Алтин-толобас

Розділ шістнадцятий

Кінь на чотирьох, та й то спотикається. Мішок золота. Amour impossible, або зірка в болоті. Родоначальність російських Фандоріних. Відсунь і…

Недаремно гнав капітан фон Дорн доброго коня галопом по темних вулицях, недаремно терзав благородного текінця шпорами й хльоскав нагайкою. Устиг до самої побудки й особисто перевірив готовність кожного мушкетера. О пів на п'яту чотири плутонги, всі сто двадцять чотири чоловіки стояли у дворі квадратом. У світлі смолоскипів блищали ребристі шоломи й леза алебард. Корнеліус розміркував, що мушкетів сьогодні в караул краще не брати — все одно, як би не обернулось діло, стріляти в Кремлі не можна, а от пустити в хід древка алебард можливо й доведеться.

Сніданок — кружка гарячого збитню й по два пироги — солдати з'їли, не виходячи зі строю, тому що будь-якої хвилини міг прибігти посланець із боярського терема. Простояли так годину, почали мерзнути. Фон Дорн відпустив два плутонги грітися. За чверть години повернув у двір, дав погрітися решті. Сам холоду не відчував — усе-таки не стояв на місці, походжав по двору. І хвилювався, чим далі, тим сильніше. Відбувалося щось незрозуміле.

О сьомій ранку не витримав, пішов на боярський двір довідатися, що стряслось. Чи не проспав, бува, канцлер велике діло?

Ні, Артамон Сергійович не спав. Капітан знайшов його в кабінеті, де Матфеєв та Іван Артамонович, обидва у візерунчастих каптанах, під якими побрязкували кольчуги, сиділи біля столу і, судячи з похмурих облич, вели якусь непросту розмову.

— А, капітан, — обернувся до фон Дорна, що просунувся в двері, боярин. — Я про тебе й забув, не ображайся. Служби тобі сьогодні не буде. Відпускай своїх солдатів. Потім сюди приходь, говорити з тобою буду.

Спантеличений, Корнеліус повернувся до роти, звелів усім іти до казарми, та про всяк випадок триматися купно, по плутонгах. Ну, як передумає боярин?

Коли повернувся в хороми, Артамон Сергійович був уже сам.

Говорив коротко, насуплено:

— Уночі вороги мої зібрали Думу без мене. Ще тіло государеве лежало неприбране. Таїсій, пес латинський, замість того щоб молитви над померлим читати, таємно розіслав гінців по ближніх боярах. Васько Галицький та Сонька говорили з кожним. Кого влестили, кого пристрахали. Чимало з тих, кого я за союзників держав, переметнулися. Воно і зрозуміло — слабка влада боярам солодша від сильної. При мені б не забалували… Тепер усе. Царем поставили Федора. Ухвалили відняти в мене велику печать, Стрілецький і Малоросійський прикази, а ще Аптекарський — це, мабуть, щоб государя не отруїв чи чаклунським зіллям не начастував. — Матфеєв гірко посміхнувся. — Посольські діла поки що за мною залишили. Не через місяць, так через два відберуть і їх. Пошлють воєводою куди-небудь у Царевококшайськ, а там, далеко від Москви, й зовсім доб'ють. Ось так, Корнію. Треба було не пристойності додержуватись, а ще вчора, над смертним ложем государевим, їх за горлянку брати. Кінь на чотирьох, та й то спотикається.

Фон Дорн стояв струнко, вникав у зміст страшної звістки. Високо сяяла зірка Артамона Сергійовича, та взяла і враз погасла. Його на заслання, а куди тих, хто йому вірно служив? Добре ще, коли назад у полк заженуть.

— Більше тобі перебувати при мені нема нащо, — сказав Матфеєв, ніби підслухавши Фондорнові думки, — пропадеш ні за цапову душу. Служив ти мені справно, за це ось тобі нагорода: відпускна грамота, щоб їхати з Російського царства безперешкодно куди побажаєш, і мішок червінців. Що мені тепер золото? Все одно на казну відпишуть. Паняй, капітане, поки не пізно. Вчора відбули шведські купці, шлях їхній на Ревель. Сани в них, навантажені товаром, повільні. Доженеш легко. Ну, цілуй руку і прощай. Не поминай Артамона Матфеєва лихом.

До зали із кабінету Корнеліус вийшов, утираючи сльози. Мішок був відрадний, важкий. Судячи з місткості — лежало в нім аж ніяк не менше тисячі золотих.

З венеціянського крісла назустріч капітанові підвелася легка постать — Олександра Артамонівна, Сашенька!

— Мені все відомо, — рвучко пошепки заговорила боярська дочка. — Батенько говорили. Їдеш? Що ж, дай тобі Бог, Корнію, щастя знайти. А я так і знала, що нам з тобою не судилося. Раніше я вельми високо літала, тепер ось униз упаду, об землю розіб'юся. Прощай, mon amour impossible[22]. По-своєму ж так і не скажеш, соромно.

Сашенька обхопила високого мушкетера за шию, швидко поцілувала в губи, і перш ніж розгублений Корнеліус устиг відповісти на обійми, вибігла із зали геть.

До себе фон Дорн повертався в глибокій задумі.

Головним тут було не слухатися серця, бо воно, дурне, задумало Корнеліуса погубити.

Адже цілком ясно, що треба робити. Забрати книги з алтин-толобаса і мчати навздогін за шведським караваном. Продавши коштовне каміння з окладів, лицар фон Дорн зробиться багатим і вільним, житиме не в цій дикій, безглуздій, небезпечній країні, а в милій Швабії. Це по-перше.

Лишатися з Матфеєвим безумно, тому що боярин приречений. Це по-друге. Таку велику людину, звичайно, не стратять і на дибу не підвісять — не за Йвана Грозного живемо, та от скромного начальника варти, схиляючи до обмови на опального канцлера, дуже просто поволочуть до катівні. Корнеліус здригнувся, пригадавши ката Силантія, обценьки у вугільній жаровні та вірьовку під стелею.

Ну і, зрештою, третє. Олександра Артамонівна гарна, безперечно. Але, коли вдуматися тверезо, без любовного захмеління, панночка як панночка, нічого. особливого. Чому він закохався в Сашеньку? Тільки тому, що вона одна на всю Московію схожа на справжню європейську дівицю благородної фамілії та доброго виховання. Але ж не хлопчик уже, повидав на свому віку всяких панночок і дам, не кажучи вже про простих дівок і молодиць. Пора б розуміти. В Амстердамі або тим паче в Парижі таких, як Сашенька, а то й кращих, знайдеться скільки завгодно. Особливо, якщо ти казково багатий, непоганий собою та й зовсім іще не старий.

Ні-ні, вирішено, заспокоївся Корнеліус, вдоволений, що безрозсудне серце вмовкло під тиском розуму. Завтра ж уранці забрати з тайника Ліберею і в путь.

Найпізніше — післязавтра. Уже, в усякому разі, не пізніше, ніж через тиждень. Дожене шведів де-небудь за Торжком.

Капітан зітхнув і замотав головою, відганяючи непрохане видіння: сірі очі Сашеньки, коли вони подивилися йому просто у вічі. Mon amour impossible…

Пригадалася арапська притча. Досидів-таки крокодил у своїм болоті, діждався, щоб зірка упала до нього просто в кігтисті лапи.

Мабуть, можна в Москві навіть на місяць затриматися. Шведський караван не останній, будуть і інші. Більш ніж на місяць, звичайно, небезпечно, а на місяць нічого, можна. Так швидко Милославським боярина не зжерти. Та й непристойно, поки траур по государю.

А з книгами так. Забрати перед самим від'їздом. Хай полежать у тайнику, так спокійніше. Труп Адама Вальзера в підземеллі не знайдуть, та й шукати дуже не будуть. Вирішать, що чаклун-німчин сів на помело та й полетів на свою бусурманщину, чи навпрошки до Сатани-Диявола.

Проникнути до порожнього будинку буде вельми легко.

Відкинути кам'яні плити, спуститися в тайник. На носа можна білизняну прищепку надіти, щоб не нюхати мертвечину. А далі зовсім просто. Ось вона, Ліберея, під вершковим шаром землі. Відсунь погану книгу і копай.