Аптекар

Розділ 27

Алекс, твій номер просто набрався, коли телефон лежав у його кишені, — переконував її Деніел.

— Денні має рацію, — погодилася Вал. — Ти реагуєш надто гостро. Це дрібниця.

Алекс захитала головою, відчуваючи, як тягне щелепа, коли вона стискає зуби.

— Маємо переїхати, — відповіла вона рішуче.

— Тому що погані хлопці, можливо, влаштовують Кевінові тортури, намагаючись добути інформацію, саме поки ми зараз розмовляємо, — підсумувала Вал. Вона говорила спокійно й з гумором, як зазвичай розмовляють з дуже малими дітьми та літніми людьми.

Алекс відповіла холодно та грубо.

— Жартувати ніхто не буде, якщо вони прийдуть по тебе, Вал. Це я обіцяю.

— Послухай-но, Алекс. Твій власний план щойно провалився, — нагадала їй Вал. — Ти вже й так була засмучена. І Кевін, зателефонувавши, нічого тобі не сказав. Це все, що трапилось. Як на мене, ти надто перескакуєш, гадаючи, що це більше ніж випадковість.

— Вони саме так і діють, — відповіла Алекс повільно та спокійно. Ще до того, як Барнабі дав їй почитати відповідну інформацію, вона бачила подібну тактику в дії. — У суб’єкта був телефон з одним номером у контактах. Телефонуєш за ним і перевіряєш, яку інформацію можна в такий спосіб добути. І відстежуєш сигнал, який щойно створив. І знаходиш людину, яка була на іншому кінці дроту.

— Власне, знаходити ж нічого, хіба ні? — заохотливо спитав Деніел. — Ти викинула телефон. Він приведе їх лише до парковки, що не має до нас ніякого відношення.

— Так, телефон — це глухий кут, — погодилась Алекс. — Але якщо Кевін у них…

Деніел скривився, сумніваючись. Вал досі мала поблажливий вигляд.

— Гадаєш, вони вбили б його? — спитав Деніел майже пошепки.

— Це в кращому випадку, — просто відповіла вона, не знаючи, як підсолодити чи пом’якшити для нього ці слова. — Якщо він мертвий, вони його вже не скривдять. І ми в безпеці. А якщо він ще живий… — вона, глибоко зітхнувши, змінила тему. — Як я вже казала, нам час переїжджати.

Вал це не переконало.

— Ти справді гадаєш, що він продасть Денні?

— Послухай-но, Вал. Я б ніколи не сумнівалась у твоїх знаннях щодо всього, що має хоч якийсь стосунок до жінок. То твій світ. А це — мій. Я не перебільшую, кажучи, що всі ламаються. Байдуже, який Кевін сильний чи як сильно він любить брата. Можливо, знадобиться певний час, але він скаже, де ми. І заради нього самого, я сподіваюсь, що для цього не знадобиться багато часу.

Знадобиться, і вона про це чудово знала. Хай якими сповненими непорозумінь і проблем завжди були її стосунки з Кевіном, вона навчилась йому довіряти, пізнала його. Він би виграв для неї трохи часу, аби вона відвезла Деніела та Вал у безпечне місце. Частково через те, що він справді любить брата, а частково через свою гордовитість. Він ніколи б не видав легко Діверзу те, чого той прагне. Він би змусив їх добре попрацювати за кожне слово, що вони від нього почують.

Вона тішилася, що не їй довелось розколювати Кевіна. Бо була переконана, що він би став найважчою справою з усього, з чим вона стикалась. Якщо хто й здатен на таке — буквально забрати свої таємниці із собою в могилу — то тільки Кевін Біч. Можливо, він би зіпсував її ідеальний послужний список.

На мить вона жваво уявила, як Кевін лежить, прив’язаний до ультрасучасного столу в її колишній лабораторії, а вона стоїть, схилившись над ним. Як би вона діяла за цих обставин? Якби все склалось тільки трішки інакше — якби її суб’єкт із Пакистану не пробурмотів ім’я Вейд Пейс — картина, яку вона намалювала в уяві, могла б обернутись для неї на реальність.

Труснувши головою, вона відігнала цей образ і поглянула на Деніела та Вал. Алекс помітила, що її напруження, невгамовність та понура впевненість нарешті подіяли, принаймні на Деніела.

— Якщо вони й справді дістались до Кевіна… що, як гадаєш, трапиться з Ейнштейном? — спитала Вал так само скептично, але її очі кольору ляпіс-лазурі стали безмежно вразливими.

Алекс сіпнулася. Чому вона над усе почала перейматися долею тварини? Яке безглуздя!

— Ми не маємо часу, аби все зараз дізнатись, — відповіла Алекс. — Маєш куди піти, Вал? Місце, про яке не знає Кевін?

— У мене таких місць мільйон, — її обличчя стало суворішим. Раптом її досконале обличчя набуло такого вигляду, ніби належало прекрасній ляльці, холодній та порожній. — А у вас?

— У нас трохи обмеженіший вибір, але я щось вигадаю. Збери речі, які хочеш зберегти, можливо, повертатись сюди буде небезпечно. Можна я візьму перуку?

Вал кивнула.

— Дякую. У тебе ще є машина, окрім тієї, на якій ми їздили? Кевін забрав позашляховик Маккінлі, коли поїхав разом з Ейнштейном.

— У мене є тут кілька. Та машина не моя. Кевін приїхав на ній.

Вал, граційно розвернувшись навколо своєї осі, повільно пішла до сходів. Алекс не могла збагнути: вона йде пакувати речі чи подрімати? Вал їй не повірила.

У Алекс думки снували у тисячі напрямів. Вони мусять швидко знайти нове авто, а старе, про яке знає Кевін, десь залишити. Вона мала обміркувати безліч дрібниць, і дуже швидко.

Розвернувшись, Алекс поспішила знов у вітальню. Вона теж має зібрати речі.

І поміркувати. Цього вона не планувала. А мала б.

Деніел пішов коридором за нею слідом.

— Скажи, що мені робити? — спитав, коли вони заходили у двері.

— Можеш спакувати все знову в спортивні сумки? Я… Мені треба кілька хвилин поміркувати. Сьогодні ми не маємо права схибити. Дай-но я зосереджусь, добре?

— Звісно.

Алекс лягла на ліжко й затулила руками обличчя. Деніел швидко збирав речі в кутку, шум не заважав їй. Вона намагалась обміркувати всі можливі для них кроки, усе, про що Кевін не знав.

Такого було небагато. Вона навіть до Лоли повернутись не могла, щоб забрати, адже заклад обирав Кевін.

Ще раз вдихнувши, аби сконцентруватись, вона відігнала цю думку. Зараз не час сумувати.

Попервах вони зупинятимуться в маленьких мотелях. Платитимуть тільки готівкою. На щастя, у неї лишилось багато Кевінових грошей від наркотиків. Вони зможуть жити з високо піднятою головою.

Певна річ, Карстен це передбачить. Її обличчя та обличчя Девіда опиняться у всіх поліцейських повідомленнях, які розішлють на всі потенційні зупинки в електронних листах на відстані тисячі миль. Оскільки їм уже розповідали історію Деніела, то, можливо, вони зроблять з неї його заручницю. Іншу версію важко було б видати за правду, зважаючи на різницю в розмірах Алекс і Деніела.

Вони могли б отаборитись у будь-якій машині, що знайдуть, як уже робили раніше. Вони будуть вкрай обачними. Щойно люди Карстена знайдуть авто Кевіна, вони будуть відстежувати всі продані уживані машини, кожне оголошення про потребу в такій машині, кожну вкрадену машину на відстані в сотні кілометрів. Усе, що відповідатиме такому сценарію, потраплятиме в перелік, а коли якийсь коп повідомить про таке авто, люди Карстена не забаряться.

Можливо, уже час повернутись у Чикаго. Можливо, Джоуї Джанкарді не вб’є її одразу. Можливо, він торгуватиметься за якесь боргове рабство в обмін на дві пластичні операції на обличчі. Чи, можливо, він, унюхавши її розпач, знатиме, що можна добре заробити, продавши її знову тим, хто її шукає.

У неї є нові посвідчення особи, про які Кевін і гадки не має, але у Девіда таких немає. Документи, які вона поцупила у Кевіна в пересувній Печері Бетмена, небезпечно використовувати.

Хіба що Деніел діятиме дуже швидко.

Прибравши долоні з обличчя, вона підвелась.

— Гадаєш, ти опанував основоположні принципи гри у хованки?

Деніел повернувся, тримаючи в руках дві сумки з набоями.

— Можливо, найбільш основоположні з основ.

Алекс кивнула.

— Ти кмітливий. Ти ж добре розмовляєш іспанською, хіба ні?

— Нічогенько. Ти в Мексику гайнути хочеш?

— Якби ж я могла! Мексика, мабуть, не найбезпечніше для твого обличчя місце, оскільки ти так часто там бував, але в Південній Америці багато добрих схованок. І дешево, тож грішми певний час будеш забезпечений. Ти не змішаєшся з місцевими, звісно, але там безліч емігрантів…

Деніел мить вагався, а тоді обережно склав набої в одну із сумок. Потому підійшов до неї.

— Алекс, ти використовуєш забагато займенників другої особи. Ти маєш на увазі, що зараз маємо розійтися?

— Тобі безпечніше за кордоном, Деніеле. Якщо ти заляжеш на дно десь у тихій місцині в Уругваї, можливо, вони ніколи б не дізнались…

— То чому ми не поїдемо разом? Бо вони шукатимуть пару, якщо… якщо Кевін заговорить?

Вона згорбилась і знизала плечима, нібито захищаючись.

— Бо в тебе немає паспорта.

— А ти гадаєш, вони не сподіватимуться, що Деніел Біч спробує сісти на літак?

— Ти будеш не Деніелом Бічем. У мене є кілька Кевінових добірок особистих документів. Пройде немало часу, поки вони почнуть розпитувати Кевіна про підробні документи, якщо взагалі питатимуть. А сьогодні ти цілком устигнеш сісти на літак до Чилі.

Його вираз обличчя враз посуворішав, став майже сердитим. Він скидався на Кевіна, і вона здивувалась, як смуток зробив його таким.

— То я просто сам рятуватимусь? Залишивши тебе тут?

І знову щось схоже на знизування плечима.

— Ти ж сам казав, що вони шукатимуть пару. А я прослизну крізь дірки в тенетах.

— Вони шукатимуть тебе, Алекс. Я не…

— Добре, гаразд, — втрутилась вона. — Дай-но я ще поміркую. Щось вигадаю.

Деніел безкінечну хвилину не зводив з неї очей. Поволі його обличчя пом’якшало, і він знову став собою. Нарешті його плечі різко опустились, і він заплющив очі.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Мені прикро, що не спрацювало. Прикро, що Кевін…

— Я досі сподіваюсь, що він увійде в ці двері… — зізнався Деніел, розплющивши очі й втуплюючи погляд у підлогу. — Але інтуїтивно відчуваю, що цього не станеться.

— Знаю. Якби ж я помилялась…

Він блискавично поглянув на неї.

— Якби ми помінялись ролями, він би щось вдіяв. Знайшов би спосіб. Але я нічого не можу вдіяти. Я — не Кевін.

— Кевін опинився б у тому самому становищі, що й ми зараз. Він би не знав, де вони тебе тримають. А якщо б і знав, то був би в неймовірно програштому становищі. Він би нічим не міг зарадити.

Деніел, захитавши головою, опустився на ліжко. — І ніщо б із цього його не спинило.

Алекс зітхнула. Деніел, мабуть, має рацію. У Кевіна, певно, знайшовся б якийсь таємний інформатор чи інший ракурс камери, або якийсь інший шлях зламати систему Діверза. Він би не поступився і не втік. Але Алекс — теж не Кевін. Вона навіть не спромоглась отруїти Карстена, коли він ще ні про що не здогадувався. Та тепер він про все знає, вона була в цьому впевнена.

— Дай-но я поміркую, — повторила вона. — Я спробую знайти вихід.

Деніел кивнув.

— Але разом, Алекс. Ми поїдемо разом. Ми залишимось разом.

— Навіть незважаючи на те, що це обох нас наражає на небезпеку?

— Навіть тоді.

Алекс упала голічерева на ліжко, знову затуляючи обличчя долонями.

Якби для них була якась ідеальна можливість утекти, вона б уже скористалась нею раніше. Вона зараз перебувала тут переважно тому, що план втечі провалився. А тепер і план нападу провалився. І вона через те не надто була сповнена оптимізму.

Чудно, як ніколи не усвідомлюєш того, скільки всього ти можеш втратити, поки цього не втрачено. Вона знала, що у них з Деніелом усе серйозно; і змирилась з такою незручністю. Але кому б спало на думку, що вона сумуватиме за Кевіном? Як він став їй другом? Власне, не другом, бо друзів ми обираємо самі. Радше родичем — братом, якого уникаєш під час сімейних зібрань. У неї ніколи не було такої людини, але, мабуть, саме так почуваєшся, так болить, коли втрачаєш того, кого ніколи не хотів мати поруч, але на кого з часом навчився покладатись. Завдяки Кевіновій нахабній самовпевненості вона стала почуватись безпечно, як уже не почувалась протягом багатьох років. Гра в його команді — це гра в команді переможців. Його невразливість обернулась на страхувальну сітку.

Чи була колись.

А пес? Про собаку вона навіть згадувати не повинна, бо ця думка позбавлятиме її сил. І її мозок не знайде жодного рішення.

І знову образ Кевіна в її уяві блискавкою промайнув під її заплющеними повіками. Якби вона хоча б знала, що його вже немає серед живих, то вже було хоча б щось. Якби ж вона могла повірити, що зараз він не страждає в агонії. Звісно, він досить кмітливий, аби знайти вихід. Чи був він настільки впевнений у собі, що невдача навіть не розглядалась?

На її думку, вона вдосталь знала про Діверза за його пересуваннями до цього моменту, аби бути впевненою, що він не змарнує нагоди, якщо у ній є хоча б щось, що дасть перевагу.

Вона щиро бажала, аби все було навпаки. Якби схопили її, вона знайшла б стрімкий і безболісний вихід, не давши Карстену та Діверсу нічого на решту. Хай де Кевін схибив, хай що в нього пішло не так, він все одно є найвправнішим у тому, щоб зберегти Деніелові життя. І Вал заразом. Вал мала б найлегшу можливість утечі на нетривалий термін, але ані Карстен, ані Діверз не належать до тих, хто залишає свідків.

А якби на місці Алекс опинився Кевін, і йому довелось би складати план, як би він вчинив?

Алекс і гадки не мала. У нього були ресурси, про які вона нічого не знала, ресурси, які вона не спроможна відтворити. Але навіть за таких обставин єдине, що йому залишалось, — тікати. Можливо, він би повернувся згодом, аби спробувати знову, але він навряд зміг би жити, як раніше, зустрівшись з ватагою кілерів потенційного віце-президента. А зараз час зникнути й перегрупуватись.

Або, за цих обставин, зникнути й залишатись зниклими.

Той відворотний образ Кевіна ніяк не зникав з її голови. Недолік того, що вона фахівець із допитів у тому, що вона в найдрібніших подробицях знає, що вони можуть з ним зараз робити. Вона не могла не лічити хвилини, що спливають, не уявляти, як відбувається допит.

Деніел мовчав. Речі він пакував недовго; вони не розкладали їх тут, не влаштовувались зручно. Вони від самого початку знали, що, можливо, їм доведеться зніматись і їхати будь-якої миті, чи то через якусь катастрофу, чи то зуживши гостинність Вал.

Вона розуміла, що він відчуває. Він ніяк не хотів повірити, що все обернулось так погано. Не хотів йняти віри, що, можливо, Кевін вже мертвий чи що смерть наразі для нього, можливо, — найкращий вихід. Він згадуватиме, як Кевін вдерся крізь дах посеред ночі, аби його врятувати, і почуватиметься винним, що не зміг зробити те саме для нього. Більш ніж винним — безпорадним, слабким, лютим, відповідальним, боягузом… Те ж саме, що вже почала відчувати вона.

Але вона нічого не могла вдіяти для Кевіна. Якби вони з Кевіном помінялись місцями, він би теж нічого не спромігся вдіяти для неї. Не знав би, де вони її тримають. Лихочинці не обрали б місце, про яке знають Алекс чи Кевін. Перед ними відкрито безліч можливостей. А якщо й був би якийсь спосіб визначити їхню схованку, вони б не вчинили так недбало, щоб не потурбуватись про добру охорону в тому місці. Кевін був би так само безпорадний, як і вона.

Вона не повинна марнувати час, розмірковуючи про неможливе. Вона має зосередитись.

Вона має діяти, припускаючи, що Кевін ще живий і що поганці невдовзі знатимуть, що вона та Деніел теж живі й десь поруч. Вони дізнаються ім’я Вал та її адресу. Вони знатимуть марку, модель, колір та, імовірно, номерні знаки двох авто, які вони наразі мають у своєму розпорядженні. Отже, час їм якомога далі дистанціюватись від цих фактів.

Алекс поволі підвелась.

— Мабуть, нам ліпше віднести речі в машину й рушити.

Деніел підпирав стіну поруч із купою сумок, схрестивши руки на грудях. З червоними очима. Він кивнув.

Вал ніде не було, коли вони визирнули у вітальню, обоє з повними торбами в руках. Без собаки кімната здавалась холоднішою та просторішою. Алекс швидко попростувала до вхідних дверей.

У ліфті та дорогою до машини вони не розмовляли. Алекс, кинувши сумки біля багажника, виловила ключі в кишені.

Нетривалу тишу розітнуло тихе шкряботіння. Скидалось, що воно лунає десь поряд чи, можливо, з-під машини.

Я пришелепувата, — міркувала Алекс, сідаючи навпочіпки біля сумок, у яких, як сподівалась, була зброя, хоча насправді найімовірніше там — медичні засоби. Вона знала, у якому вони зараз небезпечному становищі, але все одно зайшла в підземний гараж-парковку без зброї.

Сподівалась, що Кевін протримається довше. Дурепа.

Деніел ніс важчі торби. Щойно поклавши руку на сумку, що стояла перед нею, Алекс збагнула, що там засоби першої медичної допомоги, які тепер уже їй не знадобляться. Принаймні, у неї залишились каблучки та пояс. Отже, їй треба бути якнайближче. Спочатку не опиратись. Звісно, якщо вони не застрелять її одразу.

Ці міркування не затримали її й на секунду. Слідом за першим звуком невдовзі почулося низьке виття, безперечно, з-під машини. Цей звук нагадав їй ще одну стресову ситуацію, біля темного ґанку у Техасі. Нелюдський звук.

Алекс присіла навпочіпки ще нижче, опустивши голову так, що майже торкалась нею заасфальтованої підлоги в гаражі. Темна тінь під седаном наблизилася.

— Ейнштейне? — вдихнула вона.

— Ейнштейне? — луною промовив Деніел за нею.

Алекс переповзла до машини збоку, до місця, де Ейнштейн був найближче.

— Ейнштейне, усе гаразд? Ти в порядку, любий?

Пес навшпиньки поліз до неї, поки цілком не виліз з-під машини. Вона провела руками по його спині та лапах.

— Тебе поранено? — забелькотіла вона. — Усе добре. Я про все подбаю.

У кількох місцях шерсть у нього скуйовдилась та змокла, але коли вона забрала руки, щоб перевірити, долоні не були червоними — тільки брудними. Подушечки на лапах у нього були трохи порізані, він дихав важко й часто, ніби був зневоднений чи виснажений, або й те, і те.

— З ним усе добре? — спитав Деніел вже поруч неї.

— Здається, так, але у нього, схоже, була важка ніч.

— Ходи до мене, любий! — мовив Деніел, тягнучись до пса. Ейнштейн підвівся, і Деніел взяв його на руки. Ейнштейн без упину лизав йому обличчя.

— Забери його нагору. А я складу речі в машину й долучуся.

— Добре, — відповів, вагаючись, Деніел, і, переривчасто зітхнувши, сказав: — Отже, все правда.

— Правда, — вона підняла ляду багажника, не дивлячись на нього.

Вона чула, як він, відвернувшись, пішов геть. Скиглення Ейнштейна стихало.

Вона недовго розкладала речі, готуючись до від’їзду. Гараж, як завжди, був тихим і безлюдним. Можливо, у Вал приватний поверх для паркування? Можливо, це все її авто? Алекс не надто здивувалась би, якби все виявилось саме так.

Чи має Алекс почуватись краще, знаючи, що із собакою все добре? Частина її, мабуть, сподівалась, що вона помиляється, що вона зреагувала надто гостро. Що це просто помилка.

Коли вона повернулась у вітальню, Вал сиділа на підлозі разом із собакою. Ейнштейн лежав у неї на колінах, скрутившись калачиком і поклавши голову їй на плече, а Деніел схилився над ним.

Вал підвела на неї очі, досі маючи вигляд, як у ляльки:

— І зараз ти скажеш «Я ж казала».

— Допомогти тобі втекти звідси? — спитала Алекс.

— Я мала б зникнути раніше. Уже чимало часу спливло, але таке не скоро забудеш.

Алекс кивнула.

— Мені прикро, Вал.

— І мені, — відповіла Вал. — Гадаєш… ви збираєтесь забрати собаку?

Алекс здивовано закліпала очима.

— Збираємось.

— Ой, — Вал занурила обличчя в хутро Ейнштейна. — Дайте мені хвилинку, — її голос пролунав заглушено.

— Певна річ, — відповіла Алекс.

Вони мали кілька годин. Розташування квартири Кевін видав би в останню чергу. Він послав собаку, щоб попередити їх. Отже, він за них бореться.

Крім того, у неї ще лишався один канал інформації, хоча й малоймовірний, тож, мабуть, їй слід його перевірити, поки вона ще має можливість користуватись швидкісним інтернетом. Вона підійшла до ноутбука на кухонному острівці.

Карстен до цього моменту був небагатослівним, але, можливо, він нарешті щось вибовкне. Принаймні, вона має довідатись приблизний час, коли Кевіна викрали. Певна річ, це буде позначено якимось дзвінком. Можливо, якоюсь поїздкою. Карстен у цьому фахівець, а не Діверз.

Пристрій стеження перевірити неважко. Машина Карстена стояла біля офісу, як завжди в робочі дні. Але він, можливо, узяв інше авто. Вона перевірила звукову доріжку — Карстен в офісі. Вона прокрутила назад, щоб прослухати його розмови.

А ось щось промовисте. Карстен уже давненько в офісі — зазвичай він приходив близько шостої, але якийсь рух сьогодні почався десь о пів на четверту. Вона дорікала собі, що не прокрутила назад і не перевірила, перш ніж виходити з дому сьогодні вранці.

Його перший дзвінок був коротким. Тільки «Я прийшов» і «Який статус?». З цього важко зробити якісь висновки. Хтось розбудив Карстена, і він попрямував в офіс. Зважаючи, що на дорогах нікого немає, подорож в офіс забрала б у нього хвилин десять. Зважаючи на час, щоб вдягтися, почистити зуби тощо, дзвінок, можливо, пролунав між о пів на третю й чверть на четверту.

Вона поглянула на годинник на комп’ютері, намагаючись підрахувати, як довго вже Кевін у них. Спочатку вони мали його приспати, потім дочекатись, поки він знову повністю опритомніє, якщо вони його відключили. А потім їм довелось обирати засоби й звати фахівця…

А це Карстен знову телефонує? О третій сорок п’ять Карстен набрав номер.

— Що за вистава?.. Мені не подобається… Добре, добре, якщо це найкращий варіант… Що?…Ти ж знаєш, якої я про це думки… Ти ж сам кажеш, це твоя проблема… Тримай мене в курсі.

Він ніколи не говорив багато, тож ці слова, мабуть, мають тисячі ймовірних тлумачень, але вона не могла не розтлумачити їх по-своєму.

Ні, Кевін не помер.

На тривалий час запала тиша. Тільки друкування, ходіння, дихання. Жодних дзвінків. Він ніби жодного разу й з кабінету не виходив. Вона мало не відчувала, як стривожений Карстен і через те тривожилась навіть дужче, ніж до того. Як його тримали в курсі? Надсилаючи листи електронною поштою?

Можливо, їм пощастило. Можливо, фахівця їм довелося чекати здалеку. Можливо, Кевіна просто утримували, і він передчував, що буде. Це геть інший бік гри, вона вже розігрувала таку карту — дати суб’єкту почекати, щоб він уявив усе, запанікував. Подбати про те, щоб він подумки програв бій, коли він ще навіть не почався.

Але за таких обставин це навряд. Вони знали, що Деніел живий. Вони підозрювали, що в місті йому хтось допомагає. Вони не дали б поплічникам Кевіна часу, щоб утекти.

Для Карстена та Діверса годинник теж цокає. Тож вони зателефонували, а потім, почувши, що вона взяла слухавку, від’єднались. Вона не перетелефонувала, щоб спитати, чи випадковим був дзвінок. Телефон викинули. Вони здогадалися б, що поплічник уже кинувся навтьоки.

Як мала б вона.

Алекс виринула зі своїх напружених роздумів, тільки зараз помітивши, що Деніел умостився на стільці біля неї, спостерігаючи за реакцією на її власні думки, що з’являються на її обличчі. Вал сперлась об стільницю біля мийки, а Ейнштейн сидів біля її ніг, теж спостерігаючи.

— Ще трішки, — мовила вона до них, розриваючи тривалу тишу в кабінеті Карстена. Вона не хотіла нічого пропустити, але в неї не було часу на те, щоб прослуховувати порожні проміжки в реальному часі.

Вона поставила на паузу, коли він заговорив, а потім помалу промотала назад. Він знову набрав номер. Тепер тон його голосу був на сто вісімдесят градусів відмінний від попереднього. Зміна була настільки разючою, що вона здригнулась. Їй навіть спало на думку, що вона щось сплутала в програмі й поставила попередній запис.

Говорив він ласкавим голосом, як дідусь.

— Я розбудив тебе, хіба ні? Як тобі спалося? Так, пробач, у мене виникла невеличка нагальна справа. Я мав поїхати в офіс… Ні, планів не відміняй. Зводи Лівві в зоопарк. Завтра буде спекотніше… У цьому в тебе вибору немає, Ерін. Мені прикро, що сьогодні не можу піти з вами, але я нічого не можу вдіяти… Лівві добре розважиться й без мене. Вона розповість мені про все сьогодні за вечерею… Зробіть якомога більше фото. Я нічого не обіцяю, але намагатимусь встигнути на вечерю… Так не чесно… Так, я пригадую, що казав тобі, що цей тиждень буде неважким, але ти ж розумієш, що таке робота, любонько. Жодних гарантій.

Глибоке зітхання.

— Я люблю тебе. Поцілуй Лівві за мене. Я дам тобі знати, коли звільнюсь.

Коли він поклав слухавку, Алекс пройняв мороз поза шкірою. Він справді гадав, що все до вечері скінчиться чи просто заспокоював доньку?

Знову тиша й друк. Мабуть, його тримають у курсі електронною поштою. Вона була впевнена, що Кевін був десь у самій гущавині цих подій. Чи він уже заговорив? Вона гадки не мала.

До поточного моменту на записі більше нічого не було. Карстен нікуди не йшов. Діверз, мабуть, вирішував свою проблему.

Не знімаючи навушників, Алекс поклала голову на руки на столі. Карстен знову щось друкував.

Вона уявила його за столом із незворушним виразом обличчя, поки він давав настанови чи ставив запитання. Чи сповнюватиметься він тривогою? Чи з його лисої голови стікатиме піт від нервової напруги? Ні, вона була впевнена, що він буде холоднокровним і точним, не більш напруженим, ніж якби він друкував запит на запаси паперу.

Він би знав, про що слід спитати, навіть якщо Діверз не знає. Він би зміг повністю керувати операцією зі свого ергономічного крісла. Подивившись на те, як Кевіна замордували до смерті, вибіг би на вечерю, яку замовив, не беручи в голову побачене.

Через несподівану лють, що спалахнула в ній, Алекс мало не вдавилась.

Те, що зараз коїться, не має жодного стосунку до національної безпеки чи спасіння життів. Карстен втілював особисту помсту від імені людини, яка, цілком імовірно, сама варта того, щоб її покласти на стіл допитів. Карстен перетнув межу від спірно необхідних спецоперацій до відверто карних вчинків уже дуже давно і, як видається, його це ніяк не зачепило. Можливо, так було завжди. Можливо, усе, що вона будь-коли робила на його вимогу, кожен нелюдський вчинок, зроблений в ім’я безпеки народу, насправді був обманом.

Чи вважав він себе аж настільки недоторканим? Що такі таємні вибори ніколи не зачеплять його громадського життя? Чи він вважав себе невразливим? Чи він не усвідомлював, що теж має тих, за кого відповідає?

Бували й гірші речі, ніж бути отруєним.

У Алекс перехопило подих. Раптом у її голові відкрився новий шлях, на котрий вона раніше ніколи не зважала. Звісно, шанси дуже мізерні, вона це розуміла. Усе тисячу разів може полетіти шкереберть, існує безліч способів все зіпсувати. Майже неможлива річ, навіть маючи рік на планування кожної дрібниці.

Вона відчула, як Деніел поклав руку їй на спину. Крізь навушники розчула його стурбований голос:

— Алекс?

Вона поволі підвела очі. Прикіпіла поглядом до Деніела, оцінюючи. Потім так само подивилась на Вал.

— Дайте мені ще десять хвилин, — сказала, а потім, поклавши голову на руки, знову зосередилась.