Алтин-толобас

Розділ другий

Корнеліусу всміхається Фортуна. Скарби шкіряної сумки. Знайомство з московитами. Село Неворотинське. Добра прикмета. Несправжній Едем.

Корнеліус пронизливо верескнув «йййехх!», хльоснув нагайкою доброго іспанського жеребця, купленого в Ризі за сорок три рейсталери (вважай, половина московитського завдатку), і вороний, наполоханий не стільки ударом, скільки диким, у саме вухо, воланням, з місця взяв риссю. Гарний кінь: осадкуватий, широкогрудий, на корм не жадібний — з відра води й півчетверика вівса до семи миль проходить, не спотикається. Та й на прудкість, виходило, непоганий. А кінська прудкість для Корнеліуса зараз була ой як важливою.

Позаду, на довгому поводі, не відставала кудлатонога булана кобилка з поклажею — теж щосили старалася, викидала якось набік розтоптані копита. Найцінніше фон Дорн, звичайно, тримав при собі, в сідельній сумці, та залишатися без буланої було не резон, тому все-таки занадто не гнав, притримував. У в'юках лежало необхідне: в'ялене м'ясо, сіль, сухарі й тепла шуба собачої шерсті, тому що, розповідали, в Московії і в травні бувають люті морози, від яких тріскаються дерева й укриваються крижаними голками вуса.

Відрисивши на півсотні кроків, Корнеліус оглянувся на прикордонну варту. Тупорилий пристав, обімлівши від нечуваного зухвальства, так і п'явся вслід. Троє стрільців махали руками, а один метушився, прилаштовував пищаль — допотопну, такі в Європі ще у Тридцятилітню війну перевелись. Нехай його, все одно промаже. Нездатність росіян до вогневого бою відома всякому. Для того лейтенант — ні, тепер уже капітан — фон Дорн і призваний до Москви: навчати туземних солдатів премудрості влучної стрільби та правильного строю.

Голландська служба надій не виправдала. Спершу їх нідерландські високомогутності платили найманцям справно, та коли війна з англійцями закінчилась, а сухопутні битви з французами притихли, вюртемберзькі мушкетери стали не потрібні. Хто перейшов служити до поляків, хто до шведів, а Корнеліус усе поневірявся в Амстердамі, збував останнє.

Та й то сказати, справжньої війни давно вже не було. Либонь, що й зовсім закінчилися вони, справжні війни. Десять літ, із безвусого отроцтва, тягнув фон Дорн солдатську лямку — простим рейтаром, потім корнетом, два роки тому нарешті викупив лейтенантський патент, — а все виходило нужденно, ненадійно, та й ненадовго. Два роки послужив французам, півроку мекленбурзькому герцогу, рік данцям, потім шведам — ні, шведам після данців. Іще вільному містові Бремену, польському королю, знову французам. Потрапив у полон до голландців, повоював тепер уже проти французів. На лобі, коло лівої скроні півколом відмітина: в бою під Енцґеймом, коли гатили з каре по кірасирах віконта де Тюренна, поранений кінь бився на землі й ударив кованим копитом — чудо Господнє, що черепа не розколов. Дамам Корнеліус говорив, що це шрам од стріли Купідона, дівкам — що слід од кривого турецького ятагана.

Ось куди б податися — до австрійців, із турками воювати. До такого рішення почав схилятися хоробрий лейтенант під кінець третього місяця байдикування, коли борги перевалили за дві сотні гульденів і почало всерйоз попахувати борговою ямою. Вже, здається, немолодий, двадцять шостий рік, а ні слави, ні багатства, ні навіть даху над головою. У Теофельс, до старшого брата, не повернешся, там зайвому ротові не зрадіють. У Клауса й без того турбот не бракує: треба замок ремонтувати та давню, ще батьківську позику монастирю виплачувати.

Тільки де вони, турки? До Відня добиратися дорого, далеко, і що як вакансії не знайдеться? Тоді хоч у ченці йди, до брата Андреаса — він із фон Дорнів найрозумніший, уже абат. Або в аманти до якої-небудь гладкої, старої купчихи. Який дідько печений, такий і варений.

І тут раптом казкова усмішка Фортуни! У корчмі на Принцевому каналі підсів до столу солідний чоловік, назвався відставним півполковником московитської служби, паном Фаустде. Виявився майже земляком, із Бадена. Послужив цареві чотири роки, тепер ось їде додому — хоче купити дім із садом та оженитися. До Амстердама гера Фаустле милостиво довіз російський посланник фюрст Тулупов, якого відряджено до Європи вербувати досвідчених офіцерів для російської армії. Жалування платять не таке вже й велике, та зате справно. Видають на дорогу щедрі харчові, сто рейхсталерів, а після приїзду ще й підйомні: п'ятдесят рейхсталерів сріблом, стільки ж соболями та п'ять ліктів тонкого сукна. Головне ж — для людини заповзятливої та відважної, котра хоче здобути своє щастя, ця азіатська країна відкриває справді безмежні можливості. Півполковник пояснив, де зупинився російський фюрст, заплатив за вино й пересів до іншого столу — розмовляти з двома голштинськими драгунами. Корнеліус посидів, поміркував. Крикнув геру Фаустле: «А з турками цар воює?» Виявилося, воює — і з турками, і з татарами. Це поклало кінець останнім сумнівам.

Ну а коли вже Корнеліус побачив московитського посланника в парчевій, розшитій коштовним камінням шубі, у високій шапці з чудових соболів (кожна така шкурка в хутровика не менш як по двісті рейхсталерів іде!), то вже боявся тільки одного — не візьмуть.

Нічого, взяли. Та й угоду уклали в найліпшому вигляді: до ста рейхсталерів подорожніх та підйомних (не збрехав півполковник, усе точно — і срібло, й соболі, й сукно), іще жалування одинадцять рублів на місяць та харчові. Термін контракту — чотири роки, до травня 1679-го. Для більшої ваги та щоб був маневр для торгу, фон Дорн зажадав капітанського чину, знаючи, що без патенту не дадуть. Дали! Був лейтенант — вічний, без надії на вислугу, а тепер, бач, капітан мушкетерів. Посол одразу й папери виправив на нове звання, з червоними сургучевими печатями, як і належить.

До Риги новоспечений капітан доплив на рибальському шнеку — Польщу ліпше було обминути, бо могли пригадати позаторішнє дезертирство з полку князя Вишневецького. Увесь пропах оселедцями, зате вийшло недорого, всього шість рейхсталерів.

У ліфляндській столиці, останньому європейському місті, запасся всім необхідним, чого в Азії було не дістати: товченою крейдою для чищення зубів (їх чудова білизна принесла Корнеліусу чимало галантних перемог); не новою, але ще цілком пристойною перукою (колір — воронове крило), батавським тютюном; плоскою, зручною блохоловкою (вішається навскоси, під пахву). Чекати попутників не став — у капітана фон Дорна англійський мушкет, два нюрнберзькі пістолети й толедська шпага, лісових розбійників йому не страшно. Вирушив до російського кордону сам.

Дорога була нудною. На п'ятий день дістався останнього шведського поста — фортечки Нойхаузен. Лейтенант, який проводжав фон Дорна до прикордонної річки, показав напрямок: он там, за полем і лісом, за дві з половиною милі, село Неворотинське, назване так через те, що в московитів тут усього два поселення, і друге називається Воротинським, оскільки належить стольнику Воротинському. «Ось вам приклад того, які дурні й позбавлені уяви ці часничники, — сказав лейтенант. — Коли б тут було ще й третє село, вони просто не знали б, як їм розв'язати таку головоломку».

«Чому часничники?» — запитав Корнеліус. Лейтенант пояснив, що росіяни зовсім позбавлені нюху. Попри нездорову пристрасть до купання (миються ледве не раз на місяць, що, одначе, скоріш за все пояснюється розбещеністю, бо лазні в них для чоловіків і жінок спільні), московити цілком байдужі до поганих запахів, а головна їхня їжа — сира цибуля та часник.

Корнеліуса це повідомлення аж ніяк не засмутило. Всякий, хто тривалий час опинявся в облозі, знає, що часник дуже корисний — допомагає і від скорбуту, і від напухання ніг, і навіть, розповідають, од французької хвороби. Хай росіяни їдять часник скільки їм улізе, аби жалування платили вчасно.

Він переправився через річку вбрід, проїхав з півмилі, і з-за кущів вискочила ватага: один гладкий, зі свинячим рилом, сидів на коні, ще четверо підтюпцем бігли слідом. Усі були в довгополих зелених каптанах, добряче засмальцьованих, тільки у верхівця каптан був цілим, а в піших у дірках та латках. Корнеліус перелякався, що розбійники, та схопився було за сідельну кобуру, але зразу зміркував, що лихі люди в мундирах не ходять. Значить, прикордонна варта.

Троє солдатів були з алебардами, один із пищаллю. В офіцера при боці висіла крива шабля. Він грізно сказав щось, налягаючи на звуки tsz, tch і tsch — наче на гусака зацикав. Про зміст сказаного можна було здогадатися й без перекладу. Що за людина, мовляв, і якого дідька топчеш землю великого московського царя.

Фон Дорн чемно трохи підняв капелюха, дістав із сумки подорожну грамоту, виразно погойдав печатями. Потім розгорнув і зробив вигляд, що читає з середини — насправді ж повторив завчене напам'ять: «І tomu muschkaterskomu kapitanu Korneju Fondornowu jechati wo Pskow, da w Welikij Nowgorod, da wo Twer, a izo Tweri na Moskwu ne meschkaja nigde».

Офіцер знову зацикав і зашикав, потягнувся за грамотою (війнуло кепським шнапсом), але Корнеліус, дякувати Богу, не вчора на світ заявився. Ще разок показав підвішену печать, та й прибрав подорожню від гріха.

— Pskow — Nowgorod — Twer — Moskwa, — повторив він і суворо погрозив: — Meschkaja nigde (що означало «у терміновій державній справі»).

Під кущем, виявляється, сидів іще один московит — без зброї, з мідним каламарем на шиї та гусячим пером за вухом.

Ліниво підвівшись, він сказав кепською, але зрозумілою німецькою:

— Плати три єфимки приставу, один мені, один стрільцям — їм теж треба жити — й паняй собі з Богом, якщо потрібна людина.

«П'ять рейхсталерів? П'ять?! Але за що?!»

— Ага, зараз, — кивнув Корнеліус. — Тільки попругу підтягну.

Підтягнув. А потім я-ак гикне коневі у вухо, я-ак хльосне нагайкою. Дірку вам од прецля, панове стражники, а не п'ять рейхсталерів.

Позаду пальнули, й повітря зашурхотіло несподівано близько, за якихось півліктя від вуха. Та нічого. Бог милував. Фон Дорни удачливі, це здавна відомо. Біда тільки — ніколи не вміли мати користь із своєї удачливості. А виною тому кляте чистоплюйство, та ще й злощасний фамільний девіз, придуманий першим із роду, Тео-Хрестоносцем, на лихо нащадкам: Honor primum, alia deinde[3].

Прапрадід Тібо-Монтесума, що вернувся з Мексики з цілим візком ацтекського золота, викликав зухвалими розмовами гнів імператора Карла — позбувся й золота, й голови. Двоюрідний дід Ульріх-Красунчик досяг блискучого становища, став фаворитом герцогині-вдови Альтен-Саксенської. І що ж? Закохався в безприданницю, покинув князівський двір і доживав віку в злиднях.

Колись Корнеліусу через молодість та дурість вбачалась особлива краса й хвацькість у цій фондорнівській недбайливості до подарунків долі, але, поголодавши в походах та облогах, померзнувши, поковтавши диму, він потроху дійшов розуму, втямив: честь гарна для тих, хто може її собі дозволити. А якщо все твоє добро вміщається в невеликій сідельній сумці, то про honor ліпше до пори до часу забути.

Що ж там було, в заповітній сумці?

Передусім — грамота від князя Тулупова, пропуск до слави й багатства, досягнувши яких, можна буде й про честь ізгадати.

Потім кипарисовий хрестик зі Святої Землі, виграний в кості в одного анжерського капуцина.

Золотий медальйон з ініціалами «С. v. D.» — таємний матусин подарунок, коли навічно виїжджав із Теофельса. Раніше всередині лежала частинка Древа Істинного Хреста Господнього, та минулого року випала в битві поблизу Шарлеруа, загубилась.

Найдорожча ж і найрідкісніша річ — пречудовий будильник, корнеліусова доля при розподілі батьківського майна. Поділ був чесним, згідно із заповітом. Клаусу дісталися замок, земля та борги; Марті з Гретою — по перині та дві подушки і по два плаття; Фердінанду — добрий кінь із сідлом; Андреасу — нічого, тому що слузі Божому земне надбання — тлін; наймолодшому ж, Корнеліусу, — будильник, воєнний трофей покійного татуся, валленштейнівського солдата. Будильник був бронзовий, із кришталевим віконцем і позолоченими цифрами, а міг він дзвонити чи давно зламався, того Корнеліус не знав, тому що беріг дорогоцінну річ, як око в лобі, й механізм не заводив. Ніколи, навіть у найтяжчі часи, батькову спадщину в заставу не віддавав, граючи, на кон не ставив. У будильника був особливий сенс. Така розкішна абищиця добре виглядала б лише в багатому антуражі, серед бронзових скульптур, мармуру та оксамитових портьєр, і мету кар'єри Корнеліус визначав для себе так: знайти будильнику підходяще помешкання й на тому заспокоїтися. Поки що до мети було ой як далеко.

Але там же, у шкіряній сумці, лежав маленький згорточок, завдяки якому мандри будильника могли благополучно завершитися в не такому вже й далекому майбутньому. Пасмо мідно-рудого волосся, ретельно загорнуте в пергамент, обіцяло Корнеліусу бариші, 1 котрих не нагромадиш ніяким жалуванням, та і в турків на шпагу навряд чи візьмеш. Перед відплиттям до Риги була в мушкетерського капітана ділова бесіда з торговцем Яном ван Хареном, що постачає європейським столицям прекрасне руде волосся голландських жінок для виробництва наймодніших перук «Лаура». Ван Харен сказав, що руді голландки скупі й вередливі, ломлять за свої рідкі патлі скажену ціну, користуючись тим, що їх, червоноволосих, не так уже й багато. А от у Московії жінок і дівок з волоссям найнезрівняннішого відтінку без ліку — просто через одну, та й дорожитись їм ні до чого. Розрахунок був простим і вірним: на капітанське жалування купувати дешево у московиток їхні коси, з купецькими караванами переправляти до Амстердама ван Харену, а той буде класти належну винагороду в банк. Локон було видано для зразка, щоб не помилитися в кольорі, а на пергаменті торговець власноручно вивів домовлену ціну — 1500 гульденів за візок. Це ж скільки за чотири роки грошей набереться! І війни з турками не треба.

Погода на травневу пору була ясною, легкою, птахи щебетали точнісінько як у рідному Теофельсі, й настрій у Корнеліуса зробився переможним. Для певності він проскакав іще з милю жвавою риссю, хоча припустити, що хмільний ватажок зелених стражників схоче за ним гнатися, було важко. Потім, коли булана почала мотати головою й розкидати з морди клапті піни, перейшов на крок. Треба було погодувати коней, напоїти, та й самому перехилити чарчину за вдале перебування в російських землях.

Коли під пагорком одкрилося село, капітан спочатку вирішив, що в ньому немає мешканців — чи то їх забрала моровиця, чи самі подалися геть. Сірі, перехняблені житла під гнилими солом'яними дахами, сліпі віконця, капличка з восьмикінцевим хрестом, який з'їхав набік. Але над однією з халуп, довгою та оточеною парканом, вився димок, а осторонь села, на луках, паслася череда: три кістляві корівчини та з десяток брудних овець. Либонь, це й було Неворотинське.

По єдиній вулиці Корнеліус їхав непоспіхом, із цікавістю озирався навсібіч. Такої злиденності йому не доводилося бачити навіть у Польщі. Ні курки, ні плодового деревця, ні воза. Навіть собак, і тих нема. Здивувало, що з дахів не стирчать димарі — здається, тут топили по-чорному, як у самоїдів на далекій Півночі.

Люди, одначе, траплялися. Спершу ветха, років шістдесяти, стара. Вона вискочила із щербатих воріт, коли вороному заманулося спорожнитись на ходу, покидала в пелену мішковинної спідниці паруючі яблука (заголилися землистого кольору худющі ноги) і, плюнувши вслід іноземцеві, задріботіла назад. «З'їсть, чи що?» — злякався Корнеліус, але потім заспокоїв себе: для городнього добрива або на розтопку.

Потім трапився дядько, в самій сорочці. Він лежав посеред дороги чи то мертвий, чи то п'яний, чи то просто спав. Кінь обережно переступив через нього, кобила обійшла стороною.

Із-за тину висунулися двоє дітлахів, зовсім голі, замурзані. Втупилися в іноземця порожніми, немиготливими оченятами. Один шморгав носом, другий смоктав пальця. Корнеліусу вони здалися цілковитими звірятами, добре хоч поводилися сумирно — милостині не просили та камінням не кидалися.

Попереду показалася недавня халупа, єдина в усьому селі з димарем та слюдяними віконечками (в інших житлах малесенькі віконця були затягнуті бичачими пузирями). Біля ґанку лежали ще двоє нерухомих дядьків, у дворі стояло декілька возів, на прив'язі тупцювало з півдюжини коней. Те, що треба: корчма або постоялий двір.

Корнеліус в'їхав до двору, почекав, чи не вигляне слуга. Не виглянув. Тоді крикнув: «Ей! Егей!» — до п'яти разів. Усе одно нікого. Вийшов було на ґанок чолов'яга у самих підштаниках, з мідним хрестом на голих грудях, але не в поміч подорожньому. Постояв, похитався та й загуркотів по сходах головою вниз. Із розбитого лоба п'яниці натекла червона калюжка.

Тут багато п'ють, зробив для себе висновок Корнеліус. Мабуть, сьогодні якесь свято.

Прив'язав коней сам. Розсідлав, насипав свого вівса (був у в'юкові деякий запасець). Булана трохи збила задню, слід би перекувати. Вороний був у порядку — чудо, а не кінь.

Сідельну сумку взяв із собою, пістолети теж, мушкета повісив через плече. За в'юками треба буде по-швидше прислати слугу, а то не дай Боже вкрадуть.

Штовхнув дощані двері, опинився в напівтемному сараї. Вдарило в ніс кислим, гнилим, тухлим. Шведський лейтенант сказав правду, пахло від московитів не амброзією.

Постояв на порозі, звикаючи до сутінків. Декілька довгих столів, за ними мовчазні — ні, не мовчазні, вони стиха перемовлялися — бородаті голодранці. Перед ними глиняні кухлі або квадратні штофи товстого зеленого скла, одні більші, другі трохи менші. П'ють часто, закидаючи голову ривком. Пальцями з мисок беруть рубану капусту. В дальньому кутку шинквас, за ним дрімає корчмар.

Капітан зробив було крок у той бік, але раптом завмер, закліпав очима. Біля самих дверей, на підлозі, сиділа на колінах дівчинка, років тринадцяти, у брудній сорочині, лускала насіння, плювала на підлогу. Була вона коноплястою, з намальованими до вух вугільними бровами, з вичорненими сажею віями, з буряковим рум'янцем на всю щоку. Та вразила Корнеліуса не ця дикунська розмальовка, а колір непокритого й нечесаного, до пупа, волосся. Він був саме той, мідно-червоний, справжня «Лаура»! Зустріч з Московією починалася доброю прикметою.

Фон Дорн нагнувся, взяв двома пальцями пасмо, подивився краще. Ніяких сумнівів. Якщо відправляти до Амстердама, скажімо, по три, ні, по чотири візки на рік, то за чотири роки це вийде… двадцять чотири тисячі гульденів! Зачекай-но, мій прекрасний бурильнику, скоро ти отримаєш належне житло.

Дівчинка подивилася знизу вгору на іноземця, який щось шепотів, голови не відсмикнула, лускати не перестала. Купувати в неї волосся зараз, авжеж, не мало сенсу — схоже, в Москві рудих вистачатиме. Та прицінитися все-таки було варто, щоб прикинути, скільки коштуватиме візок.

Корнеліус смикнув за волосся, та ще й показав на нього пальцем. Ужив одне із десятка необхідних слів, вивчених по дорозі:

— Potschom?

Відповіла не дівчинка, а кудлатобородий плюгавець із чорною пов'язкою впоперек обличчя:

— Poluschka.

Вишкірив голі ясна, зробив страшенно сороміцький жест і сказав іще щось, довше. Капітан розібрав слово «кореіка». Дівчинка шморгнула носом і раптом задерла поділ до худих, як гілочки, ключиць. Навіщо — незрозуміло. Під сорочиною вона виявилася зовсім голою, та дивитись там по малолітству не було на що. Певно, убога розумом, здогадався Корнеліус, думаючи про інше.

«Припустімо, бородань сказав, що за півшага волосся дадуть обрізати частково, за копійку під корінь. Півшага — це чверть копійки, на гульден міняйли дають двадцять копійок… Волосся на вигляд було фунтів зо два». Від множення та отриманого числа в Корнеліуса закалатало серце. Виходило дуже дешево!

Плюгавець усе ліз, штовхав у бік, підсував дівчинку і так і сяк. Капітан злегка вдарив його у вухо, щоб відстав, і пішов до шинкваса.

Він охоче з'їв би півноги баранячої або цілого каплуна, та гарячої страви тут, схоже, не подавали. На прилавку, серед мутних, пахучих калюж стояло блюдо з слизькими грибами, миска з чорною, клейкою на вигляд, масою, ще лежали декілька шматків сірого хліба, а кислу капусту було вивалено купою просто на нестругані дошки.

Корчмар спав, прилаштувавшись щокою до шинкваса, сиве бородище дбайливо розкладене поверх мисок і капусти. Вибираючи, що взяти, Корнеліус неуважливо зняв з бороди ситу вошу, роздавив нігтями. Окрім як хлібом та вином, розжитися тут було нічим.

Він підвів руку ляпнути корчмаря по лисині, та виявилося, той не спить — поглядає примруженим поглядом, але не в обличчя прибульцеві, а на перекинуту через плече сумку. Капітан узяв добрячий шмат хліба, кинув на стіл срібну пелюстку копійки і сказав по-польськи, сподіваючись, що бородатий зрозуміє:

— Wodka!

Копійку корчмар засунув у рот — при цьому за гладкою щокою дзвякнуло, а випити приніс не відразу: чомусь пішов у закуток, який за шинквасом, і виніс не пляшку, а глиняний кухоль. За копійку було малувато. Фон Дорн понюхав (ну й пійло, гірше французького кальвадосу), випив мутну рідину залпом і грюкнув порожнім кухлем об дерево — наливай іще.

Горілка виявилися міцною. Яскраво-червона пика корчмаря розпливлась і зробилася схожою на американський овоч томат, підлога захиталася в капітана під ногами. Він ухопився за шинквас. Брязнув об підлогу мушкет.

— Чим ти мене напоїв, Юдо? — сказав Корнеліус томату, стуливши важезні повіки. Коли ж, через мить, розтулив їх знову, то побачив уже не підлу пику корчмаря, а погідливе травневе небо й пухнасті хмарки.

Вітерець обвівав не лише обличчя — все тіло капітана, що було приємно, хоча й дивно. Він провів рукою по грудях, животу, нижче і зрозумів, що лежить зовсім голий. У спину кололи стебла трави. На вію заповзла мурашка.

І брудна корчма, і її підступний господар, і саме російське село вмить щезли, мов страшна мара.

«Ось так перебували прабатьки наші в блаженному Едемському саду, нагі та щасливі», — подумав Корнеліус, одначе знав, що він не в раю, бо, хоча й голий, щасливим себе не відчував — дуже вже ломило скроню. А коли спробував підвестися, вивернуло якоюсь зеленою жовчю.

Двоє хлопчаків, які сиділи на узбіччі курного шляху й мовчки спостерігали за людиною, що корчилася, на ангелів теж не були схожими, незважаючи на таку ж, як у Корнеліуса, первісну наготу. Йому здалося, що це ті ж самі дітлахи, котрі витріщалися на нього нещодавно з-за тину.

— Де я? — прохрипів капітан. — Що зі мною зробили?

Один із хлопчаків почухав потилицю. Другий щось сказав. Обидва засміялися, підвелись і заскакали геть шляхом, нахльостуючи один одного гілками по сідниці та покрикуючи: гей, гей!

Шлях вів униз, до сірої купки хатин, у котрій Корнеліус одразу впізнав Неворотинське. Нікуди воно не щезло — залишилося на тому ж самому місці, й над корчмою так само ліниво тягнувся димок.

Ніякого наслання й ворожбитства, виходить, не було. Говорили фон Дорнові в Ризі досвідчені люди: гер капітан, дочекайтесь оказії, не мандруйте по Московії сам-один — пограбують, уб'ють, і шукати ніхто не буде. Не послухався Корнеліус, чванько. І ось вам: не встиг од'їхати від кордону, як уже отруєний, пограбований, роздягнений догола й викинутий на шлях здихати.

Ні коней, ні зброї, ні грошей, а найгірше те, що пропала подорожня.

Шукати управи? Але хто повірить людині, в котрої ні документа, ні свідків, а з одежі самі вуса? Як порозумітися чужою мовою? І, головне, кому скаржитися — тому свинопикому, від якого втік на кордоні?

Фон Дорн сів, учепився руками в стрижене каштанове волосся.

Що ж тепер — пропадати?