Аптекар

Розділ 7

Вона була в поганій формі, от і все. Уже минуло три роки. Саме тому в неї такі відчуття. Саме тому суб’єкт впливав на неї. Справа лише в тому, що вона занадто довго була поза грою. Та досі вона могла повернутися до заведеного порядку свого життя.

Протягом цієї процедури вона лише раз навідалася в кімнату подивитись, чи не згаснув комп’ютер, але не залишилась, аби спостерігати. Вона повернулася, лише коли доза вже виходила, десь за п’ятнадцять хвилин.

Він знову лежав, хапаючи ротом повітря, але цього разу не стогнав, хоча вона знала, що цього разу біль був набагато потужніший, ніж попередній. Кров із роздертих ран заплямувала всі фіксатори й капала на стіл. Можливо, їй доведеться знерухомити його в наступному раунді, щоб він не поранився більше. То було моторошне відчуття; що, можливо, допоможе.

Він затремтів. Вона дійсно повернулася до виходу за одну тисячну частку секунди до того, як усвідомила, що виходить, аби принести йому ковдру. Що з нею не так?

Зосередься.

— Маєш, що сказати? — спитала ласкаво, коли його дихання стало рівнішим.

Він відповів виснажено, з придихом:

— Це не я. Присягаюсь. Я нічого не планую. Я не знаю наркобарона. Я б справді хотів допомогти. Справді, чесно, чесно — якби ж я тільки міг. Справді.

— Хм. Ти чиниш опір моєму методові, то, можливо, спробуємо щось новеньке?

— О…пір? — здивовано прохрипів він. — Ти гадаєш, що… я пру…чаюся?

— Насправді я трішки стурбована тим, що доведеться псувати твої мізки галюциногенами, бо, здається, у тебе й так там не все гаразд. — Вона стукнула пальцем по його упрілому чолу, промовляючи це. — Можливо, у нас немає вибору й доведеться спробувати методи старої школи… — вона й далі замислено стукала його пальцем по голові, дивлячись на тацю з інструментами на столі. — Чи ти гидливий?

— А що? Хіба це справді зі мною коїться?

Цілком риторичне запитання, на відповідь на котре він не сподівався, пригнічено шепочучи. Але вона все одно відповіла.

— Бо саме таке трапляється, коли ти плануєш випустити смертоносний вірус грипу у чотирьох американських штатах, потенційно вбиваючи мільйони людей. Уряд на таку поведінку реагує винятково. Тому вони відправляють мене з тобою поговорити.

Його погляд був прикутий до неї, аж раптом жах у його очах змінився на шок.

— Яке. Справді. Пекло.

— Так, це жахливо, відворотно й підло, я знаю.

— Алекс, справді, це ж божевілля! Гадаю, у тебе проблема.

Вона підвелась просто перед його носом.

— Мій клопіт у тому, що ти не зізнаєшся, де вірус. Він уже в тебе? Чи досі у де ла Фуентеса? Коли плануєте його випустити? Де він?

— Божевілля. Ти — божевільна!

— У мене б, мабуть, було набагато радісніше життя, якби це було правдою. Але я вже підозрюю, що вони прислали не того лікаря. Нам тут потрібен лікар для божевільних. Гадки не маю, як змусити іншого Деніела показатись!

— Іншого Деніела?

— Того, що на цих фото!

Крутнувшись, вона схопила стос фото зі столу, роздратовано на ходу штовхаючи комп’ютер.

— Поглянь, — мовила вона, підставивши їх йому до обличчя, показуючи одне за одним, а потім кидаючи додолу. — Це твоє тіло — вона притулила фото до його плеча, перш ніж воно впало — твоє обличчя, бачиш? Але вираз обличчя інший. Хтось інший визирає з твоїх очей, Деніеле, і я не впевнена, знаєш ти про нього чи ні.

А потім знову — впізнання. Він таки про щось знав.

— Послухай-но, наразі я просто прошу тебе розповісти, що ти бачиш на цій світлині. — Вона піднесла верхнє фото, на якому Інший Деніел причаївся за задніми дверима у мексиканському барі.

Поглянувши на неї, витягнув фото з рук.

— Я… гадки не маю, нісенітниця якась.

— Ти бачищ щось таке, чого не бачу я. Що?

— Він… — Деніел спробував похитати головою, але вона ледве ворушилась, такими виснаженими були в нього м’язи. — Він схожий на…

— На тебе.

— Ні, — прошепотів він. — Тобто, так, звісно, він схожий на мене, але я помічаю різницю.

Те, як він промовив «Звісно, він схожий на мене», знову свідчило про щиру чесність, але щось він досі недоговорює…

— Деніеле, ти знаєш, хто це? Цього разу справжнє запитання, без сарказму та іронії. Вона вже не гралася у психолога — надто зараз. Уперше, відколи почався допит, вона нарешті відчула, що на щось натрапила.

— Неймовірно, — видихнув він, не так від виснаження, як для того, щоб не бачити фото, а вона подумала: «Неможливо».

Нахилившись уперед, пробурмотіла:

— Розкажи.

Розплющившись, він питально й пильно дивився на неї.

— Ти впевнена? Він збирається вбити людей?

Він так природно говорить у третій особі.

— Сотні тисяч людей, Деніеле, — ствердила, відповідаючи йому так само чесно, як він відповідав їй. Вона теж заговорила у третій особі: — У нього є доступ до смертоносного вірусу, і він збирається поширити його за наказом наркобарона-психопата. Він уже й готелі забронював — на твоє ім’я. Збирається скоїти це за три тижні.

Шепіт:

— Я не вірю.

— І я вірити не хочу. Цей вірус… погана штука, Деніеле. Він уб’є людей більше, ніж бомба. І неможливо контролювати, як він поширюватиметься.

— Але як він міг так вчинити? Навіщо?

У цю мить вона була на шістдесят п’ять відсотків певна, що вони говорять не про одну з його дисоціативних особистостей.

— Тепер уже пізно про таке питати. Наразі єдине, що важить, — спинити його. Хто він, Деніеле? Допоможи мені врятувати тих невинних людей!

Його обличчя скривилося геть в іншій муці. Вона вже таке бачила. У іншого суб’єкта, коли його бажання зберегти вірність боролося з прагненням уникнути інших тортур. У випадку з Деніелом, як на неї, боролися між собою вірність та бажання вчинити правильно.

Цієї ідеально спокійної ночі, чекаючи на відповідь, крізь слабкий звуконепроникний бар’єр з пінопласту вона чітко розчула над головою гвинтовий літак. Дуже низько над головою.

Деніел підвів очі.

Час зупинився, поки вона розмірковувала.

На обличчі у Деніела не було ані здивування, ані полегшення. Цей звук не обіцяв йому ані спасіння, ані гибелі. Він просто звернув на нього увагу як людина, котра помічає, що увімкнулась автосигналізація. Для нього неістотна річ, тільки відвертає увагу від поточного моменту.

Скидалось на рух в уповільненому кадрі, коли вона скочила на рівні ноги й подалася до столу, щоб схопити потрібний шприц.

— Алекс, ти не мусиш цього робити, — мовив він ображено. — Я й так скажу.

— Шшш, — прошепотіла вона, перехилившись через його голову, впорскуючи зілля, — цього разу у перехідник на штативі. — Зараз я просто тебе присиплю, — вона ляснула його по щоці. — Обіцяю, боляче не буде.

Його погляд запалав розумінням, коли він поєднав її слова з діями.

— Ми в небезпеці? — він прошепотів, відповідаючи.

Ми. Ха. Він знову підібрав цікавий займенник. Їй ще ніколи не траплявся такий суб’єкт.

— Гадки не маю, чи ти в небезпеці, — мовила, коли його очі стулялись. — А я — у достобіса якій.

Десь не зовсім поруч із корівником, але ближче, ніж їй би хотілось, почувся сильний удар.

Вона щільно надягнула на нього протигаз, потім надягнула свій і вкрутила патрон. Це вже не тренування. Зиркнувши на комп’ютер, вона помітила, що має безмаль десять хвилин. Вона не була упевнена, що цього вдосталь, тому клацнула клавішу пробілу. Натиснула на кнопку на маленькій чорній коробці, і світло збоку почало швидко миготіти. Майже рефлекторно вона знову вкрила Деніела ковдрою.

Вона вимкнула світло, і тепер кімната освітлювалась лише білим світлом, що блимало з монітора комп’ютера, а потім вийшла з намету. Усередині корівника — суцільна темрява. Вона, випроставши руки уперед, почала шукати навпомацки, допоки не знайшла сумку біля розкладачки і завдяки багаторічним тренуванням наосліп надягла всі свої легкодоступні обладунки. Запхнула пістолет спереду за пасок. Узявши шприц із сумки, встромила голку собі у стегно й натиснула на поршень. Напоготові, як тільки була спроможна, вона заповзла у віддалений куток у наметі й сховалася там, де знала, що покажеться найлегша тінь, якщо хтось підійде з ліхтарем. Видобувши пістолет, зняла його із запобіжника й схопила обіруч. Приклавши вухо до шва на наметі, прислухалась, чекаючи, поки хтось розчинить двері чи вікно у корівник і помре.

Поки вона чекала кілька безкінечних секунд, її мозок продовжував жваво аналізувати.

Це за нею не спецпризначенців прислали. Жодна будь-яка годяща група захоплення чи група з ліквідації не сповістила б про свою появу, з’являючись на гучному літаку. Існують-бо кращі способи, тихіші. А якщо по неї прислали численну групу у стилі «спецпризначенців», не скликаючи брифінгу, а просто прокрадаючись глупої ночі, вони б явились на гвинтокрилі. Літачок, за шумом, видавався дуже маленьким — на три місця чи, можливо, на два.

А якщо за нею, як раніше, прийшов самотній найманий убивця, то що він собі думав? Навіщо видавати себе? На галасливий літачок наважуються ті, у кого бракує ресурсів, але є неабиякий поспіх, ті, для кого час набагато важливіший за таємничість.

Хто це? Не де ла Фуентес.

Передовсім, маленький гвинтовий літачок не скидається на почерк наркобарона.

Вона уявила, що якби тут був де ла Фуентес, то вже б приїхала армія чорних позашляховиків та ватага покидьків з кулеметами.

По-друге, у неї в такому випадку добре спрацьовувала інтуїція. Ні, вона зовсім не детектор брехні. Адже добрі брехуни, професійні брехуни, спроможні обдурити будь-кого, чи то людину, чи то машину. Її робота ніколи не полягала в тому, аби вгадувати правду в очах суб’єктів чи в заплутаних суперечностях. Її завдання полягало в тому, щоб зламати людину, допоки не лишалось нічого, окрім слухняної плоті та розповіді. Вона була найкращою у своїй справі не тому, що вміла відділяти правду від облуди; вона була найкращою, бо наділена природним відчуттям здібностей людського тіла й створювала дива в мензурці. Вона точно знала, що може витерпіти тіло і як підштовхнути його до цієї межі.

Отже, інтуїція не була її коником, і вона не могла пригадати, коли востаннє так почувалась.

Вона вірила, що Деніел каже правду. Саме тому процедури над Деніелом так її тривожили — адже він не обманював. Де ла Фуентес за ним не прийде. Ніхто по Деніела не прийде, бо він був не більше ніж тим, ким називався, — вчителем англійської мови, історії, тренером з волейболу. Хай хоч хто це прийшов, вони прийшли по неї.

А чому тепер? Хіба відділ вистежував її цілий день і тільки тепер знайшов? Чи це їхня спроба врятувати Деніелові життя, бо вони запізно збагнули, що він не той, хто потрібен?

Дзуськи. Вони б знали це ще до того, як підставили. Для них було доступно забагато інформації, щоб отак на це попастися. Тека не була цілком вигаданою, але її підтасували. Вони справді хотіли, щоб вона викрала не ту людину.

На мить на неї накотилася нудота. Вона катувала невинну людину. Вона хутко відігнала цю думку. Згодом буде час жалкувати, якщо зараз вона не помре.

І знову вигулькнули стовпчики. Витончена пастка, а не справжня криза.

Незважаючи на те, що вона гадала, що історія про де ла Фуентеса правдива, вона більше не вірила, що все так нагально, як їй сказано. Час — найпростіша дрібна поправка, яку слід зробити у файлі; нагальний крайній строк — ось перекручений факт. І знову ставки впали — рятувати слід тільки її життя. І Деніелове, якщо вона у змозі.

Вона спробувала струснути думки — скидалось на знамення те, що її ставки певним чином подвоїлись. Зайвий тягар їй не потрібен.

Можливо, хтось інший — блискуче хлоп’я, що нічого не підозрює, яке зараз зайняло її місце у відділі, — зараз опрацьовує справжню терористичну загрозу. Можливо, вони вже не вірили у її здатність добути те, що їм потрібно. Але навіщо тоді взагалі її залучати? Можливо, терорист загинув, тож вони потребували когось, на кого можна все повісити. Можливо, вони знали про цього химеру-двійника вже давно й тримали його в запасі. Нехай Аптекар змусить кого-небудь зізнатись у чому-небудь і змиритись з неприємною ситуацією?

Це б пояснило появу гостя.

Мабуть, уже близько п’ятої ранку. Можливо, це просто фермер, який рано встає й знає місцевість так добре, що легко пролетить без радара через купу високих дерев глупої ночі, потім насолоджуючись крутою аварійною посадкою задля дози адреналіну…

Вона чула, як Деніел уривчасто дихає через протигазовий фільтр. Вона сумнівалась, чи правильно вчинила, приспавши його. Він просто був такий… незахищений. Безпорадний. Відділ уже показав, як сильно вони турбуються про добробут Деніела Біча. А вона залишила його зв’язаного та беззахисного посеред кімнати, як рибку в банці, як легку здобич. Вона винна йому більше, ніж це. Але її першою реакцією було прагнення його нейтралізувати. Вона знала, що звільняти його небезпечно. Певна річ, він би напав на неї, спробувавши помститись. А коли йдеться про грубу силу, у нього була б перевага. А вона не хоче ані отруїти його, ані застрелити. Принаймні так його смерть буде не на її руках.

Але вона досі почувалась винною, його вразлива присутність глибоко в душі турбувала її, немов наждачний папір треться об бавовну, забираючи з її рук нитки зосередження.

Запізно змінювати рішення.

Вона почула слабкий звук, що свідчив про рух надворі. Корівник оточений кущами з густим листям, що шелестить. Хтось зараз там ховається, спостерігаючи за вікнами. А що як він щойно відвів душу з пістолета, обстрілявши одну зі стін корівника? Він, цілком очевидно, не турбувався, що наробить галасу.

Чи слід їй опустити стіл та стягнути Деніела з нього на випадок, якщо намет зрешетили кулями? Вона добре змастила оливою спружинене дно, але геть не впевнена, що воно не скрипітиме.

Прослизнувши до столу, вона покрутила за руків’я і опустила стіл так швидко, як тільки спромоглась. Він дійсно тихо й високо заскрипів, але, на її думку, за межами корівника цього було не розчути, надто крізь обшивку з пінопласту. Вона стрімко побігла назад у куток і принишкла, прислухаючись.

Знову зашелестіло листя. Під іншим вікном, на іншому боці корівника. Влаштована нею пастка не кидалась у вічі, але не була непомітною. На щастя, він шукав ціль лише всередині. Чи спочатку ходив до будинку? А чому не зайшов усередину?

Шум під іншим вікном.

Просто відчини, — мовила вона сама до себе. — Просто влізь усередину.

Один звук був для неї незрозумілим — шипіння, яке почулось після ляскотіння нагорі. Бабах, бабах, бабах так голосно, що, здавалося, задрижав корівник. Спершу вона гадала, що то маленькі заряди вибухівки, тож машинально скорчилась у захисну позу, але за мить збагнула, що вони не настільки голосні, просто здавалися голосними на тлі тиші, що панувала до цього. Не чутно було, щоб щось зламалось, — ані розбитого скла, ані металу, що репається. Чи було такого відлуння достатньо, аби розірвати комунікації навколо вікон чи дверей? Вона так не думала.

А потім вона збагнула, що бахкання просувається вгору, як і те, що воно спинилось прямо над нею.

Сильний поштовх — і він опускався зі стелі.

Вона за мить скочила на рівні ноги, краєм ока спостерігаючи за швом на наметі. Досі було занадто темно, аби щось розгледіти. Над нею — скрегіт зварювальної лампи. У чужинця теж така є.

Усі її застережні заходи руйнувались. Вона знову озирнулась на Деніела. Він у протигазі. З ним усе буде гаразд. Потім вона помчала у простору частину корівника, низько пригнувшись і випроставши руки, щоб намацувати предмети дорогою перед собою, і якомога швидше подалась на слабке місячне світло, що просотувалось крізь найближче вікно. Треба було обминути доїльні станки, але їй здалось, що вона запам’ятала більш вільний шлях. Вона вилетіла на простору ділянку між наметом та станками, майже біжучи, намацала однією рукою доїльний апарат. Ухилившись від нього, вона потяглась до вікна…

Щось страшенно тверде та важке жбурнуло її на землю долілиць, збивши дихання й притискаючи до підлоги. Пістолет відлетів у пітьму. Вона дзвінко вдарилась головою об бетон. В очах замиготіли яскраві зірочки.

Хтось схопив її за зап’ястки й закрутив руки за спиною, потім підтягнув їх угору так, що вона відчула, як її плечі ось-ось повискакують із суглобів. Нова поза спровокувала видих, замість якого з її грудей вирвався стогін. Вона швидко великими пальцями повернула каблучки на лівій та правій руці, виставивши шипи.

— Що це? — спитав чоловічий голос просто над нею — зі звичайним американським акцентом. Він тепер схопив її так, щоб тримати обидва її зап’ястки в одній руці. А іншою рукою стягнув з неї протигаз. — Отже, може, і не підривник-камікадзе, — мовив замислено. — Ну ж бо вгадаю: ті дроти під напругою не підключені, хіба ні?

Вона звивалась під ним, викручуючи зап’ястки і намагаючись торкнутись каблучками його шкіри.

— Припини, — наказав він і вдарив її по голові чимось важким — мабуть, протигазом, — і вона вдарилась обличчям об підлогу.

Відчула, як розбила губу, як потекла кров.

Вона налаштувалась. З огляду на таку близьку дистанцію між ними, він, мабуть, розчахне їй лезом сонну артерію. Або накине дріт на шию. Вона сподівалась на лезо. Вона не відчує й краплі болю, так само й коли в її жилах потече спеціально створений декстроамфінамін — а от те, як її душитимуть, мабуть, відчує.

— Підведись.

Вага спала з її спини, і її підняли за зап’ястки. Вона підібгала під себе ноги якомога швидше, щоб зняти напругу з плечових суглобів. Вона мала тримати зброю в робочому стані.

Він стояв за її спиною, але з того, звідки доносилось його дихання, вона збагнула, що він високий. Він потягнув за зап’ястки з такою силою, що їй довелося стати навшпиньки, ледь торкаючись підлоги.

— Добре, куценька, а зараз ти можеш для мене дещо зробити.

Вона не була достатньо натренованою, щоб збороти його в бою, і не має сили, вивернувшись, звільнитися. Вона тільки могла сподіватись, що вдасться скористатись підготованим нею захистом.

Вона сяк-так на мить змістила вагу з напружених плечей, вдаривши носком об землю так, щоб вискочило лезо з підбора лівого черевика (переднє лезо було в неї на правому черевику). Потім вона незграбно полоснула ногою туди, де мали б бути його ноги. Він відскочив убік, послабивши хватку, і вона змогла вивільнитись і розвернутись, а її рука вже неслась у повітрі, щоб доторкнутись до його незахищеної шкіри. Він був надто високий, вона не дотяглася до його обличчя, і шип на каблучці лише подряпав щось тверде на його грудях — бронежилет. Вона відскочила назад, ухиляючись від удару, який, відчувала, буде завдано за мить, але в темряві нічого не бачила, тому лише розвела руки, намагаючись зачепити незахищену ділянку шкіри.

Щось вибило землю з-під її ніг. Вона, упавши на підлогу, покотилась, але він уже за мить був на ній. Схопивши її за волосся, він знову калатнув її обличчям об бетон. Ніс хруснув, і кров залляла їй губи та підборіддя.

Нахилившись, він заговорив просто їй у вухо:

— Час розваг скінчився, любонько.

Вона спробувала вдарити його головою. Її голова торкнулась чогось, але не обличчя, чогось із нерівними зубцями, металевого…

То були захисні окуляри нічного бачення. Не дивина, що він так добре орієнтувався під час бійки.

Він ударив її по потилиці.

Якби ж тільки вона наділа свої сережки!

— Я не жартую, припини. Послухай-но, я тебе відпущу. Я тебе бачу, а ти мене — ні. Я озброєний і прострелю тобі колінні чашечки, якщо вдаватимешся знову до своїх штукенцій, зрозуміла?

Поки він говорив, вона зняла однією рукою черевики один за одним. Він не перевіряв кишені, тому в неї досі були скальпелеві леза та шприци у паску.

Він відскочив від неї. Вона почула, як він відходить і знімає пістолет із запобіжника.

— Що ти хочеш… щоб я зробила? — спитала вона своїм найпереконливішим голосочком наляканої дівчинки.

Розсічена губа зіграла на її користь. Вона розуміла, що її обличчя зараз — неабияке видовище. Страшенно болітиме, коли зілля припинить діяти.

— Розбери свої пастки й відчини двері.

— Мені треба… — шморг, шморг, — увімкнути світло.

— Пусте. Я віддам тобі мої окуляри нічного бачення, а натомість заберу в тебе протигаз.

Вона опустила голову, намагаючись приховати вираз обличчя. Щойно він надіне протигаз, 90 відсотків її захисних заходів стануть марними.

Вона, накульгуючи, — надто театрально? — пішла до панелі коло дверей й увімкнула світло. Нічого іншого наразі на думку їй не спадало. Він не вбив її відразу, отже, не підкоряється прямим наказам відділу. Мабуть, у нього якесь завдання. Вона має дізнатись, чого він від неї прагне, і не давати йому цього доти, доки не отримає переваги.

Погані новини у тім, що якщо йому потрібно відчинити двері, то, мабуть, не лише через те, що йому потрібен легкий вихід. Отже, він підстрахувався, а це не додає їй шансів. Чи Деніелових, — додав голос у її голові. Наче їй потрібний додатковий тиск. Але Деніел опинився тут через неї. Вона почувалась відповідальною за нього. Вона йому завинила.

Коли вона повернулась, блимаючи від яскравого світла над головою, чоловік перебував за двадцять футів від неї. Він мав 191–193 см зросту, шкіра на його шиї та щелепі була точно білою; вона лише в цьому була упевнена. Він був одягнений у чорний комбінезон, майже як гідрокостюм, але цупкіший, на якому вип’ячувались нашивки «Кевлар». Тулуб, руки та ноги — усе в броні. Він здавався мускулястим, проте, можливо, цим він частково мав завдячувати «Кевлару». Він був узутий у чоботи-всюдиходи, теж чорні, та чорну плетену шапку. Обличчя приховане під протигазом. На плечі висіла штурмова гвинтівка, снайперська 50-каліброва марки «МакМіллан». Вона виконала домашнє завдання; неважко стати фахівцем будь у чому, коли весь свій час витрачаєш на навчання. Знаючи моделі та марки зброї, вона багато може дізнатись про супротивника чи будь-якого підозрілого чоловіка на вулиці, який, можливо, збирається стати її супротивником. У цього супротивника було більше, ніж одна зброя; висококласний пістолет із системою HDS висів у кобурі на стегні, пістолет «SIG Sauer P220» у правій руці, націлений на її коліно. Правша, — зауважила вона. Вона не сумнівалась, що він спроможний поцілити у її колінну чашечку з цієї відстані. З огляду на цю рушницю, — міркувала вона, — він спроможний поцілити в неї, коли йому заманеться й з якої йому заманеться відстані. Він нагадував їй Бетмена, хіба що без накидки. А ще, як вона пригадувала, Бетмен ніколи зброєю не користувався. Утім, якби користувався, то, маючи смак та навички, він би, мабуть, обрав саме таку.

Якщо вона не здатна зняти з цього убивці протигаз, то байдуже, скільки на вулиці на нього чекає товаришів-солдатів. Він без проблем уколошкає її, щойно отримає бажане.

— Розбери пастки.

Дорогою до дверей вона удала, ніби в неї раптом запаморочилось у голові, намагаючись виграти якомога більше часу, щоб поміркувати. Хто б хотів зберегти їй життя? Чи він мисливець за головами? Чи він сподівається перепродати її відділу? Якщо вони замовили її, то вона впевнена, що вони попросили б лише її голову. Отже, шантажист-дроворуб — мисливець за головами? Я маю те, що тобі треба, але відпущу живою на волю, хіба що ви подвоїте винагороду. Меткий. Відділ, безперечно, заплатив би.

Нічого кращого за час, поки вона дісталася дверей, їй на думку не спало. Система була нескладною. Три фази для кожного входу. Перша — на вулиці в кущах, ліворуч від дверей у корівник, схована під товстим шаром бруду. Через щілину, де розчинялися двері, проходив лінійний тригер, приєднаний достатньо слабко, аби роз’єднатись за найменшого пошкодження. Третя була запобіжним заходом, розташувавшись під дерев’яними панелями біля дверей; дроти на ній були неізольовані й розташовувались на відстані двох з половиною сантиметрів. Струм був постійним, лише коли щонайменше два дроти було з’єднано. Вона розмірковувала, чи варто удати, що розмикання заплутаніше, ніж є насправді, але вирішила, що немає сенсу. Усе, що вона мала зробити, — кілька секунд оглянути пастку, щоб збагнути, як вона діє. Закрутивши кінці на третій пастці, вона відступилась.

— Її… вимкнено, — вона заговорила так, щоб голос надламався посеред речення. Сподівалася, він купиться на те, що відбив у неї охоту пручатись.

— Зробиш ласку? — запропонував він.

Вона, накульгуючи, підійшла до іншого боку дверей і потягнула на себе, пильно вдивляючись у те місце, де, на її думку, мали б бути голови його поплічників. Але там не було нічого, окрім фермерської оселі вдалині. І вона, опустивши очі, заклякла.

— Що це таке? — спитала.

Власне, вона не його питала, це тільки шок проступив крізь її показний спокій.

— Це, — відповів він тоном, який можна було б назвати образливо-самовпевненим, — сто двадцять фунтів м’язів, лап і зубів.

Певно, він зробив якийсь знак — вона не помітила, адже її погляд прикипів до «групи підтримки», бо тварина кинулась до нього. Звір скидався на німецьку вівчарку, дуже велику, але масть у нього була не така, яка асоціювалась із німецькими вівчарками. Цей був чисто чорний. Невже це вовк?

— Ейнштейне, — мовив він до тварини.

Той нашорошено підвів очі. Показавши на неї, він, мабуть, скомандував йому: «Пильнуй!».

Пес-вовк кинувся на неї, настовбурчивши шерсть. Вона задкувала, аж поки не уперлася спиною у двері в корівник, здійнявши руки вгору. Пес став напоготові, вишкіривши довгі гострі білі ікла, його морда була за десяток сантиметрів від її черева. Глибоко в його горлянці здіймалося низьке, хрипке гарчання.

Налякай — так команда лунала б більш слушно.

Вона розмірковувала, чи не встромити у шкуру собаці один із шипів, що в неї є, але сумнівалась, що вони достатньо довгі, аби дістати до шкури крізь товсте хутро. Зовсім не скидалось, щоб створіння просто сіло біля неї й дало себе попестити.

Наслідувач Бетмена трохи розслабився, принаймні їй так здалося. Важко було збагнути, що коїться з його м’язами під бронею.

— Гаразд, тепер, коли крига у нас скресла, поговорімо.

Вона чекала.

— Де Деніел Біч?

Вона відчула, як обличчя набуває приголомшеного виразу, попри те що вона силкувалась його придушити. Усі її теорії, закружлявшись, перевернулись догори дригом.

— Відповідай!

Вона гадки не мала, що казати. Чи відділ прагнув, щоб Деніел помер перше, ніж вона? Щоб бути упевненими, що всі кінці надійно сховані під водою? Вона згадала про Деніела, безтямного й незахищеного посеред намету — не надто надійна схованка, — і відчула, як підступила нудота.

Бетмен люто наблизився до неї. Пес зреагував, відійшов убік, пропускаючи чоловіка, і гарчав ще голосніше. Чоловік грубо тицьнув стволом німецького пістолета їй під підборіддя так, що вона головою стукнулась об двері корівника.

— Якщо він мертвий, — прошипів чоловік, — ти жалкуватимеш, що теж не померла. Я змушу тебе благати про смерть.

Вона майже фуркнула. Бандит ударить її кілька разів — можливо, а якщо має хоч грам креативності, то, можливо, трохи поріже, а потім — застрелить. Він і гадки не має, як завдавати та зберігати справжній біль.

Але його погрози таки про дещо їй сказали: вочевидь, він хотів, щоб Деніел жив. Отже, хоч щось їх поєднує.

Хай там як, а на цю мить опір був контрпродуктивним. Їй було потрібно, аби він гадав, що вона вийшла з гри. Вона потребувала, аби він послабив пильність. І їй потрібно було повернутися до свого комп’ютера.

— Деніел у наметі, — показала вона підборіддям, не опускаючи рук. — У нього все гаразд.

Бетмен ніби поміркував над цим трішки.

— Добре, Ейнштейне, дами вперед, — гаркнув. — Слідом.

Він показав на намет.

Пес гаркнув у відповідь і підійшов до неї. Він тицьнув її носом у стегно, а потім хапнув.

— Ой! — жалісно вигукнула, відскакуючи.

Пес став за нею й знов тицьнув її.

— Просто йди повільно і спокійно до свого намету, і він тебе не чіпатиме. Не переймайся, — мовив він весело, — люди не надто добрі на смак. Він не хоче тебе з’їсти. Хіба що коли я йому накажу.

Не зваживши на глум, вона поволі пішла до вкритого запоною хідника.

— Не запинай, щоб я міг бачити, що коїться всередині, — наказав він.

Брезент став грубим через кількашаровий пінопласт. Вона завернула його якомога далі. Усередині була майже суцільна темрява. Екран на її комп’ютері блимав білим у темряві, а монітори світились блідо-зеленим. Знаючи, які в нього обриси, вона вирізнила Деніела під ковдрою тільки за кілька метрів, його груди рівно здіймались та опускались.

Запала тривала тиша.

— Хочеш, щоб я… увімкнула… світло? — спитала вона.

— Так, тримай.

Вона відчула, як він підійшов, ставши за нею, і як холодне кільце від пістолета притискається до її зашийку, точно на лінії росту волосся.

— Що це? — пробурмотів він.

Вона стояла, випроставшись, поки він рукою в рукавичці торкався шкіри поряд із пістолетом. Спочатку запитання її спантеличило, але потім вона зрозуміла, що він помітив там шрам.

— А, — промукав він і опустив руку. — Добре, де вимикач?

— На столі.

— Де стіл?

— Метрів зо три углиб, праворуч. Бач, там комп’ютерний екран.

Чи зніматиме він протигаз і знову вдягатиме захисні окуляри?

Пістолет більше не тиснув. Вона відчула, як він відійшов від неї назад, хоча пес досі стояв, уткнувши носа їй у зад.

Почулось, як щось глухо ковзає по підлозі. Глянувши вниз, вона побачила, як товста чорна мотузка з найближчого світильника, звиваючись, проповзла повз її ногу. Вона почула стукіт, коли світильник упав, але не чутно було, щоб билося скло.

Він протягнув світильник повз неї, потім клацнув вимикач. На частку секунди вона сподівалась, що він розбив світильник, але за мить той повернувся до життя, засвітившись.

— Пильнуй, — наказав він собаці.

Знову пес загарчав, а вона випросталась і не ворушилась.

Він ступив у намет, освітлюючи дорогу перед собою. Вона бачила, як по стінах миготить великий промінь, а потім завмер посередині.

Він зайшов у кімнату, крокуючи звивисто й абсолютно безшумно. Безперечно, у цього чоловіка безліч усіляких навичок та вмінь. Він обійшов тіло на підлозі, пильнуючи кутки, мабуть, видивляючись зброю, а потім звернув нарешті увагу на Деніела. Сівши навшпиньки, підняв край ковдри, огледів закривавлені фіксатори та штатив, потім кинув оком на монітори і з хвилину за ними спостерігав. Поставивши світильник на підлогу, він направив світло на стелю, щоб світло поширилось якнайдалі. Нарешті він, простягнувши руки, обережно зняв протигаз з обличчя Деніела і поклав на підлогу.

— Денні, — почула, як він шепоче.