Аптекар

Розділ 13

У Кевіна просто за хлівом розташовувався стрілецький полігон, що виходив на річку. Алекс із підозрою дивилась на нього, але мусила визнати, що поодинокі постріли у сільській місцевості в Техасі можуть привернути уваги менше, ніж будь-де у світі.

— Коли ти востаннє тримав у руці зброю? — спитав він Деніела.

— Хмм… мабуть, ще з татом.

— Невже? — Кевін важко зітхнув. — Отже, єдине, на що можемо сподіватись, що ти пригадаєш хоча б щось.

Він виніс оберемок різноманітної зброї і виклав її на тюку сіна. На різній відстані від них розташовувались такі ж тюки сіна, до яких було прикріплено чорні силуети людей. Деякі відстояли так далеко, що вона ледве їх вирізняла.

— Ми могли б розпочати з револьверів, проте я хочу, аби ти спробував стріляти з рушниць. Найкращий спосіб не бути підстреленим — стріляти дуже-дуже з великої відстані. Якщо зможу, я утримуватиму тебе якнайдалі від перестрілки сам на сам.

— Ці геть не схожі на ті рушниці, з яких я коли-небудь стріляв, — мовив Деніел.

— Це снайперські. Ця, МакМіллан, — поплескав долонею по гвинтівці, що висіла в нього через плече, — тримає рекорд смертельного пострілу з найдовшої відстані: більш ніж за півтора кілометра.

Деніел здивовано витріщив очі.

— Як ти впізнаєш із такої відстані того, у кого маєш поцілити?

— Завдяки радіолокаційній спостережній станції. Утім, не переймайся цим. Тобі не доведеться вчитися стріляти так далеко. Я тільки хочу, щоб ти сидів високо й відстрелював людей, якщо до цього дійде.

— Я й гадки не маю, чи здатен насправді застрелити людину.

Тепер уже була черга Кевіна здивуватись.

— То ти б краще дізнався. Бо якщо ти не стрілятимеш, та людина, безперечно, цим скористається.

Деніел, схоже, збирався сперечатись, але Кевін відкинув дрібну суперечку.

— Послухай-но, давай просто перевіримо, чи вмієш ти стріляти.

Потому, як Кевін нагадав основи, стало очевидним, що Деніел пам’ятає вдосталь. Він узяв до рук рушницю набагато легше, ніж будь-коли була здатна Алекс, беручи до рук зброю. У нього це, певна річ, від природи, а вона так і не набула в цьому безумовних навичок.

Коли відстріляли достатньо раундів, аби її більше не лякали звуки пострілів, вона здійняла «СІГ Сауер».

— Агов, ти не заперечуєш, щоб я випробувала його на ближчих цілях?

— Добре, — відповів Кевін, не відводячи очей від братової прицільної лінії. — Долучайся до нашої вечірки.

СІГ був важчим за ППК і мав більшу віддачу, але в певному сенсі це було приємно. Потужно. Їй довелося відстріляти кілька раундів, щоб звикнути до прицілу, і згодом вона стала стріляти з нього так само влучно, як і з власної зброї. Їй здавалось, що цього разу вона впорається краще. Можливо, вона матиме добру практику протягом свого перебування тут. Вона не надто вдавалася в такі речі.

Коли Кевін завершив заняття зі стрільби, сонце вже стояло майже на вечірньому прузі. Жовта трава набула темно-червоної барви, немов і справді сонце торкалось її на небосхилі, підпалюючи всю суху стерню вогнем.

Неохоче вона поклала СІГ до решти зброї. Не те, щоб вона коду не знала. Вона могла заховати трішки, коли в Кевіна закінчиться вечірка.

— Отже, Денні, приємно бачити, що ти досі петраєш… і що мій талант не випадкове щастя. Мама з татом передали нам трішки крутих генів, — говорив Кевін, поки вони поверталися до маєтку.

— Коли стріляти по мішенях, — відповів Деніел. — Я досі сумніваюсь, що колись зможу те, що робиш ти.

Кевін фуркнув.

— Усе змінюється, коли хтось намагається тебе вбити.

Деніел, безперечно, не переконаний, визирнув у бокове віконце.

— Добре, — зітхнув Кевін. — Поміркуй про це так. Уяви, що той, кого ти прагнеш захистити, — наприклад мама, — стоїть за твоєю спиною. Деяким новобранцям доводиться вдаватись до візуалізації, щоб налаштувати себе на правильний хід думок.

— Щось це не надто слушні думки, якщо взяти до уваги стрільбу з висоти зі снайперської гвинтівки, — зазначив Деніел.

— Тоді уяви, що у твоєму прицілі чоловік, який поривається запхнути маму у фургон. Увімкни уяву.

Деніел погодився.

— Добре, добре.

Вона бачила, що Деніела досі не переконали, утім щодо цього єдиного питання вона мала погодитися з Кевіном. Коли хтось хоче тебе вбити, інстинкт виживання загострюється. У ситуації, коли або ти, або він, ти завжди обиратимеш себе. Деніел не збагне, як це, поки за ним не прийдуть мисливці. Вона сподівалась, що йому ніколи не доведеться таке пізнати.

А Кевін зробив би, що міг, і вона б зробила. Можливо, разом їм вдасться зробити світ безпечнішим для Деніела Біча.

Після їхнього повернення на ранчо тур продовжився. Кевін завів їх до елегантної сучасної надбудови, невидимої з боку фасаду, але повної собак.

У кожної тварини була власна кабінка з кондиціонером та окремим хідником на вулицю, щоб пес міг вільно вибігати надвір. Кевін розповів про розклад вправ для собак, про тих, котрих уже замовили, а котрих уже можна виставляти на продаж, вочевидь готуючи брата до майбутнього життя на ранчо. Деніелу, здавалось, подобалося пестити всіх собак та завчати їхні імена. Собаки дуже любили увагу — і випрошували її; а вона б воліла прикрутити звук гавкоту та скавчання. Пси, які бігали вільно по ранчо, певно, були випускниками програми; вони почергово ходили за Кевіном.

Алекс підозрювала, що Кевін змушує її за ним ходити лише для того, щоб вона почувалася ніяково. Плямистий пес завбільшки з коня — Великий Данієць, — його ім’я вона вже запам’ятала, постійно ходив за нею слідом, і Алекс була переконана, що пес не сам вирішив це робити. Мабуть, Кевін потайки дав йому якусь команду. Вона відчувала, як велетень дихає їй у потилицю, здогадуючись, що слина з його пащі, мабуть, натекла їй на спину. Гончак теж переслідував її, але їй здавалось, що цей самовільно ув’язався за нею. Він досі дивився на неї зажуреними очима щоразу, як вона на нього зиркала. Решта випускників оточила Деніела та Кевіна, окрім хіба що Ейнштейна, який, не відходячи від Кевіна, немов проводив дуже ретельний огляд своїх військ.

Вони проминули кабінки з німецькими вівчарками, доберманами, ротвейлерами та ще кількома купками собак із цільової групи, породи яких вона не знала. Алекс ішла посередині широкої алеї між вольєрами, намагаючись ні до чого не торкатись. Завжди краще залишати якомога менше відбитків, щоб згодом менше було витирати.

Двоє малих цуценят гончака розхитували вольєр, і, дивлячись на них, Кевін розповів Деніелу, що це цуценята Лоли — чистокровного гончака, який ішов слідом за Алекс.

— О, Лола, га? Даруй, — пробурмотіла Алекс дуже тихо, аби не чули чоловіки. — Я б і не подумала.

Лола, мабуть, збагнула, що звертаються до неї. Вона, сповнена надій, підвела очі на Алекс, стукаючи хвостиком об її ногу. Алекс швидко нахилилась, щоб погладити собаку по голові.

Кевін гидливо фуркнув, а коли Алекс підвелась, помітила на собі його пильний погляд.

— Лола всіх любить, — Кевін продовжував говорити до Деніела. — Чудовий ніс, але поганий смак. Я намагаюсь позбавити її нерозбірливості, зберігши непересічні органи нюху.

Деніел хитнув головою.

— Та досить уже.

— Я не жартую. Я виховую у цих тварин кращі інстинкти.

Алекс сіла навпочіпки, щоб почухати Лолі боки, бо бачила, що так робив Деніел, знаючи, що це доведе Кевіна до сказу. Лола враз перевернулась голічерева, підставляючи черевце. Величезний пес раптом ліг з іншого боку Алекс, і вона була майже впевнена, що цей пес також дивиться на неї з надією. Вона обережно погладила його рукою по плечі, і він не відкусив її руку. Навпаки, він двічі стукнув хвостом по землі, а вона зрозуміла цей жест як заохочення і почухала йому за вушком.

— Ну ж бо, Хане, не починай і ти!

І Алекс, і Великий Данієць знехтували окрик Кевіна. Сівши по-турецькому спиною до братів, тепер вона бачила перед собою обох псів. Якщо вже їй, можливо, випаде перебувати в оточенні лютих смертоносних машин, то ліпше мати кількох із них на своєму боці.

Лола лизала у Алекс тильний бік руки. Гидко, але водночас так мило.

— Здається, у Алекс з’явилася шанувальниця, — прокоментував Деніел.

— Пусте. Тут у нас харчові запаси. Арні майже щотижня привозить все з Лоутона. У нас тут є все, щоб…

Решта Кевінових слів загубилась у скигленні та гарчанні собак, залишених позаду. Вона ще кілька хвилин пестила собак, не знаючи, як вони відреагують, коли вона припинить. Зрештою Алекс обережно підвелась на рівні ноги. Лола і Хан вмить скочили на свої чотири й цілком охоче побігли слідом за нею, коли вона поверталась до будинку. Провівши її аж до дверей, вони зручно повмощувались на ґанку.

— Гарна дівчинка. Гарний хлопчик, — промовила вона, заходячи в будинок.

Кевін, певно, хотів її залякати, але їй подобалось відчувати, що собаки ніби виглядають її, а не стежать за нею. Мабуть, саме цього їх навчали. Затишне відчуття. Якби вона мала інше життя, було б непогано впустити в нього собаку. От тільки вона гадки не мала, де взяти протигаз на собачу морду.

Арні сидів на канапі у великій вітальні, умостившись перед великим телевізором із пласким екраном, що висів на протилежній стіні. На колінах він мав обід, призначений для розігрівання в мікрохвильовці, який він пожадливо споживав, навіть не помітивши, що вона зайшла. Від тих пахощів — макаронів та салісбурзького стейку — у неї аж слина потекла. Не чотиризірковий обід, але вона була голодна як вовк.

— Не заперечуєш, якщо я пригощуся обідом? — спитала вона.

Арні щось пробурчав, не зводячи очей з екрана, де йшов бейсбольний матч. Вона сподівалась, що то була ствердна відповідь, і попрямувала до холодильника.

Холодильник — вражаюче великий, дводверний сталевий агрегат — був приголомшливо порожнім. Приправи, кілька напоїв для спортсменів та величезна банка з огірками. А ще його б не завадило помити. Зазирнувши в морозилку, знайшла там усе, що шукала: вона вщерть була напхана їжею на кшталт тієї, що їв Арні. Розігрівши піцу із сиром у мікрохвильовій печі, вона поїла, сівши на високий стілець, прикручений до кухонного острівця. Упродовж усього часу Арні, здається, і гадки не мав, що вона тут. Якщо треба додати третю особу до рівняння, то Арні аж ніяк не був зі знаком мінус.

Почувши, що чоловіки повернулись, вона поспішила нагору. Дорогою сюди через тісноту всі вони мусили перебувати в безпосередній близькості, але завдяки тому, що тут є кімнати для відпочинку, можна надати одне одному трохи більше простору. Вона знала, що Деніелові з братом треба багато в чому розібратись, тож немає причин їй усе це вислуховувати.

У її комірчині роботи було небагацько. Вона набрала в маленькі шприци кислоти, хоч їй і на думку не спадали обставини, за яких вони їй тут знадобилися б.

Вона могла повидовбувати б ядра з персикових кісточок, але залишила їх у сараї. Пробувати підключитись до Інтернету теж не було сенсу, просто якщо вона тут затримається, то почитати їй було нічого. Був у її голові один задум, над яким вона вже певний час розмірковувала, але активно відганяла думку про те, щоб записати його хоч частково. Попри те, що вона вже давненько не товаришує зі службою національної безпеки, їй все одно не хотілося наражати націю на небезпеку. Тому написання мемуарів було необхідним.

Утім, їй таки треба було все обміркувати та структурувати. Можливо, варто записати лише ключові слова, які б допомогли пригадати?

В одному вона цілком упевнена: протягом шести років роботи пліч-о-пліч із Барнабі вона підслухала щось таке, через що підірвали їхню лабораторію і що спричинило всі замахи на її життя, котрі були скоєні згодом. Якби вона змогла точно визначити, про яку інформацію ідеться, вона набагато краще зрозуміла б, хто стоїть за планом убивств.

Проблема в тому, що вона багато чого чула, і все воно було божевільно конфіденційним.

Вона почала складати перелік. Вигадавши код, замасковувала найважливіші питання щодо ядерної зброї, від А1 аж до А4. Це чотири найбільші бомби, які контролювали протягом того часу, поки вона працювала у відділі. Це найсерйозніші завдання, над якими їй довелося працювати. Це мало бути щось украй серйозне, що стало причиною знищення відділу, у якому вона працювала.

Принаймні, вона на те сподівалась. Бо якщо йдеться про дрібну примху якогось нечесного адмірала, який боявся, що його ім’я вигулькне у розслідуванні, визначити, про що саме йдеться, у неї немає жодних шансів.

Від Т1 до Т49 — це не пов’язані з ядерною зброєю терористичні дії, які вона змогла пригадати. Звісно, існували й менш вагомі плани, які ні до чого значного не дійшли, що теж промайнули в її пам’яті. Найважливіші плани, від Т1 до Т17, варіювались від біологічних атак до економічної дестабілізації і посилання у країни самогубців-камікадзе, які підривались на бомбах.

Вона намагалася вигадати якусь систему, щоб відокремити різні справи (перша літера міста походження плюс перша літера міста призначення? Чи достатньо цього, щоб слушно розмежувати події? Чи не забуде вона значення позначок, які зробила? Але зазначати назви місць повністю — це забагато інформації, яку можна довірити записові), коли почула, як Кевін кличе її.

— Агов, Олеандр! Де ти ховаєшся?

Вона рвучко закрила ноутбук і пішла на сходовий майданчик.

— Тобі щось потрібно?

Він вийшов із-за рогу й поглянув на неї. Обоє не зійшли з місця.

— Просто попереджаю заздалегідь. Я їду. Я залишив телефон у Деніела. Зателефоную, коли буду готовий прислати тобі імейл.

— Передплачений одноразовий?

— Це в мене не перше родео, сестричко.

— Отже, мабуть, щасти тобі.

— Не перетвори мою домівку на смертоносну лабораторію, поки мене не буде.

— Уже запізно, — вона придушила усмішку. — Я спробую стримуватись.

— Ось, мабуть, і все. Я сказав би, що було приємно…

Вона всміхнулась.

— Але ми завжди були одне з одним чесними. Навіщо починати обманювати зараз?

Він усміхнувся у відповідь, а потім раптом посерйознішав.

— Приглядай за ним, добре?

Таке прохання несподівано приголомшило її: він отак просто довірив їй свого брата. І навіть ще більше була ошелешена власною відповіддю.

— Звісно, — миттєво відповіла вона і сама занепокоїлася тим, наскільки щирою та невимушеною була її відповідь.

Звісно, вона захищатиме Деніела так, як тільки зможе. Безсумнівно. У неї знову виникло те саме дивне відчуття, яке вперше з’явилося ще в її темному наметі, — що ставки піднялися з одного життя до двох.

Частина її прагнула знати, коли вона нарешті звільниться від цього відчуття відповідальності. Саме так почуваєшся після допиту невинної людини. Чи, можливо, вона так почувалася тільки тому, що ця людина була… яке слушне слово?

Чесною? Шляхетною? Порядною? Настільки доброю, як Деніел.

Усміхнувшись, він повернувся і попростував до центральної вітальні в будинку. Вона вже його не бачила, тільки чула.

— Денні, ходи-но сюди. Ми ще маємо дещо зробити.

Цікаво — і довго; від каталогу жахіть, що проминули, у неї вже починала боліти голова — вона повільно пройшла сходами, аби подивитись, що відбувається в будинку. Вона знала Кевіна досить добре, аби розуміти, що він кличе Деніела не для сердечного прощання, що завершується обіймами і шморганнями носами.

Передпокої були порожні — Арні зник, але за дверима-ширмою чулися голоси. Вона вийшла на ґанок, де на неї чекала Лола, і розгублено почухала голову собаці, поки спостерігала за сценою у світлі вогнів із ґанку та фар седану.

Усі — Ейнштейн, Хан і Ротвейлер — вишикувались «сумирно» перед Кевіном. Він ніби звертався до них, а Деніел спостерігав.

Кевін почав зі свого зіркового учня.

— Ходи, Ейнштейне.

Пес вийшов уперед. Кевін повернувся, показуючи на Деніела.

— Це твоє серденько, Ейнштейне. Серденько.

Ейнштейн підбіг до Деніела, крутячи хвостом, і почав обнюхувати його ноги згори донизу. Судячи з виразу обличчя Деніела, він був так само спантеличений, як і Алекс.

— Добре, — Кевін звертався вже до інших псів. — Хане, Гюнтере, пильнуй.

Знову повернувшись до Ейнштейна та Деніела, Кевін присівши, як рестлер, почав повільно наближатись.

— Я заберу твоє серденько, — дражнив він пса чимраз голоснішим голосом. Крутнувшись, Ейнштейн став перед Деніелом, на шляху в Кевіна. Шерсть у нього піднялась на п’ятнадцять сантиметрів над плечима, а крізь раптово вишкірені ікла вирвалось погрозливе ричання. Пес-демон, який постав під час їхньої першої зустрічі з Алекс, повернувся.

Кевін удав, що ступає праворуч, але пес заступив йому шлях. Він кинувся ліворуч від Деніела, та Ейнштейн кинувся на хазяїна, збиваючи його з ніг, з безперервним глухим риканням. Тієї ж миті Ейнштейн ухопив пащею Кевіна за шию. То була б страшна картина, якби не усмішка на Кевіновому обличчі.

— Молодець! Розумник!

— Убий! Убий! — прошепотіла Алекс ледве чутно.

Ейнштейн відпустив його, відскочивши вбік, знову мотаючи хвостом. Пес топтався, ступаючи то крок уперед, то крок назад, знову напоготові гратися.

— Добре, Хане, тепер на черзі ти.

І знову Кевін назвав Деніела ласощами Великого Данійця, удавши, що нападає. Ейнштейн не відходив від Хана; «мабуть, наглядає», — зміркувала Алекс.

Великий пес просто поклав одну величезну лапу Кевінові на груди, коли той нападав, і чоловік упав горілиць. Хан тією ж таки лапою притискав Кевіна до землі, а Ейнштейн тим часом підійшов до яремної вени.

— Убий! — промовила вона знову, цього разу голосніше.

Тепер Кевін розчув її слова і вразив її поглядом, який промовисто говорив: якби я саме зараз не навчав цих собак насправді важливих речей, я б наказав їм порвати тебе на шмаття.

Хан пересидів наступний раунд, а Ейнштейн знову наглядав. Ротвейлер зі смугастим черевцем звалив Кевіна на землю навіть агресивніше, ніж Ейнштейн. Вона почула, як з його грудей вирвався стогін, бо це, безперечно, боляче. Вона усміхнулась.

— Не заперечуєш, якщо я спитаю, до чого це все? — мовив Деніел, поки Кевін важко підводився на ноги, обтрушуючи пил із темних джинсів і чорної футболки.

— Це скеровувана командами поведінка, створена мною для собак, які використовуються для особистої охорони. Ці троє собак будуть на смерть тебе вартувати віднині й надалі. І, мабуть, багато плутатимуться у тебе під ногами.

— А чому серденько?

— Звичайне слово. Власне, я, щиро кажучи, мав на думці переважно дружин і дітей…

— Дякую, — ображено відповів Деніел.

— О, не переймайся. Знаєш, я ж не те мав на думці. Вигадай кращу команду, і ми натренуємо на неї наступний виводок.

Запала ніякова тиша. Кевін зиркнув на авто, потім знову на брата.

— Слухай, ти тут у безпеці. Але все одно від собак далеко не відходь. Ця дама з отрутами. Вона непроста. Тільки не їж нічого, чим вона тебе годуватиме.

— Я певен, що зі мною все буде гаразд.

— Якщо щось трапиться, дай Ейнштейнові таку команду: він знайшов папірець завбільшки з візитівку. Деніел узяв його й поклав у кишеню, навіть не читаючи. Алекс здалося дивним, що Кевін не промовив її вголос. Чи він записав, бо просто не довіряв Деніеловій пам’яті?

Кевін мав такий вигляд, що ось-ось почне обійматись, попри те враження, яке він справив на неї раніше, але Деніелова постава трохи напружилась, тож Кевін відвернувся. Крокуючи до седану, він продовжував говорити.

— Поговоримо ще, коли я повернуся. Хай телефон буде з тобою. Я зателефоную, коли все владнаю.

— Шануйся.

— Слухаюсь!

Сівши в авто, Кевін завів двигун. Поклавши праву руку на спинку пасажирського сидіння, він дивився у заднє вікно, розвертаючи машину передом до дороги. На брата він більше не поглянув. А потім червоні габаритні вогні зникли вдалині.

З його від’їздом у Алекс ніби тягар із плечей упав.

Хвилину Деніел дивився услід авто, а вірна трійця укупі сиділа біля його ніг. Згодом він замислено пішов до ґанкових сходів. Собаки пішли за ним слідом. Кевін не жартував, кажучи, що вони плутатимуться під ногами. Деніелові пощастило, що Хан очолював ходу, інакше він би не бачив, куди ступає.

Він спинився біля Алекс і повернув голову в той бік, куди дивилась вона, і вони обоє почали вдивлятись у безлику глупу ніч. А собаки повсідались навколо їхніх ніг. Ротвейлер відтіснив Лолу, яка лише раз завила на знак протесту. Деніел обіруч схопив руків’я на ґанку, тримаючись так міцно, ніби очікував на гравітаційний зсув.

— Мабуть, погано, що я відчуваю полегшення, коли він поїхав? — спитав Деніел. — Його просто… так багато, розумієш? Я думати не можу, коли він повсякчас розмовляє.

Права рука ослабила хватку, а потім майже машинально опустилась на її талію, немов він несвідомо поставив її так. Те, як він завжди її торкається, нагадувало їй експерименти, які вони з Барнабі проводили кілька років тому за допомоги камери сенсорної депривації. Це був дієвий спосіб змусити людину заговорити, не залишивши жодних ознак, але загалом він виявився надто тривалим, тому й не став найліпшим варіантом.

Кожен, хто потрапляв у камеру, без різниці, наскільки сильно опирався перше, поводився однаково, коли його випускали: жадібно прагнув фізичного контакту, як наркоман дози. Їй спадав на гадку прикметний експеримент з армійським капралом-добровольцем, з яким вони працювали протягом першого етапу тестування, — і те, як він дуже довго й якось недоладно обіймав її щоразу, коли виходив із камери. Охоронцям доводилося відривати його від неї.

Деніел, мабуть, почувається дуже подібно до того солдата. Уже багато днів він був відірваний від усього, що раніше вважав нормальним життям. Він потребував людини, яка б дала йому відчути, що поруч жива, тепла людська істота.

Певна річ, цей діагноз її теж стосується, адже вона не контактувала з нормальним життям набагато довше, ніж Деніел. Можливо, саме тому для неї таким неймовірно втішливим був кожен його дотик.

— Не думаю, що це погано, — відповіла вона йому. — Природно, що тобі потрібна воля, аби впоратися з усім цим.

Він раз гигикнув, його сміх був зловіснішим, ніж раніше, навіть під час істеричного нападу реготу.

— Та тільки мені потрібна воля ні від когось, а саме від нього, — зітхнув він. — Кев завжди так поводився, навіть змалку. Має завжди верховодити, бути в центрі уваги.

— Дивні риси для шпигуна.

— Мабуть, він навчився придушувати ці інстинкти, коли працює, а коли не працює, то все це пробивається назовні.

— Мені таке не відоме. Я була єдиною дитиною у сім’ї.

— Ой, як тобі поталанило, — знову зітхнув він.

— Напевно, він не такий лихий. — І чому це я Кевіна захищаю? — дивувалась вона. Мабуть, просто намагалася підбадьорити Деніела.

— Якби ти не втрапив у цю надзвичайну ситуацію, упоратись було б легше.

— Слушно. Мені слід навчитися бути справедливим. Мабуть, я просто… сердитий. Украй сердитий. Я знаю, що він того не хотів, але раптом його життєвий вибір ущент знищив мій. Це так… по-кевінськи.

— Потрібен час, аби прийняти те, що з тобою трапилось, — повільно промовила Алекс. — Мабуть, ти й надалі сердитимешся, але не так сильно. Я переважно забуваю, наскільки сердита. Хоча в мене все інакше. Я не близько знала людей, які так зі мною вчинили. Вони не були мені родичами.

— Але ж твої вороги насправді пробували тебе вбити. Це гірше; і навіть не намагайся порівнювати те, що трапилось із тобою, з тим, що відбувається зі мною. Кевін ніколи не хотів мене скривдити. Просто мені важко, розумієш? У мене відчуття, ніби я помер, але мушу все одно продовжувати жити. І не знаю, як.

Вона постукала його лівою рукою по руків’ї, згадавши, як у машині їй від того полегшало. На суглобах пальців шкіра в нього дуже натяглася.

— Ти навчишся, як і я. Згодом це відчуття стане буденним. Життя, яке ти мав раніше… більше скидатиметься на марево. І ти почнеш міркувати по-філософськи. Тобто, нещастя повсякчас трапляються з людьми. Що це порівняно з тим, як твій народ охопить партизанська війна, га? Чи твоє місто зруйнує цунамі? Усе мінливе, ніщо вже не буде настільки безпечним, як раніше. Ось тільки те відчуття безпеки все одно завжди було оманою… Даруй, це, мабуть, найгірша у світі заохотлива промова.

Він розсміявся.

— Ні, най-най-гірша. Я справді почуваюся значно краще.

— Отже, гадаю, я виконала своє завдання.

— Як ти у все це вплуталась? — питання вигулькнуло легко, немов це була найпростіша річ.

Вона завагалась.

— Ти до чого ведеш?

— Чому ти обрала… цей фах? Тобто, перш ніж вони спробували тебе убити. Ти служила в армії? Була добровольцем?

І знову запитання вимовлялись легко, немов він розпитував, як вона стала фахівцем із фінансового планування чи дизайнером інтер’єрів. Цілковитий брак емоцій промовляв сам за себе. Він і надалі дивився вперед, пильно вдивляючись у ніч.

Цього разу вона не уникала відповіді. Вона теж прагнула б таке знати, якби доля запрягла укупочку з нею хоча б одного її однолітка як друга. На початку співпраці вона саме це спитала у Барнабі.

І його відповідь не надто відрізнялась від тієї, яку давала вона.

— Власне, я ніколи сама не обирала, — поволі пояснила вона. — І не служила в армії. Я навчалась на медичному факультеті, коли вони до мене підійшли. Мене спочатку цікавила патологія, але потім фокус змістився. Я глибоко занурилась в особливий напрям досліджень — скажімо, щось на кшталт контролю над свідомістю за допомоги хімічних речовин. Людей, які б робили те саме, що й я, було небагацько, а перепон на моєму шляху — чимало: фінансування, засоби, об’єкти випробувань… власне, здебільшого все зводилось до фінансування. Професори, під орудою яких я працювала, навіть уповні не розуміли мої дослідження, тож не надто мені допомагали. — А ці загадкові представники уряду, несподівано з’явившись, запропонували мені можливості. Вони сплатили мої чималі позики за навчання. І я мала довчатись, водночас спрямовуючи мої дослідження на цілі моїх нових кураторів. Випустившись, я пішла працювати в їхню лабораторію, де в моєму розпорядженні були всі технології, про які я могла лише мріяти, а гроші ніколи не були проблемою. Те, що вони змушували мене створювати, було очевидним. Вони мене не обманювали. Я знала, у яку саме працю роблю свій внесок, але, з їхніх слів, справа видавалась шляхетною. Я допомагала своїй країні…

Він чекав, досі не зводячи очей з далечини.

— Я не знала, що стану тією, хто насправді випробовуватиме мої винаходи на суб’єктах. Я гадала, що просто забезпечуватиму їх знаряддями, яких вони потребують, — вона захитала головою. — Утім, працювало все не так. Антитіла, які я створила, були надто специфічними, а отже, лікар мав знати, як вони діють. А така людина була тільки одна.

Рука на її талії не ворушилась — надто непорушна, немов завмерла на місці.

— Єдиною людиною, яка знаходилася зі мною в кімнаті для допитів, окрім допитуваного, був Барнабі. Спочатку він проводив допит. Попервах він мене налякав, але згодом виявилось, що він дуже добра людина… Ми переважно проводили час у лабораторії, створюючи та вдосконалюючи нові препарати. Справжні допити становили приблизно п’ять відсотків від нашої роботи, — вона глибоко вдихнула. — Але часом, коли траплялася криза, ми мусили проводити кілька допитів одночасно, бо швидкість завжди була вкрай важливою. Я мала навчитись працювати самостійно. Я не хотіла цього робити, але усвідомлювала, що так має бути. І виконувати це було не настільки важко, як я спочатку гадала. Найважче було усвідомити, як добре я на цьому знаюсь. І сама цього боялась. Насправді завжди боюсь.

Вона в цьому зізнавалась лише Барнабі. Він сказав, щоб вона не хвилювалась, адже просто є однією з тих, хто досягає успіху в усьому, за що береться. Старанна трудівниця.

Алекс прокашляла несподівану грудку в горлі.

— Але я досягала результатів, я врятувала безліч життів. І я ніколи нікого не вбила — принаймні, поки працювала на уряд, — тепер і вона вдивлялась у морок. Не хотіла бачити, як він відреагує. — Мене завжди цікавило, чи цього вдосталь, щоб не ставити мене в один ряд із монстром.

Утім, вона була майже впевнена, що відповідь буде заперечною.

— Гм, — тільки низький, протяжний звук десь углибині нього в горлянці.

Вона не зводила очей з темряви, не бачачи перед собою нічого. Вона ніколи не намагалась пояснити свій вибір — низку доміно, що вишикувались, зробивши її тією, ким вона є зараз, а не іншою людиною. І їй здавалось, що вона не досягла успіху.

А потім він тихо засміявся собі під ніс.

І тільки тепер вона здивовано озирнулась.

Його губи скривились у невільній напівусмішці.

— Я готувався до чогось справді бентежного, але твоя розповідь здається набагато слушною, ніж я сподівався.

Вона насупилась. Її ситуація йому видається слушною?

У нього забурчало в животі. Він раптом розсміявся, і разом зі сміхом напруження цієї миті ніби розчинилось.

— А Кевін тебе не годував? — спитала вона. — У цій оселі, мабуть, самообслуговування.

— Не завадило б попоїсти, — погодився він.

Вона відвела його до морозильної камери, намагаючись приховати свій подив через те, що він ніби не змінив до неї свого ставлення. Відчувала, що розповідати все те уголос небезпечно. Утім, гадала вона, він уже бачив найгіршу частину її роботи, пізнавши її у найжорстокіший спосіб, який тільки можливий. Після такого її пояснення вже були дрібницею.

Хай яким голодним був Деніел, знайдені харчі його не порадували. Він, як і вона, обрав піцу, нарікаючи на нестатки на кухні в Кевіна, які, судячи з почутого нею, тривали повсякчас. Розмова текла легко, немов вона для нього була пересічною людиною.

— Гадки не маю, звідки він добуває свою шалену енергію, — мовив Деніел, — якщо їсть тільки такі харчі.

— Арні теж, здається, кепський кухар. До речі, де він подівся?

— Він завалився спати ще до того, як Кев поїхав. Певно, рання пташка. Гадаю, його кімната отам, — Деніел показав у протилежний від сходів бік.

— Дивак він, як гадаєш?

— Ти про те, що він мовчазний? Гадаю, це лише зміцнює їхні з Кевіном стосунки. Адже треба вміти терпіти невпинні балачки іншої людини, яка ніколи не стуляє рота, коли ти товаришуєш із Кев. Для твоїх власних слів місця немає.

Вона фуркнула.

Під піцою лежало морозиво.

— Хочеш? — спитав він.

Вона хотіла, тому вони почали шукати приладдя та креманки. Деніел і справді знайшов ложку для морозива та чайні ложечки, але довелося накладати морозиво в кавові чашки. Спостерігаючи за тим, як він видобуває морозиво з картонної упаковки, вона дещо збагнула.

— Ти шульга?

— Е-е-е… так.

— Я гадала, що Кевін правша, але якщо ви ідентичні близнюки, отже…

— Зазвичай, — повів Деніел, передаючи їй першу чашку. Морозиво було ванільне, не першокласне, але вона зараз була рада будь-чому солодкому. — Власне, ми є особливим випадком. Нас називають дзеркальними близнюками. Майже двадцять відсотків ідентичних близнюків, які народжуються, коли одна яйцеклітина пізно розщеплюється навпіл, як кажуть, розвиваються як протилежності один одного. Тому ми маємо не тотожні обличчя, якщо не розглядати нас як відображення один одного. Але то неістотно, особливо для Кевіна.

Із задоволенням поглинаючи перший шматок морозива, він усміхнувся:

— З іншого боку, я матиму проблеми, якщо колись мені знадобиться пересадка органа. Усі мої органи розташовано дзеркально, тому дещо замінити було б важко, хіба що лікарі знайдуть донора з-поміж інших дзеркальних близнюків, та ще й поталанить із генетичним збігом. Іншими словами, сподіваймося, шо мені ніколи не знадобиться нова печінка.

Він з’їв іще трохи морозива.

— Як на мене, більше сенсу було б, коли б це у Кевіна все було навпаки.

Вони розсміялись обоє, але значно спокійніше, ніж до цього. Схоже, істерія в їхніх відносинах минулася.

Деніел, добувши аркуш паперу з кишені, прочитав і передав їй.

На папірці великими літерами написано: ПРОТОКОЛ УТЕЧІ.

— Гадаєш, щось трапиться, якщо промовити вголос? — поцікавилась вона.

— Гадаю, що так. Я будь-чому ладен повірити, побачивши його таємне лігво.

— Кевінові справді потрібно когось найняти, аби той вигадав кращі назви для його команд. На цьому він не дуже знається.

— Мабуть, тепер це моя справа, — зітхнув Деніел. — Я справді люблю собак. Можливо, весело буде.

— Це ж також певною мірою викладання, хіба ні?

— Якщо Кев дозволить мені взагалі що-небудь, — насупився він. Цікаво, він дійсно вбачає в мені лише прибиральника у хліві? Це на нього схоже… — і знову зітхнув. — Принаймні, усі учні ніби досить тямущі. Гадаєш, я навчу їх грати у волейбол?

— Ну… гадаю, так. Вони, як видається, чимало вміють.

— Непогано було б, га?

— Так, — відповіла вона впевнено. А подумки назвала себе брехухою.