Розділ восьмий


На новій службі. Двір великого государя. Велика московська політика. Мріяти нікому не забороняється. Новий рік по-європейськи. Мерехтіння місяця на смужці сталі.


Нова служба виявилася проти попередньої незрівнянно клопіткішою та безсоннішою, але скаржитися було гріх.

По-перше, рота — чудо яка рота. Солдати всі муштровані, ситі, тверезої поведінки й чинного вигляду, кожен за службу тримається, а команди виконують так — можна голосу не підвищувати. Вже на другому тижні почав Корнеліус лайливі звороти через непотрібність забувати, сваритися на мушкетерів не було за що.

Казарма стояла за триста кроків од Матфеєвських палат, на вулиці Малоросійці. Чиста, світла, при власній кухні та арсеналі. Але командирові належало квартирувати не з ротою, а у двірському флігелі, близько від боярина.

Дім із багатьма службами розташовувався поблизу Покровки, у провулку, котрий на честь канцлера називався Артамонівським. Квартиру капітанові одвели простору, з дубовими європейськими меблями, з голландською піччю. Крім денщика, приставили слугувати ще холопа та дівку-прачку. Харчі належали від боярського столу: коли запросять, то у світлиці (Артамон Сергійович був у поведенції простим і нечванливим), а то приносили просто до кімнати.

На окрему згадку заслуговувала екіпіровка — такої у фон Дорна ніколи не було. Сріблена каска і кіраса з золотою насічкою; зелений парадний мундир із позументами та ще один, повсякденний, доброго англійського сукна. Чобіт чотири пари, з них одні лакові, дзеркального блиску. Ще від боярина в дар боброва шуба й шапка на зиму, півдюжини батистових сорочок, дві пари теплих підштаників. Коли Корнеліус вільного вечора вибирався в Німецьку слободу (жаль, нечасто вдавалося), то походжав між будинками справжнім франтом: новий капелюх зі страусовим пір'ям, з-під розгорнутої матфеєвської шуби видно камзол із шиттям, при боці шпага в нових золочених піхвах, в одній руці тростина з різьбленим набалдашником моржевої кістки, у другій — тонкої роботи табакерка. Із сорока рублів чом же себе не побалувати.

Видали капітанові казенного коня — несказанного красеня чистокровної текінської породи. Свого попереднього, іспанського, Корнеліус продав, хоча й жаль було. Можна було б і потримати на боярській конюшні — зерно не своє і догляд дармовий, та нічого коневі без діла боки наїдати. Продав вороного рейтарському майорові Люку Шарпантьєру — з вигодою, за тридцять два рублі з полтиною. Рейтар, хоч званням і літами був старший, розмовляв із фон Дорном шанобливо, заздрив. Коли дізнався, що той отримує по двадцять п'ять золотих пістолів на всьому готовому, жалібно лайнувся по-гасконськи: рейтари за мирного часу сиділи на половинному окладі.

Із грошима у Корнеліуса виходив повний порядок. Уперше в житті він почав одкладати, й багато. А чом би й не одкладати? Вина він не вживав — на Москві пити не можна, відразу зіп'єшся; в кості не грав — за це Іван Артамонович по голівці не погладить, та й ні з ким при нинішнім піднесенім становищі; на жінок не витрачався — хіба зрідка, на подарунок Стешці. Однак через велику зайнятість тепер бував у білошвейки рідше; та й потім, прибутку від неї було більше, ніж витрат: і пригостить, і сама обдарує. Нещодавно подарувала комір гіпюровий брюссельського мережання. Отак за два роки можна було на добрячий дім назбирати — у Штутттарті чи в Тюбінгені, з яблуневим садом і навіть власним ставком. Але де саме купити дім і коли — про це тепер думалось непевно. Корнеліус знав, що поїде з Росії неодмінно, та, звичайно, не майбутнього літа, а пізніше. Хто ж од свого щастя втікає?

Артамон Сергійович був щедрим. Другого тижня фондорнової служби зайшов до кордегардії і ну зброю перевіряти — чи утримується чисто, чи змащені мушкети і пістолі, чи наточені шпаги. Залишився задоволений. Капітана хвалив, пожалував пару соболів за десять рублів. Хіба погано?

Обов'язки в Корнеліуса були такі. Головний (це не говорилося, розумілося само собою) — охороняти самого боярина, його двір і сім'ю, ну а крім того, по черзі зі стрільцями Стременного приказу і списниками князя Милославського мушкетери тримали караули в Кремлі. Іноді фон Дорну як черговому офіцерові випадало стояти при дверях на царських бенкетах і посольських прийомах. У сяючій кірасі, з оголеною шпагою в руці він стовбичив там нерухомим істуканом — нібито й оком не поведе, а сам бачив і примічав багато чого. Тішило, що в усій величезній залі зброя у нього лише, якщо не брати до уваги государевих охоронців-ринд із церемоніальними срібними сокирками. Навіть у іноземних послів при вході до палацу відбирали шпаги, про придворних нема чого й казати. За появу перед світлі государеві очі при шаблі або хоча б кинджалі — смертна кара, без полегкості. Усім, виходить, не можна, а капітану фон Дорну можна й навіть треба. От яке йому (а вірніше Артамону Сергійовичу) довір'я.

Упродовж перших двох місяців нової служби надивився Корнеліус і на город-Кремль, і на придворні звичаї, і на самого Государя Царя Великого Князя Всія Русі Самодержця.

Кремль — замок великий, з потрійною стіною і глибоким ровом, а на випадок облоги — взяти його буде неважко. Фортеця вся стародавньої побудови, цегляна, земляних валів немає зовсім. Якщо вчинити правильну канонаду із сучасних гармат, од стін урізнобіч полетять осколки, калічачи й убиваючи захисників. І вежі з дзвіницями занадто високі: збити таке лихо прицільним гарматним залпом — півцитаделі завалить.

Всередині Кремль нагадував не монаршу резиденцію, а якийсь мурашник. Безглузде й безладне нагромадження дерев'яних і кам'яних будівель, сполучених між собою відкритими й закритими галереями. Хороми здебільшого ветхі, перехняблені. Над дахами стирчать башточки, маківки, крендельки, флюгери — тільки вся ця краса до першої великої пожежі. Одна запалювальна бомба з польської або шведської мортири — і перетвориться царська твердиня на купу головешок.

У караулі найліпше було стояти на узвозі з Кремлівського пагорба, де розбито Верхній та Нижній сади, а в них ставки та оранжереї з рідкісними фруктами — навіть узимку родить винна ягода, лимони, полуниці. Там, удалині від бояр та дворян, Корнеліус декілька разів бачив і самого царя. Його величність любив прогулюватися між сих райських кущ — зірве з гілки помаранчу або сливу, надкусить, викине.

Herr Zaar und Grossfurst aller Russer Selbsterhдlter Alexei Mikhailowitz, прозваний росіянами Тишайшим, був рум'яним, блакитнооким, із круглою темно-рудою бородою. Гладке тіло носив тяжко, ходив перевальцем на слабких, пухлих ногах. В оранжереї його величність походжав веселий, усмішливий, мугикав під ніс чи то духовні гімни, чи то щось більш легковажне. Уперше, підглядаючи крізь товсте скло в дрібному переплетенні, Корнеліус тільки чудувався — так мало цей добродушний товстун був схожим на кам'яного ідола, що приймав у Грановитій палаті чужоземних послів. На аудієнції цар сидів непорушною золотою лялькою, навіть очима не поводив. Нібито й не живий зовсім, а якась алегорична персона, що уособлює громіздкість і незграбність Третього Риму.

А між тим, як швидко зрозумів фон Дорн, його царська величність був хоч і громіздким, але дуже навіть поворотким і ласим до всіляких утіх. Молода цариця Наталія, вихованка і своячка Артамона Сергійовича, полюбляла веселощі та різні кунштюки, а чоловік в усьому їй потурав. Неосяжна держава жила пісно й нудно, музики не слухала, театрів не відала, а в царських покоях був і свій оркестр, і балет, і «сміхотворне дійство» зі скоморохами, і лицедійська трупа. Ото вже воістину — guod licet Jovi[10]. У заборонені шахи Олексій Михайлович воював мало не щодня, для чого тримав спеціального вченого блазня Валтасара — той один не боявся великого государя обігравати, хоча й бував за таке зухвальство битий клітчастою дошкою по тім'ячку. Щоправда, бив цар через задишливість неміцно, а жалів побитого сильно — і нагороджував, і жалував, так що Валтасар нічого не втрачав.

У внутрішніх царських покоях чудово виспівували солодкоголосі птахи, багатобарвні папуги кричали із кліток — хто божественне, а хто образливе. Незвиклі, хто нагору вперше потрапляв, бувало, лякалися мало не до смерті. Як вигукне чубатий червоноволий Каролус: «Голову з пліч!» — так людина за груди зліва і вхопиться.

Іще в тронній залі, поблизу царського місця, стояли два механічні леви — мідні, з кудлатими гривами з овечої шерсті. Якщо в особливій комірчині важіль повернути, леви роззявляли зубаті пащі, зиркали страшними очима і утробно рикали. Теж багатьох, хто й без того перебував у благоговінні й трепеті перед височайшими очима, острах брав. А государ радів, ляпав себе по боках, і бояри багато сміялись.

У гарному настрої полюбляв Олексій Михайлович жарти й зовсім прості. Якось на великому бенкеті Корнеліус спостерігав, як цар і великий князь підкликав до себе обер-камергера (себто «постільника») князя Скарятинського, нібито для особливої милості —власноручно напоїти з кубка, а сам навмисно проніс вино повз витягнуті рурочкою боярські вуста і ну лити рейнське вельможі на лисину і за комір. Зволив сміятися дрібним масним сміхом, і обер-камергер теж був радий царевим веселощам, підхихикував і дякував, а інші заздрили.

Одного разу, перевіряючи караул на даху царського терема, де був зимовий сад і ставок, Корнеліус бачив, як цар у європейськім одязі — камзолі й панчохах — лежав на лаві, поклавши голову на коліна цариці, а її величність ловила бліх у густому волоссі самодержця. Капітан подивувався не самій ловлі бліх — справа звична, на двірських бенкетах усі почухувались, і Олексій Михайлович не ледачіше за інших (один лиш капітан двірських мушкетерів, завдяки заповітній коробочці під пахвою, стояв нерухомо) — подивувався європейському одягу. Коли розповів про це матфеєвському мажордомові Івану Артамоновичу, той повідав, що цар Олексій змалечку звичний до німецького одягу — вихователь боярин Морозов привчив. Російської одежі, важкої і незручної, государ не любить, але носить з обов'язку, як належить православному монархові. У домашності ж, без чужих очей, дає собі волю. А п'ять літ тому, коли залицявся до майбутньої цариці, то й бороду поголив, аби Наталії Кирилівні догодити. Потім, щоправда, знову відростив — до того ж із богобоязливості.

Од тієї ж таки богобоязливості государ у всі пости — а їх на Русі безліч — по понеділках, середах і п'ятницях їжі в рот не бере, в церкві стоїть по шість годин на день, кладучи до півтори тисяч земних поклонів. До цариці ж, хоч і кохає її без міри, входить в опочивальню раз на три місяці, й цією благочестивою цнотою всі росіяни дуже пишаються, тим паче що, незважаючи на здержливість, чад Олексій Михайлович народив чимало: у його величності троє синів і шестеро дочок, а ще шістьох принців та принцес Господь прибрав у дитинстві та отроцтві.

Із царських дітей Корнеліусу найдужче подобалася вісімнадцятилітня Софія Олексіївна. Була вона не такою, як інші царівни, що потай, крізь дверну щілину чи з-за ґрат підглядали за бенкетами та прийомами, а сміливою, з допитливим і ясним поглядом, і на розмову прямою, не сором'язливою. Перевіряючи караули навколо Кам'яного терема, де світлички царівен, капітан бачив не раз, як Софія стоїть біля вікна й дивиться не в землю, як годиться російській добре вихованій дівиці, а вгору, в небо, і щоки в неї в рожевих плямах, і погляд затуманілий. Бачив її і в саду, з книгою, що й поготів було дивним. А якось, коли фон Дорн чергував у галереї Потішного палацу, принцеса раптом підійшла й заговорила французькою — запитала, чи він чув про комедії паризького автора Молієра і чи може добути для неї в Німецькій слободі хоча б якесь із його писань. Корнеліус про Молієра нічого не знав, але обіцявся запитати у книгарні Бромеліуса — і виконав прохання її високості, приніс п'єсу під назвою «George Dandin, ou le mari confondu», ніяковіючи за фривольний зміст. Отримав у нагороду перстень з яхонтом, разів у десять дорожчий за книжку.

Була б Софія хоч трохи миловиднішою, певно, переповнився б неможливими мріями, але, по-перше, на ту пору йому вже було про кого нездійсненно мріяти, а по-друге, царівна була собою негарна: костиста, важка підборіддям, із землистою шкірою. Та навіщо царській дочці краса? Все одно — в монастир. Російських принцес за чужоземних государів не віддають, аби не поганити православ'я; за своїх вельмож теж — негоже царській дочці з холопом на перину лягати.

Жила б Софія в Англії, могла стати б великою монархинею, не гірше рудої Єлизавети. А так трон дістанеться хирлявому Федору Олексійовичу або його недоумкуватому братові Івану. Обидва мляві, слабі, ні на що не придатні. Мав цар іще одного сина, маленького Петра Олексійовича, від нової цариці Наталії, але до трону хлоп'яткові за старшими братами було далеко. Петро якраз і жвавий і спритний — завжди за ним няньки і мамки по всьому палацу ганяються. Одного разу, бешкетник, усівся на підлогу біля Корнеліуса і ну з ботфорта шпорне коліщатко відкручувати. Сопів, старався — ніяк не втихомириться. Коли капітан на нього потихеньку шикнув, принц підвів круглі зухвалі оченята, завертів коліщатко іще старанніше. А відкрутить — непорядок, порушення мундира. Тоді фон Дорн подивився навсібіч (близько нікого не було), та й дав щигля по кучерявій потилиці: не бешкетуй. Царевич, хоча і трьох літ усього, а нічого, не розревівся. Витер носа парчевим рукавом, запитливо подивився на великого дядька у сяючім залізі та й, слава Богу, відстав — побіг собі геть, на наришкінську половину.

Під той час Корнеліус устиг уже розібратись у великій московській політиці і знав, що боротьбу за вплив на слабовольного Олексія Михайловича ведуть дві придворні партії: родичі та прибічники попередньої цариці, що походила з роду князів Милославських, та прихильники нової государині Наталії Наришкіної.

Нині гору брали Наришкіни, на чолі яких стояв канцлер Матфеєв. Фортуна Артамона Сергійовича була сильною, а стояла на трьох стовпах. Перший, найміцніший — цариця Наталія, котру виховано в матфеєвськім домі, безмежно шанує боярина, батечком називає. Другий стовп — давня дружба Артамона Сергійовича з царем. Вони разом виросли, були товаришами по навчанню та іграх. А третій стовп — державні таланти міністра. Але ця підпора з усіх найхисткіша, бо цар Олексій розумом невеликий і цінує більше не тих, хто справу робить, а хто вміє його величність потішити. І тут уже Матфеєву не угнатися за придворними лизоблюдами, такими як обер-маршал Хитрово чи князь Іван Милославський. Головна ж надія Милославських на племінника, кронпринца Федора Олексійовича — от підніметься він на престол, тоді й настане їхній час, а Матфеєв з Наришкіними наплачуться.

Ну та цар іще не старий і, швидше за все, переживе слабого Федора так само, як пережив попереднього цісаревича Олексія Молодшого. Жаль було тільки, що жвава розумом принцеса Софія з іншого табору — Матфеєву і, значить, капітану фон Дорну врагиня.

Найдивнішим у цьому протистоянні було те, що Іван Милославський і боярин Матфеєв мешкали в одному і тому самому Артамонівськім провулку, ніби поділеному незримою межею на дві ворогуючі сторони. У Артамона Сергійовича одна лейб-гвардійська рота — мушкетери, у Милославського друга — списники. І ті і ці ставлять упоперек провулку ґрати і караули, сваряться між собою, трапляється, що й поб'ються. Та поєдинки і кровопролиття суворо заборонені, за це з фон Дорна і з капітана списників добряче спитають. Государ смертовбивства між своїми гвардійцями не терпить. Тут, коли що, голови полетять, та й самим Іванові Михайловичу з Артамоном Сергійовичем не минути лиха. Тому від кровопролиття сусіди утримувались, але стежили один за одним пильно, побоюючись каверз, а найбільше шпигунства та зради.

Тепер Корнеліусу було зрозуміло, перед ким завинив його попередник капітан Митько Веберов, бачений кимось із матфеєвських лазутчиків у князя Милославського.


* * *

На караули в Кремль треба було заступати через три дні на четвертий, решту ж часу мушкетери перебували при особі та дворі Артамона Сергійовича. Стерегли його простору садибу, супроводжували боярина в роз'їздах — не всі, звичайно, а вибраний десяток, та ротний командир неодмінно.

Згодом, придивившись до капітана, Матфеєв почав його використовувати не лише для охорони, а ще й для інших доручень, які потроху ставали все хитрішими й довіренішими. Тепер Корнеліус усе частіше полишав роту на свого помічника, поручика Мирона Собакіна, сам же то був товмачем для Артамона Сергійовича, то скакав з наказами в солдатські полки, то чинно, в кареті четвериком, віз послання до іноземних резидентів. Мабуть, був він тепер не просто начальником боярської варти, а справжнісіньким ад'ютантом.

Перший царський радник був до влади та справи жадібним, забрав під себе мало не десяток приказів; і все йому, невситимому, здавалося мало. І Посольський приказ, московське міністерство закордонних справ, його, і військове міністерство, і Малоросійський приказ, і різні намісництва. Тихого відомства — Аптекарського приказу — й того Матфеєв нікому не віддавав, тримав при собі, тому що був великим цінувальником ученості, й навіть у московитів мав славу чорнокнижника. Найліпшу кімнату в палаці боярина займала бібліотека — величезна, томів на триста. Російських книг там було небагато (та й звідкіля б їм, багатьом, узятися — друкували на Москві мало), все більше польські, німецькі, латинські.

Корнеліус до читання звички не мав і до бібліотеки заходив більше заради карт, розвішаних по стінах. Розглядав різні шляхи до польського та шведського кордонів — не те щоб збирався негайно, завтра ж, податися навтіки, а так, на майбутнє. Фортуна, як відомо, особа мінлива. Сьогодні ходиш у шовках і приголублений владою, а завтра не довелось би брати ноги на плечі.

Поки що з усіх сил намагався догодити бояринові, в собі не розчарувати. Всі доручення виконував якнайретельніше, але так, аби не перестаратись — Артамон Сергійович показної ретельності не поважав. Що тобі звелено, те і зроби, не стелися шовком під ноги. Судячи з того, що фон Дорна почали запрошувати до столу частіше, навіть і при гостях, боярин був своїм ад'ютантом задоволений. Корнеліус велику почесть цінував, тримався у вітальні непомітно: сідав скраю, ближче до дверей, рота не роззявляв, люльку, борони Боже, першим не закурював.

Дім у Матфеєва був напрочуд розкішний, іншого такого на Москві немає. І оздобленням, і звичаєм на царський палац ніяк схожим не був.

У государевих теремах розцяцьковані, у квітах і травах, стелі, лави вкриті оксамитом, посуд на бенкетах подають із чистого срібла, та на підлозі грязюка й недоїдки, в покоях темно, сморід од часнику та бояр, які пріють під шубами.

Зате палати в Артамонівськім провулку світлі й чисті. Просторий двір викладено різнобарвними плитами, дах сяє міддю, на гребені — флюгер у вигляді лицаря. Всередині ще розкішніш. Стіни не голі, як у Кремлі, а оббиті позолоченою шкірою з тисненням. Всюди гобелени та гравюри, парсуни європейських монархів упереміж із білотілими Венерами і наядами. Меблі не московські — лави та сундуки, а справжні: шпалерні та парчеві крісла, різьблені шафи, у столовій залі венеціанські стільці з високими спинками, в кабінеті господаря — величезний глобус, увесь у тритонах і морських чудовиськах.

Порядкував у домі Іван Артамонович, хрещений арап, якого двадцять літ тому подарували боярину запорізькі козаки — відбили з обозу у турецького паші. За довгі роки мандрів і пригод чорний чоловік набачився всякого. Дивуватися й боятись розучився зовсім, а от людей бачив наскрізь, тому багато хто в домі його боявся. Погляне своїми чорними очищами, губи товсті ледь підбере, і вже все йому про тебе відомо: чим завинив, про що думаєш, якому богові молишся. Сам тихий, некрикливий, до читання охочий. Іще мав особливу забаву — йому приганяли необ'їжджених жеребців із татарського табуна, що за Митним пустирем, і арап їх у садибному дворі обламував. Накине аркан — легко, з першої спроби, — а потім по годині, по дві ганяє колами. Жеребець хропе, дибиться, копитами січе, глипає скоса на мучителя скаженими очима, та Іван Артамонович ніби цвяхом до місця прибитий, не ворухнеться, тільки скалить свої розпрекрасні зуби, й очі в нього такі ж білкуваті, як у жеребця.

Бояринові арап був відданим по-яструбиному — без страху, до могили. Знав усі його таємниці й навіть далекі помисли. Коли б не чорнота, давно сидіти б Іванові начальником у поважному приказі, а то й перебувати при Матфеєві віце-канцлером (себто — думним дяком), але дворецький на скромне своє становище не ремствував і на долю за своє арапство не ображався, йому досить було й того, що велике матфеєвське господарство утримувалося в цілковитому порядку, на заздрість і для науки всім, хто потрапляв до білокам'яних хоромів.

Таких щасливців, щоправда, було небагато, тому що Артамон Сергійович гостей добирав прискіпливо. Потрапити до нього на «четвергові сидіння», котрі Корнеліус для себе охрестив журфіксами, вважалося великою честю, що діставалася тільки вибраним. Давніше запросто заглядав сюди й сам цар. Слухав клавікорди, розглядав картинки в заморських книгах, витріщався на жінок і дівиць — в домі у Матфеєва дам, на європейський манір, випускали до столу, і тримались вони не за російським етикетом (очі вниз, і боронь Боже розтулити рота чи всміхнутись), а вільно. Дружина Артамона Сергійовича була шотландкою, уроджена Гамільтон, домострою та старомосковських звичаїв у себе не визнавала. Своячок і хрещениць, свіжих і гострооких, в домі у Матфеєва було чимало, і одну з них, Наталію Наришкіну, государ-удівець забажав собі в цариці.

Про людське око влаштували розглядини стародавнім чином: навезли до палацу дівок із хороших родів, розіклали по троє в постелі — щоб лежали сумирно, ніби сплять, та очей на государя розплющувати не сміли. Олексій Михайлович для годиться походив по опочивальнях, подивився на буцімто сплячих красунь і вибрав серед них не кого-небудь, а матфеєвську вихованку — вона ж бо знала, що вибере, й лежала без трепету, підглядала крізь густі вії.

Після одруження цар на четвергах бувати перестав, але й без нього журфікси своєї принади не втратили — тільки зробилися жвавішими, вільнішими, та й веселішими. Тут пригощали вишукано, без московської обжерливості, напували не доп'яну, як у Кремлі, а помірно, французькими, німецькими та італійськими винами. Посуд із кожної переміни страв подавали новий, не звалювали в одну і ту ж тарілку. В царському палаці іншу миску раз на рік помиють, і то багато, а тут хоч видивляйся в неї, ніби в дзеркало, — сяє вся. Біля кожного прибору (не тільки ложку подавали, а ще й виделку, до м'яса ніж) клали лляну серветку — щоб руки витирати елегантним манером, не об одежу й не об волосся. На царському прийомі Корнеліус одного разу бачив, як камергер Микитка Соковнін, нагнувшись, нишком висякався в парчевий царський обрус, за що пильним церемоніймейстером Михайлом Щербатовим був негайно вигнаний із лайкою та ляпасами. В Артамона Сергійовича подібну варварську сцену і уявити собі було неможливо.

Тут розмовляли пристойно, без крику. Не вихвалялися дідівством, сороміцьких розмов не вели, старими кривдами не рахувались. Говорили про філософію та політику, про європейські й турецькі новини, з жінками — про звичаї версальського та сентджеймського дворів.

Артамон Сергійович був уже зовсім старий, літ п'ятдесяти, а його дружина Євдокія Григорівна з дітородної пори ще не вийшла, приносила чоловікові приплід мало не щороку. Щоправда, через злий московський клімат діти довго не жили, помирали в ранньому віці — от і зараз, при Корнеліусі, господиня ходила в чорному по однорічному синочкові, що помер на Покрову, Але двох чад Господь Матфеєвим усе ж сохранив, змилостивився — сина й дочку.

Маленький Андрій Артамонович у свої десять літ був уже царевим стольником, вмів не тільки грамоти, але ще й по-французьки, по-німецьки, по-англійськи. На четвергових сидіннях читав латинських віршів, і гості йому пристойно, на західний манір, плескали в долоні. Видно було, що із хлоп'яка будуть люди.

Одначе куди більше Корнеліуса цікавила канцлерова дочка, Олександра Артамонівна, по-домашньому Саша. Тендітна, біленька, кругловида, з тонким кирпатим носом, з довгастими сірими очима, вона здавалася фон Дорну залітною птахою, що потрапила до варварської Московії з примхи недоброго вітру: підхопив ніжну істоту, заніс її за тридев'ять земель та й кинув посеред чужих, диких хащів. Таких витончених панночок Корнеліус бачив у Гамбурзі, Амстердамі та Парижі, а в Москві зустріти не сподівався, від чого Олександра Артамонівна здалася йому вдвічі, втричі прекраснішою.

Щік вона, всупереч туземному звичаю, не рум'янила, брів не чорнила, та все одно (а може, навпаки, саме через це) була на диво свіжою та привабливою. Одного разу вийшла до гостей у французькій сукні, з корсажем і відкритими, сліпучими плечима — так чоловіки всі замовкли, очима закліпали, а Корнеліус, який розкурював люльку, від сердечного струсу весь тютюн розсипав.

По тому, вночі, довго ходив туди-сюди по своїй світлиці та, щоб утішитися, згадував колишні любовні перемоги. Сашенька, Олександра Артамонівна для капітана фон Дорна була досяжною не більш, ніж сяюча на небі зірка. Уявити, і то страшно.

Усе ж наступного ранку, дожидаючи, поки Артамон Сергійович вийде з кабінету (боярин готував пам'ятну цидулу для українського гетьмана і, видно, засів надовго), Корнеліус розпочав диверсію — ні для чого такого, просто нестерпним здалося, що Сашенька його зовсім не помічає, дивиться крізь нього, а якщо випадково зустрінеться поглядом і всміхнеться, то неуважливо, без смислу, ніби псу дворовому, що хвостом повиляв.

Сидів у головній гостьовій залі, де сполучалися переходи з усіх покоїв і де неодмінно рано чи пізно мала з'явитися боярська дочка — може, зі світлички у двір піде, або до матінки, або в бібліотеку, або ще куди.

Капітан причепив свій найкращий мереживний комір, у вухо засилив золоту сережку, ворону перуку власноручно розчесав попишніше, пустив двома хвилями по плечах. На сусіднім стільці лежав капелюх зі страусовими перами, чорним і білим. Під тулією був захований заповітний будильник.

Напередодні Корнеліус перевірив, чи працює механізм. Слава Богу, працював — гамбурзькі майстри свою справу знали. Сховані всередині дзвіночки коли треба починали сріблясто відклацувати веселу пісеньку «Здрастуй, Божий день новий», — щоб людина прокидалася в доброму настрої, з усмішкою на вустах.

Діждався. За спадкоємним фондорнівським везінням, Олександра Артамонівна була сама. У руці тримала малу грифельну дошку та рахівницю з кісточками, на яких купці рахують, — не інакше, йшла до Андрія Артамоновича, навчатися разом з братом арифметики (і навіщо тільки високородній дівиці та низька наука?).

Корнеліус не обертаючись — ніби й не бачить — натис під капелюхом важілець бою і відразу руку прибрав, на коліно поклав. Сам сидить, скоса по відображенню в дзеркалі за Сашенькою стежить.

Та йшла собі, стукаючи каблучками по дубовому паркету, та раптом завмерла: звідки не візьмись полилися чарівні переливчасті звуки — приглушено, ніби з-під землі чи, навпаки, з надземних сфер. А фон Дорн сидить, ніби й не чує нічого, тільки мізинець руки, покладеної на ефес, відстовбурчив, аби промінь на персні пограв.

— Капітане… Як тебе… Корнію! — пошепки покликала Сашенька.

Тут Корнеліус, звичайно, схопився, повернувся, поклонився щонайчемніше перукою ледве не до підлоги.

— Так, ваше сяяння? (Це він переклав Durchlaucht[11].)

— Чуєш? — боярська дочка боязко піднесла рожевий пальчик, вії так і затріпотіли. — Чуєш?

Фон Дорн наморщив лоба, ніби прислухаючись. Розгублено розвів руками.

— Коняка кричить? Це Зюлейка, гнідий кобил Іван Артамонович. У неї буде дитя.

— Та не кобила! — досадливо махнула Сашенька. — Ось, ось! Музика райська!

Погляд, звернений на Корнеліуса, був одночасно зляканим і в той же час сповненим надії на чудо.

Капітан проговорив завчену фразу — красиву і без єдиної помилки:

— Я людина проста і грішна, мені не дано чути райську музику. Це можуть лише небесні створіння.

І знову поклонився — шанобливо, без зухвалої галантності.

Боярська дочка, схиливши голівку, послухала бій іще трішки, потім раптом швидко підбігла до стільця і прибрала капелюха.

— Це що? Табакерка з музикою? Та ти, Корнію, жартівник!

Схопила будильник і дзвінко, не гірше срібних дзвіночків, розсміялась.

— Який красивий! А навіщо цифри? І небесні знаки?

Корнеліус смиренно розповів про улаштування будильника і з поклоном сказав:

— Дозфолте, ваше сяяння, подарувати вам цей скромний подарунок.

Сказав — і серце стислося, все-таки жаль було батькового будильника.

Та все влаштувалося щонайліпше. Будильник Олександра Артамонівна в дар не прийняла, на жарт не розсердилась і з того дня почала фон Дорна вирізняти. Всміхалася вже зі смислом, як другові. Коли їхала кататися в санному візку, веліла скакати слідом». А одного разу, на прогулянці в Сокольниках, попрохала навчити пальбі з пістоля. Коли боярська дочка двома ручками взяла рукоять, а Корнеліус почав наводити дуло, її розрум'янена від холоду щока опинилася зовсім близько, і від цього з капітаном приключився конфуз — промазав з десяти кроків по товстому стовбуру. Сама ж Сашенька його і втішала.

Людина не владна над своїми фантазіями. І почали фон Дорну маритися видіння одне нездійсненніше за інше. Мріяти ж нікому не забороняється.

Скажімо, загорівся чудовий кам'яний палац, зусібіч полум'я, холопи від жару розбіглися. Корнеліус влітає в охоплену димом світличку, підхоплює ослаблу Сашеньку на руки, виносить назовні, й вона в подяку цілує його в обпалені вуса. Заради такого впору було самому палати запалити. У Москві що не день десь горить, ніхто й не здивується…

Або, ще краще, врятувати самого Артамона Сергійовича від замаху чи якої-небудь іншої смертної небезпеки, а в нагороду боярин, мов у казці, скаже: «Одружуйся, хоробрий і вірний лицарю Корнійку, з моєю єдиною дочкою». Звичайно, капітан фон Дорн за матфеєвськими мірками голодранець і знатності невеликої, але ж і сам екселенц не з Рюриковичів, простий дворянський син. Вороги за очі лають його худопахолком. А щодо різниці у вірі, то заради Сашеньки й перехреститись би можна. Бог простить, бо Він за любов багато чого прощає.

Коли фантазії заходили так далеко, Корнеліусу ставало соромно і страшно, бо тут уже пахло згубою християнської душі. А головне — грішив помислами він марно, без усякого резону, тому що в Олександри Артамонівни жених уже намітився, і щонайзавидніший. Василь Васильович Галицький: багатий, розумний, освічений, собою писаний красень. Галицькі — перша серед найвельможніших фамілій, котрі віками становили саму підпору престолові. На четвергах Галицький бував завжди, жодного не пропускав. Сидів на почесному місці, поряд з господарем, але щоразу повертав стільця так, аби й Олександру Артамонівну бачити.

Покручуючи пещеного пшеничного вуса (бороду голив), князь розумно тлумачив і про державу, і про торгівлю, і про військову справу. З усього, він виходив цілковитим матфеєвським однодумцем, так що Артамон Сергійович лише схвально підтакував. З іноземними гостями Галицький говорив по-латині й по-французьки — ті теж захоплювалися блискучим співбесідником. Як не видивлявся Корнеліус, прискіпатись у Василеві Васильовичі було ні до чого, переважав він мушкетерського капітана абсолютно з усіх поглядів.

Та за саму красу тонкого, породистого, у профіль дещо хижуватого лиця князя б покохала будь-яка королева. Коли, закинувши кучеряву голову, Галицький поглядав на Сашеньку і переможно грав бровами, у фон Дорна починали німіти вилиці. А якщо боярська дочка рожевіла і опускала ясні очі, Корнеліус виходив за двері і там, у коридорі, відводив душу — уявляв собі, як б'ється з князем на шпагах, встромляє йому в живіт, по саму рукоять, іспанську сталь, і в улюбленця Фортуни від останнього здивування лізуть із орбіт красиві сині очі. к Ну чому світ влаштований так несправедливо?


* * *

Розмірений перебіг служби і життя для капітана фон Дорна закінчився в ніч на 1 січня 1676 року від Різдва Господнього, а за російським літочисленням 5184-го. В Артамона Сергійовича святкували Новий рік по-європейськи, а не 1 вересня, як було заведено в Московії. Зібралися гості — здебільшого завсідні, матфеєвського вибраного кола, і декілька нових.

Із звичайних були князь Галицький — обурливо прекрасний у польському біло-золотому кунтуші; знайомий Корнеліусу ще по слободі пастор Грегорі, улаштовувач царського театру, ввесь жовтий од хворої печінки; усмішливий, схожий на ситого кота камергер Лихачов; стрілецький генерал князь Долгорукий, бойовий товариш Артамона Сергійовича; учений хорват із важким для вимови прізвищем — усе zch та tsch, і ще деякі особи.

Найважливішим гостем нині був високопреосвященний Таїсій, митрополит Антіохійський. Цей вельми вчений грек, у минулому падуанський доктор богослів'я і католицький вікарій, перейшов у православ'я і досяг найвищих церковних ступенів. Усі знали, що государ його шанує, а в божественних справах слухається більше, ніж раніше слухався скинутого патріарха Никона.

Митрополита Корнеліус у палаці бачив часто, та і в Матфеєва він з'являвся не вперше. Тільки в царському теремі Таїсій сидів пишний, величний, у золотій ризі та митрі, суціль розшитій перлами та алмазами, з пастирським посохом, а до Артамона Сергійовича з'являвся попросту, в м'якій шерстяній рясі, й тримався доступно, усмішливо. Говорити з ним можна було про що завгодно, хоч про політику, хоч про язичницьких богів античності, але найдужче Таїсій жвавішав, коли мова заходила про книги. Його карі очі загорялися азартними вогниками, руки самі тяглися теребити шовковисту сиву бороду, на щоках проступав дрібний старечий рум'янець.

Одначе була в Корнеліуса з високопреосвященним одна розмова, після котрої капітан засумнівався — чи такий уже простий та святий Таїсій. Якось у царському теремі митрополит підійшов до фон Дорна, що перевіряв пости, лагідно з ним привітався й завів бесіду: якої, мовляв, віри і як обходиться без сповіді та причастя. Коли Корнеліус відповів, що обходиться погано і задовольняється самою лише молитвою, Таїсій, подивившись на всі боки, перейшов на шепіт. «Без сповіді ж християнину не можна, гріх, — сказав. — Ти ось що, сину мій, ти на сповідь до мене приходь. Я хоч і прийняв православ'я, та від католицької віри не відрікся — тому що Спаситель єдиний, хоч по-латинськи йому молись, хоч по-слов'янськи. І Святійший Престол мене від матері-церкви не відлучав, священицького звання не позбавляв. Можу і сповідати, і гріхи відпускати. Прийдеш?» Спокуса полегшити душу була великою, але й сумнів брав. Як це можна — заразом бути і католиком, і православним? За запрошення фон Дорн подякував, обіцяв прийти. Але не пішов, а грек, хоч потім і бачилися багаторазово, не наполягав.

При Таїсії завжди був ближнім келійник, чорнобородий, мовчазний, зі страшним кістлявим обличчям. Напевно, теж грек або левантинець. Звали його Йосифом. Про нього балакали, що він лютий вірою, носить під рясою залізні вериги і всіляко умертвляє плоть — ночами, аби позбутися нестерпних спокус, точить собі зуби терпугом, лише через таке неможливе страждання й пересилює себе. Вериг Корнеліус не бачив, зате гострі, майже трикутні зуби помітив і пройнявся повагою. Видно було, що Йосиф і справді людина свята.

Нових гостей нині було двоє. Одного, вченого лікаря і фармацевта Адама Вальзера, привів підручний боярина по Аптекарському приказу дяк Голосов. Гер Вальзер Корнеліусу сподобався — тихий, сивенький, із м'якою усмішкою й добрими блакитними оченятами, котрі з цікавістю позирали на світ із-за великих олов'яних окулярів. У сінях аптекаря дожидали двоє кремезних холопів з міцними дубцями та слюдяними ліхтарями на довгих палицях. Із цієї обачності можна було зробити висновок, що Вальзер на Москві людина не нова, добре знає, як оберігатися в нічний час. Хто з дому затемна виходив сам-один, та без свого світла, тому в цьому розбійному місті далеко було не зайти — або таті нічні роздягнуть, або вуличні сторожі, бачачи одинця, не встоять проти спокуси. Голосов і Вальзер з'явилися раніше за всіх. Аптекар збентежився просторою вітальнею, несміливо попрохав дозволу оглянути бібліотеку господаря й довго не показував звідти носа.

Зате другий із нових людей, дяк Посольського приказу Афанасій Лебедєв, який щойно повернувся з Європи, відразу заволодів загальною увагою — почав розповідати останні французькі вісті про короля Людовіка та його метрес. Увесь освічений світ, виявляється, нині обговорював велику новину: становище прекрасної маркізи Монтеспан похитнулося. Найпікантнішим було те, що серце його величності у блискучої фаворитки викрала не яка-небудь юна красуня, а літня вихователька бастардів, прижитих маркізою від Короля-Сонця. Оця мадам Ментенон вельми благочестива, розповідав дяк, скромна, має від роду сорок літ і звабила версальського монарха не пишними принадами, а розумом і високою моральністю.

— Се означає, що король Людовік у постільних баталіях зовсім виснажився й тепер бажає від жінок не палкості, а лише спокою, — весело сказав князь Василь Васильович. — Він нині як півень, що курочок не топче, а лише кукуріче. Такому когуту одна дорога — в суп.

Сказано було не тільки дотепно, але й політично тонко — серед гостей французьких доброзичливців не було, й жарт зустріли дружним сміхом. Потім заговорили хто про що, а фон Дорн іще довго терзався тим, як усміхнулася Сашенька князевій непристойності. Втіхою було одне: зуби у Галицького, як у більшості московитів, негарні — коли сміявся, видно, що жовті й кривуваті. Піймавши погляд Олександри Артамонівни, капітан широко всміхнувся — хай порівняє і оцінить. Боярська дочка теж усміхнулась. Чи оцінила білизну та рівність зубів, було неясно.

Коли слуги задзвеніли сріблом, виносячи блюда з частуванням, із бібліотеки виглянув Адам Вальзер. Принюхався до аромату печива, пряного м'яса, димленої білорибиці й раптом перемінився на обличчі. Очі гера Вальзера злякано заморгали, рожеві щічки зблідли. Корнеліус подивувався такому метаморфозису й прослідкував за напрямком погляду аптекаря. Виявилося, що Вальзер дивиться на митрополита Антіохійського, та й грек теж позирає на тихого чоловічка, до того ж із явним невдоволенням.

А втім, Таїсій од лікаря тут же відвернувся, поманив до себе Корнеліуса. Коли той із шанобливим поклоном наблизився, високопреосвященний шепнув:

— Капітане, поклич-но до мене брата Йосифа.

Фон Дорн сходив у сіни за чорнобородим ченцем, а коли разом ішли назад, до зали, назустріч вискочив гер Вальзер, усе такий же блідий.

— Уже йдете, добродію? — здивувався Корнеліус. — Але ж свято лише розпочинається.

— Важлива справа… Забув. І нездужаю, — зривистим голосом пробелькотів аптекар, з жахом дивлячись на смуглого брата Йосифа.

Побіг до виходу мало не вистрибом, чудний чоловік.

Корнеліус побув у вітальні недовго — хвилину, може, дві. Митрополит, давши келійникові якесь доручення (Йосиф одразу запоспішав), завів із пастором Грегорі вчену суперечку про погляди якогось Паскаля, а князь Василь Васильович підсів до Сашеньки й заходився щось нашіптувати їй на вухо. Боярська дочка похнюпилась. Господар, Артамон Сергійович, поглядав на молодих з лагідною усмішкою, й дивитися на це в капітана не було абсолютно ніяких сил.

Біс із нею, з білорибицею — все одно в горлянку не полізе, вирішив Корнеліус і рушив у ніч, за ворота, перевіряти караули. Нічого, скоро мука закінчиться. Пришле Галицький сватів, одгуляють весілля, й перестане Олександра Артамонівна бентежити бідолашного солдата дружнім ставленням і променистим поглядом. Життєвий млин усе перемеле, була мука, зостанеться тільки мука.

Пройшов Артамонівським провулком. Біля ґрат, які відділяли милославську половину, стояли в кожухах сержант Олафсон і ще двоє. Не спали, люльок не курили. На іншому посту, де вихід на Малорасєйку, караул теж був у порядку.

Корнеліус вирішив обійти садибу задвірками, вздовж глухої стіни — не для справи, а так, заради моціону. Повертатися до зали, щоб дивитись, як Галицький лоскоче вусами вушко Олександри Артамонівни, було несила.

Ніч випала ясна — при місяці, при зірках. Фон Дорн ішов, поглядаючи у вічне небо, зітхав. Руку про всяк випадок тримав за пазухою, на рукояті пістоля.

Раптом із темряви, де ограда церкви Святого Миколая, донеслось вовтуження, а потім, звичайно, й крик: «Караул! Убивають!»

Корнеліус похитав головою, розвернувся йти назад. Кричи не кричи, вуличний караул не прибіжить — їм теж охота жити. Потім, коли крики стихнуть, — ось тоді підійдуть. Якщо не до смерті вбили, відведуть до земської хижі. Якщо до смерті, відвезуть на Чертолля, в убогий дім. А з дворів рятувати потерпаючого ніхто не поткнеться, в Москві таке не заведено. Мало того, що самого зарізати можуть, так іще і на розгляді в Розбійному приказі замучать: хто такий, І та чого не у своє діло ліз — може, сам злодій.

Ну їх, московитів, нехай ріжуть одне одного на здоров'я.

Але тут раптом із поганого місця донеслося по-німецьки:

— Hilfe! Hilfe![12]

Це була вже інша річ. Європейця, тим паче співвітчизника, кидати в біді не можна.

Фон Дорн тричі коротко подув у свисток, підкликаючи своїх, а сам дожидати не став, побіг на шум.

Обігнув ограду, побачив ліхтарі на снігу — один погас, другий іще горів. Поряд два нерухомі тіла з розкинутими руками. Кричали звідти, де густішала темрява. Капітан примружив очі і розгледів дві чорні постаті, котрі тягли волоком когось, хто впирався й жалібно кричав.

І знову:

— Караул! Hilfe!

Так і голос же знайомий! Тепер, поблизу, Корнеліус упізнав — це ж гер Вальзер. Тим паче: гріх і навіть злочин не виручити матфеєвського гостя.

— Стій! — скажено закричав фон Дорн, вихоплюючи пістоль — шведський, з колісним замком.

Один у чорному обернувся — забіліла кругла пляма лиця. Корнеліус пальнув, і розбійник перевернувся на спину.

Вихопив шпагу, кинувся на другого, а лікарю наказав по-німецьки:

— Гер Вальзер, убік!

Той проворно відповз рачки. Тать у довгій чорній одежі (так це ряса, він був переодягнений ченцем!) вихопив прямий, широкий тесак, але де йому, вайлові, було мірятися силами з кращим клинком колишнього Вюртемберзького полку. Першим же випадом фон Дорн проткнув негідника наскрізь.

Виявляється, бандитів було не двоє, а троє. Третій — високий, у шпичастому клобуку — стояв трохи осторонь, засунувши руки в рукави, й не рухався. Певно, перелякався. Лиця було не видно — лише силует, бо місяць світив нічному злодію в спину.

— На коліна, сучий сину! — страшним голосом зажадав Корнеліус і змахнув закривавленою шпагою. — Уб'ю, як собаку!

Високий випростав із рукава руку, легенько сплеснув нею, й капітана раптом дзвінко вдарило в груди — це кинутий ніж пробив шубу і дзенькнув об кірасу.

Ах, ти так! Ну, пощади не жди!

Корнеліус заніс шпагу для рубаючого удару й кинувся на розбійника. Той стояв усе так же нерухомо, ніби примерз до землі.

Клинок зі свистом розітнув повітря, та голову татю розрубати не встиг. Невловимим для ока рухом той перехопив сталь рукою в шкіряній рукавиці, — ніби жартома вирвав у капітана шпагу й запросто, як тріску, переломив її навпіл.

Оторопівши, фон Дорн зробив крок назад, вихопив із-за халяви кинджал. Виникло моторошне, безпомилкове відчуття, що все це він уже колись бачив у кошмарному сні: бив ворога шпагою, а вона ламалася; колов кинджалом, а той згинався, ніби зроблений був із воску.

Страшний, непробивний чоловік учепився Корнеліусу в зап'ястя, вивернув так, що захрустіли кістки, а другою рукою коротко, сильно вдарив мушкетера в обличчя.

Фон Дорн одлетів навзнак. Вулиця, небо, будинки завертілися, намагаючись розміститися догори ногами. Повернувшись вбік, Корнеліус виплюнув із кров'ю на сніг два передні зуби. Та засмучуватися через погублену красу було ніколи і ні до чого — земна путь капітана мушкетерів добігала кінця.

Розбійник нагнувся, підібрав кинджал, що випав, і наступив приголомшеному Корнеліусу на груди, припечатав до мостової. Смужка сталі піймала місячне сяйво, тьмяно блиснула. В житті фон Дорн іще не бачив нічого красивішого від цього швидкоплинного сполоху.

Господи, прийми душу раба Твого Корнеліуса, сина Теодора й Ульріки.


Загрузка...