Алтин-толобас

Розділ шостий

Служба є служба. Любовні звичаї російських жінок. Поручик фон Дорн розробляє Диспозицію. Явлення ангела.

— Куди преш, дубино! Сказано: «Halt!» Первій десяток links! Другій десяток rechts! Третій links! Четвертій rechts! Пятій links! Шостій rechts! Семій links! Восмій rechts! Барабан — і-і-і: тра-та-та-та, тра-та-та-та!

Корнеліус одібрав у барабанщика палички, вистукав правильний дріб і поторсав хлопчиська за патли: не бійся, вивчишся. Той був тямущий, схоплював на льоту.

Рота марширувала на Дівочому полі — на дальньому плацу, розташованому за Пречистенськими воротами і Зубовською стрілецькою слободою, відпрацьовувала повороти плутонговими шеренгами.

П'ять місяців ретельного вишколу не минули марно. Солдати ревно гупали чобітьми по і без того до краю втоптаній землі, повертали хвацько, очі витріщали куражно. Фон Дорн, хоча й покрикував, але більше для порядку — був задоволений. Дивлячись на роту, важко було повірити, що менше ніж півроку тому більшість солдатів не знали, де в них ліво, а де право: шульги називали правою ту руку чи ногу, котрою їм було зручно користуватись, а оскільки таких у роті налічувалося п'ятеро, складних екзерцицій ніяк не виходило. Щоб солдати не плуталися, довелося привчити їх до нових слів: той бік, де стукає серце, — links. Другий — rechts. Нічого, звикли. Мавпу й ту навчити можна в долоні плескати й польського танцювати.

Солдатам добре, вони від марширування розігрілися, пики червоні, спітнілі, а пан поручик, стоячи на місці, неабияк змерз. Під кінець жовтня на Москві зробилось, як у Вюртемберзі взимку, та ще й дрібний холодний дощ зранку. Можна б, звичайно, у плащ закутатися, та що це буде за командир, ніби настовбурчена ворона? Тому Корнеліус молодцем стояв, у самому мундирі, й тільки ногою відтупував: р-раз, і-і-і р-раз, і-і-і р-раз.

На краю плацу зазвичай юрмилися зіваки. Холодний дощ московитам за виграшку. Росіянин, якщо промокне під дощем, стріпнеться, мов собака, та й пішов собі далі.

Корнеліус до зівак звик. Здебільшого на солдатські навчання, звичайно, витріщалася чернь, але частенько вирячувався й який-небудь боярин із челяддю. От і зараз над юрбою стирчала горлатна шапка. На білому арабському скакуні сидів поважний чоловік — високий, кістлявий, при довгій сивій бороді. Довкола спішені дворяни, з десяток, та ще скороходи в однакових малинових каптанах. Нехай дивляться, не жалко. Розваг у місті Москві небагато, а тут тобі й барабан б'є, і солдати злагоджено крокують. Пробував фон Дорн під флейту марширувати — так наскаржилися черниці з Новодівичого монастиря. Не можна флейту, спокуса.

Загалом, так чи інак, але приноровився обдурений поручик фон Дорн до московської каторги. А починалася служба так, що гірше й не буває.

Підйомного жалування не дісталося йому зовсім — ні грошей, ні соболів, ні сукна. Все заграбастав віце-міністр Федько, натомість погодившись справи про безчестя не затівати, та ще довго чванився, пес, ледве його полковник Лібенау вламав.

Таких солдатів, як у своїй роті, Корнеліус ніколи ще не бачив і навіть не підозрював, що подібні виродки можуть називатися солдатами. Брудні, обірвані — гаразд. Але щоб на всю роту жодного справного мушкета, жодної нагостреної шаблі, ні куль, ні пороху! От так мушкетери!

Винним був, звичайно, командир, капітан Овсій Творогов. Мало того що всі дні зранку п'яний, лайливий, так ще й крадій рідкісного безстидства. Всю амуніцію та припаси продав, солдатів замість служби в батраки поденно здає, а гроші — собі в кишеню. Пробував Овсій і нового поручика на свою користь прилаштувати: стерегти купецькі лабази в Срітенській слободі, тільки не на дурня натрапив.

Пішов Корнеліус до полковника скаржитися, та який сенс? Лібенау фон Лілієнклау — людина літня, втомлена від російського життя й до служби байдужа. Дав поручику пораду: laissez-faire, мій друже, far niente, інакше кажучи, плюньте й розітріть. Московити обдурили вас, а ви обдуріть їх. Людина ви ще молода, не те що я, старий ботфорт. Буде війна з поляками чи хоч із турками — здайтеся в полон при першій оказії, от і звільнитеся від московської неволі.

Але фон Дорн отримувати задарма жалування, хай навіть половинне, не звик. Головне ж — із часом виник у нього такий собі ретельно розроблений план, який Корнеліус назвав Диспозицією, і за цим планом від поручика третьої роти вимагалося перебувати по службі на найліпшому рахунку.

Почав із ключового: привів до тями капітана, бо з таким командиром навести лад у роті було неможливо. Урок свого першого московського дня Корнеліус засвоїв добре: в цій країні можна творити що завгодно, тільки б не було свідків. Що ж, обійшовся без свідків.

Якось підстеріг Овсія Творогова рано-вранці, поки той іще не впав у п'яне зачудування, й віддухопелив його як слід. Щиро, вдумливо. Щоб синців і саден не лишилося, бив панчохою, куди насипав мокрого піску. Кричати не велів, пригрозив, що вб'є до смерті, й Овсій не кричав, терпів. Скаржитися Корнеліус теж відрадив. Показав жестами (російською тоді ще зовсім не вмів): будь-хто із солдатів тебе, крадія, за полтину голими руками задушить, лише слово шепнути.

Творогов був хоч і пияком, але не дурнем, утямив. Зробився з того дня тихим, сумирним, більше не лаявся і солдатів не утискував. Тепер із самого ранку напивався так, що потім увесь день лежав колодою в комірчині.

Корнеліус завів особливого денщика, одного непитущого чухонця, котрий при Творогові перебував: слідкував, аби в блювотині не захлинувся й на вулицю не ліз. Коли капітан починав ворушитись і кліпати очима, чухонець вливав у нього чарку, й Овсій знову затихав. І йому добре, й солдатам.

А командувати ротою фон Дорн почав сам.

— Перві-другі рахувать! — Поручик заходився відбивати тростиною в такт рахунку. — Перві-другі, перві-другі! Перві нумери крок уперед! Kehrt![7] Панцер геть!

Пройшовся між двома шеренгами, повернутими лицем одна до одної, вибираючи собі пару — показувати прийом рукопашного бою. Вибрав Єпишка Смурова, здоровенного, неповороткого хлопчину, щоб переваги розумної боротьби були наочнішими.

— Солдати, дивись пильно! Повторять не буду. Єпишко, бий мене в морда!

Наказ є наказ. Єпишко засукав рукав, непоспіхом розвернувся й націлився звернути поручикове лице набік.

Корнеліус зігнувся спритно, пропускаючи страшний удар над собою, а коли солдата повело вслід за викинутим кулаком, злегка підштовхнув Єпишка в праве ж плече та підставив ногу.

Здоровило брязнувся чавунним рилом у землю, а поручик сів йому на спину й ухопив за волосся. Юрба радісно загула — вправи у мордобої користувались у глядачів особливою любов'ю.

— Klar?[8] Перві нумер бить, другі нумер кидать. Дафай!

Солдати заходилися з охотою лупцювати один одного. Фон Дорн походжав між ними, поправляв, показував. Потім повчив роту ще одному корисному й простому прийому — як приголомшити ворога, що не очікує нападу: якщо знизу рубонути ребром долоні по кінчику носа, то супротивник враз і осліпне, і очманіє, роби з ним що захочеш.

Позавчора, як завжди, солдати побилися зі стрільцями. Шабель-ножів не оголяли, тому що на Москві з цим суворо — враз на шибеницю потрапиш, і розбирати не будуть, хто правий, хто винний. Раніше навкулачки при рівному числі завжди перемагали стрільці — вони дружніші й до бійки звичніші, а тут уперше взяли гору фондорнівські солдати. Принесли трофеї, сімнадцять клюквових ковпаків. За це полковник Лібенау отримав од генерала Баумана подяку й бочонок мозельського, а Корнеліус од полковника Лібенау похвалу й фунт тютюну.

Солдати махали руками один у одного перед обличчями — поручик звелів зупиняти долоню за вершок від носа. Зіваки притихли, не розуміючи, що за чудну забаву вигадав німчин. Один із боярських челядинців підійшов ближче, завертів головою туди-сюди, придивлявся.

Одягнений по-російськи, а сам чорнолиций, з-під багатої шапки лізе жорстке кучеряве волосся з густою сивизною. Ніс приплюснутий, на каштан схожий. Загалом — арап. У російських вельмож, як і в європейських, маври й негри в ціні. За зовсім чорного, кажуть, до трьохсот рублів платять. А цього, ошатного, з кривою шаблею при боці, Корнеліус бачив на плацу вже не вперше, такого важко не примітити. Тільки раніше арап сам приходив, а сьогодні з цілою ватагою і навіть он боярин із ним.

Але тут же фон Дорн розгледів збоку, осторонь од юрби, ставну жіночу постать: чорна хустка, лазуровий охабень, у руці білий вузлик — і про арапа відразу позабув.

Стешка обід принесла. Значить, полудень.

Хустка у Стешки була хоч і вдовина, та не вбога, а дивного лімозького оксамиту. Охабень доброго сукна, а як поли розійдуться, видно козлині черевики з червоними сап'яновими панчохами. Лице набілене, щоки за московською модою нарум'янені у два червоні яблучка. Дивитися на Стешку приємно, та й вузлик до речі. У нім, Корнеліус знав, пироги із в'язи-гою та маком, глек пива, шмат баранини з імбиром і неодмінно зерниста білориб'яча ікра, варена в оцті.

По-європейськи зараз був полудень, а по-російськи третя година дня. У московитів своє годиночислення, час тут вираховують по-чудному, від сходу сонця, так що кожні два тижні відлік змінюється. Нині, наприкінці жовтня, у росіян у добі дев'ять денних годин і п'ятнадцять нічних. Якщо минуло від зорі три години, значить, три години і є.

Стешка чинно сіла на колоду, розправила складки, на касаточку (це таке лагідне слово, означає Schwalbe, хоча Корнеліус на вузьку чорну пташку начебто не був схожим), поглядала ніби скоса. Московитки ніжностей на людях не визнають, у чоловіках шанують суворість; галантність вважають за слабкість характеру, тому фок Дорн од своєї коханої відвернувся. Обід зачекає, зараз ніколи.

Зі Стешкою поручику винятково поталанило — і стосовно Диспозиції, і в різних інших відношеннях. Стешчин чоловік, поки не вчадів у лазні, був у Німецькій слободі пожежним яригою — стежив, аби іноземці вогнищ не палили та димарі чистили. Коли молодиця овдовіла, то так на Кукуї й лишилася. Зажила ліпше, ніж при своєму яризі, тому що виявила себе майстринею-білошвейкою, шила місцевим матронам сорочки, панчохи, хустки з батисту. Дім збудувала на слобідській межі — на російський манір, але чистий, світлий. У Корнеліуса нині сорочки були одна біліша одної, тонкого голландського полотна, коміри мереживні, крохмальні, та й сам завжди нагодований, обігрітий, приголублений.

У Стешки вдома добре. Піч із синьо-зеленими кахлями, вікна з косих шматочків слюди, весело підфарбованих, так що сонячного дня по стінах скачуть різнобарвні зайчики, мов у католицькому храмі. Лави дерев'яні, та вкриті строкатими клаптяними серветками, а на постільній лаві перина лебедячого пуху. Спеціально для Корнеюшки, щоб йому зручніше люльку курити, господиня завела й німецьке різьблене крісло, та до нього ослінчик, ноги класти. Сама сяде поряд на підлогу, голову на коліно прилаштує і ну пісень співати. Чим не рай? Особливо коли після купідонових утіх, а перед тим ще була лазня з холодним медом, вишневим чи журавлиновим.

По правді кажучи, були і в російському житті свої позитивні сторони. А вірніше так: якщо жінка захоче зробити життя чоловіка приємним, то доб'ється свого хоч би навіть і в Московії.

Вдова кликала Корнеліуса поселитися в неї зовсім, але він тримався, відмовлявся службою — мовляв, мусить жити при цейхгаузі. Стешка незрозумілого слова лякалась і на деякий час одставала, та потім підступалася знову. Справа ж була не в цейхгаузі — боявся фон Дорн прирости до солодкого життя, розтратити злість, яка живила його рішучість своїми жагучими соками. Що справа завершиться одруженням, цього І не страхався. Слава Богу, російські закони щодо цього суворі. Православній за «бусурмана» заміж не можна, а щоб фон Дорн перехрестився в грецьку віру, московити не діждуться. Стешка, та, певно, сама з охотою в католицтво б перейшла, та тільки тут за такі речі можна й на вогнище потрапити. Хоча хто її знає. Може, й не перейшла б, навіть заради касаточки — вельми вже набожна.

Щоразу перед тим, як із поручиком на лаву лягти, Стешка знімала натільний хрестик і, попрохавши у Богородиці прощення, закривала ікону занавісочкою — так годилося за російським звичаєм. Наступного дня після гріха до церкви зайти не сміла, молилася перед входом, разом із блудницями та перелюбцями. Хлопчаки та нечеми показували на таких пальцем, сміялись, а Стешка тільки земно кланялася, терпіла. Жінки в Московїї взагалі безмірно терплячі.

Чоловіки їх б'ють, тримають під замком, до гостей не випускають, за стіл не саджають. Кажуть, сама цариця, коли захоче іноземних послів подивитися чи забавитися комедійним дійством, змушена підглядати потай, крізь особливі грати — та й це вважається за нечувану вільність.

За зраду чоловік має право дружину забити на смерть, і нічого йому за це не буде. Інша річ — якщо сам дружину кому тимчасово віддасть, у рахунок невиплаченого боргу, таке не забороняється. А що буває з жінкою, якщо на чоловіка руку здійме, Корнеліус уже бачив. Московський суд на розправу скорий, і покарання найстрашніші, хоча б навіть і за сущу дрібницю.

Один писець з Іноземського приказу, Сенько Кононов (фон Дорн у нього свого часу грамотку на харчування отримував), необачно пропустив літеру в царському титулуванні. За те йому, згідно з уложенням, праву руку до зап'ястя геть — не безчесть великого государя. А обрубок загнив, пішов антоновим огнем, так і помер нещасний Сенько у зойках і страшних муках.

А ще був мушкетер із кращої в полку першої роти, котру допускають охороняти вулиці під час царських виїздів, на ім'я Яшко Ребров. Без злого заміру, випадково, впустив мушкета в караулі біля Спаських воріт. Мушкет найновішої конструкції, з кремінним замком, од удару об камінь взяв і випалив. Шкоди нікому не було, куля в небо пішла, а все одно державний злочин — поблизу від височайшої особи із зброї палити. Так Яшка, замість того щоб відшмагати за недбалість чи в карцер на три дні всадовити, віддали катові. Праву руку й ліву ногу відрубали хлопцеві, живи тепер, як хочеш.

Спершу Корнеліус тільки жахався безглуздій суворості московських законів, але з часом почав примічати, що люди якось нічого, пристосовуються, й закони ці порушують набагато частіше, ніж у Європі, де суд до людських недосконалостей значно поблажливіший. І дійшов поручик висновку: коли приписи закону надмірно суворі, людина виконувати їх не буде — знайде обхідний шлях. На всяку силу вишукається хитрість. Вода проточить камінь, а трава проросте крізь цеглу.

Чому-чому, а хитрості та пройдисвітства у московитів можна було повчитися. Взяти хоча б звичайний, нелиходійський злочин: коли хто в борги заліз, а віддати не може. В Москві за це боржника хапають і становлять на правіж; луплять година за годиною, з рання до обіду, батогами по щиколотках, поки не завиє й не побіжить сам себе в кабальники продавати, лише б од муки визволитися. За роки військової служби фон Дорн стільки разів у безповоротні борги залізав, що, якби жити за російським звичаєм, давно вже, запродався б на галери, ланцюгами гуркотіти та веслами ворочати.

Так-то воно так, але москвичі, хто здогадливіший, за день перед тим, як на правіж іти, заглянуть на Палашівку, де кати живуть, та поклоняться катові грошима чи сукном, і той дає за підношення кусок жесті — покласти за халяву. Тоді нічого, можна й під батогами постояти.

І жінки, якщо є характер і голова на плечах, себе кривдити дуже не дають. Полковник Лібенау зі сміхом розповідав, як княгиня Кучкіна осоружного і лютого чоловіка здихалася. Шепнула в царському теремі, буцімто князь знає замовляння чарівні, як подагричний біль подолати. А цар саме подагрою маявся, котрий день із замотаною ногою в кріслі сидів, од злості плакав. Мамки побігли до цариці, шепнули. Та — до вінценосного чоловіка: так, мовляв, і так, відає князь Кучкін, як подагру замовити і сам себе виліковує, а від інших таїться. Викликали вигаданого цілителя перед високі очі. Він плаче, божиться, буцімто ні про що таке знати не знає. Повмовляв його Олексій Михайлович, пообіцяв нагороду велику, а коли князь не піддався, було йому явлено монарший гнів, в усій громоподібності. За ворожбитство, а ще більше за неподобну зловпертість били Кучкіна батогом і заслали до Соловецького монастиря на довічне покаяння. Княгиня ж нині вдовою при живому чоловікові обивательствує собі на втіху, цілий хор із пригожих співаків завела.

Якщо жити підступністю та підлістю, не триматися за честь, за гордість, стелитися перед сильними й не жаліти слабких, то можна було чудово влаштуватись і в Росії, й багато хто з іноземців улаштовувалися. Як голландські купці в Японії, котрі топчуть Христове розп'яття, щоб отримати від язичників шовк і порцеляну. А тут, у Московії, якийсь із спритників перехрестився у візантійську віру, й одразу всі двері перед ним відчинено: торгуй чим хочеш, купуй холопів, бери багату наречену. Хто найдужче багатіє з європейських купців? Не сумлінні торговці, а хто вчасно дякові хабара дасть та конкурентів перед владою очорнить. А Корнеліус, жалюгідний простак, іще розраховував зробити тут чесну комерцію! Та хіба з цими дикунами зговоришся!

Із рудим волоссям для перук «Лаура» ніяк не виходило. У російських жінок, бачте, показувати волосся вважається соромом. Вони скоріше все інше на огляд виставлять, ніж свої кудли. От і розбери під хустками та шапками, хто тут рудий, а хто ні. Дівки, щоправда, коси назовні випускають, але в московиток коса — дівоча краса. Чим вона довша і товща, тим наречена більше цінується, хоча б уся пика в прищах. Косу дівка ні за які гроші не продасть. Лишалися тільки повії, котрі ходили по Москві простоволосими. Цих-то повно, проходу від них немає, та рудих попадалось куди менше, ніж у тій же Голландії. Поки що Корнеліус добув волосся потрібного відтінку тільки в однієї, що зовсім спилася, за штоф вина й півкопійки. Потім роздивився — воно хною фарбоване.

Одначе пергаментну загортку з торговим зразком беріг, не викидав. У полку балакали, скоро будуть на Північ посилати, проти старообрядців, що позачинялись у своїх лісових скитах, хрестяться не по-правильному і царських податей платити не бажають. Там, на Вологодщині, нібито рудих багато, фон Дорн прикидав, як буде брати трофеї. Під корінь не різатиме, не звір, можна молодицям і дівкам вершки по чотири лишити. Нічого, за рік новим волоссям обростуть.

А не пошлють у північні ліси — не треба. Тоді вступить у дію секретна Диспозиція.

— Новикоф, блазень негодящий! Свинячий морда розіб'ю!

Фон Дорн кинувся до Минька Новикова з четвертого плутонгу. З Миньком біда — підлий, жорстокий, інші солдати його бояться. Вчора, кажуть, кішку піймав і з живої шкуру дер — вереску було на всю казарму. Слідства по цьому капосному випадку Корнеліус іще не вчиняв. Якщо виявиться правдою, послати Минька із цидулкою до полкового парашника, нехай всипле недолюдкові півста гарячих, аби не мучив безсловесних створінь, не ганьбив солдатського звання. От і тепер, розучуючи бойовий прийом — як удар ножем відбивати, — Новиков навмисно вивернув руку щуплому Юшкові Хрящуватому. Той увесь скривився від болю, а закричати боїться.

Довелося Минька побити. Корнеліус поставив його стояти «струнко» й поваксив йому пику — несильно, щоб перенісся не зламати й зубів не вибити, але все ж до крові. Минько підвивав, руки тримав по швах. Нічого, виродку, в парашника під різками ти ще не так завиєш.

До різок і ляпасів фон Дорн вдавався нечасто, тільки якщо вже такий солдат, що слів і умовлянь зовсім не розуміє. Той, хто начальствує над людьми, мусить уміти до кожного свій підхід знайти, інакше який ти командир? Якщо солдат поганий — значить, офіцер винний, не зумів вивчити, не додумався, як підібрати ключ. Але є, звичайно, й такі, як Новиков, хто відгукується лише на биття та лайку.

Биття — гаразд, добре б і зовсім без нього, а от лайка у військовому реместві — найперше діло, без неї ні команду віддати, ні в атаку повести. Вивчаючи російську мову, фон Дорн передовсім взявся за цю словесну науку. В лайці, на відміну від інших умінь, московити виявилися винахідливими й тонкими. Причиною тому, за розумінням Корнеліуса, була надмірна суворість законів. За матерный лай влада карала люто. По торжищах та майданах нишпорили особливі потайні люди з числа поліцейських, по-місцевому — земських ярижок, пильнували. Як зачують де недозволену лайку, хто про кровозмісне підло кричить, ярижки такого хапають і тягнуть на розправу. Тільки ці заходи погано допомагають — од них лаються ще барвистіше й зліше. Та й самі доглядачі вихованості, коли лайливця за волосся до Земського приказу тягнуть, так лаються, що незвиклі люди, з приїжджих, обмирають і творять хресне знамення.

Досконале знання московського мовного паскудства потрібне було не тільки для військової служби, але й для успіху Диспозиції. Тому лаятися Корнеліус вивчився так переконливо, що бувалі кукуйці лише крякали, а Стешка іноді червоніла, іноді сміялася. Постривайте, грозився подумки фон Дорн, ще й не те буде. Так вивчуся вашим варварським наріччям висловлюватися, що ніхто з розмови за німця не вважатиме.

Правду кажучи, й туземну коханку поручик завів собі неспроста, з умислом. На його браві вуса й цукрові, товченим порошком чищені зуби задивлялись і служниця Лізхен із «Лелеки», і вишивальниця Моллі Дженкінс, а він віддав перевагу Стешці. Чому? Крім інших уже згаданих резонів, іще й тому, що половина часу при побаченнях витрачалася для навчання: як називається оце, як сказати оте та як правильно вимовити «pastszchenok».

Вечорами, наскакуючи в конюшні на мішок із соломою й тикаючи в нього з різних позицій шпагою (цю екзерцицію необхідно проробляти щоденно, аби не втратити гнучкості тіла та вправності), фон Дорн уявляв, що він знищує ввесь сонм підлих московитів, і говорив своїм ворогам так:

— Ви гадаєте, що навіки поховали мене у вашому смердючому болоті? Поклали в труну, забили цвяхами і зверху присипали сирою російською землею? Ми, європейці, для вас — безглузді, без'язикі виродки, nemtszi, кожного такого за версту видно? Кажете, у вас не траплялося досі, щоб іноземець із Москви назад у Європу втік? Хто пробував — швидко ловили, били батогами, рвали ніздрі та в Сибір. Нічого, тварюки довгобороді, такого німця, як Корнеліус фон Дорн, ви ще не зустрічали. Піду від вас, утечу, хрін з гірчицею вам усім у горлянку! Поверну собі волю, добуду багатство і з кривдником поквитаюся, dolg platezchom krasen.

А Диспозиція у Корнеліуса була ось яка.

За рік, до наступного літа, вивчити російську мову — та так, аби не могли пізнати іноземця. Московську одежу було припасено: каптан, гостроверху шапку, юхтові чоботи. Скоро, місяців за два-три, час буде бороду відпускати.

А головний пункт Диспозиції полягав у тім, аби з Москви не з порожніми руками втекти, побитим собакою, а при трофеях і цілковитому душевному вдоволенні.

Того дня, коли піддячий Іноземського приказу Федько Ликов, од кого всі кривди та образи, з якоїсь потреби з'явиться в присутствіє при «великім наряді», тобто в казенному царському каптані з Оружейної палати, підстерегти хапугу в тихому кутку, яких у Кремлі чимало. Бахнути раз по лобі, щоб обм'як. Каптан, суціль золотом тканий, з перлинним коміром і рубіновими ґудзиками з нього зняти, шапку з соболями та алмазним аграфом теж. От і буде відшкодування за відібраний капітанський чин, за недоплачене жалування та вкрадені підйомні. З величезними відсотками.

Вистачить і батьковому будильнику на належні хороми, і брату Клаусу на відродження Теофельса залишиться. Солодше за все те, що мерзенного Федька за пропажу царського добра будуть довго батогами сікти, поки не відшкодує збитки до останньої копійки. Згадає, lahudrin syn, «Корнійка Фандоріна».

До свого переінакшеного на туземний лад прозвання поручик звик не відразу. Вимовити «Cornelius von Dorn» росіянам чомусь було не до снаги. Тепер він відгукувався й на Корнія Фондорнова, і на Корнійка Фондоріна. Нехай. Недовго терпіти лишилося.

Насамкінець, перед тим як іти до Стешки обідати, Корнеліус затіяв головну на сьогодні вправу: вогняний бій ротним шикуванням. Ця батальна премудрість була його власним винаходом, предметом особливої гордості.

Почалося з того, що мало хто з російських мушкетерів виявився придатним для стрільби. До поручика фон Дорна через несправність зброї та відсутність куль з порохом солдати стріляти не вміли зовсім. Коли, здихавшись капітана Овсійка й сяк-так налагодивши мушкети, Корнеліус уперше повів роту на стрільбище, вийшло кепсько. Перед тим як натискати на спускову скобу, мушкетери хрестились і мружили очі, а двоє (сам же й недодивився) забули в стволі шомполи, через що одному вибило око, другому відірвало пальці. Щоправда, за каліцтво поручику нічого не було, в московитському війську це справа звичайна, та довелося навчати стрільби кожного солдата поодинці. Зате вже тепер — хоч в армію до принца Конде, червоніти за таку роту не доведеться.

Мішені фон Дорн звелів устромити в землю біля глухої стіни занедбаного лабазу: сто жердин у руку товщиною — нібито як турецькі яничари.

За командою «Рота, до палби становис!» солдати забігали, вишикувалися чотирма шеренгами, кожний на своєму місці. У першій шерензі кращі стрільці, за ними, в потилицю, заряджальники.

Верховий боярин під'їхав ближче, став біля арапа. Тепер можна було розгледіти й лице: різкі сухі риси, ніс із горбинкою, а брови при сивій бороді чорні. З усього видно, вельми поважна людина.

Корнеліус глянув скоса на вельможу. Кланятися, lomati schapku чи ні? За військовим статутом на навчаннях необов'язково. Ну, якщо необов'язково — так і нічого.

Одвернувся, махнув тростиною:

— Пали!

Чим гарне було фондорінське шикування — ніяких наказів од командира більше не вимагалося. Стрільба велася не залпами, а вільно, коли хто ліпше прицілиться. Пальнув, а ззаду вже новий споряджений мушкет подають, і так без перерви. За хвилину мушкетер із першої шеренги до чотирьох пострілів робить — та не наосліп, як заведено в усіх арміях, а з користю і смислом.

Красуючись перед боярином і рештою глядачів, Корнеліус сів на барабан, закинув ногу на ногу і навіть люльку закурив. Гуркіт, дим, од жердин тріски летять, а командир знай собі позіхає — мовляв, мені тут і робити нічого.

Трьох хвилин не минуло, а від сотні мішеней незайманими десятків півтора лишилося. Були яничари, та всі полягли.

Корнеліус дмухнув у глиняний свисток, чутний навіть крізь стрілянину. Мушкетери відразу рушниці до ноги.

— Багінет! — крикнув фон Дорн.

Солдати ввіткнули в дула довгі багнети.

— Атака, марш-марш!

І тут уже Корнеліус недокурену люльку відклав, шпагу з піхов вихопив і вперед.

— Ура-а-а!

Вмить рота змела останніх безсловесних турків к розтакій матері.

Коли фон Дорн знову вишикував розпалених, із чорними від порохового диму обличчями солдатів, хтось іззаду торкнув його за плече.

Недавній арап, лицем іще чорніший мушкетерів, сказав по-російськи (Корнеліус спершу чистоті мови позаздрив, а вже потім дійшов змісту):

— Поди-ка. Шляпу поправь и иди. Ближний государев боярин Матфеев с тобой говорить желает.

Фон Дорн тростину впустив, заходився капелюха вирівнювати. Так от що це за вельможа! Найперший російський міністр, певно, що й канцлер, найголовніший царський радник, конетабль усіх московських армій Артамон Сергійович Матфеєв!

Коли б знаття — неодмінно поклонився б, шия не переломилась би. 1 на барабані розв'язно, нога на ногу, розсиджуватися б не слід було, та ще з люлькою.

Крокуючи, як на параді, наблизився до великої людини, витягcя тятивою, капелюха з пір'ям зірвав. Витріщився знизу вгору ревно, як належить. За московитським артикулом називатися й доповідати начальству не годиться. Запитають, хто такий — тоді й відповідай.

— Добре командуєш, капітане, — сказав канцлер, дивлячись на фон Дорна холодними блакитними очима. — Ніколи такої спритності не бачив. Ти хто? Якого полку?

— Хрестьяна Лібенавіна полку третьої мушкетерської роти поручик Корнійко Фондорн! — гаркнув Корнеліус без запинки й майже без акценту.

— Німчин? — запитав боярин і зразу, не очікуючи відповіді, задав іще декілька запитань, так що стало видно — людина розуму гострого, нетерплячого. — Скільки років, як до Росії виїхав? Чи із «старих німців»? Де ротний капітан? Чому на барабані сидів, коли рота стріляла?

Фон Дорн почав рапортувати по порядку, намагаючись робити поменше помилок.

— Точно так, німець. Виїхав тому півроку. (У боярина здивовано здригнулися брови.) Каштан Творогов недужий. А на барабані сидіф навмисно. Буцім турецький куля командир убиф, — а це нічого, бою не завада. Якщо так палити, рота відмінно може й зовсім без командир.

— Це який іще Творогов? — запитав Матфеєв арапа.

Чорний чоловік сказав — вільно, спокійно, наче рівному:

— Овсійко Творогов, із боярських дітей. Сам він вивчити солдатів так не міг — по всі дні п'яний валяється. Гнати б його, бражника, в шию, та він Хованському, князю Йванові, хрещеник. Я ж казав, боярине, варто на це навчання подивитися, й на поручика цього. Кого ж ліпше замість Митька?

Корнеліус скоса глянув на дивного арапа. Все знає, навіть про Овсійкове пияцтво!

Міністр-канцлер уважно розглядав фон Дорна, щось прикидав. Чого очікувати від цього огляду, було незрозуміло, але чуття підказало поручику — зараз, саме цієї хвилини, вирішується його доля, й од такого розуміння Корнеліус зціпив зуби, щоб не зацокотіли.

— Ну гляди, Ванько. — Матфеєв потер повіки (пальці в боярина були сухі, білі, з перснями). — На тебе покладаюся. Поясни капітанові, що до чого, а я в Грановиту, Думу сидіти.

Повернув аргамака, взяв швидкою риссю в бік застави. Дворяни почту запоспішали сідати в сідла, ліврейні скороходи припустили швидше коней. Лишився біля Корнеліуса тільки арап Ванько. Теж розглядав, та ще уважніше, ніж міністр. Очі в чорного чоловіка були великі, круглі, з білками в червоних прожилках.

Фон Дорн став вільніше — все ж таки не перед канцлером, але капелюха поки що не надівав. Аби не мовчати, сказав:

— Я не капітан — поручик, боярин плутав.

— Артамон Сергійович ніколи нічого не плутає, — повільно, неголосно промовив Ванько. — Він до всякої дрібниці пам'ятливий, усе пам'ятає й до обмовок звички не має. Якщо сказав «капітан», значить, Корнію, ти тепер капітан і є. І не просто капітан, а начальник Матфеєвської мушкетерської роти.

Про цю роту фон Дорн, звичайно, чув. Царська лейб-гвардія, перебуває на канцлеровім забезпеченні. Там простий мушкетер отримує жалування більше, ніж звичайний полковий поручик, та живуть по-панськи, на всьому готовому. В Матфеєвську роту з росіян беруть лише дворян не останніх родів, а так служать більше швейцарці, німці та шотландці. Ставні молодці, один до одного, Корнеліус не раз бачив їх і на Красній площі, й біля воріт Матфеєвського палацу, що на Покровці. Дивився на виправку, на срібні кіраси. Заздрив.

Тому так і затремтів од арапових слів, не повірив щастю, йому, лямочнику солдатському, в Матфеєвську роту і прапорщиком потрапити — велика удача.

— Називай мене Іваном Артамоновичем, — продовжив благодійник. — Я бояринові хрещеник і в домі його дворецький. Що скажу, те й будеш робити. Життя тобі віднині при Артамона Сергійовича палатах. Роту свою з урядником відішли, сам зі мною йди, приймай нову команду.

— А що попередній капітан? — запитав фон Дорн, усе-таки побоюючись каверзи.

— Митрій Веберов помер, — спокійно відповів Іван Артамонович. — Три дні тому бачили, як він увечері таємно з палат Іван Михалича князь Милославського виходив, де Митькові бути нема чого. А вранці, як йому мушкетерів на караул до царициного терема вести, спіткнувся Митько на рівному місці, та на ніж і впав. Горлом. Молитви — й тієї прочитати не встиг. Все в руці Божій.

Арап перехрестився коричневою рукою з білими нігтями.

— Дивись, Корнію. Будеш вірним і по службі справним, високо злетиш. А красти почнеш, на обіцянки злозичливців спокусишся, буде і з тобою, як із Митьком, псом невдячним. Приймеш смерть од оцієї руки, в чому клянуся тобі Господом нашим Ісусом Христом, Пророком Магометом і богом Зітомбою.

Про бога Зітомбу Корнеліусу чути не доводилось, але на руку Івана Артамоновича він подивився знову, тепер іще уважніше. Рука була жилавою, міцною, переконливою.

— Тільки красти тобі ні до чого, — сказав арап уже добріше. — Чоловік ти тямущий, я давно до тебе приглядаюся. Зміркуєш, у чім твоя вигода. Сорок рублів жалування тобі місячно, та стіл од боярина, та повний наряд, та нагороди за службу. Ти тримайся Матфеєва, капітане. Не прогадаєш.

Тут новий фондорнівський начальник усміхнувся, й зуби в нього виявилися ще білішими, ніж у Корнеліуса. Запитати б, чим так начищає? Не інакше — товченими перлами. На вологих од слини різцях Івана Артамоновича чарівно блиснув промінь осіннього сонця, і капітан фон Дорн раптом зрозумів: ніякий це не арап, а справжнісінький благовісний ангел, посланий Господом з небес на відплату за всі перенесені образи й кривди.