вкрадливим тоном завершила журналістка, — сидів якийсь глистяк в окулярчиках типу «Дев'ять днів одного року» і картатій сорочині.

— Що?!

Од несподіванки Ніколас скочив на весь свій неможливий зріст і вдарився головою об дерев'яну розмальовану коробку, чомусь прикріплену до стіни кухні. Коробка гепнулась на підлогу, розсипалася на кілька дощечок, і по лінолеуму покотилася чвертка чорного хліба в поліетиленовому пакеті.

Алтин стримано прокоментувала те, що трапилось:

— Гарячий британський хлопець розхряпав мамину хлібницю. «Що, що», — перекривила вона. — Що чув. Я спершу взагалі не доганяла, що в цій комбінації ще і хтось третій бере участь. Все дивувалася, чому це «Жигуль» на 20 кілометрах повзе, а за ним і ми з братками. Так волоклися від самої Пєшков-стріт. І тільки за Зубовською площею, де перехожих мало, я вперше тебе угледіла. Взагалі-то могла б і раніше помітити таке чудо на роликах. — Сувора дівчина ледь смикнула кутиком губи, та все одно не всміхнулась.

— Так-так! — міркував Фандорін, потираючи забиту маківку. — Значить, я на роликах, за мною — сині «Жигулі», за ними — «ескадронці» на трьох джипах, а в хвості — ви на «Оці»? А я, як ідіот, кочу собі, визначними пам'ятками насолоджуюся…

— Авжеж, ціле собаче весілля. Я не знала, що й гадати. Хто цей каеспешний придурок у «Жигулях»? І хто ще більший придурок на роликах? Парад блазнів якийсь!

Магістр був уражений подібною дефініцією, що й продемонстрував легким зведенням брів, але Алтин продовжувала, наче й не було нічого.

— Зупинилися на Пироговці, напроти архівного містечка: «вісімка», широким трикутником джипи та скромненька нікчемна машинка — осторонь, якраз напроти облупленого будинку з кам'яними літерами вгорі «АРХИВЪ ДРЕВНИХ ДОКУМЕНТОВЪ. 1882».

Ніколас здригнувся, але нічого не сказав.

— Довго чекала, години дві, а то й більше. Каеспешник… Ну, це у нас раніше був такого типу неформальний рух. Клуб самодіяльної пісні, — пояснила вона, побачивши, що Ніколас нахмурився від незрозумілого слова. — Окуджава там, возьмемся за руки, друзья, вогнище-гітара. Все це неважливо. Цей твій нерозлучний приятель на них схожий чимось. Так от, Каеспешник посидів з півгодини в машині, потім йому на мобілу подзвонили, й він усередину ввійшов. Ці, «ескадронці», теж ну кудись надзвонювати. Потім нічого, заспокоїлися, сидять. Лише по черзі до сортиру бігають, є там у скверику. Я сиджу, смертельно заздрю. Думаю, все. Більше не витримаю. Як тільки баби детективами працюють? Мужикам — їм просто… — Здається, Алтин хотіла розвинути цю думку, та лише махнула рукою. — Коротше, відлучилася на п'ять хвилин — і ледве найцікавіше не проґавила. Як тебе та Каеспешника на дах занесло, не бачила, але кидок через голову спостерігала. Ефектна була картинка. Фантастика, що ти собі всі кості не переламав. Ти що, вмієш літати?

— Щось на зразок цього, — промимрив Фандорін.

— Ці, в джипі, засмикались — одні вискочили й забігали, вусатий, котрий у них за начальника, вчепився в мобілу. Я від гріха подалі від'їхала. Зателефонувала даішникові знайомому в комп'ютерний центр, попрохала номери «Жигуля» перевірити. Він каже — з учорашнього дня в угоні, спасибі за допомогу органам. Так, міркую. Значить, Каеспешник до тачки не повернеться. Сиджу, поглядаю на «ескадрон» із безпечної відстані. Один із них збігав до архіву, повернувся, пошушукалися про щось. Не ідуть. Годинник цокає, життя проходить, чергове пі-пі назріває. Потім виводить мент тебе. Я об'єктив наставила, зум витріщила, дивлюся. Бачу: стрибун з висоти йде цілісінький, тільки пика в зеленці. Тебе саджають у «канарку», і весільний кортеж рухається в зворотному напрямку, тільки тепер значно швидше, я на своїй «ферарі» мало не відстала. На Тверській, біля готелю, джипи знову розосередились. Двоє «ескадронців» за тобою пішли — вусатий і…

— Стоп! — закричав Ніколас. — Грузини, один із підкрученими вусами, другий у шкіряній куртці, так?

— Точно. Виходить, ти не такий лох, яким здаєшся. Зрисував їх?

— Значить, це було не випадкове везіння! — схвилювався магістр. — Вони спеціально чергували біля мого номера! Знали, що мене намагаються вбити, і в критичний момент прийшли на допомогу!

Алтин присвиснула:

— Тебе ще і в готелі намагалися пришити? Цікаве в тебе життя. Тепер зрозуміло, чому ти з «Інтуриста» таким м'ячиком викотився.

Не слухаючи, Ніколас поновлював підґрунтя подій:

— Вони не стежили за мною, ці «ескадронці», вони мене охороняли! Навіщо — незрозуміло, та це факт. І коли я перетинав Красну площу, а слідом за мною йшов убивця, мої охоронці теж були неподалік. Потім я на роликах одірвався від них. От і лишився без охорони.

— Авжеж, ти зі своїми роликами всім нам облом улаштував. Каеспешник дунув убік, до ГУМу, ми всі за ним — за тобою все одно було не поспіти. Ну а в магазині твій приятель мов крізь землю провалився.

— Так, це він уміє, — кивнув Фандорін, згадавши марні пошуки Очкарика в архівному містечку.

— «Ескадронці» покрутились-покрутились, побалакали по мобілі та й поїхали. Вигляд у них був кислий. Мабуть, отримали від Coco клізму.

Морщачи лоб, Ніколас вибудовував логічний ланцюжок далі:

— Вони не знали, де мене шукати. А от Очкарик здогадався, що я рухаюсь на Софійську набережну, до посольства. Зрештою, допетрати було не так уже й важко — куди побіжить британець, який залишився без документів і опинився в небезпеці? Треба гадати, що ця людина зайняла спостережний пункт напроти посольства і почала чекати, чи не вийду я. І дочекалася… Стоп! — стрепенувся магістр. — А як же ви опинилися біля посольства? Це не могло бути випадковістю! Ви ж навіть не знали, що я британець!

Журналістка подивилася на нього співчутливо, як на недоумка.

— Якийсь ти все-таки недокручений. Очевидно, травоїдне життя не йде на користь інтелекту, від цього ви, європейці, такі варені й тупуваті. Ти ж сам у мене запитував, де розташоване посольство Сполученого Королівства?

Так ось чому лице Алтин здалося йому непевно знайомим! Марія Шнайдер тут зовсім ні до чого.

Господи, просто дивно, що він до цього часу живий — неспостережливий, недогвинчений, недокручений. У записнику було якесь виразне означення для людини подібного складу, ще презирливіше, ніж просто «лох». Ага: «чайник некипяченый». Сер Ніколас О. Фандорін, М. A., Bt, Ч. Н. — ось як слід би іменувати себе на візитній картці.

— Будемо підбивати підсумки, — невесело сказав Ніколас. — Ясно тільки те, що професійний кілер хоче мене вбити, а якийсь сумнівний підприємець вставляє йому палиці в колеса. Що все це значить? Чим я догодив панові Coco і не догодив веселому чоловікові в окулярах?

Запитання повисло в повітрі.

— Третя година ночі, я падаю з ніг, — оголосила Алтин, зісковзнувши з кухонного столу на підлогу. — Деньок був повний фініш, забудьмося сном. Утро вечера мудренее.

Фандорін зітхнув:

— Мені це сьогодні вже говорили.

Усе-таки на столі було жорстко й незручно. Хоча в розкладеному вигляді він був і довгим, ноги все одно звисали, а подушка намагалася сповзти.

Існувала альтернатива — влаштуватися на підлозі, та вона вже розглядалась і її було рішуче відхилено.

— Ліжко в мене одне, до того ж дівоче, — сказала Алтин, коли вони перемістилися з кухні до кімнати. — Та ти на ньому в будь-якому разі не помістився б.

— Накидайте мені якого-небудь ганчір'я, і я чудово влаштуюся на підлозі, — відповів Ніколас. — Уже й місце пригледів — біля стіни, під величезними динаміками. Чи не впадуть?

— Ти до мишей нормально ставишся? — запитала господиня.

— Взагалі-то не дуже, — насторожився Фандорін. — А що, у вас є миші?

І сторожко покосився туди-сюди. У маленькій кімнаті було не дуже-то чисто: подряпаний паркет давно не протирали, на старовинному буфеті з різьбленими башточками сіріли розводи пилюки. Крім цієї монументальної споруди, що напевне пам'ятала графа Вітте-Сахалінського, тут було ще горезвісне дівоче ліжко, обідній стіл, верстатик із комп'ютером, величезна стереосистема, два телевізори один на одному (авжеж — журналістка) і один-єдиний стілець. Не сказати щоб затишно, а вже бардак (гарне слово, ще із колишніх, староруських часів) такий, що акуратний магістр тільки головою похитав. На підлозі лежали недочитані книжки і газети з коричневими колами від філіжанки, під стільцем валялася маленька кросовка, а на віконному шпінгалеті сушилася якась інтимна деталь дамського туалету.

— Не миші, а миша, — відповіла Алтин, дістаючи звідкись із-під ліжка стосик постільної білизни. — Її Алісою звати, вона живе он там, за буфетом. Я її сиром годую і печивом, «Ювілейним». Вона чужих соромиться, от і заховалась. Але вночі обов'язково вилізе знайомитись. Дуже допитлива, як я. Якщо ж ти не хочеш з нею знайомитись, я стіл розсуну, він довгий.

Так і розташувалися: вона на ліжку, він на столі. Погасили світло. Ніколас побажав господині добраніч, відповіді не діждався, деякий час було тихо.

Потім Алтин Мамаєва хмикнула:

— Ніколас Фандорін. Ну й ім'ячко! Тебе як друзі називають? Нік?

— Ні, давні друзі називають мене Ніф-Ніф. Це, коли знаєте, такий персонаж із…

— Знаю, — перебила вона. — В Росії теж книжки читають. Побільше, ніж у вас в Англії… Ні, я тебе Ніф-Ніфом називати не буду, на порося ти не схожий. Ти схожий на їжачка в тумані.

— Чому? — здивувався Ніколас. — Тобто, чому в тумані, зрозуміло. Але чому їжачок? Хіба я колючий?

— Називати тебе Миколою язик не повернеться, — задумливо продовжила вона, пропустивши запитання повз вуха — все-таки з вихованням у Алтин Мамаєвої не все було гаразд. — Який із тебе Микола… Ніколас — це щось із Діккенса. Буду звати тебе Ніка, о'кей? І перестань мені «викати», це тепер не в моді. Ти мене ще по батькові називай: Алтин Фархатівна.

— Так ви… тобто ти — татарка? — здогадався Ніколас.

Тепер пояснилися гострі вилиці та деяка мигдалеподібність очей.

— Це в мене батько був злим татарином, — похмуро відповіла вона. — Ощасливив ім'ячком. А за національністю я москвичка.

— Він справді був злим?

Фандорін уявив собі нещасне, безпритульне радянське дитинство: батько-алкоголік, комуналка, піонертабір. Тоді зрозуміло, чого бідолашна дівчина не навчилася всміхатись.

— Ні, неправда. Він був розумним. Хотів, щоб я не соромилася бути татаркою й загартовувала характер. От я і загартовувала… Гадаєш, легко бути Алтин Мамаєвою в бескудниківській школі? Поки маленька й дурна була, соромилася свого імені. Хотіла, щоб називали Аллою. Та через це тільки гірше дражнили. Золотухою. Якось я здуру похвасталась, що по-татарськи «алтин» — золото, а в мене до того ж і прищики були, — пояснила вона. — Ще Копійкою називали і Чвертькопійкою — це вже через зріст.

Жваве уявлення магістра вмить намалювало чорнявеньку дівчинку в синьому шкільному костюмчику та в піонерському галстуку — некрасиву, відлюдкувату, найменшу в класі.

— Гаразд, — незадоволено буркнула Алтин. — Автобіографію я тобі якось потім розповім. Якщо доживеш.

Ця жорстока ремарка повернула Фандоріна із сентиментального настрою до реальності. Він заворушився, зазітхав. Подумав: лежу на столі, мов покійник. А завтра, можливо, лежатиму на столі в морзі, вже ні про що не турбуючись. «А я, быть может, я в гробницы сойду таинственную сень».

Ні, якщо вже переходити на вірші, то ліпше хай буде лімерик…

Склавши хвацького п'ятивірша, він недбало поцікавився:

— А що ми робитимемо завтра? Ідеї є?

— Є, — відповів із темряви дзвінкий голос. — Я Каеспешника твого пару разів клацнула. З'їжджу до редакції, віддрукую фотки. Потім навідаюся до одного знайомого на Петровку, покажу. Може, щось і проясниться.

Тут думки магістра історії набули самоїдського напрямку. Ганебний контраст — маленька жінка великого калібру і здоровенний чоловік малого калібру (чорт би побрав лихомовство професора Крісбі). Як люблять говорити в телерекламі, відчуйте різницю: Ніколас на сантиметр не доріс до двох метрів, а наполегливе дівчисько на сантиметр переросло півтора метра. Метраж тут значення не має, істотними є тільки префікси — недо і пере. Ця крихітка розмовляє з ним так, ніби вона доросла, а він — підліток, при тому, що він, напевно, років на десять є старшим од неї.

«Вона справжній професіонал, — із заздрістю думав Ніколас. — У неї всюди є свої люди, вона стільки бачила, стільки знає. У неї цікава, небезпечна, справжня робота».

— А чим усе-таки займається скаут? — запитав він.

— У нас журнал нового типу, — почала розповідати Алтин. — Б'ємо конкурентів професіоналізмом. В інших редакціях журналіст усе робить сам: заводить джерела, збирає матеріал, перевіряє його, пише статтю. А наш шеф-редактор узяв на озброєння принцип Генрі Форда — кожен посідає на конвеєрі своє місце. Скаут — це фахівець зі збирання й перевірки інформації. Райтер — майстер концепції та стилю. Є хедлайнер — він відповідає тільки за заголовки. Є «йолоп» — тобто натуральний йолоп, освіта — заочний технікум фізкультури, йому платять зарплату, щоб він увесь номер прочитував і показував, де не врубується. Ці місця переписує адаптер, є у нас і така ставка.

— Але це нечесно! — обурився Фандорін. — Ти виконуєш основну роботу, ти ризикуєш, а слава і гроші дістануться твоєму Кузьмі. Подумаєш, райтер! Тут же не «Євгенія Онєгіна» писати. Невже ти виклала б зібрані факти гірше за нього? Та хоча б і гірше! Це твоя інформація, а не його!

Від потрясінь, пізнього часу та жорсткого ложа воля магістра ослабла, і його нестримно понесло у вічний вир — пхатися з порадами:

— Я не знаю, Алтин, до чого ти доберешся в цій химерній історії, та справа явно пахне сенсацією. Відомий банкір, який утримує загін бойовиків, професійний убивця, лох-англієць. Коли ми з тобою в усьому цьому розберемося, ти мусиш піти до шеф-редактора і сказати: «Хочете справжню бомбу? Карколомний матеріал, про який кричатимуть по всіх телеканалах? Є такий матеріал. Тільки писатиму я сама, без усяких райтерів. А якщо ні — до побачення, надрукую в іншому журналі». Вибач за безтактність, Алтин, але, судячи з твоєї квартири й машини, платять тобі в «Телескопі» небагато, так що втрачати особливо нічого. Ти лише натякни шефові, що це за матеріал. Ти просто не залишиш йому вибору! Він буде ідіотом, якщо відмовиться. Лохом!

Поліз із непроханою порадою і отримав по носі, як і заслуговував.

— Котись ти в Лох-Несс зі своїми порадами, — огризнулась Алтин Мамаєва, й на цьому розмова урвалась.

Прокинувся він од неголосного, але пронизливого звуку, походження котрого було незрозумілим, зате зміст очевидним — трапилося щось тривожне.

Ніколас розплющив очі, підвівся на столі (тіло, незважаючи на всі підстилки, отерпло й задерев'яніло), побачив порожнє ліжко, освітлене ранковим сонцем, і тільки тепер, заднім числом здогадався: це скрикнула Алтин.

Така емоційність була настільки не в характері маленької журналістки, що з Фандоріна миттю сон як рукою зняло.

— Алтин! — погукав він, зіскочив на підлогу й кинувся з кімнати в коридорчик.

Одягнена в рожеву піжаму Алтин обернулась. Яскравий промінь, який проникав із кухні, висвітлив прим'яту щоку. За спиною дівчини, в передпокої, густіла сутінь.

— Спокійно, — сказала Алтин напруженим голосом. — Тільки без англійського темпераменту, добре?

Вона тут же стулила губи, очі ж, навпаки, розплющила широко-широко, й вони раптом здалися Фандоріну дуже красивими.

Він побачив свою покровительку ніби вперше, до того ж з'ясувалося, що вона вельми навіть нічогенька — щоправда, не виключено, що тут відіграв свою роль і сонячний німб, од якого волосся поблискувало променистими іскорками. «Якби вона хоча б зрідка всміхалася, — подумав Ніколас, — її можна було б назвати гарненькою». З відомої причини йому ніколи не подобалися жінки маленького зросту — вони ніби належали до іншого біологічного виду. Як можна відчувати певний інтерес до істоти, котра, стоячи на повний зріст, ледве сягає маківкою твоєї діафрагми?

Тут Ніколас помітив, що Алтин показує рукою в напівтемний передпокій, прослідкував за напрямком пальця й одразу забув про дрібниці.

— Твій? — неприродно тихим голосом запитала вона.

Перед вхідними дверима вималювався якийсь прямокутник. Фандорін скрикнув — і значно голосніше, ніж до цього Алтин. Кейс! Кинувся до валізки, схопив. Його «самсонайт», поза всяким сумнівом! Що за мана? Господиня потягла ручку дверей, і ті з тихим скрипом відчинилися.

— Я їх учора замикала! — тремтячим голосом повідомила Алтин. — Чудово пам'ятаю. На два оберти!

Швидко зачинила двері, гарячково крутнула ключ і навісила ланцюжок.

Фандорін на витягнутих руках — обережно, ніби повну по вінця чашу, — поніс кейс на кухню. Перед тим, як відкрити, замружився.

Усе було на місці. Ноутбук, телефон, сканер, документи, портмоне. А лист?!

Слава Богу, ось він. Там же, де лежав, — у конверті. Таке відчуття, що кейс не відкривали або ж, в усякому разі, ні до чого не торкалися.

Хоча ні — й відкривали, й торкалися. До шкіряного пенальчика для ручок було приклеєно папірця. На ньому розгонисто накалякано кульковою ручкою: «Міль пардон, Колянич».

— В якому розумінні? — прошепотів Ніколас. — Нічого не доберу.

— Отримав свою реліквію? — запитала Алтин.

Вона намагалася триматись упевнено, хоча зуби в неї все ще цокотіли.

— Взагалі контекст прочитується, — заявила журналістка. — Люди Coco знайшли-таки Каеспешника й розібралися з ним по-своєму. А твоє майно повернули тобі. Як вони докопалися до нас і як відчинили двері — ось у чому питання. Хоча що їх відчиняти — замок паршивий, відмикається нігтем. Давно збираюся поміняти. Ні, головна фішка в іншому. Чого раптом така про тебе турбота? — Вона зморщила лоб, подивилася на валізку і несподівано клацнула пальцями: — Оп-ля!

— Що таке? — злякався Фандорін.

— Я зрозуміла! Справа-то, схоже, зовсім не в тобі, а в твоєму кейсі. Точніше, в заповіті цього твого Фона. Ну звичайно! Каеспешник хотів перш за все запопасти папір, а торохнути тебе для нього було справою номер два. Щоб хвилю не здіймав і під ногами не плутався. Слухай, що там усе-таки написано, в цій бумаженції? Через що базар-вокзал?

Вона з цікавістю витягла шию. Фандорін ледве встиг прикрити долонею записку, з якої випливало, що гіпотеза журналістки є невірною і що страшна людина живісінька.

— А от ми зараз подивимося, що за паззл склався із двох половинок, — бадьоро сказав магістр, виймаючи ноутбук із валізки.

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним на обідньому столі в ніч із 14 на 15 червня: