Алтин-толобас

Розділ четвертий

Корнеліус бачить золоту іскорку на обрії. Найбільше дерев'яне місто світу. Аудієнція у віце-міністра. У Німецькій слободі. Дивні звичаї московитів. Головна російська рослина.

Столиця великого азіатського королівства попервах явилася Корнеліусу фон Дорну крихітною золотою іскоркою на обрії.

— Дивіться, пане капітан, — показав купецький старшина Вільям Майєр, — це купол кремлівської дзвіниці, що зветься Великий Йоганн. Там, під нею, й сидить цар московитів. Іще три-чотири години, й ми дістанемося міських воріт.

Із караваном данських і англійських негоціантів Корнеліус їхав од самого Пскова. Через важкі вози з товаром рух був нешвидким, зате безпечним, а крім того від попутників, більшість із яких мандрували по Росії не вперше, вдалось отримати чимало цінних відомостей про таємничу, напівказкову країну, в котрій капітану, згідно з підписаною угодою, належало прожити аж чотири роки.

Купці були людьми статечними, усього вони набачились і до всього зробилися звиклими. Від жадібних російських губернаторів і магістратів одкупалися малою мздою, зайвого не платили, а небезпечні ліси та пустки, де poschaliwali (це слово означало «трохи розбишакували»), обминали. Про всяк випадок, якщо вберегтися від зустрічі з лихими людьми не вдасться, домовленість була така: з фон Дорна за харчі й корм для його коней грошей не беруть, але за це він зобов'язаний командувати караванною охороною, битися чесно, до останньої можливості, й купців з їх майном розбійникам не видавати. Тому в глухих місцях Корнеліус виїздив наперед, войовниче оглядаючись навсібіч (мушкет упоперек сідла, кобури розстебнуті). За ним — четверо кнехтів, теж із мушкетами. Потім вози (по боках дороги ще дванадцять озброєних слуг), а вже позаду — купці, при шаблях наголо й пістолях. Разів зо два чи три на узбіччі здригалися кущі, й невлад, серед білого дня, починала ухкати сова, та напасти на таких серйозних людей ніхто з гулящих так і не відважився. Загалом, домовленість для Корнеліуса вийшла вигідною.

Одне лихо: щовечора, на привалі, коли зчіплювали вози кільцем і розставляли вартових, статечні комерсанти за відсутності інших розваг прохали знову й знову розповісти, як бравого мушкетера в першім же російськім селі напоїли, роздягли догола й викинули за околицю. Щоразу було багато сміху та жартів, розповідь не набридала. Щоправда, й сам фон Дорн дбав, аби історія від повторення не закисала — вигадував усе нові подробиці, чим далі, тим більш курйозні й неймовірні.

— Вам би не шпагою, а гусячим пером хліб заробляти, пане капітан, — не раз говорив Майєр, тримаючись за товсті боки й утираючи сльози. — Книговидавці платили б вам за письменництво золотом. Особливо мені подобається слухати, як ви впрягли пройду-корчмаря у воза й примусили його везти вас до поліцейського начальника. І ще, як поважно ви творили ходу голяка через усе село, а молодиці задивлялися на ваші статі через тин.

Про воза Корнеліус, звичайно, вигадав, але пригода в селі Неворотинськім і справді вийшла нічогенькою, навіть і без небилиць. Тепер фон Дорн згадував цю історію з задоволенням, пишаючись, що при такій жахливій оказії не розгубився, а зумів повернути майно й належно покарати злодіїв.

Голяка через село він ішов, це правда, — а як інакше було дістатися клятої корчми? Та молодиць ніяких він не бачив, і взагалі по дорозі йому ніхто не зустрівся. Перед тим як піднятися на ґанок корчми (по-туземному kruzchalo), Корнеліус узяв із полінниці сучкувате поліно.

Пияки (російською pjetsukhi) оглянулися на голого чоловіка з цікавістю, але без великого подивування — треба гадати, бачили тут і не таке. Двох прислужників, котрі кинулися виштовхати прибульця, фон Дорн обдарував: одного з розмаху поліном по макітрі, другому в'їхав лобом у ніс. Потім іще трохи поштурхав їх, лежачих, ногами — для перестраху іншим, а ще для справедливості. Не інакше як ці ж підлі дядьки його, одурманеного та пограбованого, звідси й виволікали.

Корчмар (російською tszelowalnik) очікував за прилавком з допотопним пістолем у руці. Від пострілу капітан ухилився легко — присів. Потім ухопив шахрая за бороду та й давай товкти гладкою пикою об шинквас. І в блюдо з грибами, і в чорну розмазню (це, як пояснили купці, й була знаменита осетрова ікра), і в квашену капусту, і просто так — об деревину. Удари були хрусткими, соковитими — Корнеліус відраховував їх уголос, німецькою. Пияки спостерігали з повагою, допомогти корчмареві ніхто не захотів.

Сивобородий спершу терпів. На zwei und zwanzig почав підвивати. На dreissig заплювався кров'ю просто в капусту. На drei und vierzig перейшов на хрипіння й попрохав пощади.

Ті ж самі слуги, котрих Корнеліус бив поліном і топтав ногами, винесли, втираючи червону юшку, все вкрадене, а потім привели й коней.

Вже у дворі, сидячи в сідлі, капітан завагався, чи не підпалити до дідька це злодійське кубло, та п'яничок пожалів — половина до дверей не добереться, вчадіє.

Надвечір того ж дня, коли до Пскова залишалося менше милі, фон Дорну пощастило — зустрів європейських комерсантів, для спільної користі та обопільного задоволення.

— Ось і застава, — зітхнув Майєр, виймаючи гаман, де зберігалися гроші на спільні витрати. — Зараз будемо з митницею торгуватися. Це називається sobatchitza або lajatza, такий туземний звичай, без нього тут ніякої справи не вирішиш. Вони будуть кричати, вимагати по три рублі з воза, я теж буду кричати, що більше трьох алтинів не дам, а зійдемося на рублі з полтиною, та не відразу — за годину-півтори. Пройдіться поки що слободою, пане фон Дорн, розімніть ноги. Тільки люльку не куріть — заборонено.

Слобода називалася Ямською, тому що тут мешкали державні поштарі та візники, jamschhiki. Дивитися тут особливо було ні на що. Корнеліус обвів поглядом глухі паркани, з-за котрих стирчали вкриті дерном нудні дахи, й пішов до застави — дивитися на Москву.

Майєр і ще один купець, Нільсен, який добре вмів по-російськи, голосно кричали на бородатих людей у червоних каптанах. Ті теж сердились, а один навіть тряс шаблею, втім, не виймаючи її з піхов.

Границя російської столиці була такою: сухий рів, по котрому гуляла худюща бура свиня з поросятами, потім земляний вал з перехнябленим частоколом. Над гострими, устромленими в небо кінцями колод виднілися куполи — здебільшого дерев'яні, та були й залізні, а один навіть золотий (його фон Дорн роздивився з особливою увагою — що, як і справді з золота). Хотілося пошвидше проїхати у ворота й побачити всі чудеса головного московитського міста на власні очі.

Врешті рушили. Майєр був задоволений — митниця поспішала хльобати кисіль, отож вдалося сторгуватися по рублю й п'яти копійках.

— Доїдете з нами до Гостиного двора, а там і до Іноземського приказу недалеко ходити, — пояснив він. Так називалось міністерство, що відало іноземцями, — Inozemski Prikaz.

Спершу Москва розчарувала фон Дорна, тому що була схожою на всі інші російські містечка й села: поля, городи, пустирі, поодинокі садиби. Потім будинки почали потроху зсуватися, тини зімкнулись, а дахи полізли догори — у два, три поверхи. Якщо не брати до уваги кількох церков із м'якого вапнякового каменю, все будівництво було дерев'яним. Корнеліус ніколи не бачив, щоб таке велике місто було геть усе з колод і дощок. Напевно, Москва — найбільше дерев'яне місто в усьому світі! Навіть мостова, й та була з колод. Коні з незвички ступали сторожко, ослизаючись копитами. Коли ж капітан захотів злізти, щоб вести іспанця на поводі, Майєр не дозволив, сказав, що в Москві пішки по вулиці ходять лише простолюдини, а людині благородній негоже. Навіть якщо тобі треба до сусіднього будинку, сідай на коня чи на візок. Московити в таких справах скрупульозні.

— Зараз буде М'ясний ряд, — попередив купець і прикрив носа хусткою, надушеною лавандою.

Корнеліус хустки не заготував і тому ледве не задихнувся від жахливого смороду. Маленький майдан було заставлено дерев'яними лавами, на яких покотом лежали смердючі шматки м'яса. По них повзали зелені мухи, а по краях торгу, в бурих калюжах валялися купи протухлих тельбухів.

— Росіяни не коптять і не солять свіжину, лінуються, — прогугнявив із затиснутим носом Майєр. — А до гнилля вони байдужі, варять із нього капустяний суп під назвою stzchi та з задоволенням його поїдають.

Біля дерев'яної каплички метався зовсім голий чоловік, в самому фартушку на стегнах. Тряс довгою бородою, закочував очі, плювався в перехожих. На грудях у нього висів важкий чавунний хрест, жовте тіло все було у виразках.

Побачивши іноземців, жахливий чоловік закричав, завертівся навколо себе, а потім схопив із землі шматок нечистот (певно, власного витвору) і жбурнув у поважного пана Майєра, до того ж явив рідкісну влучність — попав купцеві у плече. Корнеліус змахнув було нагайкою, щоб як слід провчити нахабу, та купецький старшина схопив його за рукав:

— Ви з глузду з'їхали! Це blazchenni, щось подібне до мусульманського дервіша. Росіяни вшановують їх, як святих. Вдарите його — нас усіх розірвуть на шматки.

Він акуратно витер забруднену одежу, кинув запоганену хустку на землю. До клаптя тканини кинулися жебраки.

Інший приклад дивних уявлень росіян про святість Корнеліус побачив на сусідній вулиці. З церкви вийшов піп у повному облаченні, але такий п'яний, що ледве тримався на ногах. Лайнувся на перехожого, що той не досить низько вклонився, спочатку вдарив його мідним кадилом, потім збив шапку, схопив за волосся й давай до землі пригинати.

— Пияцтво тут гріхом не вважається, — стенув плечима Майєр. — А ось, дивіться, bojarin.

По самій середині вулиці їхав верхи бундючний пан, одягнений не по-літньому: в чудовій злототканій шубі, у високій, як димар, хутряній шапці. Біля сідла висів маленький барабан, і ошатний вершник розмірено стукав по ньому руків'ям нагайки. Чернь шарахалась убік, похапцем знімаючи шапки. За боярином їхали ще декілька верхівців, одягнених простіше.

— Навіщо він стукає? — запитав фон Дорн.

— Щоб відходили набік, давали дорогу. Від'їдемо й ми від гріха. Гей! — обернувся Майєр до своїх. — Убік! Пропустимо індика!

Капелюха Корнеліус знімати не захотів — багато честі. Боярин глянув на нього скоса крізь щілини припухлих очей, сплюнув. У Європі фон Дорн відхльостав би нечему рукавичкою по щоках — а далі шпага розсудить, але тут була не Європа, тому стерпів, тільки жовнами заграв.

За білою кам'яною стіною, що відгороджувала центральну частину міста від передмість, до каравану прив'язалася зграйка хлопчаків. Вони бігли обіч, спритно ухиляючись від нагайок і кричали щось хором.

Корнеліус прислухався, розібрав — повторюють одне і те ж.

— Що вони кричать? Що таке: «Nemetz kysch na kukui»?

— Вони кричать: «Іноземцю, вирушай на Кукуй», — посміхнувся Майєр. — Кукуй — це струмок, на котрім стоїть Іноземська Слобода. Там велено селитися всім іноземцям, і ви теж будете мешкати там. Шибеники кричать із пустощів, тут гра слів. «Кукуй» співзвучне російському слову, що означає соромітну частину тіла.

А незабаром надійшов час розставатися з добрими купцями.

— Нам ліворуч, заявляти товари. Вам же, пане капітан, он туди, — показав купецький старшина. — Бачите, над дахами башту з двоголовим орлом? В'їдете у ворота, й одразу праворуч буде Іноземський приказ. Тільки навпростець по вулиці не їдьте, обминіть он з того боку. Буде довше, зате безпечніше.

— Чому? — здивувався Корнеліус.

Вулиця, що вела до башти, була гарна, широка і, на відміну від усіх інших, майже безлюдна. Тільки біля високих воріт великого дерев'яного палацу стояла купка голодранців.

— Це хороми князя Татьєва. Він своїх кнехтів не годує, не одягає, тому вони добувають собі шматок хліба самі: хто проходить мимо, грабують і б'ють. Іноді до смерті. Так уже в Москві повелося, гірше, ніж у Парижі. На вулицю Dmitrowka теж заходити не треба, там бешкетують холопи пана обер-камергера Стрешньова. Послухайтесь доброї поради: поки ви тут не освоїлись, обходьте стороною всі палаци й великі будинки. Буде ліпше, якщо першого року ви взагалі не будете виходити за межі Німецької слободи без проводиря. Хоча, звичайно, тут добряче можна пропасти і з проводирями, особливо вночі. Ну, прощавайте. — Славний купець простяг на прощання руку. — Ви чесна людина, пане капітан. Бережи вас Господь у цій дикій країні.

Ні, не вберіг Господь.

За дві години по тому капітан фон Дорн блідий, з тремтячими від безсилого гніву губами виходив із воріт Іноземського приказу без шпаги, під конвоєм похмурих стрільців у канаркового кольору каптанах.

Капітан? Авжеж — усього лиш лейтенант, або, як тут говорили на польський лад, porutschik.

Неймовірно, але кондиції, підписані в Амстердамі російським посланником князем Тулуповим, виявилися суцільним обманом!

А починалося так чинно, церемонно. Черговий чиновник (у великих залізних окулярах, брудному каптані, зі змащеним оливою довгим волоссям) взяв у іноземця папір з печатями, статечно покивав і звелів очікувати в канцелярії. Там на довгих лавах сиділи писці, тримали на колінах паперові сувої й швидко строчили перами по цупкому сіруватому паперу. Коли аркуш закінчувався, лизали склянку з клеєм, проводили язиком по краю паперу і наклеювали наступний аркуш. Пахло, як і належить у казеннім присутствії: пилюкою, мишами, сургучем. Якби не виразний запах часнику й перевареної капусти, що чи то пробивався знизу, чи то сочився із самих стін, можна було б уявити, ніби це ніяка не Московія, а магістратура в Амстердамі або Любеку.

Чекати довелося довго, як і належить у приймальні великої людини. Зрештою, іноземного офіцера прийняв пан Теодор Ликов — приказний podjatschi, тобто по-європейськи, мабуть, віце-міністр. Саме він відав розміщенням щойно прибулих іноземців і влаштуванням їх на службу та забезпечення.

Кабінет у його ясновельможності був негарним — бідним, з поганими меблями, без портьєр, із живопису лише маленька закопчена мадонна в кутку, але зате сам гер Ликов попервах Корнеліуса дуже вразив. Був він величним, із надутими щоками, а одягненим не гірше, ніж князь Тулупов: парчевий каптан із ґудзиками з негранованих рубінів; дебелий, вище потилиці комір увесь затканий перлами, а на сукняній, отороченій соболем шапці — сяючий алмазний аграф. Одразу видно: людина сановна, величезного багатства.

На подорожню дивився довго, морщачись і на щось хитаючи головою. У Корнеліуса на душі раптом стало тривожно. На капітанський патент, виправлений посланником, віце-міністр ледве глянув, та й кинув на стіл, наче непотріб який. Ледве розтуляючи губи, щось кинув побіжно.

Низенький, миршавий товмач, з великим синцем посеред лоба, улесливо закланявся начальству, переклав німецькою — з дивною вимовою, старовинними зворотами, так що Корнеліус не відразу й зрозумів:

— Охота ж князю Тулупову марно обіцяти. Вільного капітанства зараз немає, та й не дано князь-Єфимію влади самочинно звання жалувати. Поручиком у мушкатерський полк узяти можна, капітаном — іще міркувати треба.

Фон Дорн змертвів, але то був лише початок.

— Жалування тобі буде половинне, бо війни зараз нема, — торохтів товмач. — І підйомного корму тобі князь багато наобіцяв, стільки дати не можна. Та й то, що можна б дати, зараз узяти немає звідкіля. Чекати треба — рік або, може, півтора.

Корнеліус підхопився, тупнув ногою.

— Не буду служити поручиком, та ще за половину жалування! Коли так, я негайно вирушаю назад!

Ликов недобре посміхнувся:

— Овва, чого захотів. Государеві їздові, сто єфимків, потратив, міста і фортеці наші всі видивився, а тепер назад? Може, ти лазутчик? Ні, Корнію Фондорнов, одслужи, скільки належить, а там видно буде.

Від подиву і люті сталось у Корнеліуса помутніння: підскочив він до віце-міністра, схопив його за перлинний комір, почав трясти й лаяти міцними словами, так що із канцелярії прибігли писці рознімати.

Ображений піддячий викликав стрілецький караул. Хотів навіть бешкетника до в'язниці відправити, але передумав — звелів приставити під вартою до командира полку, де Корнеліусу служити.

— Полковник Лібенов покаже тобі, як государевих людей лаяти й за царський каптан шарпати! — кричав підлий віце-міністр, а товмач старанно перекладав. — Він тебе в погріб посадить, на хліб та воду, й батогами! А не буде батогами — на нього самого чолом за безчестя битиму!

Проїзд надвечірньою Москвою, що швидко порожніла, запам'ятався приголомшеному Корнеліусові, як кошмарний сон. Хижі косяки дахів, зловісні персти дзвіниць, похоронне гудіння дзвонів. Фон Дорн болісно стогнав, погойдуючись у сідлі, навіть заплакав од образи й жалю до себе — лице закрив долонями, щоб конвоїри не раділи. Коня вів за повід сам стрілецький десятник, булану з поклажею тягли аж двоє. Вона, розумниця, не хотіла йти, щулила вуха, опиралась.

За воротами земляного валу — не тими, крізь які в'їжджав караван, іншими — очам відкрився екзекуційний плац. Шибениці з мертвяками, що погойдувалися, Корнеліус огледів побіжно, це було не диво, від паколів із настромленими руками й ногами відвернувся, та трохи віддалік побачив таке, що навіть скрикнув.

Доволі велика юрба зівак стояла навколо жінки, закопаної в землю по самі плечі. Вона була побита й вимазана грязюкою, але жива. Фон Дорн згадав, як купці розповідали про жорстокий звичай московитів — дружину, що вб'є чоловіка, не спалювати на вогнищі, як заведено в цивілізованих країнах, а закопувати живою в землю, поки не здохне. Він-то думав, закопують із головою, щоб задихнулася — теж-бо страшно. Але ось так, на тривалу муку, у сто разів страшніше.

На закопану наскакували два бродячі пси, заходячись скаженим гавкотом. Один учепився в вухо, відірвав, ізжер. У натовпі схвально засміялися. Руки злочинниці були в землі, захищатися вона не могла, та все ж зловчилась і вкусила пса за ніс. Зіваки знову зашуміли, тепер уже виявляючи схвалення мужовбійниці.

— Дикий варварський звичай, — сказав товмач упівголоса. — Люди благородно-освічені засуджують.

Звідки тут, у цій пекельній державі, взятися благородним, освіченим людям, хотів сказати Корнеліус, але остерігся. Чого це приказний раптом перемінив тон? Не інакше, хоче на необережному слові піймати.

Проїхали ще якусь відстань, і було фон Дорну за всі перенесені муки втішне видіння. Призахідна зоря осяяла тремтливим рожевим світлом береги малої річки, тісно заставлені млинками, й раптом оддалік, над крутим урвищем, вималювалося миле німецьке містечко: з білими охайними будиночками, шпилем кірхи, зеленими садами, і навіть блиснула гладінь акуратного ставка з фонтаном. Містечко було як дві краплі води схожим на любий серцю Фюрстенхоф, що стояв усього за півмилі на південний схід від отчого замку. Очевидно, добре Провидіння пожаліло Корнеліуса й милосердно позбавило його розуму — фон Дорн аж ніяк од цього не засмутився.

— Це і є Нова Німецька слобода, котру місцеві нечеми обізвали Кукуєм, — повідомив перекладач. — Тому двадцять три роки, як побудована. Чудо, правда? Дворів нині за три сотні є, й люди все достойні: офіцери, лікарі, майстри годинникових та інших хитромудрих справ. — Він захихикав. — А знаєте, пане поручик, чому «Кукуй»?

— Чому? — мляво спитав фон Дорн, зрозумівши, що осоружний глузд нікуди від нього не подівся, і поморщившись на «поручика».

— Це місцеві служниці, перучи в струмку білизну і витріщаючись на дивовижних московитів, кричали одна одній: «Kucke, kuck mal!»[4] От і пристало. Правда ж, смішно?

Біля в'їзду, за смугастим шлагбаумом стояв вартовий — у касці, кірасі, з алебардою.

Стрільців пустив неохоче, після сперечань. Корнеліус помітив, що його конвоїри йшли вже не так грізно, як по Москві, — збилися докупи, навсібіч дивилися з острахом.

Із аустерії, на даху котрої було встановлене колесо з жерстяним лелекою (вивіска говорила: «Storch und Rad»[5]), вийшли обнявшись двоє рейтарів з палашами при боці. Один, показавши на бородатих стрільців, крикнув баварською:

— Диви, Зепп, прийшли російські свині, мочалки для лазні продавати!

Другий оглушливо зареготав, зігнувшись навпіл. Стрільці сказаного зрозуміти не могли, але згромадилися ще тісніше.

Найдужче Корнеліуса здивував товмач. Замість того, щоб розсердитися на «російських свиней», змовницьки підморгнув і оскірився.

— Ось, — показав на великий будинок з червоним черепичним дахом, — тут квартирує ваш полковий начальник гер Крістіан Лібенау фон Лілієнклау, себто «полковник Лібенов». Мені туди ходити нема чого, так що відкланююсь і зичу вам усіляких гараздів. Якщо знадобиться товмач — милості просимо. Звуся я Пашком Нємцеровим, із Архангельського подвір'я. Я і цидулки чолобитні або сутяжні складаю. Беру недорого — алтин і півкопійки.

Десятник поніс у дім кляузу від віце-міністра, Корнеліусу звелів очікувати. Серце занило від недоброго передчуття.

— Так, юначе, наламали ви дров. — Полковник Лібенау фон Лілієнклау розкурив люльку, надимаючи товсті щоки й насуплюючи кущисті строкаті брови. — Схопити піддячого за комір, та ще в приказі, при підлеглих! Тепер ця бестія погрожує чолом за безчестя бити. Негарно, гидко. Як піде писанина, не відв'яжешся. — Він знову зазирнув у прислану Теодором Ликовим цидулу, сердито крякнув: — Чи ти ба, чого захотів, мокриця, — офіцера батогами! У мене не стрілецький полк, а мушкетерський. Шмагаю не батогами, а різками, і то тільки нижніх чинів. Підла, рабська країна! Тьфу! Доведеться йому, бісові, трьома рублями поклонитися, а то й п'ятьма — надто вже розгнівався.

Командир полку виявився страшним лише з вигляду. Бурчав, лаявся, кілька разів грюкнув кулаком по столу, та Корнеліус на своєму віку повидав усяких командирів і добре знав: бійся не того пса, що гавкає, а того, що мовчить.

Лайку начальства фон Дорн вислухав без сперечань, а по тому відлучився у двір, вийняв із в'юка флягу доброго голландського рому, згорток батавського тютюну, й незабаром вони з полковником уже сиділи на затишній заскленій веранді, диміли люльками й пили міцну, щедро присмачену ромом каву.

— Тут же що прикро, — говорив Лібенау, зітхаючи, — цей Федько Ликов невелика шишка, піддячий простий. Ви кажете, дожидали його довго? Це він посилав за «великим каптаном» (щось на кшталт казенного мундира для парадних виходів), аби на вас враження справити. Звичайна річ — на гостинця набивався, в Росії так заведено. Треба було пообіцяти йому пару соболів із ваших підйомних, усе б і влаштувалось. А для майбутньої користі його слід було б, шельму, та пару інших піддячих у гості покликати, дуже вже вони охочі до мальвазії та зацукрованих фруктів, які так майстерно готує фрау Зібольд із «Лелеки». Тільки й усього треба було. І капітанське звання при вас лишилось би, і підйомні. Ех, добродію! Що ж це вас купці не навчили? Треба було вам спершу сюди, в слободу, а вже потім у приказ. Тепер пізно, не виправиш. Коли б ви Федька сам на сам страмили, та хоч би й прибили, не велика біда, а при підлеглих — інша річ, не простить. Йому безчестя. За зневажену честь він багато візьме.

Почувши про честь, фон Дорн стрепенувся:

— Якщо він людина честі, я готовий дати йому повну сатисфакцію. На чому тут заведено битися? На шаблях? На пістолях? Я готовий битися будь-якою Зброєю!

Лібенау засміявся. Сміявся довго, із задоволенням і смаком.

— Бач, куди сягнули — дуель. Тут вам не Європа! У місцевих дворян, якщо посваряться, знаєте, яка дуель? Сідають на коней і шмагають один одного батогами по пиках, поки якийсь не впаде. Я ж кажу, рабська країна, ніякого уявлення про гідність. Крім царя, всі холопи, до щонайпершого боярина. За тутешнім розумінням, безчестя може бути лише від рівних або нижчих, од вищих — ніколи, хай хоч на морду гидять. Якщо цар власною ручкою котрогось із князів чи бояр чубить або по щоках лупить — це тільки привід для гордості. Ось буде зима, почнеться улюблена царська забава. Государеві стольники — це щось подібне до камер-юнкерів — будуть навмисно в палац до височайшого виходу запізнюватись. А знаєте, чому? Тому що тих, які запізнилися, монарх велить купати у ставку й радіє, мов дитина, в долоні плеще. Стольники нароком горлають пожалібніше та посмішніше, щоб його помазаній величності догодити. Деякі, звичайно, від такого купання застуджуються й помирають, але буває й так, що Олексій Михайлович змилується й пожалує що-небудь: шубу для тепла чи сільце на прокорм. Отакі тут дворяни. Та їх біля палацу щодня нагаями шмагають, хто провинився. А ви — дуель.

— Іноземців теж нагаями шмагають? — зіщулившись і бліднучи лише при думці про ганебне покарання, запитав фон Дорн. Крики віце-міністра Федька про батоги він вважав пустими погрозами (де це бачено, щоб людей благородного звання піддавали биттю?), а виходило, що даремно.

Полковник тільки зітхнув, ніби на лепет нерозумного дитяти.

— Нагаї що — це й не покарання зовсім. Так, дрібна догана. У нас тут один капітан із щойно прибулих перевіряв куплену рушницю та пальнув у ворону, що сиділа на хресті церкви. Били капітана батогом, вирвали ніздрі й заслали до Сибіру, навічно.

— За ворону?! — не повірив Корнеліус.

— За кощунство. О, друже мій, ви не уявляєте, що за звичаї в цій країні! Таких безглуздих, божевільних законів не знайдете ви і в Персії.

Здається, полковник утішався, страхаючи новачка місцевими жахами. Він гукнув служниці заварити свіжої кави та принести з погреба ялівцевої і, усміхаючись у вуса, почав розповідати таке, що фон Дорн тільки охкав.

— У шахи граєте? — запитав Лібенау.

— Іноді. Не дуже добре, та коли треба скоротати зимовий вечорок…

— Заборонено, — відрізав полковник. — За цю богомерзенну забаву б'ють батогом… А тютюн нюхаєте?

— Ні, в мене від нього сльози — не зупиниш.

— А ви якось понюхайте прилюдно — просто із цікавості, — запропонував підступний господар. — Вам за це, згідно із законом, носа відріжуть, ось так! Із собаками гратися не можна, на орелях гойдатися не можна, дивитися на місяць-молодик не можна. Незабаром почнеться спека, задуха, так ви, друже мій, не надумайте купатися в Яузі під час грози. Це чаклунство — донесуть, на дибі понівечать.

— Добре, що ви мене попередили, — подякував змокрілий од усіх цих повідомлень Корнеліус. — А які-небудь невинні забави дозволяються? Потанцювати з дамами, послухати музику?

— У нас на Кукуї можете почуватись, як у Німеччині, в нас тут свої закони. Але на Москві музики не буває — православна церква вважає скрипки, віоли, флейти й інші інструменти сатанинськими хитромудрощами.

Від згадки про церкву думки фон Дорна набрали іншого напрямку.

— Якої ви віри, пане Лібенау? — обережно запитав він. — Римської чи реформатської?

— Я родом із Нассау, — благодушно відповів полковник, — значить, протестант. Ви ж бо, певно, католик, оскільки родом із Вюртемберга? Це нічого, я додержуюся того погляду, що віра — справа особиста.

— Так, — із полегшенням сказав Корнеліус. — Я католик і майже місяць не був на сповіді. Де мені знайти священика?

— Ніде. — Старий вояка співчутливо розвів руками. — Латинська віра в Московії якнайсуворіше заборонена. Нас, протестантів, іще терплять, але ні католицького священика, ні костьолу ви тут не знайдете.

— Як же без сповіді та причастя жити? — жахнувся фон Дорн.

— Нічого, живуть, — стенув плечима Лібенау. — Моляться перед образом. А хто хитріший — переходить у руську віру. За це належить підвищення по службі, щедрий подарунок од царя. Перехресту жити в слободі необов'язково, можна і в Москві. Одружуватися з росіянкою теж можна. Багато хто так і робить, особливо з торгового стану, — презирливо скривився полковник. — Задля вигоди. Пройде покоління, друге, й добра європейська фамілія вироджується, таке вже тут повітря. Тих, які народилися тут, «старими німцями» називають, а ми з вами — «нові німці». Ось я бачив із вікна поряд з вами товмача Пашка Нємцерова. Його дід був кращим годинникарем у Старій Німецькій слободі, та спокусився царськими замовленнями, перехрестився. Минуло півстоліття, і ось вам плід ренегатства — такий собі ублюдок Пашко, і не німець, і не росіянин. Бачили в нього на лобі ґулю? Це від молитовної запопадливості, всі земні поклони кладе. Мешкає при церкві, на криласі виспівує. Добре, в ворота не поткнувся, собака, а то б я його виштовхав.

Командир сердито запихкав, стукнув по столу — фаянсовий кавник підскочив і виплеснув із носика на скатерть чорну рідину.

— Російська відсталість і тупість розріджує мозок і роз'їдає душу! Коли б не наш Кукуй, ми всі б теж оскотиніли. Знаєте, які уявлення московитів про науку? Космографію вони вивчають за Козьмою-Індоплавцем, котрий, як відомо, вважав Землю чотирикутною. Найвища премудрість, якою тут володіє небагато обраних, — чотири правила арифметики, та й то ділити великі числа вони не вміють, а вже про дроби навіть не чули. Евклідової геометрії не відають зовсім, а грамотним вважається той, хто може принаймні своє ім'я накалякати. Минулого Святвечора пригощав я одного дяка із Рейтарського приказу, Митька Іванова. Цей Митько взяв зі столу мідію в черепашці — домашнім показати, й потім зберігав отаке диво у винному кубку. Так товариші по службі донесли, ніби він у тому кубку диявола ховає! І все, був Митько Іванов — не стало. Даремно я на частування та підношення втрачався.

Розвезло гера Лібенау фон Лілієнклау на нового слухача — не зупиниш. Та Корнеліус і не думав зупиняти. Слухав, затаївши подих, і тільки на душі робилося все більш тоскно. Нема що й казати — розумака лейтенант фон Дорн, знайшов країну, де щастя шукати.

— Удень, коли саме робота, всі московити вкладаються спати, — обурювався полковник. — Присутствія та крамниці зачиняються, вся країна хропе. Щось на зразок іспанської сієсти, ніякими справами займатися не можна. Тільки в іспанців улітку спека, а цим чого ж не працювати?

— А що російська армія? — запитав Корнеліус, уже заздалегідь знаючи, що нічого доброго не почує. — Чи важкою буде моя служба?

— Важкою, тому що ваш ротний командир, Овсійко Творогов, крадій і пияк. Хотів би прогнати його, та не можу — у нього, мерзотника, високі покровителі. Армія в росіян погана. В похід із нею ходити не можна, навіть проти поляків не втне воювати. Знаєте, якої стратегії дотримуються московити в бою? — Лібенау саркастично підкреслив слово «стратегія». — Скачуть юрбою на ворога зі страшенним галасом, надіючись налякати. Якщо не вийшло, зупиняються й дають залп із рушниць і пістолів. Якщо супротивник усе одно не злякався, тоді московити лякаються самі, повертають назад і біжать, затоптуючи один одного. Оце і вся баталія. Перший міністр боярин Матфеєв хоче побудувати нову армію, європейського зразка, але в Матфеєва багато могутніх ворогів, а цар (тут господар притишив голос) дурний і безвольний, усякий вертить ним, як хоче. Ось будете в Китай-городі, полюбуйтесь на їхню Цар-пушку. Стоїть здоровенна дурка, ніколи в бою не бувала, тому що з неї стріляти не можна. Цар-пушка у них не стріляє, цар не править. Уся ця країна — величезний болотяний пузир. Дмухни як слід — лопне. Ех, любий ви мій, я-то сюди не з власної волі потрапив. Служив у Радзивілла Литовського, попав до московитів у полон пораненим, тому двадцять літ. У мене вибору не було: або до в'язниці, або на царську службу. Але вас-то кий дідько сюди заніс?

— Ви часом не знаєте такого собі пана Фаустле, колишнього рейтарського півполковника? — запитав Корнеліус, пригадуючи обіцянки амстердамського знайомця.

— Авжеж, знаю, — махнув рукою Лібенау. — Ніякий він не рейтар. Шахрай, пройда, із «старих німців». Це він вас зманив? Така в нього юдина служба, жалування йому за це із царської казни йде.

Фон Дорн стис кулаки, запитав тихенько, наче боявся здобич наполохати:

— Так, значить, гер Фаустле сюди ще вернеться?

Полковник посміхнувся:

— Вернутись-то він вернеться, тільки не такий Фаустле дурень, аби на Кукуї з'явитися. Його тут багато хто з офіцерів і майстрів хотіли б повидати, не ви один. Ні, у Фаустле дім у Замоскворіччі, у Стрілецькій слободі. Нам за Москву-ріку ходу нема, у солдатів зі стрільцями давня ворожнеча.

Корнеліус згадав, як дивно поводилися в Німецькій слободі його канаркові конвоїри. Тепер зрозуміло, чому.

— Нічого, — сказав він, скрипнувши зубами, — за дурість і легковір'я треба платити. Як-небудь протримаюся чотири роки, а потім назад, у Європу.

— Які чотири роки? — здивувався Лібенау. — Яка Європа? Невже ви ще не зрозуміли? Приїхати сюди можна, виїхати — нізащо і ніколи. Ви назавжди залишитеся в Росії, вас закопають в убогу російську землю, і з вашого праху виросте головна російська рослина — лопух.