Аптекар

Розділ 14

Найперше, що вона відчула, ледь прокинувшись, — біль. Безтямність дозволила їй відпочити від болю, і через це нетривале полегшення пробудження стало навіть боліснішим, ніж завжди.

У кімнаті було темно хоч в око стрель. Їй здалося, що десь за коробками є вікно, але, мабуть, його запнули темним екраном. Кевінові не сподобалося б, якби забагато вікон уночі світилось. Краще, якщо будинок видаватиметься обжитим лише частково. Місцеві гадали, що Арні тут — єдиний мешканець.

Вона скотилася з розкладачки, застогнавши, коли вдарилась об підлогу лівим плечем і стегном, а потім намацала вимикача. Розчистила широкий прохід від розкладачки до дверей, щоб не додавати собі забиття, ходячи навпомацки в темряві. Щойно увімкнувши світло, вона роз’єднала дроти й зняла протигаз. З огляду на те, що в будинку перебували люди, яких вона не хотіла вбивати, усе ж заповнила герметичну касету газом, що знетямлює.

Коридор стояв порожній, двері у ванну кімнату — розчинені. На решітці висів один мокрий рушник, отже, Деніел уже прокинувся. І не дивно. Вона лягла спати пізненько, складаючи перелік спогадів, поринаючи у відчай, навіть коли продовжувала друкувати, сумніваючись у тому, що зуміє за тиждень згадати, як розшифровуються її закодовані записи. Записуючи, вона помітила безліч секретів, вартих того, щоб за них позбавити життя, але жодного особливого для неї чи Барнабі. Були б іще жертви, якби котрась із цих таємниць була коренем проблеми. З огляду на те, що вона чула в новинах, після їхньої з Барнабі смерті не пролунало жодного знайомого їй імені. Принаймні, публічно.

Намиливши голову шампунем, вона розмірковувала, як звузити часові рамки. Зазвичай їй найкреативніше міркувалось у душі.

Барнабі завжди був параноїком, але почав поводитися, як параноїк, лише за два роки до смерті. Вона пригадала розмову з ним, коли вперше усвідомила, що насправді є в небезпеці. Це було пізньої осені, майже в день Подяки. Якщо це не було випадковістю, то, певно, було щось, що спричинило таку реакцію Барнабі. Не будучи впевненою щодо точного часу, вона досить упевнена в тому, яким був допит, що відбувся одразу після змін, коли їх з усіх боків оточив новий стрес і відчай. Тому ці випадки можна викреслити. І вона пригадувала всі свої справи за перший рік роботи, коли все було страшенно нове та недоладне; ці справи теж можна відкинути. Залишалось розсортувати три роки роботи та два ядерні жахіття, але вона тішилась, що має хоч якісь засоби обмеження.

Їй подобались пухкі рушники, яких у ванній було безліч, адже Кевін, певно, тішився тим затишком, який зміг створити. Чи, можливо, то Арні полюбляв усе м’якеньке. Хай хоч хто з них, але ванну кімнату було напхано усіляким туалетним приладдям, яке зазвичай є у готелях, хіба тільки в пляшечках великого розміру. У душовій стояв шампунь і кондиціонер. Зубна паста, лосьйон, засіб для полоскання зубів — усе це було виставлено на поличці. Вражає!

Провівши рушником по люстерку, вона пересвідчилась, що на неї досі краще не дивитись. Синці стали майже темно-зеленими, з темно-пурпуровим забарвленням у внутрішньому куті ока. Губи почали сходити, але через те суперклей став ще помітнішим. А синці на щоках лише почали жовтіти по краях.

Вона зітхнула. Сплине ще безмаль тиждень, поки її обличчя можна буде показувати на людях, навіть із макіяжем.

Перевдягнувшись у найменш брудний одяг, Алекс, зібравши решту у вигорнуту навиворіт футболку, як у імпровізований мішечок для прання, пішла шукати машинку. Унизу було порожньо й тихо. Чутно тільки, як вдалині гарчать собаки. Арні та Деніел, мабуть, на вулиці, зайняті із псами.

Вона знайшла простору пральню, розташовану за кухнею. Вона зауважила чорний хід — завжди добре знати, де розташовано виходи — і велику пластикову штуку, прикріплену до його нижньої частини. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що це хідник для собак, достатньо великий хідник, щоб у нього зміг пролізти Хан. Поки що вона ще не зустрічала собак у будинку, але їм, звісно, вхід заборонено не завжди. Вона запустила прання, а потім пішла шукати щось на сніданок.

Буфет сьогодні зарадив не більш ніж холодильник учора. Половина була сповнена жерстянками із собачою їжею, а друга майже порожня. Дякувати Богові, на столешні у заварнику лишилось трохи кави. Вона знайшла коробку з печивом, яке поцупила. Мабуть, Кевін та Арні харчами переймалися менше, ніж рушниками. Вона знайшла чашку Бойскаутів близько 1983-го року, щербату й вицвілу. Час не збігався із життями обох чоловіків, які мешкали в цьому будинку, тож, мабуть, купили вживану. Утім, їй згодиться. Поївши, вона поклала чашку в сталеву посудомийку, а потім пішла подивитись, що на порядку денному.

Лола та Хан сиділи на ґанку, разом із ротвейлером, чийого імені вона ніяк не могла пригадати. Вони гуртом поскакували на ноги, немов чекали тільки на неї, і пішли за нею слідом, коли вона попростувала до хліва. Вона кілька разів приголубила дорогою Лолу; їй здалося, що це ввічливо. На півночі надбудови розташовувався великий вигін, повний тварин. Посередині височів Арні, вигукуючи команди собакам, що метушились навколо. Не схоже, щоб багато його слухали, але кілька тварин грались в улюбленця вчителя. Вона ніде не бачила Деніела. Зайшовши у надбудову, вона пройшла її вздовж аж до місця, де розташовувалась комора. Виявляється, Кевін з Арні зробили значно кращі запаси для собак, ніж для себе. Деніела й там не було.

Вона попленталася до краю тренувального майданчика, гадки не маючи, що робити далі. Дивно: вона вже давно звикла до самоти. А зараз, коли Деніела не було поруч, вона несподівано розгубилась.

Певна річ, Арні не звернув на неї жодної уваги, коли вона, підійшовши до загону, схопилася за дошки. Вона спостерігала, як він тренує малих цуценят німецької вівчарки — усі з надміру великими лапами та лапатими вухами, — виявляючи терпіння навіть там, де її власне вже давно б вичерпалось. Двоє Лолиних цуценят притулилися тільцями до огорожі, канючачи, щоб матір їх вилизала. Та кілька разів лизнула їх, а потім гаркнула, і цей чудний звук нагадав Алекс про те, як колись її мати нагадувала їй, щоб по обіді сідала за уроки. І справді, двоє цуценят неквапно подріботіли до чоловіка з ласощами.

Можливо, Деніел повернувся на тренувальне стрільбище? Кевін сказав, що поруч стоїть вантажівка, але вона й сліду її не бачила. Прикро, що Деніел її не дочекався. Вона хотіла б ще трішки побавитись із СІГом. І, щиро кажучи, могла б ще потренуватись зі своїм ППК. У минулому її життя ніколи від прицілу не залежало, але цілком може залежати у майбутньому. Тому вона не хотіла марнувати несподівану нагоду поліпшити свої вміння.

Вона спостерігала за тим, як Арні тренує собак, ще півгодини. Урешті вона втрутилась, радше знудьгувавшись, ніж від нагальної потреби спитати.

— Агов, — перекрикувала вона собачий гавкіт. — Мм, Арні?

Він підвів очі з неприхованою байдужістю на обличчі.

— Деніел забрав вантажівку на стрільбище? Коли він поїхав?

Той кивнув головою, потім знизав плечима. Вона спробувала розтлумачити, що це означає, але швидко здалась. Вона поставить запитання простіше.

— Він забрав вантажівку? — виправилась вона.

Арні знову зосередився на собаках, але цього разу вона таки отримала відповідь.

— Мабуть. Її не було, коли я востаннє ходив у сарай.

— Чи далеко стрільбище? — спитала вона. Відстань, схоже, чимала, але шкоди не буде, якщо спитати.

— Навпростець кілометрів шість.

— Не так далеко, як вона гадала. Деніел бігав — то чому не облишив вантажівку? Вона б і сама побігла, але він, мабуть, повернеться додому ще до того, як вона добіжить до стрільбища.

— І ти не знаєш, коли він поїхав?

— Не бачив його. Але ще до дев’ятої.

Уже спливло понад годину. Безперечно, він невдовзі повернеться. Вона дочекається своєї черги.

Добре, що Деніел зацікавився тренуваннями на стрільбищі. Можливо, він засвоїв щось із того, що вони з Кевіном намагались йому сказати. Вона не хотіла, щоб він жив у страху, але це найліпший варіант. Страх збереже йому життя.

Помахавши Арні на знак подяки, вона попростувала до будинку, щоб закінчити прання, а слідом за нею — ватагою увесь її почет.

За годину, уперше за кілька днів, вона вбралася у чисте й почувалася пречудово. Речі, у які була вдягнена, поклала у пральну машину, тішачись думкою, що знову весь її гардероб приємно пахнутиме. Ще півгодини вона приділила роботі з пам’яттю; принаймні за дванадцять годин потому вона згадала, як розшифровуються її нотатки. Вона намагалась якнайкраще дотримувати хронологічного порядку, утім її система нумерації ґрунтувалась на точності. Можливо, так вона все ще більше заплутає, але наразі їй геть не хотілося цього визнавати.

Сьогодні вранці вона опрацьовувала терористичні злочини номер п’ятнадцять і три — спробувала попрацювати з бомбами в метро та викраденнями біологічної зброї, намагаючись згадати імена, які вигулькували в цьому контексті.

З росіянами-спекулянтами та спекулянтами-терористами під номером п’ятнадцять вже упорались, тому, мабуть, вони справи не стосуються. Але вона все одно занотувала. НЙ видавалось надто очевидним скороченням, тому вона використала МБ — Манхеттен-Бронкс; ціллю був потяг 1, угруповання, що стояло за цим, вона позначила як ТТ, КД — для пакистанської Каласької Долини, ВР — росіяни, які постачали їм матеріали. І кілька сторонніх, які допомагали тим, хто в абревіатурах: RP, FD, BB.

У третього номера було кілька недоробків, як вона пригадувала, але ці справи було передано в ЦРУ. Вона подивилась на записані нею літери: Я, І та П — Яму, Індія та Пакистанський кордон; ТЧ — Такомська Чума, так її називали. Її створила відома терористична ланка на основі нотаток американського вченого, які забрали в лабораторії неподалік Сіетла. Ланка, що відкололась, також мала стосунок до подій Т10 та Т13. На час, коли її «звільнили», її відділ допомагав ЦРУ зібрати інформацію про залишки ланки. Цікако, чи спромоглися в ЦРУ остаточно її прикрити? Кевін був зайнятий у Мексиці, тому, мабуть, не відповість їй на це запитання. Вона занотувала ініціали кількох людей, які мали відношення до цієї справи. DH — це американський науковець, у якого вкрали формулу, а OM — член терористичної ланки, якого вона допитувала. На її думку, був ще один американець, який якось мав до цього відношення, але не брав участі безпосередньо. Чи стосується це ім’я номера четвертого? Вона лише пригадувала, що воно було коротким, ніби скороченим… чи не з літери П починалось?

Звісно, їй ніколи не дозволяли робити нотатки, тому посилатись їй немає на що. І вона засмучувалась через це. Настільки, що вирішила покинути все й піти пошукати щось на обід. Печиво не дуже втамувало голод.

Заходячи у простору вітальню, вона чула, як низько гуде двигун машини, що наближається, а потім як скреготять важкі колеса по гравієві. Нарешті.

За звичкою вона пішла визирнути з дверей, щоб переконатись, що це Деніел. У мить, коли вона саме визирнула, двигун затих. Укрита пилом стара біла «Тойота» з таким самим укритим пилом каркасом житлового фургончика на колесах стояли там, де вчора вони поставили седан, а Деніел злазив із водійського сидіння. За ним із дверцят вискочив Ейнштейн.

Навіть поки вона зачудовано споглядала нічим не прикметний зовнішній вигляд машини, ідеальної для маскування, спиною пішов мороз, вкриваючи тіло гусячою шкірою. Вона завмерла, бігаючи очима, як кролиця, що намагається визначити, звідки йде небезпека. Що помітила її підсвідомість, чого не помітила вона?

Зосередившись на паперовій торбинці, яку, зібгавши, ніс у лівій руці Деніел, вона спостерігала, як він, посунувши сидіння вперед, схопив ще один пакунок. Ейнштейн радісно витанцьовував навколо нього. Хан і ротвейлер збігли з ґанку, щоб долучитись до Ейнштейна.

Вона дочекалась, поки кров віділлє від обличчя, відігнавши відчуття спантеличення.

А коли секундний шок минув, вона вже бігла за собаками, відчуваючи, як кров знову припливає до її набряклих щік.

— Агов, Алекс! — весело прокричав Деніел. — У машині ще кілька пакунків, тож якщо відчуваєш… — раптом він спинився, зауваживши її вираз обличчя.

— Що трапилося? Кевін…

— Де ти подівся? — процідила вона крізь зуби.

Він кліпнув очима.

— Я просто заскочив у місто, яке ми проминали дорогою сюди. У Чілдрес.

Її руки стиснулись у кулаки.

— Я й пса взяв із собою, — він спробував розрядити обстановку. — Нічого не трапилось.

Вона притиснула кулак до рота, сіпнулась і спробувала заспокоїтись. Він не винний. Він просто не зрозумів. Вона та Кевін мали давати йому кращі настанови. Вона сама схибила, гадаючи, що частина цих настанов пролунала, поки вона спала в машині. Але якщо Кевін не готував Деніела до такого нового життя, то про що вони розмовляли стільки годин?

— Чи хтось бачив т… — о, певно що бачив. Ти ж їздив скуплятись. Скільки людей бачило тебе?

Він знову кліпнув.

— Я щось не те зробив?

— Ти в місто ходив? — загримів глибокий голос за її спиною.

Деніел перевів погляд поверх її голови.

— Еге, у вас же, народ, бракувало харчів. Я просто хотів привезти чогось незамороженого. А ви наче зайняті були…

Вона озирнулась, щоб подивитись на Арні. Обличчя у нього було незворушне, але вона надто добре розумілася на тому, як помічати найдрібніші тріщинки у фасаді — дрібні наскісні зморшки навколо очей, судина, що трішки більше позначилася на чолі…

— Можеш зв’язатися з Кевіном? — спитала вона його.

— Тобто, Джо?

— Мабуть. Братом Деніела.

— Ні.

— А що я зробив? — спитав він благально.

Вона зітхнула, знову повернувшись до Деніела.

— Ти пригадуєш, як Кевін казав, що ніхто навколо ніколи не бачив його обличчя? Отже… тепер побачили.

Обличчя Деніела втрачало колір у міру того, як він усвідомлював почуте.

— Але… я назвався несправжнім ім’ям. Я… я сказав, що проїздом у місті.

— Зі скількома людьми ти розмовляв?

— Тільки з касиром у продуктовій крамниці й ще з одним у…

— У скількох місцях ти бував?

— У трьох..

Вона перезирнулася з Арні — її налякане обличчя зустрілося з його непохитним поглядом.

— Кевін залишив мені грошей на потреби, і я гадав, що він має на увазі молоко та яйця, — пробував виправдатися Деніел.

— Він мав на увазі фальшиві посвідки особи, — гаркнула Алекс.

Решта кольору зійшла з Деніелового обличчя, і він роззявив рота.

Вони довго не зводили з нього очей.

Деніел глибоко вдихнув, явно намагаючись опанувати себе.

— Добре, — погодився він, — я схибив. Можемо занести продукти додому, а потім ви розтлумачите мені, як сильно? Не хочу додавати до своїх хиб ще більше, якщо продукти, що швидко псуються, зіпсуються в машині.

Вона стиснула губи в тонку лінію, нехтуючи дратівливою кулькою суперклею, і, кивнувши, попростувала до багажника, щоб допомогти вийняти харчі. Побачивши все найнеобхідніше у фургончику, вона відчула, як кров знову припливає до її синців.

Певна річ, на додачу до відвідин найближчого міста він ще й скупив харчів, якими прогодувати можна ціле військо. І якби існувало щось, завдяки чому його могли б запам’ятати ще краще, він би, безсумнівно, і те утнув.

У зловіснім мовчанні Алекс та Арні позаносили пакунки, склавши їх усі на стільницю. Деніел бігав між шафами та холодильником, розкладаючи кожну річ на своє місце. Алекс могла б подумати, що він ставиться до цього всього несерйозно, якби не те, що його обличчя раз по раз змінювало забарвлення; вираз обличчя лишався незмінним, а ось щоки та шия то червоніли, то знову бліднули.

Імовірно, знайти час для того, щоб охолонути, було доброю думкою. Це надало Алекс можливість усе обміркувати й реально оцінити небезпеку, що постала. Вона мало не вкрала в Арні вантажівку й не втекла, але розуміла, що то було б надмірно бурхливою реакцією. Часом надбурхлива реакція рятує життя, а часом просто наражає тебе на ще більшу небезпеку. Вона має пам’ятати про своє обличчя; і якщо втече зараз, то тільки додасть собі проблем.

Деніел поклав на місце у холодильник останній продукт — якийсь зелений овоч зі жмутом листя — і закрив дверцята. Він не повернувся, а так і стояв, прихиливши голову до сталевого холодильника.

— Наскільки все погано? — спитав він тихо.

Вона глянула на Арні. Той не мав охоти говорити.

— Скажи, що ти заплатив готівкою, — почала вона.

— Заплатив.

— Що ж, принаймні, це хоч щось.

— Але не все, — згадав Деніел.

— Ні. Чілдрес вкрай маленьке містечко.

— Трохи більше шести тисяч людей, — пробубонів Арні.

Гірше, ніж вона гадала; вона знала, що в деяких університетах студентські об’єднання налічують більше.

— Отже, чужинця у містечку запам’ятають, — мовила вона. — Тебе, звісно, запам’ятають.

— Так, розумію, — погодився він.

— Ти поїхав у вантажівці Арні з його собакою, — мовила Алекс, — можливо, хтось пов’яже тебе з Арні.

— Ейнштейн із машини не вилазив, — мовив Деніел. — Навряд, щоб хтось спостерігав, як я виходжу чи сідаю в машину.

— У місті сотня таких самих вантажівок. П’ять таких, що мають однаковий колір, рік випуску та модель; і до двох причеплено фургончики, — звернувся Арні до Алекс, а не до Деніела. — Половина населення ходить із собаками.

— Це зарадить, — відповіла вона. — Хлопці, ви добре постарались.

— Наскільки це тобі зашкодить? — спитав його Деніел.

Арні знизав плечима.

— Хтозна. Люди все дуже швидко забувають, якщо не мають причини запам’ятовувати. Якщо заляжемо на дно, можливо, нічого не буде.

— Що зроблено, те зроблено, — скривилась Алекс. — Просто треба бути вкрай обачними.

— Кевін розлютиться, — зітхнув Деніел.

— А коли він не лютує? — спитала Алекс, а Арні коротко й здавлено засміявся. — Хай там як, а він сам винен, що не розтлумачив тобі все як слід. Я не збираюся повторювати цієї його помилки.

Вона показала рукою на канапу.

Арні, кивнувши сам до себе, важко вийшов крізь передні двері, повернувшись до свого заняття. Кевін обрав доброго партнера. Вона раптом пошкодувала, що у Деніела не Арні брат, а Кевін. З Арні набагато легше знайти спільну мову.

— Можливо, пообідаємо, поки ти читаєш мені нотацію? — запропонував Деніел. — Мені страшенно хочеться їсти. Гадки не маю, як Арні виживає тут.

— Звісно, — відповіла вона і, схопивши барний стілець, вмостилася на нім.

— Я й справді гадав, що допомагаю, — пробурмотів Деніел, знову йдучи до холодильника.

— Знаю, Деніеле, знаю. Я теж голодна, — пом’якшала вона.

— Наступного разу я спочатку спитаю, — пообіцяв він.

Вона зітхнула. Для початку незлобливо.

Незважаючи на те, що вона не хотіла це визнавати, але сендвіч, який зробив для неї Деніел, справді пом’якшив її бачення нещодавнього інциденту. Вона розповіла йому про основи під час обіду, — коли їм буде поставлене якесь конкретне завдання, вони матимуть час поговорити про це детальніше, — а він уважно слухав.

— Гадки не маю, як дивитись на світ із такого погляду, — зізнався він, — усе це скидається на таку паранойю…

— Саме так! На паранойю ми й націлюємось. Паранойя — це добре.

— Це дещо суперечить тому, як навчають у реальному світі, але я працюватиму над тим, щоб змінити мою точку зору. Я знаю, що спроможний навіть на це, — віднині я буду питати в тебе. Перш ніж дихнути.

— Ти поволі навчишся розуміти. Невдовзі це перетворюється на звичку. Але не згадуй про те, що раніше ти знав як реальний світ. Те, що відбувається в цьому світі, є набагато реальнішим і постійнішим. Таке життя є втіленням примітивних інстинктів виживання. Я знаю, що ти їх маєш; ми з ними народжуємось. Ти просто маєш увімкнути цю частину свого єства.

— Я мушу думати, як здобич, на яку полюють, — він намагався зберігати веселий вираз обличчя, але було помітно, наскільки ця думка його знищувала.

— Так. На тебе справді полюють. І на мене теж. І на твого брата. І на Арні, вочевидь. У цих місцях таке існування популярне.

— Але ж ти, — заговорив він повільно, — і мій брат. І, мабуть, навіть Арні, ви все-таки залишаєтесь хижаками. А я просто здобич.

Вона похитала головою.

— Я теж спочатку була здобиччю. І навчилась. Я отримала переваги, яких ніколи не мала. У тебе той самий генетичний код, що й у твого брата, — хижака вищої ланки. Я спостерігала за тобою на стрільбищі — коли увімкнуться ці інстинкти, ти пречудово зможеш себе захистити.

— Ти таке кажеш, бо хочеш, щоб мені полегшало.

— Я кажу таке, бо ревную. Якби я була висока й сильна і від природи добре стріляла, гра, у яку я граю, абсолютно змінилась би.

— Якби я був розумним параноїком, я не наразив би нас на таку небезпеку.

Вона всміхнулась.

— Не можна порівнювати. У тебе є змога вчитись; а мені вже ніколи не стати вищою.

Він широко усміхнувся у відповідь.

— Але з таким зростом ти набагато непомітніша.

Вона простогнала.

— Зробімо щось корисне, застрельмо кілька тюків із сіном.

— Гаразд, — відповів він, — але ми маємо повернутись додому, — він зиркнув на годинник над плитою, — щонайпізніше о шостій.

Це спантеличило Алекс.

— У тебе по телеку улюблений фільм чи що?

— Ні. Я заборгував тобі вечерю, а повезти тебе у місто в якийсь заклад я не можу, — він винувато всміхнувся. — Це одна з причин, окрім почуття голоду, чому я поїхав у крамницю.

— Умм…

— Я запросив тебе на вечерю. Хіба ти не пам’ятаєш?

— О, я пам’ятаю. Я просто гадала, що всі зроблені тобою пропозиції до того, як я тебе викрала, — скасовано.

— Я почуватимусь ніяково, якщо не віддячу тобі добром. Зрештою, комусь же треба готувати, а я у цім не такий уже й поганий. Я вже збагнув, що від Кевіна та Арні на кухні пуття немає.

Алекс зітхнула.

— І я, мабуть, у цьому так само недолуга.

— Отже, домовились. А тепер ходімо покращувати наш приціл.

Деніел так швидко опановував науку, тому не дивно, що Кевіна завербували. Під час тренування Деніел розповів Алекс про те, яким вправним майстром Кевін був у спорті, й про його непересічний талант у стрільбі. Вочевидь, хлопці разом із батьком брали участь у багатьох спортивних змаганнях, у яких Кевін майже завжди завойовував перший приз.

— Якось, коли нам було по дев’ять, я скоїв помилку, обігравши його. І воно того не варте. Відтоді я намагався потішити батька, але по-справжньому не змагався. Я віднайшов власні інтереси, те, чим не хотів займатись Кевін. Як-от книжки. Громадська діяльність. Біг на довгі дистанції. Кулінарні курси. Дівчачі справи, як він часто мені говорив.

Алекс заправила ще один магазин. Вони випалювали безліч Кевінових боєприпасів, але їй було байдуже. Він міг собі дозволити купити ще набоїв. Пильно обстеживши сарай, вона знайшла кілька його грошових схованок. Мабуть, він привіз додому грошенят із наркокартелів. Загалом вона намагалась не красти, хіба що іншого вибору не лишалось, але зараз їй кортіло поцупити стільки, скільки зможе понести. Зрештою, частково Кевін винен у тому, що вона зараз набагато бідніша, ніж минулого місяця.

— Цікаво, що трапилося б зі мною, якби у мене був брат чи сестра, кращі за мене у біології та хімії в універі? — спитала вона. — Чи я б також усе покинула? Вивчилася б на бухгалтера?

Стрельнувши, вона усміхнулась. Просто в серце.

— Можливо, у тебе сильніший змагальний дух, ніж у мене. Можливо, ти б виборювала корону.

Він легко став у позу для стрільби й вистріляв усе в тюк, що був далі за той, у який стріляла вона, більш як на сотню метрів.

Вона знову вистрелила.

— Можливо, я б щасливішою була, працюючи бухгалтером.

Деніел зітхнув:

— Мабуть, маєш рацію. Учителюючи, я почувався щасливим. Звісно, не славетна кар’єра, але приземлене життя часом приносить достатньо радощів. Зрештою, пересічність часто недооцінюють.

— Гадки не маю. Але видається чудовою річчю.

— Ти ніколи пересічною не була. І це було не питання.

— Ні, не була, — погодилася вона. — На жаль, як виявилось.

На свою біду, вона завжди була надто розумною, хоча їй знадобився певний час, щоб побачити це з такого ракурсу. Випаливши два постріли поспіль, вона поцілила мішені точно в голову.

Випроставшись, Деніел поклав довгу рушницю собі на плече. Ейнштейн підскочив до його ніг і напружив спину.

— У мене було кілька сфер, де я переступив межі буденності, — продовжив він, і Алекс зрозуміла, що він навмисне намагається говорити веселіше. — Тобі поталанило, — мовив він, — сьогодні ти побачиш, як я працюю в улюбленій сфері.

Алекс, відклавши убік СІГа, випросталась майже як той пес. Через синці м’язи втомлювались швидше. Вона не рухалась, як зазвичай. Жаліла пошкоджені частини тіла. Вона змушувала себе навантажувати кінцівки однаково.

— Чудово звучить. Я справді зголодніла, тож щиро сподіваюсь, що заняття, яке ти маєш на увазі, — це кухня.

— Вона. Ходімо? — він махнув рукою в бік вантажівки.

— Щойно ми почистимо наші іграшки.

Деніел і справді почувався як удома, рубаючи й ріжучи на квадратики, потім посипаючи спеціями й розкладаючи страви в маленькі блюдця. Звісно, вона помітила, що чимало приладдя було новісіньким на вигляд, і його не було у шафках, коли вона напередодні туди заглядала. Вона не стала читати нотацій про те, що люди, які просто проминають місто, рідко скуповують купу кухонного приладдя. Кухнею ширилися дивовижні пахощі, і вона не хотіла наврочити.

Сівши боком на канапу й підібгавши ноги під себе, вона водночас дивилася новини й на Деніела. По телевізору нічого цікавого: трохи місцевих новин і трохи про праймеріз, які, утім, відбудуться аж за дев’ять місяців. Вибори дратували Алекс. Мабуть, вона взагалі припинить дивитися новини, коли почнеться справжня виборча кампанія. Як людина, котра краще за решту обізнана в мороці, що панував за лаштунками, і в тому, як мало впливала на важливі рішення голова, що промовляла з екрана, за яку голосували люди, вона вкрай мало зважала на те, ліві то, чи праві.

Арні, споживши ще одну заморожену вечерю, пішов спати десь о пів на восьму, мабуть, за звичкою. Алекс намагалась переконати його, що варто почекати на домашню вечерю, але він навіть не завдав собі клопоту відповідати на вмовляння. Її здивувало, що Деніел навіть не спробував його переконати, та, мабуть, він надто поринув у приготування вечері, щоб на таке зважати. Вона раз чи два запропонувала допомогти, але натомість почула недвозначну відмову й те, що єдине, що їй дозволено, — це їсти.

Деніел бурмотів сам до себе, сервіруючи стіл тарілками з різних наборів, абияким столовим приладдям і кавовими філіжанками. Їй довелося нагадати, що йому не можна виїжджати в місто й купувати фірмову порцеляну. Коли він переніс вечерю на стіл, вона нетерпляче підвелася, доведена до божевілля різноманітними витонченими ароматами, що сповнювали вітальню. Він висунув для неї стільця, нагадавши їй цим жестом те, що вона бачила в старому кіно. Чи так вчиняють нормальні люди? Вона не знала напевно, але сумнівалась у цьому. Принаймні, не в закладах, куди вона ходила попоїсти.

Він театрально добув запальничку й запалив синьо-рожеві у крапочку свічки у вигляді одинички, котрі він повстромлював у хлібні рулетики.

— Це найбільше схоже на воскову свічку з того, що мені трапилось, — пояснив Деніел, побачивши її вираз обличчя. — А це найліпше вино, яке я знайшов, — продовжував він, показуючи на пляшку поряд з її кавовою філіжанкою. Усі слова на етикетці були їй незрозумілими: «Це найкраще марочне вино, яке є у мережі «Юнайтед Супермаркет».

Він хотів їй налити, а вона машинально прикрила чашку долонею.

— Я не п’ю.

Вагаючись, він налив ковток собі.

— Я купив уранці яблучного соку. Чи, можливо, тобі води принести?

— Чудово було б соку.

Підвівшись, він попростував до холодильника.

— Можна спитати? Ти анонімний алкоголік чи це через релігійні переконання?

— З міркувань безпеки. Я не вживала нічого, що може затуманити сприйняття, уже чотири роки.

Повернувшись за стіл, він, перш ніж сісти на місце навпроти неї, налив їй соку, намагаючись зберігати безтурботний вираз обличчя.

— Хіба ти не почала тікати лише три роки тому?

— Звісно, але відколи стало зрозуміло, що хтось може мене вбити, уже тоді важко було думати про щось інше. Я не могла дозволити собі неуважність. Я мала нічого не пропустити. Мабуть, я таки чимось знехтувала. Якби я справді пильнувала, Барнабі, можливо, досі був би живий. Не слід було нам баритись.

— Ти не почуваєшся тут у безпеці?

Вона підвела на нього очі, здивувавшись запитанню. Відповідь була ж така очевидна: «Ні».

— Бо я вранці утнув дурницю?

Вона захитала головою:

— Ні, аж ніяк. Я ніколи й ніде не почуваюся безпечно.

Вона відчула, як мляво пролунали її слова, немов у відповіді вже закладено було слово «звісно», спостерігаючи за тим, як його обличчя трохи осунулось, і додала:

— У мене, схоже, посттравматичний стресовий розлад. Так не має бути. Я впевнена, що будь-хто інший упорався б краще.

Він підняв брову.

— Так, бо Кевін, здається, цілком нормальний.

Вони знову розсміялись. За останні три роки вона ні з ким укупі не сміялась.

Деніел узяв до рук виделку.

— Повечеряймо?