Аптекар

Розділ 5

Решта пройшла, сказати б, надто гладенько… чи це має якесь значення? Її паранойя вже дісталась такого високого рівня, що важко було сказати, чи ця тривога збільшувала її, чи ні.

Він сів у таксі на станції Росслін без жодних заперечень. Вона знала, як він почувається, — вони з Барнабі спробували на собі майже все нелетальне зілля, щоб чітко знати, на що вони здатні. Від цього почуваєшся немов уві сні, бачачи чудовий сон, у якому з твоїми проблемами й тривогами мав упоратись хтось інший, а не ти, і все, що тобі потрібно, — це рука, на яку можна обіпертися, і штурханець у правильному напрямку. У своїх нотатках вони нарекли цю речовину «Іди за лідером», хоча в офіційних документах вона мала пафоснішу назву.

Це була мандрівка-відпочинок, і якби не факт, що їй навіть тоді потрібно було вкрай стримуватись, вона б, можливо, знову дозволила собі таку втіху.

Вона почала розпитувати його про волейбольну команду, яку він тренував, а він спитав, чи повернеться до школи вчасно, щоб устигнути на тренування, і цілісіньку дорогу в таксі розповідав про дівчат із команди, допоки вона не стала почуватися так, ніби напам’ять знає імена їх усіх та їхні сильні сторони на майданчику. Водій не зважав, мугикаючи якусь пісеньку, надто тихо, аби вона розчула, яку саме.

Деніел здебільшого не цікавився їхньою подорожжю, утім, коли вони якось дуже довго стояли на світлофорі на червоному, він озирнувся і насупився:

— Далеченько в тебе кабінет.

— Далеченько, — погодилась вона, — достобіса далеко їхати.

— Де ти мешкаєш?

— У Бетесді.

— Гарна місцина. На Колумбійських Пагорбах не так добре. Принаймні там, де живу я.

Таксі знову рушило. Вона зраділа, план просувався дуже добре. Навіть якщо вони визначили час, коли вона сідала й виходила з останнього потяга, їм важко буде стежити за одним із безлічі однаковісіньких таксі, що гуртом звиваються шляхами в годину пік. Часом приготування скидались на магічні закляття. Ніби ти можеш змусити події набувати бажаних форм, просто плануючи їх як годиться, ретельно.

Тепер Деніел не був таким балакучим. Це друга фаза дії наркотика, тепер він втомлюватиметься чимраз більше й більше. Їй потрібно було, щоб він ще трішки не спав.

— Чому ти дав мені свій номер? — спитала вона, коли його повіки стали злипатись.

Він замріяно всміхнувся.

— Я раніше так ніколи не робив.

— І я.

— Мабуть, згодом я ніяковітиму через це.

— Не ніяковітимеш, якщо я тобі зателефоную, адже так?

— Можливо. Не знаю, це моїй вдачі не властиво.

— То чому ж ти так учинив?

Він ні на мить не відвів свого ласкавого погляду від її очей.

— Мені обличчя твоє подобається.

— Ти вже казав.

— Я справді хотів ще раз його побачити. Тому посміливішав.

Вона насупилась, у ній пульсувала провина.

— Чудно чути таке, правда? — він немов стривожився.

— Ні, дуже приємно. Небагато чоловіків здатні сказати таке жінці.

Він здивовано кліпнув очима.

— І я зазвичай не кажу… Надто сором’язливий.

— А мені ти здаєшся дуже сміливим.

— Я почуваюсь якось інакше. Мабуть, через тебе. Я став почуватись інакше, щойно побачив твою усмішку.

Щойно я тебе накачала, — мовила вона подумки сама до себе.

— Оце так комплімент, — сказала вона. — Приїхали, можеш підвестися?

— Певно що. Це ж аеропорт.

— Так, саме тут моє авто.

Його брови спочатку насупились, потім розгладились.

— Ти що, щойно з подорожі повернулась?

— Так, я щойно повернулась у місто.

— Я теж часом подорожую. Люблю їздити в Мексику.

Вона різко глянула вгору. Він дивився просто перед собою, стежачи, куди ступає. На обличчі — ані сліду зажуреності. Якби вона підштовхнула його розказати таємницю, будь-яку, яка є його больовою точкою, його покірність обернулася б на підозріливість.

Він міг би піти за іншою малознайомою особою як за своїм лідером і спробувати втекти. Він міг рознервуватися і привернути до неї увагу.

— А що тобі в Мексиці подобається? — спитала обачно.

— Клімат там сухий і теплий. Мені подобається. Я ніколи не мешкав у по-справжньому спекотному місці, але, гадаю, мені сподобалося б. Я згоряю, ніколи не можу засмагнути. А ти, як видається, пробула певний час під сонцем.

— Ні, народилася такою.

Колір шкіри їй дістався від батька, якого не було поряд ніколи. Генетичний аналіз показав, що в ньому багато намішалося, переважно корейського, латиноамериканського та валлійського. Їй завжди було цікаво, який він має вигляд. У поєднанні із шотландським корінням її матері вони створили їй навдивовижу пересічне обличчя — вона могла б скидатися на кого завгодно.

— Мабуть, це добре. А мені доводиться застосовувати крем від засмаги, багато крему. Інакше починаю облазити. Гидка штука. Я не мав би тобі про це казати.

Вона розсміялась.

— Я обіцяю, що забуду про це. Що ще тобі подобається?

— Створювати щось своїми руками. Я допомагаю будувати будинки. Не як профі. Я просто стукаю молотком, де мені кажуть. Але люди такі добрі та щедрі. Це мені подобається.

Здавалося дуже переконливим, вона затремтіла від страху. Як він може дотримувати своєї історії так невимушено під впливом хімічних речовин, що зараз течуть у його організмі? Хіба що якось у нього розвинулась невразливість. Хіба що у відділі створили протиотруту, хіба що вони його підготували, і тепер він її розігрує. У неї потилиця вкрилася гусячою шкірою. Не обов’язково його мав підготувати відділ. Можливо, це його співпраця з де ла Фуентесом. Хтозна, як впливатиме її зілля, змішуючись із дивними наркотиками? Вона торкнулася язиком до несправжньої коронки на кутньому зубі. Відділ просто убив би її, якби в цьому була їхня мета. А де ла Фуентес покарав би її за спробу завадити його планам. Але як міг він знати заздалегідь? Як Деніел упізнав у ній агента супротивників так швидко? Вона ж зараз навіть ні на кого вже не працює.

Дотримуйся плану, — мовила вона сама до себе. — Посади його в авто, і ти в безпеці. На кшталт.

— Мені й тамтешні будинки подобаються, — розповідав він. — Вікна ніколи не зачиняють, просто провітрюють оселю. У декого навіть скла у шибках немає. Набагато краще, ніж на Колумбійських Пагорбах. Запевняю. Можливо, не краще, ніж у Бетесді. Закладаюсь, лікарі живуть у гарних будинках.

— Я — ні. Мешкаю у звичайній тісній квартирі. Я там небагато часу проводжу, тому мені байдуже.

Він розсудливо кивнув.

— Тебе немає вдома, бо ти рятуєш життя.

— Та не зовсім. Я не з невідкладної допомоги абощо.

— Ти рятуєш моє життя, — сіро-зелені очі широко розплющені, а в них — цілковита довіра.

Вона знала, що якщо він поводиться щиро, то це діють ліки. Та все одно ніяковіла.

Їй лишалось лише грати свою роль.

— Я стежу за тобою. Ти не помираєш.

І це щира правда. Хлопці з відділу могли б убити його. Принаймні, вона може йому зберегти життя. Хоча… після того, як вона завадить катастрофі, Деніел Біч ніколи не побачить світ ззовні в’язничної камери. І через це вона почувалась…

Мільйон смертей. Невинних малесеньких немовлят. Милих літніх бабусь. Перший Вершник Апокаліпсиса на білому коні.

— О, ще й на автобусі поїдемо, — мовив він ласкаво.

— Цей довезе нас до моєї машини. Тоді тобі більше не доведеться ходити.

— Я не заперечую. Мені подобається ходити з тобою.

Він усміхнувся їй; ноги в нього заплітались, поки він піднімався нагору сходами. Вона підтримала його, перш ніж він міг упасти, а потім підвела його до найближчого вільного місця у майже порожньому автобусі.

— Тобі подобається іноземне кіно? — спитав він раптом ні до чого.

— Деяке, мабуть.

— В університеті є гарний кінотеатр. Можливо, якщо вечеря вдасться, ми наступного разу сходили б на фільм із субтитрами.

— Укладімо угоду, — мовила вона. — Якщо я ще подобатимусь тобі після одного вечора разом, я обов’язково подивлюся з тобою кіно, у якому ні слова не розумію.

Він усміхнувся, його повіки тим часом опускались.

— Ти все одно мені подобаєшся.

Цілковита нісенітниця. Має ж бути якийсь спосіб відвернути нашу розмову від флірту. Чому це вона почувається монстром з-поміж них двох? Звісно, вона і є монстр, і вона з цим переважно змирилась, знаючи, що такий різновид потвор, як вона, має існувати заради загального добра. У певному сенсі вона, ніби звичайний лікар, має завдавати болю, щоб рятувати життя. Як іноді відтинають вражену гангреною кінцівку, щоб урятувати решту тіла, відокремивши її. В одному місці біль, а для решти тіла — добро. І решта набагато більше варта того, щоб її врятувати.

Вона раціоналізувала, як завжди, задля того, щоб змогти ужитися сама із собою. Утім, вона ніколи зухвало собі не брехала. Вона усвідомлювала, що не існує у якійсь сірій моральній зоні. Вона існує в моральній зоні суцільно чорній. Єдине, що було гіршим за Алекс, яка виконує свою роботу добре, те, що є хтось, хто виконує її роботу зле. Або взагалі ніхто.

Утім, навіть цілком погоджуючись з ярликом «монстр», вона ніколи не була потворою, яка вбиває невинних. Вона навіть не збиралась убивати цього винуватого… який досі дивився на неї з-під своїх довгих кучерів великими світло-карими собачими оченятами.

Мертві діти, — волала вона сама до себе, — мертві діти, мертві діти, мертві діти.

Вона ніколи не прагнула ставати шпигункою чи працювати у підпіллі, а зараз усвідомила, що вона емоційно не годиться для цієї роботи. Вочевидь, забагато безпідставної симпатії переповнює її тіло, що більш ніж іронічно. Ось чому ти ніколи не заговорювала із суб’єктом, до того як зверталася до нього на завданні.

— Добре, Деніеле, ми йдемо. Можеш підвестися?

— Мм-хмм. Отак, дай я сумку твою візьму.

Він мляво підняв руку, потягнувшись до її кейса.

— Я потримаю, — хоча насправді руки в неї цілком затерпли, тримаючи руків’я. — Ти радше зосередься на тому, щоб утримувати рівновагу.

— Я справді втомився.

— Знаю, поглянь, он де моє авто. Сріблясте.

— Там багато сріблястих.

У тому й суть.

— Ось вона. Дай-но я посаджу тебе назад, щоб ти міг лягти. Чому не знімеш куртку, не хочу, щоб тобі стало спекотно. І роззуйся, отак. — Менше їй згодом буде клопоту. — Зігни ноги в колінах, щоби вмістились на сидінні. Чудово.

Вона поклала йому під голову наплічник, звісно, не надто зручно, але йому зараз було не до того.

— Ти така добра, Алекс, — пробурмотів він, заплющившись. — Ти найдобріша жінка, яку я зустрічав коли-небудь.

— Гадаю, ти теж добрий, Деніеле, — зазначила вона.

— Дякую, — ледве вимовивши, він заснув.

Вона хутко добула з багажника бежеву шаль у тон сидінням. Укрила його. Добувши з кишені шприц, вона встромила голку у вену на його литці, ставши так, щоб не дати сторонньому побачити, що вона робить. «Іди за лідером» за годину чи дві вивітриться, а вона потребувала, щоб він проспав довше цього часу.

Ніякий він не агент, — вирішила вона. Агент, можливо, підіграв би наркотичному сп’янінню під час викрадення, але ніколи не дозволив би отак просто себе відключити. Отже, звичайний найманий масовий убивця.

Тимчасова лабораторія, яку вона створила, розташовувалась у сільській місцевості в Західній Вірджинії. Вона винайняла гарненький маленький сільський будиночок із корівником, який уже давно стоїть без корів. Ззовні корівник був вкритий багатошаровим білим облицюванням у тон будинку; усередині стіни та стелю було вкрито алюмінієм. Підлога бетонна зі зручно розташованими ринвами. Углибині було невелике житлове приміщення; у рекламі його називали додатковою кімнатою для відвідувачів, дивовижно-сільською. Вона була переконана, що чимало наївних мандрівників вважатимуть сільське життя чарівним, але її турбувало тільки, щоб було підключено електрику та вода текла у крані. Садиба та корівник розташовувались посеред яблуневого садка завбільшки 240 акрів[2], а сам садок був оточений орними землями. Найближчий сусід мешкав за милю звідти. Власники цього садка заробляли у міжсезоння тим, що здавали в оренду садибу орендарям із міста, які удавали, ніби обробляють землю.

Садиба коштувала дорого. Вона щоразу супилась, згадуючи про ціну, але тут нічим не зарадиш. Їй був потрібен усамітнений маєток, у якому вдосталь вільного місця.

Вона працювала ночами, щоб усе підготувати. Удень вона стежила за Деніелом на відстані, потім спала, скільки могла, протягом занять у школі. Наразі вона виснажена, але їй ще чимало слід устигнути, перш ніж її робочий день добіжить кінця.

Перша зупинка — другорядний з’їзд з автостради більш ніж за годину дороги від міста. Вузька ґрунтова дорога, якою, як видавалось, ніхто багато років не користувався, вела її углиб гаю. Мабуть, ця дорога кудись веде, але вона не заїжджала достатньо далеко, щоб подивитись, куди саме. Вона стала під густою тінястою кроною, заглушивши двигун, і пішла працювати.

Якщо Деніел працював на відділ чи, імовірніше, на одну з організацій, що тісно з ним співпрацює, на кшталт ЦРУ чи кількох військових відділів та ще деяких тимчасових підрозділів для здійснення спецоперацій, які, як і її відділ, не мають офіційних назв, — тоді на ньому стоїть електронний пристрій стеження. Як колись був на ній. Вона замислено почухала маленький опуклий шрам на зашийку, порослий її коротким волоссям. Вони полюбляли мітити голову. Якщо можна забрати котрусь одну частину тіла, то найкраще — голову, бо за нею найкраще проводити упізнавання.

Відчинивши задні пасажирські дверцята, вона, ставши на вогку землю, схилилась над головою Деніела. Вона почала з місця, де мітили їх з Барнабі, легенько проводячи пальцями по його шкірі, потім знову, натискаючи дужче. Нічого. Вона бачила кількох суб’єктів іноземців, у яких нещодавно витягли жучки з-за вух, тому це місце вона перевірила наступним. Потім вона швидко пробігла пальцями по голові, намацуючи на черепі гулі чи будь-які інші ущільнення, яких там не має бути. У нього були дуже м’які кучері, що приємно пахли цитрусами. Не те, щоб їй було діло до його волосся, та принаймні їй не довелося длубатися у чийомусь масному смердючому гнізді. І вона за те була вдячна.

А тепер непросте завдання. Якщо за ним стежить де ла Фуентес, пристрій стеження, імовірно, буде зовнішнім. Спочатку вона викинула черевики у підлісок при дорозі: найімовірніше, саме на них падає підозра з-поміж всього одягу. Чимало чоловіків щодня носять одні й ті самі черевики. Потім вона зняла з нього сорочку, дякуючи, що на ній тільки комір має ґудзики, хоча їй важко було її витягти з-під його тіла. Вона навіть не намагалася зняти йому майку через голову, а просто, добувши з кишені лезо, розмотала його та розітнула тканину на шматки, що легко знімаються. Пильно обдивилась йому груди — жодних підозрілих шрамів чи горбиків. Шкіра у нього на торсі була світліша, ніж на руках; він був по-сільському трохи засмаглим, безперечно, через те що будував будинки у Мексиці в сорочці. Чи скуповував супервіруси в Єгипті — там теж дуже сонячно.

Їй здалося, що в нього м’язи натреновані радше як у спортсмена, а не як у того, хто тренується у спортзалі. Жодної кострубатості, тільки плавні риси, які доводять, що він тренується, але не одержимий цим.

Їй важко було перевертати його голічерева, він скотився у проміжок для ніг, повиснувши на горбі між сидіннями. Він мав два неглибоких шрами на запліччі, паралельні та однакової довжини. Вона пильно їх оглянула, обмацуючи шкіру навколо них, але не відчувала нічого, окрім звичної гіпертрофованої волокнистої тканини, як і годиться.

Вона досить швидко збагнула, що слід було би зняти з нього джинси, перш ніж перевертати. Їй довелося залазити на його незграбно розташоване тіло, обхоплювати обіруч торс, щоб розстібнути ґудзик. Вона дуже тішилась, що він не вдягнув тісні джинси, і, перелізши до іншого пасажирського сидіння, стягнула з нього штани. Її не здивувало, що він у боксерках, а не у вузьких плавках. Це цілком відповідало його стилю одягу. Вона стягнула труси, потім шкарпетки, потім, зібравши решту одягу, віднесла його за кілька метрів від дороги й запхала за впале дерево. Потім повернулась за наплічником. Ноутбук — дуже годяще місце для будь-якого електронного пристрою, якщо хтось прагнув, аби він носив його із собою, нічого не підозрюючи.

Їй уже не вперше випадало самотужки роздягати свою ціль. У лабораторії у неї був персонал, який готував для неї суб’єкта, — Барнабі називав їх служками, — але вона не завжди працювала в лабораторії, тож коли вперше поїхала працювати у польових умовах у Герат, що в Афганістані, вона почала відчувати щиру вдячність служкам. Роздягати чоловіка, який місяцями не мився, — справа неприємна, а надто якщо вона сама потім не мала можливості помитись у душі. Деніел хоча б чистий. Лише вона сьогодні працює до десятого поту.

Знайшовши в багажнику викрутку, вона швидко змінила вашингтонські номерні знаки на ті, які зняла з такої самісінької машини на звалищі для автобрухту.

Щоб огляд був цілком довершеним, вона бігцем оглянула його ноги ззаду, підошви та руки. Вона ніколи не бачила, щоб на екстремістів ставили пристрої стеження, можливо, тому що екстремістів часом відсікали, щоб підкреслити свою позицію. Вона не помітила жодних шрамів. І затвердінь, які б свідчили, що він тренувався зі зброєю чи часто нею користувався. У нього були м’які вчительські руки, лише з кількома ущільненнями, що свідчили про мозолі в людини, яка не звикла працювати фізично.

Вона спробувала перевернути його назад на сидіння, але швидко збагнула, що то марна річ. Не надто зручна поза для сну, але він все одно не прокинеться. А згодом у нього все болітиме. Хоча думати про це — цілковита дурниця.

Знову вкривши його ковдрою й підібгавши її під нього як тільки могла, вона почала складати історію про нього на основі прочитаних документів і того, що бачила на власні очі.

На її думку, Деніел Біч є саме таким, яким вона бачить його зараз: приємний добрий чоловік, з якого боку не глянь. Те, що його привабила жадібна колишня дружина, цілком можна зрозуміти. Мабуть, він з тих, у кого легко закохуються. А коли спливло трохи часу, достатньо, аби колишня почала сприймати кохання за належне, вона змогла перенести увагу на речі, яких їй бракувало, — гарну квартиру, велику каблучку, машину. Мабуть, зараз їй бракувало цієї Деніелової якості, адже трава завжди здається зеленішою тощо.

Але був у Деніелові й морок, глибоко схований, можливо, спричинений болем і відчуттям несправедливості через втрату батьків, обтяжений зрадою дружини й розпалений загибеллю останнього родича. Морок витягнути назовні нелегко. Він би його розсортував, щоб тримати якнайдалі від спокійного життя, запхавши у темну комірку, де йому належить бути. Годі дивуватись, що він так безтурботно розповідає про Мексику. Бо для нього існує дві Мексики: щаслива, та, яку любив учитель, та небезпечна, де ховався монстр. Імовірно, у його голові ці країни навіть близько не були однією й тією самою.

Отже, не справжній псих, сподівалась вона. Просто зламана людина, яка не хотіла відмовлятись від особистості, що вважала своєю, але яка потребувала віддушини, що надавав їй морок.

Її тішило таке міркування, тож вона дещо змінила план. У її справі вагоме місце посідало дійство. Для деяких суб’єктів найбільше годилась клінічно-беземоційна подоба: у білому халаті, хірургічній масці та з ідеально чистими й блискучими сталевими інструментами; на інших діяв страх божевільного садиста (утім, Барнабі ця роль завжди краще вдавалась; він мав для неї відповідне обличчя та волосся, що неслухняно стирчало вгору у стилі «мене щойно вдарило струмом»). Кожного разу ситуація була трішки іншою: дехто боявся темряви, а дехто — світла. Вона збиралася бути безсторонньою — то була найбільш слушна роль у її пересувному будиночку, — але зараз їй спало на думку, що Деніела треба оточити мороком, щоб випустити його темний бік назовні. Вона мала поговорити з Деніелом Пітьми.

Вона трішки покаталась об’їзними шляхами, перш ніж повернути назад. Якщо за Деніелом хтось стежить, використовуючи його одяг чи речі, вона не хотіла б, щоб ця людина їхала далі за ними у їхній мандрівці.

У мільйонний раз вона обміркувала всі ймовірності. Імовірність перша: це дуже хитромудра мандрівка. Імовірність друга: усе по-справжньому, і на кону мільйони життів. А її й поготів.

Протягом тривалої подорожі шальки терезів нарешті впевнено переважили на один бік. Вона переконана, що в її машині немає жодного урядового агента. А якщо він лише невинний громадянин, обраний навмання, щоб виманити її, то вони вже змарнували свої найкращі можливості причепити до неї жучка. Жодного разу на неї не напали й жодного разу за нею ніхто не стежив… так, щоб вона помітила.

Вона згадала про стоси даних, що свідчать про винуватість Деніела Біча, і нічого не могла з собою вдіяти. Вона захисниця. Тому краще почати рятувати життя.

Вона заїхала на під’їзну алею до будинку близько одинадцятої, смертельно втомлена та голодна, утім, на 95 відсотків упевнена, що немає хвоста, який привів би відділ чи де ла Фуентеса на її поріг. Вона швидко оглянула будинок, перевіряючи, чи бува ніхто не вдерся (і не віддав Богові душу, чого йому чи їй не уникнути б, тільки-но відчинивши двері), а потім, знявши охорону, заїхала машиною у корівник. Щойно замкнувши двері корівника й знов увімкнувши «сигналізацію», вона стала до праці, щоб підготувати Деніела.

Усе решта вже було зроблено. Вона придбала таймери у «Хоум Депо» у Філадельфії й під’єднала до них лампи в кількох кімнатах у будинку; як мандрівник, що полишає домівку на кілька тижнів, вона вжила всіх заходів, аби помешкання мало обжитий вигляд. В один з таймерів вона увімкнула радіо, щоб створювати шум. Будинок був доброю приманою. Більшість людей збагнули б це, перш ніж перейти до темного корівника.

А корівник стоятиме в мороці. Вона звела всередині нього такий собі намет, що приховує світло та поглинає шум, а також не даватиме Деніелу зрозуміти, де він є. Прямокутна споруда була понад два метри заввишки, три завширшки та чотири з половиною завдовжки. Вона була зведена з поліхлорвінілової трубки, чорного брезенту та амортизуючих тросів, укритих зсередини двома шарами пористого пінопласту, закріпленого двобічною клейкою стрічкою. Грубувато, звісно, але вона з досвіду знає, що це краще за підземелля.

Посеред намету стояла громіздка металева плита на ніжках-гармошках, за допомоги яких регулювалась висота. Вона стояла в корівнику на видноті — щоб додати автентичності, певна річ, — і колись використовувалась як такий собі ветеринарний операційний стіл. Стіл був більший, ніж їй потрібно, адже ветеринар мав справу з коровами, а не з кошенятами, утім, це все одно для неї знахідка. То був один з предметів, що підштовхнув її до оренди цієї вкрай дорогезної туристичної пастки. У приміщенні стояв ще один укритий металом стіл, на який вона поставила комп’ютер, монітори й тацю з приладдям, яке, сподівалася, залишиться лише реквізитом. Ближче до передньої частини столу стояв штатив для внутрішніх вливань, на якому вже висів пакунок з фізрозчином. Колісний металевий візок з кухні вже стояв за штативом; на сталевій таці вишикувалась купа зловісних на вигляд маленьких шприців; там же, на решітці під шприцами, лежали респіратор та манжета для вимірювання тиску.

І, звісно, фіксатори, придбані на фіктивних торгах як для в’язничних та медичних закладів, що вона їх прикувала крізь отвори, які хвацько просвердлила в ідеально чистому сталевому штативі. Ніхто не спроможний звільнитися від цих ременів без сторонньої допомоги. А тому, хто допомагатиме, можливо, знадобиться паяльник.

Вона забезпечила собі два виходи, просто відхиляючи брезент, немов лаштунки. У наметі в неї стояли розкладачка, спальний мішок, плитка, маленький холодильник та решта всього необхідного. Поряд із бараком була тісна лазня на три відділення, утім вона розташовувалась надто далеко, щоб у ній можна було спати, до того ж там не було ванни, лише душ. Цього тижня їй доведеться забути про свої звичні запобіжні заходи.

Щоб витягнути мляве тіло Деніела з машини, вона використала тягові троси та колісний візок завбільшки як холодильник, і поки перевозила його, він кілька разів стукнувся головою. Та, імовірно, не настільки сильно, щоб спричинити струс мозку. Вона доправила його до столу, який заздалегідь опустила на найнижчий рівень, і перекотила тіло на стіл. Він досі міцно спав. Вона поклала його голічерева, розкинувши йому руки та ноги під кутом сорок п’ять градусів від тіла, а потім підняла стіл. Один за одним замкнула кайдани. Певний час він лежатиме в такій позі й не ворушитиметься. Поряд стояв штатив; на щастя, в його організмі не бракувало води чи, можливо, він справді мав чудові судини. Вона легко поставила крапельницю і почала вливати розчин. Вона почепила пакунок з парентеральним живленням поряд із фізрозчином. Це єдине харчування, яке він отримуватиме протягом наступних трьох діб, якщо все затягнеться так надовго. Він буде голодний, але його мозок буде ясний, коли вона матиме в цьому потребу. Вона почепила йому на палець вимірювач пульсу — він зможе його зняти, — а також сухі електроди на спину, по одному на кожну легеню, щоб вимірювати його дихання. Швидко провівши електронним термометром по його чолу, вона пересвідчилася, що зараз у нього нормальна температура.

Вона не дуже вправно ставила катетер, але це була досить проста процедура, та й він був не в тому стані, щоб заперечувати, якщо вона зробить щось не так, як слід. І без вовтузіння із сечею тут буде вдосталь прибирання.

Згадавши про це, вона розклала навколо операційного столу вкриті поліетиленом квадрати абсорбенту, передбачені для навчання цуценят удома. Якщо їм доведеться проходити перший етап, він, певна річ, блюватиме. Чи буде кров — залежатиме від того, як він реагуватиме на звичайні методи, до яких вона вдається. Принаймні тут працює водогін.

У корівнику похолоднішало, тому вона вкрила його ковдрою. Їй було потрібно, щоб він ще трішки поспав, а холодне повітря навколо його голого тіла цьому не сприятиме. Трохи повагавшись, вона взяла з розкладачки подушку, принесла у корівник і підклала йому під голову. Бо я ж просто не хочу, щоб він прокинувся, — запевняла вона себе. — А не через те, що здається, ніби йому незручно.

Устромивши шприц у перехідник на штативі, вона впорснула йому ще одну дозу снодійного. Тепер ніщо його не потурбує щонайменше чотири години.

Безтямне обличчя Деніела непокоїло. Занадто… якесь спокійне. Вона не могла навіть пригадати, щоб бачила коли-небудь поєднання рис обличчя, які б настільки здавалися неймовірно невинними. Важко було навіть уявити, що такий спокій та невинність існують у тому ж самому світі, де й вона. На мить вона розхвилювалася, чи не має вона справу з розумовою вадою, якої ніколи не зустрічала раніше. Тож, якщо де ла Фуентес шукав таку людину, якій би інші довіряли інстинктивно, це саме те обличчя, яке йому потрібне. Це стало б поясненням, чому наркобарон узагалі обрав шкільного вчителя.

Вона нап’яла на нього респіратор і вкрутила респіраторну коробку. Якщо вжиті нею заходи безпеки уб’ють Деніела, вона не добуде інформацію, якої прагне.

Вона провела останнє патрулювання по периметру. Крізь вікна було видно, що в будиночку світяться належні вогні. У мертвій нічній тиші їй видавалось, ніби вона чує далекі акорди хіт-параду «Топ-40» у поп-музиці.

Переконавшись, що вхід звідусіль убезпечений, вона з’їла протеїновий батончик, почистила зуби у маленькій лазні, поставила будильник на третю, помацала пістолет під розкладачкою, повісила респіраторну коробку собі на шию, а потім потонула у зборках спального мішка. Її тіло вже заснуло, а мозок теж не надто пас задніх. У неї вистачило часу лише на те, аби надіти респіратор, і вона цілком поринула у безтямність.