Алтин-толобас

Розділ п'ятнадцятий ДУРНЕВІ СКРІЗЬ ЩАСТЯ

Тепер доктор і магістр обидва стояли рачки, опустивши голови донизу, й роздивлялися залиту білим, неживим світлом чотирикутну виїмку розміром з квадратний фут. Від кільця лишився тільки рудий бублик іржі, але грубо вирубана в камені скоба була цілісінька — та й що з нею могло статися за якихось триста років?

— Підчепимо ломом? — видихнув Фандорін.

— Ні, краще спробуємо руками, — тонким, не схожим на свій голосом відповів Максим Едуардович. — Господи, невже знайшли?

Взялися за скобу вдвох, потягли. Спочатку плита зробила вигляд, що приросла намертво і нізащо не покине свого ложа, та з другого ривка жалібно скрипнула й пішла, пішла вгору. Вона була ще легшою, ніж верхня.

Коли скарбошукачі відклали її вбік, у підлозі відкрилася чорна діра, і звідти в лице Ніколасу війнув запах Часу: зазвичай настільки важко вловимий, він був густим, в'язким і дурманив набагато сильніше, ніж гашиш, яким майбутній магістр тішився у студентські роки, коли був легковажним і підпадав під чужі впливи.

Партнери завмерли над потайним люком, перезирнулися. Вигляд у Болотникова був зовсім безумний — волосся розкуйовдилося, лоб у чорних смугах, зіниці так і бігають з одного боку в другий. «Треба гадати, я маю не ліпший вигляд», — подумав Фандорін. Іще б пак, усього крок лишається до всесвітньої слави, скаженого багатства і, що дорогоцінніше, до розкриття таємниці, можливо, найнеприступнішої з усіх, які відомі історії.

— Ну, хто перший? — запитав Ніколас. — Зараз принесу драбину, й вирішимо. Тільки не світіть без мене вниз, гаразд?

Ступив на дерев'яний настил, що здіймався над люком футів на два, і занишпорив вузьким, сфокусованим променем по підлозі — де тут були інші інструменти й згорнута вірьовочна драбина? Ага, ось. Коло світла вихопило з темряви рукоятку кирки, чорну трубку домкрата і трохи обабіч іще щось дивне — біле й напівкругле. Здається, спортивний черевик. Ні, чорний кед з гумовим обводом та білою шнурівкою. Мабуть, із тієї купи сміття, котру вони з архівістом перекидали лопатами.

Фандорін повернув фокатор, аби коло світла зробилося менш інтенсивним, але зате більш широким.

З темряви із беззвучною стрімкістю нічного кошмару виросла постать: спочатку ноги, потім картата сорочка, біле обличчя, що заблискало окулярами, світлий скісний чубчик на лобі.

Побачивши перед собою вбитого Шурика, магістр відчув навіть не страх, а нищівне, найгіркіше розчарування. Так він і знав! Усе це сон, звичайнісінький сон: потайні дверцята в підлозі, аромат застояного Часу. Зараз задзвенить будильник, треба буде вставати, чистити зуби й робити зарядку.

У руці в кілера, що приснився, спалахнула й тут же погасла вогняна кулька, і ліхтар зненацька смикнувся, лопнув, розсипався на дрібні осколки. Крізь цей тихий брязкіт долинуло знайоме нудотне цмокання.

«Є і другий варіант, іще менш приємний», — подумав Ніколас, стоячи в непроглядній темряві. Це не сон, а божевілля. Й нічого дивного — після всього, що сталося за останні дні. Що ж, принаймні до в'язниці за вбивство не посадять, лікуватимуть і, може, навіть вилікують.

— Що там у вас? — пролунав голос Болотникова. — Ліхтар бахнули? Який ви незграбний! Зараз посвічу.

Що це? Здається, шурхіт кроків, які поволі наближаються?

Ніколас позадкував — туди, де з ями в підлозі лилося розсіяне, все в крупинках танцюючої пилюки світло.

Усупереч вихованню та переконанням, звідкись із дитинства чи глибин підсвідомості, плямистою змією виповз і третій варіант: привид.

Фандорін ніколи не вірив у потойбічні сили, бродячих мерців і всяку іншу нісенітницю, а тут раптом зробилося нестерпно страшно — до нудоти, до холодного поту. Що там таке насувається з темряви?

Ніколас дозадкував до пролому і зробив крок униз, аби доторкнутися до живої людини. Схопив Максима Едуардовича за плече, струснув.

— Якого біса? Що за… — роздратовано буркнув, сидячи навпочіпки, архівіст, оглянувся й поперхнувся.

Його обличчя Ніколас не бачив, тому що ліхтар світив униз, у діру. Виходить, не виконав Болотников прохання колеги, та зараз це вже не мало значення.

— Хто це? — різко запитав Максим Едуардович. — Кого ви привели?

В усякому разі, це не божевілля, зрозумів Фандорін, але полегшення не відчув. Повільно повернувся. Привид був поряд, на самому краю ями. Тепер він утратив об'ємність, перетворився на чорний силует, але це, без сумніву, був фантом Шурика.

Бідолашний Болотников іще нічого не зрозумів. Здається, він подумав, що в підвал проник якийсь бродяга й засердився.

— Як він сюди потрапив? Хто це? Гарна в нас охорона, нічого сказати. Гей ви, шварцнегери! — крикнув він на все горло й подавився, бо потойбічний Шурик сів навшпиньки й затиснув архівістові рота.

Просто перед собою Ніколас бачив поблискуючі окуляри привида.

— Сидіть, миші, тихо, а то буде лихо, — сказав привид і зайшовся тихим сміхом. — Привіт, Колян. Класно ми тебе тоді прикололи, га? Ах, прощайте, помираю. — Він захрипів, розтулив губи, й на підборіддя потекла темна цівка. Шурик хмикнув, виплюнув щось із рота, пояснив: — Гранатовий сік у пакетику. Захопив, щоб тебе повеселити. А ти, дурнику, купився. Сміхота!

Потім обернувся до Максима Едуардовича, що так і застиг із прикритим чужою долонею ротом.

— Що, гнидо, впізнав сердечного друга? Впізнав. І наваляв у штани. Вірне рішення. — Шурик прибрав руку, гидливо витер об сорочку. — Захотів Сєдого кидонути? Даремно, Максе, даремно. Сам навів, сам семафорив, чималі бабульки схавав, а по тому придумав для себе зіграти в щура? Образився на тебе Сєдой, страшенно образився. Ось, звелів передати.

На цім слові Шурик швидко підвів руку — не ту, котрою щойно затискував Болотникову рота, а другу, з довгою чорною руркою (знайомою, надто знайомою Фандоріну!) — приставив глушителем просто до лоба Максима Едуардовича, і наступної миті голова архівного Моцарта смикнулася, буцім задумала зірватися з шиї, а сам доктор історичних наук завалився назад і, ударившись об краї люка, зник у зяючій дірі.

Чорна рурка, що пахла гарячим металом і порохом, повернулася до Ніколаса. Він зажмурився.

І почув:

— Не дрейф, Колян. Сєдой тебе із замовлення зняв. Дихай киснем — можна.

— Зняв? Чому зняв? — дерев'яним голосом запитав Фандорін.

— Сподобався ти йому. Каже, відв'язний мужик, нехай живе.

Очі Ніколаса вже звикли до слабкого освітлення, й тепер він бачив лице вбивці зовсім чітко: й розтягнуті в посмішці тонкі губи, й гладенький хлоп'ячий лоб, і щоки з ямочками.

— Я? Сподобався Седому? Та хіба ми з ним…

Фандорін не договорив — застогнав, проклинаючи власну тупість. Ну звичайно, звичайно! Все ж так просто!

Він не стільки запитав, скільки констатував:

— Болотников із самого початку працював на вас? Натрапив на мою статтю й одразу побіг до Сєдого, так?

— Не знаю, на що він там натрапив, але з Сєдим вони дружбани давно, ще коли Владик на цю саму комісію бабки відстібав.

Отже, Сєдой був спонсором комісії для пошуків бібліотеки Івана Грозного. Ось чому, прочитавши статтю в британському журналі й зрозумівши, що з'явився шанс знайти Ліберею, Болотников звернувся по допомогу саме до нього. Виманив лопуха-англійця до Москви, передав його в досвідчені руки Шурика, а сам зайнявся вивченням листа. Не було в Максима Едуардовича ніякої фотографічної пам'яті — просто цидулка перебувала в його руках так довго, що перші її рядки він вивчив напам'ять.

А що було потім?

Теж ясно. Майже відразу ж Болотников зрозумів, що в лівій половині документа містяться певні зашифровані відомості, зрозумілі тільки знавцеві історії роду фон Дорнів. Ось чому Шурик отримав од свого шефа наказ припинити полювання на англійця, а навпаки, підкинути йому кейс назад. Ще й більш того, Сєдой вирішив узяти магістра під власну опіку, для чого й улаштував інсценівку з бійкою та стрільбою — слід сказати, вельми переконливу. План був, що називається, fool-proof[21]: залякати Ніколаса й поставити його в ситуацію, коли йому ні до кого буде звернутися по допомогу. А тут вірна схованка — відсиджуйся, скільки хочеш. Цілковитий комфорт, та й цілковите сприяння, коли від нудьги надумаєш зайнятися розв'язанням певної головоломки. Якби підпилий Ніколас не піддався нападу альтруїзму, все саме так би й вийшло…

— Значить, Влад і є той самий Сєдой, — гірко посміхнувся Фандорін, згадавши душевну широту чудесного флібустьєра. — Чому «Сєдой»? Він же молодий.

— Тому що Соловйов, — незрозуміло відповів Шурик.

Гаразд, це не мало значення. У Ніколаса було питання істотніше.

— У чому перед вами завинив Болотников? Чи просто зробився не потрібним?

— Вельми розумним зробився. Захотів утихаря, без Сєдого, банк зірвати. «До розв'язки ще далеко, а наслідок проблематичний», — перекривив кілер високий баритон архівіста. — За лохаря Сєдого держав. У нас, Колянич, за це мочать… Чого дивишся? Лізь в очко.

Веселий убивця кивнув на отвір у підлозі.

— Давай, давай. Я тобі зверху посвічу. Ну чого став? По вухах нашльопати?

Фандорін пригадав недбалу грацію, з якою Шурик колись ударив його ногою в пах, і почав швидко розмотувати драбину. Твердження про те, що Сєдой нібито звелів залишити «відв'язного мужика» живим, цілковитої довіри не викликало. Та хіба був вибір?

Зачепив гаки верхньої частини за дошки. Посмикав — начебто міцно. Почав спускати кінець із грузилом у темряву. Досить скоро знизу долинув глухий звук, грузило досягло дна. Неглибоко, менше десяти футів.

Зусиллям волі Фандорін примусив себе забути про те, що, цілком можливо, живим із цього підземелля йому вже не вийти. Таємниця все одно залишалася таємницею й зараз, перед лицем смертельної небезпеки, вабила аж ніяк не менше, ніж раніше.

Що там, у темряві? Невже ковані сундуки зі стародавніми манускриптами?

Ноги торкнулися чогось м'якого, пружного.

Ніколас подивився вниз — добре, що Шурик підсвічував зверху ліхтарем — і скрикнув. Кросівка впиралася в груди мертвого Максима Едуардовича.

Магістр квапливо зробив крок убік. Під ногами було не каміння, була земля. На ній товстий сірий шар пилюки, почорнілі деревинки — певно, колись вони були приставною драбиною.

Коло світла почало зростати — Шурик відкрутив фокатор. Так, долівка, глиниста. Глина — природний захист од підземних вод. Обладнувати книгосховище в якому-небудь іншому ґрунті було б безглуздям.

Коло лівої стіни лежало щось широке, дерев'яне. Судячи з прямокутної форми та напівпотонулої в пилюці бронзової чорнильниці — стільниця. Фандорін торкнув край дошки ногою, й цілий шмат розсипався в порох. А ось і такі ж ветхі уламки дерев'яного крісла. Шматочки скла, осколки глиняного посуду, декілька порожніх пляшечок чудернацької форми. Що тут було — лабораторія? Аптечний склад?

Приміщення виявилося не таким уже великим, значно меншим верхнього підвалу. Ніяких сундуків.

Узагалі нічого, що впадало б у вічі. Царство пилюки. Навіть зі стелі звисали сірі клапті.

Ніколас зашморгав носом, чхнув — раз, іще раз.

— Доброго здоров'ячка! — гаркнув згори Шурик.

Відлуння було таким гулким, що Фандорін здригнувся.

— Є хабар? — нетерпляче запитав веселун, повертаючи ліхтаря то так, то сяк.

Якась довгаста купа на підлозі.

Присівши, Ніколас змахнув рукою пилюку. Скелет! Роззявлений зубатий рот. Одяг зітлів, лише в чаші тазу блищить мідна пряжка, та між хребців поблискують ґудзики. Ось вони — «мертві кості», котрих Корнеліус боятися не велів. А все одно моторошно.

Трохи віддалік іще якась купа, менша.

Фандорін обережно розгріб пилюку (тепер уже не рукою, кросівкою).

Волокна грубої згнилої матерії. Рогожа? Мабуть. Як там було, в листі: «А Замолея под рогожею не имай души спасения ради»?

Що це блиснуло з проріхи нестерпно яскравим сяйвом?

— Є… — зачаровано видихнув магістр. — Є!

— Є! — вдоволено повторив Шурик убік, незрозуміло до кого звертаючись.

Не минуло й секунди, як зверху долинув соковитий звук незрозумілого походження, щось середнє між «шмяк!» і «хрусть!».

Ніколас обернувся й побачив, як на підлогу падають окуляри, а слідом за ними звалився й сам Шурик. Він упав просто на нерухоме тіло архівіста, перекотився на долівку й лишився лежати ниць. На маківці з-під солом'яного волосся рясно сочилася чорна кров — просто на очах Шурик перетворювався з блондина на брюнета.

Ліхтар, одначе, не впав, лишився, де був, — на краю люка. Світло раптом захиталося, почало стискатися, й потім перетворилось на вузький і яскравий промінь, який світив просто у вічі Фандоріну, що нічого не розумів.

— Хто це? — крикнув Ніколас, затуляючись долонею. — Ігоре, Сашко, це ви?

Та відповів не один з охоронців, а особисто начальник департаменту безпеки «Євродебету» Володимир Іванович Сергєєв:

— Це я, містере Фандорін. Ваш ангел-охоронець.

Ніколасові почулася в голосі полковника насмішка. Чого б?

— По-моєму, він убитий, — повідомив Сергєєву магістр. — Ви не розрахували удару. Чим це ви його?

— Та ось цим, — відповів невидимий Володимир Іванович, і поряд з Фандоріним брязнуло об долівку щось металеве. Уламок труби з мокрою плямою на вищербленому кінці.

В усьому цьому було щось дивне.

— А де ваші співробітники? — запитав Ніколас. — Я не розумію, як він міг пройти повз них непоміченим.

— Хлопців я відпустив, нехай посплять, — добродушно відгукнувся Сергєєв. — Вирішив, підміню їх сам. Ну, що ви там таке знайшли, містер-магістер? Показуйте.

Промінь сповз із обличчя Фандоріна, поникав туди-сюди й зупинився на зотлілій рогожі, з-під якої знову заморгали веселі іскорки.

— Ось вона, голубонька, — пробурмотів полковник. — Невелика, та певно цінна, якщо Сєдой через неї на вуха став.

— То ви все знали? — тупо запитав Ніколас. — І Йосиф Гурамович, виходить, теж?

Сергєєв звісився в діру понижче, й тепер його лице підсвічувалося збоку — чорно-біле й жахливе, як маска злочинця з театру Но.

Беззвучно, з придихом розсміявшись, Володимир Іванович сказав:

— Coco нічого не знає, він — козел, а в цьому світі, дорогий сер, козлам не світить. От Сєдой, той орел. Професіонал завжди знає, на чиєму боці йому бути, особливо якщо треба вибирати між орлом і козлом.

— Так ви працюєте на Сєдого?! Але… але навіщо ж ви тоді вбили Шурика?

— Полковник Сергєєв буде на варті стояти, а ввесь навар дістанеться Шурикові? — гмукнув голова безпечного департаменту. — Знайшли шістку. Та якби не я, хрін би Сєдой довідався, що за банкет намічено на цю дивовижну ніч.

«Звідки така поінформованість?» — подумки здригнувся Фандорін. Відповідь була на поверхні, ганебно елементарна: жучки. Квартира на Київській напевно прослуховувалася, підступний полковник був у курсі всіх нарад і обговорень, тільки доповідав про хід пошуків не своєму шефові, а його супротивникові.

«Я пішак, — подумав магістр. — Мене використали, мною вертіли, як заманеться. Алтин мала рацію: я їжачок у тумані».

І все-таки не все тут було ясно.

— Невже ви гадаєте, Сергєєв, що Владик, тобто Сєдой, вибачить вам убивство свого вірного помічника?

Володимир Іванович знову тихенько засміявся — так, ніби щойно пригадав і зібрався розповісти дотепного анекдота.

— А Шурика ухекав не я, а ви. Ви, ви і вбили, прекрасний сер. Цюкнули душогуба залізякою по кумполу. Сєдой знає, який ви спритний, він повірить. А залізяка он вона — між вами й Шуриком валяється. Але тут вчасно підіспів молодчага Сергєєв і прострелив містеру Фандоріну його дурну англійську довбешку. Ви в яке око оливку вважаєте за краще — у праве чи в ліве?

— Влад не повірить! — затулився долонею від променя Ніколас. — Він знає, що я нездатен убити людину ударом ззаду! У вас нічого не вийде! Соловйов не ідіот, він у людях розбирається, і ви за все відповісте!

Сергєєв замислився.

— Гм, а й справді. Владик — хлопець скрупульозний. Чого доброго, й пальчики з залізяки зніме, і експертизу, дивись, замовить. Спасибі за розумну пораду, містере Фандорін. Coco говорив мені, що ви — просто кладезь мудрості.

Зненацька голос полковника змінився — зробився жорстким, владним:

— А ну, живо взяв трубу, біг бен довбаний! Умаж йому по потилиці — та з усієї сили, щоб тобі на рукав ошмаття полетіло!

Ніколас відповів короткою ідіомою з фольклорного записника, що означала відмову в найгрубішій і найкатегоричнішій формі.

Із чорного квадрата метнулася блискавка, а гуркіт од пострілу в замкнутому приміщенні був таким, що магістр затиснув вуха руками й зігнувся навпіл. Першої миті йому здалося, що це барабанні перетинки, в цілковитій відповідності зі своєю назвою, вдарили занадто хвацький дріб і, не витримавши навантаження, негайно лопнули.

Коли до Ніколаса повернувся слух (а сталося це за півхвилини, не раніше), виявилося, що Володимир Іванович не мовчить — викладає аргументи на користь своєї пропозиції:

— … майстер спорту зі стрільби, — говорив відставний полковник. — Чотири рази призи по управлінню брав. Із п'ятдесяти метрів кулю в обручку кладу. Наступну кулю, падло вухате, ти отримаєш, у лікоть лівої руки, в променевий нерв. Ти не уявляєш, який це біль. Вити будеш, по підлозі качатися. А питається, навіщо? Я ж тебе все одно живим звідси не випущу. Давай, бери залізяку. Скоріше відмучишся.

Фандорін інстинктивно обхопив лікті долонями й метнувся вбік із освітленої плями, та промінь ураз його знайшов.

— А особливо я полюбляю садити по рухомій міше…

Сергєєв так зайшовся сміхом, що аж захрипів. Ліхтар гойднувся, вивернувшись убік, освітив лице полковника, і було видно, що очі у Володимира Івановича здивовано витріщені, а сам він звішується з діри якось занадто вже відчайдушно, буцім хто притиснув його зверху ногою.

Гучний, уже одного разу чутий Ніколасом голос із сильним грузинським акцентом проревів:

— Coco — козел? Це ти — козел, оперюго поганий!

— Навіщо грубо говориш, Гіві? — почувся інший голос, теж із акцентом, але тільки зовсім легким. — Ти тепер банківський працівник, будеш начальником департаменту. Негарно, дорогий, відвикай.

Йосиф Гурамович Габунія, Великий Coco — власною персоною, а з ним, треба гадати, бійці його таємного «Ескадрону». Господи, яких іще сюрпризів слід очікувати цієї нескінченної ночі?

— Йосифе Гурамовичу! — зав'юнився Сергєєв, марно намагаючись вивернутися. — Скажіть йому, щоб прибрав ногу з моєї спини. Я все поясню! Тут складна подвійна гра з підставкою по резидентурі. Я провів багатоходову комбінацію, вийшов на Сєдого, і тепер він у нас у кишені. Якраз сьогодні збирався завершити операцію і про все вам доповісти. Результат блискучий. Тепер я знаю, в чому полягав…

Не змовкаючи ні на секунду, передбачливий полковник, який рукою з ліхтарем упирався в край діри, примудрився другу руку — з пістолетом — непомітно просунути собі під пахву. Фандорін, що спостерігав за цим знизу, хотів було крикнути кавказцям, аби остереглися, та передумав. Хай ці павуки самі розбираються, хто в них у банку під назвою «Євродебет» сильніший. Особисті перспективи такого собі магістра за будь-якого наслідку були незавидними.

Володимир Іванович різко повернувся, просунувши руку якомога далі, — мабуть, хотів проробити в лютому Гіві вертикальний отвір, але «ескадронець» і сам був мастак. Згори долинув гучний ляскіт, і полковник, так і не встигнувши натиснути на спусковий гачок, полетів головою вниз. Труп зробив свічку, вдарився об землю і, здійснивши недоладний перекид, простягся на ввесь зріст.

Упав і ліхтар, але не розбився й не погас. Одначе магістра зараз цікавило не стільки джерело світла, скільки засіб самооборони — у руці мертвого Володимира Івановича чорнів компактний, короткоствольний пістолет.

Фандорін зробив швидкий рух і тут же почув зверху виразне цокання:

— Це-це-це. Не треба, так?

Виходило, що з самообороною нічого не вийде, — триклятий Гіві занадто добре знав своє ремесло. Робити було нічого й діватися нікуди, Ніколас був зачинений у запиленому склепі, де в компанію зібралися до нього один старезний скелет і три свіжі покійники.

— Здрастуйте, Миколо Олександровичу, — привітався із зацькованим магістром невидимий Габунія. — Скільки у вас нині пригод! Оскільки ви там, унизу, давайте подивимося, через що стільки народу поклали. Жах який — просто половецьке побоїще! Ну, що там у вас за скарб такий?

«Що ж, — подумав Ніколас, — зрештою не найжахливіший фінал. Ранувато, звичайно, та це вже як на роду написано. З боку Великого Coco навіть гуманно, що він дає приреченому можливість вдовольнити перед смертю цікавість. Хіба не для того народжується людина — вдовольнити цікавість, довідатися про якусь таємницю й потім умерти?»

Еклезіастичне філософствування бідолашного магістра пояснювалося тим, що він раптом відчув себе смертельно втомленим. А й справді, скільки можна піддавати психіку й нервову систему перепадам між приреченістю й надією? Готувався померти від руки базікала Шурика — врятувався. Думав, що прийме смерть од віроломного полковника, — знову пронесло. Пронесло, та не винесло. Тепер уже сподіватися більше ні на що.

Мовчки, не опускаючись до будь-яких пояснень і тим паче благань про пощаду, Фандорін підняв ліхтар і наблизився до прогнилої рогожі. Стягнув її вбік і ахнув.

На долівці лежала велика книга в рідкісної краси срібному окладі, суціль викладеному жовто-червоно-бурими камінцями. Срібло від часу почорніло, та шліфовані самоцвіти — а їх тут були сотні — заграли, засяяли відбитим світлом.

— Ай, фотоапарата нема! — пролунав зі стелі захоплений голос Великого Coco. — Що за картинка!

Ніколас обережно перегорнув важку обкладинку, побачив пергаментний титульний аркуш із вицвілими (а колись, поза всяким сумнівом, золотими) грецькими літерами ручного тиснення:

Трепет і захват переповнили душу магістра, що забув цієї чарівної миті і про спрямоване йому в спину дуло, і про страшні події останньої години, і про близьку неминучу смерть.

Цієї книги торкалася рука Корнеліуса фон Дорна! Що може бути такого вже страшного у стародавньому математичному трактаті? Чому Корнеліус у своєму листі двічі заклинає сина не чіпати фоліанта? Зараз таємницю буде розкрито. Яке щастя, що манускрипт написано саме на довговічному пергаменті, а не на папері!

Він перегорнув аркуш і скрикнув. На жаль, решта сторінок були не пергаментні й навіть не паперові, а папірусні, й від неправильного зберігання зовсім стліли, перетворилися на порохно! Текст загинув безповоротно!

Ніколас схилився низько-низько. Крізь діру, проїдену часом, проглядало декілька вцілілих рядків. Здається, давньоєврейські письмена?

Замріявшись, магістр присунув книгу поближче до ліхтаря, що стояв на долівці, й прямокутник усохлого папірусу, що, очевидно, зберігав форму лише через нерухомість, розсипався купкою порохна. Лишився тільки оклад і пергаментний титул, очевидно, приєднаний до книги в більш пізні часи.

Усього одна книга? Ніколас розчаровано огледівся на всі боки. А де ж уся Ліберея?

Із землі, де щойно лежала пересунута книга, стирчав якийсь шматок дерева чи, скоріше, кореня, й більше нічого. Зовсім нічого.

«Усе зрозуміло, — похмуро подумав Фандорін. — Корнеліус, певна річ, був невеликим грамотієм — та й ні до чого мушкетерському капітанові розбиратися в книгах та хитромудрих словах. Він погано собі уявляв значення терміна «ліберея» — вважав, що це означає просто «книга», а не «зібрання книг». Добув десь (найвірогідніше, в того ж таки Артамона Матфеєва) том із колекції Івана Грозного, давній і в коштовному окладі. Отакий фоліант і в сімнадцятому столітті вартий був шалених грошей. Перед тим як вирушити на заслання слідом за своїм начальником, фон Дорн приховав здобич, маючи надію, що опала не триватиме вічно, а якщо помилування й не буде, то «Іванова Ліберея» (в розумінні — «книга з бібліотеки царя Івана») дістанеться хоча б його нащадкові. Далекий від книжності капітан не знав, що без герметизації папірус довго в підземеллі не протримається. Та й, скоріше за все, його взагалі цікавив не текст, а чудовий оклад.

Що означають слова «не имай души спасения ради» і ще потім, ближче до кінця, «да любопытства своего не пытай Христа Господи ради и нипочему Замолея того не имай»? Може, книга була краденою і Корнеліус застерігав сина від спроби виставити фоліант на продаж? Це, на жаль, не виключено. Капітан був звичайним шукачем пригод, який прибув до Росії в пошуках багатства. Навряд чи погребував би взяти те, що погано лежить, — наприклад, дорогу книгу із зібрання свого покровителя…»

— Що це таке? — вивів Фандоріна із задуми голос банкіра. — Що це блищить? Коштовне каміння? Це шкатулка, так?

— Ні, — відповів Ніколас, не обертаючись, і всміхнувся: — Це і є та сама «Іванова Ліберея». Радійте.

— Що-що? — здивувався Йосиф Гурамович. — Ліберея? Що воно таке? Книга, чи що? Це ви її стільки часу шукали? По вулицях ходили, кроки рахували, в руїнах довблися. Мені Гіві щодня доповідав. «Нічого не розумію, чим люди займаються», говорив. Що тут у вас, га? Через що Сєдой такі городи нагородив?

Несхоже було, що Габунія прикидається. Навіщо? І перед ким — перед без п'яти хвилин покійником?

«Чи залишити його, гада, в невіданні? — подумав Фандорін. — Хай лусне від цікавості, жирний пузир». Але розмінюватися в ці останні хвилини не хотілося, після пережитого розчарування настрій Ніколаса змінився — зробився суворим і врочистим. Не метушитися, триматися з гідністю. Це єдине, що лишається людині наприкінці недоладного, безглуздо прожитого життя.

Кількома скупими реченнями магістр пояснив банкірові, в чому полягав сенс пошуків. Дивився Ніколас при цьому не на чорний квадрат, звідки скоро пролунає грім смерті, а на райдужно-іскристий оклад книги та на переливчасті відблиски, що надавали похмурому склепові вигляду казкової печери.

— Той самий Іван Грозний? — ахнув Coco. — Оце так! Тепер зрозуміло, від чого Сєдой так завівся. Молодий іще, до романтики ласий.

Потім Йосиф Гурамович раптом притишив голос і вкрадливо сказав:

— Миколо Олександровичу, ви що хочете з обкладинкою цією робити? Невже державі здаватимете за нагороду у чверть вартості? Скажу як фінансист: не раджу. Я звідси погано бачу, та якщо це у вас там жовті сапфіри, то в нашої держави на двадцять п'ять відсотків вартості такого скарбу всієї казни не вистачить. Навіть якщо це опали, все одно не дадуть. Прискіпаються до чого-небудь і обдурять, я їх знаю. Продайте краще мені, га? Я вам чесну ціну дам — третину ринкової. Нехай Сєдой од заздрості лусне. Погоджуйтесь, Миколо Олександровичу. Все одно за кордон вам таку штуковину не вивезти.

Тут уже Ніколас обернувся. Що це — знущання? Щось занадто витончене.

— Беріть свою Ліберею та підіймайтеся сюди, — сказав Coco. — Світає вже. Гіві зараз міліцію викличе, нам з вами краще поїхати.

— Я мушу вам дещо пояснити й вибачитися перед вами, — сказав Габунія, підводячись із-за величезного ебенового столу назустріч Фандоріну.

Вночі (а вірніше, вже на світанку) розмови не вийшло — після пережитих потрясінь магістр був у стані, близькому до шоку. Вибравшись зі склепу в підвал, звідти у двір, а з двору на вулицю, де чекала ціла валка бегемотоподібних джипів, Ніколас відчув, що в нього йде обертом голова. Впавши на скрипуче шкіряне сидіння, Фандорін прихилився скронею до м'якого плеча банкіра і провалився в глибокий, непритомний сон, од якого очунявся лише за дев'ять годин у квартирі на Київській. Розплющив очі, побачив на стільці перед канапою непорушного брюнета з хвацько підкрученими вусами. Це й був Гіві, котрий уже двічі врятував магістрові життя.

— Зараз філіжанку кави по-тбіліськи, і поїдемо до шефа, — суворо сказав командир габуніївського «Ескадрону».

Ніколас сперся на лікоть, заозирався довкола.

— Обкладинку на експертизу віддали, — пояснив Гіві, не чекаючи запитання.

Далі все було, як він сказав: філіжанка густої, міцнющої кави, холодний душ, гонка на шаленій швидкості з мигалкою просто по розділювальній смузі в бік центру, тихий Гнєздниковський провулок, офіс «Євродебету». Дивним було тільки одне — Фандоріна до кабінету голови чомусь провели не через секретарський передбанник, як минулого разу, а чорним ходом, у бокові двері. Ніколас так і не зрозумів, до чого тепер ця конспірація.

Бесіда, отож, почалася з вибачень.

— Я негарно з вами вчинив, Миколо Олександровичу, — сказав банкір, скрушно опустивши голову, від чого подвійне підборіддя зробилося потрійним. — Я вас використав. Це могло коштувати вам життя, хоча Гіві та його хлопці за вами приглядали.

— Хлопці з «Ескадрону»? — блиснув поінформованістю Фандорін.

Йосиф Гурамович у захопленні закотив очі, ніби віддаючи данину проникливості співбесідника.

— Так. Це спеціалізований підрозділ, який я створив, коли довідався, що начальник департаменту безпеки завербований моїм конкурентом. Вийшло дуже зручно: Сєдой думав, що все про мене знає, а сам знав тільки те, що я підсував Сергєєву. Ох уже ці кадебешники! Їм завжди мало бути виконавцями, обов'язково рвуться в лялькарі.

Магістр насупився:

— Ви доручили мене піклуванню Сергєєва навмисне, щоб посадити на гачок Сєдого? А ваші люди тим часом стежили за мною, і за Сергєєвим.

— І за самим Сєдим, звичайно, — підхопив Габунія. — І бачите, як вдало все вийшло. Сєдой лишився з носом і при цьому без рук: його ліва рука, Володимир Іванович Сергєєв (великий був грішник, хай простить йому Господь), відітнула праву руку, негарну людину Шурика (цього все одно Господь не простить, отож і прохати не буду). Відітнула — й сама відсохла, тому що Гіві нашого полковника застрелив. Жаль, звичайно, а як було не застрелити? Та нічого, адвокати в мене першокласні, вони доведуть, що це була адекватна самооборона. Дозвіл на зброю в Гіві є, все як годиться, його хлопці — от молодці — зняли прихованою камерою, як Сєдой із Сергєєвим зустрічався, і з Шуриком теж. Плівочка вже в ГУБОПі. Хай покрутиться Сєдой, хай пояснить, що за справи в нього були з цим відморозком. Не до «Вестсібойлу» тепер буде Владикові. Дулю йому із ткемалі, а не тендер.

Йосиф Гурамович якнайсолодше всміхнувся, а Ніколас, дивлячись на приємно округле, в бульдожу складочку, лице банкіра, відчув щось близьке до замилування. Мав рацію мудрий шеф-редактор журналу «Телескопъ», який задумав зробити спецномер про цивілізаційні процеси в російському бізнесі. Які пестливі для слуху західної людини слова: адвокати, адекватна самооборона, дозвіл на зброю! Ніяких «замочити», «укачати в асфальт», «розмазати по бамперу». Алтин могла гордитися своїм «таргетом».

— От як у нас нині, Миколо Олександровичу, — скромно сказав Великий Coco, ніби підслухавши думки Фандоріна. — Всі проблеми розв'язуємо культурно, за законом. Час піратів на зразок Сєдого відходить у минуле. За три-чотири роки їх узагалі не лишиться.

— А приховувати скарб, який належить державі, це теж за законом? — не втримався від випаду Ніколас.

Йосиф Гурамович ображено надув губи.

— Слухайте, не можна ж усе зразу. Вчора ще по деревах лазили й одне одного їли, а сьогодні вже вулиці на червоне світло не перейди. Поступово треба, потихеньку. Еволюційним шляхом. Трішки помахлювати — це можна, це по-людському. А одне одного мочити як попало — це, вибачте, вже анахронізм. Я мочити буду, потім мене чи мою дитину замочать? Так! — пожвавішав Габунія й навіщось кинувся до стінної шафочки. — В мене велика новина! Сабрина моя дитину чекає, сама сказала. Мені п'ятдесят два роки, я гадав, ніколи вже дітей не буде! Уявляєте — стою перед нею і бурмочу, мов дурень: «Моя, моя дитина!» А вона, стерво, сміється. «Помучся, може, й не твоя». Я помучився, Миколо Олександровичу, ой як помучився. Півночі не спав, усе терзався, чия дитина. Раніше, звичайно, я ще більше б мучився, а тепер трішки попереживав, потім з'їв два тістечка й заснув. Це через те, що ви мені все про мене пояснили. Ми з Сабриночкою — ідеальна пара. Тепер ревную, — страждаю, а на душі тепло, гарно. Спасибі вам. Випиймо за кохання й за маленького Габунію!

І з шафочки, немов якими чарами, з'явилися пузата пляшка, два келихи й ваза з шоколадом.

— Я тепер зовсім не п'ю, — сухо промовив Фандорін, не бажаючи показувати, що слова вдячності йому приємні. — Й, до речі, хочу повідомити вам, що я не можу прийняти пропозиції стосовно продажу вам книжкового окладу. Треба поважати закони країни, в якій перебуваєш. Так що поверніть мені обкладинку, я передам її представникам міської влади. Я не наполягатиму на тому, щоб винагороду мені виплатили негайно. Можна частинами або потім, коли російська економіка зміцніє.

Йосиф Гурамович сумно зжував цукерку, декілька разів тяжко зітхнув.

— Ах, Миколо Олександровичу, любий, не хотів вас засмучувати, але все одно доведеться. Візьміть свій оклад, он він лежить у коробці з-під сканера. Експерти кажуть, що обкладинка являє історичну цінність — це робота російських майстрів середини шістнадцятого століття. А ось матеріальна ціна невелика. Срібло невисокої проби та декілька сот камінців. Якщо бути точним, шістсот шістдесят. Було на шість більше, та вони кудись поділися — замість них порожні гнізда. Це не жовті сапфіри й не опали. Строго кажучи, це взагалі не каміння, а шліфовані шматочки вулканічного скла. Мабуть, у середньовічній Русі воно вважалося великою рідкістю. А зараз такого добра в нас пів-Камчатки. Даремно, виходить, Сєдой усю цю кашу заварив.

— Ну й добре, — не дуже засмутився Фандорін. — Здам до музею, нехай буде пам'ять про Корнеліуса фон Дорна. І статтю напишу. Адже моя знахідка побічно підтверджує версію про те, що бібліотека Івана Грозного — не вигадка. Оскільки книга Замолея існувала в дійсності, значить, дабеловський список — не фікція, а документ, який заслуговує на довіру. Хоч і не дуже велике, а все-таки відкриття. Прощавайте, пане Габунія. Засидівся я у вас у Москві. Час додому, до Англії.

Він простягнув банкірові руку, та Йосиф Гурамович прощатися не захотів, а натомість узяв магістра за лікоть:

— Послухайте, Миколо Олександровичу, навіщо вам в Англію? І що за інтерес для чоловіка робити «не дуже великі відкриття»? Не ваша це стезя — пилюку в архівах ковтати й наукові книжки писати, їй-богу. Мені Гіві щовечора касети давав, зйомки прихованою камерою. Як ви по вулицях ходили, будинки розглядали, в блокнотик писали. Дивився на вас — дивувався. Як підмінили англійця! Таким зробився енергійним, піднесеним, щасливим! Про Суліко співає! Відразу видно — людина своєю справою займається. Ви знаєте, в чому ваша справа, в чому ваш справжній талант?

— Ні, — відповів Фандорін, який уважно слухав, — не знаю. Точніше, знаю, що ніякого таланту в мене немає. Як, до речі, в більшості людей.

— Про більшість людей не скажу — не знайомий, а про вас, дорогий Миколо Олександровичу, знаю твердо. Ви мені три такі поради дали, що за них мільйона не жаль. Доларів. Я вам довіку вдячний буду, клянусь! Їм собі на втіху, не переживаю, так? — Coco виставив товстого мізинця і на підтвердження своєї щирості негайно з'їв іще одну цукерку. — Дружина роги наставляє, а я тільки мружусь од щастя, так? Уперше в житті! — Тут було піднесено другого пальця, безіменного, прикрашеного масивним золотим перснем, а там не змусив себе чекати й середній палець, із діамантовою печаткою. — І з Богом на лад пішло, чесне слово. Я після тієї розмови з вами молитися перестав. Навіщо, думаю, лицемірити, якщо не вірю. А сьогодні вранці, як з Таганської повернулися, раптом захотілося перед іконою стати, помолитися. Ні за що — просто так! Ні про що не прохати — ні про тендер, ні про шмендер, ні про повернення двох мільйонів, які в мене вчора податкова поліція зчорномирдила. Просто помолитись — і все. Помолився — й гарно зробилося. Ви розумієте, що це значить?

Габунія три розчепірені пальці прибрав, а замість них виставив одного, зате вказівного, й багатозначно спрямував його в стелю.

— Розумію, — кивнув Фандорін, пригадуючи, чим там закінчується пісня про Кудеяра та дванадцятьох розбійників. Здається: «Господу Богу помолімось»?

— Ай, нічого ви не розумієте. Ви таланту свого не розумієте! У вас, Миколо Олександровичу, покликання — людям поради давати. Це найрідкісніший, найдорогоцінніший дар! Ви на людей цікавий, ви вмієте вмить себе на місце іншого поставити, а чуття у вас ліпше, ніж у моєї Жужі. Нема нічого ціннішого за вчасно дану добру пораду. Не треба вам до Англії! Це дурневі скрізь щастя, а розумна людина має розуміти, де їй на світі місце. Розумна людина має розуміти, що є поняття «об'єктивно краще» і «суб'єктивно краще». Об'єктивно в Англії жити краще, ніж у Росії, хто сперечається. Та саме вам, Миколі Олександровичу Фандоріну, суб'єктивно краще тут. А я вам у зв'язку з цим іще одну важливу річ скажу. — Coco знову підніс пальця. — Всьому об'єктивному гріш ціна, значення має тільки те, що суб'єктивне. В Англії ви, дорогий Миколо Олександровичу, закиснете, та й не потрібні ви там із своїм даром. Де й радити людям, як не у нас, в Росії. Вона й називається так — Країна Рад. 1 тут я від лірики переходжу до ділової пропозиції. — Йосиф Гурамович відсунув вазу з цукерками, ніби даючи зрозуміти, що розмова вступає в офіційну фазу. — Давайте створимо консультаційну фірму нового типу, куди всяка людина, що потрапила в скрутне становище, може звернутися за порадою, і їй допоможуть. Я вже й назву придумав «Чарівна паличка». Можна по-англійськи: «Мейджик уонд». Я вам офіс зніму, обладнання закуплю — комп'ютери там, факси-шмакси. Рекламу забезпечу. А головне — клієнтів буду постачати, солідних людей. Прибутки — пополам, гаразд?

— Ви з глузду з'їхали! — вигукнув Ніколас, тільки тепер зрозумівши, що банкір говорить всерйоз. — Що за маячня?

— Добре. — Габунія заспокійливо підніс долоні. — Вам — шістдесят п'ять відсотків, мені — тридцять п'ять відсотків, але тоді так: коли порада знадобиться мені самому, даватимете п'ятдесятивідсоткову знижку. По руках?

— Та не хочу я жити у вашій Росії! — задихнувся магістр. — Це небезпечно для здоров'я та психіки!

— Ага, добре, що нагадали. — Йосиф Гурамович боязко подивився на двері передбанника. — Вас тут одна психована дівиця розшукує, маленька така, але страшенно зла. Журналістка. Спочатку дзвонила, погрожувала. Говорила: «Я знаю, це ви Ніку викрали, більше нікому. Якщо з його голови впаде хоч волосина, я вас знищу». А тепер до офісу занадилася ходити. Заборонив було до банку її пускати, так вона до вхідних дверей наручниками прикувалася, довелося видати пропуск, а то клієнтів розлякує. Міліцію я викликати не велів — усе-таки ваша знайома, незручно. Сідає в приймальні й сидить з ранку до вечора, в обід бутерброд їсть. Секретарки її бояться. Тиждень уже через чорний хід до себе ходжу. Вийшли б до неї, заспокоїли. Чи ви теж її боїтеся?

Ніколас мовчки розвернувся й хотів одразу вибігти до приймальні, та спершу все ж виглянув назовні крізь шпарку.

Алтин сиділа в шкіряному кріслі, де вільно могли б розміститися щонайменше ще дві такі ж миршавки. Брови журналістки були суворо зсунуті, коліна невблаганно зімкнуті. На підлозі стояв чорний рюкзачок.

За двома столами, суціль заставленими всілякою офісною апаратурою та схожими на неприступні блокпости, окопалися дві секретарки, одна постарша, друга молоденька, але обидві манірні й невимовно елегантні.

— Я вам сто п'ятдесятий раз пояснюю, — нудним голосом говорила старша, із зачіскою у вигляді платинового шолома. — Йосиф Гурамович у відрядженні, сьогодні його теж не буде.

— Якби він був у відрядженні, я б знала, — відрізала Алтин і раптом уп'ялася очима у двері начальницького кабінету — певно, помітила шпарку.

Ховатися далі не було сенсу. Ніколас розчинив двері й, широко всміхаючись, простяг руку:

— Алтин, я такий радий тебе бачити! Бачиш, зі мною все гаразд.

Журналістка гумовим м'ячиком вилетіла з крісла й кинулася до Фандоріна. Судячи з такої емоційності, рукостискання було явно не досить. Засоромившись своєї британської замороженості, Ніколас на ходу перебудувався й розвів руки, готовий схопити Дюймовочку в обійми.

Алтин з розгону підстрибнула і щосили зацідила магістрові жорстким кулачком у зуби.

— За що?! — зойкнув Ніколас, затискаючи долонею розбитого рота.

— За все! — розлючено вигукнула шалена татарка. — За те, що втік і не з'являвся! За мої сльози! За сто доларів! За «класний перепихон»!

Краєм ока Фандорін побачив, що секретарки так і завмерли за своїми пультами.

— Але ж це навмисно! — теж закричав він, тому що інакше вона б не почула. — Для маскування!

Алтин, взявшись у боки, обпекла його ненависним поглядом знизу вгору.

— Убити мало тебе за таке маскування! Я, мов дурепа, хвилююся, що він голодний, подзвонила мамі, попрохала, щоб вона йому попоїсти принесла! Вона приходить — там чарівна записочка і сто доларів! Ну й розмовка в мене потім була!

Вдарила магістра ще раз — тепер у живіт. Слабкіше, та все одно відчутно.

— А це за те, що я жодної ночі нормально не спала. Ти що, не міг зателефонувати? Я думала, тебе на світі нема. Думала, їжачка сови з'їли! — Алтин видала дивний звук, почасти схожий на схлип, але чорні очі при цьому лишилися сухими і все такими ж непримиренними. — Сиджу тут, як маніячка, з ножем у рюкзаці. Хотіла цьому годованому кабанові Coco черево за тебе розпороти!

Вона так само безслізно схлипнула, кинулася назад до крісла й дістала з рюкзачка хлібний ніж, знайомий Фандоріну по бескудниківській квартирі. Одна з секретарок скрикнула, друга скочила на ноги й потяглася до червоної кнопки, що непримітно розташувалася на стіні трохи вище поверхні столу.

Ніколаса охопив нестерпний сором. Який же він егоїст! Так, він зателефонував, почув її голос, переконався, що жива, й заспокоївся. А як було їй? Він зовсім про це не думав. З іншого боку, чи міг він припускати, що через якогось недогвинченого британця Алтин утратить сон і навіть замислить смертовбивство?

Фандорін підійшов до маленької журналістки і тремтячим голосом сказав:

— Я такий винний перед тобою. Чи зможеш ти коли-небудь вибачити мені?

— Ні! — злобливо відповіла вона. — Ніколи! Нахились, юшку витру. Дивитися гидко.

Ніколас, якому не надто лагідно витирали хусточкою закривавлені губи, зніяковіло кинув погляд на мимовільних свідків цієї африканської сцени й побачив, що молоденька секретарка широко-широко розплющила очі, а друга, платиноволоса, прибрала руку від кнопки і подає йому якісь знаки: шепоче щось, киває — ніби як підбадьорює чи навіть підганяє. В розумінні чого, власне?

Він перевів погляд на Алтин. Така маленька, а така небезпечна і невибачлива. Легкодухо промимрив:

— Як же ми з тобою будемо?..

Хотів сказати «далі», та не договорив, бо вона сама сказала — йому нема вибачення. Ніякого «далі» в них бути не може. Ця думка раптом здалася йому абсолютно нестерпною.

Відповідь прозвучала несподівано. Можна сказати навіть, загадково.

Алтин оцінююче оглянула всі два метри Ніколасового зросту, похитала головою й зітхнула:

— Так, це буде непросто. Та нічого, як-небудь пристосуємося.

Ніколас вирішив, що недочув або ж — через свою зіпсованість та надмірну уяву — невірно зрозумів, але позаду пролунало чмихання.

Молоденька секретарка хихотіла в долоньку. Зате друга дивилася на довготелесого магістра й маленьку брюнетку з дивним виразом, водночас мрійливим і сумним.

Алтин взяла Фандоріна за руку:

— Гаразд, Ніко, годі публіку розважати. Їдьмо додому.

Він ішов за нею по коридору, намагаючись робити кроки покоротші, й міркував, що ж там було за слово таке, в листі Корнеліуса? Єдине, котре не збереглося. «Отодвинь книгу и…»

Відсунь — і що?

ДОДАТОК:

Лімерик, написаний Н. Фандоріним два місяці по тому, в день одруження: