Аптекар

Розділ 16

Алекс прокинулась наступного ранку, сповнена сподівань і водночас почуваючись дуже-дуже дурною.

Відверто кажучи, почувалася так, ніби не в змозі дописати повноцінний параграф своїх спогадів, не повертаючись подумки до якоїсь частини Деніелового обличчя, текстури його долонь чи відчуття його подиху на її шиї. І саме через це її сповнювали передчуття.

Але існує забагато питань, які просто треба взяти до уваги. Учора увечері, чи то пак сьогодні вранці, потому, як він утисячний раз поцілував її, бажаючи на добраніч угорі сходів, вона була надто виснаженою, щоб обміркувати хоч одне з них. У неї ледве вистачило сил, щоб одягнути свої захисні обладунки й напнути протигаз, перш ніж вона відключилась.

Мабуть, то на добре; у ту мить вона була надто спантеличена, щоб осягнути, яке божевілля щойно скоїла. Навіть зараз вона могла ледве думати про щось, окрім того, що Деніел, мабуть, десь уже не спить. Їй кортіло побачитися з ним знову і водночас вона трішки боялась цього. А що, як навіжений наплив емоцій, що вчора здавався таким природним і непереборним, сьогодні здимів? А що, як вони знову одне для одного лише чужинці, яким немає чого сказати?

Тоді буде легше, ніж коли почуття триватимуть.

Сьогодні, завтра чи, можливо, післязавтра, зателефонує Кевін…

Йой, Кевін. Вона вже уявляла, як він відреагує на нещодавній розвиток подій.

Вона похитала головою. Неістотно. Бо сьогодні-завтра Кевін зателефонує, і вона відправить імейл і покаже де раки зимують. Кевін допише перелік імен. Кевін поженеться за своїми щурами, і якщо вона водночас не поженеться за своїми, вони поховаються, щойно відчують загрозу. Тож їй доведеться покинути Деніела тут, пустившись у її самотній біг, чудово усвідомлюючи, що, можливо, вона вже не повернеться. Як вона це пояснить? Скільки в неї часу? Щонайбільше, два дні? Як же страшенно невчасно!

Недобре розпочинати день, передчуваючи, що багато годин проведе разом із Деніелом. Нечесно. Він, звісно, чув про їхній план, але вона була переконана, що він не обміркував його як слід і не збагнув, як усе має бути насправді. Отже, невдовзі вона полишить його тут на самоті. Тому їм краще провести час, тренуючи його переховуватись. І додаткове тренування у стрільбі теж не завадить.

Очікування перетворилося на занурення в жах, коли вона дійшла висновку. Учора вночі вона поводилася безвідповідально. Якби вона знала, що думає Деніел, вона б попрацювала над усім цим до того, як усе вийшло з-під контролю. Вона, можливо, змогла б зберігати між ними слушну дистанцію. Але її заскочили цілком зненацька.

Розуміння нормальної людини не було її сильною стороною. Проте людина, яка вважає Алекс привабливою, геть не нормальна людина.

Вона почула гавкіт знадвору — немов пес повертався із сараю. Цікаво, ще ранок чи вже пообіддя?

Схопивши чистий одяг, вона роззброїла двері й прослизнула у ванну кімнату. Вона не хотіла зустріти Деніела, не почистивши зуби. Дурня. Їй не можна цілувати його знову. То було б погано для них обох.

У коридорі було темно, у ванній — порожньо. Двері до кімнати Деніела були розчинені, у кімнаті нікого не було. Вона швидко оглянула свої пошкодження, не бажаючи довго затримуватись перед дзеркалом, натомість прагнучи, щоб її обличчя швидше загоювалось. Губи погіршали, знову набрякли, але в тому винна тільки вона сама. Суперклей уві сні відпав, тож темний рубець посередині нижньої губи вже засвідчував, що обриси її губ зміняться назавжди.

Спутившись сходами, вона почула, що працює телевізор. У великій вітальні вона побачила, як Деніел нахилився над шафкою під пласким екраном. Вхідні двері були розчинені настіж, крізь ширму дув теплий легкий вітерець, роздмухуючи кучері у нього на потилиці.

Не помічаючи її, він бубонів сам до себе: — Навіщо взагалі комусь потрібні п’ять різних вхідних отворів? — Він провів рукою по кучерях, що спадали йому на чоло. — Це ж тільки DVD-програвач, я ж не космічний шатл запускаю.

Така деніелова поведінка змусила її зупинитись, а хвиля боягузтва, що пройняла її, викликала бажання тихенько втекти нагору. Як вона скаже йому те, що мусить? Думка, що через неї він стане нещасним, раптом стала огиднішою, ніж їй здавалося.

Надворі стрибала Лола, з надією дивлячись на неї крізь ширму. Деніел повернувся, а коли помітив Алекс, на його обличчі засвітилась широка усмішка. За чотири довгі кроки він перетнув кімнату й уже стояв поруч, піднявши її у несамовитих ведмежих обіймах.

— Ти прокинулась! — радісно заволав він. — Голодна? У мене все готове для омлету.

— Ні, — відповіла вона, намагаючись звільнитися з обіймів. А в шлунку аж заклекотіло.

Поставивши її додолу, він поглянув на неї, здійнявши брови.

— Тобто, так, — зізналась вона. — Але спочатку можна нам хвилину поговорити?

Він зітхнув.

— Я так і думав, що ти прокинешся з аналітичним настроєм. Та перш ніж почнеш…

Вона хотіла ухилитись. Її гризло вкрай сильне почуття провини. Але не настільки сильне, як її прагнення відповісти на його поцілунок. Вона й гадки не мала, чи випаде їй ще така нагода. То був дуже ніжний поцілунок, лагідний і неспішний.

Він помітив, у якому стані її губи.

А потім він обірвав поцілунок — він, не вона; цієї миті вона відчувала, що геть втратила самоконтроль — і тепер уже їй випала черга зітхати.

Він узяв її за руку й провів до канапи. Ледь відчутні електророзряди промайнули його рукою, і вона подумки почала клясти себе за те, що є такою занудою. Можливо, це вперше він тримає її за руку? Вона мала опанувати себе.

Лола знову завила з надією, побачивши, як Алекс підходить ближче до дверей. Вона вибачливим поглядом поглянула на собаку. Хан і Ейнштейн обидва лежали, скрутившись калачиком, позад неї на ґанку; Хан лежав, як хутрова брила.

Деніел узяв пульт, вимкнув звук телевізора й кинув його на підлогу. Потягнув її до себе, не відпускаючи руки й не припиняючи усміхатись.

— Дай-но я здогадаюсь. Ти вважаєш, що поводишся нерозважливо, — мовив він.

— Ну… так.

— Бо насправді ми не пара одне одному, зважаючи на те, як започаткувались наші стосунки. Визнаю, не надто схоже на голлівудську першу романтичну зустріч героїв.

— Річ не в тім, — вона поглянула на його руку. Він цілком обхопив її руки.

Можливо, вона помилялась. Можливо, цей план покарання погано обміркований. Нічого не заважало їй знову тікати. Вона могла б відновити загублені спогади. Вона могла б повернутись до Чикаго, розібратися із Джоуї Джанкарді, знову стати лікарем у мафії. Можливо, зважаючи на все, що вона зараз знає про план її усунути, Сім’я запропонує їй якийсь захист. Чи, можливо, працювати за стійкою у якомусь маленькому ресторанчику десь у глушині, живучи без цієї надлишковості — без триптамінів, опіатів і пасток. Невідомо, на стільки вистачить посвідчень, які вона вже мала, якщо вона не висовуватиметься?

— Алекс? — спитав він.

— Я просто замислилась про майбутнє.

— Про наше майбутнє на тривалий час? — припустив він.

— Ні, не на тривалий. Я розмірковувала над тим, що трапиться сьогодні ввечері, — вона нарешті поглянула на нього. Його ласкаві сіро-зелені очі видавали ледь помітне спантеличення, але не стурбованість. Поки що.

— Незабаром зателефонує твій брат.

Він скорчив гримасу.

— Ого. Я про це не подумав, — він здригнувся. — Мабуть, краще спокійно випадково сказати це по телефону. — До речі, Кеві, я закохався в Алекс. А потім особисто — отак?

Їй зовсім не подобалося тремтіння, що прошило її наскрізь, коли він зробив свою грайливо-практичну заяву. Такими словами не розкидаються, як заманеться. Він не мав їх уживати. Утім, вона тремтить.

— Я не про це турбувалась. Пригадуєш план?

— Щойно він облаштується на місці, ми відправимо імейл. І він подивиться, хто відреагує. А потім ми з ним зустрінемось і… — він обірвав розмову, його чоло раптом насупилось. — А потім ви разом поїдете — як ви висловились? — добути їх. Це дуже небезпечна справа, хіба ні? Хіба не можна дати Кевінові самотужки з цим упоратись? Він, мабуть, не був би проти. У мене склалося враження, що йому ця робота до смаку.

— Не така в нас була угода. І, Деніеле…

— Що? — голос його став грубішим, з надривом. Він почав усвідомлювати.

— Ані я, ані Кевін не зможемо… здійснити все якнайкраще, якщо наше слабке місце буде там, де ці лиходії.

Майже фізично відчувалось, як важко впали промовлені нею слова і слідом — післяшоковий стан у тиші, що запала.

Хвилину він пильно дивився на неї не зблимнувши оком. Вона чекала.

— Жартуєш? — нарешті спитав він. Його голос збився на шепіт. — Ти справді гадаєш, що я дозволю, аби ти покинула мене тут тупцювати на місці, а ти тим часом ризикуватимеш життям?

— Ні. І так, дозволиш.

— Алекс…

— Я вмію про себе подбати.

— Я знаю, але… я розумом осягнути цього не можу. Як я витерплю? Чекаючи тут і нічого не знаючи? Алекс, я серйозно!

Його голос наприкінці залунав нетерпляче. Вона не дивилась на нього, а просто витріщилась перед собою у телевізор.

— Алекс?

— Увімкни звук. Негайно.

Зиркнувши на екран, на мить він завмер, а потім, скочивши, почав намацувати на підлозі пульт. Переклацав кілька не тих кнопок, поки нарешті, як грім, з колонок навколо залунав голос диктора новин:

— Зник минулого четверга, коли поліція дійшла висновку, що його викрадено зі школи, у якій учителював. За інформацію, що допоможе його повернути, призначено значну винагороду. Якщо ви зустрічали цього чоловіка, будь ласка, зателефонуйте за зазначеним нижче номером.

На великому екрані обличчя Деніела розтягнули вчетверо більше його реального розміру. То був радше моментальний знімок, а не фото зі шкільного альбому. Він стояв десь на вулиці, залитий сонячним світлом, і широко усміхався, зі скуйовдженим і вогким від поту волоссям. Він простягнув руки до плечей двох нижчих осіб, котрих повирізували з фото. Це була дуже хороша його світлина, де він був одночасно привабливим і чарівним; він мав вигляд людини, якій хочеться допомогти. У нижній частині екрана світилось ясно-червоним число 800.

Фото зникло, а натомість постали привабливий немолодий ведучий і значно молодша розбитна білявка-ведуча.

— Яка прикрість, Браяне. Сподіваємось, він повернеться додому до родини. А зараз подивимось, якою буде погода, разом із Марселін. Що там на кінець тижня, Марсі?

У кадрі з’явилась жагуча брюнетка, яка стояла біля цифрової мапи країни.

— Це загальнонаціональні новини, — прошепотіла Алекс. Її мозок почав обробляти можливі сценарії.

Деніел вимкнув звук.

— Зі школи, мабуть, зателефонували до поліції, — мовив Деніел.

Вона мовчки поглянула на нього.

— Що?

— Деніеле, знаєш, скільки людей щодня зникає?

— О… і не всіх їх показують у випусках новин, хіба ні?

— А надто дорослого чоловіка, який зник лише кілька днів тому, — підвівшись, вона почала ходити по кімнаті. — Вони намагаються тебе виманити. Що це означає? Чого вони прагнуть? Гадають, що Кевін мене вбив? Чи гадають, що я дізналася правду й утекла з тобою? А чому вони мають думати, що я заберу тебе із собою? Мабуть, справа в Кевіні. Це ж і його обличчя теж. Імовірно гадають, що я зазнала поразки. Адже так? Ці новини легше було б зорганізувати ЦРУ, ніж моєму відділу. Звісно, якщо вони працюють разом…

— А Кевін перегляне ці новини? — турбувався Деніел. — Він же саме зараз у Вашингтоні.

— Хай там як, а Кевін свого обличчя не засвітить.

Вона снувала ще з хвилину, а потім знову сіла біля Деніела і, підібгавши під себе ноги, схопила його за руку.

— Деніеле, з ким ти вчора розмовляв?

Кров прилила йому до обличчя.

— Я ж уже тобі розповідав, я ні з ким не спілкувався, тільки з персоналом за стійкою.

— Знаю, але хто вони такі? Чоловік, жінка, старий, молодий?

— Хм, касир у продуктовому — чоловік, років п’ятдесяти. Латиноамериканець.

— А в крамниці було людно?

— Трохи. Він був єдиним касиром. За мною в черзі стояло троє.

— Добре.

— Крамниця, де все за долар, була маленька. З покупців був тільки я. У продавчині стояв телек, вона дивилась якусь гру і не надто на мене зважала.

— Якого віку?

— Мабуть, старша за касира. Сива. А що? Старенькі ж частіше новини дивляться, так?

Вона знизала плечима.

— Мабуть. Третій?

— Схоже, випускниця. Я ще здивувався, чи вже скінчились уроки, аж потім утямив, що вона там працює.

Раптом у шлунку виникла важкість.

— Молодиця? Привітна, вона була дуже привітна… — то було запитання.

— Так. А звідки ти знаєш?

Вона зітхнула.

— Деніеле, ти привабливий чоловік.

— Я пересічний. У кращому випадку. І років на десять застарий для дівчини такого віку, — запротестував він.

— Достатньо дорослий, щоб зацікавити. Послухай, байдуже. Ми зробимо те, що можемо. Відсьогодні ти припиниш голитись, і ми заляжемо не просто нижче трави, а замертво. Окрім цього, нам лишається тільки сподіватись, що та дівчинка не полюбляє дивитись новини. І що вона не веде нічого в соцмережах, якими зараз користуються діти.

— Невже ведуть?

— Якщо спаде на думку. Вони не читають «Аве Марія».

Він обхопив обличчя руками.

— Мені так прикро.

— Пусте. Ми всі схибили в цій маленькій пригоді.

— Ти не хибила. Ти просто хочеш, щоб мені полегшало.

— За останні тижні я зробила кілька великих помилок.

Він здивовано підвів очі.

— По-перше, я спочатку не знехтувала імейлом від Карстена. По-друге, я вскочила в пастку. По-третє, я не помітила пристрій стеження на тобі. По-четверте, я не поставила захист на стелю у корівнику. А потім схибив Кевін, знявши свій протигаз… Здається, це єдина його хиба, що спадає мені на думку, хіба що не мав як виїхати. Халепа, здається, той раунд за ним.

— І ще він схибив на самому початку, інакше б у ЦРУ повірили, що він мертвий.

— Дякую. Слушна думка.

— А Арні? — продовжив він сумно. — Арні все одно досягнув неабиякого успіху.

— Хіба ти не ненавидиш тих бездоганних перфекціоністів?

Деніел розсміявся:

— Страшенно.

Раптом веселощі зникли з його обличчя.

— Гадаю, ти не наробила так багато помилок. Тобто, коли йдеться про те, що краще для тебе, то так. Але щодо мене, я тішуся, що ти попалась на гачок.

Вона саркастично глянула на нього.

— Якось задалеко романтика зайшла, хіба ні? Вона хотіла б цілком видалити спогади про їхню першу ніч разом, скальпелем, якщо знадобиться. Вона хотіла б, щоб ці образи не були в її голові такими ясними й чіткими: його напружена випростана шия, його приглушені крики. Вона здригнулась, розмірковуючи, скільки мине часу, перш ніж ці спогади зітруться.

— Я серйозно. Якби не ти, то вони б послали по мене когось іншого. І якщо б та людина витягла все, що можна, з Кевіна, вона б убила мене просто там, хіба ні?

Поглянувши в його щирі-щирі очі, вона знову здригнулась.

— Маєш рацію.

Він довго дивився на неї у відповідь, потім, зітхнувши, спитав:

— То що ми тепер робитимемо?

Алекс насупилась.

— Ну, вибір у нас неширокий. Моє обличчя досі не годиться для того, щоб до нього пильно придивлялись. Але зараз воно краще за твоє. Отже, можемо сидіти тут як миші під віником або поїхати на північ. У мене там помешкання. Не таке модернове, як це, і не з такою хорошою охороною. І Печери Бетмена там немає.

— Отже, вважаєш, там безпечніше?

— З якого боку глянути. Я хотіла б знати думку Арні про місто, перш ніж ми вирішимо. І погляд Кевіна теж не завадить. Сподіваюсь, він скоро зателефонує. Плани трохи змінились. Мабуть, він отримає те, чого прагнув. Зрештою, переможе саме він.

День тягнувся безкінечно. Алекс не хотіла відходити від телевізора. Багато чим не зарадить, якщо побачиш, скільки разів ролик вийшов у ефір і скільки разів його перехопили інші медіа, але дивитись все одно треба було. Арні поставився до історії з новинами стоїчно, тільки примружені очі видавали його тривогу.

Алекс хотіла послати Арні в Печеру Бетмена з переліком усього, що їй потрібно. Вона теж хотіла мати власний СІГ і запас набоїв, а для Деніела вона приглянула напівавтоматичну гвинтівку, яку помітила у сховку в Кевіна. Снайперська гвинтівка так не прислужиться у ближньому бою, як напівавтомат. Нею можна знешкодити багато нападників одним зарядом картечі.

Вона також хотіла пошукати протигаз, адже не могла наладнати свою систему безпеки в будинку, не маючи протигаза для Арні. Вона була впевнена, що Кевін не знехтував би таким очевидним засобом безпеки, утім, можливо, він був очевидним лише для такої людини, як вона. У своєму світі Кевін, схоже, переймався лише кулями та бомбами.

Однак, хоча їй вкрай були потрібні ці речі, вона розуміла, що, можливо, уже запізно для застережних заходів. Якщо грайлива касирка зателефонувала після першого випуску новин, що вийшов у ефір раніше за побачений ними чи навіть напередодні, їхнім ворогам знадобиться певний час, щоб розпочати пошуки. Хтось мав би приїхати до міста, розпитати, а потім тільки розслідувати ймовірні зачіпки. А після того, якщо їм пощастить, вони почнуть стеження. А вона ніяк не могла визначити, почалося воно чи ні.

Навіть якщо вони з Деніелом сидітимуть за запнутими вікнами, хтось уже, можливо, почав стежити за Арні. І якщо його відрядити до Печери Бетмена, то його, можливо, вистежать. За таких обставин вони могли б і транспарант повісити «НАШІ ВІТАННЯ, ВИ ЗНАЙШЛИ СЛУШНЕ МІСЦЕ! МОЖЕТЕ Й КІЛЬКА РАКЕТНИХ УСТАНОВОК ЗАПУСТИТИ!»

А можуть і не видавати існування Печери Бетмена. Усі її безпекові засоби були напохваті, найголовніше вміщалось у рюкзак — усе на застібках за категоріями, щоб швидше дістати. Вона попросила Арні підігнати вантажівку якомога ближче до вікна у його спальні, щоб вони могли вскочити в кабіну, зробивши один добре замаскований крок.

Їй хотілось, щоб Кевін зателефонував і довіряв їм настільки, щоб дати номер свого екстреного телефону на випадок надзвичайної ситуації. Можливо, він вдався до додаткових заходів безпеки, про які Арні не знає?

Деніел приготував обід на трьох і попри те, що зараз не було такого піднесеного настрою, як учора ввечері, обід все одно був смачний.

Вона попросила Деніела не витрачати харчі так швидко, адже, можливо, має пройти певний час, перш ніж закупи знову стануть на порядку денному, навіть якщо поїде Арні.

Її дивувало, як Деніел немов і не помічав Арні поруч — ну, не те щоб не помічав, але не зважав на нього. Не те, щоб він якось грубо з Арні поводився чи нехтував ним, але Деніел навіть не намагався приховати від нього близькість, що нещодавно зародилась між ним і Алекс. Двічі він хапав її за руку, а раз поцілував у маківку, коли подавав страви на стіл. Арні, і то не дивина, зовсім не відреагував на вияв почуттів Деніелом, хоча їй вкрай кортіло знати, яка його думка щодо цього.

Арні повідомив їм, що в нього на повороті є собаки, які оббігатимуть уздовж периметра огорожу, поки не вночі, а вдень, саме коли скаути сидітимуть у засідці, спостерігаючи в біноклі. Якщо хтось улаштував вартовий пункт неподалік садиби, собаки його відлякають. Повідомивши таке, Арні, як зазвичай, пішов рано спати. Алекс із Деніелом залишились, щоб переглянути вечірні новини.

Він обійняв її на канапі так природно, що здалося, ніби в цьому немає нічого незвичного. Вона не пригадувала, щоб їй у житті було з кимось так само затишно бути поруч фізично, як із ним. Навіть мати її була стримана на обійми, нечасто виявляла свої почуття хай то словесно чи вчинками. Алекс була близька з Барнабі, але лише вербально, не фізично. Тому вона вважала, що мала б почуватися ніяково, сидячи у когось на колінах і обхопивши його ногами, поклавши голову йому на плече, а він тим часом міцно обіймав її за стан, але натомість почувалась на диво розслаблено. Немов ця близькість незбагненно зменшила стресовість ситуації.

Знову прокрутили ролик про Деніела, цього разу пізніше в програмі, і вона помітила, що ведучого вже втомила ця історія. Управління може силоміць впихнути подію у новини ненадовго, але воно не в змозі запобігти реакціям, які викликає ця абсурдна історія у журналістів. Певна річ, існував ще й очевидний другий акт.

— Мабуть, я маю тебе застерегти… якщо ти ще про це не думав.

— Певен, що ще не думав, — він намагався говорити бадьоро, але вона відчувала настороженість у його голосі.

— Якщо ця історія не дасть швидких результатів, їм доведеться підняти ставки в роботі з журналістами, які на них працюють.

— Що ти маєш на увазі, кажучи про ставки?

Вона відхилилась, щоб бачити його обличчя, і наморщила носа через те, що мала зараз сказати.

— Вони зроблять цю історію маснішою. Скажуть, що тебе підозрюють у злочині. Вигадають учня, якого ти викрав чи побив. Мабуть, щось таке. А можливо, і більш творчо поставляться до питання.

Він перевів погляд з її обличчя на телеекран, хоча диктор уже заговорив про попередні прогнози щодо праймеріз. Він розчервонівся, а потім знову зблід. Вона дала йому час звикнути до цієї думки, розуміючи, як важко порядній людині усвідомити, що ось-ось вона стане злочинцем.

— І я нічим цьому не зараджу, — спокійно мовив він. І то було не зовсім питання.

— Ні.

— Принаймні, мої батьки не дожили, щоб таке побачити. Можливо… гадаю, не всі мої друзі у це повірять.

— Я б не повірила, — погодилась вона.

Він усміхнувся до неї:

— Якось у не такому вже далекому минулому ти вірила, що я збираюсь повбивати кілька мільйонів людей.

— У той час я не зналася з тобою.

— Слушно.

Щойно новини скінчились, вони смиренно побажали одне одному добраніч, а потім вона почала прибирати. Можливо, їм доведеться швидко поїхати. Вона розібрала та склала свою лабораторію, перевдяглась у легінси й чорну футболку — у цьому вбранні вона почуватиметься зручно, якщо сьогодні їм випаде тікати.

Вона знала, що втомилась, але її мозок ніби й не збирався зупинятись. Вона не хотіла нічого пропустити. Можливо, Деніел має рацію, і її перші хиби не були на гірше, а справді, можливо, врятували йому життя. Але вона не могла дозволити собі більше помилок. Зараз на кону не тільки її життя. Вона зітхнула сама до себе. Є переваги в тому, щоб мати приязнь, утім і тягар значно важчий.

Швидкий стукіт перервав її думки.

— Не відчиняй дверей, — застерегла вона, скочивши на ноги. Розкладачка захиталась під нею.

Після нетривалого мовчання Деніел спитав:

— Ти в протигазі?

— Так.

— Я так і думав. Голос у тебе приглушений.

Ще пауза.

— А твою систему безпеки справді так страшенно важко роззброїти? — здивувався він.

— Дай мені хвильку.

Їй знадобилось навіть менше, щоб розімкнути дроти під напругою. Зсунувши протигаз на голову, вона відчинила двері. Він сперся ліктем на одвірок. Вона погано розгледіла його в темряві, але їй здалося, що він має втомлений… і сумний вигляд.

— Ти дуже стурбована, — озвався він, простягши руку, щоб ледве торкнутись її протигаза.

— Власне, я завжди так сплю. Мені його бракує, коли не вдягаю. Щось не те?

— Окрім усього? Ні. Я просто… мені самотньо, я не міг заснути. Хотів побути з тобою, — він завагався. — Можна увійти?

— Гммм, добре, — вона позадкувала на крок, увімкнула світло.

Він роззирнувся, і на обличчі проступив новий вираз.

— Це такою кімнатою Кевін тебе наділив? Чому ти нічого не сказала? Тобі мали віддати мою.

— Мені й тут добре, — запевнила вона його. — Я не дуже полюбляю ліжка. Краще неміцно спати.

— Не знаю, що й сказати. Я не можу спати в ліжку королівського розміру, знаючи, що ти спиш у коморі.

— Мені справді подобається.

Він глянув на неї сповненим сумнівів поглядом, який раптом став боязким.

— Я збирався набитись у гості, але бачу, що тут заледве тобі є місце.

— Ми можемо посунути кілька ящиків…

— У мене ліпша думка. Ходімо зі мною, — він простягнув руку.

Вона схопила її, навіть не замислюючись, що робить, і він повів її темним коридором, повз двері до ванної, у свою кімнату. Єдиним джерелом світла була маленька лампа на тумбочці поряд із ліжком.

То була дуже затишна кімната, за смаком Кевіна, навіть більш аскетична, ніж її комірчина. Посеред кімнати стояло величезне ліжко, укрите білою товстою ковдрою, на каркасі з чотирма майстерно зробленими під необроблене дерево стовпцями. На бильці ліжка, у тон дерева, було простелене золотаве покривало.

— Бачиш, — мовив він, — я ніяк не міг знову в ньому заснути, побачивши, у якому сумному становищі опинилася ти. Я почуваюсь нікчемним чоловіком.

— Ну, я не торгуватимусь. Моя кімната вже облаштована дротами зі струмом.

Вони ніяково хвильку постояли в одвірку.

— Мені навіть не спадає на гадку жодних тем для розмов. Я просто хотів бути там, де ти.

— Добре. Я теж не спала.

— Нумо не спатимемо разом, — він зашарівся і спантеличено розсміявся. — І нічого в моїх словах не було неправильного, — він знову потягнув її за руку до ліжка. — Послухай-но, обіцяю, що поводитимусь абсолютно по-джентльменськи, — мовив він. — Мені не так тривожно, коли ти поруч.

Вона залізла на товсту білу ковдру до нього, сміючись разом із ним з ніякової ситуації, а потай розмірковуючи, чи вона справді хоче, щоб він поводився по-джентльменськи. Вона наполегливо нагадувала собі, що зараз такі думки не на часі. Можливо, колись у майбутньому, коли їхні життя не будуть у небезпеці. Якщо такий день прийде.

Узявши її за руку, він дав їй простір. Вони обидва лягли на поскладувані пір’яні подушки голічерева. Закинувши руку собі під голову, він подивився на неї.

— Ось бачиш, так краще.

І справді. У цьому не було жодного сенсу — вона далеко від своєї убезпеченої кімнати й решти зброї, — але, як не парадоксально, вона почувалась безпечніше.

— Так, — погодилась вона.

Потім зняла протигаз і поклала поруч.

— У тебе холодна рука.

Перш ніж вона встигла відповісти, він підвівся і взяв ковдру з узніжжя ліжка. Струснувши, він укрив їх обох і знову ліг поряд, але ближче до неї. Він торкався плечем її плеча, поклав руку на її руку і взяв її долоню у свою.

Чому вона так жваво переймається тим, що, за великим рахунком, процесу виживання насправді нічого не заважає?

— Дякую, — мовила вона.

— Не зрозумій мене неправильно, я кажу це як найбільший комплімент, а не як образу твоєму товариству, — але як гадаєш, зможу я тут з тобою спати?

— Я розумію, до чого ти. Довгий видався день.

— Так, — палко погодився він. — Тобі зручно?

— Зручно. І не постався до цього неправильно, та я, можливо, знову вдягну протигаз. Дивна звичка спати.

— На кшталт обіймання м’якого ведмедика?

— Саме така. Тільки не настільки мила.

Повернувшись до неї, він притулив чоло до її скроні. Вона відчувала, як його вії торкаються її щік, коли він заплющується. Його права рука обійняла її за талію.

— А я гадаю, що ти мила, — видихнув він.

Голос його лунав так, ніби він уже майже заснув.

— І страшенно смертоносна, звичайно, — він позіхнув.

— Як любо, — мовила вона, але не була впевнена, що він розчув її. Він так рівно дихав, що їй здалося, що він уже відключився.

Почекавши кілька хвилин, вона простягла руку, щоб торкнутись його кучерів. Вони такі м’які… Вона провела пальцем по обрисах його обличчя, спокійного й цілком безтямного. То було те ж саме щире й спокійне обличчя, що ніколи не належало до її світу. Вона сумнівалась, що ще колись побачить щось настільки прекрасне.

Отак вона й заснула, владно обхопивши його за шию, забувши свій протигаз за спиною.