Розділ чотирнадцятий


І все-таки ангел. «Я вас обманув». До чого призводить пиття до нігтя. Ліва рука капітана фон Дорна. Тільки б устигнути.


Корнеліуса міцно схопили за руки, а мужик, який порався біля жаровні, повернувся. Був він низьколобим, з вивернутими волосатими ніздрями, товста шия ширша голови. Огледів засудженого з голови до ніг, покректав, ступив ближче.

Кат! Він-то й буде зараз терзати бідолашне тіло нещасного лицаря фон Дорна.

— Слово і діло, — беззвучно прошепотіли білі губи капітана… — Государеве…

Розповісти про Ліберею. Що завгодно, тільки б одстрочити муку! Нехай на гак, але не зараз, потім!

— А слухати від вас, лиходіїв, «слово і діло» не велено, — сказав дяк. — Не записуй, Грицьку. Від страху смертного злочинці багато чого кричать, лише віри вам немає. Давай, Силантію, не томи. Вже вечеряти скоро.

Корнеліус відкрив рота, щоб крикнути таке, від чого допитник нашорошить вуха: «Знаю, де царський скарб!» Але кат ляпнув його по губах — мовчи, мовляв. Ніби й не дуже ляпнув, але в роті відразу зробилося солоно.

— Добра сірячина, жаль коротка, — пробурчав Силантій сам собі й гримнув на в'язня, що затіпався, мов на коня: — Не балуй!

Узяв фон Дорна за плечі, кивнув тюремникам, аби відійшли, й легко витрусив злочинця із кацавейки. Відклав добротну річ убік, таким же способом зняв із Корнеліуса в'язаний тілогрій. Сорочку із зітханням жалю розідрав — зачепив пальцем біля коміра і рвонув до пупа. Підручні вмить зірвали клапті, й голий торс капітана ввесь узявся мурашками.

— Нічого, — підморгнув кат. — Зараз обігрієшся, потім умиєшся.

Краще швидка смерть, ніж мордування, вирішив Корнеліус і, користуючись тим, що ноги вільні, вдарив ката ногою в пах. Зараз вивернутися, схопити з жаровні розпечені щипці поважчі й передовсім огидному дякові по пиці потім душогубові Силантію, а далі як вийде. Набіжить варта, порубає шаблями, та це вже нехай.

Нічого цього не було. Кат од удару, що зігнув би навпіл будь-якого чоловіка, тільки охнув, але не похитнувся, а звичні тюремники повисли в мушкетера на руках.

— А за це я тебе, черв'яка, з відтяжкою, — сказав незрозуміле Силантій і штрикнув полоненика пальцем під душу — в Корнеліуса від болю перехопило подих, підломилися коліна.

Щоб не брикався, ноги йому перетягнули ремінцем, підволокли до диби. Зараз підчеплять ззаду за зап'ястя, смикнуть до стелі, щоб вивернулися плечові суглоби, а там почнуть лупити батогом-семихвосткою й пекти залізом.

Дяк раптом підвівся з-за столу, смикнув шапку. Підхопився й молоденький писець.

До катівні ввійшли двоє: першим — кремлівський скороход у червоному царському каптані, за ним іще хтось, у півтемряві до пуття не розгледіти, лише чутно було, як побрязкує на боці шабля.

— Указ ближнього государевого боярина Артамона Сергійовича Матфеєва, — оголосив придворний служитель і, розгорнувши, прочитав цидулу: — «Царственої великої печаті зберігач прирік служилого німця капітана Корнія Фондоріна не зволікаючи з Розбійного приказу відпустити, бо вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо. А коли хто тому капітану Фондоріну чинив безчестя чи кривду, того кривдника, на кого Корній вкаже, закувати в заліза й бити батогом нещадно, навіть до півста разів».

Із тіні вийшов і другий. У срібному каптані, гостроверхій соболиній шапці, лицем чорний.

— Іван… Іван Артамонович, — схлипнув фон Дорн, іще не до кінця повіривши в чудо.

— Указ боярина чув? — суворо запитав арап у дяка. — Звели руки розв'язати. Батога захотів?

Допитний дяк, і без того блідий, побілів як крейда.

— Знати не знав, відати не відав… — забелькотів. — Вони й іменем не назвалися… Та Господи, та коли б я знав, хіба б же я… — Поперхнувся, закричав. — Вірьовки знімайте, гаспиди! Одежу, одежу їхній милості піднесіть!

Матфеєвський дворецький підійшов до Корнеліуса, похмуро обдивився його, пом'яв сильними, цупкими пальцями ребра.

— Цілий? Поламати не встигли? До служби придатний?

— Придатний, Іване Артамоновичу, — відповів фон Дорн, натягаючи тілогрій — від обривків сорочки відмахнувся. — Та ще трошки, і треба б відставка. Через каліцтво.

Арап глянув на жаровню, на дибу.

— Ну, я тебе на волі підожду. Тут дух важкий. Тільки недовго, Корнію. Служба жде.

Вийшов.

Корнеліус пом'яв задерев'янілі зап'ястя. Ось так: «Вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо» — і все. Ні, таки в російському судочинстві є свої переваги.

Він повернувся до Силантія, взяв однією рукою за бороду, другою вдарив у зуби — від душі, до хряскоту. Не за те, що кат, а за приповідки й за «черв'яка».

Підійшов до дяка. Той замружився. Та вся лють із капітана вже вийшла з зуботичиною, тому дознавача фон Дорн не бив, тільки сплюнув.

Іван Артамонович ждав у санях, поряд — ведмежа шуба, приготовлена для Корнеліуса.

— Швидко управився, — всміхнувся арап. — Не сильно скривдили, чи що?

Капітан скривив губи, сідаючи й укутуючись у шубу.

— Ну їх, собак. Тільки рука бруднити. Спасибі, Іване Артамоновичу. Ти мене виручав.

— Гріх вірну людину не виручити. — Арап торкнув візерунчасті віжки, і тройка сірих коней покотила по жовтому снігу. — Адам Валзеров до мене тільки опівдні добрався, перед тим я з боярином у царському теремі був. Як прознав я, що тебе в Розбійний одволокли, зразу сюди. Добре встиг, а то тут майстри з людей пироги з тельбухами робити. Тільки ось що я тобі скажу, Корнію. Ревність трать на солдатську службу, лазутчиків у боярина й без тебе доволі. То в палаці підслуховуєш, то до злохитрого Таїсія на двір забрався. Вгамуй свій запал, вгамуй. Що ми тебе з катівні визволили, за те не дякуй. Артамон Сергійович своїх ревнителів у біді не полишає — про це пам'ятай. А що Таїсій, пес латинський, заодно з Милославськими, про те нам і так відомо, даремно ти на рожен пер. Нічого, як наша візьме, з усіма ними, паскудниками, розплата буде.

— Як це — «наша візьме»? — запитав капітан.

— А так. Завтра вранці прийде московський народ у Кремль, великим натовпом. Будуть Петра царем кричати, а в правительниці царицю Наталію Кирилівну. Вже ходять наші по Москві й посадах, шепочуть. Федір та Іван, мовляв, слабі, немічні. Лікарі говорять, обидва царевичі на світі не жильці, в правителі не годяться. Іди, капітане, відсипайся. Не твоя справа боярським оком і вухом бути, твоя справа шпагу міцно тримати. Завтра буде тобі робота. На світанку заступиш зі своїми на караул довкола Грановитої палати, там буде Дума сидіти. Стременних і списників близько не підпускай. Коли що — рубай у капусту. Зрозумів, яке тобі діло довірено?

Чого ж тут не зрозуміти. У капусту так у капусту. Корнеліус блаженно потягнувся, обвів поглядом білу ріку з чорними ополонками й малинову смугу на заході срібного неба. Жити на Божому світі було гарно. А чудесний спаситель Іван Артамонович хоч і чорний лицем, але все одно — ангел Господній, це тепер остаточно прояснилось.


* * *

Відсипатися Корнеліусу було ні до чого — слава Богу, наспався, належався в «щілині». Віддавши поручикові необхідні розпорядження по роті (перевірити зброю та амуніцію, з казарми нікого не випускати, шоломи й панцери начистити до дзеркального блиску), фон Дорн переодягся, перехилив чарку горілки на ходу — їсти було ніколи, хоча й хотілося, — і в сідло.

До Кам'яних Яузьких воріт доскакав за десять хвилин, а там уже починалася й чорна Семенівська слобода. Від нетерпіння, від радісного передчуття бракувало повітря, тож дихав не носом — ковтав морозяне повітря ротом. Оскільки Вальзер дожидав арапа в Артамонівськім провулку, значить, по-перше, живий і неушкоджений, по-друге, благополучно добрався додому, по-третє, нікуди не втік і, по-четверте, істинно благородна, достойна людина, в чому Корнеліус ніколи не сумнівався. Ну хіба що в хвилини слабкості, коли лежав у холодній і тісній «щілині». Ганебна гадина ворухнулася в душі й тепер, зашипіла: «Це він не тебе врятувати хотів, а боявся, щоб ти під тортурами його не видав, от і побіг до Матфеєва» — й тут же була з огидою переможена й розтоптана.

Брат Андреас говорив: «Ніколи не думай про людину погано, поки вона не вчинила зла». А вже якщо людина зробила тобі добро, то підозрювати її в паскудстві тим паче гріх.

Коли ж вузеньке сторожове віконце дубових воріт одчинилося на стук і Корнеліус побачив сяюче радістю лице аптекаря, підле шипіння й зовсім забулось.

— Боже, Боже, — все повторював Вальзер ім'я, котрого зазвичай не використовував, бо, як відомо, вважав релігію пустими забобонами. — Яке щастя, пане фон Дорн, що ви живі! Я просто не вірю своїм очам! О, як я терзався, уявляючи, що вас убили, або поранили, або найстрашніше — відвели до Розбійного приказу! Навіть наявність Замолея не полегшувала моїх мук!

— То книга у вас? — запитав капітан, сходячи з коня. — Ви її донесли? Браво, гер Вальзер. Сподіваюсь, оклад від неї не відірвали, щоб позбутися тягаря?

Аптекар підморгнув:

— Не хвилюйтеся, не відірвав. Уся ваша здобич в алтин-толобасі.

— Як «уся»?!

Корнеліус завмер біля конов'язі з вуздечкою в руці. Про таке він і не мріяв!

— Але… Але мішок був непідйомним, навіть я ледве його ніс! Як ви змогли самотужки, вночі, пронести такий тягар через усе місто, повз усі застави і ґрати? Це неймовірно!

— Ви маєте рацію, — засміявся Вальзер. — Біля перших же ґрат мене схопили за комір… Та ходімте ж у дім, холодно.

Свою розповідь він продовжив уже у світлиці, де горіли яскраві свічки, на стіні мружився африканський крокодил, а на столі, поблискуючи гранями, стояв графин різьбленого скла з темно-рубіновою рідиною.

— … Схопили, кричать: «Хто такий? Злодій? Чому без ліхтаря? Що в мішку — покража?» І не звичайні вуличні сторожі, а справжнісінькі поліцейські стражники — земські ярижки.

— А ви що? — ахнув фон Дорн.

— Ви знаєте, гер капітан, я людина чесна, брехати не полюбляю. — Зморшки зібралися в пустотливу гримасу, що ніяк не личила вченому аптекарю. — Відповідаю, як є: «Так, у мішку покража. Лазив на митрополитів двір, украв повний мішок книг. Можете відвести мене назад, вам за ретельність по алтину дадуть, ну по два. А допоможете мені мішок додому донести — я вам видам по рублю кожному та ще по сулії солодкого рейнського вина». І що ви гадаєте?

— Донесли? — здивувався Корнеліус.

— Мало того, що донесли, так іще й охороняли, через канави під ліктики переводили, а потім, коли розплатився, довго кланялися. Прохали надалі не забувати, коли яка потреба.

— Ви просто прекрасні! Я хочу за вас випити!

Капітан потягнувся до спокусливо сяючого графина, поряд з яким стояли два глиняні кухлі, котрим на Торжку в базарний день ціна півкопійки. Тільки в недоладному житлі дивака-аптекаря благородне венеціанське скло могло сусідити з грубим ремісничим виробом.

Вальзер притримав пробку.

— Ні, мій любий Корнеліусе. Ви ж дозволите мені вас так називати? Тут коштовне кіпрське вино, котре я беріг давно саме для цього врочистого дня. Й ми з вами неодмінно вип'ємо, але не тут, а внизу, поряд із нашим великим трофеєм.

— Так ходімте ж скоріше!

Удвох вони зняли обидві кам'яні плити, по дерев'яній драбинці спустилися в потайний підвал.

Відкопаний толобас із відкинутим віком був до половини заповнений книгами в обкладинках, які райдужно іскрилися. Капітан побожно опустився на коліна, погладив пальцями смарагди, яхонти, лали.

— А де Замолей? Щось я його не бачу.

— Він тут, на столі. Я не міг утриматись і зазирнув у текст.

— І що? — Фон Дорн із цікавістю глянув на розкритий том, який сірів у напівтемряві широкими сторінками. — Ви зможете це прочитати?

Він підійшов, поставив свічку в глиняному шандалі на стіл, куди Вальзер уже прилаштував графин із кухлями.

Блідо-коричневі письмена вкривали аркуші суцільною павутиною. Невже в цих карлючках таїться секрет великої трансмутації?

— Я одного не візьму до тями, — задумливо промовив капітан, розливаючи вино. — Навіщо вам, дорогий пане Вальзер, усе золото всесвіту? Ви досить заможні, щоб забезпечити себе всім необхідним. Мій учений брат, настоятель бенедиктинського монастиря, говорив: «Багатство вимірюється не цифрами, а відчуттям. Один відчуває себе жебраком, маючи ренту в сто тисяч дукатів, тому що йому все мало; інший багатий і зі ста талерами, тому що йому вистачає та ще й залишається». Навіщо ж було витрачати стільки літ і сил на добування скарбу, що вам не потрібен? Не розумію. Так чи інакше, тепер ваша мрія здійснилася. Давайте за це вип'ємо. Мені не терпиться покуштувати вашого чудового кіпрського.

— Заждіть.

Аптекар зненацька зробився серйозним, а можливо, навіть чогось і злякався — нервово облизнув губи, захрустів пальцями.

— Я… Ви… Ви маєте рацію, мій друже. Я відразу зрозумів, що ви не тільки хоробрі, а й проникливі. Тим легше мені буде зізнатися вам, людині розумній і великодушній…

— У чому? — усміхнувся фон Дорн. — Ви що, помилились, і в Замолеї написана яка-небудь нісенітниця? Ніякого Магістеріуму, Червоної Тинктури, чи як там іще називається ваша магічна субстанція, за допомогою цієї запиленої книжки ви не добудете? Нічого. Моєї здобичі вистачить на двох. Я поділюся з вами — тим паче, що вам і справді не так багато треба. Хочете, я куплю вам чудовий будинок неподалік од свого замку? О, я вибудую собі справжнє французьке шато — з баштами і ровом, але в той же час із великими вікнами та зручними кімнатами. А вам я куплю славну садибу з чудовим садом. Ви будете сидіти в увитій плющем альтанці й читати свої нудні книги. А може, навіть самі напишете філософський трактат або опишете історію пошуків Лібереї в дикій Московії. Чим не роман?

Він засміявся, задоволений жартом. Вальзер же зробився ще похмурішим. Він безперечно хвилювався, і чим далі, тим більше.

— Я ж кажу, гер капітан, ви людина великодушна, й картина, котру ви намалювали — будинок, сад, книги, — для мене вельми спокуслива. Та мені вготовано іншу дорогу в житті. Не мир, а бій. Не відпочинок, а жертовне служіння. Ви вгадали: в Замолеї немає рецепту виготовлення Філософського Каменю. З дуже простої причини — з одного елемента неможливо добути інший, із ртуті ніколи не вийде золота. В нашому освіченому столітті ніхто із справжніх учених у ці алхімічні вигадки вже не вірить.

Корнеліус так здивувався, що навіть кухоль з вином одставив.

— Але… Але навіщо ж вам тоді знадобився цей мотлох? Через дали країни Вуф?

— Ні. Мене не цікавлять блискучі камінці й золото, тут ви теж маєте рацію. — Аптекар показав пальцем на розкриту книгу, і голос його затремтів, але вже не від хвилювання, а від урочистості: — Цей стародавній манускрипт, якому понад півтори тисячі років, зовсім про інше. Простіть мені, мій добрий друже. Я обманув вас.


* * *

Бачачи, що в очах старого блищать сльози, Корнеліус підсунув до Вальзера кухоль.

— Та що ви так засмучуєтеся, приятелю! Мені ж загалом усе одно, що там написано, у вашому Замолеї. Головне, щоб ви були задоволені. Ви задоволені?

— Так! — скрикнув Вальзер, і сльози на його очах умить висохли. — Текст перевершив найсміливіші мої сподівання! Це переверне…

— Ну от і добре, — перебив його капітан. — Ви задоволені, я теж задоволений. А моя пропозиція залишається в силі. У моєму замку чи по сусідству з ним завжди знайдеться для вас затишне житло. Випиймо ж за це.

— Ах, та зачекайте ви з вашим вином! — досадливо сплеснув руками аптекар. — Невже вам не хочеться дізнатись, який скарб я розшукував так довго, так уперто, наражаючи на небезпеку й ваше життя?

— Чому ж, мені вельми цікаво. Я просто хотів сказати, що зовсім не ображений на вас за жарт із Філософським Каменем. Так мені, невігласові, й треба.

— Слухайте ж.

Вальзер провів рукою по обличчю, ніби хотів одягти чи, навпаки, зняти маску. Коли знову поглянув на співбесідника, тому здалося, буцім аптекар і справді стяг личину добродушного, смішного дивака. Тепер на Корнеліуса дивилася людина рішуча, пристрасна, цілеспрямована. Блакитні очі старого медика виблискували такими зірницями, що з обличчя капітана враз злетіла злегка поблажлива посмішка.

— У цій книзі, — тихо почав Адам Вальзер, — врятування людства. Не більше й не менше. Неосвіченому й непідготовленому розумові вона може здатися страшною. Навіть і вченому мужеві, якщо його розум незрілий, а душа перебуває під владою хибних вірувань, небезпечно читати ці сторінки. Пастор Савентус, уже на що був освіченою та розсудливою для свого часу людиною, — і той не витримав, утік світ за очі. Він не російського царя злякався, цього рукопису.

— Що ж у ньому такого? — запитав капітан, з острахом дивлячись на книгу Замолея, і про всяк випадок трохи відсунувся від столу.

Але аптекар ніби не чув запитання — продовжив свою розповідь рівним, приглушеним голосом, а очі його тепер були напівзаплющеними.

— Я обманув вас, коли сказав, що виявив списки Савентуса в Гейдельберзькому університеті. Я натрапив на них в архіві міланської інквізиції, де читав стародавні протоколи допитів єретиків, яких святі отці відправляли на вогнище. Такий привілей мені подарував кардинал Літта за те, що я вилікував його від геморою. Савентус потрапив до катівні інквізиції незабаром після втечі з Росії, 1565 року. Видно, від пережитого трохи з глузду зсунувся. Їхав через Європу, багато базікав. Закінчилося доносом і темницею, вийти з якої доктору вже не судилося.

— Від чого ж він з глузду зсунувся?

Цього разу запитання було почуте.

— Пам'ятаєте, мій дорогий Корнеліусе, я говорив вам, що в потайному сундуці константинопольських базилевсів зберігалися ранньохристиянські єретичні книги? Це — одна з них, найзнаменитіша, котру ніхто не бачив понад тисячу років, а тому про неї збереглися лише непевні перекази.

— Єретична книга? — розчаровано протягом сказав фон Дорн і боятися столу перестав. — Ото диво!

— Чи відомо вам, — іще більше притишив голос аптекар, — що справжніх Євангелій було не чотири, а п'ять? П'ятий життєпис Йосифового сина склав апостол Юда. Так-так, той самий.

— Хіба він не повісився незабаром після розп'яття?

— Відомості про кончину того, хто видав месію Синедріонові, суперечливі. Євангелісти стверджують, що він повісився. В «Діяннях апостолів» написано, що зрадник спіткнувся на рівному місці й черево його ні з того ні з сього «розсілося». А в Папія Єрапольського читаємо, що Юда дожив до похилого віку, а помер од таємничої хвороби: тіло його страшенно розпухло й почало смердіти, так що люди гидували підійти до недужого. Папій був учнем апостола Івана й сучасником Юди. Його свідченню можна вірити. Це значить, що Юда прожив довге життя. Людина, що близько знала Христа й погубила його, лишила докладний життєпис так званого Спасителя. П'ятий євангеліст не тільки пояснив, чому він поклав край месіанству Ісуса (вже ж, звичайно, не через тридцять срібних монет), але й розповів про Назареянина всю правду без брехні та прикрас. На зорі християнства цей рукопис ходив по руках і багатьох одвернув від нової віри. Потім, із часів імператора Константина, що зробив християнство державною релігією, «Євангеліє від Юди» раптом зникло. Тепер-то зрозуміло, куди воно ділося: всі списки було знищено, а оригінал залишився в таємному книгосховищі кесарів. Заглядати в цей манускрипт заборонялося під страхом погибелі душі, але й знищити стародавнє свідчення базилевси не посміли.

— Там написано про Спасителя якусь бридоту? — звів брови фон Дорн. — Ну то й що? Хто ж повірить вигадкам підлого зрадника?

— Вигадкам? — Вальзер посміхнувся. — У протоколі допиту Савентуса була приписка інквізитора: «Сей блюзнірський твір, який іменується «Юдиним Євангелієм», безсумнівно, написаний найпрелукавішим душевловителем Сатаною, бо навіть у переказі породжує нестримну спокусу засумніватись у Божественній природі та Благості Господа нашого Ісуса». В мене мало було часу, а текст читається важко, та, здолавши тільки перші чотири сторінки, я вже дізнався про Ісуса таке, що зміст його всіх діянь постав переді мною в зовсім іншому світлі! — Оповідач задихнувся від збудження. — Якщо показати світові тільки ці чотири сторінки, й то вся християнська віра похитнулася б! А найдивовижнішим є те, що, коли дістатися Святої Землі, то дуже можливо, що й тепер можна відшукати ще докази правдивості євангеліста! Чи знаєте ви, ким насправді був Ісус із Назарета й чим займався перші тридцять літ свого життя?

— Не знаю й знати не бажаю! — закричав фон Дорн. — Тобто, ні — знаю і не хочу знати нічого іншого! Спаситель був сином теслі й допомагав батькові, а потім вирушив проповідувати Істину. І не смійте стверджувати нічого іншого!

Вальзер гірко розсміявся.

— От-от, точнісінько такі ж сліпі й усі інші християни. Темрява забобонів для вас краща від світла правди. Гаразд-гаразд, не затуляйте вуха. Я не буду нічого розповідати вам про Христа. Послухайте ліпше, що мені вдалося довідатися про долю Юдиного Євангелія в Московії. Першим страшну книгу виявив Максим Грек, який почав розбирати Ліберею для великого князя Василія. Чернець натрапив на «Математику» невідомого Замолея, побачив, що титул фальшивий, а далі йде блюзнірський текст про Ісуса. Сказав про це государеві, і той, злякавшись, повелів тут же замурувати всю Ліберею назад у тайник, а грецького книжника з Русі відпускати заборонив. Так Максим і закінчив свої дні серед московських снігів. Потім, через півстоліття, Лібереєю зайнявся допитливий Іван. Довго шукав книголюбів-перекладачів — та все траплялися недостатньо вчені. Нарешті, нагодився наш Савентус. Він досить швидко добрався до фальшивого Замолея й почав перекладати цареві єврейські письмена просто з аркуша. Судячи з протоколу міланської інквізиції, читання тривало всього дванадцять днів. На тринадцятий Савентус, який втратив сон та інтерес до їжі, не витримав, накивав п'ятами. На допиті він показав, що російський цар, раніше набожний та благочестивий, од читання Книги завагався у вірі й почав задавати богопротивні запитання. Які саме, я прочитати не зміг — ці рядки, як і багато інших, були замазані чорнилом. Найдужче мене вразило там одне місце, котре я запам'ятав слово в слово. «Євангеліє писано з такою силою та правдивістю, — стверджував Савентус, — що сам Папа Римський утратив би віру й зрозумів: ніякого Бога нема, а люди покинуті на самих себе». Сам Папа Римський! — Вальзер натхненно підніс указівного пальця до низького склепіння. — Отже, пастор утік з Москви і зсунувся з глузду, але й цар Іван не переніс посягання на віру. До тієї пори був розумним, поміркованим, милостивим, а 1565 року раптом сталася з ним велика переміна, за котру його й прозвали Грозним. Таких звірств, такого блюзнірства і паскудства ця нещасна країна не бачила споконвіку, навіть у роки татарської навали. Божевільний монарх то скаженів, ніби випробовуючи Господа — мовляв, полюбуйся на мої непотребства й зупини мене, якщо Ти існуєш, то жахався скоєного й починав поститися й каятись. Я читав у хроніці, що Іван навперемінку носив чорний, червоний і білий одяг. У червоному рікою проливав кров. У чорному теж сіяв смерть, але без кровопролиття — зашморгом або вогнем. У білій одежі веселився, але так, що багатьом ці веселощі здавалися гіршими за страти… А Ліберею цар замкнув у свинцевому підземеллі, щоб і з його спадкоємцями не сталося згубного хитання.

Корнеліус слухав неймовірну історію, затамувавши подих, лише час від часу поглядав на жахливу книгу, що стільки накоїла. Добре хоч написана давньоєврейською, котрої, крім небагатьох розумників та безбожних жидів, усе одно ніхто читати не вміє.

— Що ж до Савентуса, — продовжив Вальзер, — то доля його була сумною. Допит провадився таємно, в присутності лише отця головного інквізитора та писця-протоколіста. Ввесь переказ «Євангелія від Юди» ретельно замазаний. У кінці приписка: «По закінченні допиту, що тривав сім ночей без застосування тортур, оскільки той єретик Савентус говорив без принуки й відмагання, ухвалено окропити камеру святою водою; біснуватому засунути в рот шкіряну грушу, щоб не вів зі стражниками спокусливих розмов, а по закінченні Святого Посту потаємно задушити в темниці; писця брата Амброзія життя не позбавляти, але, щоб запобігти розголосу, відтяти йому язика та обидві руки, після чого заслати на доживання в дальній монастир». Слід гадати, що вердикт винесено головним інквізитором, який і зробив цю приписку. Нижче ще один запис, і знов іншим почерком. Коротко, без коментарів: «Сього 13 грудня отець головний інквізитор Єронімус повісився у дворі на осиці». Ну, як вам моя розповідь, гер капітан?

Аптекар допитливо втупився у фон Дорна. Той був блідий, на лобі виступив піт. Показав на Замолея тремтячим пальцем:

— Навіщо ж вам потрібне таке страхіття, від якого людям самі нещастя — безумство і смерть? Що вам у ній? Нехай би лежала собі в сундуці ще півтори тисячі років.

— Ні, друже мій, уже пора! Сто років тому, в часи Савентуса було ще рано, а тепер якраз, — із глибоким переконанням сказав аптекар. — У шістнадцятому столітті людський розум був іще занадто огорнений темрявою неуцтва, людина ще не підвелася з колін. А наше з вами освічене століття явило великі відкриття: про те, що Земля не центр Всесвіту, а лише одна з планет, яка обертається навколо світила, або про те, що…

— Не може бути! — скрикнув приголомшений капітан. — Усяке бачить, що це Сонце обертається навколо Землі!

— Не завжди треба вірити своїм очам, — посміхнувся йому Вальзер, наче нерозумному дитяті. — Вам, приміром, бачиться, що Земля плоска, а вона кругла, мов яблуко.

Корнеліус поник, уражений цим аргументом. Невже Земля й справді не центр світобудови?

— А скільки чудесних відкрить зробила фізична й хімічна наука! А медицина! Ніколи ще людина не знала про себе і природу так багато. Розум нарешті привчається мислити безстрашно й самостійно, він позбувається дитячих пелюшок. Людина нині відчуває й розуміє себе зовсім по-іншому. Величний Шекспір, волелюбний Сервантес де Сааведра, відважний Спіноза, допитливий Джон Донн і багато інших мислителів дали людству можливість поважати себе, гордитися собою! Шори сліпої, несвідомої віри нам більше не потрібні. Це колись, у темні й жалюгідні часи, релігія була необхідною, щоб через страх Божий придушувати в наших диких пращурів звірячі бажання й жах перед загадкою буття. Нині ж більшість загадок, які раніше здавалися незбагненними, благополучно розв'язано наукою. Вчені дісталися б і решти природних таємниць, якби їхній розум не був скутий забобонами. Все, друже мій, християнство вичерпало свою корисність. Його треба скинути, як дитина, що підросла, скидає вузький і тісний одяг, аби не заважав рости. Щоб рухатися вперед, далі, вище, людині відтепер знадобиться не віра в чудо, а віра у власні сили, у власне розуміння. Якщо люди довідаються правду про Христа і джерела його вчення, станеться розлад в умах — куди більш творчий, аніж у часи Реформації. Адже будь-яке потрясіння, будь-яка руйнація одностайності є благотворними для роботи думки. Багато хто, звичайно, у страхові одсахнуться, затулять вуха й заплющать очі. Та чимало знайдеться й таких, які будуть жадібно прислухатися до нової істини. І це будуть кращі з людей! Ми з вами стоїмо на порозі Золотої Доби! Як розвинуться наука й мистецтво, як піднесеться освіта! А головне — людина перестане плазувати перед Вищою Істотою, котрої насправді не існує. Якщо ж люди не будуть принижуватися перед Владарем Небесним, то дуже скоро вони не захочуть колінкувата й перед владарями землі. Виникне нове суспільство, що складатиметься з гордих і гідних членів. Ось мета, досягненню якої не жаль присвятити своє життя!

Вальзер не здолав хвилювання. Голос його зірвався, по обличчю текли сльози захоплення.

— А як же Діва Марія, Пресвята Заступниця? — тихо запитав фон Дорн. — Якщо Бога немає, то й її теж? Вона не здатна ні за кого заступитися, бо померла дві тисячі років тому? І вічного життя теж нема? Після нашої смерті нічого не буде? Зовсім нічого? Але навіщо тоді жити?

— Щоб пройти шлях од безтямного зародка до мудрого і благородного старця, котрий знає, що прожив своє життя сповна й допив його до самісінького денця, — сказав аптекар так, що було видно — він думав про це і знайшов рішення. — Я шукав «Євангеліє від Юди», тому що вірив у силу цієї книги. Жоден, хто прочитав її — ні, навіть просто зазирнув у неї, — не зміг зберегти віру в Бога, навіть сам головний інквізитор. У мене є план, яким я надіюся захопити вас — адже мені й надалі буде потрібен вірний і хоробрий помічник. Я осяду в Амстердамі, де мракобісся не в пошані. Я куплю друкарню й видам Книгу. Я наповню нею всю Європу. Запевняю вас, що через два або три роки підійметься хвиля, в порівнянні з якою Лютерова єресь здасться християнству дитячою забавою. Ми з вами здійснимо найвизначніший переворот в умах і душах!

— І знову почнеться релігійна війна, як після Лютера? — запитав Корнеліус. — Одні вбиватимуть в ім'я віри, а інші в ім'я розуму? В нашому роду пам'ятають добре Реформацію — вона розколола фон Дорнів на дві половини, одна з яких винищила іншу… Ні, гер Вальзер, не можна піддавати душі такому випробуванню. — Капітан поступово говорив усе швидше, все голосніше. — Світ недосконалий і жорстокий, але таким він зробився природно, ніхто його не змушував і не підштовхував. Нехай уже все буде, як буде. Якщо ви маєте рацію й Бог людині не потрібен, то хай люди додумаються до цього самі, без вашого Юди, котрий усе одно був і лишається підлим зрадником, хоч би якими помислами він керувався… Тільки я гадаю, що Бог буде потрібний завжди. Тому що Бог — це надія, а надія сильніша й світліша розуму. Й Ісус теж буде потрібен! Тут же справа не в тому, ким він був насправді, що робив або чого не робив… Я не вмію вам цього пояснити, та я відчуваю, знаю: без Ісуса не можна. Ви добра й розумна людина, як же ви цього не розумієте? — Фон Дорн рішуче труснув головою. — Простіть мене, мій шановний друже, та я не допущу, аби ваш план здійснився.

— Не допущу? — примружився Вальзер. — Не допущу?

— Віддайте мені Замолея. Я… ні, не знищу його, тому що, якщо вже ця книга проіснувала стільки століть, значить, так угодно Господу. Але я заховаю її в тайник — такий таємний, що ніхто її там не віднайде без явного промислу Божого. І не намагайтеся відрадити мене, це не допоможе. — Тепер Корнеліус говорив уже не палко, а спокійно — звідкілясь на капітана спустилася тверда, несхитна впевненість. — Ви будете звертатися до мого розуму, а я прийняв рішення серцем.

Аптекар опустив голову і заплющив очі. Замовк. Корнеліус терпляче ждав.

Нарешті — за чверть години, а може, мовчання тривало й довше — Вальзер з важким зітханням промовив:

— Що ж, мій чесний друже. Можливо, в такій справі й дійсно слід прислухатися не до поклику розуму, а до голосу почуття. Я розтрощений і роздавлений тим, що не зміг переконати у своїй правоті навіть вас, людину розумну й доброзичливу. Врешті-решт, ви лише повторюєте мої власні сумніви. Я хотів перевірити на вас, чи готове людство сприйняти ідею світу без Бога. Тепер бачу, що не готове. Що ж, нехай Книга чекає свого часу. А ми… Ми з вами поїдемо звідси. Будуйте свій чудесний замок і відведіть там кімнату для мене. Я приймаю вашу щедру пропозицію.


* * *

Тут у в мушкетера на очах виступили сльози — по правді сказати, він готувався до тривалої, болісної суперечки і вже заздалегідь укріплював серце, щоб не піддатися.

— Ви найблагородніший із людей, гер Вальзер, — з почуттям вигукнув капітан. — Я знаю, як багато чим ви жертвуєте — мрією, життєвою метою, великим задумом. Та у вас вистачило мудрості зрозуміти, що, бажаючи облагодіяти людей, ви піддасте їх смертельній небезпеці. Знаєте що? — Розчулений Корнеліус кивнув на відчинене віко алтин-толобаса. — На відшкодування за вашу книгу забирайте половину моєї долі. Це буде тільки справедливо.

Аптекар неуважливо посміхнувся, видно, ще не відірвавшись думками від свого величного й безумного прожекту.

— Дякую вам. Мені вистачить одного Арістотеля — тим паче що ви, здається, не дуже-то дорожите цим бідним рукописом… Що ж, любий Корнеліусе, тепер можна й випити. За крах великих задумів і за мудру бездіяльність.

Фон Дорн з охотою підняв кухоль. Вино виявилося густим і терпким, із присмаком смоли, дубової бочки і якихось трав.

— А ви що ж? — запитав капітан, бачачи, що Вальзер іще не випив. — До дна. Або, як кажуть московита, do nogtja — щоб потім поставити ніготь, і на нього стекла одна-єдина крапля. Цей ніготь росіян і губить, але ви ж від одного кухля доброго вина не зіп'єтесь?

Капітан засміявся власному жартові та, взявши кухоль аптекаря за денце, прослідкував, аби той випив до кінця.

— Ану, давайте ніготь.

Задихаючись, Вальзер перевернув кухоль на підставлений великий палець. Витекла не краплина, а цілий струмок, але для книжного черв'яка й це було непогано.

— Я… Я не звик… стільки… пити. — Аптекар хапав ротом повітря. Його рука гарячково занишпорила в кишені, вивудила звідти скляну пляшечку з рідиною лілового кольору. — Це шлунковий еліксир…

Він осушив пляшечку до половини, сховав її назад і витер рукавом спітнілого лоба.

Корнеліусу теж зробилося жарко. Кіпрське, як і годиться благородному вину, вдарило не в голову, а в ноги. Він похитнувся.

— Ви щось бліді, — сказав аптекар. — Іще б пак — стільки пережили за останню добу. Сідайте.

Він підсунув стільця, і фон Дорн, подякувавши, сів. Ліктем обперся об стіл. Схоже, втома і справді брала своє: тіло повільно робилося олов'яним від ступнів угору.

Дивно дивився на капітана Вальзер — чи то зі страхом, чи то зі співчуттям.

— Спробуйте-но підвестися, — сказав він раптом.

Корнеліус здивувався. Обперся рукою, спробував устати, та ноги були як не свої.

— Що зі мною? — пробурмотів фон Дорн, остовпіло дивлячись на неслухняні коліна.

— Це дія отрути, мій бідолашний друже, — сумно сказав аптекар. — На превеликий жаль, ви не лишили мені вибору. Я знову, як і на початку нашої дружби, піддав вас випробуванню, та цього разу ви його не витримали. Минулого разу я перевіряв вас на вірність, сьогодні — на зрілість. На жаль, мій добрий капітане, ви — дитя не світла, а тьми. Ваш скутий розум перебуває в темряві. Нічого, Книга допоможе розсіяти морок. Я виконаю свій план, тільки без вашої допомоги. Нехай я загину, знищений фанатиками або спалений на вогнищі, та завдяки мені людство зробить перший крок до звільнення від кайданів.

— Ви мене отруїли? — недовірливо запитав Корнеліус. — Кіпрським вином? Але… але ж ви теж його пили! Ви, мабуть, жартуєте. Вам весело, що я так сп'янів від одного кухля.

— Ні, я не жартую. Я випив разом з вами, та в мене був заготовлений флакон з екстракцією серпентаріуму. Він усуває дію отрути.

Яке віроломство! Напоїти отрутою друга!

— Мерзотник! — крикнув фон Дорн.

Вихопив кинджал, спробував протнути отруювача.

Не дістав — передбачливий аптекар стояв занадто далеко, а капітана, як і досі, не слухалися ноги. Гірше того, Корнеліус відчув, що і поясниця дерев'яніє — повертатися зробилося важко. Ех, жаль, залишив шпагу нагорі — щоб не заважала спускатися по драбинці.

— Ви не зможете мене вбити, — ніби вибачаючись, розвів руками Вальзер. — Отрута буде підійматися по ваших жилах усе вище й вище. Це стародавній рецепт, який знали ще в античній Греції. Саме цим зіллям отруївся Сократ. Але я вдосконалив сполуку, дія її зробилася більш послабленою. Ви не відчуєте болю. Нудоти теж не буде. Коли отрута дійде до мозку, ви спершу позбудетесь мови, потім зору, слуху та інших органів чуття і врешті-решт ніби поринете в сон. Це завидна смерть. Коли надійде мій час, я хотів би відійти так само.

— Благаю, дайте мені протиотруту! — прохрипів Корнеліус. Він уже не міг повернути тулуб до Вальзера — вивертав тільки шию. — Клянусь, я не буду протидіяти вашому планові! Клянуся честю! Фон Дорни ніколи не порушують даного слова.

Вальзер сумно посміхнувся:

— Простіть мені, але це зовсім неможливо. Я вірю вам, ви говорите щиро. Та потім, позбувшись страху смерті, ви розміркуєте інакше. Ви скажете собі: так, я поклявся честю, але що таке честь якогось капітана мушкетерів у порівнянні з благом людства? Ви благородна людина, бідолашний пане фон Дорн. В ім'я порятунку християнського світу ви пожертвуєте і своєю честю. Біда в тому, що ми з вами розуміємо благо і порятунок людства супротивно. Мій нещасний, одурманений друже! Ох, як тяжко дається мені цей подвиг в ім'я розуму!

Аптекар схлипнув і відвернувся.

— Послухайте, Вальзер! — швидко заговорив капітан, боячись, що позбудеться мови і тоді вже не можна буде нічого змінити. — Як ви не розумієте! Якщо без Бога, то навіть така добра й мудра людина, як ви, здатна на будь-який злочин. Я гірший вас — корисливіший, дурніший, марнославніший. Я порушував мало не всі Божі заповіді, я вбив на своєму віку щонайменше сімнадцять людей. Але щоразу, вганяючи клинок або спускаючи курок, я знав, що скоюю смертний гріх. А ви вбиваєте друга і вважаєте це за подвиг!

Пролунав брязкіт, це із безсилих пальців правої руки випав кинджал.

— Отрута діє ще швидше, ніж я гадав, — сказав ніби про себе Вальзер. — Друга рука відніметься трохи пізніше — через те, що ліворуч серце, яке качає кров… Скоро, вже скоро.

— Я помираю, рятуйте! — у відчаї простогнав Корнеліус.

— Ні. Залишити вам життя було б непростимою слабкістю, гіршим із злочинів.

Ні на що більше не сподіваючись, фон Дорн стиснув у кулак пальці лівої, ще не омертвілої руки.

— Ні! Гірший із злочинів — віроломство. Нема нічого огиднішого, ніж зламати віру — чи в Бога, чи в того, кого вважав другом і любив, кому довіряв. Будьте ви прокляті з вашою Книгою!

— Я теж полюбив вас! Я й зараз вас люблю! Вальзер поривчасто зробив крок до приреченого — було видно, що слова капітана зачепили його за живе. — Але Людину я люблю більше, ніж себе і вас! Жаль, що ви помрете, так і не зрозумівши…

Ліва рука фон Дорна ще не втратила чутливості. Напівзакляклий мушкетер схопив нею аптекаря за комір і, вклавши в цей рух усю свою силу, всю жадобу життя, ривком впечатав голову отруювача в ріжок столу.

Вальзер обм'як, без звуку сповз униз.

«Скоріше, скоріше», — шепотів Корнеліус, розхитуючи стільця. Нарешті вдалося відштовхнутись од столу доволі сильно, щоб разом зі стільцем упасти на підлогу. Болю від удару фон Дорн не відчув. Холод розливався по руці від плеча до ліктя. Тільки б дотягтися до кишені, в якій у Вальзера лежить протиотрута!

Тієї самої миті, коли пальці торкнулися рельєфного скла, раптом почало німіти зап'ястя.

Корнеліус через силу зігнув лікоть, підносячи пляшечку до губів. Якщо пальці розтиснуться — все, кінець.

Скляну пробку видер зубами. Влив до рота решту лілового еліксиру, до останньої краплі, безсило відкинувся навзнак.

Чи не занадто пізно?

Спочатку здалося, що пізно: хотів ковтнути слину й відчув, що не може. Ось і горло не слухається.

«Устигнути б проказати молитву, поки не відмовили губи й язик», — подумав Корнеліус і тієї ж секунди раптом відчув, як пече праве плече — те саме, яким він, падаючи, вдарився об підлогу.

Фон Дорн ніколи не припускав, що біль може викликати в душі таку радість. Еліксир діяв!

І діяв швидко: спочатку ожили руки, потім вийшло сісти, а ще за декілька хвилин капітан, злегка похитуючись, уже стояв на ногах.

Подякувавши Пресвятій Заступниці та її Пречистому Синові за чудесний порятунок, Корнеліус виволік із-під столу нерухомого Вальзера.

Що робити з цим безумцем? Убити? Він заслужив смерті, та фон Дорн знав, що не зможе холоднокровно позбавити зрадника життя. Одна справа — прикінчити ворога в гарячому бою, а вбивати слабкого й беззахисного якось не по-лицарськи.

Відпустити, попередньо відібравши Замолея? Але цей сумирний на вигляд старий небезпечний. Він прочитав достатньо із страшної книги, щоб розкидати по світу її отруйне насіння…

Від удару об ріжок на скроні лежачого утворилася вм'ятина, що просто на очах наливалася синім і багровим. Корнеліус поторкав ямку пальцем і здригнувся, намацавши під тонкою шкірою гострий край проломленої кістки. Відтягнув аптекарю зморшкувату повіку, перехрестився. Виходило, що долю Вальзера Господь уже вирішив. Просвітитель людства був мертвий.

Нагорі, у світлиці вдарив годинник — крізь відчинений люк долинув один удар, другий, третій.

Третя година ночі! Скоро вести роту до Кремля!

Фон Дорн заметався по склепу, то витягаючи з сундука книги, то ховаючи їх назад. Переховувати скарб було ніколи. Та й навіщо? Чим поганий цей хитромудрий тайник? Ще невідомо, чи вдасться Матфеєву здійснити свій замисел. При живому насліднику кричати царем молодшого брата — це пахне державною зрадою. Звичайно, Артамон Сергійович розумний і далекоглядний, але все ж розумнішим буде до часу лишити Ліберею тут.

Капітан зачинив віко алтин-толобаса, зверху трохи присипав землею, притоптав. Забув про Замолея!

Мерзенна книга, як і раніше, лежала на столі, спокусливо розкрита. Корнеліус гидливо закрив її й примружився від блиску вогненних лалів. Бісівське сяйво!

Він упхав фоліант у рогожний мішок і кинув на підлогу, поверх алтин-толобаса. Нехай сатанинське писання стереже дорогоцінні книги.

Вибравшись нагору, ретельно прикрив плитами тайник. Годинник показував пів на четверту запівніч.

Ой, біда! О четвертій у роти підйом — командир мусить бути на місці!

Якщо через жадібність він, лицар фон Дорн, підведе свого благодійника, від подібного безчестя й ганьби лишиться тільки одне — накласти на себе руки.

Настає великий день! Біс із ними, із скарбами! Спочатку честь, а решта потім.

Тільки б устигнути, тільки б не спізнитись.

Корнеліус вибіг за ворота, ведучи коня на поводі. Абияк причинив стулки. Брязкаючи шпорами і притримуючи шпагу, скочив у сідло.

Наостанок капітан озирнувся, і йому здалося, що будинок Адама Вальзера дивиться на нього тринадцятьма недобрими підсліпуватими очима.


Загрузка...