Аптекар

Розділ 15

— Ні, я не перебільшую. Я майже впевнена, що в житті нічого смачнішого не куштувала. З огляду на те, що зазвичай полюбляю фастфуди, тож я не дуже витончений критик, утім кажу це абсолютно серйозно.

— Чудовий комплімент, дякую.

— А це що таке? — вона встромила виделку в десерт на тарілці, шкодуючи, що не залишила у шлунку більше місця. Її майже нудило через переїдання, але кортіло з’їсти ще хоча б шматочок.

— Фостерівський бананово-масляний пиріг.

— Послухай… — звернулася вона, забувши про свій шлунок і куштуючи маленький шматочок. — Де ти навчився так готувати?

— У коледжі я відвідував кілька кулінарних курсів. На вихідних я дивився багато передач на кулінарному каналі, до того ж набиваю руку, коли можу собі це дозволити.

— Ти прекрасно провів час. Гадаю, ти проґавив своє покликання.

— Я тоді працював у кількох рестораціях. Ця робота не сприяла особистому життю. Коли я зустрічався зі своєю колишньою… вона, скажімо так, не була великою прихильницею життя за розкладом. А моя денна праця дозволяла нам більше часу проводити разом.

— Не кожен би виявив таку жертовність.

— Насправді то не було жертвою. Робота з дітьми завжди видавалась мені більш значущою. Подобалася. Та я й удома міг куховарити. Тому певний час робив і те, і те.

— А коли припинив?

Він зітхнув:

— Коли Лейні пішла від мене… Я не хотів боротись. Я дозволив їй отримати те, чого вона прагнула.

Алекс легко уявила, як усе сталось. Адже вона бачила банківський рахунок Деніела після розлучення. — Вона обдерла тебе.

— Власне, так. Через те я й сидів на дієті з лапші швидкого приготування.

— Це злочин! — вона жагуче поглянула на те, що залишилось від пирога на тарілці.

— У житті, — мовив він, — кожен отримує свою частку розбитого серця.

— Відверто кажучи, попри те, що все трапилося дещо страшно й трагічно, я б усе одно звільнилася. Не тим я прагнула займатись у житті. Просто в мене це добре виходило, — вона знизала плечима. — Робота вимагає жертв.

— Мені навіть уявити страшно. Але я мав на увазі… особисте життя.

Вона витріщилась на нього, не розуміючи.

— Особисте?

— Ти ж сказала, що все трагічно скінчилось.

— Моє життя, себто. Але?..

— Просто з того, як ти про нього говорила, я гадав, що, мабуть, жахливо було втратити… Барнабі так, як ти його втратила. А ти колись називала його ім’я?

— Джозеф. Але я завжди звала його Барнабі.

Вона відсьорбнула соку з чашки.

— Чи була ти в нього закохана… від самого початку?

Через подив сік потрапив їй у легені, і вона, захлинувшись, виплюнула його, розбризкуючи. Деніел, скочивши, почав стукати її по спині, а вона намагалась опанувати дихання. За хвилину вона махнула, щоб він припинив стукати.

— Гаразд, — прокашляла вона. — Сядь.

Він стояв біля неї, випроставши ліву руку.

— Точно?

— Просто здивувалась. У Барнабі?

— Я гадав, ти вчора сказала…

Глибоко вдихнувши, вона знову кахикнула.

— Що люблю його, — вона здригнулась. — Даруй, у мене просто сильні огидні кровозмішувальні рефлекси. Барнабі правив мені за батька. Єдиного батька, якого я коли-небудь знала. Насправді важко усвідомлювати, якою була його смерть, і я страшенно за ним сумую. Тому так, мене його смерть просто знищила. Але не в тому сенсі.

Деніел поволі повернувся на своє місце. Хвилину поміркувавши, спитав:

— З ким іще тобі довелося розірвати стосунки, коли ти зникла?

Вона уявила, яка довга низка облич постає зараз у його голові.

— Мені це було неважко. Хай яким жалюгідним це не видається, але Барнабі був єдиним моїм справжнім другом. Моя робота втілювала для мене ціле життя, і мені було заборонено обговорювати її з кимось, окрім Барнабі. Я вела дуже усамітнене існування. Навколо були люди… наприклад, лакеї, які готували допитуваних суб’єктів. Вони в загальних рисах були обізнані з тим, що відбувається, але не знали точних подробиць того, яку інформацію ми намагаємось випитати. І теє… вони боялись мене. Вони знали, яка в мене робота. Тому ми не надто теревенили. Ми мали кілька лаборантів, у яких було багато обов’язків поза кімнатою для допитів, але вони гадки не мали, що роблять, а я мусила пильнувати, щоб не вибовкати їм нічого. Часом поодинці приходили люди з інших агенцій, щоб спостерігати за тим, як тривають допити, але я вкрай мало контактувала з ними, хіба що тільки для того, аби отримати настанови щодо того, з яких кутів маю підійти до питання. Здебільшого вони спостерігали крізь однобічне скло, а Карстен передавав мені інформацію. Раніше я гадала, що Карстен мені на кшталт друга, але він справді намагався мене вбити… Тому я не можу порівнювати це з тим, що втрачаєш ти. Мабуть, у мене було небагато життя, за яким шкодуватиму. Навіть до того, як мене завербували… Певно, я просто не вмію налагоджувати зв’язки з іншими людськими істотами, нормальними людьми. Кажу ж тобі, усе жалюгідно.

Він усміхнувся їй.

— А я жодної різниці не помітив.

— У-у-у… Дякую. Уже пізненько. Дай-но я допоможу все прибрати.

— Звісно, — підвівшись, він випростався, а потім став складати тарілки. Вона мала швидко ворушитись, аби встигнути схопити хоч щось, перш ніж він вправно з усім упорався сам. — Але ніч ще тільки починається, — вів далі він. — І я збираюся втілити другу половину угоди з тобою.

— Га?

Він усміхнувся. У його руках було повно посуду, тому вона відчинила посудомийку. Вона склала посуд униз, поки він складав угорі, ставлячи більші тарелі у мийку. Прибирання швидко добігло кінця, адже вони працювали у злагодженому тандемі.

— Ти справді не пам’ятаєш? Лише кілька днів минуло. Хоча визнаю, здається, що більше, що вже кілька тижнів спливло.

— Я гадки не маю, до чого ти ведеш.

Зачинивши посудомийку, він нахилився над стільницею, схрестивши руки. Вона чекала.

— Ану згадай, перш ніж усе стало… дивним. Ти пообіцяла, що якщо ти мені ще подобатимешся після вечері разом…

Він дивився на неї, звівши брову, чекаючи, поки вона відновить події у пам’яті.

Ой! Він про розмову в потягу метро. Її ошелешило, що він так легко про все говорив. То була остання мить, коли його життя було цілком нормальним. Остання мить, перш ніж усе в нього вкрали. І хоча вона не була творцем тієї крадіжки, вона стала рукою, яку було використано.

— Щось про іноземний кінотеатр поряд із твоїм університетом, адже так?

— Так, утім, я не мав на думці, щоб ти настільки деталізувала. Кіно біля університету не надто зручне наразі. Однак…

Розчинивши шафку за спиною, потягнувся за чимось і вийняв із верхньої полиці. З широкою усмішкою він повернувся до неї з DVD-диском у коробці. На вицвілій обкладинці виднілася гарна панянка в червоній сукні й темному крислатому капелюсі.

— Овва! — мовив він.

— Де ти в біса його добув?

Його усмішка стала не такою широкою.

— У другій крамниці, куди я подався. У секонд-хенді. Мені дуже поталанило. Це чудове кіно. Він оцінив вираз її обличчя. — Я вмію читати твої думки. Саме зараз ти думаєш: «Куди тільки в біса цей ідіот не заходив? Нас прикінчать ще до світанку».

— Не так багатослівно. Якби я гадала, що все настільки кепсько, ми б уже зникали в ніч на поцупленій у Арні вантажівці.

— Однак мені дуже-дуже прикро через мою гарячковість. Але я дуже радий, що знайшов цю коштовність. Тобі сподобається.

Вона захитала головою — не заперечуючи, а просто дивуючись, як усе її життя стало таким дивним. Один хибний вчинок — і раптом їй доводиться читати субтитри разом із найдобрішим і най… незіпсованішим чоловіком у житті.

Він зробив крок їй назустріч.

— Ти не можеш відмовитись. Ти уклала угоду, і я маю намір змусити тебе її дотримувати.

— Гаразд, я дотримаю, добре. Але маєш мені пояснити, чому я тобі досі подобаюсь, — закінчила вона речення понуріше, ніж на початку.

— О, гадаю, це я можу.

Він підійшов ближче, змусивши її обіпертися спиною на кухонний острівець. Поклав руку на край стільниці за її спиною, іншу — з іншого боку, і, коли нахилився вперед, вона відчула, як його волосся пахне цитрусовими. Він стояв так близько, що вона помітила, що він, мабуть, нещодавно голився — шкіра була гладенька, а під підборіддям залишився ледве помітний поріз.

Деніелова близькість спантеличила її, але не налякала так, як трапилось би з будь-ким іншим на землі. Він не скривдить її, вона знала це. Вона не могла збагнути, що він робить, навіть коли він трохи нахилив обличчя, і його очі стали наближатись. Вона так і не збагнула, що він прагне поцілувати її, допоки між їхніми вустами не залишилось півподиху.

І це усвідомлення ошелешило її. Украй спантеличило. А коли вона була приголомшеною, її вроджені реакції виявлялися без схвалення її свідомості.

Пірнувши йому під пахву, вона звільнилась. Кинулася на кілька метрів від нього, а потім рвучко повернулась, щоб поглянути у вічі небезпеці, напівзігнувшись. Її руки машинально опинились на талії, шукаючи пасок, якого на ній не було.

Тільки коли вона помітила злякане обличчя Деніела, збагнула, що така її реакція була б доречнішою, якби він дістав ножа і підставив його до її горла. Вона, випроставшись, опустила руки, її обличчя палало.

— Ой, пробач. Пробач! Ти мене заскочив зненацька.

Жах на обличчі Деніела змінився подивом.

— Ого, гадав, я не настільки стрімкий, та, мабуть, мені варто переглянути свою думку.

— О, даруй… Мені прикро, що то було?

На його обличчі промайнуло нетерпіння.

— Та, власне, я збирався тебе поцілувати.

— На те скидалось… але чому? Тобто, мене поцілувати? Я не… я не розумію.

Захитавши головою, він обіперся об острівець.

— Та я думав, що ми з тобою на одній сторінці, але зараз мені видається, що англійська мені не рідна. А що ти гадала тут відбувається? Із побаченням за вечерею? І маленькою сумною свічечкою? — він показав на стіл.

А потім він підійшов до неї, і вона пересилила себе, щоб не відступитись. Якщо відкинути спантеличеність, вона усвідомлювала, що її надмірні реакції — це грубість. Вона не хотіла образити його почуття. Навіть попри те, що він дивак.

— Звісно… — зітхнув він. — Звісно, ти ж помітила, як часто я… тебе торкаюсь, — він ніби ось-ось простягне руку й проведе зігнутими пальцями по її руці, показуючи їй. — На планеті, з якої я прилетів, такі речі є виявом романтичного інтересу.

Він знову нахилився до неї, примруживши очі.

— Прошу, скажи, а що вони означають на твоїй?

Вона глибоко вдихнула.

— Деніеле, те, що ти зараз відчуваєш, це така собі реакція сенсорної депривації, — розтлумачила вона. — Я таке в лабораторії вже бачила…

Він широко розплющив очі; позадкував, вийшовши з її особистого простору. Вигляд у нього був украй приголомшений.

— Це слушна реакція на те, що ти пережив, і, власне, дуже помірна м’яка реакція, зважаючи на обставини, — вела вона. — Ти добре тримаєшся, надзвичайно. Багато в кого уже наразі стався б нервовий зрив. Ця емоційна реакція, можливо, подібна до тієї, що ти вже відчував раніше, але я запевняю, що те, що ти відчуваєш зараз, не є виявом романтичного інтересу.

Поки вона пояснювала, він опанував себе, але такий діагноз його ані розважив, ані заспокоїв. Брови опустились, як і кутики рота, ніби він зажурився.

— А ти впевнена, що знаєшся на моїх почуттях краще, ніж я, бо…

— Я ж кажу, що вже бачила щось таке у лабораторії.

— Щось таке? — повторив він за нею. — Мабуть, ти багато чого надивилась у своїй лабораторії, але я все одно вважаю, що мені краще знати, чи відчуваю я романтичну прихильність? — голос у нього був сердитий, але він усміхався, підходячи ближче. — То якщо твій єдиний аргумент — це чудний…

— Це не єдиний мій аргумент, — заговорила вона повільно й неохоче. — Такі слова промовляти нелегко. — Можливо, я й поринула у свою роботу, але не поринула в незнання. Я знаю, що бачать у мені чоловіки, особливо ті, які знають, що я таке, — як ти. І я розумію таку реакцію. І не заперечую. Ворожість, яку відчуває твій брат, — це нормальна раціональна реакція. Я багато разів зустрічалася з цим раніше — страх, відраза, прагнення нав’язати фізичне домінування. Я — демон у дуже страшному і сповненому мороком світі. Я лякаю людей, які більше нічого не бояться, навіть смерті. Я відбираю у них усе, чим вони пишаються; я змушую їх зраджувати все, що вони вважали священним. Я страховисько, яке вони бачать у своїх жахіттях.

З плином часу вона змирилася з таким втіленням себе, хоч і не безболісно. Вона цілком усвідомлювала, що сторонні люди, які не знають її, бачили в ній жінку, а не демона. Коли мала таку потребу, вона вміла скористатися своєю здатністю бути ніжною та жіночною, як вона вчинила з готельним менеджером-коротуном. Так само здібно вона вміла удавати хлопчика. І те, й те — омана. Та навіть ті чужинці, які бачили в ній жінку, не дивилися на неї з… жаданням. Вона була не з таких дівчат, і то добре. Вона народилася з притаманними їй талантами, а в житті не можна мати все.

Він слухав, поки вона говорила, із безпристрасним виразом обличчя. Їй здавалось, що він якось мляво реагує на її слова.

— Ти розумієш, що я кажу? — спитала вона. — Я об’єктивно не годжуся на роль об’єкта романтичної прихильності.

— Я розумію тебе. Просто не погоджуюсь.

— Не збагну, як саме ти з-поміж усіх людей можеш не погоджуватись.

— Головне, хоча це й не стосується справи, я абсолютно тебе не боюсь.

Вона нетерпляче видихнула.

— І чому?

— Бо тепер ти знаєш, хто я, отже, ти для мене не є небезпечною і ніколи не будеш, хіба що я перетворюся на людину, якій слід тебе боятись.

Вона скривила губи, ледве стиснувши їх. Він мав рацію… але річ же зовсім не в тім.

— По-друге, хоча це теж стосується справи, ти, як на мене, марнувала час не з тими чоловіками. Побічна дія від твоєї незвичайної роботи, мабуть.

— Можливо. Але до чого ти ведеш?

Він знову вдерся в її особистий простір.

— До того, як я почуваюсь. Як ти почуваєшся.

Вона не відступалась.

— А як же ти можеш знати напевне, як почуваєшся? Ти ж переживаєш найболючіший момент свого життя! Ти втратив увесь свій світ. Усе, що лишилось, — це брат, якому ти не надто довіряєш, твоя викрадачка-катюга та Арні. Отже, з імовірністю 50 на 50 ти прив’язався б або до мене, або до Арні. Це стокгольмський синдром у найпростішому вигляді, Деніеле. І я єдина жінка у твоєму житті, інших варіантів немає. Поміркуй раціонально. Поміркуй, як це зараз не на часі. Не можна довіряти почуттям, що зародились під час сильного фізичного та психологічного болю.

— Я поміркую про все це, окрім одного.

— Чого?

— Я хотів тебе до того, як ти стала єдиною жінкою у моєму житті.

Почувши таке, вона відсахнулась, а він використав обставини на свою користь, ласкаво поклавши обидві долоні їй на плечі. Відчувши тепло його долонь, вона збагнула, що змерзла, хоча й не помічала цього. Вона тремтіла.

— Пригадуєш, як я зізнався, що ще ніколи не запрошував жінку на побачення у потягу метро? Так це я ще применшив. У середньому мені доводиться майже три тижні регулярно спілкуватись — і, як це не ніяково, дівчина мене усіляко заохочує, — поки я наберуся сміливості запросити її на звичайну чашку кави. Але відколи я побачив твоє обличчя, мені захотілося вискочити на кілометри за межі своєї зони комфорту, аби тільки бути певним, що я побачу його знову.

Вона захитала головою.

— Деніеле, я тебе накачала. Ти перебував під дією хімічних сполук, які діють подібно до екстазі.

— Не тоді. Я пам’ятаю. Я відчув різницю до того й після того, як ти мене «вдарила шокером». Саме тоді все заплуталось. А перед наркотиком я вже встряв по самі вуха. Я вже розмірковував, як мені вийти разом із тобою на твоїй зупинці, не скидаючись на сталкера.

У неї забракло відповіді. Вона почала губитися через його фізичну близькість. Він досі стояв далеченько, ледве нахилившись, щоб наблизити до неї обличчя.

Лише в цю мить вона справді замислилась над його словами. Вона занотувала все, що він казав чи робив після викрадення, як процес опанування себе після травми. Вона аналізувала його як свого суб’єкта, завжди викреслюючи з рівняння себе. Бо в цьому нічого її не стосувалось. І його поведінка цілком відповідала параметрам тієї, яку вона вже бачила.

Вона намагалася згадати, коли востаннє на неї так дивився чоловік, але їй так нічого й не спало на думку.

За останні три роки кожна людина, байдуже, чоловік чи жінка, яких вона зустрічала, були для неї потенційним джерелом небезпеки. А протягом шести попередніх років, як вона щойно детально розтлумачила, вона була жахіттям для кожного чоловіка, з яким зустрічалась. І тоді вона згадала школу та медуніверситет, коли траплялись кілька нетривалих стосунків, які ніколи не були надто романтичними. Уже тоді вона перш за все була науковцем, утім, як і чоловіки, з якими вона спілкувалася. Їхні стосунки ґрунтувались на великій кількості проведеного укупі часу та на спільних інтересах, які 99,99 % людей навіть не намагались осягнути. І щоразу вони опинялись разом, бо так складались обставини. Не дивина, що з того не вийшло нічого путнього.

І в жодного з них ніколи не було такого виразу обличчя. Подив і зачарування у поєднанні з чимось наелектризованим, коли він дивився їй в обличчя… побите, набрякле обличчя. Уперше вона пошкодувала через те, що їй натовкли обличчя з цілком нікчемної причини. Її руки мляво висіли уздовж тіла. Підвівши одну руку, вона затулила його якомога більше, як дитина.

— Я над цим трішки поміркував, — вона чула по голосу, що він усміхається, — я знаю, про що кажу.

Вона тільки хитнула головою.

— Звісно, усе це суто теоретично, якщо ти не почуваєшся так само. Сьогодні я був трішки самовпевненим, — він помовчав. — З огляду на те, що ми розмовляли різними мовами, хіба ні? Я хибно тебе зрозумів.

Він знову замовк, ніби чекаючи відповіді, але вона й гадки не мала, що сказати.

— Що ти бачиш, дивлячись на мене? — спитав він.

Опустивши на кілька сантиметрів руку, вона підвела очі на те саме спантеличене та відверте обличчя, яке вона намагалась розгадати з першого дня. Що то ще за питання таке? Забагато на нього відповідей.

— Гадки не маю, як відповісти.

На мить він примружився, розмірковуючи. Їй хотілося, щоб він відійшов хоч на крок назад, аби вона могла мислити ясніше. А потім він наче опанував себе, вирівнявши плечі, немов для удару.

— Могла б і відверто все сказати. Краще дай відповідь на таке: що найгірше ти бачиш, дивлячись на мене?

Чесна відповідь вилетіла раніше, ніж вона встигла замислитись:

— Відповідальність.

Вона помітила, як різко подіяло це слово. Зараз він відступився, як їй того хотілося, і вона пошкодувала. Чому це в кімнаті так холодно?

Він кивнув сам до себе, відходячи.

— Справедливо, цілком слушно. Звісно, я ідіот. Я не можу забути, що наразив тебе на небезпеку. І про те, що…

— Ні! — вона, вагаючись, зробила крок йому назустріч, нетерпляче прагнучи все прояснити. — Я не те мала на увазі.

— Ти не маєш бути доброю до мене. Я знаю, що я нікчема у всіх цих справах, — він ледве показав рукою на двері, на світ надворі, що намагався знищити їх обох.

— Не нікчема. Бути нормальним — непогано. А решти ти навчишся. Я мала на увазі… важіль, — вона не могла нічого із собою вдіяти: у нього був такий відверто убитий вигляд…

Зробивши ще крок, схопила його за велику теплу руку своїми обома крижаними руками. Вона стала почуватися краще, коли завдяки слову «важіль» у його очах зник біль, а натомість з’явилося сум’яття. Вона поспішно пояснила:

— Пригадуєш, що ми з Кевіном говорили про перевагу? Про те, що ти став тим важелем впливу, якого потребувало Управління, аби змусити Кевіна розкрити себе?

— Так, і через те я почуваюся набагато краще, ніж нікчема.

— Дозволь мені договорити, — вона глибоко вдихнула. — У них ніколи не було нічого на мене. Барнабі був моєю єдиною сім’єю. У мене не було сестри з двійком дітей у заміському будиночку, який би у відділі погрожували здійняти в повітря. Не було нікого, ким би я дорожила. Я була самотня, так, але водночас я була вільною. Я мала дбати тільки про себе, якщо хотіла вижити.

Вона бачила, як він обмірковує її слова, намагаючись уловити те, що вона має на увазі. Вона намагалася дібрати слушний приклад.

— Розумієш… якби вони тебе забрали, — повела вона поволі, — якби якось до тебе дістались… я мала б тебе визволяти.

У цих словах було стільки правди, що вона й сама злякалась. Вона не розуміла, чому ці слова були правдиві, але це нічого не змінювало.

Він широко розплющив очі й завмер.

— І вони б узяли гору, розумієш? — мовила вона вибачливо. — Убили б нас обох. Але це не означає, що я не спробувала б. Розумієш? — вона знизала плечима. — У цьому відповідальність.

Він роззявив рота, намагаючись щось сказати, потім стулив його знову. Пройшов до мийки, потім повернувся і знову підійшов до неї.

— А чому б ти по мене прийшла? Через почуття провини?

— Трішки, — мовила вона, погоджуючись.

— Але ж насправді не ти мене в це втягла. Вони ж мене не через тебе обрали.

— Знаю, тому я й сказала, що трішки. Мабуть, тридцять три відсотки.

Він усміхнувся, немов вона сказала щось чудне.

— А решта шістдесят сім?

— Ще тридцять три — це… справедливість? Неслушне слово. Але такі, як ти, заслуговують більшого. Ти кращий за будь-кого з них. Несправедливо, що такий, як ти, мусить належати до цього світу. Це лиха згуба.

Вона не збиралась говорити так полум’яно. Бо, як зрозуміла, цим його знову спантеличила. Він не усвідомлював, який насправді незвичайний. Його місце не в брудних траншеях. Щось у ньому було таке… чисте.

— А решта тридцять чотири? — за мить, поміркувавши, спитав він.

— Не знаю, — простогнала вона.

Вона не знала, ані чому, ані як він став головною людиною в її житті. Вона й гадки не мала, чому вирішила, що він ніколи в майбутньому її не покине, коли на це геть не було жодних підстав. Вона не знала, чому, коли його брат попросив її пильнувати його, її відповідь була такою відвертою і такою… однозначною.

Деніел чекав більшого. Вона безпорадно розкрила обійми. Вона не знала, що ще сказати.

Він ледь усміхнувся:

— Тепер відповідальність не видається таким страшним словом, як перше.

— Це стосується мене.

— Знаєш, якби вони прийшли по тебе, я зробив би все, аби заступити їм шлях. Тому я теж за тебе відповідаю.

— Я не хотіла б, аби ти так робив.

— Бо зрештою ми обоє помремо.

— Так, помремо! Якщо вони прийдуть по мене, ти тікай.

Він засміявся.

— Я залишаюсь при своїй думці.

— Деніеле…

— Дозволь мені сказати, що ще я бачу, дивлячись на тебе.

Вона машинально згорбилась.

— Скажи, що ти в мені бачиш найгіршого?

Зітхнувши, він простягнув руку й пучками пальців торкнувся її вилиць.

— Ці синці розбивають мені серце. Але насправді, хай це збочено й неправильно, я вдячний за них. Це прикро?

— Вдячний?

— Якби мій пришелепкуватий брат-забіяка не відгамселив тебе, ти б зникла, і я не зміг би тебе знайти й побачити знову… Через свої рани ти потребувала нашої допомоги. І ти залишилась біля мене.

Вираз обличчя, з яким він промовив останні чотири слова, дуже її збентежив. Чи, можливо, це дотик його пальців до її шкіри?

— Можна сказати, що ще я бачу?

Вона розгублено глянула на нього.

— Я бачу жінку, яка більш… справжня, ніж будь-хто, яких я зустрічав раніше. Через тебе всі інші, кого я зустрічав, здаються неістотними, немов незавершеними. Ніби тіні та ілюзії. Я кохав свою дружину, — чи, як ти слушно зазначила, поки був під кайфом, — я любив своє уявлення про неї. Я справді любив. Але вона ніколи не була для мене настільки поряд, як ти зараз. Мене ніколи не тягнуло ні до кого так, як до тебе, з першої миті, коли я побачив тебе. Це як різниця між тим, коли просто читаєш про земне тяжіння і вперше падаєш.

Здавалося, вони дивились одне на одного годинами, хоча насправді минуло лише кілька хвилин чи секунд. Його рука, яка спочатку торкалась лише маленькими пучками, тепер, розслаблено обійняла їй вилицю. Він провів великим пальцем по нижній губі, ледве натискаючи, вона навіть не була певна, чи не уявила все це.

— На будь-якому рівні це цілком нераціонально, — прошепотіла вона.

— Гляди, не вбий мене, будь ласка.

Можливо, вона й кивнула.

Він торкнувся її обличчя другою рукою — так легенько, що, попри синці, жодного болю вона не відчула. То був живий потік струму — мабуть, саме такою на дотик зсередини є плазмова куля.

Коли він лагідно притиснув свої губи до її, вона нагадала собі, що їй уже не тринадцять і це не перший її поцілунок, тому… він опустив руки в її волосся, притиснувся губами до її губ дужче, а коли розтулив їх, вона вже не спромоглася домислити думку до кінця. Вона гадки не мала, як зв’язати слова.

Вона хапнула повітря — короткий повів подиху — і він відхилив голову на кілька сантиметрів назад, досі міцно тримаючи її голову у своїх довгих руках.

— Я скривдив тебе?

Вона не змогла згадати, як кажуть «просто цілуй ще», тож натомість, ставши навшпиньки, обійняла його руками за шию і приголубила до себе. А він охоче не чинив опору.

Мабуть, він відчув, як вона його тягне, чи його спина опиралась через значну різницю у зрості між ними; схопивши її за стан, він посадив її на столешню кухонного острівця, не перериваючи поцілунку.

Інстинктивно її ноги обхопили його стегна в ту самісіньку мить, як він міцніше притиснув до себе її тіло, тож їхні тіла тепло злилися в одне ціле. Її пальці занурилися в його волосся, і вона нарешті могла собі зізнатись, що її завжди вабили ці неслухняні кучері, якими вона потай милувалася, торкаючись пальцями, коли він лежав несвідомий, що було цілком непрофесійно.

Щось у тому поцілунку було таке щире й таке Деніелове, немов його особистість — укупі з пахощами і смаком — стала частиною струму, що протікав між ними туди-сюди. Вона починала розуміти його слова про те, настільки була для нього справжньою. Він був для неї чимось геть новим, абсолютно новим досвідом. Цей поцілунок і справді був для неї немов уперше, бо жоден донині не був настільки живим, настільки потужнішим за її аналітичний розум. Їй не потрібно було думати.

Яке ж то прекрасне відчуття, коли не треба думати!

Усе навколо обернулось просто на поцілунок із Деніелом, немов ніколи не було іншої мети, щоб дихати.

Він цілував її шию, скроню, маківку. Пригорнувши її обличчя до своєї шиї, зітхнув.

— Почуваюся так, немов чекав ціле століття, щоб це зробити. Немов час зупинився. Кожна секунда з тобою переважує дні життя до того, як я тебе зустрів.

— Усе не має бути таким простим, — щойно він припинив цілувати, вона знову могла думати. Як би їй хотілось, щоб у цьому не було потреби!

Він підняв її підборіддя:

— Ти про що?

— Чи не має нам бути… незручно? Щоб носи заважали й усе таке; себто, уже чимало часу минуло, відколи я це робила, але саме таким я все пригадую.

Він поцілував її ніс, — зазвичай так, але в нашому випадку усе було ненормальним, з якого боку не глянь.

— Не збагну, як таке могло трапитись. Імовірність цього астрономічно незначна. Ти був випадковою принадою, яку вони закинули в пастку для мене. І, за збігом обставин, виявився саме… — вона не знала, як договорити.

— Саме тим, кого я хочу, — договорив він і нахилився, щоб знову її поцілувати. І надто швидко відсторонився. — Визнаю, — погодився він, — я б на таку ймовірність не закладався.

— У тебе більше шансів виграти в лотерею.

— А ти віриш у долю?

— Звісно, ні.

Він засміявся через її обурений тон.

— Гадаю, карма теж не обговорюється.

— Ані першої, ані другої не існує.

— Можеш довести?

— Беззастережно, звісно, ні, не можу. Утім, ніхто не може довести, що вони існують.

— Тоді тобі доведеться погодитись, що це найнеймовірніший у світі збіг обставин. Утім, я вірю, що у Всесвіті є така собі рівновага. З нами обома повелися нечесно. Можливо, у цьому й є наша рівновага.

— Це ірраціонально…

Він обірвав її, його губи змусили її забути, що вона збиралася сказати. Він вкривав поцілунками її вилицю аж до вуха.

— Раціональність переоцінено, — прошепотів він. А потім їхні губи знову зустрілись, і вона не могла не погодитись. Бо поцілунок був кращим за логіку.

— Ти ще не звільнена від «Індохіну», — прошепотів він.

— Га?

— Кіно. Я життям ризикував, щоб добути його, тож найменше, що ти можеш зробити, це…

Цього разу вже вона не дала йому договорити.

— Завтра, — мовив він, коли вони перервались, щоб набрати повітря.

— Завтра, — погодилася вона.