Алтин-толобас

Розділ тринадцятий АЛЕ ЇЇ ЗНАЙТИ НЕЛЕГКО

Працювати з начальником департаменту безпеки «Євродебетбанку» Володимиром Івановичем Сергєєвим було одне задоволення.

Цей респектабельний, підтягнутий пан у незмінному твідові, з щіточкою коротко підстрижених вусів дуже скидався на англійського джентльмена з тієї породи, що канула в Лету разом із розпадом британської імперії. Схожість посилювалася тим, що при першій зустрічі Володимир Іванович легко перейшов з Фандоріним на англійську, котрою розмовляв майже без акценту, хіба що трохи зловживав американізмами. Потім, щоправда, бесідували його рідною, та час від часу екс-полковник уставляв який-небудь іномовний зворот позакрутистіше.

Розмістили Ніколаса в будинку неподалік од Київського вокзалу, де мешкало багато іноземців і де не зовсім туземний вигляд магістра менше кидався у вічі. У двох невеликих кімнатах (кабінет і спальня) було все необхідне для роботи й відпочинку. Їжу постояльцеві привозили з ресторану, а коли Фандоріну треба було вийти в місто, він перебував під постійним прикриттям непримітних молодиків у строгих костюмах: двоє крокували трохи ззаду, а вздовж узбіччя непоспіхом рухався черговий автомобіль — неодмінно який-небудь величезний всюдихід із затіненим склом.

Володимир Іванович заїздив щоранку, рівно о дев'ятій, і ще неодмінно телефонував увечері — запитував, чи нема нових доручень. Із тими, які отримував, упорувався швидко й чітко. Зайвих питань не задавав, у суть пошуків, якими займався Ніколас, не вникав. Якщо всі офіцери Комітету держбезпеки були такими ж ефективними, міркував іноді Фандорін, просто дивно, що радянська імперія так легко розвалилась. Очевидно, полковник Сергєєв усе ж належав до числа кращих.

Одного разу Ніколас побував у офісі банку, в Середнім Гніздниківським провулку, випив кави (без коньяку) в чудовому кабінеті Йосифа Гурамовича. Банкір намагався вивідати, чи рухається «справа», та Фандорін відповідав ухильно, а від запрошення на вечерю відмовився, посилаючись на надзвичайну завантаженість роботою. «Розумію, розумію, — засмучено зітхнув Габунія. — Даєте зрозуміти, що в нас чисто ділові стосунки. Гаразд, більше турбувати не буду. Працюйте».

Робочий день історика починався так. О пів на восьму підйом. Зарядка, контрастний душ, склянка грейп-фрутового соку. З алкогольними напоями після ганебної ночі в клубі «Педігрі» було раз і назавжди покінчено. Від самої думки про те неподобство й важке похмілля після нього Ніколас болісно морщився. У барі стояла ціла батарея пляшок, у тому числі й незабутній двадцятилітній коньяк, але до всієї цієї отрути магістр не торкався.

О восьмій двадцять — пробіжка Українським бульваром (у супроводі незмінного чорного джипа). О дев'ятій — візит Сергєєва. Полковник привозив чергову порцію книг, запитував про передбачуваний розпорядок дня, протягом десяти хвилин вів світську розмову про політику (за переконаннями він був патріот, непохитний державник) і виходив, після чого Ніколасу приносили сніданок.

Потім — робота. Спершу вона полягала в читанні історичних книг. Свій інтерес до легендарної бібліотеки Івана Четвертого магістр старався законспірувати, тож публікації на цю тему становили тільки малу частину запитуваних ним документів, монографій та мемуарів.

Можливості Володимира Івановича, здається, й насправді були необмеженими. Вечорами на квартиру привозили каталожні ящики з головних московських бібліотек, а потім, уже вночі, відвозили назад. Ніколи ще Фандорін не займався дослідницькою роботою в таких завидних умовах.

На третій день, штудіюючи працю професора Бєлокурова «Про бібліотеку московських государів у XVI столітті», Ніколас зробив неймовірне, фантастичне відкриття.

У знаменитому списку царської Лібереї, виявленому сто сімдесят років тому дерптським професором Дабеловим, серед інших латинських і грецьких манускриптів, значилась книга якогось давнього автора, невідомого сучасній науці: Zamolei sine Mathemat — «Математика» Замолея.

Натрапивши на це ім'я, Фандорін підхопився, перевернувши стіл, і так розхвилювався, що довелося випити дві склянки мінеральної води (зуби вистукували нервовий дріб об вінця склянки).

Невже в листі Корнеліуса йдеться саме про цю книгу?! Але якщо так (а як іще? як?), то, виходить, фон Дорн справді знав, де розміщена та сама Іванова Ліберея! Значить, вона дійсно існувала!

Фандорін вивчив усі наявні відомості про таємничу бібліотеку та її численні пошуки, що закінчувалися неодмінним фіаско.

Отже, що, власне, відомо про Ліберею?

1472 року разом із посагом племінниці останнього візантійського імператора до Москви на багатьох возах було доправлено ящики з книгами, котрими тривалий час ніхто не цікавився.

Сорок літ по тому Василій Іоанович «отверзе царские сокровища древних великих князей прародителей своих и обрете в некоторых палатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны». З Афона було спеціально виписано вченого ченця Максима Грека, який переклав частину книг російською, після чого бібліотеку було чомусь заховано за сімома замками, а бідолашного перекладача на Батьківщину так і не відпустили.

1565 року полоненого лівонського пастора Веттермана (скоріше за все, він-то потім і склав Дерптський каталог) було викликано до царя Івана й одведено до якогось підземелля, де государ показав йому велике зібрання старовинних манускриптів і просив зайнятись їх перекладом. Налякавшись кількості книг, які доведеться перекладати, пастор послався на неуцтво і його було з миром відпущено Іоаном, який під ту пору ще не зробився Грозним, — зловісна переміна сталася з царем невдовзі по тому.

За Олексія Михайловича якийсь заїжджий митрополит, що прочув про книжкові скарби, прохав царя про доступ до Лібереї, та на той час місцеперебування книгосховища вже було невідомим.

Оскільки останнім із царів, хто напевно володів бібліотекою, був Іоан IV, вона пізніше й отримала наймення «бібліотеки Івана Грозного».

Першу спробу відшукати таємне царське підземелля було здійснено ще за Петра Великого, коли прєсненський дзвонар Конон Осипов подав доношення до Канцелярії фіскальних справ, де доповідав про якісь дві підземні палати «під Кремлем-городом», суціль заставлені сундуками. «А те палаты за великою укрепою, у тех палат двери железные, попереч чепи в кольцах проемные, замки вислые, превеликие, почати на проволоке свинцовые, и у тех палат по одному окошку, а в них решетки без затворок». Про сей тайник, розташований десь поблизу Тайницької башти, Осипов начебто чув од дяка Великої Казни Макар'єва, котрий виявив той підвал, коли досліджував кремлівські підземелля за наказом царівни Софії.

Наприкінці минулого століття почалися фундаментальні пошуки Лібереї.

1891 року страсбурзький дослідник Едуард Тремер, отримавши височайше зволення, розшукував тайник поблизу церкви Святого Лазаря та у східній частині колишніх царських теремів, білокам'яні підвали котрих благополучно пережили найлютіші з московських пожеж.

Потім Боровицький пагорб копали директор Оружейної палати князь Щербатов і професор Забелін — не надто ретельно, бо в існування (й тим паче в цілість) Лібереї не вірили.

У тридцяті зниклу бібліотеку вперто розшукував археолог Ігнатій Стеллецький, для котрого ці пошуки були справою всього життя. Та Кремль під ту пору зробився режимною зоною, й особливо розгулятись ентузіастові не дали.

Потім було ще два сплески: на початку шістдесятих і зовсім нещодавно, два-три роки тому, коли при мерії навіть було створено спеціальну комісію. Судячи з газетних статей (для конспірації Фандорін зажадав отримати підшивки відразу за декілька років), у другій половині двадцятого століття виникли нові гіпотези: що Іван Грозний міг заховати безцінну колекцію не в Кремлі, а в Олександрівській слободі або в одному із своїх улюблених монастирів.

Що ж з усього цього випливало?

З наукової точки зору — майже нічого. Прямих доказів існування Лібереї не було, тільки побічні (оригінал Дерптського списку, приміром, безповоротно зник). Серйозні дослідники припускали, що бібліотека спочатку дійсно існувала, а потім її було роздаровано частинами. Або згоріла під час пожежі. Або згнила в сирому підземеллі.

І тільки тепер, наприкінці тисячоліття, з'явився правдивий доказ, і належав він одній-єдиній людині — Ніколасу О. Фандоріну, невідомому магістру історії. Він твердо знав і міг довести, що через сто років після Івана Грозного, наприкінці сімнадцятого століття, Ліберея ще існувала й була схована десь у таємному підвалі будинку, що стояв у якійсь Чорній лободі, за якимись Кам'яними воротами.

Уже це було історичною сенсацією першої величини. Та й не лише історичною — обнародування відкриття без сумніву викликало б чергову хвилю ажіотажу. Якщо спробувати уявити, якою сумою оцінювалося б нині Іванове зібрання книг, то, певно, довелося б вести рахунок на мільярди. Негайно б виникли нові комісії, знову почалися б пошуки, розкопки. А замість цього (публічні доповіді, прес-конференції, телебачення, докторський ступінь, членство в Королівськім товаристві!) доводилося відсиджуватися на нелегальному становищі й гадати, хто до тебе добереться раніше — міліція чи бандити.

На шостий день (так-так, уже. на шостий, тому що працював Ніколас успішно) всю скільки-небудь причетну до теми літературу, включаючи опис міського побуту москвитян і мемуари мешканців Іноземної слободи, було вивчено й частково законспектовано. Настав період осмислення та аналізу.

Перший висновок не змусив себе чекати. Він, можна сказати, лежав на поверхні.

Звідки це Ніколас О. Фандорін узяв, що він один усвідомлює наукову цінність листа Корнеліуса? Ті, хто хоче знайти Ліберею, зрозуміли значення слова «Замолей» аж ніяк не гірше, ніж він. А коли врахувати, що Ніколас, професійний історик (та до того ж іще, котрий, завдяки капітанові фон Дорну, прочитав чимало книг з історії допетровської Русі), ні про якого Замолея раніше не чував, то виходило зовсім цікаво: бандитів явно консультував висококваліфікований фахівець.

Хто ж іще читає архівні журнали та «Королівський історичний журнал»? Тільки серйозний історик. Він зіставив дві публікації про половинки незрозумілого документа й послав до Лондона таємничу бандероль.

І думки Фандоріна природно повернули в бік архівного Моцарта, чудового ерудита Максима Едуардовича Болотникова. Хто обробляв знахідку з Кромешників? Болотников. Чи міг він не зацікавитися згадуванням про «Замолея» та «Іванову Ліберею» з правої половини листа? Не міг. Тоді чому Максим Едуардович так мало уваги — протиприродно, демонстративно мало — приділив британському дослідникові та другій половині документа? Оце так світило архівістики! Теніс йому, бачте, важливіший! Чи не тим пояснювалася показна байдужість, що Болотников твердо знав: незабаром лист буде у нього в руках? І ще. Якщо Шурик мав спільника з числа досвідчених співробітників, стає зрозумілим, як кілер потрапив на територію архівного містечка і як вибрався звідти непоміченим.

Наступного ранку полковник Сергєєв отримав термінове завдання: зібрати всі можливі відомості про головного спеціаліста відділу обробки Центрального архіву стародавніх документів — спосіб життя, контакти, подробиці біографії.

Добу по тому розторопний Володимир Іванович з'явився з вичерпною доповіддю.

— Не знаю, пане Фандорін, чому вирішили ви зацікавитися цим архівістом, але суб'єкт, безумовно, непростий, з фокусом, — одразу ж перейшов до справи Сергєєв. У руках він тримав електронного записника, та в нього майже не заглядав — пам'ять у полковника була чудова. — У чім фокус, поки що незрозуміло, але — see for yourself[18]. Зарплата в Болотникова на ваші гроші — чотирнадцять фунтів на місяць. До того ж виплачують її нерегулярно, заборгували за два місяці. При цьому живе Болотников у квартирі, купленій зовсім недавно за вісімдесят три тисячі — знову ж на ваші стерлінги. Одягається в дорогих бутиках, віддає перевагу костюмам «Хуго Босе» і сорочкам «Ів Сен-Лоран». Їздить на новій нещодавно купленій спортивній «мазді». Нежонатий, підтримує стосунки з однією заміжньою жінкою та двома дівицями. Їх імена…

— Не треба, — поморщився Ніколас. — Це не має значення. Чи є в Болотникова знайомства серед кримінальних кіл? Із Сєдим він пов'язаний?

Сергєєв ледь смикнув вусом, очевидно, вражений поінформованістю англійця про московське злочинне середовище. Відповів стримано:

— Поки що нічого в цьому напрямку не виявлено. Несхоже, що він пов'язаний з ким-небудь із серйозних людей на зразок названої вами особи. Не той типаж. Але можна помацати. Будемо продовжувати нагляд?

Жаль було втрачати час. Мабуть, і так усе зрозуміло.

— Не треба, — сказав Фандорін. — Можете влаштувати мені зустріч із Болотниковим?

Полковник злегка здвигнув плечима:

— Нема проблем. Куди доставити?

Магістр хотів було попрохати, щоб служба безпеки обійшлася без насильства, викрадання та інших дикостей, але не зважився — інглізований начальник департаменту, мабуть, міг і образитись.

— Не сюди. Де-небудь… — Ніколас непевно помахав рукою.

— Зрозуміло. Зробимо. О п'ятій нормально буде?

Здається, Ніколас усе-таки переоцінив рівень європейськості колишнього гебіста.

Припроваджений до місця зустрічі головний спеціаліст був блідим і явно наляканим. Він сидів між двох міцних, бездоганно одягнених молодиків, на задньому сидінні гігантського джипа, припаркованого напроти Парку культури. Коли Фандоріна привезли на стоянку, джип уже очікував там.

— Можете поговорити з ним просто в машині, face to face[19], — сказав Володимир Іванович. — Хлопці постоять знадвору.

— Ви?! — роззявив рота Максим Едуардович, коли Фандорін сів на переднє сидіння й повернувся до нього. — Так ви не іноземець? Ви з ФСБ? За що мене затримали? В чому мене підозрюють? Мені мало не вивихнули руку! Це якесь непо…

— Непорозуміння? — підхопив Ніколас, не відчуваючи ані найменшого каяття з приводу вивихнутої руки підступного архівіста. — А те, що мене у вашому богоугодному закладі скинули з даху, це теж непорозуміння?

Болотников декілька разів моргнув.

— Так, я чув про це. Але… але до чого тут я? Мене в цей час і в архіві не було. Ви ж пам'ятаєте, я поїхав грати в теніс.

— І так поспішали, що навіть не зацікавилися лівою половиною документа… — Магістр зробив паузу. — При тому, що в правій згадуються Іванова Ліберея та Замолей. Звичайно, звідки фахівцю з російської медієвістики знати, що означають ці дивні слова?

Іронія подіяла. Архівіст зробився ще блідішим, облизав губи, глитнув.

— Так що скажете, колего? — запитав Фандорін, зневажливо виділивши останнє слово. Зараз він цьому Моцартові з задоволенням не те що руку — голову скрутив би. Жаль, виховання не дозволяло.

— Я… Клянусь, я не знаю, хто й навіщо намагався вас убити, — тихо промовив Максим Едуардович. — Я сам був шокований, коли дізнався. І злякався. Тобто, в мене є одне припущення, але…

Він оглянувся на двох молодиків, що нерухомо стояли обабіч автомобіля.

— Послухайте, хто ви? Адже ці люди не з ФСБ?

Фандорін пригадав доречну фразу з одного давнього радянського фільму, котрий колись бачив на ретроспективному показі в Челсі.

— Питання тут задаю я.

Спрацювало! Архівіст утягнув голову в плечі, двічі кивнув.

— Гаразд-гаразд… Я все вам поясню, з самого початку… Зрозуміло, ви маєте рацію: коли три роки тому я отримав кромешниківський фрагмент, я страшенно зацікавився цією знахідкою. Згадування про «Математику» Замолея, книгу з Дабеловського списку, яка в жодному з інших джерел не згадується, в поєднанні зі словами: «Так знайдеш Іванову Ліберею» мене потрясло. Я тиждень не міг ні їсти, ні спати! Ви самі історик, ви мене зрозумієте… Але річ іще в тім, що я угледів у цьому зібранні перст долі, якийсь містичний збіг!… Зараз поясню. Вибачте, я хвилююся, тому виходить плутано. Річ у тім, що якраз у той час у нас тут почався черговий бум «ліберейної лихоманки», як я її називаю. Журналісти знову відкопали цю давню історію, знову знайшлися ентузіасти, зібрали якісь приватні кошти, навіть створили міську комісію. І я консультував цю комісію як експерт. Який збіг, чуєте? Ні, тобто нічого надприродного в тому, що запросили саме мене, нема — скажу без удаваної скромності, що я провідний фахівець з архівних документів і книжкової справи цього періоду. І те, що інтригуюча половина цидулки потрапила саме до мене, у відділ обробки, теж природно. Але мене вразив збіг за часом! Розумієте, якраз незадовго до цього, втомившись од дилетантської ретельності шукачів Лібереї, я зробив на комісії розгромну доповідь, у котрій переконливо довів, що ніякої бібліотеки Івана Грозного нема і не було. Й раптом — на тобі! До мене в руки потрапляє щонайвагоміший доказ того, що Ліберея існувала й була схована десь у Москві. Хіба не чудо? Хіба, перепрошую, не промисел Божий?

Все це звучало цілком правдоподібно, однак одразу ж виникло питання.

— Чому ви не повідомили про свою знахідку в комісію?

Болотников зам'явся.

— Цьому збіговиську, недоумкуватих ентузіастів і неосвічених хапуг? Ні, з ними я не бажав мати ніяких справ. Я… Та що лукавити! Я угледів у цій знахідці Шанс. Той самий, великий, про який мріє всякий історик. Зробити відкриття, що залишиться у віках. — Погляд архівіста загорівся азартним блиском. — Довести, що бібліотека Івана Грозного існувала! Переконливо, незаперечно! Спростувати і Бєлокурова, і Забєліна, і всіх інших класиків! Але для цього був потрібний час, багато часу й багато роботи. Треба було вибудувати доказову версію. І вона в мене виникла!

Максим Едуардович збуджено подався вперед. Він був уже не блідий і зіщулений, а зовсім навпаки — розчервонівся, жестикулював, на хлопчиків за вікном звертати увагу перестав.

— Артамон Матфеєв, вирішив я. Це ж ясніш ясного. Книжник, найближчий наперсник Олексія Михайловича, обізнаний з усіма двірськими таємницями. Кому, як не йому, було знати, де зберігається книжкова скарбниця. 1676 року, передчуваючи неминучі опалу й заслання, переховав Ліберею в якесь місце, відоме лише йому. А 1682 року, коли по смерті Федора Олексійовича боярина було повернено до столиці, він не встиг дістатися свого тайника, бо 15 травня, через три дні після прибуття, його розірвали, бунтівні стрільці. Все сходилось! Пошуки доказів цієї версії зробилися головною справою мого життя. Якщо хочете, обсесією. Який там у біса Стенфорд! Та я не поїхав би з Москви за всі скарби Форт-Нокса! — Болотников коротко розсміявся. — Я знайшов три невідомі раніше автографи боярина, отримав за це малу золоту медаль Історико-архівного товариства, та мене не цікавили «малі медалі» — я мусив порівняти почерк. На жаль, почерк був несхожим! Я на грані відчаю. Було зрозуміло, що листа написано кимось із наближених Матфеєва, що перебували разом з боярином у Кромешниках напередодні зняття опали. Та «хтось із наближених» — це не доказ, для вагомості мені потрібне було ім'я. На жаль, достовірних відомостей про те, хто перебував у цей період при Артамонові Сергійовичі, мені знайти не вдалося, скільки я не шукав. Я вже збирався здаватись — опублікувати хоча б те, що зумів з'ясувати. Це все одно була б сенсація, хоч і не такого масштабу, про який я мріяв. І раптом ваша стаття в англійському журналі!

Очі архівіста горіли вогнем священного першовідкривацького божевілля — занадто добре знайомого й самому Ніколасу. Магістр мимоволі заразився збудженням Болотникова. Таємниці Часу — сильний наркотик. Той, хто прилучився до нього, робиться трохи безумцем.

— Ім'я автора листа було встановлено! Мушкетерський капітан фон Дорн, про котрого відомо, що він перебував при особі Артамона Сергійовича і, мабуть, був посвячений у його секрети. Мало цього: наявність другої половини документа давала шанс, на який я і не смів надіятися. — Максим Едуардович округлив очі й перейшов на шепіт: — Знайти Ліберею! Що там Матфеєв, що там мої докази! Знайти саму бібліотеку — в якому б вигляді вона не була. Хай напівзгнила, хай безнадійно зіпсована цвіллю — все одно! А може, вона й ціла, хоча б частково. Адже Матфеєв розбирався у книжковій справі й, покидаючи Москву бозна на скільки років — може, й назавжди, — не ховав би дорогоцінні манускрипти в сирому місці. Ви… ви уявляєте собі, яка це була б знахідка? — задихнувся Максим Едуардович.

Ніколас сказав собі: не можна піддаватися цій золотошукацькій лихоманці. Зараз ідеться не про історичні відкриття, а про речі куди більш грубі й неапетитні — підступність, підлість, убивство.

— Зрозуміло, — холодно вимовив магістр. — Ви мене виманили в Москву і звернулися по допомогу до Сєдого.

— До кого? — перепитав Болотников, збитий із захопленого тону. — До Сєдого?

«Скоріше за все, з архівістом має справу не сам магнат, а хтось із його підручних», — подумав Фандорін. Що не міняє суті справи.

— Яке у вас жалування? — холодно поцікавився він.

— Що? — іще більше розгубився архівіст. — Ви маєте на увазі зарплату? Здається, триста дев'яносто тисяч. Чи двісті дев'яносто? Точно не пам'ятаю… А чому ви запитуєте?

— І на ці гроші ви одягаєтеся в дорогих магазинах, купили новий апартамент і спортивний автомобіль?

Болотников перемінився на виду. Ага! В ціль!

— Так це ви мене видали Вершиніну! Ну звичайно, хто ж іще! То ж то він так хитро на мене дивився. Викликає до себе, говорить: «Еврика, Максиме Едуардовичу! Я знаю, звідки ми візьмемо кошти. Не такий уже я недотепа, яким ви всі мене вважаєте. Братимемо замовлення в зарубіжних дослідників, за добрі грошенята, і в валюті! Ось так». І ледве не підморгує. А за день до цього в нього були ви. Наклепали? Звідки ви дізналися, що я підробляю приватними замовленнями?

— Так ви берете замовлення? — здивовано запитав Фандорін.

— Давно. Інакше на що б я жив? На двісті дев'яносто тисяч? Замовлення, звичайно, відбирали час і відволікали мене від пошуків, але я не аскет і не схимник. Історія історією, та жити теж треба. Я чудовий фахівець, мої послуги коштують дорого.

Ніколас нахмурився. Ця несподівана звістка підрубала під корінь всю струнку версію про зв'язок архівіста з бандитами.

Ні! Не всю!

— Ви брешете! — скипів магістр, згадавши про інший важливий доказ. — Якби ви так були захоплені пошуками Лібереї, ви не поїхали б на свій теніс! Ні, ви твердо знали, що мене уб'ють і текст найближчим часом буде у вас! Ви убивця! Ні, ще підліше — ви холоднокровний спільник убивці!

В очах у Фандоріна потемніло від люті — він згадав про «пташку жалко», про свій політ із даху — і, перегнувшись через спинку, схопив Болотникова за лацкани. Цивілізована людина, переконаний прихильник політичної коректності, й раптом такий зрив. Ось він — шкідливий вплив дикого московського повітря.

Наступної ж секунди Ніколас опам'ятався й розтиснув пальці, та до салону з обох боків уже ввірвались охоронці, котрі, очевидно, вміли пронизувати поглядом і тоноване скло. Один захилив Болотникову голову, другий схопив його за руки.

— Пустіть! — прохрипів напівзадушений архівіст. — Мені не потрібний був ваш лист! У мене фотографічна пам'ять! Я спеціально вчився! Мені досить подивитися на сторінку протягом двадцяти секунд, і я її запам'ятовую. Хочете, прочитаю листа по пам'яті? «Память сия для сынка Микиты егда в розумении будет а меня Господь приберет а пути на Москву не укажет а ежели умом не дойдешь как…»

Фандорін махнув молодикам — мовляв, усе як слід, допомога не потрібна, і сталеву хватку було негайно послаблено. Брязнули дверцята, колеги знову залишились удвох.

— Так ви нікому про мене не розповідали? — тихо запитав Ніколас, знову переставши що-небудь розуміти. — Слово честі?

— Кому?! — вигукнув Болотников, тримаючись за горло. — А головне, навіщо? По-моєму, ви все-таки не усвідомлюєте до кінця, що це таке: знайти Ліберею. Це відкриття, рівного якому не було в історичній науці! Це всесвітня слава, не-ймо-вір-ні гроші, вічна вдячність нащадків! Навіщо б я ділився з кимось усім цим? Та перш ніж послати бандероль вам, я довідався про вас, прочитав усі ваші опубліковані роботи й дійшов висновку, що як учений ви для мене небезпеки не являєте. Ви займаєтеся дрібними фактографічними дослідженнями, я не виявив у ваших статтях ні розмаху, ні концептуального масштабу.

У Ніколаса опустилися кутики губ. І цей туди ж! Але Болотников не помітив, що роз'ятрив у душі «малокаліберного» магістра незагойну рану.

— Ви ніколи не займалися Лібереєю. Найімовірніше, ви й знаєте про неї тільки з чуток. Вас цікавить лише історія вашого дорогоцінного роду — і слава Богу. Тепер я бачу, що недооцінив вас. Ви все чудово зрозуміли й зуміли заручитися серйозними союзниками. Я не запитую вас, хто ці люди, скажіть лише — вони мають відношення до яких-небудь науково-історичних інституцій? — злякано запитав архівіст.

Фандорін не зміг стримати посмішки.

— Ні, ці панове зовсім з іншої галузі.

— Слава Богу! — звеселився Максим Едуардович. — Значить, про Ліберею із фахівців знаємо тільки ми з вами? Тоді ще не все втрачено! Послухайте, Фандорін, ви в Росії людина чужа, ви іноземець, ви, зрештою, в порівнянні зі мною дилетант. — Ніколас знову поморщився, та не заперечував. — Не віддавайте мене на розтерзання вашим головорізам! Будемо шукати Ліберею разом, згода? Я чудово знаю топографію Москви XVII століття, знаю документи, в мене численні знайомства в музейних, архітектурних, навіть діґерських колах. Ми з вами обійдемося без усяких комісій! Якщо вже ми не знайдемо Ліберею, то, значить, ніхто її не знайде. Не скупіться — почестей і грошей вистачить на двох. Ми не допустимо, — він знову перейшов на шепіт і оглянувся на охоронців, — щоб ненажерливі діляги розтягли бібліотеку по томах і нишком пустили б їх на міжнародні аукціони. Іванова Ліберея цінна саме як єдине зібрання. Ви не думайте, всі ці дні я не сидів склавши руки, я доволі далеко просунувся. Вам без мене буде важко. Благаю, не відлучайте мене від пошуків! Я просто помру!

Важко витримати погляд людини, котра дивиться на тебе з таким страхом і з такою надією. Фандорін одвів очі, зітхнув:

— Гаразд, Максиме Едуардовичу. Тим паче що і я не зміг би перешкодити вашим шуканням. Давайте попрацюємо разом. Я й справді навряд чи обійдуся без вашого досвіду та знань. Тільки майте на увазі, що ви вплутуєтеся в дуже небезпечну справу. Крім нас із вами, про Ліберею знає ще і хтось третій.

— А! Я так і знав! — простогнав архівіст. — Хтось із істориків? Блюмкін? Голованов?

— Ні. Один мафіозний підприємець на прізвисько Сєдой.

Болотников одразу заспокоївся:

— Ну, це нехай. Напевно, почув дзвін про бібліотеку Івана Грозного, коли комісія працювала, й вирішив розбагатіти. Довкола мене шилися підозрілі особи, обіцяли «неміряно баксів», якщо візьмуся виконати якесь замовлення. Я подумав, ідеться про викрадення архівних документів, і одшив їх. Можливо, це й були емісари вашого Сивого.

— Сєдого, — виправив магістр. — Ясно. Вони щось пронюхали про ваш інтерес до Лібереї і встановили за вами стеження.

— Біс із ними! — безтурботно здвигнув плечима Максим Едуардович. Просто дивовижно, як швидко ця людина переходить од відчаю до самовпевненості. — Я бачу, за нас із вами є кому заступитися. Давайте-но ліпше, дорогий сер, займемося справою. З якого пункту ви збираєтеся почати?

— З того, на котрому зупинилися ви. Що дали ваші попередні шукання?

Болотников, як виявилось, і справді часу марно не гаяв. За тиждень, протягом якого він мав повний текст листа, архівіст розробив послідовний план дій — на диво простий і логічний.

— По-перше, точне місцеперебування тайника зашифровано. По-друге, ніякого будинку у скількись там вікон, звичайно, давно не існує. Підземне сховище перебуває під декількома метрами культурного шару. Та Ліберея все ще там, у цьому немає жодного сумніву — якби її було знайдено, то книги з Дабеловського списку обов'язково спливли б у бібліотеках або приватних зібраннях — надто вони вже цінні. Найнемудрящіша з цих реліквій сьогодні коштувала б десятки — ні, сотні тисяч доларів. А коли врахувати, що і у візантійських кесарів, і в московських царів було заведено оправляти старі манускрипти в коштовні оклади, суціль усипані ладами, яхонтами та зерню… — Максим Едуардович виразно потер великий і вказівний пальці. — Ну, загалом, ви собі уявляєте. Ні-ні, Фандорін, Ліберея, як і раніше, лежить під землею, в цьому своєму алтин-толобасі.

Партнери перебували на Київській, у Ніколаса. Вони й не помітили, що вікна в сусідніх будинках спочатку засвітилися, потім погасли. Час проробив одну із своїх найулюбленіших штук: раптом узяв і зупинився. Начебто щойно розклали на столі матеріали, захоплені з квартири Болотникова, щойно роздрукували з різним збільшенням декілька примірників цидулки, а вже світанок не за горами.

— Ага, а що таке «алтин-толобас»? — запитав магістр у доктора.

— Уявлення не маю. Мабуть, якийсь тип кам'яного підвалу для зберігання особливо цінних предметів. Адже «алтин» по-тюркськи означає «золото».

— Знаю-знаю, — кивнув Фандорін.

— А що таке «толобас», невідомо. Я облазив усі словники — не знайшов. У часи татарського протекторату на Русі ходила величезна кількість запозичених слів, які потім поступово вимивались із вжитку. Деякі зникли безслідно, в тому числі й із тюркських мов. Це пусте, адже зміст у цілому зрозумілий. Зрозуміле й наше завдання. Я б сформулював його так…

Архівіст зосереджено втупився у вікно і здивовано заморгав очима — здається, тільки тепер помітив, що на вулиці давно ніч, але тут же забув про чудеса природи й знову повернувся до співбесідника.

— Ми з вами маємо визначити хоча б приблизно, з точністю до ста метрів, яку ділянку описано в листі капітана фон Дорна. Тільки й усього.

— Тільки й усього? — іронічно перепитав Ніколас, якому це завдання аж ніяк не здавалося таким уже дріб'язковим. — Та й що нам дасть «точність до ста метрів»? Це ж цілий гектар.

— Ну то й що? Коли в нас будуть переконливі докази, можна залучити до роботи будь-які сили, будь-які інстанції! Вони в нас у чергу вишикуються! Де можливо, розкопаємо, де не можна копати — пробуримо, візьмемо проби ґрунту. Це ж не у президента під сідницею, у Кремлівському пагорбі довбатися, а за Садовим кільцем! Зовсім інша справа.

— Чому ви такі впевнені, що саме за Садовим кільцем?

Максим Едуардович страдницьки закотив очі, що з його боку було не надто ввічливим, і пояснив невігласу-іноземцю:

— Садове кільце повторює контури Скородома — так по-іншому називали Земляний город, границями якого обмежувалася Москва сімнадцятого століття.

— Про Земляний город я знаю, — пробурмотів присоромлений Ніколас, — я просто не знав, що він іще і Скородім. Дивна назва…

— Це через те, що за межами городських стін будинки споруджували абияк, нашвидку — все одно кримчаки або які-небудь ногаї спалять. Ось дивіться…

Обидва історики схилилися над докладною мапою стародавньої Москви, скомпонованою великорозумним Максимом Едуардовичем із голландського плану 1663 року, схеми шведського дипломата Пальмерстона 1675 року й повуличних креслень Приказу таємних справ.

— Бачите лінію земляного валу та башти на ньому? Є башти глухі та башти з воротами. Послідовність пошуку, Фандорін, має бути такою. Спочатку ми визначаємо, про які ворота йдеться в листі…

Ніколас здивувався:

— Вибачте, та хіба це не очевидно? Адже в листі сказано: Кам'яні ворота, й навіть є назва вулиці, що йде від них, — Чорна слобода.

— Про ворота ми ще поговоримо, — сухо сказав Болотников, переборюючи роздратування. — Що ж до вулиці, то тут мені доведеться вас розчарувати. Ви мені показували ваш переклад листа сучасною мовою, і я відразу звернув увагу на одну істотну помилку: ви довільно, на власний розсуд розставили там великі літери, котрих в оригіналі, певна річ, нема, тому що на той час вони ще не були запроваджені в ужиток. Тому, зокрема, визначення вулиці перетворилось у вас на її назву. Не було ніякої Чорної слободи, автор листа просто мав на увазі одну з чорних слобід, яких довкола Скородома під ту пору нараховувалося принаймні десятка півтора. Ми сьогодні точно не знаємо, скільки саме їх було, тому що не всі переписні книги того періоду збереглися. Чорна слобода — це поселення, в якому мешкали тяглові людці, податний стан: ремісники, орачі, дрібні торговці.

Це повідомлення збентежило Ніколаса. Він бачив на мапі московського метрополітену станцію Новослободську і в глибині душі плекав надію, що заповітна Чорнослободська, можливо, навіть розташована десь неподалік. Тут магістрові й на думку не спав новий, іще більш прикрий здогад.

— Дозвольте, — ослаблим голосом вимовив він, — але ж у цьому разі й ворота могли бути не Кам'яні, а просто кам'яними. Скільки, ви говорили, було воріт у Скородомі?

— У різні часи по-різному. В 70-ті сімнадцятого століття дванадцять основних, та ще могли бути зроблені проїзди в деяких глухих баштах.

— І всі ворота були кам'яними, — приречено кивнув Фандорін.

Болотников подивився на нього з дивною посмішкою, витримав паузу й переможно оголосив:

— А от і ні! Кам'яних воріт було тільки двоє — Калузькі й Серпуховські, побудовані в кінці царювання Михайла Федоровича. Решта надбрамних башт були дерев'яними. Нам слід визначитись, які з цих двох воріт наші, відновити контур чорної слободи, відміряти по її головній вулиці від застави 230 сажнів, тобто 490 метрів, і ми дізнаємося, де приблизно стояв потрібний нам будинок. Потім я попрацюю в Московському міському архіві, вивчу історію цього земельного володіння: які будівлі там стояли й коли, що з ними сталося. Раптом удасться знайти відомості про забудову сімнадцятого століття — про якийсь дім на «знатному» (тобто, напевно, кам'яному, оскільки йому не страшна пожежа) фундаменті. Навіть якщо потрібних відомостей не виявиться, все одно зону пошуку буде визначено.

— Але ж це просто! — зрадів було Фандорін, одначе тут же насторожився. — Зачекайте, але виходить, що ви цілком можете довести пошуки до кінця й без мене. Знайдете ділянку, звернетесь до міських властей і отримаєте від них цілковиту підтримку.

Архівіст скривився, похмуро подивився на любовно намальовану мапу колишньої Москви.

— Просто, та не просто. Доведеться ого-го скільки поморочитися. Значить, так. — Він загнув великого пальця. — З воротами все-таки цілковитої впевненості нема. Так, Серпуховські та Калузькі було складено частково з каменю, але ніяких відомостей про те, що за ними були розташовані чорні слободи, я не знайшов. А що, коли якісь інші ворота були складені частково з каменю, а частково з дерева й ваш пращур мав на увазі саме їх? І потім, непокоїть мене цей дивний генеалогічний шифр… Ну що за нісенітниця з «оконницы в числе дщерей у предка нашего Гуго Сильного»? Маячня! Скільки було дочок у вашого бісового Гуго, навряд чи це може бути відмітною особливістю будинку.

— Іще як може, — заперечив Фандорін. — У Гуго фон Дорна було тринадцять дочок.

Болотников так і осів у крісло.

— Тринадцять? — несподівано охриплим голосом повторив він. — Але… Але це дуже важливо! — Підхопився, підбіг до вікна, повернувся назад. — Це нечувано! Ніколи не зустрічав нічого подібного! Чортова дюжина — це трохи пахне єрессю. Дуже можливо, що ми знайдемо згадування про такий дивовижний будинок! Ось що, Фандорін, давайте поділимо поле діяльності. Я зосереджуся на архівних пошуках такого собі чорнослобідського будинку, що стояв на кам'яному фундаменті й мав по фасаду тринадцять вікон. Ви ж займетесь воротами. Крім двох уже названих застав, я відібрав іще дві: Покровську й Срітенську. Невідомо, чи стояли вони на кам'яній основі, але зате всі інші прикмети збігаються. За Покровськими воротами Земляного города розташовувалась Басманна слобода, котру можна було назвати й чорною — частину її населення становив тягловий люд. Це перше. Друге: в безпосередній близькості від цих воріт була Німецька слобода, де майже напевно мешкав мушкетерський капітан. І третє: звідти ішла дорога на Преображенське — ось вам і княжий (або, точніше, великокняжий) двір.

Магістр хотів заперечити, але Максим Едуардович нетерпляче замахав на нього: не перебивайте.

— Стосовно Срітенських воріт, то за ними починалася Панкратьєвська чорна слобода, через яку проходила дорога до села Князь-Яковлевського, заміського володіння князів Черкаських. Ось, бачите? — показав Болотников на мапі.

— Ні, Срітенські й Покровські ворота не підходять, — рішуче заявив Ніколас, прослідкувавши за пальцем архівіста. — Під Княжим Двором капітан, без сумніву, мав на увазі мизу Фюрстенхоф, розташовану неподалік од родового замку фон Дорнів.

Болотников увесь затремтів — так потрясло його це повідомлення.

— То, може… — він затнувся від хвилювання. — То, може, ви розумієте і зміст усього цього фрагмента: «яко от скалы Тео предка нашего к Княжьему Двору?» Що це за напрям?

«Південно-східний», — ледве було не відповів Фандорін, але передумав. Якщо відкрити цей, останній секрет, то напарник меткому Максимові Едуардовичу буде не потрібен. Враховуючи надмірне честолюбство і деяку етичну гутаперчевість московського світила, що виявилася в історії з бандероллю, краще виявити стриманість. Двоє північних воріт — Покровські й Срітенські, — безумовно, випадали, бо ніяких заміських вулиць, що вели в її південно-східному напрямку, від них починатися не могло.

— Точно не знаю, — сказав він уголос.

— Ви мені не довіряєте, — поскаржився Болотников. — Щось ви все-таки знаєте, та не говорите. Це нечесно й до того ж ускладнить пошуки.

— Гадаю, ви мені теж говорите не все, — доволі різко відповів Ніколас. — Ви займайтеся своїми архівами, а я зосереджуся на воротах.

Максим Едуардович пильно подивився на нього, зітхнув.

— Ну, як хочете. Але ви абсолютно впевнені, що Покровська й Срітенська застави нам не потрібні?

— Абсолютно.

— Так це ж просто чудово! Значить, у нас із вами лишаються тільки двоє воріт — Серпуховські та Калузькі! Ось вам на мапі контури вулиць і доріг, що вели від передворітних майданів у часи Корнеліуса фон Дорна: три — від Калузьких воріт, дві — від Серпуховських. Між іншим, сучасні траси — Ленінський проспект, Донська вулиця і Шаболовка в першому випадку й дві Серпуховські вулиці, Велика й Мала, в другому випадку — їх прямі спадкоємиці, проходять точно старими, історичними руслами. Вам вистачить дня на Калузький сектор і дня на Серпуховський: одміряєте п'ять разів по чотириста дев'яносто (гаразд, по п'ятсот) метрів, потім піднімемо архітектурно-топографічні дані стосовно цих земельних ділянок і визначимо головного підозрюваного. Як кажуть у вас на Батьківщині — a piece of cake![20]

Нічого собі piece of cake. На п'ятий день крокування одними й тими ж обридлими тротуарами Фандорін відчув, що починає впадати у відчай.

А спочатку ж завдання видавалося йому ще легшим, ніж Максимові Едуардовичу. Пам'ятаючи про південно-східний вектор, він вилучив магістралі, що вели просто на південь або на південний захід, і в результаті лишилася всього одна вулиця, гідна крокомірного дослідження — Велика Серпуховська.

Від Калузької площі, щоправда, теж починалась одна вулиця, що текла на південний схід, — Митна, та її було прокладено через сто літ після Корнеліуса, а значить, на увагу не заслуговувала.

Інша річ — Велика Серпуховська. Нею іще шістсот років тому проходив шлях на Серпухов, а якраз в останній чверті XVII століття тут утворилася цілком обжита й населена вулиця. За п'ятсот метрів од місця, де колись стояла кам'яна надбрамна башта, магістр виявив по ліву руку нудну склобетонну споруду стилю сімдесятих років двадцятого століття. Інститут хірургії імені Вишневського; праворуч стояв п'ятиповерховий житловий будинок з винесеними назовні синіми ліфтовими шахтами.

Інститут хірургії розміщувався на місці купецької богадільні, побудованої на згарищі садиби, що колись належала стременному конюхові Букіну. Фандорін зрадів; ось він, царський слід! Але Болотников покопався в документах і встановив, що триклятий Букін вибудувався там лише 1698 року, а що було на цьому місці до того (і чи було щось узагалі) — невідомо.

Житловому будинку дісталася ділянка, що сто років тому належала товариству дешевих квартир Московської громади прикажчиків. Що було там раніше, з'ясувати ніяк не вдавалося. Максим Едуардович усе глибше занурювався в купи запилених паперів (лише при думці про це у Фандоріна починався алергійний нежить), а магістр тепер утюжив одну за одною всі історичні вулиці, що вели від колишніх воріт Скородома на південний схід. Треба ж було чимось себе зайняти.

Після сніданку виїздив на Садове. Дивився за планом, де були ворота, й починав одраховувати п'ятсот метрів. Роздивлявся, записував номери будинків, аби ввечері доповісти Болотникову. Вздовж тротуару за Ніколасом повільно котив чорний джип, у ньому сиділи й позіхали два охоронці. Пару разів з'являвся Сергєєв. Пройдеться трохи поряд із англійцем, який ворушить губами, похитає головою і іде рапортувати начальству — тільки незрозуміло, про що.

Габунія тримав слово й магістрові більше не докучав, але страшенно мучила прив'язла пісенька про Суліко, така нелюба Йосифу Гурамовичу. Як зазвучить у вухах із самісінького ранку в такт крокам: «Я-мо-ги-лу-ми-лой-ис-кал…», так і не відлипає, просто наслання якесь.

Одного разу, після тривалих вагань, Ніколас зателефонував Алтин — увечері. Звичайно, нічого не говорив, просто послухав її голос.

— Алло, алло. Хто це? — невдоволено залунало в трубці, а потім різко так, пронизливо: — Ніко, де ти? З тобою все га…

Почав усе-таки з Покровських воріт — не стільки для практичної користі, скільки для того, щоб наблизитися до Корнеліуса. Тут колись була Іноземська слобода, Кукуй. По цій самій дорозі капітан фон Дорн їздив верхи, прямуючи до місця служби — в караул, на навчання чи в арсенал.

«Поможи мені, Корнеліусе, — шепотів магістр, ідучи Новобасманною вулицею. — Відгукнися, простягни руку з темряви, мені так важко. Мені б тільки торкнутися кінчиків твоїх пальців, а далі я сам. Чому ти розрізав цидулку навпіл, половинку заховав у Кромешниках, а половинку привіз із собою?» — запитував Ніколас пращура. Пращур довго мовчав, потім заговорив: спочатку тихо, ледве чутно, потім голосніше.

«Я не знав, що мене очікує в Москві, — пояснював він, погладжуючи закрученого вуса. Обличчя не видно було, тільки ці молодецькі вуса та ще поблискувала золота сережка в правому вусі. — І не знав, чи надійний тайник у Кромешниках. Я заховав там найдорожче, що в мене було, а листа про Ліберею цілим залишити все-таки не зважився. Надто велика в ньому таємниця. Коли б у Москві на мене очікувала плаха, то ліва половина лишилася б серед моїх паперів. А про те, де шукати праву, я шепнув би вірній людині перед стратою — хай передасть синові, коли той підросте. Хто ж знав, що мені доведеться загинути не по-християнськи, після молитви й одпущення гріхів, а непокаянно, зі шпагою в руці, від стрілецьких бердишів?»

Пращур говорив давнім швабським діалектом, який Ніколас вивчив спеціально для того, щоб читати стародавні документи з історії роду. Та говорив він лише те, про що магістр міг би здогадатися й сам, головної ж своєї таємниці не видавав.

Надвечір п'ятого дня магістр дістався Таганської площі, де стояли колись Яузькі ворота. Від них на південний схід тяглись аж три давні вулиці: Таганська (раніше — Семенівська), Марксистська (раніше — Пуста), Воронцовська і Великі Каменярі.

Першою була Таганська. Ніколас понуро («сре-ди-роз-цве-ту-щих-вса-ду») поглядав навсібіч, одлічуючи кроки — їх мало бути шістсот тридцять, що більш-менш точно відповідало п'ятистам метрам.

На чотириста сорок другому кроці магістр неуважливо глянув на протилежний бік вулиці, де стояв зруйнований одноповерховий особняк, затягнутий зеленою будівельною сіткою — мабуть, реставруватимуть. Та ні, певно, зноситимуть. Будинок як будинок, нічого особливого. На вигляд — кінець минулого століття, а може, й старіший, але тоді сильно перебудований і, значить, архітектурно-історичної цінності не являє.

Зненацька до слуху Фандоріна долетів якийсь тихий звук, наче хтось покликав Ніколаса із далекої далечі, без особливої надії, що буде почутим. Він поглянув на особняк уважніше: вибиті шибки, провалений дах, крізь облуплену штукатурку стирчать чорні колоди. Здвигнув плечима, рушив далі — лишалося ще дев'яносто кроків.

Пройшов належну відстань, записав номери будинків праворуч і ліворуч. Поміркував — чи не повернутися до площі машиною, але передумав.

Проходячи повз приречений особняк, прислухався, чи не пролунає оклик знову. Ні, лише звичайні звуки міста: шелест шин, гурчання тролейбуса, що розганяється, уривки музики з парку. І все ж було в цім будинку щось дивне, не відразу помітне оком. Ніколас обвів поглядом мертві, сліпі вікна, намагаючись зрозуміти, в чому справа.

Охоронці вискочили з джипа і, роззираючись навсібіч, кинулися до довготелесого англійця, котрий раптом захитався, почав хапати руками повітря.

— Поранили? Куди? — крикнув один, підтримуючи Ніколаса під лікоть, а другий вихопив із-під поли пістолет і занишпорив поглядом по сусідніх дахах.

— Тринадцять, — пробелькотів магістр, усміхаючись суворому молодикові ідіотською усмішкою. — Тринадцять вікон!

— Моя перша помилка: назва воріт усе-таки була не означенням, а власним ім'ям. У середині сімнадцятого століття біля Новоспаського монастиря — ось тут — утворилася слобода, де жили казенні каменярі. Бачите, Фандорін, тут навіть вулиці так названо — Великі Каменярі й Малі Каменярі. Очевидно, через це Яузькі, вони ж Таганські ворота якийсь час іменувалися Кам'яними, а потім ця назва не прижилась і була забута.

Історики перебували на квартирі в Ніколаса. Знову сиділи біля столу, заваленого мапами, схемами та ксерокопіями стародавніх документів, одначе між партнерами відбувся психологічний перерозподіл ролей, який не дуже впадав у вічі, та в той же час очевидний обом. Головним тепер зробився магістр, а доктор виявився в ролі доповідача, та до того ж змушеного виправдовуватися.

— Друга моя помилка тим більше непростима. Я довільно вирішив, що сажні, про які говориться в цидулці, — це стандартна міра довжини, відома ще зі стародавніх часів. Вона набула поширення з вісімнадцятого століття: так званий косовий сажень, розмір якого 1835 року було офіційно прирівняно до сорока восьми вершків, тобто до двохсот тринадцяти сантиметрів.

Болотников підвівся, широко розставив ноги, підвів і розвів руки. Вийшла якась подоба літери X.

— Ось косовий сажень: відстань од кінчика лівої ноги до кінчика правої руки. Тому я й вирішив, що двісті тридцять сажнів — це чотириста дев'яносто метрів. А між тим — і мені соромно, що я випустив з уваги, — в сімнадцятому столітті частіше застосовували так званий маховий сажень: відстань між пальцями рук, витягнутих горизонтально, ось так. — Максим Едуардович став у позу рибалки, що хвастає рекордною здобиччю. — Це тридцять чотири вершки, тобто сто п'ятдесят два сантиметри. Виявлений вами будинок перебуває за триста п'ятдесят метрів од колишніх Яузьких воріт, тобто саме за двісті тридцять махових сажнів!

Кожне нове підтвердження своєї правоти викликало в Ніколаса солодке потепління в грудях і блаженну усмішку, з котрою тріумфатор безуспішно намагався боротися — губи самі розповзались якнайнедостойніше, що, мабуть, поглиблювало рани, завдані самолюбству доповідача. А втім, ні. Слід віддати Максимові Едуардовичу належне: він і сам настільки був збуджений і окрилений вражаючою знахідкою, що, здається, геть-чисто забув про гонор та амбіції.

— Далі, — всміхнувся він на усмішку Ніколаса. — Сучасна Таганська вулиця триста років тому була головною вулицею чорної Семенівської слободи — от вам і наша «чорна слобода». Все збігається, Фандорін, усі вказані в листі прикмети. А тепер найголовніше — про будинок. Я підняв документи з історії забудови на цій ділянці й виявив дещо цікаве. Ось, дивіться.

Колеги схилилися над копією нудного, офіційного документа з прямокутним штемпелем.

— Будинок № 15, призначений на знесення як ветхий і такий, що не являє культурної та історичної цінності, було споруджено 1823 року купцем Мушниковим. 1846-го, 1865-го й 1895-го його перебудовували. 1852-го й 1890-го він горів. Одне слово, звичайна історія звичайного московського будинку, зачепитися начебто ні за що. Але… — Болотников поклав поверх ксерокопії зошит із своїми записами. — Дивіться-но, які факти мені вдалося відкопати. По-перше, прізвище власника. Невідомо, хто саме з Мушникових спорудив будинок. Але, взагалі-то, Мушникови — доволі відома в минулому столітті сім'я хлистів, які, певне, влаштовували в будинку, що нас цікавить, молитовні зібрання й неспання. Число тринадцять у однієї з хлистівських течій мало особливий, сакральний зміст, чим, очевидно, пояснюється й незвичайна кількість вікон.

— Це все чудово, — затурбувався Ніколас. — Але до чого тут фон Дорн? Адже він жив на півтора століття раніше!

— Заждіть, заждіть. — Архівіст підморгнув з виглядом Діда Мороза, котрий зараз дістане з мішка свій найкращий подарунок. — Про будинок Мушникова написано, що він «бревенчатого строения поверх белокаменного фундамента, единственно уцелевшего от бывшей на том месте ранее деревянной же дубовой постройки — колдуновского дома, что сгорел при пожаре 1812 года». Майже вся ця частина міста при нашесті французів вигоріла й відбудовувалася поступово, протягом півтора десятиліть.

— Колдуновский дом — це за прізвищем колишнього власника? — обережно, ніби боячись сполохати здобич, запитав Ніколас. — Чи…

Болотников посміхнувся:

— Схоже, що «чи». В одному з поліцейських донесень Таганської частини, датованому 1739 роком, я натрапив згадування — поодиноке, мимохідь — про якийсь «колдуновский дом, он же валзеров». А в розпису окладних жалувань Іноземського приказу від 1674 року я двічі виявив ім'я «апотечных дел мастера немчина Адамки Валзера». Вам добре відомо, що москвичам тієї епохи аптекар, та ще з бусурманів, мав би уявлятися чаклуном.

— Німець! — скрикнув Фандорін. — І Корнеліус був німцем!

— Так-то воно так, але на цьому факти, що ми їх маємо у своєму розпорядженні, вичерпуються й починаються припущення. Як вийшло, що на фасадному боці післяпожежного будинку виявилося стільки ж вікон, скільки було в будинку аптекаря? Випадковий збіг?

Магістр затряс головою:

— Звичайно, ні! Мушников напевне купив ділянку з руїнами Колдуновского дома саме тому, що хлистові така неординарна кількість вікон мала показатися доброю прикметою. Можливо, дім вигорів не дотла і контур фасаду ще проглядався. Або ж просто зберігся спомин про допожежну будівлю з чортовою дюжиною вікон. Адже після нашестя Наполеона минуло якихось десять років.

— От і я так гадаю. — Максим Едуардович одсунув папери вбік, повернувся до Фандоріна і сказав, карбуючи слова: — А найістотнішим для нас є те, що Мушников одбудувався на тому ж самому фундаменті. Ось вам «подклеть знатна» — і під час Великої пожежі не згоріла. Сподіваюся, ви розумієте, Фандорін, що це означає? — І договорив голосним шепотом: — Нам не потрібні ні спонсори, ні чиновники. Ми можемо добути Ліберею самі!

На підготовку довелося витратити цілих три дні, хоча скарбошукачів змагало болюче нетерпіння. Ніколасу вдавалося заснути лише перед світанком — на дві-три години, не більше, а Болотников, судячи з червоних повік і кругів під очима, здається, й зовсім утратив сон.

Час пішов не на заготівлю необхідних інструментів — Фандорін просто передав Сергєєву список, і того ж дня на Київську привезли дві легкі швейцарські лопати якоїсь особливої конструкції, дві кирки, домкрат, два звичайні двірницькі ломи, ліхтарі, вірьовочну драбину й електричний бур — на випадок, якщо доведеться робити шурфи.

— Підземний хід копати будете? — запитав Володимир Іванович ніби жартома, а сам так і впився своїми сірими очицями в купу паперів, яка лежала на столі.

— Так, треба дещо пошукати, — недбало відповів Фандорін.

— Ясно, — кивнув полковник.

Через нього й сталася затримка. Три вечори пішли на відволікаючий маневр. Партнери виїздили з усім інструментарієм на які-небудь довільно вибрані руїни (спочатку на руїни фабрики в Текстильники, потім у Замоскворіччя і в Мар'їну Рощу), починали вергати брили й копати землю.

Першого разу з'явився сам Сергєєв. Походив, подивився. Поїхав.

Другого разу полковника вже не було, але з-за уламків час від часу виглядали охоронці. Коли поткнулися зовсім близько, Ніколас провів мобілізацію: вручив молодикам лопати і звелів перетягти з місця на місце величезну купу сміття. Хлопчики спітніли, забруднили свої чудові костюмчики, одному забило щиколотку цеглиною, що впала.

Третього разу Фандорін і Болотников працювали в цілковитій самотності — охорона залишилася зовні й інтересу до копацтва недоумкуватих істориків більше не виявляла. Це означало, що пора, можна.

План склали такий. Сергєєвських красенів поставити на кожному розі будинку № 15, щоб ніхто не набрів — проблемні підлітки, алкоголіки, безпритульні коханці, та й з міліцейським патрулем, який зацікавиться променем світла, охоронці теж легко домовляться. Ніколас і Болотников одчинять гнилі двері, спустяться вниз і будуть додержуватись інструкцій Корнеліуса фон Дорна. Якщо (о якщо!) вдасться щось знайти, спробують зробити найпопереднішу й найприблизнішу оцінку скарбу, та нагору виносити нічого не будуть. Навіть більше того — для конспірації поїдуть завтра й навіть післязавтра ще на які-небудь руїни, а тим часом вирішать, як і в якій формі оголосити місту й світові про грандіозну, надзвичайну знахідку.

Прибули на Таганську о другій годині ночі. На вулиці жодної душі, тихо. Фандорін подивився праворуч, ліворуч, угору. Побачив, що місяць намагається підгледіти за шукачами скарбів крізь негусті хмари, та все ніяк не проб'ється, й небо від цього чорне й сіре, схоже кольором на мармуровий надгробок.

Хлопчиків розставили по постах. Крізь діру в паркані пролізли до двору, а ще через п'ять хвилин уже продиралися крізь купи дощок і щебеню вниз, у підвал. Іржаві залізні двері довелося зірвати ломом. Скрегіт і брязкіт безладним відлунням одгукнулися між темних стін, із яких звисали клапті відшарованої фарби.

— Так, — чомусь пошепки сказав Фандорін, освітивши стелю підвалу. — Північно-східний куток — он той.

Архівіст підійшов до стіни, пошкріб її ножем.

— Вапняк, споконвічний московський вапняк, — теж упівголоса повідомив він. — І кладка стародавня. Так іще за Іоана Третього обтісували. У Москві багато старих будинків стоять на таких ось фундаментах. Розчин на яєчних жовтках із додаванням меду, бджолиного воску, курячого посліду_і бозна-чого ще. Тримає краще, ніж будь-який сучасний.

Ніколасу, якого тіпав нервовий озноб, здалося, що історико-архітектурна лекція Максима Едуардовича зараз не на часі. Магістр дістався віддаленого, зверненого до двору кутка, поставив ліхтар збоку й узявся за лопату. Спочатку треба було розчистити підлогу від сміття.

Пісня про невловиму Суліко залишила Фандоріна у спокої з того самого дня, коли він перелічив вікна на фасаді будинку № 15. Замість грузинського фольклору до Ніколаса тепер прив'яз вірш із книжки, вийнятої з шафи в кабінеті. Очевидно, квартира на Київській використовувалась «Євродебетбанком» як тимчасовий притулок для ділових гостей, тому добір літератури в шафі був специфічний: усілякі бізнес-довідники, глянсові журнали, аж п'ять примірників «Російської банківської енциклопедії» й чомусь самотній томик серії «Майстри радянської поезії». Його-то Фандорін і гортав ночами, змагаючись із безсонням.

Віршик був приставучий, про передпубертатне кохання. «Хорошая девочка Лида на улице этой живет», — бурмотів тепер Ніколас з ранку до вечора й бачив перед собою не якусь невідому йому Ліду, а вулицю Таганську й будинок № 15, затягнутий зеленою сіткою.

Ось і зараз магістр розмахував лопатою в такт амфібрахію — між іншим, тристопному, з жіночою римою, що відповідало розміру класичного лімерика. «Он с именем этим ложится и с именем этим встает». Ритм був зручний, якраз для фізичної праці, й справа рухалась.

Нарешті з-під мотлоху показалися напівзгнилі дошки. Очевидно, в підвалі колись жили люди, оскільки настелено підлогу.

Довелося відкласти лопати й узятися за ломи. Зняли один шар дощок, за ним виявився інший, обвуглений.

— От вам і пожежа 1812-го, — зауважив Болотников, витираючи спітнілого лоба. — Ну що ви все бурмочете? Вперед, Фандорін, ми близькі до мети.

Зняли й цей настил.

— Ага! — азартно вигукнув Максим Едуардович, коли залізо вдарилось об камінь. — Кам'яні плити! Я так боявся, що під дошками виявиться ґрунт. Нумо, нумо, розчищаймо!

Поставили ліхтарі на краї ями, що утворилась у кутку. Докришили дошки, вичерпали потерть і пилюку лопатами.

Кутова плита була розміром приблизно три фути на три.

Болотников насупився:

— Ай-я-яй. Кепсько, Фандорін, тут щось не так. У листі сказано: «в углу плита каменная да узкая», а ця квадратна. Та й, схоже, важезна, удвох не виколупнеш — як же синок Микита самотужки впорався б? Гаразд, давайте займемося швами.

Штовхаючись плечима, опустилися рачки, почали розчищати міжплитний шов. Ніколас морщився від огидного скреготу, а серце стискалося від страху: невже помилка?

— Досить, — вирішив Максим Едуардович. — Підчепимо в два ломи, наляжемо. Раптом усе-таки вивернемо. На три-чотири.

Фандорін уперся ногою в край проломленого дерев'яного настилу, вчепився обома руками в лом і за командою рвонув важіль угору.

Плита стала дибки — з такою несподіваною легкістю, що Болотников ледве втримався на ногах.

— Ось що значить вузька! — Магістр притримав плиту і показував на її ребро. — Ширина не більше трьох дюймів!

Важко задихавши, Болотников одіпхнув колегу і, підхопивши плиту (виявляється, не таку вже й важку), відкинув її вбік. Вона вдарилась об лом і розкололася надвоє.

— Навіщо? — скрикнув Ніколас. — Адже це місце потім буде музеєм!

Не відповідаючи, Максим Едуардович став рачки й заходився голою долонею вигрібати з неглибокої виїмки пилюку.

— Світіть сюди! — прохрипів він. — Ну, живіш! Тут посередині заглиблення. Та світіть же! Я щось намацав!

Фандорін спрямував промінь ліхтаря в глиб темного квадрата, витягнув шию, та архівіст уткнувся лицем у саму підлогу й розгледіти що-небудь було неможливо.

— Що там?

— Заглиблення, а в нім скоба, — глухо відповів Болотников. — На таких у давнину кріпили дверні кільця.

ДОДАТОК:

Політично некоректний лімерик, який допоміг Н. Фандоріну розгрібати сміття в підвалі будинку № 15 уночі 3 липня: