Аптекар

Розділ 26

— Було б легше, аби ти припинила робити дві речі водночас, — нарікала Вал.

— Даруй, у мене такий собі дедлайн.

— Просто тримай голову рівно.

Алекс щосили старалась. Вона сиділа з ноутбуком Кевіна на колінах і навушниками у вухах. Коли Карстен їхав в авто, вона могла чути обидві сторони, що беруть участь у розмові. На жаль, Карстен здебільшого, перебуваючи за кермом, телефонував своїй єдиній доньці Ерін. Вони майже без упину розмовляли про онучку — ту, фото якої було в кулоні у Алекс, — тому після перших сорока хвилин розмов про те, яка додитсадкова програма без проблем забезпечить зрештою вступ до університету з Ліги Плюща[7], Алекс почала прокручувати вперед, щойно чула голос доньки, або, якщо Карстен перебував у кабінеті, то особливий тон, яким він розмовляв тільки з Ерін. Вони розмовляли набагато більше, ніж уявляла собі Алекс. Розім’явши пальці, вона натиснула кнопку «Грати». Ерін досі белькотіла щось про те, щоб узяти Лівві в зоопарк. Алекс нічого не пропустила. Знову натиснула перемотку вперед.

— Знай, що це не ідеально виконане завдання, і ти сама у цьому винна.

— Усі недоробки з моєї вини, — погодилася Алекс.

Вал відвернула Алекс від стіни, на якій висіли люстерка, аби та не побачила, що зроблено. Вона лише відчувала, що її шкіру вкривають важким шаром олійної фарби. Чимось намастили шрам на її вилиці, воно було туге й тиснуло. Вона гадала, що гостьова ванна кімната розкішна, але ця була взагалі божевільною. У цій одній кімнаті могли б мешкати дві родини по п’ятеро чоловік.

Вона вдруге звернула увагу на дисплей ноутбука. До Карстонів знову прийшла хатня господарка. Вона, як видається, приносила продукти через день. Алекс помітила те, що лежало зверху в пакунку: органічне знежирене молоко, хліб із висівками, апельсиновий сік, кавові боби. У неї була реєстраційна картка хатньої господарки, за якою Кевін знайшов її адресу. Поночі Алекс зможе вибігти й поставити на її авто пристрій стеження, щоб простежити за нею до крамниці.

Коли вона знову прослухала аудіо, Ерін саме прощалась. Алекс і гадки не мала, як Карстен був здатен так довго вислуховувати доньчини балачки. Добре, що в нього лише одна дитина. Мабуть, він робив кілька справ одночасно, як і Алекс.

Під час розмов стосовно роботи він узагалі не згадував жодних імен, а імені, що починається з П, — і поготів. Вона почувалася так, що має тільки відправити цю історію в глибини пам’яті, а її підсвідомість вирішить завдання за неї. На жаль, ці думки ніяк не йшли їй з голови, тому вона ні в чому не просувалась.

— Добре, останній штрих, — мовила Вал, насилу надягаючи перуку на голову Алекс.

— Ой.

— Краса — це біль. А зараз можеш подивитись.

Алекс скуто підвелася — вона надто довго просиділа непорушно — і поглянула у люстро.

Видовище її спантеличило. Вона не впізнала у відображенні цю низеньку жінку, яка стоїть поруч із Вал.

— Як… вона машинально помацала пальцями місця, де мали б бути її рани.

Вал смикнула її за руку.

— Не чіпай нічого, розмажеш.

— Де все воно поділось?

Обличчя жінки у дзеркалі було не скалічене, досконале. Шкіра обличчя була свіжа, як у чотирнадцятирічної. Очі великі, окреслені, але не занадто виділені. Губи повніші, а вилиці чіткіші. У неї було середньої довжини каштанове волосся, меліроване рудим. Волосся спадало грайливими прядками, обрамляючи несподівано високі вилиці.

— Вуаля, у тебе нове обличчя, — сказала Вал. — Весело було. Наступного разу я випробую тебе в ролі білявки. У тебе хороший тон шкіри, з багатьма відтінками виглядатиме цілком природно.

— Фантастично, просто не йму віри! Де ти навчилась таке робити?

— Я граю багато різноманітних ролей, — Вал знизала плечима, — але чудово, коли в тебе є модель. Я завжди змалку мріяла про одне з тих великих погрудь ляльки Барбі, на яких можна випробовувати різні стилі, — простягнувши руку, вона торкнулась маківки на перуці на голові Алекс, — чи маленьку сестричку. Але більше воліла мати погруддя Барбі.

— Та я, мабуть, років на десять за тебе старша, — заперечила Алекс.

— Чудовий комплімент. Та хай скільки тобі років насправді, ти не старша за мене в тому, що насправді важить.

— Як скажеш, — Алекс була не в гуморі сперечатись. Вал щойно подарувала їй несподівану перепустку із в’язниці на волю. — Рідна мати мене б не впізнала!

— Я можу зробити тебе сексуальнішою, — мовила Вал, — але ж ти хотіла бути непримітною…

— Мабуть, я ніколи в житті не мала сексуальнішого вигляду. Страшно глянути, як би було сексуальніше.

— Закладаюсь, Денні б сподобалось, — зацвірінькала Вал.

— До речі… що я зіпсувала? Що нас видало?

Вал усміхнулась.

— Пусте. Коли двоє людей так одне на одного западають, вони цим аж світяться. Ви нічого не зробили.

Алекс зітхнула.

— Дякую, що переказала свої спостереження Кевінові.

— Ти говориш саркастично, але натомість тобі слід мені подякувати. Хіба без таємниці зараз не краще?

— Мабуть, так… але ж він мало не прострелив мені голову, ось у чім річ.

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського.

Алекс, підійшовши до дзеркальної стіни, нахилилась, аби ближче розгледіти своє маскування. На обличчі було щось на кшталт протезної шкіри, яка закривала рану на її щелепі. Вона обережно поворушила губами, пильнуючи, який вираз може перетягнути шкіру надто сильно, зробити обман очевидним. Усміхаючись, вона помітила невелику хвильку, але в тому місці прядки з перуки прикривали майже все. Їй не доведеться турбуватись, що хтось помітить, що з її обличчям щось не до ладу, навіть дивлячись зблизька. Звісно, люди скажуть, що вона намастилась косметикою, але ж більшість нормальних жінок носять макіяж. Навряд чи це приверне увагу.

Тепер вона може прискорити свої плани. Їй не треба чекати темноти. Усміхнувшись, вона розслабила обличчя, щоб зменшити натяг на її фальшивій шкірі. Нова свобода — хмільна річ!

Алекс хутко спустилася вниз сходами, тримаючи ноутбук під пахвою.

Вона вже мала на думці досить дієвий план, згідно з яким ризик невеличкий, а показуватись на люди треба мінімально, тож вона слухала записи зі слабкою надією, що Карстен десь видасть себе, сказавши щось істотне. Малоймовірно, але вона все одно вислухає до кінця. Згодом. А зараз вона може розпочати конкретні приготування.

— Ого, — усміхнувся Кевін. Алекс помітила, як його погляд промайнув її, натомість спрямовуючись туди, де йшла Вал. — Агов, Вал, скількох незайманок ти принесла у жертву, щоб надати їй такого вигляду?

— Мені сатанинська допомога не потрібна, щоб зробити те, що я вмію, — відповіла Вал. — І незаймані дівчата ні для чого не годні.

Деніел підвівся з канапи, де дивився телевізор, поставившись до цього свого завдання вкрай серйозно, і обійшов сходи, аби побачити, про що говорять Кевін із Вал.

Алекс вагалась, стоячи на нижній сходинці, почуваючись напрочуд вразливою. Вона не звикла перейматися тим, гарний вона має вигляд чи незугарний.

Деніел повторно з подивом на неї глянув, потім його обличчя розслабилось, і він усміхнувся.

— Я так звик бачити тебе в синцях, що майже забув, який ти маєш вигляд без них, — сказавши таке, він усміхався ще ширше. — Приємно знову тебе бачити.

Алекс знала, що у вагоні метро вона не мала такого вигляду, але не надала уваги.

— Я йду поставити пристрій стеження, — повідомила Алекс. — Багато часу в мене це не забере.

— Хочеш, щоб я пішов? — спитав Деніел.

— Краще приховувати твоє обличчя у денну пору, — мовила вона до нього. Він ніби не зрадів цьому, але вираз його обличчя свідчив, що він поступився. Вона уявила, як би почувалась, коли б він вибіг, щоб поставити пристрій нагляду, тож розуміла його неохоту.

— Нічого не трапиться, — пообіцяла вона.

— Візьми седан, — мовив Кевін, показуючи на ключі на стільниці.

— Так точно! — вона удала солдатський тон. А він ніби й не помітив.

Хатня господиня Карстена, мабуть, уже вдома, хіба що їй треба зробити якісь справи. Вона працювала лише зранку. Звісно, можливо, у неї є інші клієнти, але Алекс гадала, що Карстен платить їй добре, щоб ні з ким нею не ділитись і мати її у своєму порядкуванні в разі потреби. Алекс поїхала у чорному седані в місто, проїжджаючи не так далеко від порожнього Деніелового помешкання. Вона тішилась, що він безпечно захований у Вал. Вона була переконана, що вони якось спостерігають за його помешканням, сподіваючись, що в нього вистачить безглуздя повернутись по зубну щітку та улюблену футболку.

У районі, де мешкає хатня господиня, парковка є тільки з вулиці. Вона знайшла десятирічний мінівен за квартал від будівлі, де мешкає жінка. Рух у районі був метушливий, багато автівок і перехожих. Знайшовши місце за мінімаркетом, що за рогом, вона почала діяти.

Через спеку, властиву ранньому літу, вона майже одразу упріла. На відміну від Кевіна, вона не мала розмаїття костюмів, з яких можна обирати, тому вона сьогодні була вдягнена в ту саму фланелеву куртку, яка здавалась удвічі теплішою, ніж зазвичай. До того ж їй потрібні кишені. Сподівалася, макіяж не попливе від поту.

Навколо неї було безліч люду, тож вона почувалась невидимою, просто однією з гурту. Коли вона, перетнувши дорогу, ішла в іншому кварталі, кількість людей зменшувалась, але вона все одно не вирізнялася.

Діставши з кишені телефон, набрала «повторний виклик».

Кевін відповів на першому дзвінку.

— Що таке, Олеандр?

— Просто телефоную, аби привітатись, — мовила вона до нього.

— А… Змішуєшся з натовпом?

— Звісно.

— Побалакай із Деніелом, мені ніколи до тебе долучатись.

— Я так і хотіла, — мовила вона до нього, але він уже не слухав. Вона почула стукіт, коли телефон об щось ударився, а потім голос Деніела:

— Ой!

Алекс глибоко вдихнула, аби заспокоїтись. Кевін завжди викликав у неї бажання розпороти щось ножем.

— Алекс, у тебе все добре?

— Абсолютно.

Кевін на тлі їхньої розмови щось прокричав.

— Кевін каже, що ти намагаєшся мати природний вигляд, — повторив Деніел.

— І це теж, — погодилась вона.

Зараз вона перебувала на відстані лише двох машин від мінівена. Перед нею, трохи віддаля, ішов чоловік. Вона не чула, щоб хтось був за її спиною, та, можливо, вона у чиємусь полі зору. Вона не обернулась, щоб подивитись.

— Отже, маємо побалакати про щось таке, про що зазвичай розмовляють нормальні люди. — казав Деніел.

— Певна річ.

— Ммм, що б ти хотіла на обід? Хочеш знову повечеряти вдома?

Алекс усміхнулась.

— Залишитись удома — непогана думка. Я їстиму все, що тобі захочеться приготувати.

— Ти надто спрощуєш мені завдання.

— У світі й так багато труднощів, щоб ще й я створювала їх на додаток.

Вона відкинула кілька прядок з очей, пальцями стукнувши об телефон, і він, покотившись по тротуару, став балансувати на краю бордюра.

— Стривай, — закричала вона у телефон. — Я впустила телефон.

Нахилившись, вона швидко його схопила, тримаючись за колесо мінівена, щоб не втратити рівноваги. Знову скочивши на ноги, витерла легінси на колінах.

— Даруй, що так вийшло, — мовила вона.

— Ти зараз поставила пристрій стеження?

Вона знову рушила, простуючи до кінця квартала, де могла б, розвернувшись, повернутися до машини.

— Так.

— Дуже вправно.

— Я ж казала, що це дрібниці. Незабаром побачимось.

— Обережно за кермом. Кохаю тебе.

Кевін знову щось закричав здалеку, і знову почувся стукіт біля слухавки.

— Жартуєш? — прокричав Деніел. — Ніж?

Алекс поклала слухавку, прискорюючи крок. Їх і на двадцять хвилин не можна залишити на самоті.

Усе вже владналось — чи принаймні повернулось до її теперішнього розуміння норми, коли вона повернулась у квартиру. Деніел знову старанно дивився новини. Вал щойно повернулася з прогулянки з Ейнштейном і мило наливала собаці водички у кришталеву вазу. А Кевін передивлявся записи з камер спостереження і гострив мачете. Дім, любий дім…

— Новини? — спитала вона в Деніела.

— Про мене нічого. Здається, віце-президент таки покине посаду ще до виборів. Мабуть, нещодавні плітки таки не безпідставні. Тому, звісно, усі розмірковують про те, кого президент Ґоуланд обере собі в керівні поплічники.

— Як цікаво, — пробурмотіла Алекс тоном, що свідчив про протилежне. Жбурнувши торбинку на один із білих барних стільців, вона, сівши на стілець поруч, відкрила ноутбук. У садибі Карстенів усе видавалося спокійним, тому вона почала промотувати назад, щоб переглянути, чи не пропустила чого-небудь, поки ходила. Наразі вона не помітила постійних відвідувачів, окрім хатньої господині та служби безпеки, люди з якої навідувались на машині щодня по обіді.

Деніел перемкнув на інший канал новин, де розповідали іншу версію тих самих новин. — Тобі не цікаво, з ким співпрацюватиме президент? — спитав він. — Ґоуланд досить популярний. Хай кого він обере, ця людина, імовірно, стане віце-президентом, а за чотири роки — імовірно, президентом.

— Ляльки черевомовця, — пробубонів Кевін, відкладаючи мачете й починаючи гострити великий ніж для м’яса.

Алекс, погодившись, кивнула й уповільнила запис, щоб подивитись, як двоє підлітків неспішно проминають будинок Карстена й ідуть далі кварталом.

— Ти про що? — спитав Деніел.

— Я не переймаюсь долею ляльок, — відповів Кевін. — Мене непокоїть той, хто тягне за мотузки.

— Досить цинічний погляд на демократичну націю, на яку ти колись працював.

Кевін знизав плечима.

— Еге ж.

— Алекс, ти республіканка чи демократка? — спитав Деніел.

— Песимістка.

Вона потягнулась за іншим ноутбуком, де зібрано записи прослуховування телефонних розмов, потім наділа навушники.

— Отже, усім байдуже, що фаворит — ультраправий сенатор із Вашингтона, який колись працював на Розвідувальне управління міністерства оборони?

Перший дзвінок, який пропустила Алекс, був знову від доньки, вона збагнула це за теплим батьківським тоном Карстена. Почала промотувати вперед.

— Слушно, — мовила Вал, знімаючи ґумку з волосся. На ній був просотаний потом костюм для тренувань, і вона мала такий вигляд, наче повинна зніматись для чоловічого журналу «Максім». — Ґоуланд — тюхтій. Візьміть когось із консервативного табору, змусьте виборців пристати на свій бік. На додачу новенький — наполовину дід, наполовину «респектабельний» пан літнього віку з чудним двоскладовим прізвищем. Тож, Ґоуланд явно непоганий варіант. — Вона струснула золотаве волосся, і те ідеальними хвилями спало їй на спину.

— Прикро, але, мабуть, ти маєш рацію. Просто якийсь конкурс краси.

— Як і все в житті, любчику, — відповіла йому Вал.

Алекс спинила запис, щоб послухати розмову, але Карстен досі слухав і ласкаво мукав «мммм…мм». Вона знову промотала уперед.

— Мабуть, я маю до цього звикнути, оскільки, гадаю, більше ніколи не голосуватиму, — насупився Деніел. Віце-президент Пейс. Гадаєш, це його вроджене прізвище чи він змінив його, щоб сподобатись виборцям? Вейд Пейс. Чи хтось так називає дитину?

— Я ніяк дитину не назвала б, — обізвалася Вал, — бо ніколи б так не здуріла, щоб принести в подолі.

Пальці Алекс машинально потяглись, щоб зупинити запис.

— Що то таке? — спитала.

— Просто пояснюю, що я не з тих, хто стає матусею, — мовила Вал.

— Ні. Деніеле, яке ти назвав ім’я?

— Сенатор Пейс? Вейд Пейс?

— Це ім’я… ніби знайоме.

— Мабуть, усі чули це ім’я, — сказав Деніел. — Він ніби збирається йти на підвищення, не з тих, хто залягає на дно.

— Я не цікавлюся політикою, — мовила Алекс. Зараз вона дивилась на екран, але там показували тільки ведучу. — Як багато ти знаєш про цього чоловіка?

— Тільки те, що в новинах розповідають, — відповів Деніел. — Першокласна біографія, звичайні кліше.

— Він військовослужбовець?

— Так, якийсь генерал, гадаю.

— Генерал-полковник?

— Мабуть.

Тепер і Кевін прислухався.

— Вейд Пейс. Пейс, що починається з П. Це той, кого ми шукаємо?

Алекс, втупившись у одну точку, почала несвідомо повільно гойдатись на стільчику вперед-назад. — Він зі штату Вашингтон… працював на розвідувальне управління міністерства оборони… — Вона підвела очі на Кевіна. — Скажімо, РУМО теоретично досліджує певні різновиди біологічної зброї. У цього добродія вже є політичні амбіції, тож він, безперечно, подбає про те, щоб гроші витратили в його рідному місті. Певна річ, вони мають на поверхні чимало благих цілей — усе, що бачитиме стороння людина, — різке економічне зростання. Мабуть, це допомогло йому отримати місце в Сенаті. Чудово. Але з плином років створений ними вірус украдено. Ніхто не повинен знати, що він існує. Ми вистежуємо поганців, але вони розповідають нам забагато. У Вейда Пейса — великі мрії. А якщо хтось почує, що його ім’я пов’язано з вірусом…

— Цю людину, випереджаючи події, треба прибрати, — договорив Кевін. — А хтозна, що міг побачити занадто проникливий агент ЦРУ? Тож йому краще теж заткнути пельку.

— Так ризикувати не можна, — прошепотіла Алекс. — Не тоді, коли дістався таких висот.

З півхвилини всі мовчали.

— Ого! — озвалася Вал так голосно, що Алекс аж підскочила. — Невже ви, панове, хочете вбити віце-президента? — її тон свідчив, що вона вкрай захоплена цією думкою.

— Він ще не віце-президент, — відповів Кевін. — За законом, він ще ніхто. Отже, жодних спецслужб.

У Деніела впала щелепа.

І знову високі ставки, але не надто. Зрештою, байдуже, що він там ще втілював, адже Вейд Пейс — усього-на-всього ще одне серце, що б’ється.

Кевін перестрів погляд Алекс.

— Отже, він поставив під приціл мене, мого брата, тебе й твого друга… аби мати шанс стати віце-президентом. О, відчуваю, ця справа мені буде до смаку.

Вона роззявила рота, але хутко знову стулила. Набагато простіше та безпечніше для неї — дати Кевінові зробити якомога більше брудної роботи.

Але в неї є невпізнаваність — і у Деніела теж, тому вона може також зосередитись на тотожному Кевіновому обличчі, котре треба приховувати над усе, аби його план спрацював. Можливо, Кевін краще за неї вміє вбивати людей, але вона була цілком переконана, що краще за нього вона здатна робити це, мінімально каламутячи воду. Якщо хочеш щось зробити правильно…

— Хай як я не люблю позбавляти тебе розваг, мабуть, ти захочеш, аби цим опікувалась я, — вона ледь помітно здригнулась. Мабуть, це величезна помилка. Чи вона справді перетворюється на схиблену на адреналіні божевільну, хоча нещодавно звинувачувала Деніела в тому, що він такий? Вона в це не вірила. Вона відчувала тільки жах, навіть розмірковуючи про те, аби додати до свого переліку ще одне завдання. — Наша мета — тихо й спокійно, хіба ні? Коли наш бажаний президент загине від серцевого нападу чи інсульту, це не приверне такої уваги, якби його застрелили, коли хтось вдерся в його будинок.

— Я можу працювати тихо, — наполягав Кевін. Його брови опускались униз, насуплюючись.

— Тихо, як за смерті за природних обставин?

— Майже.

— Майже підніме наші цілі у стан бойової тривоги.

— Вони вже у стані бойової тривоги.

— Отже, яким ти бачиш наш план?

— Я імровізуватиму, діставшись до місця.

— Слушний план.

— А знаєш, скільки людей гине щодня внаслідок побутових нещасть у нашій країні?

— Ні. Але я переконана, що набагато більше білих чоловіків, яким трішки за шістдесят, гинуть від проблем із серцем, ніж з будь-яких інших причин.

— Добре, згоден, серцевий напад — то найтихіша смерть для Пейса. А ти збираєшся вдертися в хату, куценька? Постукавши у двері, попросиш позичити склянку цукру? Не забудь вдягнути фартух з рюшами, саме до діла буде.

— Я можу пристосувати план щодо Карстена. Мені тільки треба ще кілька днів на те, щоб проаналізувати Пейса…

Кевін голосно ляснув рукою по стільниці.

— У нас немає стільки часу. Ми вже й так довго відкладали. Ти ж знаєш, що Діверз і Карстен не марнували часу на підготовку, яким ми їх наділили.

— А поспіх тільки залишить лази, якими вони можуть скористатись. Гідне приготування.

— Яка ж ти надокучлива!..

Вона не помітила, як близько вони з Кевіном зійшлися, практично перебуваючи на відстані п’ятнадцяти сантиметрів, але раптом між ними вигулькнула рука Деніела.

— Можна мені втрутитися, щоб запропонувати очевидну річ? — спитав він.

Кевін відмахнувся.

— Не встрявай, Денні.

Алекс глибоко вдихнула, аби заспокоїтись.

— Що за очевидна річ? — спитала вона Деніела.

— Алекс, у тебе кращий план, як… гм, убити сенатора, — він швидко замотав головою. — Повірити не можу, що все насправді.

— Насправді, — різко відповів Кевін. — І я не назвав би план без початку найкращим.

— Дай мені договорити. У Алекс краща… методологія. А в тебе, Кевіне, кращі шанси проникнути в помешкання так, щоб тебе не викрили.

— Еге, кращі, — відповів вороже Кевін.

— О, — мовила Алекс, украй роздратована, мабуть, через вражену гордість і тим, що доведеться співпрацювати з такою неприємною людиною. — Маєш рацію, — визнала вона, звертаючись до Деніела, — знову.

Він усміхнувся.

— Що таке? — вимогливо спитав Кевін. — І не дивись на мене цими закоханими очима, бо мене знудить.

— Очевидно, — Алекс промовила слова мало не по складах, — ми маємо зробити це разом. Ти зайдеш, маючи в руках зілля, яке я тобі дам. Власне… — її мозок почав перебирати варіанти, — більш ніж з одним зіллям, мабуть. Маємо не переривати зв’язку, аби я могла давати тобі настанови щодо того, як застосувати якнайкраще…

— Ти командуватимеш, — Кевін глянув на неї спопеляючим поглядом, — а я слухатимусь наказів на місці?

Алекс витріщилась на нього.

— Скажи, що в тебе є кращий план.

Кевін закотив очі, а потім знову зосередився.

— Нехай. Має сенс. Грець тобі.

Алекс покращало. Вона без жодного ризику могла тепер виконати свою частину роботи. І хоч як не хотіла цього визнавати, вона знала, що Кевін упорається.

Кевін фуркнув, немов прочитав її думки, а потім сказав:

— Можна попросити про послугу?

— Чого ти хочеш?

— Коли змішуватимеш свої отруйні зілля, можеш зробити так, щоб цьому боліло? Щоб йому дуже боліло?

Попри свій страх, Алекс усміхнулась.

— Це я можу.

Хвилину він стояв, скрививши губи.

— Дивно, Оллі… ну, ти мені зараз майже подобаєшся.

— Минеться.

— Маєш рацію… уже почало минатись, — він зітхнув. — Як довго ти будеш чаклувати над набором хіміка?

Алекс полічила швидко:

— Дай мені три години.

— Я поки що проаналізую нову ціль.

Кевін, зібравши мачете та решту ножів, попростував нагору, насвистуючи.

Алекс, підвівшись, випросталась. Навіть попри те, що до нового стресу додався страх, приємно було відчувати, що відповідь знайдено. Невідоме ім’я дратувало, як свербіж у голові. А тепер вона може зосередитись на наступному кроці.

— Добре! Я в хазяйській ванній.

Як на Кевіна, його голос лунав неголосно, але голосніше тону, який Алекс вважала безпечним. І якщо вона висловила б йому своє занепокоєння, він тільки нагадав би їй, що наразі це його парафія. Він просто такий самовпевнений.

Алекс стало цікаво, чи взяв він у будинок із собою Ейнштейна? Мабуть, — міркувала вона, — та, певна річ, від собаки не чутно ані звуку.

— Переконайся, що ти натрапив саме на ту половину, де лежать його речі. Не хочу вбити дружину, — Алекс не могла змусити себе говорити голосніше за шепіт, незважаючи на те, що йому, вочевидь, було цілком зручно.

— Що таке?

— Переконайся, що знайшов саме його речі, — заговорила вона голосніше. — Не використовуй нічого, чим можуть користуватись обидві статі, як-от зубна щітка.

— Я майже впевнений, що шафка для ліків праворуч належить нашому добродію. Змінні леза для гоління, знеболювальне, крем-блок від засмаги SPF45, вітаміни «Центрум Сілвер», трохи косметики, але вся тілесних тонів…

— Переконайся напевне.

— З лівого боку безліч парфумів і помад.

— Можливо, деякі речі у них у спільному користуванні… перевір шухляди під шафками для ліків.

Алекс уявила гарну білявку, яку вона бачила поруч із Вейдом Пейсом на фото в пресі. Каролін — Жозефін Меррітт — Пейс. Вона була лише на десять років молодша за сенатора, але здавалось, що на цілих двадцять п’ять. Хай які пластичні операції робила, вона поводилась достатньо обачно, аби робити все по-мінімуму; вона зберегла сяйливу усмішку, а коли усміхалась, кутики її очей примружувались, а вираз обличчя був щирим. Від своєї аристократичної родини з півдня вона успадкувала неабиякий статок, що здебільшого витратила на фінансування своїх різноманітних проектів — для розвитку грамотності, харчування голодних дітей, збереження програм із музики у школах, розташованих у районах міста, де мешкає бідне населення, спорудження притулків для безхатченків. Ніколи й нічого скандального. Вона вдома виховувала їхніх двох доньок, котрі обоє закінчили школи з «Ліги Магнолії»[8] і зараз одружені з респектабельними чоловіками — педіатром і професором з коледжу. Як свідчить те, що Алекс встигла дізнатись під час свого поспішного дослідження про дружину сенатора, пані Меррітт — Пейс є досить приємною жінкою. Звісно, вона не заслуговує на таку болісну смерть, яка вже чатує на її чоловіка.

— Сподіваймось, що болісну, — додала Алекс, — вони ж так багато залишили на волю долі.

— Я знайшов три коробки з милом, пакунок із запасними зубними щітками, гігієнічну помаду з двома ароматами, помади з ароматами вишні та полуниці… ватні диски, ватні палички… Наступна шухляда зі споду… ох, ось воно… крем від геморою. Годиться. І свічки. Як гадаєш, Оллі?

— Можливо, подіє. Мені подобається використовувати щось тематичне, а не діяти оральним шляхом, щоб відмежувати усе це якомога більше від Карстена. Але, можливо, він не користується свічками чи кремом регулярно.

— Слушно. А було б так чудово буквально заткнути йому цю отруту в… о, глянь, а наш добродій часом не курець?

— Гм… стривай хвильку.

Алекс ввела в пошук у розкритому вікні браузера фразу «Чи курить Вейд Пейс?». Враз її закидали статтями та фото. Вона клацнула на зображення — низькоякісні фото, зроблені ззаду чи здалеку. Вейд Пейс — молодший, ніж зараз, з іще подекуди темним волоссям, зазвичай у військовому мундирі — ніколи не стоїть у центрі фото, але його легко впізнати, бо він із цигаркою в руці. І пізніші фото, де він уже в центрі уваги. Ці вже знято, коли він перетворився «на респектабельного літнього чоловіка», як називала його Вал, і тепер уже цигарки в його руках ніколи не було. Але кілька фотографів закарбували на фото нікотинові пластирі, що були ледве помітні крізь його білу сорочку з ґудзиками на комірі. І на відпочинку у квітчастій гавайській сорочці нижній кутик темненького пластиру виглядав з-під рукава. Фото з відпочинку датувалося квітнем, не так уже й давно.

— Скидається, що колись був, — сказала Алекс. — Скажи, що ти знайшов нікотинові пластирі.

— NicoDerm CQ. Один пакунок наполовину повний, а за ним ще три запечатані. Перевірю смітник.

Алекс нетерпляче чекала протягом нетривалої тиші.

— Підтверджено. Під рукомийником є використані пластирі. Я сказав би, що смітник регулярно спорожняють. Отже, він досі активно ними користується.

— Ліпшого годі й шукати, — продовжила Алекс крізь зуби. — Скористайся шприцом, позначеним цифрою три.

— Зрозумів.

Вона розчула, як тихо розстібнулася блискавка.

— Пильнуй, щоб рідина не потрапила тобі на шкіру. Впорскуй зі споду, щоб не залишилось помітних проколів.

— Я не ідіот. Скільки?

— Впорсни половину шприца.

— Він же маленький, ти певна? А, пусте, ти ж на цьому знаєшся. Як скоро він висохне?

— За кілька годин. Поклади у…

— Під верхній пластир, угадав? — Кевін обірвав: — Другий зі споду.

— Так, так спрацює.

Алекс почула, як Кевін задоволено гигикнув.

— Місію виконано. Вейд Пейс цілком заслужено став ходячим мерцем. Рушаймо до цілі номер два.

— Повідомиш, коли дістанешся до місця?

— Ні, не буду. Має бути менше двадцяти чотирьох. Побачимося вдома.

— Добре.

— Візьмись за свого поганця, Оллі.

Коли вона відповідала, її голос залунав трохи дзвінкіше:

— Так, я зроблю все… перш ніж ти повернешся додому.

Він відчув її нервозність, тож заговорив різкіше, командним тоном:

— Шануйся! Якщо в мене не все піде гладенько, твій план може не спрацювати.

— Звісно.

І він поклав слухавку раніше за неї. Знову.

Алекс, глибоко вдихнувши, поклала телефон і комп’ютер поруч себе на ліжку.

Деніел сидів по-турецькому на підлозі в її ногах, злегка обійнявши її рукою за литку. Протягом усієї телефонної розмови він не зводив очей з її обличчя.

— Ти все збагнув? — спитала вона.

Деніел кивнув.

— Повірити не можу, що він зміг нікого не розбудити. Скажи, що в мене не такий пронизливий голос.

Вона усміхнулась.

— Не такий.

Він, нахилившись, опустив підборіддя їй на коліно. Вона відчула, що він міцніше обійняв її за ногу.

— А зараз твоя черга, — сказав він трохи гучніше, ніж пошепки, але тихий голос не приховав напруги.

— Ще не на часі, — відповіла вона, машинально зиркнувши на цифровий годинник, який належав до її пересувної лабораторії. Він показував 4:15. — У мене до початку вистави є ще кілька годин.

Вона відчула наче подих на своїй шкірі, коли його щелепа напружилась.

— Я не робитиму нічого небезпечного, — нагадала вона йому. — Я не вдиратимусь ні в чию фортецю. Це не важче, ніж поставити пристрій стеження.

— Я знаю. І повсякчас собі це повторюю.

Алекс підвелася, випростовуючись, а Деніел відхилився, щоб пропустити її. Вона кивнула в куток, де хаотично було розкладене її лабораторне обладнання на кількох журнальних столиках. Скориставшись тим, що довелося облаштовувати лабораторію, вона запаслась достатньою кількістю «Виживання», коли закінчила готувати суміш для Пейса.

— Мабуть, мені треба все прибрати, щоб не засмутити Вал.

Деніел підвівся.

— Допомогти?

— Звісно. Тільки не чіпай нічого без рукавичок.

Прибирання не забрало багато часу. Вона добре натренувалась складати та розкладати свою лабораторію, часом маючи дуже стислі терміни. Деніел швидко збагнув, що де лежить, тож невдовзі зібрав усю скриньку, ще до того, як вона демонтувала все обладнання. Обережно замотуючи фляжку з округлим денцем, вона знову поглянула на годинник. У неї ще було кілька годин до того, як Вал знову почне робити їй макіяж.

— Маєш виснажений вигляд, — зазначив Деніел.

— Ми почали завчасно. Вал підремонтує мене, щоб я мала презентабельний вигляд.

— Подрімати не зашкодить.

Алекс була майже впевнена, що заснути їй не вдасться. Вона намагалась здаватись зібраною, щоб Деніел не хвилювався, а насправді вже відчувала зерна паніки, що пускали корені десь на рівні шлунку. Не те, щоб вона збрехала Деніелу про те, що буде робити, але вона й близько не була спокійною щодо наступного етапу — власне дій. Вона знову поринула у свій звичний спосіб міркувань, почуваючись дуже затишно під час приготування. Тепер, коли настав її час втілювати план у життя, у неї була перезбуджена нервова система. Утім, навіть просто відпочити, мабуть, буде розумно.

— Слушно.

Спостерігаючи, як хатня господиня Карстена заходить крізь автоматичні двері у величезний супермаркет, вона повільно й глибоко кілька разів вдихнула, намагаючись опанувати себе. Зиркнувши в козиркове люстерко, вона оглянула своє обличчя, щоб підбадьоритися тим, яку оману створила Вал. Сьогодні Алекс була білявкою з пісочним відтінком, і досить правдоподібною. Її макіяж видавався мінімальним попри кілька шарів. Алекс тішилася, що її ніс набув нової форми і, мабуть, уже таким і залишиться. Допомогли йому лише трішки.

У супермаркет, припаркувавши машини, увійшло ще кілька покупців, і Алекс знала, що вже час рушати. Вона ще раз глибоко вдихнула. Не так вже й важко. Наразі просто звичайний похід за закупами.

Усередині в супермаркеті було людно. Виднілось кілька гуртів клієнтів, тож Алекс переконалась, що не вирізнятиметься з натовпу. Вона несподівано згадала про катастрофічні Деніелові шопінгові веселощі у Чайлдресі й, на її подив, усміхнулась.

Попри пожвавлення, знайти потрібну жінку їй було неважко. Хатня робітниця була зодягнена в яскраво-жовту сукню-халат, тож колір був прикметний. Вона не йшла за нею крізь крамницю, а натомість перестрівала її через ряд. Так вона частіше потрапляла в поле зору жінки, але так усе видавалось природнішим, не таким страшним. Жінка — років п’ятдесяти на вигляд при ближчому огляді, у хорошій формі й досить приваблива, — узагалі не звертала на Алекс уваги. А тим часом Алекс накидала у візок довільного краму, який здавався цілком нормальним, — молоко, хліб, зубна паста, потім додавши ще кілька важливих товарів.

Карстен полюбляв натуральний помаранчевий сік у маленьких пляшечках. Мабуть, він швидко псувався, тому хатня господарка купувала кілька пляшечок щоразу, коли їхала до Карстена, але ніколи не складала на пожиток. Алекс взяла три — стільки ж, скільки було у візку господарки, — і поставила їх попереду на дитяче місце у візку.

Вона покотила візок у порожній прохід між стелажами — цього ранку ніхто не обирав листівок на день народження чи офісного приладдя — і зняла ковпачок зі шприца в кишені. Голочка була дуже тоненька й не залишила по собі майже жодного сліду, коли Алекс встромила її у пляшку із соком, просто під кришечкою, що відкручується. Тілом вона розвернулась до листівок, немов шукала ідеальну чуттєву фразу. Зробивши справу, вона схопила блискучу вітальну листівку яскраво-рожевого кольору й поклала у візок. Можливо, подарує її Кевінові, коли той виконає свою місію. Такі блискітки, як на листівці, не відмиваються кілька днів.

Вони з Барнабі називали цю суміш просто — «Серцевий напад», бо саме це вона спричиняла. Часом після допиту відділ прагнув позбавитися суб’єкта так, щоб усе мало цілком природний вигляд. За три години «Серцевий напад» розпадався на продукт обміну речовин, який майже неможливо відстежити. Чоловік такого віку, як Карстен, у його фізичному стані, який працює з підвищеним стресом, — що ж, Алекс дуже сумнівалась, що хтось надто прискіпливо перевірятиме причину смерті, принаймні спочатку. Певна річ, якби він мав двадцять п’ять років і бігав марафони, така смерть мала б підозрілий вигляд.

Алекс пішла до пекарні, розташованої біля касирів, звідки могла безперешкодно спостерігати за людьми, які стояли в черзі на касі. Хвилин із десять вона вдавала, що вагається, обираючи між багетом і чіабатою, аж ось нарешті з 19-го ряду показалась господарка і стала в чергу. Алекс, жбурнувши у візок багет, стала в чергу поруч.

Зараз завдання було непростим. Їй треба було йти досить близько біля жінки, коли вони виходили з крамниці. Непримітний чорний седан Алекс стояв просто біля мінівена. Поки жінка викладала покупки, Алекс збиралася з повними руками покупок впасти на бампер мінівена. Залишити її сік ззаду авто буде неважко. Сподівалась, поцупити пляшечки із соком вона зможе, утім, навіть якщо не вдасться, на думку Алекс, хатня працівниця все одно поставить їх у холодильник, навіть якщо їхня кількість буде іншою.

Алекс спостерігала за стрічкою конвеєра поруч, ще раз перевірила, що сік на місці. Помітивши те, що хотіла, хутко відвернулась.

Коли її власна покупка пройшла крізь сканер, вона насупилась. Чогось бракує. Чомусь не збігається з тим, що вона набрала в уяві. Вона знову поглянула на іншу стрічку конвеєра, намагаючись знайти, що не так.

Пакувальник складав у пакунок дитячий сніданок «Лакі Чармз». Хатня господиня ніколи не купувала Карстенові таких сухих сніданків, принаймні наскільки Алекс помітила раніше. Карстен є людиною звички, тож щоранку їв однакові сніданки з високим вмістом харчових волокон. Солодкий зефір з пластмасовими іграшками не його modus operandi.

І знову зиркнула, опустивши голову. Звичайна кава в зернах, знежирені вершки, двісті п’ятдесят мілілітрів знежиреного молока й півтора літра незбираного молока, пачка вафель «Нілла».

— Паперовий чи поліетиленовий? Пані?

Алекс швидко знову зосередилась, відкривши гаманець, добула три двадцятки.

— Паперовий, будь ласка.

Хатня працівниця завжди носила в паперовому.

У неї думки йшли обертом, поки вона чекала решту.

Можливо, хатня працівниця купила продуктів для себе, коли пішла скуповуватись для Карстена? Але якщо вона купила собі молока, тоді їй довелось би ставити його у холодильник у Карстена, а потім забирати, коли йтиме додому, щоб не зіпсувалось через спеку. А раніше вона цього ніколи не робила.

Чи Карстен чекав гостей?

У Алекс незручно калатало серце, поки вона йшла слідом за жінкою крізь автоматичні двері, тримаючи обидва пакунки у лівій руці.

Треба, щоб Карстен наодинці смакував той апельсиновий сік із пляшки. А що, як якийсь друг візьме пляшку? Друг, якому справді двадцять п’ять і який бігає марафони? Тоді її замах стане очевидним. Карстен змінить звички, нашпигує систему безпеки. І він, безсумнівно, здогадається, що це Алекс. Що вона жива й десь поруч.

І полювання розпочнеться знову, ближче, ніж будь-коли.

Чи варто їй покластись на випадок? Улюблений сік Карстена. Він, найімовірніше, не частуватиме ним нікого. Але що, як?

Поки її мозок перебирав імовірності, дрібничка, неістотна інформація, — чи принаймні такою вона її вважала — вигулькнула в її голові, пропонуючи новий шанс.

Зоопарк. Донька без угаву розповідала про зоопарк. Ціла купа дзвінків щодня, часом по кілька годин. А що, як Ерін Карстен Бойд не завжди була такою близькою з батьком? А що, як Алекс, якій кортіло натрапити на важливі дзвінки, перемотала життєво важливу інформацію — як-от візит доньки та онуки? Вашингтон відомий своїм зоопарком. Саме в таке місце ведуть онуку, яка живе за містом. Достоту як «Лакі Чармз» — ідеальний сніданок, який дідусь, потураючи онуці, мав би напохваті їй на сніданок.

Алекс зітхнула швидко, але глибоко.

Вона не може наражати на небезпеку отруєння дитини.

І що тепер? Кавові зерна? Але ж і Ерін каву питиме. Можливо, потрібен інший токсин, щось штибу сальмонели?

Вона не може чекати, поки родина розійдеться по домівках. На той час Діверза та Пейса вже буде вбито — якщо вони вже не мертві, — і Карстен буде в бойовій готовності. Це її єдиний шанс опанувати паніку. Усього шість пляшок соку, лише одна з них отруйна, отже… найімовірніше їх вип’є Карстен… навряд, щоб вона зашкодила дитині…

Ууу, — простогнала вона подумки, уповільнюючи крок. Вона знала, що не діятиме. І не могла повернутись у його улюблену літню кав’ярню, аби додати ще один інгредієнт йому в локшину з куркою та пармезаном; він, безперечно, позбавився цієї звички після того, як вона там зустрілася з ним. Вона тепер має зважитись на щось по-справжньому небезпечне, як-от позичити в Деніела авто та гвинтівку й застрелити Карстена крізь вікно в його кухні. Імовірність того, що її впіймають і вб’ють, буде значна, набагато вищою, ніж вона загадувала.

Кевінові вона стане огидною. У її переліку тільки одна особа, а вона вже все зіпсувала. І вона не може ображатись на таку реакцію. Вона сама собі теж огидна.

Немов читаючи її думки, у цю мить зателефонував Кевін. Вона відчула вібрацію в кишені, а потім, діставши телефон, прочитала номер. Клацнувши «Відповісти», вона приклала телефон до вуха, але нічого не відповіла. Вона досі надто близько йшла біля працівниці й не хотіла, аби та, почувши її голос, повернулася, ще раз, ближче, розглядаючи жінку, яка йде за нею, мов тінь. Можливо, господиня досі є її пропуском. Алекс не могла дозволити, аби її помітили.

Алекс чекала, поки Кевін нагримає на неї, інтуїтивно відчувши, що вона схибила. Їду підкинути м’яч, Олеандр, — заговорив він доволі голосно, утім то була звичайна гучність голосу для нього.

Кевін нічого не сказав. Вона знову забрала від вуха телефон, щоб глянути на екран. Їх роз’єднали? Чи він набрав її номер випадково?

Дзвінок тривав. У нижньому кутку екрана відраховувались секунди.

Алекс мало не промовила — Кевіне?

Чотирирічна параноя припнула їй язика.

Притиснувши телефон до вуха, вона пильно прислухалась. Не було чутно ані шуму вулиці, ані машини, ані ворушіння. Ані вітру. Ні звуку тварин, ні людського звуку.

Мороз пішов у неї поза шкірою по руках, піднімаючись до потилиці, здіймаючи волосся сторч. Проминувши своє авто, вона тепер не може зупинятись. Вона не повертала голови, але її погляд шалено бігав; вона зосередилась на смітнику у віддаленому кутку парковки й прискорила крок. Вона бувала надто близько до осередку влади своїх ворогів. Якщо вони відстежують цей дзвінок, багато часу, щоб дістатись сюди, їм не знадобиться. Їй так сильно хотілося побігти, але, стримуючись, вона йшла швидко й рішуче.

І досі на тому кінці дроту анічичирк. Холодна, важка порожнеча на споді у шлунку розросталась.

Кевін не збирався несподівано почати говорити до неї, вона це розуміла. Але все одно ще секунду вона вагалась. Щойно вона зробила те, що мусила зробити, усе скінчилось. Єдиний її зв’язок із Кевіном обірвано.

Вона поклала слухавку. Цифри в нижньому кутку екрана свідчили, що дзвінок тривав усього сімнадцять секунд. А здавалось, що часу спливло набагато більше.

Вона підійшла збоку до смітника — так її не видно з парковки. Вона не могла нікого бачити, тож сподівалася, і її ніхто не побачив.

Поставила продукти додолу.

У підкладці торбинки вона заховала маленький набір для зламу замків. Їй ніколи не довелось використати його за призначенням, але час від часу він ставав у пригоді, коли вона працювала з меншими колами зворотного струму та адаптерами.

Узявши найтонший датчик, вона витягнула лоток сім-картки з телефона. Картка та лоток опустились у торбинку. Краєм футболки вона обережно витерла увесь телефон, тримаючи його загорнутим у футболку. Зважаючи на довжину футболки, просунути телефон у бічну ляду в смітнику було важко, адже отвір розташовувався дуже високо, і вона не могла до нього дотягтись. Їй довелося жбурляти телефон і вдалося закинути його нагору з першого разу.

Схопивши паперові пакунки, Алекс, розвернувшись, швидко пішла до авто. Мінівен саме виїжджав з парковки. Вона не знала, чи помітила хатня працівниця, що вона йшла поруч. Поспішаючи назад, вона ступала широкими кроками, на які тільки була спроможна.

Телефон уже на смітнику, але в неї перед очима досі був годинник, що відраховував секунди в кутку екрана. Тепер є лише дві ймовірності, і одна з них залишає їй дійсно тісні крайні строки.