Алтин-толобас

Розділ одинадцятий ПОГОВОРІМО ПРО ХИМЕРНОСТІ КОХАННЯ

Одмарширувавши від сяючого вогнями «Кабака» метрів триста, Ніколас опинився в тісному, безлюдному сквері й сів на дерев'яну лаву, щоб скласти план подальших дій.

План складатися не хотів. За наявних умов задача не мала розв'язку. Які, к бісу, дії?! Задерти голову й вити на місяць — більше нічого не лишалось.

Здатися властям не можна. Виїхати не можна. Ночувати ніде. Допомоги чекати нівідкіль. Голова гуде. Й дуже-дуже холодно. Мов у нелюбимій пісні Кріса де Бурга «Північ у Москві».

Через деякий час од тоскного жаху та холоду сп'яніння пройшло, та разом з ним поникла й недавня рішучість «заганяти по саму рукоятку». Чесно кажучи, і друге мужнє рішення — благородно піти в ніч — тепер здавалось ідіотським (особливо жаль було блейзера, в якому було б не так холодно).

Так що ж, повернутися в тепло і світло? Прийняти від Владика допомогу? Й остаточно втратити самоповагу? І підставити друга під удар? Ні за що на світі!

«А як же Алтин? Адже її ти підставив під удар, — сказала Фандоріну совість. — Може, господарі Шурика її зараз допитують і не вірять, що вона нічого про тебе не знає».

Від жахливої думки Ніколас підхопився з лави, готовий негайно їхати, а коли знадобиться, то й бігти до Бескудників. Сів. Адже він адреси навіть не знає, а будинки в тому спальному районі схожі один на одного, мов травинки на луках. Телефон! Він же вивчив номер напам'ять! Фандорін відкрив кейс, увімкнув свій «еріксон» і після нетривалого вагання набрав тринадцять цифр: код Росії, міста і московський номер.

Після першого ж гудка в трубці пролунав голос журналістки:

— Алло… Алло… Хто це?

Ніколас мовчав, відчуваючи неймовірне полегшення. Відповідати їй, певна річ, було неможливо — найвірогідніше, телефон прослуховувався. Та й роз'єднуватися не хотілось — холодної ночі від дзвінкого голосу Алтин зробилося трохи тепліше.

— Алло, хто це? — повторила вона. Й раптом прошипіла: — Це ти, гад? Ти? Ну, попадешся ти мені! Відповідай, сволото, не мовчи!

Ніколас злякано натиснув на кнопку «end». Здається, Алтин усе-таки зрозуміла зміст записки невірно. Ким же вона його вважає!

І перемерзлий магістр зовсім занепав духом.

Що робити? Що робити?

До друзів — Влада Соловйова чи Алтин Мамаєвої (котра, зрештою, навряд чи тепер вважає підлого британця своїм другом) — звертатися не можна. До містера Пампкіна теж — він офіційна особа, й допомагати людині, що підозрюється у вбивстві, не буде. А тим часом без допомоги Фандоріну не обійтись.

«Скільки можна плакатись і скаржитись? — раптом визвірився сам на себе Ніколас. — Ну ж бо, — сказав він мозкові, — працюй, розмірковуй. Крім тебе, все одно сподіватися ні на кого».

Мозок усвідомив свою відповідальність. Припинив істерику, взявся до роботи, й тут виявилося, що задача має розв'язок, і до того ж не такий уже й складний. Можна сказати, єдино можливий.

Якщо не можна звернутися по допомогу до хороших людей, треба звернутися до поганих. Bad guys[17] у цій історії являють дві ворогуючі партії: одну можна умовно назвати «партією Шурика», другу — «партією Великого Coco». Яка з двох бід є меншою — очевидно. «Ескадрон» Великого Coco оберігав заморського гостя вчора, так чого б їм не продовжити своєї справи й сьогодні? Зовсім незрозуміло, в яку гру вплутується зацькований магістр історії, та хіба в нього є вибір? А етичних докорів тут бути не може. Coco Габунія в цьому трилері аж ніяк не сторонній і не невинна овечка, а один із основних гравців.

Отже, що робити, вирішено.

Лишається придумати, як.

Адреса й телефон людини на ім'я Coco Габунія невідомі. Та й що таке «Coco»? Навряд чи ім'я, скоріше кличка. Хоча ні. Здається, «Coco» по-грузинськи — зменшувальне від «Йосиф». Давні друзі Йосифа Сталіна звали його саме так.

Виходить, Йосиф Габунія. Що іще? Голова правління банку «Євродебет» — здається, Алтин назвала компанію Великого Coco саме так. Тоді просто: ввійти до будь-якого телефону-автомата, погортати телефонну книгу, та й годі.

Півгодини по тому вкрай закляклий магістр повернувся до скверу, сів на ту ж саму лаву, обхопив руками голову. В жодному із трьох автоматів, знайдених на сусідніх вулицях, телефонної книги не виявилось. Більш того, Фандорін не виявив навіть поличок, на яких вищезгадана книга могла б розміститися. Що, коли в Росії взагалі не заведено забезпечувати кабінети публічних телефонів довідником?

Ну чому в цій країні все так складно? Здавалось би, найпростіша справа — дізнатися про телефон. Ніколас сидів, цокотів зубами і похмуро дивився на «самсонайт», у котрий впиралися його лікті. Близько лікоть, та не вкусиш…

Хоча чому «не вкусиш»? Фандорін стрепенувся. Навіщо шукати телефонну книгу, коли тут, у кейсі, лежить комп'ютер з виходом в Інтернет? Ось зайве підтвердження того, що пияцтво збавляє інтелектуальні ресурси мозку.

Він швиденько ввімкнув комп'ютер, під'єднав до нього телефон і відразу відшукав у мережі московські «Жовті сторінки».

«Євродебетбанк»: адреса, телефон для довідок, e-mail, відсилання на банківський сайт. Добре.

Ось і сайт. Так. Статутний капітал, засновники, голова правління — Йосиф Гурамович Габунія. Й телефон секретаріату є.

Ніколас набрав номер. Природно, опівночі відповів лише виморочний голос телефонної Панночки: «Здрастуйте. Ви телефонуєте до приймальні Йосифа Гурамовича Габунії. Ваші дзвінки приймає автомат. Назвіть, будь ласка, ваше ім'я й залиште…»

Невдача (тим паче, цілком природна) не збентежила Фандоріна, що увірував у могутню силу людського розуму. Можна, звичайно, було якось протриматися до ранку, а потім вирушити прямо в Середній Гніздинківський провулок, де розміщувався «Євродебет», але, по-перше, ночівля на пленері могла закінчитися запаленням легенів, а по-друге, навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні?

Ніколас повернувся до Інтернету і звелів пошуковій системі вивудити всі сторінки, де зустрічається словосполучення «Йосиф + Габунія + євродебет». Улов виявився досить багатим. Похапцем продивившись перелік виловлених матеріалів, магістр вибрав два найбільших за обсягом.

Спершу прочитав у щоденній газеті «Секрети» за листопад минулого року статтю «Капітани російського бізнесу», звідки довідався багато цікавого про біографію Йосифа Гурамовича.

Людина, судячи з усього, неабияка: в радянські часи так званий «цеховик», тісно пов'язаний зі злочинною зграєю Грузії; три тюремні терміни; при цьому має два дипломи й навіть доктор економічних наук. Щоправда, автор статті напівсерйозно зазначав: «дипломи й науковий ступінь розряду Made in Georgia», та все-таки, все-таки. Палітра ділових інтересів пана Габунії була не менш строкатою, ніж у Ніколасового друга Владика, однак у сучасній Росії подібна всеохопність, очевидно, вважалася звичайною річчю.

Вся ця інформація, безумовно, була корисною, та жаль тільки, не підказувала, як розшукати Йосифа Гурамовича зараз, серед ночі. І Фандорін поринув у читання статті більш легковажної — з ілюстрованого журналу «Анфас», який минулого місяця присвятив грузинському магнатові цілий номер.

— Зовсім подуріли! — долинув із темряви буркотливий старечий голос.

Фандорін стрепенувся, підвів голову. Мимо, вороже поглядаючи на сидячого, шкандибала стара дама затрапезного вигляду, бозна-яким вітром занесена сюди цієї пізньої години. У руці в неї була корзина, в якій щось побрязкувало, і Ніколас згадав загадкові слова Владика про якусь «бабулю, що пляшечки збирала». Очевидно, це вона й була.

Бідолашну жінку можна зрозуміти. Ніч, темні кущі, чоловік у білій сорочці втупився в ящик, од якого ллється неземне світіння. Дивне видовище. Урбаністичний ноктюрн.

Фандорін знову впився очима в екран. Із обкладинки журналу пухкогубо посміхався добродушний товстун у сірому смокінгу, з крихітним той-тер'єром, який тонув у м'ясистій, прикрашеній діамантовими перснями п'ятірні. Якась карикатура на нувориша!

Ніколас продивився підбірку фотографій з підписами. Йосиф Гурамович у церкві — вінчається з топ-моделлю Сабриною Свінг (невимовної краси блондинка). Йосиф Гурамович (напружений і нещасний) у тенісній екіпіровці, з ракеткою — бере участь у турнірі «Великий капелюх». Йосиф Гурамович цілує улюблене собача Жужу (у той-тер'єра вигляд переляканий). Йосиф Гурамович відкриває інтернат для сліпоглухонімих дітей (жалісне лице добродійника — м'ясисте, в складках, на очах сльози).

Текст був відповідний. Все ясно — замовлена й, видно, щедро проплачена стаття. Фандорін прочитав її двічі підряд, з особливою увагою простудіювавши абзаци, де описувався заміський будинок банкіра. Ніяких зачепок. Ніколина Гора — біс його знає, де це.

Ось хіба що розділ про клуб «Педігрі»? Автор статті стверджував, що Йосиф Гурамович любить проводити там вечори, граючи в покер та більярд із членами цього ексклюзивного зібрання (слово «ексклюзивний», здається, дуже подобалося журналістові й зустрічалося в тексті безліч разів), яке приймало до своїх лав лише нащадків стародавніх фамілій. У числі найяскравіших представників природженої аристократії й постійних партнерів Йосифа Гурамовича було названо знаменитого скульптора, нащадка грузинського князівського роду; кінорежисера, що любив поговорити про свої дворянські корені; а також іще деяких зірок локального масштабу, чиї імена Фандоріну нічого не говорили.

Що ж, як говорив Малюта Скуратов, купив не купив, а поторгуватися можна.

Ніколас знайшов по Інтернету телефон клубу «Педігрі». Набрав номер, запитав пана Габунію.

— Йосиф Гурамович до клубного телефону не підходить, — відповів солодкий лакейський голос. — Дзвоніть йому, будь ласка, на мобільний.

Є! Великий Coco в клубі! Як би тільки прорватися крізь прислугу?

— Передайте панові Габунії, що це Фандорін. У терміновій справі.

— А номер мобільного ви не знаєте? — вже менш паточно запитав ліврейний. — Йосиф Гурамович не любить, коли його від більярду відривають. Дограє партію, передам. Він ваш телефон знає, пане… е-е-е… Федорін?

— Фан-до-рін, — по складах вимовив Ніколас і, трохи повагавшись, назвав номер свого стільникового.

Вимкнув комп'ютер, телефон повісив на пасок штанів і почав скакати по скверу, розмахуючи руками. Це у них називається літо! Градусів тринадцять, не більше. Позавчорашня ніч у готельному номері, котрий здавався вибагливому магістрові таким убогим, згадувалася зараз елізіумом. Учора ж, на розкладеному столі, ночувати й зовсім було чудово. Жорсткувато, звичайно, зате тепло, і з темряви долинало сонне дихання Алтин. Вона заснула відразу (це Ніколас усе перевертався) й одного разу пробурмотіла щось жалібне, а навіч уявити її такою, що скаржиться, було б неможливо.

Безглуздя. У гаманці повно грошей, кредитні картки, а така проста річ, як ночівля під дахом, уявляється недозволеною розкішшю. До готелю без паспорта не поткнешся. Та хоча б і був паспорт — це ж усе одно, що зразу вирушати на постій до кутузки. Тобто це раніше так називалося (сер Олександер розповідав), а тепер якось по-іншому. Ага, капезе.

Притискаючи до грудей валізку, Ніколас стояв під деревом і похмуро дивився на сяюче вогнями царство бога торгівлі Гермеса. До комплексу під'їздили лімузини, відчинялись і зачинялись двері готелю «Міжнародний», а громадянин Сполученого королівства, володар вченого ступеня, нащадок хрестоносців, тупцював у темряві, ніби який-небудь Гаврош біля вітрини булочної.

На розі вулиці, що вела до чудесного чертога, зупинився довгий «даймлер-бенц» — якраз біля панянки в дуже короткій спідничині й дуже високих чоботях. Вона нахилилася до віконця, про віщось поговорила з водієм і сердито махнула рукою — паняй, мовляв, своєю дорогою. Автомобіль поїхав далі й через півсотні ярдів загальмував біля іншої панянки, як дві краплі води схожої на першу.

Ніколас був рішучим противником проституції, вбачаючи в цьому ганебному промислі не тільки розсадник злочинності та хвороб, але ще й образу людської, передовсім жіночої, гідності. Ніколи в житті йому б не спало на думку, що він може провести ніч у служительки купованого кохання, та при думці про теплу кімнату, м'яке ліжко й затишне світло абажура серце магістра тоскно стислося. Тільки щоб зігрітися й поспати, більш ні для чого іншого! Заплатити як за повний набір послуг, лягти під ковдру, обнятись із «самсонайтом» і хоч на декілька годин розлучитись із жахливою реальністю.

Та ні, дикість. І до того ж небезпечно.

Але ще за чверть години ця думка вже не здавалася Фандоріну такою дикою. Куди небезпечніше блукати вночі по цих диких степах Забайкалля. Не дай боже пограбують чи, ще гірше, міліцейський патруль зупинить — перевірити документи.

Тієї самої миті, коли Ніколас повернув назад, у бік порочної вулиці, біля пояса задзвенів телефон.

— Микола Олександрович? — проворкотів м'який баритон із ледь уловимим акцентом — трохи співучості, не «к», а скоріше «кх», тільки й усього. — Дуже добре, що ви захотіли зі мною зустрітися. Мої люди просканували сигнал вашого мобільника. Ви перебуваєте десь біля Центру Міжнародної Торгівлі, так? Я вже вислав за вами машину. Будьте за десять хвилин біля головного входу. Чорний «ніссан-патфайндер».

І, не дочекавшись відповіді, роз'єднався.

Розумна людина, подумав Фандорін. Дуже розумна, дуже чітка, дуже спокійна. Зовсім не така, як на знімках із журналу. А значить, ще й дуже хитра. Виходить, подвійно небезпечна.

Недоумкуватий англійський Колобок. І від баби втік, і від діда втік і ось до кого прийшов.

Може, вимкнути зрадливий телефон і, поки не пізно, розчинитися в ночі?

Машину вів той самий грузин із підкрученими вусами, котрий вимагав од Шурика вибачень у коридорі «Інтуриста». Ніколас намагався заговорити з давнім знайомим, але той уперто мовчав — видно, отримав відповідні інструкції. Або, може, не отримав інструкцій уступати в розмову? Хто їх знає, фахівців у таємних справах, що в них за звичаї.

Клуб «Педігрі» виявився гарним допожежним особнячком, загубленим десь у вуличках Білого міста. Ніколас надто погано орієнтувався в Москві, та ще оповитій нічним мороком, аби визначити локацію точніше. Та бульварне кільце джип проминув, це точно.

За високими залізними воротами відкрився затишний двір, яскраво освітлений ліхтарями. Ніколас піднявся білокам'яними сходами, пройшов між двох кошлатих левів і штовхнув скляні двері.

Там уже очікував брамник: у напудреній перуці, камзолі з позументами і білих панчохах. Він поклонився, передав Фандоріна іншому служнику, одягненому так само, тільки із золотим еполетом і аксельбантом, а той, ні про що не запитуючи, повів магістра вглиб будинку.

Клуб був просто чудовий: із дзвінким фонтаном, темними картинами в бронзових рамах, старовинною зброєю на стінах і антикварними шафами, заставленими коштовною порцеляною. Ніколасу все це дуже сподобалося, хоча, коли вже прискіпуватися, шафи були не посудними, а книжковими, та оббивка на кріслах зіштовхувала лобами двадцяте століття з вісімнадцятим. Але все одно було відразу видно, що клуб надзвичайно ексклюзивний і абикого сюди не пустять.

Очевидно, саме цим пояснювалися погляди, котрі ловив на собі Фандорін, рухаючись за напудреним лейб-гвардійцем. Компанія з чотирьох солідних панів біля ломберного столика, дві пещені дами біля барної стойки і навіть троє розчервонілих молодців у відтягнутих набік краватках — усі вони здивовано розглядали довготелесого суб'єкта в нечистій білій сорочці.

— До Йосифа Гурамовича, до Йосифа Гурамовича, — пошепки пояснював лоцман тим, хто виявляв подив надто вже демонстративно.

За першим залом виявився другий, суціль зайнятий столиками, за деякими з яких випивали й закушували ошатно вдягнені гості обох статей. «Он їх скільки, виявляється, вціліло, нащадків стародавніх фамілій, — із шанобливим здивуванням думав Ніколас, вдивляючись в обличчя. — Напевно тут були й представники родів, пов'язаних із Фандоріними кревністю або свояцтвом. Адже триста років жили поруч».

Оркестр — арфа, віолончель і рояль — награвав меланхолійну мелодію, а співачка в довгій сукні з майже таким же довгим декольте співала щось про п'янкі російські вечори, але не про підмосковні (ту пісню Ніколас знав).

У далекому кінці зали, за колонадою, стояли три більярдні столи. Два були порожні, а біля центрального сам із собою ганяв кулі надзвичайно опасистий пан в атласній камізельці. Магістр одразу впізнав Йосифа Габунію. Впізнав і той-тер'єра Жужу, що мирно дрімав просто на зеленому сукні. Сенс солітера, здається, полягав у тому, щоб загнати в лузи всі кулі, не потурбувавши сучечки. І треба сказати, віртуоз блискуче виконував своє завдання. Пихкаючи й навалюючись величезним животом на край столу, Великий Coco довго цілився, потім коротко, точно бив, і кулі стукались одна об одну, виписуючи ідеальну траєкторію, котра неодмінно завершувалася ситим погойдуванням сітки. Іграшкове собача, видно до всього звикле, від стукоту куль не прокидалося й лиш час від часу стригло чорними гострими вушками.

У зубах у банкіра стриміла довга сигара, на волохатих пальцях сліпучо сяяли персні, а на бортику поблискував кришталевий келих із коньяком. Оддалік, на малахітовому столику, стояла пузата сулія, вже напівпорожня, ваза з фруктами й неосяжна коробка шоколадних цукерок.

— Кульки ганяєте, Миколо Олександровичу? — запитав товстун, зиркнувши на Фандоріна, й рухом густих брів звелів служнику йти.

— Ні, — коротко відповів Ніколас, розглядаючи інтригуючого пана.

У житті він мав такий же вигляд, як і на журнальних фото — комічний пузир, який ніби перекочував до московського клубу із голлівудського фільму про превеселі двадцяті. Забив у лузу чергову кулю, нагородив себе шоколадною цукеркою, з насолодою випустив цівку диму.

— Ви із стародавнього роду? — не втримавшись, поцікавився Фандорін, марно намагаючись виявити хоч якісь ознаки породи в одутлій фізіономії та повадках банкіра. — Здається, у великого князя Михайла Миколайовича був казначей князь Габунов. Ви, певно, із тих Габунових?

— Ні, Миколо Олександровичу, — з очевидним жалем похитав головою Великий Coco. — Я, мабуть, єдиний у світі грузин зовсім не князівського походження. З діда-прадіда плебей. Але спасибі, що сказали про цього вашого князя. Може, я і зроблю його своїм пращуром.

— Хіба тут не щось на зразок дворянського зібрання? — притишив голос Фандорін. — Я читав, що це цілковито ексклюзивний клуб для тих, у чиїх жилах тече блакитна кров.

— Зелена, — виправив Габунія, натираючи крейдою кінчик кия. — Плати п'ять тисяч на рік, заручись рекомендацією одного з членів, і ти вже дворянин. Якщо без рекомендацій — тоді десять тисяч… Ви ж бо, Миколо Олександровичу, тут повноправно. Мені зібрали на вас досьє, я знаю, що рід Фандоріних відомий із дванадцятого століття. Хочете, дам рекомендацію до клубу?

— Дякую, не варто, — сухо відповів Фандорін, іще не вирішивши, як йому слід триматись із цим незрозумілим паном. По телефону розмовляв, як людина діла, а тепер вдає з себе клоуна, про серйозне говорити явно не бажає.

— Спи, Жужечко, спи, малюпусенька. — Тривалий приціл, швидкий удар — в лузу. — Розумник, Coco. Отримуй трюфельочок… Цукерку не хочете? Даремно, мені на замовлення роблять, найулюбленіші, — продовжував плести нісенітниці Йосиф Гурамович. — А до клубу правильно вступати не хочете. Що за назва така — «Педігрі»! Ті, хто англійської не знає, думають, що тут собаководи або педерасти збираються. Деякі навіть на запрошення ображаються, або, як у нас висловлюються деякі аристократи, беруть у падлу. Адміністрація хоче змінити назву на «Блакитну кров». Але теж виходить двозначно.

Співачка, що доспівала довгу пісню про п'янкі вечори, оголосила в мікрофон:

— А тепер, за традицією, для нашого дорогого Йосифа Гурамовича прозвучить його улюблена пісня «Суліко».

І, склавши руки на грудях, заспівала:

По залі пронісся шелест неголосних оплесків. Габунія відклав кия, поклонився і зробив вигляд, що диригує оркестром.

— Ненавиджу цю тягучку, — пробурчав банкір Фандоріну і, склавши губи трояндочкою, послав співачці поцілунок рукою. — Дулю тобі, а не сто баксів, козо драна.

— Послухайте, — тихо запитав Ніколас, — навіщо ви блазнюєте? Ви ж зовсім не такий.

Йосиф Гурамович зухвалому запитанню зовсім не здивувався, а лише глянув скоса на магістра блискучим оком.

— По-перше, Миколо Олександровичу, я почасти і є блазень. — Він пройшовся навколо столу, вибираючи позицію для удару. — А по-друге, не можна розчаровувати людей. Вони від мене очікують певної поведінки, навіщо ж я руйнуватиму імідж? Я, приміром, теніс терпіти не можу, а ходжу грати. Ракеткою по м'ячику ледве попадаю. Але, як кажуть, виграє не той, хто добре грає, а хто правильно вибирає партнерів. Що сходить з рук товстому, смішному Coco, який лупить на барвихинському корті в сітку, не зійшло б з рук Йосифу Гурамовичу, котрий дере всіх у більярд і покер. Це вже не для справи — для душі. Я, Миколо Олександровичу, ніколи не програю, навіть якщо мене обробляють під суху, як учора на корті з… — Тут він назвав ім'я та по батькові, од яких Ніколас здригнувся — чи не жартує? Не схоже, щоб жартував.

Несподівано грузин повернувся до Фандоріна всім своїм повним тілом, подивився магістру в вічі й запитав:

— Миколо Олександровичу, ви взагалі-то хто?

Ніколас заморгав. Що за запитання таке? Чи хитрий банкір знову придурюється?

— Ні, я знаю, що ви британський підданий російського походження, — продовжив Йосиф Гурамович, — що ви фахівець з російської історії, що позавчора прилетіли, зупинилися в «Інтуристі» і мали намір попрацювати в архіві. Я ж говорив, мені зібрали на вас досьє. Але там немає нічого такого, через що Сєдой мав би напускати на вас самого Шурика. Значить, досьє можна спустити в унітаз, найголовнішого про вас там немає. Хто ви? Судячи з того, що ви самі на мене вийшли, ви не проти мені про це розповісти.

Невже Великий Coco нічого не знає? Не може бути. Прикидається.

— Сєдой? Який Сєдой? — обережно спитав Фандорін.

Габунія задоволено кивнув:

— Ага. Хто такий Шурик, ви не запитуєте. Авжеж, учора ви з ним близько познайомилися. Дивно, як це ви й досі живі.

— Не в останню чергу вашими молитвами, — в тон йому відповів Ніколас. — Чому ваші люди за мною стежили?

— Мої люди стежили не за вами, а за Шуриком. — Йосиф Гурамович поклав кия, почав хусткою витирати руки, забруднені крейдою. — Тому що він працює на Сєдого. Всі знають, що Шурик дріб'язком не займається. Якщо Сєдой замовив йому вас, значить, ви людина непроста. Що повертає нас до заданого запитання. Хто ви насправді, Миколо Олександровичу? Навіщо приїхали до Москви? Й чому Сєдой хоче вас зупинити?

«Якщо Габунія притворяється, то він неабиякий актор», — подумав Фандорін. Відповідати запитанням на запитання нечемно, і все-таки він запитав:

— Я не знаю ніякого Сєдого. Хто це?

Великий Coco скептично поплямкав губами, терпляче зітхнув:

— Мій ворог.

— Яка-небудь вендета? — спитав Ніколас, згадавши про криваву помсту, клятву на оголеному кинджалі та іншу кавказьку екзотику.

— Чому вендета? — здивувався банкір. — Просто ми із Сєдим з якогось часу почали заважати один одному. Він виріс, я виріс, нам удвох із ним тісно, вже і в Сибіру не вміщаємося. Бізнес, Миколо Олександровичу. Або він мене з'їсть, або, що ймовірніше, я його. Третього не дано. От ми із Сєдим і стежимо один за одним, очікуємо, хто перший зробить помилку… Бачите, Миколо Олександровичу, я з вами цілком відвертий, відповідаю на всі запитання. Розраховую на таку ж прямоту з вашого боку. Прикиньте самі, чи довго вам удасться уникати Шурика? А я вас можу захистити.

Ніколас поморщився. Щось усі сьогодні хотіли його захищати. З одного боку, це було приємно, з другого — викликало всілякі питання. Алтин говорила про чвари через дільбу компанії «Вестсібойл». Усі в Росії схибнулися на газі й нафті. Можна подумати, в країні нема чого ділити, крім паливної сировини. Та яке відношення сутичка нафтових магнатів має до скромного магістра історії?

Схоже, Coco сам нічого не знає. Він побачив, що його суперник навіщось хоче вбити заїжджого англійця, і діяв за принципом: руйнуй плани ворога, навіть якщо не знаєш, у чому вони полягають.

«Я звернувся до вас, тому що я їжачок у тумані й мав надію з вашою допомогою цей туман хоч трохи розвіяти», — хотів би чесно зізнатися Фандорін, але було зрозуміло: грузин йому нічого пояснити не може. Або не хоче.

Задзвонив телефон, який лежав на столику біля коробки цукерок. Габунія взяв трубку. Слухав мовчки. Одна брова трохи піднялася. Потім до неї приєдналася друга. Погляд банкіра чомусь упав на Ніколаса і зробився гострим, пронизуючим.

— Зрозумів, Володимире Івановичу, — сказав Coco й поклав трубку.

Узяв цукерку, почав її повільно жувати, так само дивлячись на Фандоріна.

— Це був Сергєєв Володимир Іванович, мій радник з безпеки. В минулому полковник контррозвідки, людина з великими зв'язками. Йому щойно повідомили цікаву новину. Щурика знайдено вбитим. Три кулі в животі, три в потилиці… Я бачу, Миколо Олександровичу, ця звістка вас не дивує? Крім того, Володимир Іванович сказав, що у зв'язку з цією подією оголошено в розшук якогось британського підданого…

Ніколас відчув, що блідне. Раптом хитромудрий Габунія вирішить, що буде вигідніше передати втікача-англійця міліції?

— Роблю висновок. — Йосиф Гурамович задумливо повертів на руці персня. — Ви прийшли до мене не за захистом. Схоже, ви самі вмієте себе захищати. Тоді чого ви прийшли? Хочете продати яку-небудь інформацію? Якщо її можна буде використати проти Сєдого, куплю й добре заплачу.

Фандорін похитав головою.

— Не хочете, — констатував Coco. — Тоді що? Може, ви прийшли до мене по допомогу?

Магістр знову хотів похитати головою, та завагався. Адже він і справді прийшов сюди по допомогу. Що він може сам? У чужій країні, в чужому місті, розшукуваний міліцією та мафією?

Габунія налив коньяку в дві чарки.

— Зрозуміло. Вам потрібна допомога. Я бачу, ви людина серйозна, марно слів не витрачаєте. Поважаю таких — сам-то я базікало… Знаєте що, Миколо Олександровичу, не хочете говорити, що ви там не поділили з Сєдим, — не треба. Я вам усе одно допоможу.

— Не знаю я ніякого Сєдого! — вирвалось у Ніколаса. — Слово честі!

Останній вигук вийшов занадто емоційним, можливо, навіть дитячим, і, певно, добряче зіпсував образ небагатослівного та стриманого агента секретної служби її величності («Мене звати Бонд. Джеймс Бонд»), що його, здається, намалював собі Йосиф Гурамович.

Брова магната знову поповзла вгору. Повні чарки Габунія відставив убік, узяв кия й ударив по кулі номер 6. Шоста гострим кутом обминула сплячу Жужу й пішла в лузу, попередньо стукнувши по номеру сьомому, куля завертілась навколо власної осі й теж покотилася прямісінько в сітку.

— Знаєте, Миколо Олександровичу, — сказав банкір після доволі тривалої паузи, — може, я цілковитий — в усіх розуміннях — ідіот, але я вам, хай буде так, вірю. Вірю, що ви уявлення не маєте, хто такий Сєдой і з якої речі він вирішив убити вас. Я не перший рік на світі живу і знаю, що людські інтереси іноді переплітаються щонайхимерніше. — Удар києм. — Ай, що за куля! Що за красуня! За неї — марципуську… — Винагородивши себе за чергове влучання, Йосиф Гурамович продовжив: — Нехай ви не знаєте Сєдого, зате він вас знає. Самого Шурика на вас зарядив — це вам не шматок хачапурі. От як сильно пан Сєдой хоче вам перешкодити у вашій справі. А це значить, що Coco — це, Миколо Олександровичу, друзі мене так називають — так само сильно хоче вам допомогти у вашій справі, в чому б вона не полягала. До речі, в чому вона полягає, ваша справа? Ви навіщо приїхали до Москви? Тільки чесно.

Ніколас відповів, загинаючи пальці:

— Прочитати одну стару грамоту в архіві. Пошукати сліди мого пращура Корнеліуса фон Дорна, який жив триста з гаком років тому. Зібрати матеріал для книги. Все, більше нічого…

Він сам відчував, що його слова прозвучали безглуздо й непереконливо, та Coco вислухав уважно, поміркував, покивав головою.

— Ну от і шукайте, ну от і збирайте. Не знаю, чим ваш шановний пращур так насолив Сєдому, але доведіть справу до кінця. А я надам вам будь-яку допомогу. Будь-яку, — зі значенням повторив Габунія. — Так що, професоре, працюємо?

— Я не професор, я всього лиш магістр історії, — пробурмотів Ніколас, зважуючи ще раз усі за і проти.

Поїхати з Росії все одно не можна. Ну добре, вибереться він із країни за фальшивими документами, котрі Coco, напевно, може виготовити не гірше, ніж Владик. І що далі? В'їзд на територію Сполученого королівства за фальшивим документом — це кримінальний злочин. Не кажучи вже про те, що російське МВС може звернутися з офіційним запитом про Ніколаса О. Фандоріна, котрий підозрюється у вчиненні вбивства. Дуже можливо, що вже завтра містер Лоуренс Пампкін отримає від властей відповідний сигнал.

Ні, втеча не вихід. Значить, у будь-якому випадку доведеться затриматись у Москві.

Причина всіх пригод міститься в листі Корнеліуса, більше ні в чому. А що являє собою лист? Вказівку про місцезнаходження тайника, де зберігається якась «Іванова Ліберея».

Чому викрадений документ підкинули назад?

Одне з двох. Або викрадачі зрозуміли, що ніякої цінності він не являє. Або ж, навпаки, лист їм став не потрібним, бо, скориставшись уміщеними в ньому поясненнями, вони вже знайшли те, що шукали.

Ой, ні, ні! Ніколас засмикався, осяяний здогадкою. Coco так і вп'явся очима в англійця, що заходився ні з сього ні з того махати руками.

Все простіш і логічніш! Викрадачі прочитали листа, побачили, що він почасти зашифрований («яко от скалы Тео предка нашого к Княжьему Двору», «в числе дщерей у предка нашого Гуго»), і зрозуміли, що, крім фахівця з історії роду фон Дорнів, розгадати цей код ніхто не зможе. Вони навмисно підкинули Ніколасові листа, щоб він зайнявся пошуками, а самі, певно, намірилися за ним приглядати! І що ж — іти в них на повідку, в цього мафіозо Седого з його найманими вбивцями?

Одначе варто поглянути на справу і з іншого боку. Якщо бандити настільки впевнені, що лист має реальну цінність, то чому він, прямий нащадок Корнеліуса, не хоче прислухатися до поклику пращура? Шурика більше немає. Сєдой залишився з носом. Чом би не пошукати «Іванову Ліберею» самому?

Ніколас затремтів, уявивши собі, як би це було — знайти тайник, закопаний капітаном фон Дорном! Саме це позараціональне, містичне тремтіння переважило чашу терезів.

— Гаразд, — повільно промовив Фандорін. — Я спробую. А від вас, пане Габунія, мені треба ось що. Перше: щоб мене не відволікали від пошуків…

— Прикривали зі спини? — розуміюче кивнув Coco. — Це я легко влаштую. Приставлю до вас Володимира Івановича. Він буде оберігати вас краще, ніж Коржаков президента. Що друге?

— Я перебуваю в міліцейському розшуку, а мені необхідно підібрати деякі книги, матеріали, старі документи…

— Дайте Сергєєву список — він усе розшукає й дістане. Будь-які книги, будь-які документи. Хоч із секретних архівів ФСБ. Що іще?

— Добре б одяг, — зітхнув Ніколас, гидливо глянувши на свою засмальцьовану сорочку й залатані штани. — Це можна влаштувати?

— Проблема важка, але розв'язувана, — весело сказав банкір і взяв у руки чарки. — У нас із вами багато спільного, Миколо Олександровичу. Ми обидва люди з важкими проблемами. Давайте вип'ємо за те, щоб усі вони розв'язувалися так само легко.

— Ні-ні, мені буде погано, — злякався Фандорін. — Я сьогодні вже пив. Багато.

Здається, цей доказ у Росії переконливим не вважався, Йосиф Гурамович усміхнувся словам магістра, як вдалому дотепу, і втиснув йому в пальці чарку.

— Це двадцятирічний коньяк. Од нього нікому ще погано не робилося. Тільки добре. Що ви, як Монте-Крісто в гостях у графа де Морсера, — нічого не п'єте, не їсте? Хіба ми з вами вороги? Ми уклали взаємовигідну угоду, її треба обмити. Ваша вигода очевидна. Я теж зробив корисну інвестицію, від якої очікую непоганих дивідендів.

Фандорін із сумнівом подивився на золотаво-коричневу рідину. Хіба що одну чарочку, щоб не простудитися після сидіння у сквері?

— Випиймо за наші важкі проблеми, дорогий Миколо Олександровичу, — цокнувся з ним банкір, — тому що без важких проблем на світі було б дуже нудно.

— Я чудово прожив би й без вашого Сєдого, — сварливо буркнув Ніколас, але все-таки випив.

Виявляється, Габунія сказав істинну правду — від однісінької чарки чарівного напою магістрові зробилося добре. Так добре, що означати це могло тільки одне: від додаткового внеску всі попередні алкогольні інвестиції, тимчасово заморожені холодом і нервовим І потрясінням, відтанули й почали давати дивіденди. Здається, це називається «на старі дріжджі».

— При чому тут Сєдой? — здивувався Coco. — Сєдой — це не проблема, лише тоненька колючка в моїй товстій сідниці. Я цю колючку обов'язково вийму — маю надію, з вашою допомогою. Ні, шановний Миколо Олександровичу, — дайте-но вашу чарочку — Мої проблеми куди складніші. — Випили, закусили шоколадом, і банкір продовжив. — Важких проблем у мене три. Перша: я важу 124 кеге, треба худнути, а я дуже полюбляю їсти. Друга: мені не щастить у коханні, в мене дуже дивні стосунки з цим великим почуттям. І третя: я ходжу до церкви, я побудував три храми й годую чотири богадільні, а в Бога не вірю — зовсім, скільки не стараюсь. І книги релігійні читаю, і молюся — а все, як кажуть, мимо каси. Ось що я називаю важкими проблемами. Вирішувати їх треба, а як — не збагну.

Випили по другій, і тепер Ніколасу зробилось іще краще. Здається, він потрапив у тривіальну ситуацію, багаторазово описану й екранізовану: іноземець як жертва агресивної російської гостинності. «Напевно, це й називається «запій», — подумав магістр, — коли починаєш новий раунд випивки, ще не протверезівши після попереднього». Найбільше тривожило те, що не хотілося зупинятись.

Ніколас знову підставив чарку, поглянув на Йосифа Гурамовича й несподівано відчув приплив щирої симпатії до цього тертого, хитрющого, а в той же час такого по-дитячому відвертого товстуна.

Розчулене пощипування в грудях означало, що зараз Ніколаса понесе давати добрі поради. Двадцятирічний коньяк послабив усі стримуючі механізми.

Магістр протримався ще з півхвилини — поки Coco виставляв на зеленому столі кулі трикутником, — а потім капітулював.

— З вірою найпростіше, — сказав він.

— Правда? — здивувався Габунія, завмерши з уже націленим києм.

— Не треба старатися, не треба змушувати себе вірити в Бога. Марна це справа.

— Ви вважаєте? Так що, грошей на богадільні більше не давати?

Дзвінкий удар. Трикутник розсипався на жовті кружальця, жодне з яких — істинне диво — не торкнулося дрімаючої Жужі.

— Чом же не давати — давайте, діло добре, — дозволив Ніколас. — Тільки не ждіть, що на вас за ці діяння благодать упаде. Давайте, коли гроші є, а про віру не думайте. Якщо у вас потреба є, віра, коли треба, сама прийде, а за вуха ви її зі своєї душі все одно не витягнете. Випиймо?

Випили.

— Тепер поговорімо про ваші химерності кохання, — запропонував Фандорін, заїдаючи коньяк мініатюрним еклерчиком. Настрій у магістра був переможний, усі на світі проблеми здавалися йому зараз легкими і розв'язуваними. — Тут-то що не так? У вас же молода дружина-красуня, я читав у журналі.

— Вона мене не любить, — гірко сказав Coco, його товсті щоки скорботно обвисли. — Восьма об дев'яту і в середню… І все життя так було. Фатум. Уперше в двадцять одружився. Наречена — янгол, тато — секретар райкому. Так любив її, так любив! «Миллион алых роз» пісня була, пам'ятаєте?

Ніколас похитав головою — не пам'ятав. Навколишній простір починав поводитися так само безвідповідально, як і в «Кабаку». Навіть іще гірше.

— Пугачова співала. Та це вона вже потім співала, у вісімдесяті. А я своїй Ніно ще в шістдесят шостому, без усякої Пугачової, ввесь урожай квітникарського колгоспу «Сорок років Жовтня» купив і вулицю перед будинком трояндами виклав! От як любив… А вона дерла носа, обзивала, принижувала. З чоловіками кокетувала. Зраджувала… — Голос Габунії здригнувся від гірких спогадів. — Не витримав, убив її.

Фандорін похлинувся коньяком.

— Тридцять років минуло, — заспокоїв його Coco. — Я був молодим, гарячим. Іще навіть університет не закінчив. Тоді закони були суворі, шість місяців у в'язниці сидів! — Він гордо підвів палець, але тут же знову поник. — Удруге одружився — знову шалено кохаючи. Вона співачка. Голос — серафими в раю так співають! По всій країні на гастролі їздила. Я за нею — як собача, ось як Жужа ця, волочився! Навколо неї в'ються всякі хлюсти, букети шлють, записочки, а я терплю. Сімнадцять років терпів! Вона у вісімдесят дев'ятому на машині розбилася, царство небесне. Скільки було ганьби…

— Чому ганьби? — нахмурився співпереживаючи Ніколас.

— Так вона в машині Хурцилави їхала. Актор у нас такий був, відомий спритник. Коли автогеном дах зрізали, вийняли їх — він за кермом без штанів сидить, і моя Ліка поряд… А й що було! — махнув рукою Йосиф Гурамович. — Із Тбілісі до Москви переїхав. Думав, досить — більше ніяких дружин, ніякого кохання. А побачив Сабрину — і все, пропав, старий дурень. Нічого для неї не жалію: кутюри там усякі, цяцьки, ігуану з Америки замовив — ящірка така мерзотна, Сабриночка захотіла. І що? На минулому тижні з масажиста її зняв. Позавчора шофера звільнив. Три з половиною місяця після весілля минуло! Сто днів! І, головне, хоча б вибачення попросила — куди там! Тільки дивиться отак своїми очищами. — Coco задер голову й наморщив носа, зображуючи презирливий погляд. — Ні, Миколо Олександровичу, не розумію я про кохання чогось найголовнішого… Третю об одинадцяту і в куток.

Поміркувавши, Фандорін прорік:

— На мою думку, Йосифе Гурамовичу, ви про кохання все чудово розумієте, й щоразу знаходите таку жінку, яка робить вас щасливим.

Від несподіванки рука майстра здригнулася. Куля пішла навскіс — просто в лоб бідолашній Жужі. Той-тер'єр із обурливим вищанням застрибав по зеленому сукну, задзявкотів, але Coco навіть не глянув на свою улюбленицю — знизу вгору, через плече, дивився на Ніколаса.

— Жартуєте, так? — ображено сказав банкір. — Англійська іронія, так?

— Аж ніяк, — почав пояснювати Фандорін. — Просто для вас щастя в коханні — це відчувати себе нелюбим і нещасним, мучитися ревнощами. Адже що таке кохання? — Магістр натхненно змахнув порожньою чаркою. — Кохання — це відчуття, що ти можеш отримати від іншої людини щось для тебе життєво необхідне. Те, чого ніхто інший тобі дати не зможе. Нерідко це відчуття оманливе, та зараз мова про інше. От часто говорять: «Яка нещасна пара! Дружина його, бідолаху, так мучить, так мучить, а він, довготерпець, все одно її боготворить, усе прощає, і живуть же разом стільки років, не розлучаються». А насправді довготерпцеві й потрібна така, що буде його мучити. Попадись вам, Йосифе Гурамовичу, інша жінка, котра на вас молилась би, ви на неї, певно, й дивитися б не захотіли — вигнали утришия… Так що з коханням і сімейним щастям все у вас як слід.

Магістр сам хлюпнув собі коньяку.

— Якою була третя проблема?

— Гладкий дуже, — з деякою розгубленістю нагадав Coco. — Сором сказати — шнурки сам зав'язати не можу. На дієтах усяких сидів, у лікарнях водоростями харчувався — нічого не допомагає. Мучу себе два місяці, скину двадцять кіло, а життя не в радість, тільки про шашлик думаю, про омари, про баранячу ногу під горіховим соусом. Потім плюну — й за місяць знову набираю, ті ж 124 кеге.

— А 125 кілограмів у вас бувало? — суворо запитав Ніколас.

— Ніколи. 124 — і край. Ні вгору, ні вниз.

— Ну так і не треба вам худнути. — Фандорін зараз був налаштований великодушно. — 124 кілограми — ваша оптимальна вага, той обсяг, на який вас запрограмувала природа. Коли б ви й далі гладшали — тоді інша справа. А так їжте, пийте собі на здоров'я. О, до речі! — Він підняв келих. — Як говорять у нас за рубежем ті, хто не знає російської мови: Na zdorovye!

— Подобаєтеся ви мені, Миколо Олександровичу, — схвильовано сказав Coco, випивши «на здоров'я». — Мудра ви людина. Дозвольте вас обняти.

— Зараз, — виставив долоню магістр. — Спершу вірша прочитаю, філософського. Щойно народився.

ДОДАТОК:

Кульгавий лімерик, прочитаний Н. Фандоріним у клубі «Педігрі» вночі 15 червня: