Алтин-толобас

Розділ перший ХОЧА Й НЕ КРАСУНЯ

Це була нелюбов з першого погляду.

Коли потяг від'їхав од останньої латвійської станції з немелодійною назвою Зілупе і, прогуркотівши по залізному мосту, почав наближатися до російського кордону, Ніколас присунувся до вікна купе й перестав слухати недорікувату балаканину попутника.

Айвар Калинкінс, фахівець з експорту сметани, так пишався своїм знанням англійської, що переходити з ним на російську було б просто жорстоко, та й, судячи з того, як латвійський комерсант відгукувався про своїх недавніх співвітчизників, навряд чи він побажав би висловлюватися мовою Пушкіна та Достоєвського. Із самої Риги бізнесмен вправлявся на сумирному британцеві у використанні ідіоматичних зворотів і паст перфект контіньюес, називаючи при цьому співбесідника «містер Фендорайн». Пояснювати, що зазначене на візитній картці прізвище Fandorine читається інакше, Ніколас не хотів, аби уникнути розпитування про його етнічні корені — роз'яснення забрало б занадто багато часу.

Він сам не дуже розумів, чому вирішив діставатися Росії таким кружним шляхом: теплоходом до Риги, а звідти потягом. Куди простіше й дешевше було б сісти в Хітроу на літак і за якихось три години спуститися на російську землю в аеропорту Шереметьєво, котрий, згідно з путівником «Бедекер», розташований усього за 20 хвилин їзди від Москви. Проте родоначальник російських Фандоріних, капітан Корнеліус фон Дорн триста років тому скористатися літаком не міг. Як, зрештою, і потягом. Але принаймні фон Дорн мав рухатися приблизно тим же шляхом: обігнути морем неспокійну Польщу, висадитись у Мітаві чи Ризі та приєднатися до якого-небудь купецького каравану, що прямував до столиці диких московитів. Найвірогідніше 1675 року родоначальник теж переправлявся через цю кволу ріку, що поблискувала під мостом. І хвилювався перед зустріччю з невідомою напівміфічною країною — так само, як нині хвилювався Ніколас.

Батько говорив: «Ніякої Росії не існує. Розумієш, Ніколе, є географічний простір, на котрому раніше була країна з такою назвою, та все її населення вимерло. Тепер на руїнах Колізею живуть остготи. Палять там вогнища і пасуть кіз. У остготів свої звичаї, своя мова. Нам, Фандоріним, це бачити нема для чого. Читай старі романи, слухай музику, гортай альбоми. Це і є наша з тобою Росія».

А ще сер Олександер називав нинішніх мешканців російської держави «новими руськими» — причому задовго до того, як цей термін приріс до сучасних нуворишів, які віднедавна занадилися замовляти костюми в дорогих кравців на Савіл-Роу й посилати своїх дітей до кращих приватних шкіл (ну, звичайно, не до найкращих, а до тих, куди приймають за самі тільки гроші). Для Фандоріна-старшого «новими руськими» були всі мешканці Країни Рад, такі мало схожі на «старих руських».

Сер Олександер, світило ендокринології, без п'яти хвилин Нобелівський лауреат, ніколи ні в чому не помилявся, тому до певного часу Ніколас слухався батькових порад і тримався від батьківщини пращурів подалі. Тим паче що любити Росію на віддалі справді здавалося простіше і приємніше. Обраний фах — історія дев'ятнадцятого століття — дозволяв Фандоріну-молодшому не піддавати це світле почуття ризикованим випробуванням.

Росія минулого століття, особливо другої його половини, мала цілком пристойний вигляд. Звісно, й тоді під захистом двоголового орла творилося чимало паскудств, але це все були паскудства помірні, що вписувалися в рамки європейської історії і тому простимі. А там, де пристойність закінчувалась і вступав у свої права безглуздий російський бунт, закінчувалась і сфера професійних інтересів Ніколаса Фандоріна.

Найпривабливішим у взаєминах магістра історії з Росією було те, що вони являли цілковиту платонічність — адже лицарське служіння Дамі Серця не передбачає плотської близькості. Поки Ніколас був студентом, аспірантом і дисертантом, збереження дистанції з «імперією зла» не було таким уже дивним. Тоді, в епоху Афганістану, корейського лайнера та опального винахідника водневої бомби, багато хто із славістів змушений був задовольнятись у своїх професійних шуканнях книгами та емігрантськими архівами. Та потім злі чари, що зачаклували євразійську державу, почали потроху розсіюватися. Соціалістична імперія перехнябилась і з фантастичною швидкістю розвалилася на шматки. У лічені роки Росія встигла увійти в моду й тут же з неї вийти. Поїздка до Москви перестала вважатися пригодою, й дехто із серйозних дослідників навіть придбав собі квартиру на Кутузовському проспекті чи деінде, а Ніколас усе ще був вірним тій, колишній Росії, за новою ж, яка швидко змінювалась і незрозуміло куди рухалася, до пори до часу спостерігав іздалеку.

Мудрий сер Олександер говорив: «Швидко змінюватися суспільство може тільки в гірший бік — це називається революцією. А всі добрі зміни, що звуться еволюцією, відбуваються дуже-дуже повільно. Не вір новоруським просторікуванням про людські цінності. Остготи себе ще покажуть».

Батько, як завжди, мав рацію. Історична батьківщина підкинула Ніколасу неприємний сюрприз — він уперше в житті почав соромитися того, що народився росіянином. Раніше, коли країна називалася Союзом Радянських Соціалістичних Республік, можна було себе з нею не ідентифікувати, але тепер, коли вона повернулася до попередньої чарівної назви, відмежовуватись од неї стало важче. Бідний Ніколас хапався за серце, коли бачив по телевізору кавказькі бомбування, і болісно кривився, коли п'яний російський президент диригував переляканими берлінськими музикантами. Здавалось би, що йому, лондонському магістрові історії, до дебелого дядька з колишніх партсекретарів? Але вся справа була в тім, що це не радянський президент, а російський. Сказано: назви річ іншим словом, і вона змінить суть…

Ах, та що президент! Найгіршим у новій Росії було кошмарне поєднання нічим не виправданої зарозумілості з непристойним самобичуванням у дусі «Я — цар, я — раб, я — черв, я — Бог». А вічне жебракування під акомпанемент погроз, під брязкання іржавою стратегічною зброєю! А безсоромність нової еліти! Ніколас зовсім не прагнув ступити на землю своєї духовної батьківщини, та в глибині душі знав, що рано чи пізно цієї зустрічі не уникнути. Й потихеньку готувався.

На відміну від батька, що підкреслено не цікавився московськими новинами й досі говорив «аероплан» і «жалування» замість «літак» і «зарплата», Фандорін-fils намагався бути в курсі (ось теж вираз, якого сер Олександер категорично не визнавав) усіх російських подій, знався із заїжджими росіянами й уміщував до спеціального записника нові слова та вирази: отстойный музон = кепська музика («отстой» — очевид., близьке до «sewage»); как скрысятить цитрон = як украсти мільйон («скрысятить» — близьке до to rat, «цитрон» — змістова підміна сл. «лимон», омоніміч. Імітації сл. «мільйон») і так далі, сторінка за сторінкою. Ніколас полюбляв похизуватися перед якою-небудь російською мандрівницею бездоганною московською вимовою та знанням сучасної ідіоматики. Незмінне враження на панночок справляв чудово засвоєний трюк: двометровий лондонець, не по-рідному чемний, з дурнуватою приклеєною посмішкою та бездоганним проділом якраз посеред маківки — словом, чистісінький Англічан Англічанович — раптом говорив: «Милая Наташа, не завалиться ли нам в Челси? Там нынче улетная тусовка».

Наступного дня по тому, як Ніколас милувався по телевізору диригентською майстерністю російського президента, сталася подія, що була першим кроком до зустрічі з вітчизною.

Блискучий і непогрішимий сер Олександер припустився єдиної у своєму житті помилки. Вирушаючи з дружиною до Стокгольма (поїздка мала виняткове значення для прискорення Нобелівської премії, що була неминучою, та все ще зволікала), Фандорін-старший вирішив добиратися не літаком, а здійснити нетривале, відрадне плавання Північним морем на поромі «Християнія». Авжеж, на тій самій «Християнії», котра, за неймовірним збігом комп'ютерних збоїв, зіштовхнулась у тумані з нафтоналивним танкером і перекинулася. Була жахлива, нецивілізована давка за місця на плотиках, і ті, кому не дісталося місць, опинилися там, де догнивають останки галіонів Великої Армади. Незважаючи на вік, сер Олександер був у чудовій формі й напевно міг би потрапити до числа щасливців, які врятувались, але уявити батька, що відштовхує інших пасажирів, аби врятувати себе чи навіть леді Анну, було зовсім неможливо…

Якщо дати спокій емоціям, цілком природним за таких сумних обставин, результатом фатальної помилки лауреата, який не відбувся, стало те, що Ніколас успадкував титул, прекрасну квартиру в Південному Кенсингтоні, перебудовану з колишньої конюшні, гроші в банку — і залишився без мудрого порадника. Зустріч із Росією була майже невідворотною.

А рік по тому за першим кроком був і другий, вирішальний. Та перш ніж розповісти про половинку листа капітана фон Дорна та загадкову бандероль із Москви, слід пояснити одну обставину, що відіграла важливу, а може, й визначальну роль у поведінці та вчинках молодого магістра.

Обставина ця називалась образливим словом «недовинченность», яке Ніколас запозичив в одного з випадкових новоруських знайомих (недовинченность — як при недокрученості шурупа; вжив, у знач, «недоробленість», «неповноцінність»; «какой-то он типа недовинченный» — про людину, що не знайшла свого місця в житті). Слово було жорстке, але точне. Ніколас одразу втямив, що це про нього, він і є недокручений. Хилитається в дірі, яка називається життям, обертається навколо власної осі, а нічого при цьому не зчіплює і не утримує — тільки так здається, що шуруп.

Місткий префікс «недо» взагалі багато чого пояснював Фандоріну про самого себе. Взяти, приміром, зріст. Шість футів і шість дюймів — здавалось би, недомірком не назвеш, на величезну більшість мешканців планети Ніколас міг поглядати зверху вниз. Але варто було перевести зріст на метри, й виходило символічно: метр дев'яносто дев'ять. Маленька недостача до двох метрів.

Те ж саме й з професією. Вік, звичайно, ще дитячий — до сорока он скільки, та ровесники по одній-дві монографії випустили, а. багато хто з них уже перебуває в докторському званні, одного навіть відзначено членством у Королівському історичному товаристві. Професор Крісбі, попередній науковий керівник, якось висловився: мовляв, Ніколас Фандорін, можливо, й історик, але малокаліберний. Значних мисливських трофеїв, тобто нових теорій і концепцій, йому не добути — хіба що дрібних фактографічних горобців настріляє. А все тому, що немає посидючості, довготерпіння та ґрунтовності. Або, як висловився шановний професор, мало м'яса на сідниці.

Хіба ж не прикро? А якщо в людини алергія на пилюку? Якщо після десяти хвилин сидіння в архіві з очей ллються сльози, з носа тече, повсякчасний рожевий рум'янець на щоках розповзається темно-червоними плямами й остаточно сідає голос? Так, Ніколас ніколи не був у так званих країнах Третього світу, тому що там усюди пил і грязюка! На другому курсі в Марокко на розкопки через це не поїхав!

А втім, навіщо лукавити з самим собою? Історія приваблювала Ніколаса не як наукова дисципліна, покликана осмислити життєвий досвід людства й винести з цього досвіду практичні уроки, а як захоплююча, чарівна гонитва за часом, що безповоротно минув. Час не підпускав до себе, вислизав, але іноді ставалося диво, й тоді на мить удавалося вхопити цю жар-птицю за ефемерного хвоста, так що в руці залишалася ламка сяюча пір'їнка.

Для Ніколаса минуле оживало, тільки якщо воно набувало рис конкретних людей, які колись ходили по землі, дихали живим повітрям, здійснювали праведні та жахливі вчинки, а потім померли й назавжди зникли. Не вірилося, що можна щезнути назавжди. Просто ті, хто помер, робляться невидимими для сущих, Фандоріну не здавалися метафорою слова новоруського поета, деякі вірші котрого визнавав навіть непримиренний сер Олександер: «… На свете смерти нет. / Бессмертны все. Бессмертно все. Не надо / бояться смерти ни в семнадцать лет, ни в семьдесят. / Есть только явь и свет, / ни тьмы, ни смерти нет на этом свете. / Мы все уже на берегу морском, / и я из тех, кто выбирает сети, / когда идет бессмертье косяком».

Дізнатись якомога більше про людину з минулого: як вона жила, про що думала, торкнутися речей, якими вона володіла, — і тоді той, хто назавжди згинув у пітьмі, буде осяяний світлом, і виявиться, що ніякої пітьми і справді не існує.

Це була не раціональна позиція, а внутрішнє чуття, що погано піддається словам. І в усякому разі не слід було ділитися такими безвідповідальними, напівмістичними поглядами з професором Крісбі. Власне, Фандорін тому й спеціалізувався не зі стародавньої історії, а з дев'ятнадцятого століття, що вгледітись у вчорашній день було простіше, ніж у позавчорашній. Та вивчення біографій так званих історичних діячів не давало відчуття особистої причетності. Ніколас не відчував зв'язку з людьми й без нього всім відомими. Він довго міркував, як поєднати приватний інтерес із професійними заняттями, і зрештою рішення знайшлось. Як це нерідко буває, відповідь на складне питання була зовсім поряд — у батьковому кабінеті, на камінній полиці, де стояла непоказна різьблена скринька чорного дерева.

Бабуся Єлизавета Анатоліївна, що померла за багато літ до народження Ніколаса, вивезла з Криму 1920-го дві цінності. Перша — майбутній сер Олександер, який на ту пору ще перебував у материнській утробі. Друга — шкатула з сімейними реліквіями.

Найпізнавальнішою з реліквій був пожовклий зшиток, списаний рівним, педантичним почерком прапрадіда Ісакія Самсоновича, котрий служив канцеляристом у Московському архіві міністерства юстиції та склав генеалогічне древо роду Фандоріних з докладними коментарями.

Були у скриньці й предмети куди давніші. Приміром, кипарисовий хрестик, що, як запевняє родинний літописець, належав легендарному засновнику роду хрестоносцю Тео фон Дорну.

Або мідно-руде, не вицвіле впродовж століть пасмо волосся в пергаменті, на котрому читався ледь помітний напис «Laura 1500». Примітка Ісакія Самсоновича була короткою: «Локон жіночий, невідомо чий». О, як хвилювала в дитинстві буйну Миколчину фантазію таємнича мідноволоса Лаура, схована непроникною завісою століть!

На столі в батька стояв видобутий звідти ж, із шкатули, фотографічний портрет дивовижної краси брюнета з печальними очима та імпозантною сивиною на скронях. Це був дід, Ераст Петрович, персонаж багато в чому вартий уваги.

А чого була варта цидулка великої імператриці, що власноручно черкнула на аркуші веленевого паперу всього два слова, зате ж яких! «Навіки вдячна» — і внизу знаменитий розчерк: «Катерина». Батько говорив, що колись містилися в скриньці й дідові ордени, в тому числі й золоті, з коштовним камінням, але в тяжкі часи бабуся їх продала. І вірно зробила. Чи й не диво «Володимири» та «Станіслави», їх в антикварних крамницях скільки завгодно, а от за те, що Єлизавета Анатоліївна зберегла старовинні нефритові чотки (тепер уже не довідатися, кому з пращурів належали вони) або годинник-цибулину бригадира Ларіона Фандоріна з турецькою кулею, що застряла в ній, — вічна бабусі вдячність.

Ніколасу було самому дивно, що він не додумався до такої простої справи раніше. Навіщо порпатися в біографіях чужих людей, про котрих і так усе більш чи менш відомо, коли є історія власного роду? Тут уже ніхто не перебіжить дороги.

Спочатку магістр звичайно ж зайнявся автографом цариці, котрий міг належати лише Данилові Фандоріну, що перебував при Північній Семіраміді на непримітній, але ключовій посаді камер-секретаря. Ніколас надрукував у поважному історичному журналі нарис про свого пращура, де між іншим висловив деякі обережні припущення про причини найяснішої вдячності та датування цього документа (червень 1762?). Історики-славісти зустріли публікацію прихильно, і, окрилений успіхом, дослідник зайнявся статським радником Ерастом Петровичем Фандоріним, який у 80-ті роки минулого століття служив чиновником особливих доручень при московському генерал-губернаторі, а потім, уже як приватна особа, займався розслідуванням усяких таємничих справ, на які такою багатою була межа дев'ятнадцятого та двадцятого століть.

На жаль, унаслідок особливої делікатності занять цього сищика-джентльмена, Ніколас виявив дуже мало документальних слідів його діяльності, тому замість наукової статті довелось опублікувати в ілюстрованому журналі серію напівбелетризованих скетчів, побудованих на сімейних переказах. З точки зору професійної репутації, витівка була сумнівною, і Ніколас як покутник узявся ретельно досліджувати старовинний, іще доросійський період історії фон Дорнів: вивчив руїни та місцевість поблизу родового замку Теофельс, зустрівся з нащадками паралельних гілок роду (треба сказати, що нащадків хрестоносця Тео розкидало від Лапландії до Патагонії), удосталь начхався й наплакався в ландархівах, музейних сховищах і єпархіальних скрипторіумах.

Результат усіх цих зусиль не занадто вражав — півдюжини скромних публікацій і два-три третьорядні відкриття, на яких пристойної монографії не вибудуєш.

Статтею про половинку заповіту Корнеліуса фон Дорна (ще одна реліквія з чорної скриньки), надрукованою чотири місяці тому в «Королівському історичному журналі», теж особливо пишатися не доводилось. Аби розібрати каракулі бравого вюртенберзького капітана, котрий навряд чи підозрював, що з його крижів проклюнеться могутня гілка російських Фандоріних, треба було пройти спеціальний курс палеографії, однак і після розшифрування документ зрозумілішим не став.

Якби цупкий, сірий аркуш було розрізано не вздовж, а впоперек, можна було б принаймні прочитати шматок зв'язного тексту. Та сувій, що зберігався в шкатулі, був занадто вузьким — якийсь невіглас розітнув цидулу зверху донизу, і друга половина не збереглася.

Власне, у Ніколаса навіть не було цілковитої впевненості в тому, що це саме духовна, а не яка-небудь ділова записка. На підтвердження своєї гіпотези він процитував у статті перші рядки, що в них, як належить у заповітах, згадувалися диявольська спокуса та Ісус Христос, а далі йшли якісь вказівки господарського штибу:.

Поважний журнал за традицією не визнавав ілюстрацій, тому вмістити фото тексту не вдалось, а цитувати далі Ніколас не захотів — там ішли незрозумілі, фрагментарні вказівки стосовно якогось будинку (мабуть, того, що відходив синові Корнеліуса у спадок), що чергувалися зі згадуванням фондорнівських пращурів. Якби відомості про майно іноземного найманця вціліли повністю, це, звичайно, мало б певний історичний інтерес, але багато важливішим було те, що прочитувалися підпис і дата, позначені в лівому нижньому куті й тому добре збереглися:

Із цього випливало, що у травні 1682 року (7190 рік за давньоруським літочисленням) Корнеліус перебував у волзькому місті Кромешниках, де якраз у цей час чекав виклику до Москви опальний боярин Артамон Сергійович Матфеєв. Це підтверджувало сімейну легенду про те, що капітан фон Дорн був наближеним до першого міністра царя Олексія Михайловича і навіть одружився з його дочкою. Останнє твердження, звісно, мало зовсім казковий характер і, либонь, обґрунтовувалося тим, що син Корнеліуса Микита Фандорін тривалий час служив особистим секретарем графа Андрія Артамоновича Матфеєва, петровського посланника при різних європейських дворах.

Стаття Ніколаса закінчувалася припущенням: цидулу, очевидно, було розрубано під час травневого заколоту московських стрільців, що кинули на списи боярина Матфеєва та кількох його наближених, у тому числі, напевно, й Корнеліуса фон Дорна, відомостей про якого після 1682 року не збереглося.

А три тижні тому, коли Ніколас повернувся з Венеції, де виявився слід однієї вельми цікавої історії з 1892 року, пов'язаної з невгамовним Ерастом Петровичем, на нього чекала бандероль із Москви.

На коричневій грубій обгортці штемпель московського Головпоштамту. Ні імені відправника, ні зворотної адреси. Всередині — номер журналу «Російський архівний вісник» трирічної давності. До сторінки 178, де розміщувалася рубрика «Новини архівної справи», приклеєно червону закладку. Рядова інформація, загублена серед повідомлень про наукові семінари, захищені дисертації та дрібні знахідки у провінційних фондах. Без підпису, навіть без заголовка — просто відокремлена зірочкою.

Ніколас пробіг очима замітку, потім прочитав іще раз, дуже уважно, й серце занило від невимовного, п'янкого почуття — того самого, що огортало Фандоріна щоразу, коли з густої темряви часу, котрий безповоротно минув, раптом починали просіюватися тонкі світлоносні ниті. Саме через цю чарівну мить, яку вченому магістру довелося відчути всього декілька разів у житті, він і почав займатись історією. В непроглядному мороці, у країні of no return[1] (по-нашому так не скажеш), раптом загорявся вогник, який посилав слабкі манливі промені. Зроби крок, ухопися за ці безтілесні ниточки, і, можливо, тобі вдасться піймати Час за край чорної мантії, змусити його повернутися!

Кромешники, С. v. D., Матфеєви, фрагмент сувою, XVII століття — все сходилось. Другу половину духовної знайдено, це не викликало сумнівів! Більш чи менш з'ясованим було й походження бандеролі. Хтось із росіян (треба гадати, історик чи працівник архіву) натрапив на статтю Фандоріна в «Королівському історичному журналі», згадав замітку з давнішнього «Архівного вісника» і вирішив допомогти англійцеві. Як це по-російськи — не назватися, не прикласти супровідного листа, не дати зворотної адреси! Із західної точки зору — чистісіньке варварство. Одначе Ніколас устиг добряче вивчити вдачу та психологію нових руських. Анонімність послання свідчила не так про дефіцит вихованості, як про сором'язливість. Напевно, бандероль надіслала людина бідна (відомо, в якому становищі нині російські вчені), але горда. Боїться, що багатий іноземець, утішений безцінною підказкою, образить пропонуванням грошової винагороди. Або ж відправник посоромився наробити помилок ув англійській, хоча, здавалось би, міг і зміркувати, що автор статті про Росію XVII століття мусить принаймні розуміти й сучасну російську.

(О, горезвісна новоруська сором'язливість! Ніколас знавав одного москвича, що стажувався в Лондонському університеті, котрий сп'яну наговорив завідувачу кафедри дурниць, а назавтра навіть не попросив вибачення, хоча, судячи із сконфуженого вигляду, чудово все розумів. «Треба підійти до професора і просто вибачитися, — сказав йому Фандорін. — Ну, випили — з ким не трапляється». Новий руський відповів: «Не можу. Соромлюся вибачитись». Так і страждав до кінця стажування.)

Та хіба не все одно! Якщо невідомий благодійник не хоче Ніколасової подяки — не треба. Головне, що тепер, якщо пощастить та бути настирливим, вдасться написати справжню книгу. Якщо Корнеліус перебував на засланні разом з Артамоном Матфеєвим (а тепер це можна вважати практично доведеним), то в повному тексті заповіту могли виявитися воістину безцінні відомості. Тут пахло серйозним науковим відкриттям. А не вийде з відкриттям, все одно можна буде набрати матеріалу для монографії. Скажімо з такою назвою:

А що? Зовсім непогано. Посидіти в отому ЦАСДі, себто Центральному архіві стародавніх документів, погортати справи про найом іноземних офіцерів, реєстри про видавання жалування, протоколи допитів Приказу таємних справ стосовно Артамона Матфеєва — дивись, факти й доберуться. Викласти їх на широкому тлі доби, навести схожі біографії інших найманців — ось тобі й книжка. Заодно Ніколас зрештою познайомиться зі справжньою, а не романтизованою батьківщиною. Далебі, давно час.

Сер Олександер лежав на дні морському й відрадити нащадка від ризикованої витівки не міг, отож Ніколас здійснив прийняте рішення з карколомною жвавістю. Знісся факсом із московським архівом, переконався, що потрібний документ дійсно є в сховищі й може бути виданим, а решта й зовсім за дрібниці: квиток, замовлення готелю, складення заповіту (так, про всяк випадок). Усе рухоме й нерухоме майно за відсутністю близьких і далеких родичів Ніколас заповідав Всесвітньому фонду боротьби за права тварин.

І все, в дорогу — морем, потім потягом, за передбачуваним маршрутом пересування далекого пращура.

У кейсі, що зараз лежав під сидінням спального вагона, було все необхідне: солідна рекомендація від Королівського історичного товариства, ноутбук із супутниковим телефоном, ручним сканером і найновішою, щойно розробленою програмою розшифровування стародавніх рукописів, заповітна половинка духовної з супровідним сертифікатом, страхування, зворотний квиток із відкритою датою (не на потяг, на літак).

Перед зустріччю з вітчизною Ніколас пройшов курс автотренінгу, покликаний похитнути спадкове упередження.

Припустімо, Росія — країна не надто симпатична, говорив собі магістр. Політично сумнівна, цивілізаційно відстала, до того ж непевних моральних устоїв. Але це все поняття відносні. Хто сказав, що Росію потрібно порівнювати із благополучною Англією, котра перейшла до пристойного життя на сто чи двісті років раніше? А чому не з Північною Кореєю чи Республікою Чад?

До того ж і до англійців у Фандоріна претензій вистачало. Нація армадилів якихось, кожне само по собі, тягне на себе свій панцер — не достукаєшся. Та й стукати ніхто не буде, бо це вважатиметься вторгненням у приватність. А хвалена британська дотепність! Господи, жодного слова у простоті, все з кривлянням, усе з самоіронією. Хіба можна поговорити з англійцем на яку-небудь «російську» тему, як-от: добро і зло, безсмертя чи сенс буття? Неможливо. Тобто, звичайно, можливо, але ліпше не варто.

І ще жевріла надія на позараціональне, інтуїтивне — на російську кров, слов'янську душу і голос пращурів. Раптом, коли за вікнами вагона потягнуться скромні березові гайочки та осикові переліски, а на станції з перону долинуть голоси жінок, які продають смородину та насіння (чи що в них там тепер продають на перонах?), серце стисне від глибинного, потаємного впізнавання і Ніколас побачить оту, колишню Росію, котра, виявляється, нікуди не ділась, а просто постаріла — ні, не постаріла, а подорослішала — на сто років. Страшенно хотілося, щоб саме так усе й вийшло.

Ось про що думав магістр історії Н. Фандорін під перестук коліс фірмового потягу «Іван Грозний», які домотували останні кілометри до латвійсько-російського кордону. Жаль, майже зовсім стемніло, і пейзаж за вікном зливався в синьо-сіру масу, що її оживляли поодинокі вогники, та ще містер Калинкінс дуже ж таки відволікав своєю далекою від досконалості англійською.

Спершу, коли він скаржився на труднощі з проникненням латвійських молочних продуктів на європейський ринок, було ще терпимо. Фандорін хотів було дати комерсантові добру пораду: забути про європейський ринок, куди латвійську фірму все одно нізащо не пустять — своїх корів дівати нікуди, а замість цього ліпше дружити з росіянами та радіти, що під боком є такий гігантський ринок збуту сметани. Хотів дати пораду, та вчасно утримався. Була в Ніколаса шкідлива невиліковна звичка — сунутися до людей із непроханими порадами, що в Англії вважається непристойним і навіть узагалі неймовірним. За тридцять з гаком років життя на Британських островах Фандорін стільки разів прикушував язика, вже готового найбезсоромніше вдертися в чужу privacy, що навіть дивно, як сей підступний інструмент не було відкушено до решти.

До того ж порада навряд чи припала б до смаку балтійцеві, бо від нарікань на жорстокосердість європейців містер Калинкінс перейшов на викриття росіян, гіршими від яких, на його погляд, були тільки скнарі естонці. Ніколас і сам був не вельми схвальної думки про нових руських, але чути власні судження з уст іноземця було гидко. (Здається, й Пушкін писав щось подібне?)

— Нам з вами не пощастило, — бубонів експортер сметани. — Не вистачило квитків на наш фірмовий потяг «Карліс Ульманіс». Там усе по-іншому — чисто, культурно, свіжі молочні продукти в ресторані. А це якийсь Гулаг на колесах. Ви знаєте, що таке «Гулаг»? Провідники дають холодний чай, у ресторані тхне тухлою капустою, а після кордону, от побачите, по вагонах почнуть вештатися повії.

— Я уявляв собі Гулаг дещо інакше, — не втримавшись, уколов Фандорін, але попутник іронії не зрозумів.

— Це ще півбіди! — притишив він голос. — Після паспортного контролю й митниці ми з вами зачинимо двері на ключ і ланцюжок, тому що… пошаливают. — Містер Калинкінс вимовив це слово по-російськи (вийшло: because they there… poshalivayut), поклацав пальцями й переклав це специфічне дієслово як «hold up»[2]. — Справжні бандити. Вриваються до купе й відбирають гроші. А поїзна поліція та провідники з ними заодно — підказують, де пасажири при гаманцях. От і позаминулого місяця один мій знайомий…

Ніколасу набридло слухати цю русофобську балаканину, й він скоїв страшенно нечемний вчинок — начепив навушники й увімкнув плеєр, касету в якому було встановлено на психотерапевтичну пісню, що закликала полюбити Росію чорненькою. Фандорін так заздалегідь і спланував: перетнути кордон під хрипкий голос співака Юрія Шевчука.

Здається, подіяло.

«Родина, еду я на Родину!» — залунало в навушниках, «Іван Грозний» зменшив швидкість, готуючись гальмувати біля першої російської станції, й Ніколас захитався в такт заводному приспіву. В серці й справді щось таке ворухнулось, у носі защипало, на очах — от тобі й на! — виступили сльози.

не витримавши, підспівав Ніколас гучному співаку й похопився. Він знав, що співати вголос йому категорично протипоказано: як у чеховського героя, голос у нього сильний, але гидкий, і до того ж зовсім відсутній музичний слух.

Фандорін повернувся від вікна й винувато подивився скоса на латиша. Той поглядав на англійця з жахом, ніби побачив перед собою Медузу Горгону. Співак із Ніколаса, звичайно, був кепський; але ж не настільки? «Ага, — згадав магістр, — Калинкінс же не знає, що я володію російською».

Одначе порозумітися не вдалося, бо саме цієї миті двері з брязкотом від'їхали, і до купе, гупаючи чобітьми, ввалилися двоє військових у зелених кашкетах: офіцер і солдат.

Офіцер був неправдоподібно червонолиций і, як здалося магістрові, не зовсім тверезий — в усякому разі, від нього тхнуло якимось міцним, але, очевидно, недорогим спиртним напоєм; до того ж він час від часу гикав.

Це прикордонна варта, зрозумів Фандорін.

Головний страж став перед британцем, простяг йому витягнуту лопаткою долоню і сказав:

— Гик.

Ніколас збентежився, зрозумівши, що зовсім не уявляє собі, як проходить у Росії звичайний ритуал перевірки паспортів. Невже його заведено починати з ручкання? Це незвично і, певно, не вельми гігієнічно, якщо врахувати, скільки пасажирських долонь мусить потиснути офіцер, але зате дуже по-російськи.

Фандорін квапливо підвівся, широко всміхнувся й міцно потис прикордонникові руку. Той вражено втупився в божевільного іноземця знизу вгору й півголосом пробурмотів, звертаючись до підлеглого:

— От виродок. Диви, Саприка, ще не такого набачишся.

Потім висмикнув пальці, витер долоню об штани й гаркнув:

— Паспорт давай, чорт неруський! Паспорт, андерстенд? — І знову солдату: — З нього не паспорт, а довідку з дурдому брати.

Хирлявий, блідий Саприка невпевнено хихикнув.

До червоної книжечки з національною британською фауною — левом та єдинорогом — дивний прикордонник поставився без будь-якого інтересу. Тицьнув помічникові зі словами:

— Шльопни. Гик.

Солдатик ставив на відкритій сторіночці штемпель, а офіцер тим часом уже заходився біля містера Калинкінса.

— Ага, — зловісно сказав протягом червонолиций. — Братня Латвія. — Морщачись, погортав сторіночки, одну для чогось продивився на світло. — А візка-то кирдик, змазана, — з явним задоволенням зазначив він. — Із такою тільки до Африки їздити. І дати до пуття не розбереш.

— Мені таку у вашому консульстві поставили! — захвилювався комерсант. — Не я ж штамп ставив! Пане старший лейтенант, це причіпки!

Старший лейтенант примружився:

— Причіпки, кажеш? А як ваші погранці наших громадян мурижать? Я щас зсаджу тебе до з'ясування, отоді будуть причіпки.

Містер Калинкінс ізблід і тремтливим голосом попросив:

— Не треба. Будь ласка.

Потримавши паузу, прикордонник кивнув:

— Ось так. Я вас навчу Росію поважать… Гик! Гаразд, шльопни йому, Саприка. — І велично вийшов у коридор, зачепивши плечем двері.

Солдатик заніс штемпель над паспортом, глянув скоса на калинкінську пачку «вінстона», що лежала на столику, й тихенько попросив:

— Сигареткою не пригостите?

Латиш, шипляче вилаявшись по-своєму, підштовхнув до простягнутої руки всю пачку.

Фандорін спостерігав за цією сценою в цілковитому заціпенінні, та потрясіння ще тільки розпочиналися.

Не минуло й хвилини, як двері знову од'їхали вбік (стукати тут, очевидно, не заведено), й до купе ввійшов чиновник митниці. На шиї в нього висіла кулькова ручка на шворці. Окинувши жвавим поглядом обох пасажирів, одразу підсів до громадянина Латвії.

— Наркотики? — задушевно спитав митник. — Героїнчик там, кокаїнчик?

— Які наркотики! — скрикнув бідолашний Калинкінс. — Я бізнесмен! У мене контракт із «Сирковбасімпексом»!

— А особистий огляд? — сказав на це чоловік у чорно-зеленій формі, обернувся до Ніколаса, довірливо повідомив: — У нас тут минулого тижня теж був один «бізнесмен». Пакетик з дурманом в очко сховав. Нічого, відшукали й там.

Латиш нервово глитнув, тицьнув митнику під столом щось шелестке.

— Ну, контракт так контракт, — зітхнув чиновник і — Фандоріну: — А ви у нас звідки будете?

І знову британський паспорт викликав куди менше інтересу, ніж латвійський.

— Gute Reise, — чомусь німецькою сказав митник, підводячись.

Огляд завершився.

Потяг заскреготів гальмами, вагон хитнувся і спинивсь. За вікном виднілася скупо освітлена платформа та станційна будівля в стилі удаваний ампір з вивіскою

Ось вона, російська земля!

Перше знайомство з представниками російської держави справило на магістра історії таке приголомшливе враження, що виникла нагальна потреба терміново перекусити.

Справа в тім, що Ніколас Фандорін спиртного не вживав зовсім, а їв дуже помірно, та й то лише фізіологічно коректні страви, тому знайомий більшості людей позив хильнути чарчину, щоб заспокоїтися, в нього зазвичай трансформувався в бажання з'їсти що-небудь позапланове й неправильне.

Пам'ятаючи попередження попутника про вагон-ресторан, Ніколас вирішив купити що-небудь у станційному буфеті — добре, що в розкладі значилося: потяг стоїть у Неворотинській цілих п'ятнадцять хвилин (очевидно, щоб висадити прикордонників, митників і затриманих порушників). Про всяк випадок портмоне з грошима, документами та кредитними картками Фандорін залишив у кейсі, а з собою взяв тільки декілька тисячорубльових папірців, передбачливо обміняних на ризькому вокзалі.

Провідник, який сидів на приступці, відсторонився, даючи пасажиру спуститись, і голосно позіхнув. Під цей неромантичний звук нащадок восьми поколінь російських Фандоріних ступив на рідну, вкриту асфальтом землю.

Подивився ліворуч, подивився праворуч.

Зліва висів вицвілий довгий транспарант із зображенням вусатого радянського солдата в пілотці та білими літерами:

Праворуч стояв невеликий гіпсовий Ленін у кашкеті з простягненою рукою. Ніколас здивувався, бо в газетах писали, що всі культові пам'ятники тоталітаризму давно знесено. Очевидно, тут так званий «червоний пояс», вирішив магістр і ввійшов до станційної зали.

Там пахло, як у давно забитому туалеті, а на лавах лежали і спали брудні, обірвані люди — треба гадати, сучасні клошари, котрих називають бомжами. Розглядати цих мальовничих челкашів Ніколас посоромився й пошвидше пройшов до скляної буфетної стойки.

Од нервового збудження тягло на щось особливо крамольне: хот-дог чи навіть гамбургер. Одначе на тарілках лежали тільки нерівні шматки білого хліба з жирною чорною ковбасою, закрученими догори скибками сиру й маленькими рибчинами, що позсихалися. Вигляд цих сандвічів примусив Фандоріна здригнутися. Він пошукав поглядом по прилавку і зрештою попрохав утомлену мутнооку продавщицю, що розглядала мух на стойці:

— Мені йогурт, будь ласка. З фруктами. Ні, краще два.

Буфетниця, не підводячи очей, кинула на прилавок дві ванночки «туті-фруті» (зазвичай Ніколас купував «данон» — обезжирений, без смакових додатків, але безумствувати так безумствувати), взяла дві тисячорублівки і замість здачі виклала три льодяники у бляклих папірцях.

— Але дозвольте, термін придатності цього продукту минув іще місяць тому, — сказав Фандорін, вивчивши маркування. — Цей йогурт їсти не можна.

Тут продавщиця нарешті поглянула на вередливого покупця і з ненавистю процідила:

— Ух, як же ви всі мене дістали. Валяй звідси, дядя Стьопа! Без тебе тоскно.

І так вона це щиро, переконливо сказала, що Ніколас забрав прострочений йогурт і розгублено попрямував до виходу.

Біля дверей хтось ухопив його за рукав.

— Ей, містер, вонна фак?

Фандорін вирішив, що йому почулося — навряд чи цей непривабливий бородатий суб'єкт, схожий на дідька із казки, міг усерйоз пропонувати йому свої сексуальні послуги.

— Тен бакс. Онлі тен бакс! До некст стейшн, — незнайомець показав на потяг, а потім кудись убік: — Тен бакс!

Виявляється, збоку, біля стіни, стояла дівчинка — руденька, веснянкувата, на вигляд ніяк не старша років тринадцяти. Вона байдуже поглянула на іноземця, покліпала очима з густо нафарбованими віями й видула з неприродно червоних губів бульку бабл-ґаму.

— Господи, та вона ж зовсім дитина! — вигукнув приголомшений Ніколас. — Скільки тобі років, дівчинко? Ти ходиш до школи? Як ти можеш? За десять доларів! Це жахливо!

Дівчинка шморгнула носом і дзвінко ляснула жувальною гумою, а сутенер штовхнув магістра у плече і сказав по-російськи:

— Дай больше, если ты такой добрый.

Фандорін кинувся геть із цього вертепу.

— Фак ю, містер! — крикнув услід бородатий.

О жах, потяг уже рушив, хоча належні п'ятнадцять хвилин іще не минули! Охоплений панічним страхом від самої лише думки про те, що може лишитися в цій кошмарній Неворотинській, Ніколас жбурнув йогурти в урну і щодуху кинувся наздоганяти вагон.

Ледве встиг скочити на приступку. Провідник у тамбурі курив із двома рослими молодиками в синьо-білих спортивних костюмах. Побіжно озирнувся на захеканого англійця, ніяких почуттів із приводу його благополучного повернення не висловив.

«Ні в які Кромешники не поїду, — думав Ніколас, крокуючи по коридору, — зісканую другу половинку заповіту, покопаюся у стовпцях Іноземного та Рейтарського приказів і назад, у Лондон. Три дні. Максимум — п'ять. Режим у Москві буде таким: готель — архів — готель».

Ні, історична Батьківщина Фандоріну зовсім не сподобалася. Цікаво, як вона може подобатися співакові Шевчуку?

Найгіршим було те, що в душі магістра заворушилося недобре передчуття, що підказувало: віднині й ту, колишню Росію він уже не зможе любити так самовіддано, як до цього. Ох, батьку, батьку, наймудріший із людей…

Торговець сметаною замкнувся в купе і впустив попутника не зразу, а коли все-таки відчинив, то демонстративно затулився глянсовим латвійським журналом.

Щоразу, коли Ніколас опинявся у скрутному становищі чи особливо кепському душевному стані, він складав лімерик. Деяке напруження думки, необхідне для цього тонкого заняття, в поєднанні з комічною безглуздістю результату сприяли релаксації та відновленню позитивного погляду на світ. Випробуваний спосіб допоміг і зараз — після екзерсису у віршописанні настрій і справді трохи поліпшився.

Тут хтось делікатно постукав у двері. Фандорін підвівся відсунути заскочку, а містер Калинкінс відклав журнал і нервово сказав російською:

— Через цепочку! Только через цепочку!

В утвореній щілині було зовсім темно, хоча ще декілька хвилин тому в коридорі горіло світло. Просто до лиця Ніколаса простяглася рука в чомусь синьому, з білою смужкою вздовж рукава, і в ніс ударив лоскітливий, смердючий струмінь.

Фандорін хотів було обуритися такому кричущому неподобству, але не зміг, тому що його раптом перестали тримати ноги.

Магістр історії осів на підлогу, припав скронею до одвірка, відчувши жорсткість металевого ребра, і втратив контакт із реальністю.

Реальність повернулася до задурманеного англійця теж через скроню, котра так нила й пульсувала, що Ніколас мимоволі вимушений був спершу похитати освинцевілою головою, а потім розплющити очі.

Іще хвилин п'ять пішло на те, щоб відновити перервану низку подій і усвідомити значення того, що сталося.

Містер Калинкінс лежав на своєму місці, закотивши білкуваті очі. З рота в нього стікала нитка слини, на грудях лежав випотрошений гаманець.

Ніколас опустився на коліна біля попутника, помацав шийну артерію — дякувати Богу, живий.

Ногою зачепився за щось тверде. Кейс! Його власний «самсонайт», що винувато роззявився на господаря.

Всередині порожньо. Ні ноутбука, ні телефону, ні портмоне, ні — що найжахливіше — конверта, де лежала трьохсотлітня фамільна реліквія. Жах, жах!

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним після відбуття зі станції Неворотинської ввечері 13 червня, на початку одинадцятої: