Аптекар

Розділ 25

— Оскільки немає жодної причини, щоб тобі йти, — заперечив Кевін. Він стояв перед ліфтовими дверима, заступаючи кнопку виклику і схрестивши руки на грудях.

— Чому ні? — вимогливо спитав Деніел.

— Бо ти не братимеш участі у наступі, отже, Денні, тобі не треба готуватись.

Деніел стулив губи так, що зморщився рот.

— Йому ніяк не зашкодить, — покірно заговорила Алекс.

— От тільки хтось може помітити його обличчя, — прогарчав Кевін.

— Тобто твоє обличчя? — заперечила вона.

— У мене стає розуму не піднімати голови.

Деніел закотив очі.

— Я ховатимусь у вантажівці, якщо хочеш.

Кевін цілу безкінечну секунду оцінював їх обох.

— Ви дасте мені зосередитись?

— Ти про що? — спитала Алекс.

Кевін заплющився, немов сам себе заспокоюючи. Вдихнувши носом, глянув на Деніела.

— Ось мої вимоги, на яких ви долучитесь до цієї нудної стандартної розвідувальної операції. Ніхто й словом не прохопиться про те, що трапилося сьогодні вранці. Мене ніхто не примушуватиме згадувати про нудотні речі, свідком яких я сьогодні став. І не буде розмов, у яких є навіть натяк на ці нудотні речі. Це серйозна справа, і ви поводитиметеся відповідно. Згода?

У Деніела почервоніла шия. Вона була переконана, що зараз він нагадає про те, що якби Кевін, зламавши замок у замкнених дверях, не вдерся у кімнату посеред ночі, він би нічого не побачив. Але перш ніж Деніел зміг заперечити, Алекс відповіла:

— Згода. Поводимось винятково по-діловому.

Кевін, переводячи погляд з одного з них на іншого, зміряв їх знову очима. За мить він повернувся, щоб натиснути кнопку виклику.

Деніел поглянув на неї, немов питаючи: «Та невже?», а вона знизала плечима.

— Жодним чином! — скомандував Кевін, хоча досі стояв спиною до них.

— Що? — жалісливо спитав Деніел.

— Я відчуваю, що ви мовчки розмовляєте між собою. Припиніть.

Вони спокійно проїхали у пересічному на вигляд чорному седані. Вона не знала, чи це машина Вал, чи Кевінове придбання. Ніби не в стилі Вал, але, можливо, вона часом полюбляє їздити інкогніто. Алекс була задоволена, що в машині добре затемнені вікна. Вона почувалась не так на видноті, сидячи у своїй бейсбольній кепці, насунутій низько на обличчя, і споглядаючи переважно спляче місто. Вони виїхали рано, аби не втрапити у ранкові затори.

Кевін проїжджав крізь неблагополучний район — який, на думку Алекс, був би більш слушним для їхнього сховку. Він під’їхав до сховища, яке складалось переважно з величезних вантажних контейнерів. Охоронців не було, тільки клавіатура та важка металева брама із закрученим дротом, колючим, як лезо, нагорі. Кевін привіз їх на місце у закутку огородженої парковки й поставив авто за брудним помаранчевим контейнером.

Парковка видавалась порожньою, але Алекс ішла нежіночою ходою з опущеною головою аж до подвійних дверей, що розташовувались на передньому боці контейнера. Кевін наклацав складний цифровий шифр на квадратному замку за останнім словом техніки, а потім зняв його. Відчинивши двері, він жестом махнув їм заходити всередину.

Коли Кевін зачинив за ними розсувні двері, стало темно. Потім почулось низьке клацання, і світловий дріт уздовж стелі та підлоги ожив.

— А скільки в тебе взагалі є Печер Бетмена? — спитала Алекс.

— Кілька, там і тут, там, де, можливо, вони мені стануть у пригоді, — відповів Кевін. — Ця — мобільна, тому буде нам корисною.

Кевінів вантажний контейнер був напхом напханий, але по-компульсивному впорядкований. Як і в техаському сараї, тут усьому знайшлося місце.

Вішалки з одягом — насправді то виявились костюми — підпирали стіну обабіч вхідних подвійних дверей. Вона знала, що так зроблено навмисно: якщо хтось зазирне у відчинені двері контейнера, то побачить тільки одяг. Звичайній сторонній людині це ні про що не скаже. Пильніший спостерігач вважатиме дивним, що уніформа для всіх військових підрозділів висить укупі з робами механіків і кількома видами спеціальних уніформ різних комунальних підприємств; годі навіть згадувати кілька обдертих одежин вбрання безхатченка та низку темних костюмів, які відрізнялись від костюмів із крамниці готового одягу до дизайнерських. Із таким різноманіттям одягу людина може вписатись у будь-яку ситуацію.

Уся бутафорія лежала над вішалками з одягом у скринях: планшети із затискачами та кейси, ящики з інструментами та валізи. А внизу стояло взуття у прозорих пластикових ящиках.

За костюмами було встановлено глибокі шафи від підлоги до стелі. Кевін показав їй, що є в кожній; вона запам’ятала те, що їй, можливо, знадобиться. Як і в сараї, там було місце для зброї, набоїв, куленепробивних жилетів, вибухівки, ножів. І те, чого не було в техаському сараї, або, якщо й було, то сховані ці речі були краще за решту всього. Він мав шафу, сповнену всіляким технічним начинням: мініатюрними камерами та жучками, засобами стеження, окулярами нічного бачення, біноклями, оптичними приладами, генераторами електромагнітного випромінювання різноманітних розмірів, кількома ноутбуками й дюжинами пристроїв, утім, вона не знала, що воно таке. Вона помітила пристрої для зламування шифрів, радіочастотні зчитувачі, приглушувачі частот, пристрої для зламування систем та міні-дрони… Невдовзі вона вже втратила лік. Навряд вона використовуватиме щось таке, на чому не знається.

У наступній шафці розташовувались хімічні сполуки.

— Так, — прошипіла вона, вибираючи речі з першого ряду, щоб побачити, що лежить глибше. — А ось це мені може стати у пригоді.

— Я гадав, що тобі сподобається.

— Можна? — спитала вона, тримаючи в руках запечатаний циліндр із каталізатором, запаси якого в неї майже вичерпались.

— Бери, що хочеш. Не думаю, що мені колись знадобиться щось із цього.

Вона сіла навпочіпки, аби розгледіти, що лежить на нижній полиці, з якої забрала у рюкзак кілька слоїків і пакунків. О, це те, що їй потрібно!

— Тоді навіщо тобі все це?

Кевін знизав плечима.

— Бо мав доступ. Дарованому коневі в зуби…

— Ага! — вона переможно глянула на нього.

— У чім річ?

— А ти казав, що то дурна приказка.

Кевін закотив очі до стелі.

— Часом справді важко стриматись, щоб тебе не вдарити.

— Я чудово розумію, як ти почуваєшся.

Деніел підійшов, аби стати між нею та Кевіном. Вона захитала головою, дивлячись на нього. Це був лише добродушний жарт. Після короткої недоладної лекції про доречну поведінку Кевін знову став собою: щось середнє між серійним убивцею і наймерзеннішим старшим братом у світі. Алекс уже почала звикати, і вже не надто противилась його присутності.

Нарікаючи на мовчазне спілкування, Кевін посунув знову до шафки з набоями й почав перекладати свої запаси у велику чорну сумку.

— Перша допомога? — спитала вона.

— У скрині з ножами, на горішній полиці.

На ножах стояло кілька чорних сумок на блискавці, деякі завбільшки з рюкзак, а деякі — менші, як набори для гоління.

Вона не могла до жодної дотягнутись, тому Деніел зняв їх згори, а вона переглядала, сидячи на підлозі.

У першій маленькій торбинці, яку вона розкрила, медичних засобів не було — натомість там були пакунки з документами, акуратно перемотані гумовими стрічками, щоб легше було перебирати. Вона швидко добула канадійський паспорт і глянула на сторінку з особистими даними. Як вона й гадала, на ній показалось фото Кевіна з новим ім’ям — Террі Вільямс. Вона підвела очі. Кевін стояв до неї спиною. Поцупивши два пакунки, вона опустила їх на дно рюкзака, а потім замкнула сумку на блискавку.

Саме ці речі ніяк їй не стануть у пригоді, але їй слід бути напоготові до іншого результату. Вона зиркнула на Деніела. Він теж не звертав на неї уваги. З подивом на обличчі він роздивлявся вишикувані в рядок ножі. Вона дивувалася, скільки він міг би прожити з тим, чого наразі навчився.

Відкривши більші сумки, Алекс геть не зраділа побаченому. Досить мінімальний набір, у якому не було нічого, чого вона вже не мала.

Вона перевірила наступну сумку, а слідом — останню. Нічого, чого не було в першій.

— Чогось бракує? — спитав Кевін.

Вона здригнулася, бо не чула, як він підійшов. Мабуть, побачив, який у неї розчарований вираз обличчя.

— Я хотіла б добути якихось медикаментів, які стали б у пригоді в разі серйозної травми, про всяк випадок.

— Добре, забирай усе, що тобі тут знадобиться, а потім підемо й добудемо тобі засоби.

— Отак просто? — спитала вона скептично.

— Звісно.

Вона здійняла брову.

— Ти збираєшся зайти в медичний заклад і попросити придбати у них зайві медикаменти?

— Ні! — він скривився, усім виглядом показуючи, яким дурним було її запитання. — Чи ти ніколи не чула вислову «Я впала з вантажівки»? На тобі ще ж є досі сліди побиття?

— Є.

— Отже, ворушімося, маємо вийти звідси, поки всі вантажівки не здійснили доставку й не повернулись.

Рюкзак Алекс зараз був заповнений набоями до різноманітних видів зброї: «СІГ Сауера», «Ґлока», який вона не викинула, обріза, Деніелової гвинтівки та її ППК. Ще вона взяла із заначки два додаткових пістолети — усяке буває — і набоїв до них. Зі скриньки з інструментами вона взяла двоє окулярів нічного бачення, пристрої стеження, два генератори ЕМВ різних розмірів. Вона не була впевнена, що обидва використає, але, можливо, їй бракуватиме часу, аби повернутися сюди в разі нагальної потреби. Поки вона ходила за закупами в його гамазею, Кевін перелаштував замок так, щоб вона могла зайти, використавши день народження як код. Або Деніел, якщо справи підуть зовсім кепсько.

— Отже, які засоби є в моєму порядкуванні для знешкодження людини? — спитав Кевін, коли вони знову виїхали на шлях. Цього разу кермувала Алекс.

— Стривай… тобі повітряні чи контактні? — Кевін скосив на неї очі. — А ти що радиш?

— Залежить від того, який підхід ти обереш. Ціль буде у замкненому просторі?

— Звідки мені знати? Я імпровізуватиму.

Вона голосно видихнула.

— Добре. Обидва бери. Деніеле, візьми пляшечку з-під парфумів у зовнішній кишені в моєму рюкзаку. У торбинці на блискавці.

— Знайшов, — за мить мовив Деніел. — Ось, тримай. — Він передав пляшку Кевінові. Кевін покрутив пляшечку в руках.

— Ніби порожня.

— Мм… гм, — погодилася Алекс. — Газ під тиском. А тепер, — вона простягнула ліву руку навкіс до нього, — візьми срібну.

Він зняв каблучку з її середнього пальця, здивовано опустивши брови, коли з’явились одне за одним малесенька прозора трубка та поліетиленовий тюбик, як пара хустинок із рукава посереднього мага. Вираз обличчя у нього став скептичним.

— А це навіщо?

— Бачиш кришечку всередині? Відкрути її. Обережно.

Кевін, оглянувши малесенький порожнистий шип, подивився на невеличку гумову торбинку. Він почув, як усередині переливається рідина.

— Тримай тюбик на долоні, — направляла вона, показуючи жестом і пояснюючи водночас. — Міцно притисни руку до твоєї цілі. — Вона показала на Деніела, який слухняно простягнув руку. Вона схопила його за зап’ясток — не грубо, просто сильно. — Об’єкт, відчувши укол, машинально спробує забрати руку. Чекай. Якщо все робиш правильно, рідина з тюбика розприскається через шип, — закінчивши, вона відпустила Деніела.

— І що тоді? — спитав Кевін.

— Твоя ціль подрімає годину чи дві, залежно від його чи її статури.

— Але ж ця штукенція така мала, — нарікав він, тримаючи каблучку великим та вказівним пальцями й зазираючи всередину.

— Пробач. Наступного разу знайду тобі каблучку для більших рук. А зараз вдягни її на мізинець.

— Хто на мізинцях каблучки носить?

Вона усміхнулась.

— Гадаю, ідеально тобі пасуватиме.

Деніел хмикнув.

Кевін почав надягати каблучку на мізинець, але вона застрягла на першому суглобі. Тюбик ледве сягав його долоні. Йому потрібна довша трубка, якщо він муситиме колись сховати її в рукаві. На мить він насуплено дивився на апарат, а потім несподівано усміхнувся.

— Акуратненький.

Нахилившись уперед, Деніел показав на каблучки, які лишились на руках у Алекс.

— А ті дві навіщо?

Підвівши праву руку, покрутила безіменним пальцем із золотою каблучкою. «Уб’є тебе лагідно». Потім підняла середній палець на лівій руці з каблучкою із рожевого золота. «Уб’є тебе болісно».

— Овва! — мовив Кевін, раптово усвідомивши. — Це за це був дівчачий ляпас у Західній Вірджинії?

— Так.

— Трясця. А ти небезпечна павучиха, Оллі.

Вона кивнула, погоджуючись.

— Якби я була вищою або ти нижчим, ми зараз про це не розмовляли б.

— Отже, мабуть, то був твій щасливий день.

Вона закотила очі.

— Яким ти намагалась мене вразити?

Вона знову здійняла середній палець на лівій руці.

— Суворо, — відкоментував Кевін. — Чому на тих каблучках немає додаткового приладдя? — він покрутив тюбиком і трубочкою, тримаючи їх між пальцями.

— Обережно! — застерегла Алекс, — вони можуть від’єднатись.

Кевін, схопивши мішечок, затиснув у долоні.

— Звісно.

— Решта каблучок просотані отрутою. Дещиці вистачає надовго. Одна крапля отрути конусного слимака може вбити двадцятьох чоловіків твоєї статури.

— Дай вгадаю, ти вдома тримаєш конусних слимаків і павуків-удовиць як домашніх улюбленців?

— Немає часу на домашніх улюбленців, та й отрута чорної вдовиці у класифікації потенційної шкоди стоїть дуже низько. Ні, мені колись були доступні чимало речей. Я недовго вивчала отруту конусних слимаків, бо їхня отрута вражає окремий вид рецепторів. Я не з тих, хто марнує свої можливості. Я брала, що могла, і зараз дуже ощадлива зі своїми запасами.

Кевін опустив очі на каблучку, яку знову мав на пальці, розмірковуючи. При цьому він мовчав, і це Алекс дуже подобалось.

Вона обрала Навчальну лікарню Ґоварда, бо там першокласний центр з лікування травм, до того ж вона зналась на території цього закладу, хіба що там багато змінилось за останнє десятиліття.

Повільно об’їхавши навколо будівель, вона оглянула, де розташовані камери та поліцейські пости. Ще тільки сьома ранку, а навколо вже снували натовпи людей.

— А як щодо того? — спитав Кевін, показуючи пальцем.

— Ні, там переважно білизна та паперові вироби, — пробубоніла вона.

— Зачекай, перш ніж зробити ще одне коло; ми ж не хочемо впадати у вічі.

— Я знаю, як усе працює, — обдурила вона.

Проїхавши кілька вулиць на захід, вона зупинилась у маленькій зеленій зоні. Кілька бігунів намотували кола, а більше майже нікого не було… Вони мовчки перечекали десять хвилин, потім вона, виїхавши на дорогу, проїхала ще ширше коло, за два квартали від доріг, що оперізували лікарню. Врешті вона помітила щось перспективне — білу вантажівку з написом «ПОСТАЧАЛЬНИКИ ҐЕЛБЕРТ І СОУЕРСБІ». Вона добре знала цього постачальника, тому була впевнена, що в машині у них є щось корисне. Вона поїхала слідом за вантажівкою у вантажну зону за головною будівлею. Кевін уже сидів напоготові, схопившись пальцями за ручку дверцят.

— Просто висади мене за машиною і чекай за квартал звідси, — попросив він.

Кивнувши, вона на мить зупинила авто за вантажівкою, занадто близько, щоб хтось помітив Кевіна у люстерка бокового чи заднього виду. Щойно він вистрибнув, вона здала назад на кілька метрів, а потім поїхала з тією швидкістю, що була зазначена на знакові. Проминаючи, вона зиркнула у вантажівку з-під напнутої на чоло кепки. Тільки один водій, пасажирів немає. Утім, на тротуарі було багацько людей у халатах і робах техобслуги. Вона сподівалась, що з-поміж них Кевін буде непримітним.

На розі вона загальмувала на знаку «стоп», дивуючись, як мала тут чекати, коли немає парковки. Перш ніж вона вирішила, помітила, як за нею під’їхала біла вантажівка, а інша заїжджала. Вона, повільно пересуваючись, приготувалась проїхати між вантажівками, а потім пропустити Кевіна. Вона помітила водія — дуже молодий на вигляд чорний чоловік — що сперся на віконце з боку пасажира, заплющивши очі.

— Що ж, копів за ним немає… наразі, — пробурмотіла вона, поїхавши слідом.

— Хлопцю боляче буде? — спитав Деніел. — Що Кевін йому впорснув?

— Не дуже. Коли прокинеться, матиме відчуття страшного похмілля, але нічого незворотного.

Кевін проїхав хвилин із двадцять, спочатку на відстані від лікарні, а потім шукаючи слушне місце, щоб розвантажити медичні засоби. Він вирішив зупинитись у тихій промзоні, поставивши машину позаду, де розташовувались кілька вантажних майданчиків біля зачиненої в’їзної ролетної брами. Він під’їхав до одного з них задом, а вона поставила машину поруч, з підвітряного боку, там, де її не помітить ніхто з тих, хто заїжджатиме на парковку.

Потягнувшись за латексними рукавичками, вона віддала пару Деніелові й ще пару запхала в кишеню.

Кевін уже розчинив задні двері вантажівки. Передавши йому пару рукавичок, вона рвучко заскочила на підлогу вантажного причепа. З міркувань безпеки усе всередині було запаковане у пластикову тару, що стояла високими штабелями, поприв’язувана червоними нейлоновими мотузками.

— Допоможи мені відчинити, — наказала вона. Кевін, опускаючи додолу тару, знімав кришки. Деніел, залізши у вантажівку, повторював за братом. Потім підходила Алекс і перебирала те, що є.

Найбільше вона боялась, що її можуть підстрелити. Це найочевидніша кінцівка наступальних дій. Звісно, вона не може виключати, що її можуть поранити ножем чи вдарити тупим предметом. Та вона вкрай тішилась, знайшовши в одній з коробок травматичні набори на випадок вогнепальних і ножових поранень; у кожній були джгут, гемостатична пов’язка та безліч герметизуючих пов’язок. Узявши кіпу, вона додала кілька видів пластирів і марлевих тампонів, пов’язок, давлячих пов’язок, пакунків для хімічного охолодження та підігріву, кілька реанімаційних наборів, мішечок для ШВЛ, йодовані та спиртові серветки, тутори та шийних комірців, перев’язок під час опіків, внутрішньовенні катетери, пакунки з фізрозчином та купу запечатаних шприців.

— Ти збираєшся організувати власний польовий госпіталь? — спитав Кевін.

— Ніколи не знаєш, що знадобиться, — відповіла вона, а потім подумки додала «Ідіоте, можливо, саме тобі це й знадобиться».

— Ось, — запропонував Деніел, перекидаючи догори дриґом одну з напівпорожніх коробок і висипаючи в іншу те, що ще лишилось усередині. Узявши щойно спорожнену коробку, він почав перекладати всередину купу, яку навибирала Алекс.

— Дякую, гадаю, у мене є все, що треба.

Кевін поставив коробки до стіни, потім витер двері. Вона їхала слідом, поки Кевін не знайшов місце, де поставити вантажівку разом із водієм у кабіні, — за якимось торговельним центром. Він швидко витер свої відбитки в кабіні, а за мить вони вже поїхали геть.

Коли вони повернулись у квартиру, Рауль, прибиральник, уже поприбирав і пішов геть, а Вал, лежачи на низькій канапі, дивилась широкоекранний телевізор, якого, і Алекс ладна була заприсягнутись у цім, учора тут не було. По ньому йшло чорно-біле кіно.

Сьогодні Вал була вбрана у блідо-блакитний спортивний костюм із короткими шортами та кофтинкою з глибоким трикутним декольте.

Ейнштейн лежав на канапі поруч неї, поклавши морду їй на руку. Вона ритмічно гладила його, тож пес навіть не підвівся, щоб привітати їх, коли вони увійшли. Тільки застукотів хвостом по канапі, побачивши Кевіна.

— Отже, як там ваші шпіонські справи? — ліниво спитала вона.

— Нудні підготовчі роботи, — відповів Кевін.

— Гм, тоді не розповідайте. І нічого з того, що принесли сьогодні, у квартирі не складайте. Не треба мені захаращувати оселю.

— Слухаюсь, мадам, — слухняно погодився Кевін, а потім попростував до кімнати Деніела та Алекс, щоб додати ще до вже утвореної купи.

— Я підключу тебе до мого комп’ютера, Оллі, — мовив він, складаючи речі. — Подивишся записи з камер спостереження, на яких я зняв Карстена. І звук є — у машині стоїть жучок, а в кабінеті — вузькоспрямований мікрофон. Ще на авто стоїть пристрій стеження, тому можеш відстежити, куди він їздив за останні кілька днів.

Алекс видихнула, відчуваючи виснаження від того, скільки доведеться обробляти цифрової інформації.

— Дякую.

— Я зголоднів, — мовив Деніел. — Хтось іще бажає поснідати?

— Так, бажаю, — обізвалась Алекс одноголосно з Кевіном. — У біса, так, хочу.

Усміхнувшись, Деніел розвернувся й попростував до дверей.

Алекс спостерігала за тим, як Деніел виходить, усвідомлюючи, що Кевін спостерігає за нею, коли вона дивиться Деніелові вслід.

— Що таке?

Кевін скривив губи, ніби добирав слушних слів, щоб висловитись. Машинально глянув на ліжко — постіль досі зібгана. Раулеві сюди зась — і здригнувся.

Алекс повернулася до нього спиною, потім пішла й добула власний комп’ютер. Вона воліє скопіювати в нього важливі файли.

— Оллі…

Не зводячи очей з того, що робила, спитала:

— Що?

— Я можу…

Притиснувши комп’ютер до грудей, вона повернулась до нього обличчям, чекаючи, поки він договорить. Несвідомо вона випростала плечі.

Він вагався, але потім спитав:

— Чи можна я в тебе дещо спитаю так, щоб ти не відповіла якось графічно чи по-особливому?

— Що наприклад?

— Це у вас із Денні… я не хочу, щоб ти його кривдила.

— Це не питання.

Він пильно поглянув на неї, вдихнувши, і змусив себе розслабитись.

— Коли ми тут зробимо справу, куди ти поїдеш?

Тепер уже її черга вагатись.

— Це… мені здається, що не можна говорити про те, що я виживу, щоб не наврочити. Відверто кажучи, я ще не розмірковувала над тим, що буде далі.

— Ну ж бо, у цьому ж нічого важкого, — мовив він, наполягаючи.

— Я такого не роблю. Ти по-своєму вирішуєш проблеми, а я по-своєму.

— Ти хочеш, щоб я подбав і про Карстена?

— Ні, — вона насупилась, хоч якби він не говорив так поблажливо, вона, можливо, спокусилась би. — Я сама вирішую мої проблеми.

Помовчавши, спитав:

— Отже, гадаєш, потім просто ув’яжешся за нами?

— То для мене не найкращий вибір. Якщо, теоретично, я зостанусь серед живих, тоді так, звісно.

— Але ж ти й песимістка.

— Це частина того, як я розплановую все. Я очікую на гірше.

— Пусте. Отже, знову до мого запитання — якщо підеш своїм шляхом, що трапиться з Денні? Просто бувай, вдячна за веселощі?

Вона відвернусь, дивлячись на двері.

— Не знаю. Залежно від того, чого він прагне. Я за нього нічого сказати не можу.

Кевін мовчав достатньо довго, тому їй довелося нарешті знову глянути на нього. Його обличчя мало якийсь невимовно вразливий вираз. Як завжди, коли його обличчя було розслаблене, він був набагато подібнішим до Деніела.

— Гадаєш, він вирішить їхати з тобою? — спитав Кевін дуже тихо. — Він же щойно з тобою познайомився. Ледве тебе знає. Але… мабуть, наразі він почувається так, ніби й мене ледве знає.

— Я не знаю, чого він захоче, — сказала вона. — Я ніколи не проситиму його зробити такий вибір.

Кевін зосередив погляд на точці в повітрі за кілька сантиметрів над її головою. — Я справді прагнув із ним помиритись. Влаштувати йому таке життя, яким би він зміг жити. Я сподівався, що згодом ми знову станемо братами.

Вона відчула на диво сильну потребу, подолавши відстань між ними, покласти йому руку на плече. Можливо, тому що він досі скидався на Деніела.

— Я в цьому вам не заважатиму, — пообіцяла вона. І не жартувала. Головне те, що краще для Деніела.

Кевін хвилину не зводив з неї очей, його обличчя знову суворішало, стаючи звичним. Він зробив довгий видих. — Що ж, трясця, Оллі, як би я хотів просто не чіпати ту історію в Такомі — врятовано мільйони життів, — але що це врешті-решт порівняно з тим, що мій брат спить з Лукрецією Борджиа[6]?

Алекс завмерла.

— Що ти сказав?

Він засміявся.

— Здивувалась, що я дібрав слушного до тебе історичного аналога? Власне, я у школі непогано вчився, у мене стільки ж мозкових клітин, як і в мого брата.

— Ні, про Такому. Що ти мав на увазі?

На зміну усмішці прийшло спантеличення.

— Я все знаю про це — вони дали тобі справу. Ти Денні допитувала…

Вона нахилилась до нього, несвідомо притискаючи міцніше під пахвою ноутбук.

— Це стосується завдання, яке ти виконував з де ла Фуентесом? Чи Т в абревіатури ТСХ-1 означає «Такома»?

— Ніколи нічого не чув про ТСХ-1. Завдання з де ла Фуентесом стосувалось Такомського вірусу.

— Такомської чуми?

— Ніколи не чув, щоб його так називали. У чім річ, Оллі?

Алекс рвучко відкрила ноутбук, залізши на бильце ліжка. Добула останній файл, над яким працювала, — її шифровані нотатки. Прокрутила перелік чисел і початкових літер, відчуваючи, як посунулось ліжко, коли Кевін, поставивши на нього одне коліно, нахилився, аби прочитати через її плече.

Здавалось, що вона написала ці нотатки дуже давно. Стільки всього трапилося, що думки, які стосувались цих коротких рядків, підзабулись.

Ось воно — терористичний напад номер три ТР, Такомська чума. Літери затанцювали у неї перед очима, тільки деякі з них складались у слова у її пам’яті. J, I-P, так називалось місто в Індії на кордоні з Пакистаном. Пригадати назву терористичної мережі вона не могла, тільки що вони з міста Фатх Джанг. Вона почала переглядати ініціали, шукаючи споріднені назви — DH — ДҐ — Домінік Ґоген, науковець; ОМ — це Мірвані, терорист, і Р… ще один американець, якого вона не могла пригадати. Вона притиснула до чола кулак, силкуючись згадати.

— Оллі? — знову озвався Кевін.

— Я працювала над цією справою багато років тому, коли зі США вперше вкрали формулу. Задовго до того, як вона потрапила до рук де ла Фуентеса.

— Украдена у США? Де ла Фуентес отримав її з Єгипту.

— Ні, її створили в лабораторії неподалік Такоми. Мали розробляти в теорії, лише як дослідження. Ґоген… Домінік Ґоген так звали того науковця. У міру того, як вона зосереджувалась, ця історія поверталась у її пам’яті. — Він був на нашому боці, але після крадіжки ситуація стала надто серйозною, щоб він міг продовжувати працювати там, де раніше. Агенція нацбезпеки сховала його в якійсь лабораторії, де його могли контролювати. Нашу увагу цілком було прикуто до терористичної мережі. Він викрив розташування у Джамму лабораторії, у якій успішно створювали вірус із вкрадених розробок. Спецпризначенці прочесали лабораторію. Вони гадали, що питання біологічної зброї вирішено, але кілька членів мережі вислизнули. Як я знаю, відділ укупі з ЦРУ працював над тим, щоб знайти їх, ще кілька років тому… коли було вбито Барнабі.

Вона підвела на нього очі, шестірні в її голові обертались так стрімко, що вона стала почуватися зле.

— Коли ЦРУ викликало тебе, коли тебе викрили — ти розповідав, що дещо намагався вистежити. Що то було?

Він швидко закліпав очима, знов уподібнюючись Деніелові. — Пакування вакцин — ззовні всі написи були арабською, але всередині всі наліпки, усе пакування усередині — англійською. І назва теж — «Такома». Безглуздя. Якби де ла Фуентес хотів, аби ці пакунки переклали, він би наказав перекласти з арабської на іспанську. Я хотів відстежити, звідки вірус. Я був переконаний, що він не з Єгипту походить. Я гадав, що розробники якось співпрацювали з американцями чи британцями. Я хотів знайти цю людину. Ти кажеш, що все почалося зі штату Вашингтон?

— Це має бути одне й те саме. За часом збігається. Ми добули певні дані щодо вірусу й раптом за нами з Барнабі почали стежити. За два роки, приблизно в той час, коли вірус потрапив у руки де ла Фуентеса, — вони вбили Барнабі. Мабуть, це й стало каталізатором. Тому вони вбили його й намагались убити мене. Бо вірус знову опинився в чужих руках, а ми знали дещо, що могло привести до місця розробки…

Барнабі ніколи не розповідав їй, що спричинило його паранойю і чому вони мусять бути напоготові, щоб утекти. Вона глянула на літери на екрані: DH, Dominic Haugen, Домінік Ґоген. Навряд, щоб злочинці залишили серед живих Ґогена, якщо вважали за потрібне знищити її та Барнабі. Чи Ґоген помер першим? Мабуть, у цілком нормальний природній спосіб. В аварії на машині. Чи від серцевого нападу. Є безліч способів зробити так, щоб усе мало цілком невинний вигляд. Чи Барнабі побачив повідомлення про смерть Ґогена? Чи це стало попередженням про небезпеку?

Вона хотіла нашвидкуруч пошукати онлайн, але якщо вона має рацію, то ім’я Ґогена, безперечно, позначене, отже, про всіх, хто шукатиме щось про його смерть, — у будь-який спосіб — буде повідомлено.

Хто такий П? Вона навіть не знала напевно, чи правильну літеру використала. Про це згадували побіжно. Коротко, — міркувала вона, — мимохідь…

— Оллі, а пакування… воно… було зроблено професійно на вигляд? Як би це мовити? Це ж не те, що можна створити у пересувній лабораторії десь на Близькому Сході?

Вони хвилину не зводили одне з одного очей.

— Я завжди гадала, що розробка вже на фінішній прямій. Що хтось може створити вірус навіть на основі тільки теоретичної розробки Ґогена. Здавалось, що це майже те саме, що виграти терористичну лотерею.

— Гадаєш, вони не тільки нотатки вкрали?

— Мабуть, Ґогенові вдалося: він насправді створив цей вірус. Якщо партія була такою великою і так ретельно запакованою… вони, певно, виробляли її. Отже, Ґоген працював над створенням вірусів не для розваги на вихідних. То був військовий проект. Були цьому певні свідчення… був причетний якийсь генерал-лейтенант. З американської сторони ніхто не хотів перевіряти, чи доведено справу до кінця. Вони зосереджували нашу увагу на терористичній мережі. Зазвичай вони просили нас ставити запитання, які були логічними й природними, але… як я пригадую, того разу все було інакше. Карстен дав мені запитання, які хотів, щоб я поставила.

— Отже, нас із тобою спалили на одній і тій самій справі, — відповів Кевін понуро.

— Не вірю в такий великий збіг.

— І я не вірю.

— Кого вони прикривають? — дивувалась Алекс. — Хай хто він, ця людина, безперечно, верховодить. А отже, знає про нас обох.

— Отже, ми мусимо й до неї дістатись.

Вони знову пильно глянули одне на одного.

— Алекс? Кев? Люди? Ця кімната звукоізольована?

Алекс повільно підвела очі, її погляд, не зосереджений на Деніелі, блукав у одвірку.

— Щось не те? — спитав Деніел, побачивши німу сцену. Він поспішив до ліжка і поклав руку на плече Алекс.

— Просто складаємо два і два, — понуро відповів Кевін.

Деніел поглянув на Алекс.

— Маємо додати ще одне ім’я до нашого переліку, — мовила вона до нього.

— Чиє?

— У цьому й річ, — мовив Кевін.

— Дай-но поміркувати, — відповіла Алекс. — Якби я не знала відповіді на це запитання, вони б не намагались мене вбити. — Вона підвела очі на Кевіна. — Я розумію, що це страшенно неконкретне запитання, та чи ти колись чув ім’я, що починається з літери П — людини, яка має до цього відношення з твого боку?

— Якийсь П? Маю поміркувати, так одразу не скажу. Я перегляну знову дзвінки Деверса, погляну, можливо, щось знайдеться.

— А я попрацюю над цим питанням, переглядаючи файли з Карстеном.

Кевін, кивнувши, глянув на Деніела.

— Сподіваюсь, що ти прийшов, бо щось уже приготував на сніданок. Треба нагодувати потужний мозок Оллі, щоб вона розв’язала цю задачу.

Поставивши ноутбуки на кухонному острівці, вони почали переглядати файли, снідаючи. Вал та Ейнштейн навіть не поворушились і зараз уже переглядали шопінг-канал. Деніел підтягнув стільця до Алекс, спостерігаючи, як вона розглядає відео, зняте перед дуже респектабельним міським котеджем Карстена. Вона промотала час, коли нікого не було вдома, водночас прослуховуючи записи Карстенових телефонних розмов крізь навушники. Карстен був дуже обачливим, розмови, що стосувались роботи, ніколи не були конкретними, ніколи він не називав конкретних імен чи проектів, а оскільки дзвінки в кабінеті записував зовнішній мікрофон, то вона могла чути лише репліки Карстена. Він уживав так багато займенників, що неможливо було збагнути, про що говорить. Вона збагнула лише, що є кілька вона та він, які так його дратували, що принаймні з одним проектом були проблеми. Судячи з голосу, він ніби переживав стрес. Можливо, через те, що трапилось у Техасі, та електронний лист Діверзу. Чи Карстен почувався в небезпеці? Чи здогадувався, що Кевін про нього знає? Він мав діяти акуратно, про всяк випадок. Карстен не дістався б до сьогоднішньої посади, якби не мав достатньо сильної паранойї. У його будинку стояла сигналізація, ґрати на вікнах на першому поверсі та камери зовнішнього спостереження знадвору. Деякі записи були зняті цими камерами, тож, мабуть, Кевін зламав систему. Район не найкращий: багацько сусідів, які мешкають поряд, на вулиці багато людей та руху вдень і вночі. Безліч свідків.

— Тобі доведеться удертись сюди? — спитав Деніел, пробубонівши, коли вона збільшувала запис зі ще однієї камери, що під іншим кутом знімала заґратовані вікна.

— Сподіваюсь, що ні.

Алекс показала на маленьку жіночку, яка підіймалась угору парадними сходами. У руках вона мала кілька пакунків із бакалії, що тягнули її донизу, поки вона відмикала замок ключем і відчиняла засув. Із цього кута вона могла бачити, зупинивши зображення одвірка, як вона вводила код у сигналізацію. Вона закривала рукою клавіатуру; побачити послідовність цифр було неможливо.

— Хатня робітниця? — спитав Деніел.

— Мабуть. І за покупками ходить.

— Це добре?

— Можливо, і добре. Коли матиму нове обличчя, можливо, зможу походити за нею слідом і трішки постежити.

— А я? — перепитав Деніел. — Мене вже давненько в новинах не показували.

— Деніеле, ми вже давненько новини не дивились, — зазначила вона.

— О, гадаєш вони зараз розігрують історію про поганця?

— Можливо. Маємо перевірити.

— Хочеш подивитись новини? — гукнула Вал із кімнати поруч.

— Ні, якщо ти зараз дивишся телевізор, — увічливо відповів Деніел.

— Ліворуч від холодильника, у шафці, є ще один, через дві шафки, — мовила вона до нього.

Деніел, підійшовши до вказаної шафки, відчинив дверцята, за якими показався вбудований екран. Дверцята закотились у нішу збоку.

— Пречудово, — мовив Кевін, відвівши на півсекунди погляд від власного ноутбука.

Алекс знову взялася до свого дослідження, а Деніел тим часом перемикав канали, поки не знайшов цілодобовий канал новин. Увімкнувши негучно звук, він повернувся до неї і сів поруч.

Алекс не чула, як Вал підвелася, та раптом білявка перехилилась через її плече.

— Оце справді прісненько, — відкоментувала вона.

— Якщо додати у рівняння те, що я можу померти, стає гостріше, — відповіла Алекс.

— Ти казала, що тобі нове обличчя потрібне?

— У, так. Бач, через синці та пов’язки мене легко запам’ятовувати.

— А у твоїй справі погано, коли тебе запам’ятовують?

— Погано.

— Я можу це зробити.

— Що? — спитала Алекс.

— Зробити тобі нове обличчя.

Алекс озирнулась, і тепер її увагу було прикуто цілковито до Вал. — Що ти маєш на увазі?