Аптекар

Розділ 9

Вона вирішила розбудити Деніела. Щойно Бетмен отямиться, а це, напевно, станеться хвилин за п’ятнадцять, їм доведеться продовжити розмову, і не надто ввічливо. Вона хотіла отримати можливість пояснити — і вибачитись, — поки не почали лунати крики та погрози про смерть.

Вона перезапустила протоколи на комп’ютері.

Хімічна сполука в повітрі вже давно розсіялась, тому їй не треба було більше носити в наметі протигаз. Схопивши другий протигаз, вона запхнула обидві пари ременів собі за пасок, близько один до одного.

Спочатку вона підкотила штатив, до якого був підключений Деніел. Вона не хотіла, аби його було до чого-небудь підключено, коли він прокинеться. Досить з нього. Утім, судини у нього мали хороший вигляд. Йому легко було впорскувати розчин у ліктьову ямку на іншій руці. Вона сіла на протилежний бік столу, який опустила так низько, що здавалося, ніби він лежить на підлозі. Обхопивши руками коліна, вона чекала.

Він опритомнів поволі, кліпаючи через яскраве світло над головою. Рукою затулив очі, а потім прийшло усвідомлення. Він пильно поглянув на руку — не прив’язану, перемотану бинтом — і його очі забігали по яскравій кімнаті.

Він обачно повернувся до неї, ворушачи ногами під ковдрою, перевіряючи, чи не прикутий він і досі.

— Що зараз відбувається? — обережно спитав, досі неспроможний зосередити погляд.

— Я вірю тобі, і мені дуже прикро за те, що я тобі заподіяла.

Вона бачила, як він перетравлює почуте. Він обережно підвівся на лікоть, а потім загорнувся у ковдру, розуміючи, що голий. Чудно, як люди, які не мають стосунку до медицини, на це реагують; лікарів загалом оголеність не турбувала. Вона ставилася до оголеності достоту як і інші лікарі, але не визнала б цього. Слід було би вдягнути білий халат.

— Справді ти мені віриш? — спитав.

— Так, я знаю, що ти не той, за кого я тебе мала. Мене… збили з пантелику.

Він сів ближче, ледве посунувшись, чекаючи, поки щось заболить. Але він має добре почуватись — тільки втомлений від м’язових спазмів. І його стегно трохи нитиме, коли вийде місцева анестезія.

— Я… — повів він і завмер. — Що трапилось із твоїм обличчям?

— Це довго розповідати. Можна у чомусь зізнатись, до того як я про це розкажу?

Він мав стурбований вигляд. Через неї? Ні, неможливо.

— Гаразд, — погодився, вагаючись.

Послухай-но, Деніеле, те, що я тобі розповідала — правда. Я не люблю завдавати людям болю. Я вчиняю так лише тоді, коли інший варіант, як на мене, набагато жахливіший. Зі мною ще ніколи в житті не траплялось, щоб я нашкодила геть невинній людині. Ніколи. Не кожен, кого мене просили допитати, був зіпсованим, але вони всі принаймні були частиною схеми. Я вже давно усвідомила, що мій колишній бос опуститься майже до будь-чого, але я досі не вірю, щоб вони підставили мене, попросивши допитувати цілком безневинного.

Кілька секунд він розмірковував.

— Ти просиш у мене пробачення?

— Ні, я не прошу. Ніколи не попросила б. Але я просто хотіла, щоб ти знав. Я ніколи тебе не скривдила б, якби щиро не вірила, що це збереже людські життя. Мені дуже прикро.

— А що з наркобароном? Вірусом? — знервовано спитав він.

Вона насупилась.

— Я отримала деяку нову інформацію. Вочевидь, про де ла Фуентеса подбали.

— І ніхто не загине?

— Не від того, що наркоцар поширить вірус як біологічну зброю, ні.

— Отже, це ж добре, га?

Вона зітхнула.

— Еге. Гадаю, у всьому, що трапилось, це позитивний момент.

— А тепер розповідай, що сталось із твоїм обличчям. Трапилось якесь нещастя? — знову стурбовано звернувся він.

— Ні, мої поранення з’явилися через нову інформацію. Я вже казала, — вона вагалась, як розповісти йому про все.

І раптом він обурився. Його плечі напружились.

— Хтось навмисне таке з тобою зробив? За те, що мене скривдила?

Певна річ, його голова працювала не так, як у людей з її бізнесу. Те, що будь-кому, хто хоча б якось дотичний до місій, є очевидним, для нього є геть незбагненним.

— По суті, так, — відповіла вона.

— Дозволь з ним поговорити, — наполягав він. — Я теж тобі вірю. Знаю, ти справді не хотіла цього робити. Ти намагалась допомогти.

— Насправді причина не в тому. Ееее, Деніеле, пам’ятаєш я раніше показувала тобі ті фото, на яких ти когось упізнав, але не хотів мені казати?

Закрив обличчя. Кивнув.

— Розслабся. Я не прошу тебе в усьому зізнаватись. Це не фокус. Я не знала, що в тебе є близнюк. Вони у справі про це не писали, тому я б…

— Ні, це не Кевін. Той тільки був схожим на нього, але це неможливо. Кевін помер. Він помер торік за ґратами. Я не знаю, хто це, хіба що я один з трійні, але, гадаю, мати б це помітила…

Він замовк, спостерігаючи, як змінювався вираз її обличчя.

— Що таке? — спитав.

— Не знаю, як тобі сказати.

— Що сказати?

Мить вона вагалась, а потім, підвівшись, пішла до столу. Він стежив за нею поглядом, потім сів, добре підібгавши ковдру навколо талії. Вона спинилась і поглянула на підлогу. Він подивився слідом за нею.

Кевін Біч був повернутий обличчям у бік, де сидів Деніел. Дивовижно, настільки він був схожий на Деніела, коли лежав непритомний, адже напруження з його обличчя цілком зникло.

— Кевін, — прошепотів Деніел.

Спочатку його обличчя зблідло, а потім розчервонілось.

— А ти знав, що твій брат працює на ЦРУ? — спитала вона тихо.

Він приголомшено підвів очі.

— Ні, ні, він був у в’язниці. Він торгував наркотиками, — він захитав головою. — Наше життя погіршилось, коли батьки померли. Кев з’їхав із глузду. Почав сам себе знищувати. Тобто після Вест Поїнту…

— Вест Поїнту?

— Так, — мовив він з беземоційним виразом обличчя. Мабуть, він не міг збагнути. — До наркоти він був іншою людиною. Закінчив школу майже найкраще у класі. Його прийняли до школи Рейнджерів армії США… — Деніел замовк, спостерігаючи, як вона супиться через почуте.

Певна річ. Алекс придушила зітхання, засмучена тим, що не звернула більшої уваги на пробіли у файлі, що не відшукала якусь бібліотеку, де могла б безпечно дослідити родинні зв’язки Деніела.

Деніел знову опустив очі на брата.

— Він же не мертвий, га?

— Просто спить. За кілька хвилин прокинеться.

Деніел насупив брови.

— У що це він вдягнувся?

— Щось на кшталт військового броньованого мундира, мабуть. Я на цьому не знаюся.

— ЦРУ, — прошепотів він.

— Загін зі спецоперацій, гадаю. Твій брат не знищував себе, він просто змінив підрозділ. Тому він мав стосунки з наркобароном.

Погляд широко розплющених очей протверезів.

— Він допомагав наркобарону поширювати вірус? — прошепотів він.

— Ні. Він, власне, знешкоджував його. Фактично ми на одному боці, хоча, дивлячись на нас, цього не скажеш, — вона штурхнула його тіло, що лежало горілиць, пальцем ноги.

Він прихилив голову до її голови.

— Так це Кевін з твоїм обличчям таке зробив?

Дивно, але він, як видавалось, більше засмутився через те, що його брат із нею зробив, ніж через те, що він — злочинець-убивця.

— Так, а я зробила це з ним, — штурхнула ще раз.

— Але ж він прокинеться?

Алекс кивнула. Її турбувало те, що Бетмен прокинеться. Буде недобре. А Деніел так добре до неї поставився, вислухавши все. Мабуть, він змінить думку, коли його брат заговорить.

Він ледве помітно всміхнувся, витріщаючись на неприкриту братову спину.

— Отже, ти перемогла?

Вона розсміялась.

— Поки що.

— Він же набагато кремезніший за тебе.

— Скажімо так, я кмітливіша, але припустилась великих помилок, ладнаючи тут засоби безпеки. Цього разу, мабуть, мені поталанило більше.

Деніел почав підводитись, потім зупинився.

— Чи десь тут є мій одяг?

— Даруй. Але немає. Я гадала, що в ньому є жучок, що тебе вистежує. Довелося його порізати й викинути в канаву.

Він знову зашарівся, аж до самої маленької крапки на грудях.

— Чого б це хтось мене вистежував?

— На той час я гадала, що, можливо, за тобою стежить наркобарон. Або що ти — пастка, і мій відділ, використовуючи тебе, вистежуватиме мене. І це, власне, трохи ближче до правди.

Він насупився.

— Щось я не доберу.

Вона пояснила йому все якомога лаконічніше. Поки вона говорила, він підвівся, замотавшись у ковдру, як у завеликий рушник, і почав ходити туди-сюди повз братове тіло.

— Вони намагались убити тебе чотири рази? — перепитав він, коли вона договорила.

— Із цим — п’ять, — відповіла, кивнувши в бік Бетмена.

— Повірити не можу, що Кевін — живий.

Зітхнув. Схрестивши ноги під ковдрою, сів біля голови брата.

— Повірити не можу, що він мені збрехав, дозволивши мені вважати його злочинцем… Повірити не можу, що він змусив мене повірити, що помер… Неймовірно, скільки разів я його провідував — чи знаєш, як довго їхати з Вашингтона до Мілвокі?

Він мовчки дивився на брата. Вона дала йому час. Вона гадки не мала, як би почувалась, якби зараз Барнабі повернувся в її життя без попередження. Як таке переварити?

— Коли прокинеться, — пробурмотів Деніел, — я дам йому по шиї.

Що ж, це один зі способів переварити це.

— Чому ти його закувала? — здивувався за мить Деніел.

— Бо щойно отямиться, захоче мене вбити.

Він знову витріщив очі.

— Що?

— Це важко збагнути. Опускаючись крізь дах, він знав лише те, що хтось тебе катує. Він зберіг мені життя лише тому, що не був певен, що з тобою все гаразд. Приміром, можливо, мені доведеться давати тобі протиотруту абощо. Я впевнена, що якби не взяла на секунду верх, він би застрелив мене тієї ж миті, коли ти опритомнів.

Вона помітила, що Деніел їй не вірить. Він захитав головою, брови насуплені, засмучений. Пасмо кучерявого волосся впало йому на чоло, досі трохи упріле. Дивовижно, спливло так мало часу, а як усе змінилось! І вона потребує нового плану.

Чи безпечно їй повертатись до будинку, у якому вона мешкала останнім часом, зокрема поки Карстен із нею зв’язався. Звісно, це найпростіше. Там є харчі, і нікому вона не потрапить на очі протягом часу, що знадобиться, аби вона знову набула нормального вигляду. Оскільки, на її думку, вона не скомпрометувала ту оселю…

Утім, що далі? Наскільки багато зі своїх заощаджень вона змарнувала на цю дурну пастку? Скільки ще вона зможе животіти на те, що лишилось?

Карстен знав, що її можна знайти в Інтернеті, тож шукати справжню роботу через Інтернет буде небезпечно. Відділу не потрібно знати, де вона є, щоб зв’язати їй руки.

Щось торкнулось її ноги, і вона підскочила. Це була лише Деніелова рука.

— Даруй, не хотів тебе лякати.

— Не вибачайся.

— У тебе такий стривожений вигляд. Не турбуйся. Я поговорю з Кевіном.

Вона невесело усміхнулась.

— Дякую, але наразі Лазар мене не турбує.

— Ти переймаєшся через свій відділ.

Відвернувшись, вона попростувала до свого комп’ютера й натиснула на пробіл, сподіваючись, що це не було навмисним.

— Так, — мовила вона, не дивлячись на нього. — Можна й так сказати.

Краєм ока вона помітила, що дихання у Кевіна прискорилось на мить, а потім знову стало рівним. Добре, що вона відійшла. У мить пробудження вона аж ніяк не хотіла бути поруч.

— Чи є щось… не знаю… щось, чим я можу зарадити? — спитав Деніел серйозно.

Вона спантеличено на нього глянула, здивувавшись, що по-справжньому навертаються сльози.

— Сумніваюсь, що я заслуговую на твою допомогу, Деніеле.

Глибоко з його горла виринув роздратований шум.

— Та й у тебе, — вела далі вона, — власних клопотів не бракує.

Очевидно, що він не розмірковував про довготермінові наслідки того, що трапилось.

— Ти про що?

— Ти тепер теж мішень. Ти знаєш забагато того, чого знати не повинен. Якщо ти підеш додому, повернешся до звичного життя, вони тобі те життя закінчать.

— Не… повертатись?

Він був цілком приголомшений. Її переповнював жаль. Знову згадала, яким далеким було його життя від її. Він, мабуть, гадав, що може все виправити, найнявши адвоката чи написавши конгресмену.

— Але ж, Алекс, я мушу повернутись. Моя команда грає в чемпіонаті!

Не стримавшись, вона розреготалась, і сльози, що навертались, потекли справжніми краплями. Та помітивши його вираз обличчя, вибачливо помахала рукою.

— Даруй, — мовила вона зітхаючи, — нічого смішного. Даруй. Мабуть, моє знеболювальне припиняє діяти.

Він швидко скочив на ноги. — Принести щось? Аспірину?

— Ні, зі мною все гаразд. Просто треба відійти від наркотику.

Підійшовши, він ласкаво поклав руку їй на передпліччя. Запекло, вона тільки почала відчувати синці. Украй важкий буде день.

— Певна? — спитав він. — Нічого не принести?

— Чому ти зі мною такий ласкавий?

Він здивовано на неї поглянув.

— О, здається, я збагнув.

Нарешті, подумала вона. Бо вже починала думати, що зілля, яке вона дала йому під час викрадення, — «Іди за лідером» — наділене якоюсь постійною неврологічною дією, яку вона не помітила під час випробувань.

— Послухай, — мовила. — Після короткої розмови з Кевіном я зберу речі, а потім дам тобі ключі, щоб ти відімкнув кайдани на братові, щойно я буду в машині.

— Але куди ж ти поїдеш? Як лікуватимеш рани?

— Ти знову такий добрий зі мною, Деніеле.

— Даруй.

Вона знову засміялась. Наприкінці звук здригнувся, немов плач.

— Я не жартую, не треба тобі їхати просто зараз. Ти б поспала і отримала б медичну допомогу.

— Такого в порядку денному немає, — вона опустилася знову на стілець, сподіваючись, що він не повірить, якою напруженою та виснаженою вона почувається.

— Я хотів би з тобою ще поговорити, Алекс. Я й гадки не маю, що тепер робити. Якщо ти серйозно казала, що повертатись мені не можна… Я навіть не знаю, як мені починати про все це дбати.

— Я не жартувала. Мені прикро. Гадаю, брат пояснить тобі подробиці. Він, напевно, уміє переховуватись краще за мене.

Він поглянув на брата, який наполовину був одягнений у вбрання Бетмена, із ваганням. — Гадаєш?

— А ти хіба не згоден, Кевіне? — вона була певна, що той вже щонайменше кілька хвилин не спить.

Деніел упав на загорнені в ковдру коліна перед братом.

— Кев?

Поволі, зітхаючи, Кевін повернув голову, щоб поглянути на брата.

— Здоров, Денні.

Деніел нахилився, а потім незграбно обійняв брата. Кевін вільною рукою поплескав Деніела по руці.

— Навіщо, Кев, навіщо? — спитав він, Кевінове волосся заглушало його голос.

— Я хотів, щоб ти був у безпеці, малий. Щоб тобі не загрожували такі люди, — і він додав кілька неприємних епітетів про неї; кожне з цих слів окремо вона вже чула, але їх поєднання лунало досить незвично.

Деніел відсахнувся, а потім узяв братове обличчя в долоні.

— Не кажи так.

— Ти знущаєшся? Ця психопатка тебе катувала.

— Недовго й насправді вона таке робила, бо…

— А ти ще й її виправдовуєш… більше фантазії.

Деніел знову його ляснув. Несильно, але Кевін був не в гуморі, щоб гратись. Схопивши Деніела за руку, він неприємно її вивернув. Підтягнувши праве коліно під себе, він намагався сповзти зі столу. Заблоковані коліщата заскиглили, посунувшись по підлозі, і металева плита посунулась на кілька сантиметрів.

Вона широко розплющилась. Стіл важив кілограмів чотириста. Вона відсунула стілець назад.

Деніел боровся вільною рукою, намагаючись звільнитись із братової хватки.

— Я знову отрую тебе газом, якщо ти його не відпустиш, — пообіцяла вона Кевінові. — Погана новина в тому, що мої сполуки справді мають кілька побічних ефектів. При одній дозі вони вбивають лише малий відсоток твого мозку, але здатні накопичуватися з часом.

Відпустивши братову руку, Кевін кинув оком на неї, а потім зосередив погляд на братові.

— Послухай мене, Денні, — прошипів він, — ти більший за неї. Добудь ключі, щоб мене звільнити.

Раптом обличчя у нього скам’яніло, стало буряково-червоним, а судини на чолі почали пульсувати з кожним вимовленим словом.

— Де мій пес? — загарчав він на неї.

Стіл знову посунувся підлогою на кілька сантиметрів.

— Спить у коморі, — вона насилу втримувала голос рівним. — Він важить менше за тебе. Газ довше вивітрюватиметься.

Деніел тер зап’ястки, спантеличений.

— Який ще пес?

— Якщо він не на сто відсотків… — погрожував Кевін.

— Із твоїм собакою все буде гаразд. А зараз маю поставити тобі кілька запитань. — Деніел поглянув на неї шаленими очима.

— Що?

Поглянувши на нього, вона похитала головою.

— Нічого такого. Просто обмін інформацією, — вона знову заговорила до Кевіна. — Чи можемо ми спокійно поговорити кілька хвилин, будь ласка? І я заберуся з твого життя.

— Помрій, психічко. У нас незавершені справи.

Її брови насупились над блискучими чорними очима.

— Отже, можливо, ми поговоримо кілька хвилин, перш ніж я введу тебе в медичну кому?

— І чому я маю тобі допомагати?

— Бо це стосується безпеки твого брата, а я бачу, що тобі вона небайдужа.

— Це ти втягнула Денні в це…

— Не зовсім точно. У цьому ти винний настільки ж, наскільки і я, Кевіне Біч.

Він сердито глянув на неї.

— Ти вже мені не подобаєшся, мадам. Ти ж не хочеш, щоб моя неприязнь посилилась?

— Розслабся, спецпризначенцю, і вислухай мене.

Погляд Деніела перебігав з одного на другого, немов у глядача на тенісному матчі.

Кевін пильно подивився на неї.

— У ЦРУ гадають, що ти помер? — спитала.

Він гигикнув.

— Отже, так.

— Гаразд, так, і що, ти…

Деніел ляснув зворотним боком долоні Кевіна по зашийку й відбіг, коли той намагався його схопити у відповідь. Кевін знову зосередив увагу цілком на ній.

— І я нічого змінювати не буду. Я у відставці.

Вона кивнула, розмірковуючи. Відкривши чистий документ на комп’ютері, вона надрукувала низку випадкових медичних термінів.

— Що ти пишеш?

— Занотовую. Друк допомагає мені розмірковувати.

Утім, вона знала, що він, безперечно, помітить, якщо вона «випадково» продовжить натискати на клавіші, щоб комп’ютер не засипав, а їй, можливо, знадобиться ще сьогодні ця пастка.

— То в чім річ? Я помер. Денні більше не має бути ціллю.

— Я був ціллю? — перепитав Деніел.

Кевін, підвівшись і обпершись на правий лікоть, нахилився до брата.

— Я працював глибоко під прикриттям, малий. Усі, через кого я був зв’язаний з тобою, могли б це застосувати на свою користь. Це один із недоліків роботи. Тому я пройшов ту шараду з в’язницею. Поки на папері Кевін Біч помер, поганці не знали би про тебе. Я вже давно не Кевін Біч.

— Але коли я тебе відвідував…

— Агенція завербувала мене через охоронця. Коли ти їхав до мене, якщо я мав змогу, прилітав і йшов на зустріч із тобою. А якщо я був недоступний…

— Саме тому ти був ізольований. Чи принаймні вони казали, що був. Не за сутички.

— Еге.

— Не можу повірити, що ти в очі мені брехав стільки років.

— Це єдине, що я міг зробити, щоб ти жив у безпеці.

— А що, коли б ти обрав іншу роботу?

Вона втрутилась, коли судини на голові в Кевіна знову почали надиматись.

— Ммм, чи ми можемо наразі відкласти драматичне возз’єднання? Гадаю, ми вже зібрали все докупи. Послухай, прошу. І скажеш, коли я помиляюсь, у цьому я певна.

Два майже тотожних обличчя подивились на неї з майже протилежними виразами на них.

— Гаразд, — вела вона. — Отже, Кевіне, ти сфальшував власну смерть після того, як виконав завдання з де ла Фуентесом, так?

Кевін не відповів, тому вона вела далі.

— Ти казав, що це трапилось шість місяців тому. Із цього я підсумовую, що Агенція збентежилась через відсутність тіла…

— Та ні, тіло було.

— Отже, їх стурбували розбіжності на тому трупі, — гаркнула вона. — Тому вони вигадали план, як витягнути тебе, про всяк випадок.

Він насупився, знаючи своїх колишніх начальників достоту, як вона знала своїх.

— Деніел — твоє слабке місце, як ти сказав, їхній засіб отримати собі вигоду. І вони це знають. Вони вирішують його захопити, і ось що виходить. Утім, вони усвідомлюють, на що ти здатний, отже, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, якщо ти з’явишся живий-здоровий.

— Але ж… — заговорив Кевін.

А потім замовк, мабуть усвідомивши, що хай який має досвід, він не триматиметься купи.

— Ти — клопіт для ЦРУ, а я — для мого відділу. На додачу люди, які працюють в обох наших колишніх роботодавців, є досить непростими. Тому вони запропонували мені угоду: «Виконай для нас завдання, і ми зупинимо полювання». Вони, мабуть, неабияк обробили справу, перш ніж до неї звернутись. Підробили файли, що можна мені згодувати, як історію про кризу. Я не можу відмовитись. Вони проти мене не пішли, бо вже пожертвували трьома цінними працівниками, намагаючись мене вбити, і більше втрат не хочуть. Вони знали, що я підготуюсь до чогось подібного. Але якби ти насправді був добрий у своїй справі, можливо, я не змогла б до тебе підготуватись.

Обличчя Кевіна змінилось, поки вона розповідала.

— Хоч так, хоч сяк, — підсумував він, — одну проблему вирішено.

— Дуже складно. Скидається більше на твою агенцію, ніж мою, як на мене.

— Так, справді на них схоже, — понуро погодився він.

— Тому вони нас звели, як двох скорпіонів у банці, і потрусили, — мовила вона. — Так чи так, на папері вони виграли. Можливо, якщо ми справді одне одного витягнемо. Чи принаймні послабити переможця. І жодних втрат з їхнього боку.

І вони справді послабили її — скоротили її заощадження і спотворили її фізично. Частково це для них успіх.

— А їм все одно, що мій брат також застряг у цій банці, — мовив він розсерджено. — Тільки він мурашка, не скорпіон. Вони просто вкинули його у гурт, їм байдуже, що він геть беззахисний.

— Агов, — запротестував Деніел.

— Не ображайся, Денні, але ти настільки ж небезпечний, як плетені шкарпетки.

Деніел роззявив рота, щоб відповісти, але його перервало голосне завивання з комори. За виттям одразу потому почулось рикання і нетривалий різкий гавкіт, а потім — пронизливе шкряботіння у дерев’яні двері.

Вона зраділа, що вжила додаткових заходів, аби убезпечитись від вовка.

— Він засмутився, — звинуватив її Кевін.

— У пса все добре. Там є туалет, він навіть не страждатиме на зневоднення.

Кевін тільки бровами повів, не так збентежений твариною, як вона сподівалась. Шкрябання та ричання не вгамовувалось.

— Ти справді із псом прийшов? — спитав Деніел.

— Він радше мій партнер, — Кевін поглянув на неї. — Отже, що тепер? Їхній план провалився.

— Ледве.

Він усміхнувся.

— Можемо провести ще один раунд.

— Хай як би я не хотіла впорснути тобі в організм кілька сумішей, я не дам їм такої радості.

— Слушно.

Невпинно пес дряпався та завивав протягом усього часу розмови. Її вже почало це дратувати.

— Але в мене план є.

Кевін закотив очі.

— Закладаюсь, у тебе завжди є план, чи не так, куценька?

Вона вшанувала його порожнім поглядом. — Я не можу покладатись на м’язи, тож покладаюсь на мозок. А в тебе, схоже, є протилежна проблема.

Він зі знущанням засміявся.

— Ммм, Кеве, — встряв Деніел. — Я хотів би зазначити, що тебе прикуто до землі.

— Закрий пельку, Денні.

— Прошу, хлопчики, можна забрати ще хвильку вашого часу? — вона почекала, поки вони обоє на неї поглянуть. — Ось план: я напишу колишньому босові імейл. Скажу, що дізналася правду, і ви обидва вийдете з гри. Я не люблю маніпулювання, справді. Якщо він знову якось зі мною спробує контактувати, я особисто навідаю комору на його кухні.

— Ти прагнеш перемоги? — спитав Кевін. — Облиш!

— Прикутий до підлоги, — пробурмотів Деніел собі під носа.

— Це подарунок, — огризнулась вона. — Ти знову обернешся на мерця. І ніхто не шукатиме ані одного з вас, ані іншого.

Цинічний вираз на обличчі Кевіна зник. На мить їхня схожість як близнят стала більш помітною.

Через собаче виття здавалось, що в сусідній кімнаті завиває дробильня для дерева. Вона, певна річ, не збиралась дозволяти йому вештатись навколо, щоб зберегти безпеку, але, як видається, наразі вибору немає.

— А навіщо тобі таке для нас робити? — спитав Кевін.

— Я для Деніела це роблю. Я йому винна. Я мала б бути кмітливішою. Я не мала ковтати принаду.

Зараз усе було цілком очевидним: те, як вона прослизнула повз їхнє спостереження, адже жодного спостереження за нею не було взагалі. Як легко їй було схопити Деніела — бо ніхто не намагався її спинити. Незграбна спроба влаштувати їй дедлайн, давши вдосталь часу для того, щоб діяти. Це її спантеличувало.

— А що буде з тобою? — тихо спитав Деніел. Через собачий гавкіт їй майже довелося читати його запитання по губах.

— Я ще не вирішила.

З цієї вправи у легковірності вона навчилась дечого, чого, можливо, вони б не хотіли, щоб вона знала.

Не буде жодних гелікоптерів чи загонів із ліквідації. Карстен — єдине прізвище, про яке вона наразі може говорити упевнено, — і будь-хто, хто прагнув її смерті, послав самотнього найманця-убивцю через те, що це єдине, що в них є. Її ворогів змусили до несамовитої співпраці, і вона знала, що не через те, що у відділі бракувало ресурсів. А лише тому, що про неї не знав широкий загал. А Карстен і хай хто ще, хто були його поплічники, не могли дозволити, щоб про неї всі дізнались.

Вона припустила, побачивши некролог Джуліани Фортіс та прочитавши про кремацію, що всі, хто мав до цього відношення, знали про обман. А що, як це були лише кілька головних дійових осіб? Що, як Карстен пообіцяв своїм керівникам, що роботу буде виконано, але побоявся потім визнати, що промахнувся з першим ударом?

Чи — і це революційна думка — справді більшість у відділі вірили, що в лабораторії сталося звичайне нещастя? І вони з Барнабі, змішавши у пробірках щось не те, разом врізали дуба. Що, як керівники Карстена не хотіли її смерті? А прагнули лише ті кілька дійових осіб, які тепер не полишали спроб доробити справу, не афішуючи? Це б усе змінило.

Годилось. Збігалось із фактами.

Вона стала почуватися сильнішою.

Ті, хто влаштували їй смерть, боялися її знання, але ніколи не боялись її. Можливо, час це змінити?

Пролунав раптовий оглушливий шум — вибухнувши, дерево розліталось на друзки. А потім люте гарчання почулося набагато ближче.