Алтин-толобас

Розділ дванадцятий

Підземна Москва. Щось є! Гостріші, ніж у вовка. В Костянтино-Єленинській башті. Остання воля христолюбивого государя.

— Зрозумійте, — вже вкотре повторював Вальзер, винувато дивлячись на капітана поверх окулярів. — Я змушений був перевірити вас. Так, увесь цей час я знав, де сховано Ліберею, але дістатися туди все одно було неможливо, а я хотів придивитися до вас якнайкраще. За цей місяць я переконався, що ви людина чесна й небалакуча. Я зробив правильний вибір.

— Послухайте, гер Вальзер, я вже сказав, що не серджуся на вас, хоча виходить, я марно обстукав підлогу в усіх двірських підвалах. — Терпіння Корнеліуса кінчалося. — Досить виправдань! Розповідайте швидше, де розташований тайник. Як ви його знайшли? Коли?

Вони жваво рухалися в сутінках надвечірньої вулиці, що вела до скородомських воріт.

— Спершу я розповім вам, як визначив місце. Тут же головне — робота думки, співставлення й правильне тлумачення відомостей. Решта — дрібниці: трохи спритності й напруження м'язів. Основну роботу виконав розум. Я вам говорив про запис від 1564 року в листосховищі Государевих майстерських палат щодо водовозних справ майстра Семена Рижова, пам'ятаєте? Та я втаїв од вас, що в стовпцях про будівництво царевого Опричного двору, споруджуваного в той самий час, теж згадується Рижов, а з ним і якісь неназвані «підземних справ майстри». З історичних хронік відомо, що з царського терема на Опричний двір, куди Іван перебрався 1565 року, вів підземний хід, прокопаний під кремлівською стіною та рікою Неглинкою. Розумієте, до чого я веду?

— Ви хочете сказати, що під цим, як його, Опричним двором майстер Рижов спорудив іще один водонепроникний тайник?

Фон Дорн наморщив лоба, намагаючись угадати, до чого хилить аптекар.

— Якби це був іще один тайник, то в розпису було б додаткове замовлення на свинцеві дошки або якісь інші матеріали, а нічого подібного для Опричного палацу не знадобилося. Ні, мова йде про те саме сховище, я відразу це зрозумів! Свинцеві дошки привезли в Кремль, а роботи виконувалися в Опричному палаці, під землею, розумієте?

— Тобто… — Корнеліус зупинився, ляпнув себе рукою по стегну. — Тобто з-під палацу прокопали хід до Опричного двору й перенесли свинець під землею? Але навіщо? Для секретності, так?

— Звичайно, для чого ж іще! — Вальзер збуджено засміявся, мружачись од снігової пороші, що задувала супутникам в обличчя. — Відомо, що Боровицький пагорб, на якому стоїть великокнязівський замок, з давніх часів вдовбаний увесь підземними лазами. Розповідали мені знаючі люди, що просто посеред пагорба в давнину проходив яр, потім засипаний землею. Засипати-то його засипали, та галереї залишились. А вже в більш пізні століття хто тільки під Кремлем не копав! Той лаз, що ви знайшли в підвалі Кам'яного Терема, недавнього походження. Може, Олексіїв вихователь і співправитель боярин Морозов звелів прокласти — він, кажуть, був охочим до чужих таємниць. А з Опричним двором царя Івана вийшло ось як. Під час нападу кримських татар на Москву сей дерев'яний палац вигорів до головешок. Розумніше було б відбудувати його на іншому місці, щоб не розбирати обгорілих колод. Одначе цар звелів спорудити нові хороми на тому самому згарищі. Чому, запитаєте ви?

— Через підземний свинцевий тайник! — вигукнув капітан. — Він же то в пожежі згоріти не міг!

— Правильно, мій славний друже. Я теж так подумав. А потім, коли цар знову переніс резиденцію в Кремль, він не переводив Ліберею в інше місце — ні для чого було. Від государевого терема до тайника підземним ходом добиратися було не більше п'яти хвилин, вистачало й однієї малої свічки.

— Де ж розташовувався Опричний двір?

Лице Вальзера зморщилось у посмішці.

— На Моховій вулиці — по-нинішньому якраз посередині між Земським приказом і Наришкінськими палатами…

У фон Дорна відвисла щелепа — в рот одразу сипонуло дрібною сніговою потертю.

— Так… Так це ж садиба митрополита Антіохійського!

Аптекар засміявся.

— Отож бо й воно. А тепер я розповім вам, мій хоробрий капітане, чому не жалує мене високопреосвященний Таїсій. Вирахувавши, де має розміщуватися свинцевий тайник, я найнявся до митрополита домашнім бібліотекарем. На той час я ще не знав про істинну мету приїзду Таїсія до Росії. А коли виявив серед його паперів цілий зошит, суціль заповнений відомостями про Ліберею, зробився вдвічі обережнішим… На щастя, грек пішов хибним слідом. Він упевнений, що цар Іван вивіз книжкові скарби в Олександрову Слободу, і рік за роком шукає тайник там — перекопав усі руїни, а подекуди забрався під землю мало не на тридцять ліктів. — Вальзер зайшовся нападом сміху — зловтішатися цей добряга, здається, не вмів зовсім. — Хіба не смішно? Сидить просто над скарбом, а сам копає землю за тридцять льє від цього місця. Бібліотеку митрополит зібрав добру, теж величезних грошей варта, але до Лібереї, звичайно, їй далеко. Моя робота полягала в тім, аби переписати всі томи на маленькі аркушики з коротким описанням, а потім розкласти ці картки за темами й дисциплінами. Придумано вельми навіть розумно — Таїсій назвав цю методику «картотека». Коли книг дуже багато, буває нелегко знайти потрібну, а тут береш скриньку з аркушиками, і відразу все видно. Приміром, вам треба знайти деякі відомості з космографії…

— Гер Вальзер, — повернув захопленого книжника до головного капітан, — про картотеку ви мені якось іншим разом розповісте. Давайте про Ліберею.

— Так-так, вибачте, — винувато закивав аптекар. — У Таїсія пропрацював я декілька місяців. Справа з картотекою просувалася дуже повільно, тому що, як ви розумієте, займався я здебільшого зовсім іншим. Свою дорогоцінну бібліотеку митрополит, виявивши передбачливість, розмістив не у верхній дерев'яній частині палацу, а в кам'яному підвалі, що глибоко йде під землю. Там зручне місце для копання — природна улоговинка. Я подумав, що і сто років тому, під час будівництва Опричного терема, майстри мали розмірковувати так само. Якщо тайник дійсно тут, шукати слід просто під митрополитовою бібліотекою. Вдень я був зайнятий службою в Аптечному приказі та своєю лікарською практикою, на Мохову приходив увечері, а працював ночами. Так було краще з моїх міркувань — і слуги, і Таїсій спали. Я розібрав невелику ділянку підлоги — розколупав дубові плашки, щоб їх легко було виймати й ставити на місце. Паркет виявився покладеним на дошки. Я випиляв у них квадратний отвір і зчепив обрізки клеєм власного виготовлення. Вийшло щось на зразок люка. Під дошками була зола й горіла земля — сліди татарського попелища. Тут почалася найтрудомісткіша частина роботи. Я копав яму, виносячи землю в маленьких мішечках. Справа рухалася повільно. Місяць за місяцем я майже не спав, їв що прийдеться, на ходу — і нічого: не захворів, не ослаб. Навпаки, розвинув м'язову силу і зміцнив здоров'я. Ось вам зайвий доказ того, що тілом керує розум. Можливості людського організму воістину безмежні! Треба тільки вміти правильно використовувати арсенал, наданий нам благодійною фізіологією! Якби люди самі не зв'язували собі руки марновірством, не принижували власний розум, вони були б подібними до античних богів. «Що за диво природи людина! Яка благородна розумом, яка безмежна в здібностях!» — сказав великий Шекспір.

— Хто? — перепитав Корнеліус. — А втім, не має значення. Заради Христа, гер Вальзер, не відволікайтеся на дрібниці. Поясніть краще, як вам удалося протягом кількох місяців провадити свої розкопки непоміченим?

— О, я чудово все продумав, — з гордістю заявив аптекар. — Я розробив прекрасну систему. Дозвольте вашу шпагу. Ось, дивіться. — Він сів навпочіпки й почав малювати піхвами по снігу. — До підвалу, де бібліотека, можна потрапити лише сходами, котрі ведуть зі спальні Таїсія. На ніч грек од мене замикався, й до самого ранку вийти я не міг, що мене цілком улаштовувало. Мені ставили глек меду, їжу, нужне відро, видавали солом'яний матрац. Якраз матрац і подав мені ідею. Я приніс із дому ще декілька таких же, нишком напхав їх шерстю і почав класти під виїмку в підлозі — щоб паркет не створював резонансу. Під однією з верхніх сходинок я прилаштував пружину, з'єднану із дзвіночком, який був біля мене, в ямі. Коли б Таїсію спало на думку вночі спуститися в бібліотеку, я відразу отримав би попереджувальний аларм. Сходи там доволі високі й круті, а в грека подагра, тому мені вистачило б часу вибратися зі своєї ями й покласти на Місце вийняті плашки. Одного разу митрополит і справді спустився в підвал далеко за північ, йому знадобився якийсь манускрипт. Почувши голос дзвіночка, я страшенно злякався й од хвилювання ніяк не міг вставити один із дубових квадратів у паз — довелося покласти зверху розгорнуту книгу. Таїсій тільки сказав мені: «Що ж ви, докторе Вальзер, читаєте рачки? За столом вам було б зручніше». Я промимрив щось нерозбірливе — дуже вже трясся. Нічого, обійшлося. За сім місяців щонічної праці я заглибився в землю на сім футів. Утрамбував сходинки, щоб зручніше спускатись і підійматись. Іноді, звичайно, мучився сумнівами — чи не помилився у своїх висновках? А другого грудня минулого 1675 року (я назавжди запам'ятаю цей день, головний день усього мого життя!) тесак, яким я розпушував землю, вдарився об камінь. Почав розчищати — кам'яна кладка! Акуратні куби вапняку, скріплені будівельним розчином. Приклав вухо, стукаю — виразне металеве відлуння.

— Та що ви! — Корнеліус схопив аптекаря за плече.

— Ви робите мені боляче, гер капітан… Так, глухий дзвін! Це було, як чарівний сон! Не буду втомлювати вас подробицями того, як я виймав і виносив камені, як випилював діру у свинцевій оболонці. Довелося важкенько, тому що користуватися долотом я не міг — здійнявся б гуркіт на ввесь дім. Шістнадцятого грудня роботу було завершено. Я обережно вийняв важкий квадрат свинцю і спустив у отвір ліхтар на мотузці…

— Ну? — Серце у фон Дорна стислося в тугий кулачок — ні вдихнути, ні видихнути. — Що там виявилось?

— Вона! Ліберея! — зашепотів Вальзер, хоча на темній вулиці, крім них двох, не було жодної душі. — Спуститися вниз мені не вдалося, та я бачив сундуки, багато старовинних сундуків! Дві або три дюжини!

— А раптом там не книги? — перейшов на шепіт і Корнеліус. — Раптом там золото?

— Яке ще золото? — злякався Вальзер. — Що ви таке верзете! Там не може бути золото, це Іванова Ліберея!

Аптекар так розхвилювався, що довелося його заспокоювати — ну, певно ж, у сундуках можуть бути лише книги. А думалось: хоча б і не Ліберея, біс із нею! Старовинні сундуки! Мабуть-таки, в них зберігається щось цінне. Та тут на пам'ять Корнеліусу прийшов двірський тайник із гнилими соболями, і збудження дещо пригасло. «Другого такого розчарування мені не пережити», — сказав собі фон Дорн.

— А чому вам не вдалося спуститись?

Вальзер зітхнув.

— Тієї ночі в мене не було з собою вірьовочної драбини, і я відклав спуск на завтра. А вранці мене ганебно вигнали з митрополитових палат… На жаль, друже мій, я винен сам. Коли мене випустили з підвалу, я був ніби не в собі — неввічливо привітався з високопреосвященним і мало не пирхнув йому в лице. Смішним здалося: спить просто на Лібереї, а самому невтямки. Таїсій чванливий, зухвалості від нижчих не терпить. Звелів челяді виштовхати мене втришия й більше не пускати. Разом з тим і жалування не виплатив… Та жалування — дрібниці. Гірше інше. Коли ченці через двір мене штурханами гнали, я впустив свою пам'ятну книжку, сам не помітив як. А в тій книжці, серед різних думок філософських, іще скопійовано список Лібереї, виявлений мною в Дерптському університеті.

— Яка необережність! — вигукнув фон Дорн.

— Чи міг я припустити, що аркуш потрапить до рук Таїсія, єдиної людини в усій Московії, здатної зрозуміти зміст цього переліку…

— Звідки ви знаєте, що митрополит прочитав ваші записи?

Вальзер понуро відповів:

— Та вже знаю… Наступного ж дня ввечері, коли йшов з Аптекарського приказу, мене схопили за руки двоє ченців, поволокли по вулиці. Я кричав, одбивався — ніхто не допоміг. Один — він іще мене в вухо кулаком ударив, дуже боляче, — сказав: «Владика тебе бачити бажає». Навіщо б Таїсію мене, жалюгідного черв'яка, бачити, якщо не через Ліберею? Ні, прочитав підступний грек мій список, обов'язково прочитав. І, певно, уявив, що я присланий кимось за ним шпигувати. Кимось, хто відає про митрополитів інтерес до Лібереї… Тоді мені пощастило. Біля Троїцького мосту, що на Неглинній, побачив я мого начальника дяка Голосова зі стрільцями — він віз цареві ліки з Німецької аптеки. Я закричав, затіпався. Ченці й утекли. Після того випадку я найняв двох міцних слуг і нікуди без них не виходив. Ламав голову, як же мені до тайника добратися. Вирішив, що в усій Москві тільки у канцлера Матфеєва досить впливу здолати митрополита. Ну, а що було далі, ви знаєте — це вже при вас… Увесь місяць січень я чекав, чи не поїде куди Таїсій — на богомілля в Трійцю або хоч в Олександрівську Слободу, канави копати. Тоді ми з вами спробували б у його палати проникнути і до Лібереї добратися. А мерзенний грек усе сидить сиднем, щоночі вдома ночує. Під старість Таїсій зробився до холоду чутливим. Видно, тепер уже до тепла з місця не зрушиться, й раптом така удача з царевою апоплексією! Нині митрополита всю ніч не буде, не можна йому від смертного одра відлучатися. Сьогодні нам випав рідкісний, можливо, неповторний шанс!

До нічної експедиції підготувалися грунтовно — в Адама Вальзера все було продумано заздалегідь.

Одяглися в чорне, що облягало. Зверху, для тепла, натягли ватні татарські кацавейки. Шпагу фон Дорн не взяв — довга, незручна. Замість неї озброївся тесаком, обушком на ремінній петлі, ззаду, за коміром, прилаштував стилет в особливих потайних піхвах. Це один португалець під час Фландрської кампанії навчив: незамінна річ, коли треба завдати блискавичного, несподіваного удару, — витягаєш із-за спини й можеш метнути або полоснути ворога по фізіономії, це вже як зручніше. Пістолети не взяв, шуміти все одно було не можна. Замість вірьовочної драбини захопив мотузку з вузлами й гаком на кінці — по такій можна не лише спускатись вниз, але й піднятися на стіну або в вікно.

Вальзеру припало нести масляний ліхтар і запас свічок. Іще в нього був із собою порожній рогожаний мішок.

— Для книг, — пояснив аптекар. — Багато, звичайно, не винесемо — дуже важкі, через огорожу не перекинемо. Мішка вистачить. Замолея беремо неодмінно, решта за вашим вибором. Рогожа нам підходить найкраще. Втомимося нести, можна поставити на сніг, книги не промокнуть.

Мохової дісталися без пригод — у капітана був нічний ярлик, за яким вуличні сторожі без розмов відмикали зачинені на ніч ґрати.

Стіна довкруж митрополитського подвір'я була кам'яна, заввишки футів десять. Корнеліус вибрав по-темніший куток, закинув гак і враз опинився нагорі. Вальзер дерся довго, з пихканням, а наостанку довелося тягти його за комір. Ліхтар поки що погасили.

Всівшись нагорі, оглянули двір. Тихо. Вогні в палатах погашено. Із-за конюшні набігли два величезні собацюри, загавкали, молотячи лапами по стіні.

Вальзер передбачив і це. Вийняв з мішка (виходить, не зовсім порожнього) два шматки м'яса, кинув псам. Вони накинулись, проковтнули миттю, а за півхвилини обидва захиталися, повалилися набік.

— Мертві? — запитав фон Дорн.

Аптекар жахнувся:

— Що ви! Навіщо без гострої потреби позбавляти когось дорогоцінного дару життя? Це сонне зілля, я виготовив його для княгині Трубецької, вона безсонням мучиться. Коли вже на її ясновельможність, у котрій десять пудів ваги, діє, то на митрополитських собак тим паче.

Стрибнули в замет, швидко пробігли двором до терема.

— Он туди, — показав Вальзер. — Там чорний хід, щоб келійникам надвір, до відхожого місця бігати. У грека ж тепла комірчина біля спальні, з водозливом.

Капітан здивувався:

— А водозлив навіщо?

— Потім поясню, — шепнув аптекар. — Ну, вперед!

За рогом і справді були низенькі двері, зовсім незачинені.

Прослизнули до темних, задушливих сіней, звідти по двох сходинках до вузької галереї.

— Тсс! — ледве чутно прошелестів Вальзер. — Он там Юсупова келія. Не дай боже розбудити. А нам далі, до Таїсієвих покоїв.

Корнеліус сторожко глянув на житло страшної людини, прокрався мимо навшпиньках.

— Тепер ліворуч, — підштовхнув ззаду аптекар. — Там, у Хрестовій палаті, перед спальнею владики, завжди келійник сидить.

Капітан ледь висунувся з-за рогу. Побачив простору кімнату з розмальованими стінами, одна — суціль із вікон. Біля невеликого столу зі свічкою сидів здоровило в рясі, гриз ніготь. Позіхне, перехрестить рота й знову гризе.

— Якщо можна, — в самісіньке вухо видихнув Вальзер, — обійдіться без смертовбивства.

«Скільки зайвих труднощів через цього людинолюба», — подумав фон Дорн. Але все ж натягнув на залізне яблуко рукавицю.

Не поспішаючи, перевальцем пішов через залу.

Чернець закліпав очима, примружився зі світла у півтемряву:

— Якимку, ти?

Останні п'ять кроків Корнеліус подолав стрибками і з розгону вдарив вартового, що підвівся, — не в скроню, як годилося б, а в міцний, задубілий од земних поклонів лоб. Нехай живе, дякує м'якосердю гера Вальзера. Хоча надійніше було б проломити ченцеві голову.

Здоровило впав ниці, навіть не охнув.

— Швидше! — поквапив аптекар.

— Зачекайте.

Капітан зв'язав оглушеному руки й ноги його ж вірьовкою, засунув у рот кляп зі скуфії. Можна було рухатися далі.

Через митрополитову спальню пробігли підтюпцем, штовхнули високі двері, за ними показалися довгі сходи вниз.

Знову засвітили ліхтар.

— Ось і бібліотека, — пояснив Вальзер, коли спустилися в невелике квадратне приміщення, все в полицях з книгами. — До трьох тисяч фоліантів, ні в кого в Московії стільки немає.

Тепер він говорив голосно, вже не боявся, що почують.

Посеред кімнати опустився на коліна, підчепив ножиком дубову пластину, потім другу, третю, четверту, вийняв дощаний квадрат, за ним — тугий матрац, і фон Дорн побачив темну яму з грубими сходами з утоптаної землі.

Нетерпляче відіпхнув Вальзера, поліз до ями першим. Аптекар сопів ззаду.

У чорну дірку з білими металевими краями спустили мотузку, закріпили гак.

— Ну, з Богом, — перехрестився Корнеліус.

Узяв ліхтаря в зуби за мідне кільце, почав перебирати руками.

Ось і долівка.

Сундуки, величезні! Три, ще шість, у кутку чотири, і потім біля дальньої стіни. Усього двадцять вісім. Штовхнув один — важезний, не зрушиш.

— Потримайте мотузку! — крикнув зверху Вальзер. — Я теж хочу!

Не дочекався, поліз сам, кумедно сукаючи короткими ногами.

Капітан посмикав замок на найближчому сундуці (ох, міцний) і, не панькаючись, збив обушком, з одного доброго удару. Під віком переливчасто відсвічувала малиновим оксамитова тканина. Відсмикнув. Там завширшки з увесь сундук лежав томище в товстій шкіряній оправі. Фон Дорн підважив його, побачив іще книги, багато.

Мимоволі зітхнув. Усе-таки надіявся, що в тайнику виявиться не Ліберея, а щось надійніше — золоті монети, або яхонти, або смарагди, або зернь.

— Я вам говорив, я говорив! — схлипував Вальзер, з любов'ю гладячи руду телячу шкіру.

Він схопив обушок, забігав серед сундуків, ніби виконуючи якийсь химерний танок. Зіб'є замок, одкине віко і ну бурмотіти чудні слова — мабуть, назви книг.

— О, Гефестіон! О, Коммодіан! А це хто? Невже Лібаній? Неймовірно! Але… але де ж Замолей?

Корнеліус теж часу даремно не гаяв. Залишившись без обушка, відкривав сундуки тесаком. Книги в шкіряних обкладинках кидав на підлогу, в коштовних — відкладав. Деякі були напрочуд гарні: з перлами, яшмою, смарагдами. Найбагатші оклади пхав до мішка, і скоро вже було нікуди. Довелося деякі простіші виймати назад, замінюючи більш цінними. Скарбів було стільки — не злічити!

По свинцевому склепу, що матово поблискував, металися тіні, скалки від самоцвітів. Божевільне бурмотіння Вальзера зливалося в нерозбірливе сипіння.

Мішок вийшов важкенький, а ще на стіну дертися та потім через усю Москву волокти.

— Скоріше! — поквапив фон Дорн, оглядаючись на розкидані книги — чи не забув чого цінного. — Знайдуть зв'язаного келійника, здіймуть галас.

— Не знайдуть, — упевнено відповів аптекар. — Якби митрополит ночував в опочивальні, тоді ченця змінили б о третій годині ночі, а так не будуть.

— І все ж покваптесь.

Відповіддю були скрип віка, яке відчиняли, зосереджене сопіння.

Ліниво розкривши першу-ліпшу книгу, Корнеліус побачив грецькі письмена. Закрив. Сподобався невеликий манускрипт із різнобарвними малюнками й химерними буквицями. Завагався — може, прихопити? Ні, дуже оправа проста — мідна, із срібною насічкою.

— Є!!! — несамовито заволав Вальзер. — Є! Ось вона! Ось! І камені вогненні!

Заскакав між сундуків, притуляючи до грудей книгу — обкладинку було викладено червонуватими, з чудовим відблиском кружальцями. Так ось які вони, вогненні лали країни Вуф. Їх сотні. Отож, мабуть, грошиків варті!

Найшло ревниве почуття — оклад за угодою належав Корнеліусу. Навіщо ж так чуже тискати?

— Дайте, покладу в мішок і ходімо, пора.

— Нічого, не турбуйтеся, — пробурмотів аптекар, іще міцніше обіймаючи Замолея. — Я сам понесу, сам.

І по божевільному блиску в очах було видно — помре, але не віддасть.

— Як будемо виходити? — запитав капітан, зітхнувши. — Як прийшли чи через кремлівський хід?

Хід, треба гадати, починався за напівкруглими, теж облицьованими свинцем дверима в дальній стіні.

Вальзер тільки лупав очима, радитися з ним зараз було безглуздо — сам не свій чоловік.

— Підземним ходом небезпечно, — розміркував сам із собою фон Дорн. — Може, за сто років галерея де-небудь осипалась. Та ще невідомо, де вилізеш… Ні вже, краще назад через будинок. Повертаємося, гер Вальзер.

Аптекар тицьнув капітанові якісь хрусткі аркуші, зовсім без палітурки:

— Прихопіть іще оце. Коли не помиляюся, це власноручні записи великого Арістотеля — до того ж, книга, про яку я ніколи навіть не чув. Якщо так, то цьому папірусові воістину немає ціни!

Корнеліус скептично подивився на убогий манускрипт, здвигнув плечима, засунув у мішок. Витрачати час на сперечання не хотілося.

Угору по вірьовці лізти було куди важче, ніж униз. Тобто сам фон Дорн вибрався з тайника доволі швидко й мішок теж витяг без особливих труднощів, але от Вальзера довелося обв'язати навколо пояса й тягти, ніби лантух.

Нарешті вибралися. Поставили на місце свинцеву латку, на неї — камені, потім іще накидали землі — навряд чи доведеться повернутися сюди найближчим часом. Яма так і лишилася ямою, та випиляні дошки, ватяний матрац і дубовий паркет уклали щонайретельніше. Тепер виявити підземелля, не знаючи про його існування, було б неможливо.

Піднялися по сходах, пройшли через опочивальню до Хрестової зали.

Чернець опам'ятався — вовтузився й мимрив щось, звиваючись на підлозі. Довелося добряче стукнути його кулаком по потилиці, щоб полежав іще.

Повз двері Юсупа знову пройшли навшпиньках: Вальзер притискав до грудей заповітний том, фон Дорн тримав обома руками свою ношу, ще коштовнішу. Проминули небезпечне місце благополучно — без стуку, без скрипу. Повернувши за ріг, звідки до чорних дверей було вже рукою кинути, полегшено зітхнули.

Даремно.

Двері тихенько вискнули завісами, і з хмарини морозяної пари на низькі сходинки ступнула висока, плечиста постать. Довга скуйовджена борода, кістлявий ніс, м'яте зі сну лице. Юсуп! На плечі, поверх сірої волосяниці, накинуто рядняну постілку — видно, для тепла. Виявляється, й аскети вночі до вітру ходять.

Чорні очі хашишина сяйнули блискавками. Довгі руки розчепірилися, затуляючи прохід.

Вальзер тоненько ойкнув, утиснувся в стіну й закрився вогненно-переливчастою книгою, як щитом. Розраховувати на допомогу аптекаря не доводилось.

Тільки б Юсуп не закричав, не покликав решту — ось про що думав зараз Корнеліус. Впустивши мішок на підлогу, він кинувся вперед з обушком і вдарив, цілячи в голову, — та не в лоб, як нещодавно, а в скроню. Чернець хитнувся вбік, ухилився від свистючого удару й перехопив капітанову руку, з хрустом заломив її за спину. Обушок гепнувся на дощану підлогу.

Лівою рукою Корнеліус якось витяг із піхов тесак, штрикнув клинком наосліп позаду себе, попав у м'яке.

Юсуп із силою штовхнув мушкетера. Відлетівши на декілька кроків, капітан стрімко розвернувся і зробив випад — на жаль, у пустоту. Спритний чернець знову встиг відскочити. Задкуючи від широкого, виставленого вперед леза, зірвав з плечей ряднину й кинув у капітана. Той смикнувся назад, ударився спиною об стіну. Хашишин часу не гаяв: хитнувся донизу, підібрав обушок і з розмаху розітнув повітря. Корнеліус відступав од блискотливого вітряка, вибираючи момент для атаки. Дивно, але на допомогу чернець не кликав, тільки посміхався, шкірив свої вурдалачі заточені зуби.

Жаль, у руці була не шпага, а короткий клинок, а то фон Дорн показав би чорнобородому парочку фехтувальних прийомів. Та був один трюк, придатний і для тесака, — так званий couple. Капітан зробив обманний випад, перекинув зброю з однієї руки в другу й завдав рубаючого удару збоку.

Гнучкий хашишин затулився залізною палицею — і клинок із брязкотом переломився. Сторопівши, фон Дорн витріщився на півдюйма сталі, що стирчали з рукояті. А Юсуп відкинув обушок, простяг уперед маслакуваті руки й просто схопив Корнеліуса за комір, ніби кошеня, що нашкодило. Підняв і брязнув об підлогу — в капітана дух перехопило. Він засунув було руку назад, за комір, де у вузьких шкіряних піхвах таївся стилет, остання надія, та чернець беркутом упав зверху. Всівся мушкетерові на груди, міцно вчепився в зап'ястя і розтягнув хрестом.

Нахиляючись, рикнув:

— Гор-рло перегризу.

Не погрожував — сповіщав.

Корнеліус у страху забився, дивлячись на вишкірену пащу, котра наближалася, з гострими, вовчими зубами. Вервольф! Справжнісінький, яким няня в дитинстві лякала.

Краєм ока помітив рух. Це аптекар нарешті зробив крок од стіни, обома руками підняв важкого Замолея в срібнім окладі з камінням і щосили вдарив вовкулаку збоку по голові.

Декілька камінців вискочили із гнізд, застрибали по дошках.

Юсупа хитнуло вбік — на щоці й вилиці ченця від зіткнення з вогненними лалами проступили вм'ятинки.

Заревівши, хашишин обернувся до Вальзера, ухопив його за край кацавейки.

Скориставшись тим, що одна рука вільна, Корнеліус вихопив-таки стилет і ввігнав ченцеві знизу вгору в основу підборіддя — до упора, а потім висмикнув і другу руку, штурхонув Юсупа в груди.

Той упав навзнак. Блимаючи маслянисто-чорними очима, почав хапатися за бороду — стилета під нею було не видно, тільки булькало щось та посвистувало. Схоже, удар прийшовся туди, куди слід.

Фон Дорн підхопився й підібрав обушок, готовий, якщо знадобиться, розколоти страховиську череп. Не знадобилось. Юсуп іще потіпався трохи, похрипів і затих. Борода, насичуючись червоним, робилася схожою на незабутній колір «Лаура».

— Дякую вам, гер доктор, — з почуттям промовив Корнеліус. — Ви врятували мені життя.

Вальзер, хоч увесь і трясся, церемонно відповів:

— Радий хоч у чомусь виявитися корисним, гер капітан.

На цьому обмін люб'язністю завершився, тому що в будинку загримали двері, пролунали чоловічі голоси — певно, сутичка з Юсупом була занадто шумливою.

— Дайте! — Корнеліус вирвав у аптекаря Замолея, запхав у мішок. — Скоріше у двір!

Бігли по рипучому снігу: Вальзер попереду, порожняком, лише з вірьовкою в руках; зігнутий у три погибелі капітан устигав слідом. Чортів мішок тягнув пудів на два, а то й на три.

Гак на стіну незграбний аптекар закинув тільки з третього разу. У вікнах засвітилися вогні, й видно було, як усередині гасають тіні.

— Лізьте! — наказав фон Дорн, підпихаючи Вальзера в зад. — Приймете мішок. Потім я.

Аптекар якось видерся. Коли тяг мішок, ледве не гепнувся назад. Грюкнули двері.

— Братіє, он він, душогуб! Он, на стіні!

Зціпивши зуби, Корнеліус ліз по вірьовці. Ззаду наближався тупіт. Добре хоч, Вальзер зник на тому боці, так і не помічений ченцями.

Капітан вчепився руками в край стіни, підтягнувся.

Але тут мушкетера знизу схопили за ноги, рвонули, й він зірвався, а зверху вже накинулися розпарені, сопучі, — та не один або двоє, а принаймні півдюжини.

Корнеліусу фон Дорну було дуже кепсько.

Він тремтів од холоду в вузькому й тісному кам'яному мішку, куди головою вперед його запхали тюремники Костянтино-Єленинської башти.

Башта була знаменитою, боялася її вся Москва, тому що тут, за товстими цегляними стінами, розташовувався Розбійний Приказ, а під ним темниця й дізнанний застінок, через який башту в народі називали не її природним красивим іменем, а попросту — Катувальнею.

Через нічний час схопленого на митрополитовому дворі розбійника не дізнавали, а запхали до ранку в «щілину», виїмку завдовжки три аршини, заввишки й завширшки один — ні підвестися, ні присісти, та й не перевернутися до пуття. Більше доби в такій мало хто витримував, а деякі, що дуже темряви бояться, божеволіли. Служителі приказу, люди бувалі й досвідчені, знали: хто в «щілині» нічку пролежить, уранці на дізнанні як шовковий буде. Й катові мороки менше, й дякові полегшення, й писцеві казенний папір на пусті побрехеньки не переводити.

Перші п'ять хвилин заціпенілий од жаху капітан бився в темряві, стукаючись потилицею об тверде, а ліктями впираючись у камінь. Дверцята — не дверцята навіть, заслінку — за ним зачинили, залишили маленьке віконце, щоб не задихнувся.

Потім фон Дорн зціпив зуби і звелів собі заспокоїтися. Брат Андреас, до того як поїхати в Гейдельберзький університет, а потім у монастир, часто говорив із Корнеліусом, тоді ще підлітком, про природу страху. В той час Андреас вважав найгіршим ворогом людським не десять смертних гріхів і не Диявола, а страх. «Страх — це і є Диявол, усі наші нещастя від нього», — повторював старший брат. І ще: «Ніхто не налякає тебе так, як ти сам. А боятися ж то нічого. Що вже, здається, може бути страшнішим смерті? Тільки й смерть зовсім не страшна. Вона не тільки кінець, але й початок. Це як у книзі: треба прочитати до кінця один розділ, а на наступній сторінці почнеться інший. І чим краща твоя книга, тим другий розділ буде більш захоплюючим».

Як же іще він говорив?

«Якщо тобі погано, пам'ятай, що погане коли-небудь закінчиться, й не падай духом. Не буває так, щоб людині зовсім уже робилось невміч — тоді милосердний Господь зглянеться й забере душу до себе. А поки не забрав, кріпись».

І Корнеліус почав кріпитися.

«Ну і що ж, що кам'яний мішок і не підвестися, — сказав він собі. — А якби я в постіль уклався спати, чого мені підводитися? Спочивай собі до ранку».

Він спробував уявити, що над головою в нього не кам'яна кладка, а безмежний простір і високе нічне небо. Якщо він не підводиться, то не від неможливості — просто не бажає. Йому так добре. То волокли по вулиці, штовхали й били, а тепер гарно, спокійно, й лежати не так уже твердо, солому підстелено.

Уранці, коли на дізнання потягнуть, підіймуть на дибу й почнуть батогом шкіру зі спини здирати, ця «щілина» раєм згадається…

Ні, от про це міркувати не слід — при думці про застінок найгірший ворог роду людського накинувся на Корнеліуса люто, скрутив і загнав пазурі в серце, що хоч вий.

Тільки б ранок подовше не наставав!

Пощастило Адаму Вальзеру, вийшов сухим із води. Мабуть, іще затемна, тільки нічні дозори з доріг підуть, кинеться геть із Москви.

Захопить свого любого Замолея, решту книг кине. Ну, може, ще Арістотеля драного прихопить, вага невелика.

Мову знає він добре. Начепить каптан, валянки, шапчину кошачого хутра — зійде за росіянина. Дивись, і до кордону добіжить. Бог за слабких заступається. А там, у Європі, всі мрії аптекаря здійсняться. Переплавить він ртуть, скільки дістане, в золоті злитки й заживе собі вільним багачем.

Так зробилося гірко від цієї несправедливості, що не витримав капітан фон Дорн, заплакав. Що на тортурах говорити? Називатися, хто такий, чи вже краще терпіти, мовчати? На канцлерів захист все одно надії немає — за вбивство в митрополитовому будинку боярин Матфеєв свого ад'ютанта сам катові оддасть… Крикнути «слово і діло»? Розповісти про тайник, про Ліберею? Так усе одно вийде, що Корній Фандорін злодій. Украв цареве майно, і знав, чиє краде. За це — Вальзер говорив — руку рубають і потім на залізний гак підвішують. Треба спершу довідатись, як московити карають за вбивство ченця, й тоді вже вибирати, кричати «слово і діло» чи мовчати.

На цій думці Корнеліус і заспокоївся. Адже головне — прийняти рішення, а на решту воля Божа.

Поворушився трохи (солома рятувала мало), потремтів од кам'яного холоду й сам не помітив, як заснув.

Назавтра заслінка загуркотіла тільки далеко за полудень. Задерев'янілого фон Дорна за ноги витягли із «щілини» й поволокли під пахви з одного підвалу до іншого, тільки не холодного, а жаркого, тому що в кутку допитної кімнати палав огонь і приземкуватий мужик із засуканими рукавами, в шкіряному фартусі, ворушив там, на жару, якісь залізяки.

Корнеліус спершу подивився на розжарені обценьки, на мотузку, що звисала зі стелі (це й була диба) й лише потім повернувся до столу, за яким сиділи двоє: дяк із цапиною бородою при блідому тонкогубому лиці та молоденький писець, що роззявився на арештанта з цікавістю — видно, допитна служба для нього була новиною.

Страху немає, сказав собі фон Дорн і зціпив зуби, щоб не цокотіли. Є біль, але біль — тільки простий свербіж потривожених нервів. Будуть катувати — горлатимемо, більше все одно робити нічого.

— Чого, лиходію, розусміхався? — скривився дяк. — Прознав про государеву милість? Я ось вам, довгобрехам, брехала повідриваю, — сказав він уже не Корнеліусу, а тюремникам, які його привели.

Ті забожилися було, що ні про що таке лиходію не казали, та тонкогубий махнув рукою — заткніть пельку.

— З волі всемогутнього Бога великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, полишивши земне царствіє, одійшов у вічне блаженство небесного царствія, а перед тим, як Господу душу віддати (тут дяк тричі перехрестився), великий государ повелів боржникам недоплати простити, колодників і кайданників на волю випустити й навіть убивців помилувати…

Корнеліус стрепенувся. Значить, цар помер! А перед смертю, мабуть, прийшов до пам'яті та, згідно із руським звичаєм, оголосив боргову і кримінальну амністію — щоб недоїмники і в'язні за гріхи новопреставленого Олексія перед Всевишнім щиросердіше клопоталися. Не такі вже й погані, виходить, московитські установлення!

— … Тільки даремно ти, татю, зрадів. До того, як дух спустити, його царська величність особливо наказав — єдино не попускати тим лиходіям, хто людей Божих до смерті умертвив, бо се гріх уже не перед царем земним, а перед Владикою Небесним. І нині звелено вас, недолюдків, хто попа або ченця згубив, карати не милостиво, як раніше — колесуванням, а безпощадно, саджанням на палю, перед тим люто на дибі поламавши. Беріть-но, голуб'ята, його. Чули государеву останню волю? — Дяк напутливо підніс пальця. — Сказано «люто», значить, люто.