Алтин-толобас

Розділ десятий

Дім на тринадцять вікон. Чарівні властивості кістки єдинорога. Корнеліусу стають відомими нові слова. Таємниця Філософського Каменя. Чужі розмови. Іван Артамонович розповідає казку. Негарно вийшло.

Сержант Олафсон заслужив бочонок пива, мушкетери Салтиков і Лютцен — по штофу горілки. За те, що швидко бігають, — так оголосив їм капітан фон Дорн, трохи віддихавшись і повернувшись од небесних турбот до земних.

За врятування від неминучої загибелі можна б дати й куди більшу нагороду, та треба було оберігати командирську честь. Коли з-за рогу церкви із залізним брязкотом вибігли троє солдатів, страшного татя в клобуці наче Божим вітром здуло. Щойно був тут, уже й кинджал заніс, а наступної миті розтав у темряві, навіть сніг не скрипнув. Солдати розбійника й зовсім не розгледіли — тільки ротного начальника, що крекчучи підводився з землі. Не розгледіли — й добре. Нічого їм дивитись, як нічний бандит їхнього капітана ногами топче.

Адам Вальзер — той, звичайно, все бачив, але базікати не став. Та до нього від пережитого страху й мова повернулася не зразу, а лише значно пізніше, коли в караульній улили йому в рот чарку горілки.

— Я сердечно вдячний вам, пане капітан фон Дорн, за порятунок. — Аптекар схопив Корнеліуса за руку — потиснути, але замість цього, схлипнувши, поліз із цілуванням, і раз-таки цмокнув у кісточки пальців, перш ніж капітан відсмикнув кисть. — Я старий, слабий чоловік. Мене так легко вбити! І всі знання, всі таємниці, котрими я володію, назавжди зникнуть. Мій розум згасне. О, яка це була б утрата!

Фон Дорн слухав упіввуха, стурбований зовсім іншою втратою. З кишенькового дзеркальця на безутішного капітана вищирявся дірявий рот. І це на все життя! Не кажучи вже про те, що єдину перевагу перед блискучим князем Галицьким безповоротно втрачено. Тепер ніколи більше не всміхнешся дамам, не свиснеш у чотири пальці, не відірвеш із хрускотом шмат од смаженої баранячої ноги… Чорт би його побрав, цього лікаря-аптекаря з його виявленням почуттів, ліпше б його прирізали там, у провулку!

— Я дам вам шолдатіф. Проведуть додому, — буркнув Корнеліус і мало не застогнав: він іще й шепелявив!

— Любий, дорогоцінний пане фон Дорн, — переполошився Вальзер. — А чи не могли б ви провести мене самі? У… у мене є до вас одна вельми важлива розмова. Щонайцікавіша розмова, запевняю вас!

При всьому бажанні Корнеліус не міг собі уявити, яка цікава розмова буде в нього із цією старою печерицею. Про клістирні трубки? Про вчені трактати?

— Ні. Служба, — коротко, щоб не шепелявити, відрізав капітан. Чорт! «Шлужба»!

Раптом тон аптекаря змінився, з благального зробився скрадливим.

— Киньте ви милуватися на осколки зубів. Я вставлю вам нові зуби, біліші від попередніх! І зовсім безкоштовно. В мене лишився шматочок кістки африканського єдинорога, беріг для найвищих осіб, але для вас не пожалію.

Капітан так і сіпнувся:

— Зуби можна вставити? Ви не жартуєте?

— Ну звичайно, можна! Я нажив тут, у Московії, трохи багатства, роблячи чудові штучні зуби для заможних міщанок — із моржевої та слонової кістки, а особливим модницям навіть із шліфованих перлин.

Від несподівано розчинених обріїв Корнеліус просвітлів і лицем, і душею.

— Із перлин — це прекрасно! Я теж хочу із перлин!

Вальзер поморщився:

— Єдиноріг значно ліпший. Що перлини? За рік-два розкришаться, а ріг риносероса слугуватиме вам до смерті. Й не забувайте, що писали стародавні люди про магічні властивості єдинорога. Його кістка приносить удачу, оберігає від хвороби, а головне — причаровує жіночі серця.

Аптекар хитро підморгнув, і капітан одразу ж здався:

— Ага, єдиноріг — це те, що мені треба. Ну, що ви сидите? Вставайте, ходімо! Так тому й бути, я проведу вас. Коли ви мені виготовите нові зуби?

— Якщо ваша ласка, зараз же, під час розмови. Я видалю корені, зроблю зліпок, виточу нові зуби і вставлю. Кусати ними антонівські яблука ви, звичайно, не зможете, але всміхатися дівчатам — скільки завгодно.

Біс із ними, з антонівськими яблуками. Корнеліус куштував — кислятина.

Іти виявилося далеко — за стіну Білого Города, за Скородомський земляний вал, але не на Кукуй, де мешкали всі іноземці, а в звичайну російську слободу.

— Не дивуйтеся, — сказав Вальзер, ледве встигаючи за широкою ходою капітана. — Приїхавши до Московії, я передовсім перехрестився в місцеву віру, і через те можу селитися, де побажаю. Мені там спокійніше, ніхто із співвітчизників не суне свого носа в мої справи.

Корнеліус був приголомшений. Ренегат! Віровідступник! А з виду такий гарний, душевний дідок.

— Покороблені? — посміхнувся Адам Вальзер. — Даремно. Я цим дурницям значення не надаю. Бог у людини один — розум. Решта — пусті забобони.

— Любов Христова забобони? — не витримав фон Дорн. — Божі заповіді? Спасіння душі?

Не встрявав би у богословську суперечку, та занадто вже легко відмахнувся аптекар од Ісусової віри. Вальзер охоче відповів:

— Забобони — гадати, що від того, як ти молишся чи хрестишся, залежить спасіння душі. Душу — а я розумію під цим словом розум і мораль — спасти можна, тільки роблячи добро іншим людям. От вам і буде любов, от вам і будуть Мойсеєві заповіді. Що з того, якщо я до церкви не ходжу і чортів не боюся? Зате, мій хоробрий пане фон Дорн, я безкоштовно лікую бідних і сиротам бездомним у шматкові хліба не відмовляю. В мене біля воріт завжди ящик із черствим хлібом виставлено.

— Чому з черствим? — здивувався Корнеліус.

— Навмисно. Хто ситий, не візьме, а хто по-справжньому голодний, тому й черствий окраєць радість.

Потім ішли мовчки. Фон Дорн розмірковував про почуте. Судження гера Вальзера при всій єретичності здавалися вірними. І справді, що за радість Господу від людини, яка тисячу разів на день кладе на себе хрест, а ближніх тиранить і мучить? Хіба мало довкола таких святош? Ні, ти будь добрим і милосердним до людей, а що там між тобою й Богом — нікого не обходить. Так і старший брат Андреас говорив, Божий чоловік.

Мабуть, Корнеліус уже не жалкував, що вплутався через маленького аптекаря в непотрібну бійку — тим паче що замість утрачених зубів незабаром будуть нові, чарівні.

Посеред темної вулиці, що складалася суціль із глухих парканів, аптекар зупинився й показав:

— Он, бачите дах? Це і є мій дім. — Хихикнув, поправив укриті памороззю окуляри. — Нічого особливого не примічаєте?

Фон Дорн подивився. Дощаний паркан у півтора людських зрости, над ним досить великий рублений дім зі спадистим дахом. Темні вікна. Нічого особливого, довкола точно такі ж будинки.

— Вікна порахуйте.

Порахувавши вузькі прямокутники, Корнеліус мимоволі перехрестився. Чортова дюжина!

— Це навіщо? — запитав упівголоса.

Вальзер відімкнув ключем хитрий замок на хвіртці, пропустив капітана вперед.

— І на першому, кам'яному поверсі теж тринадцять. Чудово придумано! Мене й так серед тутешніх мешканців чаклуном вважають — як же, німець, лікар, травник. А тринадцять віконець мене ліпше всіляких сторожових псів і вартівників охороняють. Злодії стороною обходять, бояться.

Він вдоволено засміявся, зачинив хвіртку на засув.

— Слуг у мене тепер нема. Було двоє хлопців, та лишилися там, на снігу лежати, — гірко зітхнув Вальзер. — Дурні були, тільки їм жерти і спати, а все одно жаль. Один приблудний, а в другого мати старенька на посаді. Дам їй грошей, на похорон і на прожиття. Тепер нових охоронців нелегко буде найняти. Вся надія на вас, гер капітан.

До чого він це сказав, Корнеліус не зрозумів і не розпитував. Хотілося, щоб аптекар, він же лікар, по-швидше зайнявся зубами.

Дім стояв на білому кам'яному підвалі, що був до половини заглибленим у ґрунт і майже зливався із засніженою землею. Спустившись на три сходинки, Вальзер відчинив ковані дверцята й цього разу ввійшов першим.

— Обережніше, гер капітан! — пролунав із темряви його голос. — Не налякайтесь!

Та було пізно. Корнеліус зробив крок уперед, підніс ліхтар і закам'янів: із мороку на нього витріщався чорними очницями людський скелет.

— Це для анатомічних занять, — пояснив Вальзер, який уже встиг запалити свічку. — Його, як і мене, звати Адам. Я тримаю його в сінях для додаткового захисту від злодіїв — раптом хтось із найодчайдушніших не злякається чортової дюжини або, скажімо, не вміє рахувати до тринадцяти. Заходьте, будь ласка.

Він запалив іще декілька свічок, і тепер можна було розгледіти простору кімнату, що займала, мабуть більшу частину підвалу. Дивовиж тут було предосить, одна страшніша за іншу.

На стіні, над схемою людського черева, висіла величезна черепаха з полірованим панцером. Ліворуч — величезна зубата ящірка (крокодил, здогадався Корнеліус). На полицях стояли жовті людські черепи та скляні банки, де в прозорій рідині плавали шматки тельбухів — треба гадати, теж людських. Повсюдно на мотузках було розвішано пучки сухої трави, низки грибів, якісь корінці. Ні ікони, ні розп'яття Корнеліус не виявив, хоча навмисне оглянув усі кутки.

— Тут у мене і приймальний покій, і аптека, — пояснював господар, установлюючи між чотирьох канделябрів чудний стілець — із ремінцями на підлокітниках.

— Це навіщо? — сторожко поглянув фон Дорн на тортурного вигляду сидіння.

— Щоб мої пацієнтки не билися й не смикалися, — сказав Вальзер. — Але вас я, звичайно, прив'язувати не буду. Для мужнього воїна, як і для філософа, біль — дрібниці, що не заслуговують на увагу. Простий свербіж потривожених нервів. Сідайте і відкрийте ширше рота. Чудово!

Корнеліус приготувався терпіти, але пальці лікаря були спритними та обережними — не чіпали, а ковзали, не мучили, а лоскотали.

— Дуже добре. Удар був таким сильним, що обидва корені розхитано. Я легко їх висмикну… Які чудові білі зуби — ніби в молодого лева. О, ви справжній герой! Знаєте, я людина боязка, я не розумію природи безстрашності. Хоробрі люди так легко й нерозважливо ризикують своїм життям, зовсім не думаючи про наслідки! Адже найменша помилка — і все. Морок, небуття, всьому кінець. Дев'ять місяців у материнській утробі, довге і важке дорослішання, щасливе врятування від сили-силенної хвороб і небезпек — і все це розтоптано, перекреслено через один нерозумний крок. Гине цілий світ, що даний людині у відчуттях і роботі розуму! Адже помреш — і не дізнаєшся, що буде завтра, через рік, через десять років. Ніколи більше не побачиш весняного ранку, осіннього вечора, трав'янистих луків, які стелються під вітром! Які ви непробачно, злочинно дурні, панове сміливці! Та все ж я в захопленні від вашої дурості. Вона прекрасна, ця відчайдушність, із котрою людина через примху, дурницю, вигадку відмовляється від усіх дарів життя і самого буття! Воістину лише цар всесвіту здатний на таке марнотратство! Ширше рота, ширше!

Корнеліус мугикнув, бо лікар несподівано вхопив його чимось залізним — здалося, що просто за щелепу — і потягнув.

— Один вийнято. Р-раз! Ось і другий. Прополощіть рота горілкою й виплюньте в миску.

Як слід поганявши між щоками добрячий ковток горілки, випльовувати її капітан, звичайно, не збирався — проковтнув і зразу ж потягнувся до пляшки випити ще, та Вальзер не дав.

— Досить. Я хочу, щоб ви слухали мене з ясним розумом. Я збираюся повідомити вам щось таке, що змінить усе ваше життя.

Аптекар схвильовано поправив окуляри, запитливо подивився фон Дорну в вічі.

— Маю надію, змінить на краще? — пожартував той.

Вальзер замислився.

— Перш ніж я відповім на це запитання, скажіть, гер капітан, чи є у вашому житті яка-небудь велика таємниця, котру ви намагаєтеся розгадати?

— Велика? Дякувати Богові, нема. — Корнеліус усміхнувся. — Звичайно, крім самого життя.

— Тоді вважайте, що досі ви по-справжньому не жили, — дуже серйозно, навіть урочисто сказав Вальзер. — Людське життя набуває сенсу, тільки коли в ньому виникає Велика Таємниця. Слухайте ж. Ви перший, кому я вирішив одкритися. Коли б я вірив у Бога, то вважав би, що вас послав мені Господь. Але Бога нема, є тільки сліпий випадок, а отже, спасибі сліпому випадку.

Фон Дорн відчув, що йому передалося хвилювання співбесідника, й жартувати більше не намагався — весь перетворився на слух.

— Ви хоробрий, сильний, великодушний лицар. У вас жваві, розумні очі. Як нечасто поєднуються в людях ці дорогоцінні якості: сила, великодушність і розум. Можливо, я роблю непоправну помилку, довіряючись вам, але ж якби ви не кинулися з такою самовідданістю рятувати мене, я все одно вже був би мертвим. — Вальзер здригнувся. — Ченці випотрошили б мене живцем, вивідали мою таємницю, а потім кинули б на клювання воронам.

— Ченці? А я гадав, це звичайні грабіжники, що начепили чорні ряси, аби їх не було видно в темряві.

— Хіба ви не впізнали Юсупа? — здивувався аптекар. — Ви ж були з ним віч-на-віч.

— Якого Юсупа? Ви маєте на увазі ту каналію, що вибила мені зуби? Ні, лиця я не розгледів — місяць світив йому в спину. Хіба він мені знайомий?

— Це ж Йосиф, підручний митрополита Антіохійського!

— Ви хочете сказати, що на вас напали люди Таїсія?

Корнеліус пригадав, як високопреосвященний шептався про щось із чорнобородим аскетом, і той одразу ж висковзнув за двері. Ні, це було абсолютно неможливо.

— Не може бути, — затряс головою капітан. — Такий учений муж, служитель Божий. Ви помиляєтесь!

— Хто служитель Божий, Юсуп? — Вальзер розсміявся. — Не хотів би я зустрітися з його богом. Юсуп — сирієць, хашишин, головний довірений Таїсія, виконавець усіх його темних справ.

— Хаши… Хто?

— Хашишин. Є на Сході такий таємний орден, його членів змалечку готують до ремесла вбивці. Ті люди вірять, що можуть досягти райського блаженства, коли вбиватимуть за велінням свого імама. Всі таємні вбивства Леванта і Магріба здійснюються хашишинами, вони майстри своєї кривавої справи. У них немає ні сім'ї, ні звичайних людських почуттів і пристрастей — тільки куріння хашишу та вірність імамові.

— Так, я чув щось про цих фанатиків, — кивнув фон Дорн. — Їх іще називають ассасинами. Та тільки до чого тут його високопреосвященство?

— Багато років тому Таїсій викупив Юсупа в антіохійського паші, врятував од жахливої кари — здирання шкіри живцем. З того часу Юсуп вважає його своїм імамом і відданий йому як пес. Знаєте, як Таїсій досяг нинішнього свого становища? Всі його недоброзичливці та суперники дивним способом вирушали на той світ. Варто було Таїсію забажати єпископської катедри в Салоніках, і тут же звільнилася вакансія — архієрей ні з того ні з сього скрутив собі в'язи, впавши уночі з ліжка. Таким же чином дісталася грекові архієпископська митра, згодом і митрополитська. О, я багато дечого знаю про їхні з Юсупом діла! Коли Таїсій ставить перед собою мету, він не зупиняється ні перед чим. Заради Лібереї цей хижий звір розірве мене на шматки. А він же ще не знає про Замолея!

— Ліберея? Замолей? — нахмурився Корнеліус на нові слова. — Що це чи хто це?

Адам Вальзер збився, потер пальцями лоба.

— Вибачте мені, друже мій. Я перескакую з одного на друге й тільки морочу вас. Зараз, зараз я заспокоюсь і розповім усе по порядку. Знаєте що? Я говоритиму й одночасно робитиму вам зуби — це допоможе моєму розуму вибудувати послідовний ланцюжок викладу. Спочатку скажу лиш одне: мова піде про найбільший скарб із усіх відомих людству.

Цю передмову мудрий аптекар, без сумніву, зробив для того, щоб капітан вислухав розповідь з належною увагою.

Хитрощі подіяли — Корнеліус усім тілом подався вперед.

— Найбільший скарб? — запитав фон Дорн, не тільки пришіптуючи, а ще й якось раптом охрипнувши. — Ви говорите про золото?

Вальзер розсміявся — не весело, а скоріше гірко.

— Ви вважаєте, гер капітан, що на світі немає нічого ціннішого від золота?

— Чому ж, є. Коштовне каміння, приміром. Алмази, сапфіри, смарагди.

— Що ж, — аптекар узяв якісь кістяні рогачики й загадково всміхнувся, — є там і коштовне каміння, а золота стільки, скільки ви забажаєте.

— Стільки, скільки я забажаю? — спантеличено перепитав Корнеліус.

— Саме так. Скільки вам треба для цілковитого задоволення — пуд, сто пудів, тисячу?

Брови фон Дорна грізно зійшлися. Здається, гер Вальзер дозволяє собі насміхатися? Аптекар же, помітивши, як змінилось обличчя мушкетера, зайшовся тихим сміхом — мабуть, усе-таки не знущальним, а збудженим.

— Не вертіть головою, мій юний друже, ви мені заважаєте. Сидіть і терпляче слухайте, я почну здалеку.

Він уставив Корнеліусу в рот кістяні розпірки, й на цьому діалог природним чином перетворився на монолог.

— Вісім років тому я вступив професором фармакології та травознавства на медичний факультет Гейдельберзького університету. Ви, звичайно ж, чули про цей поважний навчальний заклад.

Фон Дорн ствердно угукнув — у Гейдельберзі, тільки на теологічному факультеті, навчався його брат Андреас.

— Не трясіть головою, сидіть сумирно… Умовою моєї угоди з ректоратом було те, що у вільний од лекцій і лабораторних дослідів час мені буде дозволено вільно порпатися в університетських архівах. На ту пору я був прихильником галеністської терапії, вивчав цілющі властивості сурми і мав надію відшукати корисні відомості про цю дивовижну субстанцію в трактатах і записках знаменитих алхіміків попередніх століть. Попутно мені траплялося багато щонайцікавіших документів, які не мали відношення до предмета мого наукового інтересу, одначе людина з допитливим розумом завжди тримає очі широко відкритими — адже ніколи не знаєш, звідки проллється благословенне світло. І ось одного разу я натрапив на записи одного пастора, такого собі доктора Савентуса, людини великої вченості, знавця грецької та давньоєврейської премудрості. Він жив сто років тому.

Фон Дорн застогнав — боляче.

— Потерпіть, тут, у яснах, застряв маленький осколок зуба. Ось так! Більше боляче не буде… Цей богослов служив у Лівонії парафіяльним священиком і під час війни потрапив до московського полону. Після сили-силенної пригод, які я вам переказувати зараз не буду, Савентус опинився в Кремлі, де постав перед очима царя Івана — того самого, якого потім прозвали Грозним. Пастор пише, що цар обійшовся з ним милостиво і сказав, що давно шукає вченого мужа, котрий допоміг би йому розібрати стародавню бібліотеку, яка дісталася государеві од пращурів. І далі автор записок докладно розповідає історію цієї книгозбірні, котру він іменує Лібереєю. Царська бібліотека… Прополощіть рот горілкою, та тільки, благаю, не ковтайте.

Скориставшись тим, що знову може говорити, Корнеліус нетерпляче вигукнув:

— Послухайте, гер Вальзер, до дідька вашу бібліотеку! Розповідайте про скарби.

— Так бібліотека і є той самий скарб!

Капітана охопило глибоке розчарування. Він так і знав, що цей книжний черв'як зверне кудись на нудне казна-що. Знайшов, кого слухати всерйоз, розвісив вуха!

Вальзер знову засміявся.

— У вас навдивовиж виразна міміка, гер фон Дорн. Зараз я виготовлю зліпок із воску. Поширше рота й не здумайте ворушитися.

«Хай базікає, — думав Корнеліус, поки лікар залишив йому ясна в'язким і гарячим, — тільки б зробив гарні зуби».

— Ліберея — це та сама бібліотека візантійських імператорів, в основу якої лягло зібрання великої Александрійської бібліотеки і твори перших християнських віровчителів. Двісті років тому принцеса Софія, племінниця останнього кесаря, привезла великому герцогу московитів цей скарб у посаг. Неосвічені царі книгами цікавилися мало, і до Івана бібліотека так і пролежала в сундуках майже неторканою. За півстоліття до Савентуса до книг допустили вченого афонського ченця Максимуса, та розібрати бібліотеку до кінця не дали. А між тим Савентус пише, що в сундуках лежали рідкісні, а то й зовсім унікальні списки й рукописи, найнемудрящіший з яких коштував би не менше тисячі дукатів. Це за цінами столітньої давності, а в нашу освічену епоху король французький заплатив би за невідому комедію Арістофана чи власноручні записки Тацита п'ятдесят, ні, сто тисяч ліврів!

Корнеліусу вже не здавалося, що Вальзер верзе нісенітниці. Хто б міг подумати, що стародавня писанина коштує таких скажених грошей? Сто тисяч ліврів!

— Але Арістофан, Тацит — це все дурниці, мій хоробрий капітане. — Аптекар нахилився впритул до лиця Корнеліуса. У блакитних очицях Вальзера вогниками захоплення горіли відображення свічок. — У посагу принцеси Софії був сундук із таємними, забороненими книгами, доступ до яких мали тільки самі порфіроносці. Що в тому сундуці — цареві Йвану було невідомо, бо всі книги й рукописи там були стародавніми мовами. Саме з таємного сундука Савентусу й було звелено почати. Крім деяких першохристиянських книг, які вважались у Візантії єретичними, пастор виявив там грецький трактат з математики, написаний якимсь Замолеєм, про якого Савентус ніколи не чув.

Капітан здвигнув плечима — мовляв, я ж тим паче.

— Лівонець почав вивчати цей трактат і ахнув — книга виявилася непевною, вірніше подвійною: зверху грецький текст на пергаментних аркушах, а під ними інший, іще давніший, написаний на папірусі. За колишніх часів так іноді робили — ховали одну книгу всередині іншої… Віск захолов. Дайте-но вийму.

— А що там було, на цьому секретному папірусі? — запитав фон Дорн, стираючи з ясен восковий наліт.

Адам Вальзер підніс догори палець і промовив:

— Усе золото всесвіту. — Подивився на відвислу щелепу мушкетера, засміявся. — Я не жартую. В цьому арамейському рукопису якнайдокладніше було викладено рецепт виготовлення Червоної Тинктури.

— Рецепт чого?

— Червоної Тинктури, або Магістеріуму — магічного порошку, який іноді називають Філософським Каменем.

— Того самого Філософського Каменю, котрий намагаються добути алхіміки? Каменю, за допомогою якого будь-який метал можна перетворювати на золото?

«А може, аптекар божевільний, — подумав капітан. — Авжеж. І поводиться дивно, і говорить чудно». Та голос здорового глузду майже відразу замовк, заглушений шаленим стукотом серця. Усе золото всесвіту!

— Ну, припустімо, не будь-який, — похитав головою Вальзер, — а тільки той, що найближче до золота за субстантивною масою. Приміром, ртуть. Бачите, мій славний друже, всередині кожної частинки матерії дрімають могутні сили, котрі лише очікують миті, щоб прокинутися. Від того, в якому положенні застигли ці сили, й залежить, що це за речовина — залізо, мідь або, скажімо, олово. Речовина, що іменується Філософським Каменем, пробуджує ту потаємну силу, багатократно помножує її, а тому сили матерії починають рухатись і застигають, уже зчепившись іншим чином. Внаслідок цього процесу один елемент здатен перетворюватися на інший. Зрозуміло, чим елементи спорідненіші один з одним, тим менше Філософського Каменю потрібно для трансмутації.

— І в цьому самому Замолеї вміщено було рецепт добування золота?

— Так, із найдокладнішим описом усіх стадій цього процесу і навіть із зразком золотих піщинок. Савентус бачив їх на власні очі й перевірив кислотою.

Корнеліус вхопився рукою за комір — зробилося душно, спекотно.

— Значить, усе точно? І Філософський Камінь — не вигадка шахраїв?

— У своїх записах пастор клянеться Господом Ісусом, що золото справжнє і що рецепт достовірний. Савентусу доводилося займатись алхімією, а тому він розумівся на подібних речах.

— Зачекайте, гер Вальзер, я нічого не розумію… — Капітан схопився за скроні. — А чому константинопольські імператори не скористалися рецептом? Із Філософським Каменем вони могли б не тільки відновити Велику Римську імперію, але й заволодіти всім світом!

Аптекар розгублено закліпав очима.

— І справді, чому? — пробурмотів він. — Ага, я знаю. Базилевси вважали алхімію бісівством, диявольською наукою. Східна імперія проіснувала тисячу років і за цей час майже не змінилась. Вона була схожою на муху, що застигла в бурштині. Візантійці не вірили в науку, розум і прогрес, ось чому їх обігнали західні та східні варвари. У Константинополі не розвивали знань, а лише накопичували їх без усякої користі. Спасибі, хоч не знищували, а зберігали — як той заборонений сундук із книгами. У цьому грецькі імператори були дуже схожими на російських царів.

— Що ж, і цар Іван теж побоявся бісівщини?

— Не думаю. Коли Савентус повідомив йому про свою знахідку, цар звелів видерти пергаментні сторінки лжетрактату, а папірус закувати в срібний оклад, суціль викладений «вогненними ладами країни Вуф» — так сказано в записках. Не знаю, що це за країна, але в Росії лалами називають рубіни.

— Обкладинка суціль із рубінів? — тремтячим голосом перепитав фон Дорн. Такий скарб уявити було легше, ніж якийсь там невідомий Філософський Камінь.

— Так. Але побачивши, яким жадібним вогнем загорілись очі царя, пастор перелякався — зрозумів, що володаря такої таємниці цар живим не випустить. І, скориставшись тим, що тримали його вільно, Савентус утік із Москви — спочатку до Литви, звідти до Польщі, а осів у Гейдельберзі. Там він незабаром і помер, заповівши свої записки факультетові. На титульному аркуші рукопису лишилася примітка вченого секретаря: «Маячня й нісенітниця, бо пан доктор Савентус, як відомо всім, був слабий розумом. Та ще і його вигадки про звичаї московитів неправдоподібні». Такий ось вирок. Не дивина, що до мене протягом ста років до рукопису ніхто не заглядав.

— А що, коли й справді все маячня й нісенітниця? — стривожився капітан. — Ви ж не бачили цього Савентуса, а вчений секретар його добре знав. Виходить, усім у Гейдельберзі було відомо, що ваш пастор божевільний.

— Цілком можливо, що від перенесених злигоднів Савентус і справді почасти зробився слабий розумом, — визнав Вальзер. — Та його свідчення аж ніяк не маячня. Для гейдельберзьких професорів минулого століття Московія була казковою країною, я ж тепер знаю точно, що пастор писав про звичаї московитів правду. Нема ніяких сумнівів у тім, що Савентус дійсно жив у Кремлі й зустрічався з грізним царем Іваном. А якщо пастор настільки точний у другорядних подробицях, навіщо б йому вигадувати небилиці про Філософський Камінь?

Аптекар поглянув на капітана поверх окулярів і змахнув маленьким напилочком, яким обточував шматочок білої кістки — певно, того самого магічного бивня єдинорога.

— Так, може, саме в цьому й виявилося божевілля пастора? У фантазіях про Ліберею?

— Ні, не може. Прочитавши записки, я почав збирати відомості про візантійську імператорську бібліотеку і виявив, що й тут Савентус нічого не вигадує. Ліберея дійсно потрапила до Москви. А пізніше, коли по дорозі в Росію я зробив зупинку в Дерпті, я бачив список Лібереї, складений якимсь пастором Веттерманом — іще одним лівонцем, котрому цар Іван показував свої книжкові скарби. «Математика» Замолея значиться і у Веттермановім перелікові.

— Це міняє справу, — повільно промовив Корнеліус. — Отже, сумнівів немає?

— Ані найменших. — Рука Вальзера розмірено водила поверх верстатика, добуваючи тонкі, скреготливі звуки. — Я припускаю, що після втечі Савентуса російський цар не зміг відшукати в Москві людину доволі вчену й проникливу, щоб не лише прочитати, але й розшифрувати арамейські письмена. Савентус пише, що давній автор застосував якийсь тайнопис, зрозуміти котрий здатен тільки досвідчений майстер алхімії. Відомо, що в пізніші роки царювання Іван полюбляв розмовляти з книжниками, і для деяких із них це дуже кепсько закінчувалось. А потім тиран ізсунувся з глузду. Жив затворником, прокопав під своїми палацами в Кремлі й Олександрівській слободі силу-силенну підземних ходів, усе ховав скарби від справжніх і вигаданих ворогів. В одному з таких тайників сховав і Ліберею — ніхто не знає, де саме. Цар помер дуже швидко, за грою в шахи. Своїх таємниць заступнику відкрити не встиг.

— Так де ж шукати ці сундуки?

— Тут, у Москві, — впевнено заявив Вальзер, розглядаючи виточений двозубець. — Восьмий рік я живу пошуками Лібереї. Завербувався в Росію, а потім вивчив мову і прийняв православну віру, щоб безперешкодно читати стовпці у царських архівах. У мене є знайомці ледве не в усіх приказах. Одних я лікував, других пригощав, третім робив подарунки. Й ось тепер я близький до розгадки, дуже близький. Скоро книга Замолея буде моєю!

— Справді?! — вигукнув Корнеліус.

Аптекар знову схилився над верстатиком.

— Так. Нещодавно в старій писцевій книзі приказу Государевих майстерських палат я натрапив на запис від 7072 року про те, що водовозних справ майстру Семену Рижову звелено виготовити свинцеві дошки, аби вкрити ними, а потім запаяти підлогу, стіни і склепіння якогось підвалу, «а якого, сказано в документі, те відомо лише великому государеві». Уявляєте?!

Фон Дорн подумав, здвигнув плечима.

— Мало що це могло бути.

— Ні, мій добрий друже, запаяні свинцеві стіни і склепіння потрібні для збереження від вологи — щоб не відволожилися книги. І час збігається: Савентус утік із Москви саме восени 1564 року — за московським літочисленням 7072-го! Це й був тайник для Лібереї, я певен.

— А де він міститься, цей тайник, ви знаєте?

Вальзер підійшов до капітана.

— Здається, знаю. Залишилося дещо уточнити. Іще ледь-ледь, і розгадка буде в мене у руках… Будь ласка, відкрийте рота.

Але рота Корнеліус відкрив не зразу. Подивився у примружені очі аптекаря й задав таке запитання:

— Якщо ледь-ледь, то навіщо я вам потрібен? Чому ви вирішили відкрити мені вашу таємницю? Ви не боїтеся, що я захочу заволодіти всім золотом всесвіту сам, без вас?

— Боюсь, — покірливо зітхнув Адам Вальзер. — Якщо відверто, то дуже боюсь. Але на світі так багато страшного, що доводиться вибирати — чого ти боїшся більше, а чого менше. Та й потім, до чого вам книга Замолея без мене? Ви не зможете її прочитати, і дуже складних хімічних метаморфоз без мене вам не здійснити. Ми з вами потрібні один одному, пане фон Дорн, а взаємна потреба — найміцніший з усіх будівельних розчинів, на котрих тільки може бути споруджена будівля любові та дружби. Я не можу більше обходитися без надійного захисника й помічника. Особливо тепер, коли Таїсій побачив мене в домі у боярина Матфеєва.

Корнеліус, який уже роззявив було рота на всю ширину, знову зімкнув губи.

— Чому?

— Грек розумний, він напевно здогадався, навіщо я проник до будинку пана канцлера. Я упрохав свого начальника по Аптекарському приказу віце-міністра Голосова роздобути для мене запрошення до боярина. Матфеєв — наймогутніша людина в усій Московії та до того ж славиться як любитель раритетів. Я зрозумів, що самотужки Ліберею не здобуду, інша справа — з таким високим покровителем. На цей крок я відважився після тривалих вагань, але іншого виходу, як мені здавалося, не існує — адже я ще не мав щастя зустрітися з вами. Я міркував так: усім відомо, що гер Артамон Сергійович — людина освічена і чесна. Він, звичайно, забере бібліотеку собі, але принаймні щедро нагородить мене. Скажімо, якщо я попрошу з усієї Лібереї один-єдиний трактат з математики, навряд чи добрий боярин відмовить мені в такій малості… Ось для чого я з'явився на цей новорічний прийом: придивитися до Матфеєва, скласти про нього власне судження, а там, вибравши момент, випрохати в його превосходительства приватної аудієнції для певної найважливішої справи. Чи міг я передбачити, що зустріну там цього проклятого Таїсія? Митрополит чудово знає, що я не з числа лизоблюдів, які оббивають пороги вельмож заради користолюбства чи марнославства. Він, без сумніву, здогадався, що в особі канцлера я маю надію знайти покровителя. Тому ж то підлий грек і звелів своєму хашишинові мене викрасти, допитати, а потім, звичайно ж, і вбити.

Корнеліус нетерпляче затряс рукою, даючи зрозуміти, що в нього є безліч запитань.

— Тихо, гер капітан, зараз найвідповідальніший момент — я закріплюю ваші нові зуби… Але все на краще. Тепер мені не потрібен Матфеєв. Цілком достатньо й капітана фон Дорна. Ми заздалегідь домовимося з вами, як поділити Ліберею. Адже ви не будете забирати собі книгу Замолея? Навіщо вона вам? Якщо хочете, я віддам вам її оклад із лалів. Там, у сундуках, багато й інших книг у коштовних обкладинках — всі вони теж ваші. З такою здобиччю ви будете одним із найбагатших людей Європи. Мені ж оддайте тільки папірус, добре?

Аптекар ледь натиснув, уставляючи кістяну дентуру на місце, й подивився на Корнеліуса зі страхом і благанням.

— Гаразд, — великодушно відповів капітан, поцокав язиком, пристосовуючись до штучних зубів, і повторив упевненіше: — Гаразд, нехай папірус буде ваш, а дали країни Вуф і всі інші книжки з коштовними обкладинками — мої.

Усе золото всесвіту — це, звичайно, дуже багато, та ще невідомо, чи зуміє Вальзер видобути за стародавнім рецептом свою тинктуру, а от рубіни — штука правдива, їх завжди можна продати за непогані гроші.

— А чи велика книга? — раптом затурбувався фон Дорн. Що коли вона завбільшки з мініатюрний молитовник, який він бачив у Сашеньки Матфеєвої? Такий долонею накриєш.

— Велика, дуже велика, — заспокоїв аптекар. — Савентус пише, що вона розміром in quarto. І лали вкривають її суціль, з обох боків. Іще пастор згадує про Юстиніанів кодекс в окладі з великих перлин, про Гефестіонову «Географію» з обкладинкою із смарагдів і про античний список «Енеїди» у скриньці пергамської роботи з інкрустацією жовтими й чорними опалами. Друже мій, ви не зостанетесь в накладі! Дайте тільки чесне слово дворянина, що Замолея віддасте мені!

— Без обкладинки, — уточнив капітан і, поклавши руку на ефес шпаги, поклявся: — Клянуся честю роду фон Дорнів, що виконаю умови нашої угоди. А тепер дайте-но мені дзеркало.

Він широко всміхнувся своєму відображенню і залишився цілком задоволеним: нові зуби виявились аж ніяк не гіршими за старі. А коли ще згадати і про чарівні властивості єдинорога, то виходило, що князеві Галицькому, можливо, ранувато святкувати перемогу.

— До речі, — згадав фон Дорн. — А що за рахунки у вас із митрополитом? І як він міг розгадати причину вашої появи в Артамонівськім провулку? Що за надприродна проникливість?

— Нічого надприродного. Таїсій прибув до Росії з тією ж метою, що і я, — шукати Ліберею. Офіційним приводом було посередництво в суперечці між царем і попереднім патріархом Никоном. Але Никона давно немає, а Таїсій уже котрий рік усе зволікає з від'їздом до своєї митрополії. Каже, приріс душею до Москви та великого государя. Я ж то знаю, до чого він приріс. Таїсій такий же одержимий, як і я. Він був католиком, вивчав в Італії богослов'я, йому пророчили блискучу церковну кар'єру, а грек узяв та й поїхав на Схід, прийняв православ'я, втерся в довір'я до Константинопольського патріарха. Насправді Таїсій таємно лишився латинянином і служить Святійшому престолу, та є в нього й інша, своєкорислива мета. У роки навчання він звідкілясь прознав про посаг візантійської принцеси і забажав відшукати безцінні раритети. Спочатку вирушив до Константинополя, там упевнився, що Ліберея має бути в Москві, й перемістився до Росії. Спершу, щойно приїхавши, попрохав царя Олексія Михайловича надати йому доступ до царського книгосховища. Російський монарх дуже здивувався такому проханню, бо вся бібліотека великого государя складалась із трьох десятків новодрукованих требників та порадників для соколиного полювання. Тоді грек зрозумів, що Ліберею сховано в якомусь таємному місці, й відтоді шукає. Він упертий, од свого не відступиться. А про те, як грек довідався, що я теж розшукую зниклу бібліотеку, я розповім вам якось іншим разом. Зараз це неістотно.

— Митрополит знає про Замолея? — нахмурився капітан.

— Ні, навіть не здогадується.

— Навіщо ж тоді він витрачає стільки років на пошук якихось книг? Адже Таїсій не нам з вами рівня, він і без того багатий. Я бачив його палати на Моховій вулиці — справжній палац.

— Ах, пане фон Дорн, ви некнижна людина, — з жалем зітхнув Вальзер. — Якби ви знали, що за насолода для істинного цінителя тримати в руках стародавній дорогоцінний твір, який існує в одному-єдиному примірнику… Для людей, подібних до мене і Таїсія, це сильніше будь-якого вина. Ну а про гроші теж забувати не слід. Савентус налічив у царських сундуках вісім сотень фоліантів, кожен з них вартий сьогодні цілої купи золота. Тут ідеться про мільйони, а грек жадібний.

Фон Дорн пильно поглянув на співбесідника, вражений раптовою думкою. Нехай митрополит Антіохійський жадібний і заради золота готовий на що завгодно, але аптекар на користолюбця не схожий. Навіщо йому «все золото всесвіту»? Що гер Вальзер із ним робитиме? Навряд чи цьому філософові, цьому співцеві людського розуму, потрібні палаци, розкішні виїзди, парчеві камзоли й дорогі куртизанки. Тут було над чим поміркувати. Але заговорив Корнеліус про інше:

— Ех, коли б знаття, який мерзотник цей Таїсій, я не звелів би трупи ченців до Убогого дому везти! Спробуй знайди їх там тепер, серед багатьох інших, кого порішили за ніч по Москві. Ярижки без сумніву роздягли ченців догола, не впізнаєш. Був би чудовий доказ проти Таїсія — адже його слуги намагалися вас викрасти.

— Любий пане фон Дорн, — здвигнув плечима аптекар. — У Німеччині це, можливо, й було б доказом, але тільки не в Росії. Тут немає ні правильного слідства, ні правосуддя. І вже тим паче не знайти управи на тих, які в милості у його царської величності. Нічого, я тепер буду вдвічі обережнішим, а з вами мені й зовсім нічого не страшно, правда?

Вальзер довірливо заглянув капітану в вічі.

Від усвідомлення відповідальності за цього беззахисного дивака Корнеліус набрав поважного вигляду. Покійний батько говорив: «Найгіршим із злочинів є не крадіжка, навіть не вбивство, а зрада. Ніколи не зраджуй людини, котра тобі довірилась. Обманювати можна лише тих, які тобі не вірять; зраджувати дозволено лише тим, які на тебе не надіються». Гер Вальзер не пожалкує про те, що довірив свою долю Корнеліусу фон Дорну.

— Для вашого збереження можу запропонувати таке, — діловито сказав капітан. — Якщо не пожалієте трьох алтинів на день, біля вас увесь час будуть перебувати двоє солдатів моєї колишньої роти, змінюючи один одного. Я з ними умовлюся. Тільки не купуйте їм вина і розраховуйтесь не вперед, а наприкінці дня. А я буду поряд з вами у вільні від служби години. З чого почнемо пошуки Лібереї?

Трохи подумавши, аптекар відповів:

— Я продовжу шукати в старих писцевих книгах. Мусили ж лишитися ще якісь сліди таємних підземних робіт. А ви, мій друже, пошукайте свинцеве сховище просто під царською резиденцією, Кам'яним Теремом. Вам слід проникнути в підвали того крила, що виходить до церкви Спаса на Бору. Саме там був розташований дерев'яний палац Івана, нинішні палати вибудовано на старому фундаменті. Мені туди потрапити немає можливості, а ви часто буваєте там в караулі. Чи зможете ви проникнути туди, не наражаючись на занадто велику небезпеку?

— Зможу, — впевнено заявив Корнеліус. — Мої мушкетери несуть караул довкола всього палацу, а я ходжу, як мені спаде на думку, — перевіряю відбування ними служби. Найближчої середи знову наша черга. З боку Грановитої палати є дверці до підвалу, завалені дровами — схоже, що ними давно не користуються. Та що мені там робити? Підвали здебільшого забиті всяким непотрібним мотлохом, там немає нічого цінного.

— Пройдіть по всіх підвальних приміщеннях. Простукайте підлогу піхвами вашої шпаги — чи не буде в якомусь місці лункого звуку, чи не відгукнеться свинцеве склепіння тайника дзвінким відлунням. Упораєтесь?

— Певна річ.

Корнеліус уявив солодку мить: ось він б'є залізом об кам'яну плиту й чує, як відгукується благословенна пустота.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Припустімо, я знайду Ліберею й виноситиму звідти по одній-дві книги за раз. Де ми ховатимемо здобич? Це ж царська власність. Знаєте, що буває за викрадення государевого майна?

— Знаю, — кивнув аптекар. — Я навмисне довідувався в кримінальному уложенні. Спочатку нам відрубають праву руку, припалять смолою, аби ми передчасно не зійшли кров'ю, а потім повісять за ребро на залізний гак, де ми з вами будемо висіти, поки не здохнемо. Не турбуйтесь, я все обміркував. У мене заготовлено тайник, не гірший, ніж у царя Івана. Ходімте, покажу.

Він пройшов у віддалений куток, нахилився над однією з плит підлоги і з деяким зусиллям трохи підняв її, підваживши ножем. Плита була тонкою і не важкою — слабосилий Вальзер самотужки зміг відставити її вбік.

— Бачите, тут іще одна плита, з кільцем. Витягніть її.

Під другою плитою відкрилася чорна діра. Вальзер узяв канделябр із трьома свічками й освітив приставну драбинку, що вела вниз.

— Давайте ви перший, я слідом.

Притримуючи шпагу, Корнеліус поліз у люк. Яма виявилася не дуже глибокою, не далі ніж через десять футів підбори капітана досягли долівки. Згори, крекчучи, спускався аптекар.

— Тут у мене приготовлено секретну лабораторію, — пояснив він, високо піднявши канделябр. — Деякі досліди безпечніше провадити подалі від свідків. Приміром, добувати Філософський Камінь.

Висвітлився стіл із якимись склянками і трубками, грубий дерев'яний стілець.

— Дивіться сюди.

Вальзер зупинився точно посередині невеликого склепу, присів навпочіпки й трохи розгріб землю. Виявилося дерев'яне, обкуте металом віко великого сундука. Аптекар узявся обома руками за ручку, відчинив. Усередині було порожньо.

— Це так званий «алтин-толобас», сундук, просякнутий особливою сумішшю, яка не пропускає вологи. В часи, коли Московією володіли татари, в таких толобасах ханські намісники-баскаки перевозили зібрану данину: золото, срібло, соболів. Манускрипти можуть зберігатися тут хоч тисячу років, нічого з ними не трапиться. І ніхто їх не знайде. Головне — не попадіться, коли виноситимете книги з Кремля.

Проникнути до двірських підвалів виявилося ще простіше, ніж припускав Корнеліус. Коли мушкетери заступили на караул (рано-вранці, ще вдосвіта), капітан переклав частину засніженого стосу дров, залишивши за ним вузький лаз до іржавих залізних дверцят. Замок відкрив кинджалом, завіси змастив рушничним мастилом. Потім, обійшовши пости, повернувся на те ж місце і прослизнув усередину.

Там теж зберігалися дрова — мабуть, не один рік, бо зверху поліна були затягнуті павутиною. «Дуже по-російськи, — думав фон Дорн, протискуючись зі свічкою вздовж стіни, — заготувати про запас більше, ніж треба, а потім покинути — нехай гниє».

У віддаленому кінці виявились іще одні дверцята, точно такі, як перші, тільки з замком морочитися не довелось — проіржавів настільки, що від першого ж повороту клинка відкрився сам. У наступному підвалі в ніс ударило тухлятиною — тут зберігалися копчені окости, запліснявілі та згризені щурами. Пошвидше проминув смердюче підземелля, перебрався до сусіднього, порожнього. Звідти вело двоє дверей: одні ліворуч, до вузької галереї, другі праворуч, до цілої анфілади низьких склепистих погребів. Корнеліус заглянув до обох, але далі рухатися не захотів, бо для першого разу було досить.

На варту в Кремль рота виходила через три дні на четвертий, тому продовжити пошуки вдалося тільки 9 січня. Цього дня Корнеліус рушив по анфіладі, ретельно простукуючи кожен аршин підлоги. До завершення караульного терміну навідувався в підвали чотири рази. Пройшов дві зали й одну малу кімнату. Марно — підлога відгукувалася глухо.

Продовжив пошук 13-го — досяг кінця анфілади, тобто північного краю підвалу. Знову нічого, якщо не рахувати погреба, де в бочках зберігалося вино. Корнеліус хотів трохи відлити у флягу. Покуштував — угорське, прокисле. Ох, скільки добра пропало даремно!

У проміжках між караулами перебував при Артамонові Сергійовичі, та ще бігав до Вальзера в слободу. На сон часу майже не залишалось, але спати чомусь і не хотілось. Якщо Корнеліус ненадовго впадав у забуття — де-небудь у кутку, на лаві, а то і в санях — снилися сяючі вогнями лали країни Вуф і сама країна Вуф: залита яскравим сонцем, із вигадливими башточками та духмяними садами. Сашеньку бачив капітан лише побіжно. Перевірив на ній свої єдинорожачі зуби — всміхнувся мало не до вух. Здається, подіяло. Боярська дочка подивилася на мушкетера, що скалився, здивовано й ніби з тривогою. Нічого, коли Ліберея переміститься в алтин-толобас, іще побачимо, який жених завидніший — чи князь Галицький, чи хтось інший.

17-го січня фон Дорн рушив із першого погреба ліворуч, до галереї. Тепер простукував не лише підлогу, і стіни теж. І що ж? У першу ж ходку стіна праворуч обізвалася лунко. Корнеліус схопився за серце. Невже? Приклав вухо, постукав рукояткою кинджала вже як слід, на повну силу. Поза всяким сумнівом — порожньо!

Вийшов обійти караули, біля стосу дров прихопив лома. Повернув до заповітного місця. Прочитавши молитву й поплювавши на руки, вдарив залізною палицею в стіну. З одного замаху пробив наскрізну діру, звідки війнуло гнилизною. Припав до отвору оком — темно, не розгледіти. Нічого, замахав ломом із таким завзяттям, що за хвилину біля ніг валялася ціла гора гіпсового кришива.

Капітан зігнувся в три погибелі, протиснувся в утворений лаз із недогарком свічки. Сундуки! У три яруси, мало не до стелі!

Корнеліус не кинувся до скарбу відразу, стримався. Спочатку, як і годиться доброму католикові, склав дяку Святій Діві: «Будь благословенна, Матір Божа, покровителько шукачів», — і вже потім, трясучись од збудження, почав підчіпляти набубнявіле від вогкості, непіддатливе віко.

Пальці намацали щось вологе, схоже на сплутане жіноче волосся. Фон Дорн підніс свічку й застогнав од нестерпного розчарування. Всередині лежали в'язки хутра, що згнило від тривалого та недбалого зберігання. В інших сундуках було те ж саме — облізлі, ні на що не придатні соболині шкурки. Хтось заховав їх тут років двадцять, а то й тридцять тому, та вийняти забув. Схоже було, що ввесь царський палац стоїть на купі безглуздо загублених припасів, нікому не потрібного гниляччя.

Більше нічого вартого уваги цього дня виявлено не було.

Зате в наступний кремлівський караул, 21-го січня, Корнеліус зробив дивовижне відкриття. Галерея вивела його до маленьких дверей, зламати які вдалося не відразу — гуркіт розлігся на все підземелля. По той бік хід продовжився, але з прямого зробився зиґзаґоподібним, причому коліна цього химерного, невідомо для якої мети прокладеного лабіринту зміїлися без будь-якого чіткого порядку і смислу. В кінці кожного відрізка, на стелі була чорна квадратна діра. Спершу капітан не надав значення цим отворам, вирішивши, що їх прокладено для освіження повітря, та після третього чи четвертого повороту зверху долинули приглушені, але цілком розбірливі голоси.

— Я тобі пику набік зверну, сучий сину, — утробно рикнула діра. — Зараз ось крикну «слово і діло», знатимеш, як государеві свічки красти. Багато накрав?

— Батечку Єфреме Силичу, — жалібно відгукнувся невидимий злодій, — усього ж бо дві свічечки і взяв, Псалтиря священного почитати. Не видавай, Христом-Богом благаю!

— Гаразд. Завтра полтину принесеш, тоді доносити не буду. І дивись у мене, щоб останній раз. Нічого собі царів стольник.

Подивувавшись примхам ефіру, здатного передавати звуки повітропроводами, Корнеліус рушив далі.

В наступному зиґзаґові стеля теж виявилася такою, що говорить.

— «А коли оний воєвода хабарництво не припинить, закувати його в заліза і доправити до Москви, в Розбійний приказ…» Устигаєш? Пиши далі: «Іще великий государ сказав і бояри присудили…»

Хтось диктував писцеві офіційний папір, а тут, під палацом, було чути кожне слово.

Не перестаючи простукувати шпагою підлогу, Корнеліус прискорив крок. Деякі закутки таємного ходу мовчали, інші перемовлялися, сміялися, молилися. Чути було кожне слово, навіть сказане пошепки.

Ось значення лабіринту й прояснилося: прокладено його зовсім не довільно, як Бог на душу покладе, а з розрахунком — щоб кожну кімнату царського палацу знизу можна було прослуховувати. Хто придумав цю хитромудру конструкцію, Корнеліусові було невідомо, одначе так само, як з окостами, угорським вином і соболями, передбачливість не пішла на користь. Судячи з товстого шару пилюки, що нагромадився на кам'яній підлозі, тут давним-давно ніхто не лазив, теремних мешканців не підслуховував.

За годину блукання підземеллям фон Дорн наслухався всякого, а в місці, де прохід несподівано розділився надвоє, згори пролунав голос, од якого мушкетер зупинився мов укопаний — навіть стукати по плитах перестав.

— Он, знову стукнуло залізним, — боязко вимовив сиплуватий, масний тенорок. — Чув, дурню?

— Як не чути, царю-батеньку, ума палатонька, — розсипав скоромовкою фальцет — таким у палаці говорив тільки улюблений царський блазень, горбатий Валтасар. — Це баба-яга, залізна кочерга. Стриб та скік з приступки на поріг. Ух-ух-ух, зараз наскоче, боки залоскоче.

Сам великий государ! Його покої, виходить, теж оснащені таємним підслухом. Оце так-так!

— Яка баба-яга, що ти брешеш! Мені вірні люди казали, вже другий тиждень у теремі то звідти, то звідси залізом постукує: брязь та брязь. Так страшно! Знаю я, хто це, знаю! Це за мною Залізний Чоловік прийшов, у сиру землю кликати. До батенька перед смертю теж так от приходив.

— Господь з тобою, государю, — відповів блазень уже без придуркуватості. — Ти б менше мамок та шептунів слухав. Який іще Залізний Чоловік?

— Та вже знаю, який. — Олексій Михайлович відповів пошепки (тільки все одно було чути кожне слово). — Той самий. Це Злодійчук виріс і нас, Романових, вигубити хоче, за своє страчене малолітство поквитатися. Хто бачив його, нечистого, говорять: лицем біліший білого, а груди всі залізні. Страх-бо який, Господи!

Тут Корнеліус, повернувшись, зачепився піхвами за камінь, і цар вискнув:

— Ось, знову брязнуло! Господи Боже, невже мені в могилу пора? Пожити б іще, чуєш, Господи?

Із небезпечного закутка ретирувався мушкетер навшпиньках, вирішив, що далі рушить наступного разу.

Назавтра, коли був у слободі, запитав Адама Вальзера, що за Злодійчук такий і чому цар його боїться.

— Це трирічний син тушинського царя Лжедмитрія та польської красуні Марини Мнішек, — пояснив учений аптекар. — Щоб хлопець, коли виросте, не претендував на престол, Романови його повісили. Кат доніс малого до шибениці загорнутим у шубу, продів голівкою в петлю і задушив. Багато хто говорив, що після такого лиходійства не буде новій династії щастя, мало хто з Романових своєю смертю помре, а закінчать вони тим же, чим почали, — з їхніми малолітніми чадами злодії вчинять так, як вони повелися зі Злодійчуком. Само собою зрозуміло, забобони й нісенітниці, та раджу вам скористатися цією легендою. Коли наступного разу блукатимете підземеллям, начепіть маску з білої тканини. А груди у вас завдяки кірасі й так залізні. Якщо хто вас і побачить, вирішить, що ви Залізний Чоловік.

25-го січня потрапити до підвалів не довелося, тому що государ вирушив на богомілля до Новоспаського монастиря й молився там усю ніч. Через це матфеєвські мушкетери вартували не в Кремлі, а палили багаття навколо монастирських стін (ніч видалася морозною) і по тому, коли царський поїзд рухався назад, стояли ланцюжком уздовж Кам'яної слободи.

За день до цього в Корнеліуса була коротка й не зовсім зрозуміла розмова з Олександрою Артамонівною. Він зіткнувся з боярською дочкою, коли виходив од боярина (їздили на Кукуй, до генерала Баумана на іменини). Сашенька стояла в прийомному покої, ніби очікувала когось. Не Корнеліуса ж?

Побачивши фон Дорна, раптом запитала:

— Ти що, Корнію, либонь ховаєшся від мене? Чи покривдила чим? У Сокольники давно не їздили.

Від її прямого, зовсім не дівочого погляду в вічі капітан розгубився й не знайшов, що відповісти. Промимрив щось про службу, про багато потрібних справ.

— Ну, дивись, упрохувати не буду, — відрізала Сашенька і, повернувшись, вийшла.

Корнеліус так і не зрозумів, чим її прогнівив. При розмові ще був Іван Артамонович — нічого не сказав, тільки головою похитав.

29-го січня фон Дорн рушив із місця, де хід роздвоювався, далі. Час був пізній, нічний, і царського голосу, слава Богу, не було чути. Про всяк випадок, для збереження, капітан послухався поради аптекаря, прикрив обличчя білою тканиною з дірками для очей, хоча кого тут, під палацом він міг зустріти? Хіба що якогось злодюжку з челяді, хто вештається по занедбаних погребах, видивляючись, чим поживитися.

За нічним часом у кімнатах мовчали, тільки з деяких підслухів доносилося похропування. Тук-тук, тук-тук — стукали піхви по плитах, та все глухо.

Після одного з поворотів згори зненацька почулося низьке, з придихом:

— Любку мій, милий, та я для тебе що хочеш… Іди, іди сюди, ніч іще довга.

Лобовна сцена! Таке в нудному царському теремі Корнеліус чув уперше і нашорошив вуха. Видно, таємні аманти, більше ніби нікому. Окрім царя з царицею, іншого подружжя в палаці немає.

— Зачекай, царівно, — відповів чоловічий голос, знайомий. — Досить милуватися. Ще справу не вирішили.

Галицький! Хто ще говорить так переливчасто, ніби коштовні камінці в оксамитовій кишені перекочує. Царівна? Це ж яка?

— Матфеєва не зупинити, він зовсім царя підімне, — продовжував голос. — Я в нього багато часу проводжу, наскрізь його, лиса старого, бачу. Він думає, я до дочки його хирлявої свататись буду, мене вже майже зятем вважає, не криється. Хоче він царя улестити, щоб не Федора й не Івана, а Петра наступником зробив. Мовляв, сини від Милославської хворобливі й нездатні, а наришкінське вовченя міцне й жваве. На Масляну, коли катання в Коломенському буде, хоче Артамошко з государем про це говорити. Ти свого батька знаєш — Матфеєв із нього мотузки сукає. Не зуміємо завадити, сама, Сонюшко, знаєш, що буде.

Сонюшка? Так Галицький в опочивальні у царівни Софії! Ах, спритник, ах, інтриган! Канцлер у нього, значить, «Артамошко», а Сашенька «хирлява»? Ну, князю, буде тобі за це!

Від обурення (та й радості, що вже приховувати), фон Дорн зачепився залізним налокітником об стіну, через що стався брязкіт і гуркіт.

— Що це? — скинулася Софія. — Наче залізо гуркотить. Невже і справді Залізний Чоловік, про якого дівки базікають? Чув, Васильку?

— Як не почути. — Голос Василя Васильовича зробився різким. — Немає ніякого Залізного Чоловіка. Це хтось нас із тобою підслуховує. Гуркотіло он звідти, де ґрати під стелею. Навіщо вони там?

— Не знаю, Васильку. В усіх кімнатах такі. Щоб повітря не застоювалося.

— Зараз подивимось.

Пролунав скрегіт, наче по підлозі волокли лаву чи стілець, потім оглушливий брязкіт, і голос князя раптом зробився голоснішим, як коли б Галицький кричав Корнеліусову просто у вухо.

— Еге, та тут цілий лаз. Труба кам'яна, навскіс і вниз іде. Ану, царівно, гукни мешканців. Хай розвідають, що за чудеса.

У дірі заскрипіло, посипалось кришиво вапна — видно, князь нишпорив рукою або скріб кинджалом.

— Гей, хто там! Варту сюди! — долинув здалеку владний голос царівни.

— Зачекай, не відчиняй, — шепнув Василь Васильович. — Я через ті двері вийду… Чоботи дай і пояс. Он, під лавою. Прощавай, Сонюшко.

Корнеліус зволікав, чекав, що буде далі. Мешканців, тобто дворян із внутрішньої кремлівської охорони, він не злякався — що вони йому зроблять із другого-то поверху, де покої царівни?

Загрюкали каблуки, в опочивальню до Софії вбігли не менш ніж п'ятеро.

— Чого даремно хліб їсте? — грізно крикнула їм царівна. — Государеву дочку занапастити хочуть, через трубу таємну підслуховують. Ось ти, рудий, лізь туди, піймай мені злодія!

Скрипіння дерева, сторожкий бас:

— Царівно, вузько тут, темно. І вниз обривається. А як розіб'юся?

Софія сказала:

— Вибирай, що тобі більше до вподоби. Так чи то розіб'єшся, чи то ні. А не полізеш, скажу батенькові, щоб тебе, холопа ледачого, повісили за недбальство. Ну?

— Лізу, царівно, лізу. — Шурхіт і брязкання. — Ех, не підведи, Владичице Небесна!

У кам'яній трубі зашуміло, завило, і фон Дорн зрозумів, що зі стелі йому на голову зараз упаде кремлівський мешканець. От тобі й другий поверх!

Ледве метнувся за ріг, як у підземеллі загуркотіло, й тут же пролунав радісний крик:

— Живий! Братці, живий!

Ця звістка мушкетера зовсім не втішила, тим паче що вслід за радісним криком почувся інший, грізний:

— Ану давай за мною! Не розіб'єтесь, тут похило!

Забувши про обережність, капітан стрімголов кинувся назад. Поки біг, дотримуючись усіх зиґзаґів і поворотів, із підслухів, що прокинулися, доносились крики і лемент. Жіночий, верескливий:

— Таті в палаці! Вбивають!!!

Дитячий, допитливий:

— Пожежа, так? Пожежа? Ми всі згоримо?

Басисто-начальницький:

— Мушкетерам стати вздовж стін, за вікнами дивитися, за підвальними дверима!

Ой, лихо! Тепер із погребів не виберешся — власні солдати і схоплять.

Позаду гупали чобітьми мешканці, зовсім близько. Піймають — на дибі підвісять, аби вивідати, для кого шпигував. Гірше за все те, що зрозуміло, для кого — матфеєвський підручний. То ж бо вороги Артамона Сергійовича, Милославські з Галицьким, зрадіють!

Бігти в дров'яну комірчину не можна було — там біля дверцят напевно вже стоять. Нічого не вдієш — повернув од розвилки в інший бік, у вузький прохід, куди до цього не забирався. Втрачати все одно було нічого.

Чоботи мешканців прогупали далі — й за те спасибі. Корнеліус навшпиньках, притримуючи шпагу, рухався в непроглядній пітьмі. Свічка від бігу погасла, але знову запалювати було боязно.

Зачепився ногою за камінь, із брязкотом упав на якісь сходинки. Почули ззаду чи ні?

— Хлопці! Он там зашуміло! Давай туди!

Почули!

Мушкетер швидко-швидко, перебираючи руками й ногами, почав дертися вгору по темних сходах. Стіни скреготіли по плечах з обох боків, бо хід зробився ще вужчим.

Головою в залізній касці капітан стукнувся об камінь. Невже тупик? Ні, просто наступний прогін, треба розвернутися.

Проминув іще чотирнадцять сходинок — залізні дверці. Замкнені, а вибивати ніколи.

Знову прогін, знову дверці. Те ж саме — не відчинити.

Вище, вище. Швидше!

От сходинки й закінчились. Дертися далі було нікуди. Мешканці до сходів іще не добралися, та скоро доберуться.

Усе, кінець.

Він заметався на тісному майданчику, безпорадно занишпорив руками по стінах. Пальці зачепили малий штир, який стримів із стіни. Щось заскреготіло, крякнуло, і стіна раптом поїхала вбік, а з відтуленого отвору заструменіло м'яке променисте світло.

Не замислюючись про значення та природу явленого чуда, Корнеліус кинувся вперед. Проскочив кімнату зі стільчаком (либонь, нужник?), потім приміщення побільше, з оксамитовим балдахіном над здоровенним ліжком, вилетів до молитовні.

Безліч ікон, на визолочених стовпчиках горять свічки, а перед візерунчастим, інкрустованим самоцвітами розп'яттям стоїть навколішках бородатий чолов'яга в білій сорочці, тулиться лобом до підлоги.

Почув залізний гуркіт, удавився обривком молитви. На капітана обернулося застигле від жаху лице — вирлооке, щокате.

— Злодійчук, — просипів великий государ Олексій Михайлович. — За мною прийшов!

Пухкою, в перснях рукою цар ухопив себе за горлянку, заплямкав губами, а з рота неслося вже не сипіння — здавлене хрипіння.

Треба ж статися такому нещастю — злякав несподіваною появою його царську величність! Хто ж міг подумати, що таємний хід виведе в государів апартамент?

Корнеліус кинувся до монарха, від жаху забувши російські слова.

— Majestat! Ich…[16]

Олексій Михайлович гикнув, дивлячись на завішене білим лице з двома дірками, м'яко похилився набік. Біда! Лікаря треба.

З молитовні капітан вибіг до передпокою, зриваючи на ходу маску. У двері квапливо застукали — Корнеліус відскочив за портьєру. Постукали ще, тепер настирливіш, і, не дочекавшись відповіді, ввійшли: троє в білих із сріблом каптанах — кімнатні стольники, за ними ще дворяни, деякі в самому спідньому.

— Государю! — загули разом. — До терема лиходій проліз! Прийшли оберігати твою царську величність!

Оберігачів набився повний передпокій — багатьом хотілося перед государем відзначитись. Коли капітан потихеньку вийшов із-за портьєри, ніхто на нього й не глянув.

У вестибюлі (тут він називається сіни) на Корнеліуса налетів окольничий Берсенєв, начальник мешканців.

— А ти тут чого? І без тебе піклувальників повно! Іди до своїх мушкетерів, капітане! Твоя справа — зовні палац охороняти! Дивися — щоб миша не проскочила!

Удруге фон Дорну наказувати не довелося. Він поклонився окольничому і підтюпцем діловито побіг униз — перевіряти караули.

Ледве дотерпів до зміни — коли списники прийшли і стали в караул замість мушкетерів. Буде що розповісти Артамонові Сергійовичу! Звичайно, не про те, як із необачності ввалився до царських покоїв, про це бояринові знати не слід, а про підступність Галицького. Ось яких женишків принаджуєте, екселенц!.

Але канцлера вдома не виявилось — на світанку прибіг двірський скороход кликати Артамона Сергійовича в термінових справах до государя. Що ж, розповісти про князя Василя Васильовича можна було й арапові.

Свої ходіння по теремних підвалах Корнеліус пояснив службовою ретельністю. Мовляв, вирішив перевірити, чи не можуть злі люди пробратися до терема через старі погреби, та випадково й набрів на слухову галерею.

Іван Артамонович слухав, склепивши зморшкуваті коричневі повіки, з-під яких коли-не-коли поблискував на капітана гострим, проникливим поглядом. Не дивувався, не обурювався, не гнівався. Спокійно слухав усі приголомшливі звістки: і про амур князя з царівною Софією, і про образливі Васькові слова про Артамона Сергійовича, і про наміри коханців перешкодити матфеєаським задумам.

Починав Корнеліус збуджено, та мало-помалу знітився, не зустрівши у дворецькому очікуваного відгуку.

Дослухавши до кінця, Іван Артамонович сказав так:

— Про царівнин блуд з Васьком Галицьким давно відомо. Треба буде Васька утришия з Кремля — Артамон Сергійович скаже государю, а поки що нехай тішаться, діло невелике. Перешкодити бояринові Сонька з Галицьким не зможуть, руки короткі. А що князь про Олександру Артамонівну говорив погане, так це дрібниці. Боярин за нього, паскудника, свою дочку видавати й не думав ніколи. Про князя ми знаємо, що він Милославським служить. Артамон Сергійович його навмисно до себе допускає, щоб Васько думав, ніби в довіру ввійшов.

Виходило, що нічого нового Корнеліус арапові не повідомив. Од цього капітанові годилось би розстроїтися, та звістка про те, що боярин Сашеньку за князя видавати не збирається, компенсувала розчарування.

Глянувши на розчервонілого фон Дорна, Іван Артамонович покректав і раптом повернув розмову в несподіваний бік.

— Хочеш, Корнію, я тобі притчу розповім?

Мушкетер подумав, що недочув, але дворецький продовжував наче і не було нічого — ніби тільки те й робив, що розповідав кому попало казки.

— Притча стародавня, арапська. Від бабусі чув, коли хлоп'ям був. Був собі крокодил, ящір болотний. Сидів собі посеред багна, ропух із жабами їв, горя не знав. А одного разу вночі трапилась із крокодилом біда. Подивився він на воду, побачив, як у ній зірка відбивається, і втратив голову — захотілося йому, короткопалому, з нею одружитись. Дуже вже вона гарна. Тільки як до неї, небесної, добратися? Думав зубатий, думав, та так нічого й не придумав. А ти, капітане, що крокодилові порадив би?

Корнеліус притчу слухав ні живий ні мертвий. Похнюпив голову, пробурмотів:

— Не знаю…

— Тоді я тобі скажу. — Голос Івана Артамоновича посуворішав. — Або крокодилові на небо злетіти, або зірці в болото впасти. Інакше їм ніяк не зустрітись. Утямив, до чого це я? Ну, йди, поспи після караулу. А не заснеться, так поміркуй про мою притчу. Подобаєшся ти мені. Не хочу, щоб ти з глузду з'їхав.

Але ні спати, ні міркувати про притчу фон Дорнові не довелось.

Спершу, тільки-но вийшов од арапа, примчався посланець із Кремля — й одразу до Івана Артамоновича. Ясно було: щось трапилося.

Корнеліус затривожився, лишився дожидати в сінях. Діждався. Скоро обидва вийшли, і арап, і гонець. Застібаючи парадний каптан, Іван Артамонович — похмурий, напружений — на ходу шепнув:

— Погано. Царя вночі удар розбив, помирає. Тепер усякого чекай.

І поскакали.

Потім фон Дорн увесь день метався по кімнаті, терзаючись питанням — невже великий государ того переляку не зміг перенести? Як захрипів, так і не підвівся? Ой, як недобре вийшло. Ой, як соромно!

Під вечір з'явився Адам Вальзер. Обличчя в червоних плямах, очі горять. Увірвався без стуку й одразу:

— Чули? У його величності апоплексія. Навряд чи доживе до ранку. Всі бояри там, духовенство, і Таїсій перший. Соборувати будуть. Це значить, що нам з вами пора за Лібереєю.

— Куди, в Кремль? — здивувався фон Дорн. — Чи до того зараз?

— Ах, до чого тут Кремль! — досадливо вигукнув аптекар. — Бібліотека зовсім в іншому місці!

Корнеліус обмер.

— Ви що, знайшли її?!

— Так!