Алтин-толобас

Розділ п'ятий НЕ БУЛО НІ ГРОША, ТА РАПТОМ АЛТИН

Якби вільне падіння тривало не дві з половиною секунди, а ледь довше, у Ніколаса від жаху розірвалось би серце. Але тієї самої миті, коли магістр усвідомив, що, власне, з ним сталося, і збирався кричати на все горло, політ уже завершився — хряскотом, трісканням, огидним шурхотом і глухим ударом. Фандорін опинився в тісному, прямокутному просторі, котрий чомусь пахнув свіжим клейким листям, і такому ж, як листя, зеленому.

Нічого не розуміючи, він із жахом засіпався, забився в цьому жорсткому й непіддатливому зеленому кошмарі, якось вивернувся, вперся ногами в твердь — і підхопився, по самі груди потопаючи в тополиних гілках і паперовому мотлосі. Виявилося, що траєкторія запаморочливої подорожі другого баронета, що почалася на даху, завершилася баскетбольним влучанням точнісінько в сміттєвий бак, ущерть наповнений зрізаними гілками, листям і зіжмаканим папером. Ніколас задихався й хапав ротом повітря, подряпаний і оглушений падінням, але, здається, більш або менш цілий.

Ноги передумали тримати його у вертикальному положенні, й він безсило осів на пружинисту підстилку щойно померлого листя. Над головою відразу ж утворився зелений куреник із гілок. Фандорін дивився крізь нього на синє небо й ні про що не думав, бо про що можна думати, коли з людиною ні з того ні з сього трапляється таке?

Якби Ніколас від шоку та подиву тимчасово втратив здатність до абстрактних умовибудов, він, напевно, зараз розмірковував би про дивну невідповідність між людською зарозумілістю та суворою істиною буття.

Живеш на світі з цілковитою впевненістю, що ти — цар і повелитель власного всесвіту, та так воно, загалом, і є. Але твій розумний та упорядкований всесвіт од хаосу відокремлює лише тонесенька скляна перегородка, і ти плаваєш у цьому тендітному акваріумі булькатою, неляканою рибкою. А потім трапляється щось, над чим ти не владний і про що навіть не маєш уявлення, — й акваріум розлітається вщент, рибка б'ється серед скляних осколків, безглуздо роздуваючи зябра. Щойно ти був господарем своєї долі, дослідником таємниць історії, прихильником здорового способу життя й патріотом довкілля, ти виношував честолюбні плани на майбутнє і твердо знав, що наступний Новий рік зустрічатимеш на вулканічному острові Тенерифі, а потім хаос ледь-ледь, зовсім злегка торкнувся тебе своїм шаленим, палючим диханням, і скло тріснуло. Цар всесвіту лежить скоцюрблений у сміттєвому баку, дивиться на хмари, що повзуть по небу, й не може второпати, чому він іще живий.

Пояснення могло бути лише одне — славнозвісна фандорінська удачливість, про яку батькові в дитинстві розповідала бабуся Єлизавета. Мовляв, ворожить чоловікам роду Фандоріних якась доброзичлива містична сила, що приносить рятунок од усіляких небезпек. У кожного Фандоріна, як у славнозвісної кішки, дев'ять життів, а в деяких, як-от дід Ераст Петрович, запасних життів бувало й побільше, ніж дев'ять.

Нісенітниця, звичайно. Фамільна легенда. Ото серу Олександеру з вибором порома «Християнія» пощастило. А самому Ніколасу? Яка фантастична зневажлива безталанність! Нема нічого образливішого та безглуздішого, ніж зробитися так званою жертвою статистики. За статистикою годиться, щоб із деяким відсотком населення траплялися нещасні випадки — умовно кажучи, щоб комусь на голову падала цеглина. Скажімо, 0,01 відсотка сущих зобов'язані потрапити в автокатастрофу; 0,001 відсотка приречені заразитися енцефалітом, а 0,0001 відсотка на роду написано стати жертвою маніяка чи психопата. Приміром, Ніколасу О. Фандоріну, М. А. і Вt.

Як кажуть нові руські, нічого тут не попишеш — так природа захотіла. Найтупіше й найбезглуздіше — охкати: ну чому я, чому це сталося саме зі мною? Чому навіженого очкарика принесло саме сьогодні й саме в ЦАСД? Чому з усіх відвідувачів він обрав мене?

Тобто, певна річ, у всього, що відбувається, коли пошукати, виявиться своє пояснення. Приміром, таке. На Ніколаса напав історик, який має пропуск до архіву й потихеньку з'їхав в глузду серед цього депресивного антуражу. Можливо, у бідолахи патологічна ненависть до двометрових блондинів у синіх блейзерах. Саме такий двадцять років тому поглумився над ним у піонерському таборі й заподіяв дитині глибинну психічну травму. У звичайному житті він більш або менш нормальний, а як побачить синій блейзер — впадає в агресію. Сила у цього миршавого очкарика воістину нелюдська, явно афектного походження. Як легко він перекинув через себе двохсотфунтового здоровила!

Або, що найвірогідніше, об'єкт його обсесії — кейси світло-шоколадного кольору. Адже саме з кейса все й почалося. Такий специфічний патологічний фетишизм.

Господи, кейс!

Ніколас скинувся, застогнав, почав вилазити із глибокого вузького бака. Може, ще не пізно? Міліція, тут біля входу чергує міліція. Швидше!

За три години по тому жовто-синій міліцейський «уазик» доправив густо намазаного зеленкою магістра до готелю.

Кепська справа. Психа в картатій сорочці на території архівного містечка відшукати не вдалося. Чи то проліз у підземні сховища й десь там, у неходжених лабіринтах, сховався — і тоді є надія, що рано чи пізно вилізе назовні або потрапить комусь із співробітників на очі. Чи то зумів якимось дивом просковзнути непоміченим повз постових міліціонерів на одній із шести прохідних, і тоді пиши пропало.

Пригнічена жертва статистики їхала в дзеркальному ліфті на свій п'ятнадцятий поверх і, щоб відновити позитивний погляд на життя, намагалася скласти лімерик. Але виходило щось похмуре і знову, як в архіві, з калічницькою тематикою.

«Зрештою, можна ж поглянути на те, що сталося, й інакше», — переконував себе Фандорін. Сталося істинне Боже чудо — впору одягати рубище, вериги та йти простоволосим по святій Русі. По всьому, він мусив би розбити собі голову об цеглу, розтрощити грудну клітку об бетонний блок або повиснути, пронизаний одним із арматурних прутів, а замість цього відбувся кількома подряпинами. Спадкоємна удачливість — звичайно, маячня, та не можна не визнати, що упав з даху він винятково, просто феноменально вдало. Виходить, акваріум уцілів, життя триває, а якщо життя триває, то, значить, його можна впорядкувати й налагодити.

Насамперед мінімізувати понесені втрати. Зателефонувати в «Барклайз», аби заблокували викрадені кредитні картки. І хай переведуть на «Вестерн юніон» деяку суму готівкою — не лишатися ж без грошей. Зв'язатися з консульством, знадобиться тимчасове посвідчення замість паспорта. Повідомити в «Бритіш Ервейз» про втрату квитка — нехай поновлять. Усе?

Ні, не все. Є втрата, котру не поновиш: заповіт Корнеліуса. Ніби закляття нависло над цим аркушем стародавнього паперу — власне, й не аркушем, а скількомась кілобайтами інформації в пам'яті комп'ютера. Найприкрішим було те, що Ніколас навіть не встиг прочитати послання капітана фон Дорна. Тільки: «Память сия для сынка Микити егда». Об чім пам'ять? Коли «егда»? І чому там, трохи нижче згадуються якийсь «алтын» і «рогожа»?

Невже він тепер ніколи не дізнається про це? Що за фатальне безглуздя! Може, божевільний очкарик награється своєю здобиччю, та й викине її? Опис кейса та всього вмісту міліція має. Втрачати надію рано.

Він ішов довгим, устеленим килимовою доріжкою коридором до свого номера 1531. Одчинив двері, зупинився в тісному передпокої перед дзеркалом. Ну й вигляд: блейзер забруднений вапном і тополиним соком, рукав надірваний, двох ґудзиків бракує. Вузол краватки з'їхав набік, сорочка вся у плямах. А лице! Мало того, що на щоках дві намазані зеленкою подряпини, так підборіддя чорне й у волоссі застряв шматочок яєчної шкаралупи. Яка гидота! Умитися, негайно вмитися! А потім — під душ.

Ніколас клацнув вимикачем, розчинив двері ванної. І завмер.

На унітазі, закинувши ногу за ногу, сидів недавній очкарик і привітно посміхався остовпілому магістрові.

Перше, що відчув Фандорін, — не здивування, а абсурдну радість од того, що викрадач кейса знайшовся. Абсурдну — бо чому ж тут радіти, якщо від потрясіння і струсу в людини поехали мозги (чудовий ідіоматичний вираз із фольклорного записника) і його повело в глюки (звідти ж).

— Де кейс? — запитав Ніколас у глюка.

Привид посміхнувся:

— Я думав, ти баскетболіст, а ти баскетбольний м'яч. Як ти влучно в корзинку, га?

Галюцинація захоплено похитала чубатою головою, поправила правою рукою окуляри на переніссі, трохи підвела ліву, й Ніколас побачив чорну рурку, що матово поблискувала, з іще чорнішою діркою посередині.

— Пожив уже, досить, — з лагідним докором сказав очкарик. — Дай іншим пожити.

Дірка опинилася вище на сантиметр, так що тепер дивилася Фандоріну просто в обличчя, палець на спусковому гачку ворухнувся — і Ніколас інстинктивно, не роздумуючи, хитнув головою вбік. Рурка цмокнула, щоку обдало гарячим, а в стіну позаду вдарило чимось хльостким, і посипались окрушини.

Свого часу Ніколас був нападником університетської баскетбольної команди — не через те, що вмів із середини майданчика закинути м'яча просто в корзинку і не через зріст (були в команді хлопці й довші), а через чудову реакцію та вміння орієнтуватись у грі. Під час матчу з майбутнім магістром відбувалася дивна зміна — у нього начисто відключалася рефлексія. Фандорін переставав думати головою, віддаючи керування своїми діями рукам і ногам, які прекрасно справлялися із завданням без усякої участі інтелекту. Очевидно, через оце періодичне катапультування рефлексії йому й не судилося стати великим ученим. Може, краще б податись у професійні спортсмени?

Такі сумніви (вони вже точно належали до категорії рефлексії) змагали Ніколаса доволі часто. Але зараз катапультування врятувало йому життя.

Уже не вдаючись у тонкощі — чи дійсно очкарик смалив у нього з пістолета, чи це все-таки була галюцинація, — Фандорін метнувся назад до передпокою й пірнув за виступ. Вчасно: дзеркало тріснуло, розбігаючись чорними променями від маленької круглої діри. Ще один ривок, і Ніколас вилетів у коридор.

Праворуч був ліфт, але віддалік, метрів за тридцять, не добігти — куля наздожене. Фандорін смикнувся ліворуч, де були сходи. Теж далеко! Одначе за два кроки від дверей номера 1531 стояли двоє носатих брюнетів, з цікавістю дивлячись на людину, що вискочила з кімнати, ніби чортик із табакерки.

— Sorry, — промимрив магістр і прослизнув між ними, черкнувшись об тверде, наче дерев'яне плече одного зі східних людей, міцної статури, із хвацько підкрученими вусами.

Той гучно крикнув услід із характерним кавказьким акцентом:

— Е! Не срозумів!

Ніколас і не подумав обертатися — мчав по вузькому коридору щодуху.

— Ві що тут, с глузду з'їхалі?! — ще сердитіше крикнув той же голос, а інший, дзвінкий і веселий — голос Очкарика — відповів:

— Міль пардон, ґенацвалє. Ми з дружбаном за пивом. Гей, Колянич, не жени, встигнемо!

— Спочатку вібачса, потим біжи! — зажадав другий кавказький голос, не такий густий, як перший.

Далі Фандорін не чув, тому що вже пірнув у рятівний прогін і стрімголов, через три сходинки заскакав униз.

Боже, благослови грузинів за їхню запальну вдачу!

Сам не помітив, як злетів по сходах із п'ятнадцятого поверху. Здатність до рефлексії все ще не повернулась, а то в Ніколаса, певно, підкосились би ноги.

Це був ніякий не божевільний! Це був убивця! І, судячи з поведінки, з рурки, що страшно цмокала, — вбивця професійний, яких Ніколас раніше бачив тільки в кіно! Очкарику потрібен був зовсім не кейс! Він хотів убити Ніколаса — і мало не вбив. Двічі Фандорін урятувався істинним чудом: спершу завдяки контейнерові зі сміттям, потім завдяки двом задерикуватим грузинам. Два кошачих життя геть.

У вестибюлі чергував міліціонер, що подивився скоса на розкуйовдженого постояльця.

Ніколас завагався — погукати на допомогу чи ліпше брати ноги на плечі, поки не пізно?

Слава Богу, рефлексія вже повернулась і вступила у свої права. «Яка там допомога!» — сказала вона. Цей усмішливий душогуб запросто пробрався до архівного містечка, яке охороняють вартові з автоматами, і так само просто вийшов звідти. З тією ж легкістю він потрапив до готелю, незважаючи на прискіпливого швейцара, незважаючи на цього ж міліціонера. Але ж одягнений підозріло: ковбойка, кеди. Ніні, тікати, рятуватися!

Але куди?

Вискочивши на вулицю, Ніколас ошелешено огледів потік машин, які повільно повзли Тверською. Навіть таксі не візьмеш — платити нічим. Ні грошей, ні документів.

До британського посольства — ось куди. Там панують розумність і порядок, там допоможуть.

— Вибачте, ви не знаєте, де посольство Сполученого Королівства? — запитав Ніколас у дівчини, що тупцювала неподалік, — мініатюрної, чорноволосої, із суворо насупленим чолом. Та спантеличено подивилася знизу вгору, стенула плечима. Чи то не знала, чи то він якось не так спитав.

Затримуватися не можна було ніяк. Фандорін добіг до підземного переходу і почав продиратися крізь густий натовп, гарячково розмірковуючи, як же відшукати посольство.

Як видно, ясність думки все-таки ще не зовсім повернулася до народженого в сорочці магістра — адже в кишені піджака лежав чудовий «Бедекер». Ніколас на ходу погортав яскраву книжечку. Ось воно, посольство: Софійська набережна. Де це? Квадрат В-7 на схемі центральної частини міста. Напроти Кремля, по той бік ріки Москви. Так це ж поряд — якихось чверть години хідні!

Утішений такою удачею, Фандорін закрокував переходом у бік ріки — швидко, але вже не бігцем, аби не привертати до себе зайвої уваги.

Жаль, що доводилося ось так, мимохідь перетинати Красну площу. Та ба! Не до історичних ремінісценцій. А скільки разів Ніколас уявляв собі, як із трепетом ступить на священний плац, із якого починається відлік безмежних просторів Росії! І ще мав намір неодмінно навідатися до мавзолею, поки мумію погубителя великої держави не закопали в землю.

Хоча й поспішав, хоча й не до того було, та на мавзолей усе-таки обернувся — і раз, і вдруге. Ніколи не гадав, що цей зікурат такий схожий на складені кубики з дитячого конструктора.

Що це майнуло позаду в натовпі? Картате, жовто-зелене?

«А-а-а!» — захлинувся магістр невиплеснутим криком. Слідом, кроків за двадцять, жваво крокував Очкарик. Побачив, що Фандорін обернувся, й радісно помахав рукою, просяяв посмішкою: мовляв, усе гаразд, я тут.

Ніколас різко зупинився, присів навпочіпки й повернув важільці — на правій платформі, на лівій. Зробився ще на кілька сантиметрів вищим через ролики, що висунулись, і, набираючи швидкість, помчав бруківкою вперед, до Покровського храму. Позаду пролунав свисток, потім другий, але це вже було пусте.

Москворіцький міст він пролетів на одному диханні — цілком можливо, поставивши при цьому рекорд швидкості з бігу на роликових ковзанах. Так розігнався, що, вивертаючи праворуч на набережну, зачепився ботинком за шов на асфальті й простягся на весь зріст.

Сильно розбив коліно, порвав і без того спотворені брюки, а найприкрішим було те, що від правої підошви відлетіли два коліщатка, і котитися далі не випадало.

Ніколас злякано озирнувся. Жовто-зеленої ковбойки на мосту не було. Здається, відірвався.

Припадаючи на забиту ногу, рушив до рятівного прихистку — посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Радник з безпеки Лоуренс Пампкін, громіздкий чоловік із губатим, як у мастифа, лицем і яскраво-блакитними очима, окинув повільним поглядом пошарпаного відвідувача, поплямкав губами і байдужливо запитав:

— Що з вашим одягом, містер Фандорін, тобто, сер Ніколас? І чому у вас зелені смуги на щоках?

— Розумієте, я… спершу впав у сміттєвий бак, а потім зірвався з роликів, — відповів Ніколас і почервонів — так по-ідіотськи це прозвучало. Просто якийсь Макс Ліндер.

Але радник не висловив ані найменшого подиву. Навпаки, вийшов із-за письмового столу, міцно потис Ніколасу руку й запропонував сісти у допотопне крісло, яке, мабуть пам'ятало ще лорда Бівербрука. Сам сів напроти, запалив російську папіросу і, роздмухавши кволий вогник, звелів:

— Розповідайте.

Слухав уважно, жодного разу не перебив і навіть майже не рухався, тільки час від часу струшував попіл.

Коли Фандорін завершив свою готичну оповідь, яка тут, у пишному казенному кабінеті, мабуть, звучала цілковитою маячнею наркомана, запанувала тиша. У відчиненій кватирці, тремтячи на протязі, сумно потеленькував японський дзвіночок.

— Ви гадаєте, що я з глузду з'їхав? — не витримав тривалої паузи магістр. — Що в мене манія переслідування? Чесно кажучи, я й сам не зовсім упевнений, що мені все це…

Пампкін жестом зупинив його.

— Ні, сер Ніколас, я бачу, що ви розповідаєте правду. Принаймні те, що вам здається правдою. Більш того, я навіть готовий повірити, що ви не маєте ні найменшого уявлення про те, чому вас хочуть ліквідувати. Я багато років провів у цій країні, і я знаю: тут може статися все, що завгодно. Абсолютно все… І людське життя тут коштує не дуже дорого. Проте ваша історія, безумовно, має якесь цілком раціональне пояснення.

— Яке?! — вигукнув Ніколас. — Я перший день у Москві! Я представник тихої, мало кому цікавої професії! Який тут може бути раціональний мотив?

Радник з безпеки зітхнув, ледь хитнув головою.

— Можу припустити мінімум три. Перший: вас вважають за когось іншого. Хоча це і малоймовірно, коли врахувати, що кілер очікував вас у готельному номері. Друге: ви бачили щось зайве й самі цього не зрозуміли. Третє: той, хто приймає рішення, помиляється, вважаючи, що ви бачили дещо зайве. Та мало чого може бути… Хочете добру пораду?

Пораду від чиновника Форин Офісу? Ніколас закліпав світлими віями. Напевно, містер Пампкін і справді прожив у Росії занадто довго й через це почасти обрусів — навіть он палить папіроси «Біломорканал».

— Пораду? — недовірливо перепитав Фандорін.

— Авжеж. — Лоуренс Пампкін із деяким збентеженням пояснив: — Я ж радник.

— Так, буду вам вельми вдячний!

— Залишайтеся до завтра в посольстві. Можете переночувати на тій канапі — я сам іноді тут сплю, коли засиджуюся допізна. Нікуди не виходьте. Канцелярія вже зачинена, та вранці вам видадуть тимчасовий паспорт. Мої люди вивезуть вас у багажнику автомобіля й доправлять прямісінько до лондонського рейсу. Тікайте, сер Ніколас, поки цілі. Інакше, боюся, доведеться відправляти вас на Батьківщину у свинцевій труні.

Такої поради Фандорін аж ніяк не очікував.

— Але якщо я зараз поїду, я не дізнаюся, що все це означало, й потім каратимуся здогадками решту життя. І ще, я не можу повернутися додому без заповіту фон Дорна! Мені не простять цього нащадки.

— Так у вас є діти? — нахмурився радник, ніби цей факт іще більше ускладнював справу.

— Ні. Та колись будуть. А чому ви запитали? — насторожився Ніколас.

Пампкін відповів не відразу.

— Я не знаю, сер, хто і навіщо хоче вас убити. Але, як видно, дуже хоче. Можливо, це мафія. Або спецслужби, яких тут нині розвелася величезна кількість, і в кожної свої секрети, свої інтереси. Раніше було значно простіше: КДБ та ДРУ, і все, а тепер Росія переживає період феодальної роздробленості, у кожного князька свій штат професіоналів з проведення спецоперацій. Та деякі підрозділи ще беруться за виконання приватних замовлень. Дуже важко стало працювати, — поскаржився містер Пампкін. — Я це кажу не для того, що захистити мені вас не вдасться. В мене гарні зв'язки, багато добрих знайомств у туземних силових структурах, але у вашому випадку я просто не знаю, на кого треба виходити й до кого звертатись. А поки я буду з'ясовувати… — Він красномовно чиркнув жовтим од нікотину пальцем себе по горлянці. Ніколаса від цього жесту занудило. — Та й після повернення до Лондона на вашому місці я поводився б обережніше. Хто знає, наскільки серйозними є наміри ваших недоброзичливців. Можуть дістати вас і в Британії. Прецедентів вистачає… Може, поїдете в яку-небудь археологічну експедицію на півроку-рік? До Південної Америки чи там у Гімалаї.

Це було просто нечувано! Державний службовець, представник установи, створеної для того, аби забезпечити безпеку британських громадян, радив ні в чому не повинній людині забитися в щілину, поставити хрест на власному житті, на професійній кар'єрі.

— Я не археолог, я історик, — відрізав Фандорін. — У Гімалаях мені робити нічого. А звідси я не поїду доти, доки не поверну своєї власності!

Страху більше не було. Замість нього насунула злість: на нечесний трюк, який викинула доля; на цього непроханого порадника, якому тільки б пошвидше позбутися докучливої проблеми; на в'язку, безглузду, мерзенну країну, в якій перестають діяти закони розуму й логіки. Лиха година занесла сюди Корнеліуса фон Дорна! Чого йому не сиділось у своїй Швабії?

Але варто було Ніколасу подумки вимовити ці крамольні слова, й він одразу втягнув голову в плечі. Приверзлося, ніби всі вісім поколінь російських Фандоріних на чолі з самим Корнеліусом суворо дивляться на свого нікчемного нащадка і презирливо хитають головами — вусатими, бородатими або ж прикрашеними бакенбардами: «Стидайся, Ніколасе Фандорін. Не смій розводитися так про свою вітчизну. Нема нічого ганебнішого зради й легкодухості».

Радник заворушив м'ясистими губами й роззявив було рота, та магістр перебив його щонайнечемніше:

— Я знаю заздалегідь усе, що ви мені скажете. Що тут не Британія і не Європа. Що міліція не буде мене захищати від цього ковбоя-очкарика і не буде шукати мій кейс, тому що це нікому не потрібно. Що тур джунглі. Що росіяни — нецивілізована нація, котра не має уявлення про права особистості, про людську гідність, про законність. Що все тут роз'їдено корупцією. Гаразд! Я не суперечу! Так усе і є! — Він розпаливсятак, що вдарив кулаком по товстому шкіряному підлокітнику. — Але саме цим я і скористаюся. Міліція не буде шукати пропажу, тому що в неї нема стимулу? Я дам їй стимул! Я оголошу нагороду за повернення листа й ноутбука. Десять, ні, двадцять тисяч фунтів. П'ятдесят! Знадобиться — сто! Я закладу квартиру, я візьму в банку позику, але я поверну нашу сімейну реліквію! Як ви гадаєте, містере Пампкін, додасться завзяття в суперінтенданта кримінальної поліції, чи як він тут у них називається, коли я пообіцяю премію в 100 тисяч фунтів?

Радник з безпеки, здається, теж починав злитися. Зсунув кудлаті брови, неприязно примружився і сказав:

— Перше. Я аж ніяк не вважаю, що росіяни — нецивілізована нація. Росіяни такі, якими вони й мають бути, якщо брати до уваги умови, в котрих вони виховуються й існують. Тут інший моральний клімат, сер Ніколас, більш жорсткий і суворий, ніж наш. У нас людині значно простіше вирости порядною, законослухняною, толерантною й політично коректною. Чи велика заслуга бути порядним, якщо тобі з дитинства гарантовані гамбурґер, дах над головою й захист прав особистості? Бути цивілізованою людиною в Росії набагато важче — це вже цивілізованість справжня, чесно зароблена, а не спадкоємна, як у нас із вами. За сто чи сто п'ятдесят років пристойного життя на нашій британській шкурі наріс культурний шар, який благопристойно прикрив первісну шерсть. Але не дуже тіштеся щодо європейської цивілізованості. Культурний шар — якщо він дістався без зусиль, за самою тільки географічною вдячливістю — тримається доти, доки не подме сильний вітер. Повірте мені, я всякого повидав на своєму віку. У разі справжньої небезпеки так звана цивілізована людина за лічені секунди повертається до первісного стану — щоб вижити, дряпається нігтями й кусається не гірше за будь-якого росіянина.

Було видно, що Лоуренса Пампкіна вразили в болюче місце. Радник побагровів, роздувся, з рота вилітали крапельки слини. Така гарячність мимоволі викликала повагу. До того ж Фандорін згадав, що писали газети про катастрофу порома «Християнія»: про бійку за рятувальні жилети, про те, як політкоректні британці, шведи й данці спихали з плотиків тих, хто слабкіші.

Та екстремальна ситуація — це особливий випадок, хотів заперечити магістр. Людина не може ручатися, як вона поведеться перед лицем смертельної небезпеки. Тут прориваються інстинкти, а цивілізованість виявляється в повсякденному функціонуванні суспільства. Чи можна росіян назвати цивілізованою нацією, якщо вони кусаються і дряпаються кожного божого дня, з будь-якого приводу й зовсім без нього?

Аргумент був вагомим, але радник, виявляється, ще не договорив.

— І друге. Ваша ідея про премію не така вже й погана, якщо вам настільки дорогим є цей папірець. Суперінтендантів тут немає, але на Петровці, 38 розташований міський карний розшук, а в нього є начальник, полковник Нехватайло. І я навіть міг би вас із ним звести. — Тут Пампкін вжив граматичну форму, що іменується в англійській граматиці «нереальним станом», із чого випливало, що зводити Ніколаса з містером Нехватайлом той не збирається. — За однієї умови: якби на вас не полювали. Послухайте, Фандорін, зараз не до аристократичних сантиментів. Папірець, якщо навіть йому триста років, — усе одно не більше ніж папірець. Ви розводитеся про нащадків, які вас не простять. А якщо ви затримаєтеся в Москві, у вас не буде ніяких нащадків, ви не встигнете їх завести. Урветься ваш розпрекрасний рід, нікому буде хизуватися фамільними реліквіями. Утікайте звідси, юначе, давайте дьору, вшивайтеся (дипломат продовжив синонімічний ряд іще більш енергійними дієсловами, що змусили магістра зіщулитися). І чим скоріше, тим краще.

— Ні, — відрубав Ніколас і відчув, що пишається власною впертістю. Сонм Фандоріних, до яких приєдналися ще й численні фон Дорни, схвально закивав йому: «Так тримати, хлопче. Спочатку честь, а решта — потім».

— Тоді ось що. — Містер Пампкін перейшов на офіційний тон. — Ви британський підданий, якому загрожує явна й безсумнівна небезпека. Згідно з інструкцією, в такому разі я маю право навіть всупереч вашій волі вжити заходів, які забезпечать вашу безпеку. Тим паче у вас нема документів, і вашу особу треба ще встановити. Я затримую вас до завтра на території посольства, а вранці вирушите до Лондона. Можете потім скаржитися в інстанції на перевищення влади.

Зразу було видно, що цей серйозний джентльмен слів на вітер не кидає. Зараз натисне кнопку на столі, викличе охорону — і все, прощай, Москва, а разом з нею і заповіт Корнеліуса фон Дорна.

Фандорін зітхнув, потер лоба, винувато розвів руками:

— Прошу вибачити мою істерику. Це нерви — дуже вже багато чого на мене сьогодні звалилося. Звичайно, сер, ви маєте рацію. Лишатися в Москві безглуздо й безвідповідально. Та й сенсу немає. Оголосити нагороду за повернення документа я ж можу й із Лондона. Маю надію, ви зв'яжете мене з потрібними людьми?

Радник запитливо подивився магістру в ясні очі й, здається, повірив.

— Отож-то. Авжеж зв'яжу. А згодом неодмінно з'ясую, хто — як тут кажуть — вас замовив. І тоді буде зрозуміло, чи треба вам їхати в Гімалаї… Нічого, — містер Пампкін підбадьорливо торкнувся ліктя молодика й вимовив по-російськи, — перемелется, мука будет. А також утро вечера мудренее. Відпочивайте. Я скажу, щоб вам принесли зубну щітку і свіжу білизну, дам котрусь із своїх сорочок. У комірі буде завелика, а манжети, напевно, не дістануть вам і до ліктя, але все-таки ліпше, ніж ваше рам'я.

— Дякую вам за ласку, — розчулено всміхнувся Ніколас. — А де тут у вас туалет?

— По коридору треті двері праворуч. Може, повечеряємо разом? У нас непоганий буфет.

— Із задоволенням, — озвався Фандорін, який уже відчинив двері, й усміхнувся ще раз, тепер зніяковіло. — Тільки мушу попередити — в мене жодного пенса.

— Нічого, не збіднію, — пробурчав радник.

Мабуть, він усе-таки не був формалістом і пихатим чинушею, та це нічого не міняло.

Ніколас швидко пробіг коридором, спустився по сходах до вестибюля і, ввічливо попрощавшись із охоронцем, вийшов у двір.

Іще півхвилини, і ажурні ворота посольства лишилися позаду. Дуже задоволений своєю хитромудрістю, Фандорін закульгав геть, назустріч небезпекам і пригодам.

Нічого. Спочатку честь, а решта — потім.

Фантастичний день добігав кінця. Стемніло, на набережній горіли ліхтарі, а на протилежнім березі ріки розливав казкове сяйво підсвічений Кремль. «Це дуже красиво», — сказав собі Ніколас. Либонь, один із найкрасивіших краєвидів на землі. І, щоб не впадати в романтичний настрій (що за цих обставин було б недоречним), подумки додав: замість того, щоб на ілюмінації втрачатися, ліпше б зарплату архівістам вчасно видавали.

Шкандибаючи в бік Великого Кам'яного мосту, намагався скласти план дій. Куди йти? До готелю? Від самої згадки про номер, де на дзеркалі розчепірилася павутина від кулі, Ніколас здригнувся. Тільки не туди! Там-то, скоріше за все, й дожидає очкарик-веселун.

Тоді куди? До міліцейського начальника — пропонувати премію? Цікаво, яку, коли в кишені вітер гуляє. Та й узагалі, який це матиме вигляд: з'явиться на Петровку, 38 якийсь голодранець без документів, почне вимагати, щоб його провели до начальника карного розшуку полковника Нехватайла. Маячня! Сон літньої ночі!

Ніколас зупинився, зрозумівши, що повівся вкрай нерозумно. Не можна плутати честь із дурним гонором. Що може зробити іноземець у цій небезпечній країні — сам, без підтримки й навіть без грошей?

Виходило, що виходу немає. Треба повертатися з покірною головою до великодосвідченого радника з безпеки й умовляти його, щоб перед репатріацією він усе-таки дав Фандоріну можливість зговоритися з головним московським сищиком. Пампкін людина незла й розумна, може піти назустріч — якщо, звичайно, не дуже розсердився на Ніколасів обман.

Та, можливо, ще й не почав шукати, адже минуло не більше п'яти хвилин.

На набережній було порожньо, тільки позаду лунали неквапливі гучні кроки якогось пізнього перехожого. Зітхнувши, Ніколас повернувся, щоб іти здаватися.

— Колянич! — життєрадісно заволав пізній перехожий. — Яким вітром?

Магістр позадкував.

— Ну чо' ти як чужий? — ніби образився Очкарик (от і скельця у світлі ліхтаря сяйнули, а в руці сяйнуло ще і щось металеве — мабуть, не пістолет з глушником, а ніж чи кинджал). — Не бери в голову, всі там будемо.

Страшна людина прискорила крок, тепер її відділяло від Ніколаса не більше п'ятдесяти футів.

Фандорін розвернувся і, припадаючи на ногу, побіг геть, але повільно, занадто повільно. І ролики зламані, не помчиш. Господи, невже все закінчиться тут, біля цієї байдужої ріки, в цьому чужому, недоброму місті?

Почулося пирхання малопотужного моторчика, що стрімко наближалося, верескливо заскреготіли гальма. Поряд із тротуаром різко зупинився малесенький таункар — Ніколас знав, що ця модель називається «Ока».

Відчинилися дверцята.

— Мотаємо! — крикнув жіночий голос.

Фандорін, що в черговий раз відмовився від баласту рефлексії, кинувся головою вперед у кабінку і скоцюрбився на крихітному сидінні, підібгавши довжелезні ноги.

Автомобільчик рвонув з місця, замахав незачиненими дверцятами, як горобець крильцем.

Ніколас якось улаштувався. Сів, підперши колінами підборіддя, вивернувся назад. Постать на тротуарі послала йому поцілунок рукою.

— Oh, my God, — здригнувся магістр і пошвидше відвернувся.

Ні, все-таки це був кошмарний сон.

— Дверцята, — пролунав той же голос, який щойно вигукнув загадкове слово «мотаємо». Ніколас зачинив дверцята й повернувся до своєї рятівниці. Розгледів у півтемряві суворий профіль з коротким кирпатим носом і впертим підборіддям. Дівчина або молода жінка, худенька й дуже маленького зросту. Чи то непевно знайома, чи то на когось схожа, зараз не згадати, на кого. На Марію Шнайдер епохи «Last Tango in Parнs»?

— Dream, midsummer night's dream[6], — пробурмотів Ніколас, уже майже не сумніваючись, що все це йому сниться.

— Ти що, справді англієць? — коротко поглянула на нього Марія Шнайдер.

— Справді англієць, — повторив Фандорін. — А ви хто? Як вас звати?

— Алтин.

Од такої відповіді магістр одразу заспокоївся. Звісно, сон. Ось і незрозумілий алтин із Корнеліусового заповіту об'явився.

Але миршавка повторила:

— Алтин — це ім'я. Прізвище — Мамаєва. А ти ж хто? І чому цей відморозок так хоче тебе вбити?

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним у ліфті готелю 14 червня близько половини шостої після полудня: