Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 9: ВТЕЧА

Шато Парадізо

КОЛИ Холлі Шорт відчинила двері своєї тимчасової камери в підвалі, на по­розі вже підстрибував шолом, на який Фоулі вивів тримірне зображення.

— Налякав, — сказала вона. — Не можна було просто надіслати повідомлення?

Фоулі вбудував у шолом тримірну програму допо­моги. Холлі навіть не здивувалася, що він надав вір­туальному помічнику власних рис.

— Я трохи схуднув, відколи створив цю модель, — сказав образ Фоулі. — Бігав. Щовечора.

— Зосередься, — наказала Холлі.

Вона опустила підборіддя, і шолом слухняно стрибнув їй на голову. Холлі туго його застебнула.

— Де той демон?

— Прямо по сходах. Другі двері ліворуч, — відпо­вів Фоулі.

— Добре. Стер зображення із системи стеження?

— Звісно. Демон невидимий, і тебе не побачить жодна камера.

Холлі пострибала по людських сходинках. Легше було б літати, але вона лишила крила назовні, щоб вони не потрапили до рук людей. Знати про них можна було лише Артемісу. Та й про це слід було ще подумати.

Вона поквапилася коридором, минула перші две­рі з лівого боку і підкралася до відчинених других дверей. Зазирнула, швидко оглянула кімнату.

Демон сидів прив’язаний до стільця, людська ді­вчинка говорила по телефону, відвернувшись від нього. На стіні висіло велике двобічне дзеркало. За допомогою термального скана Холлі перевірила сусідню кімнату і побачила там людину — високого чоловіка. Він, здається, теж розмовляв по мобільно­му і на демона не дивився.

— Може, оглушити її шоком? — з надією запитав Фоулі. — Вона ж використала до тебе снодійний газ.

Йому дуже подобалася нова іграшка. Немов ком­п’ютерна гра від першої особи.

— Я ж не втратила свідомість, — сказала Холлі крізь зуби. Вільно говорити заважав шолом. — Зата­мувала подих, бо Артеміс попередив, що вони засто­сують газ. І одразу ж провітрила автомобіль.

— А що до Чоловіка Бруду в сусідній кімнаті? — не відступав Фоулі. — Лазер я і через скло можу на­вести. Дуже слушно.

— Замовкни, або заплатиш за все, коли я повер­нуся додому, — застерегла Холлі. — Ми стріляємо лише в крайньому разі.

Холлі обійшла Мінерву, намагаючись не зачепити дівчину і не наступити на скрипучу мостину. Варто лише скрипнути, і весь план пропав. Вона присіла перед малим демоном, якого, здається, не хвилювало нічого, крім щойно відкритих здібностей. Він просто називав слова і після кожного хихотів.

— Достаток, дуже добре, — сказав він. А тоді: — Гігієна. Мені подобається. Хі-хі.

«Чудово», — подумала Холлі. Цей демон при пере­носі втратив певну частину клітин мозку. За допомо­гою голосового набору вона набрала текст на візорі.

— Кивни, якщо ти можеш прочитати, — було там написано.

Демон побачив, як просто перед ним у повітрі з’явилися слова.

— Кивни, якщо ти можеш... — одними губами промовив він, а тоді зупинився і відчайдушно заки­вав головою.

— Перестань кивати! — написала Холлі. — Я ельф. Належу до однієї з перших родин ельфів. Я прийшла тебе врятувати. Ти зрозумів?

Відповіді не було, тож Холлі написала:

— Кивни один раз, якщо зрозумів.

Демон кивнув.

— Добре. Тобі потрібно сидіти спокійно і тихо.

Знову кивок. Маленький демон швидко вчиться.

На внутрішньому боці візора з’явилося зобра­ження Фоулі.

— Готова? — запитав кентавр.

— Так. А ти приглядай за Чоловіком Бруду в су­сідній кімнаті. Якщо він повернеться, можеш його оглушити.

Холлі полізла в правий рукав і двома пальцями схопила кінчик полотна маскувальної фольги. Втім, це не так уже й легко, якщо ельф під захистом, адже швидкість вібрацій значно перевищує ту, що може сприйняти людське око. В костюмі Восьмої Секції було трохи легше, бо частоту вібрацій в ньому було знижено. Холлі витягла і розгорнула великий пря­мокутник камуфляжної фольги, яка автоматично проектувала на свою поверхню приблизно те, що мало за нею перебувати. Кожна частка камуфляжної фольги насправді була ельфійським багатогранним діамантом, який міг віддзеркалити будь-що під будь-яким кутом.

Вона зайшла зі спини Номера Один і підняла фольгу. Фольга була витвором мультисенсорної тех­нології, тож Фоулі дуже легко стер з проекції Номе­ра Один. Мінерві здалося б, що полонений демон просто зник. Номеру Один здалося б, що аж нічого не сталося, і цей порятунок — найневдаліший поря­тунок в історії порятунків.

Через секунду до них повернулася Мінерва.

Номер Один їй кивнув, але з подивом зрозумів, що вона його не бачить.

— Де він, Артемісе? — закричала дівчинка в теле­фон. — Де моя премія?

Номер Один хотів сказати «Я тут!», але вирішив цього не робити.

— Ти мене надурив! — кричала Мінерва. — Ти до­зволив мені захопити твого демона!

«Нарешті второпала, — подумала Холлі. — А тепер іди обшукай шато, як слухняна дівчинка».

Мінерва вискочила з кімнати, гукаючи батька. В сусідній кімнаті тато Парадізо, почувши крики доньки, вимкнув телефон і почав повертатися...

Фоулі активував лазер шолома і вистрілив йому в груди. Чоловік упав на підлогу і лишився лежати, повільно дихаючи.

— Мило, — проспівав кентавр. — Ти бачила? А на склі лише маленька подряпина.

— Він ішов до дверей! — заперечила Холлі, опус­каючи фольгу.

— Він ішов до дзеркала. Довелося його оглушити.

— Поговоримо про це пізніше, Фоулі. Мені не по­добається твоє нове бандитське ставлення до роботи.

— Кабаліні подобається, коли я такий рішучий. Вона називає мене своїм жеребцем.

— Ким? Слухай, просто стули пельку! — просича­ла Холлі, розтопивши пута Номера Один двома ко­роткими пострілами із лазера.

— Вільний! — вигукнуло бісеня, скочивши на ноги. — Розкріпачений. Незв’язаний. Без обмежень.

Холлі вимкнула захист і постала перед Номером Один.

— Сподіваюся, це шолом, — сказав Номер Один.

Холлі торкнулася кнопки, і візор піднявся.

— Так. Я таке ж міфічне створіння, як і ти. Про­сто належу до іншої родини. Я ельф.

— Ельф! — із задоволенням вигукнув Номер Один. — Справжній ельф. Я чув, що ви готуєте їжу і любите музику. Це правда?

— Буває, коли не намагаємося втекти від смер­тельно небезпечних людей.

— О, ні. Вони не смертельно небезпечні. Не кро­вожерливі, не смертоносні і не агресивні.

— Може, не та, кого ти бачив. Але є тут один хло­пець із кумедним волоссям. І повір мені, коли він підніметься, то буде і кровожерливим, і всім тим, що ти назвав.

Номер Один пригадав Біллі Конга. Бажання зно­ву його побачити не виникло.

— Гаразд, ельфе. Що тепер робити?

— Називай мене Холлі.

— А я Номер Один. Тож, що тепер робити, Холлі?

— Тепер тікатимемо. На нас чекають друзі... е-е... Номер Один.

— Друзі? — перепитав Номер Один. Звісно, це слово він знав, але ніколи не уявляв, що воно буде

мати хоч якесь до нього відношення. На душі потеп­лішало, навіть у такій жахливій ситуації.

— Що мені робити?

Холлі обгорнула його фольгою, немов шаллю.

— Притримуй ось це. Вона тебе майже повністю закриває.

— Дивовижно, — сказав Номер Один. — Плащ-невидимка.

У вухо Холлі простогнав Фоулі:

— Плащ-невидимка? Та це ж напрочуд чутливе бойове обладнання. Що він собі думає? Невже йому здається, що якийсь цілитель отак просто взяв і ви­тяг фольгу з-під пахви?

Холлі не звернула уваги на кентавра. Це вже стало майже звичкою.

— Міцно тримай фольгу однією рукою. Іншою чіпляйся за мій пасок. Потрібно швидше вибиратися звідси. Магії в мене лишилося на кілька хвилин, піс­ля цього захист утримувати не зможу. Готовий?

Із шалі-невидимки висунулася схвильована мор­дочка Номера Один.

— Тримати фольгу. Чіплятися за пасок. Зрозумів.

— Добре. Фоулі, прикривай нас. Ходімо.

Холлі увімкнула захист і побігла через відчинені двері, потягнувши за собою Номера Один. Уздовж коридора стояли високі рослини в горщиках, висіли дорогі картини, написані олією, серед яких був і Ма-тіс. Холлі чула, як у сусідніх кімнатах кричать люди.

В будинку зчинився переполох, і щомиті до коридо­ра могла вибігти якась Людина Бруду.

Номер Один намагався не відставати, його ма­ленькі ніжки ледь устигали за супер-тренованим ельфійським капітаном. Втеча здавалася неможли­вою. Зусібіч наближалися кроки. Номер Один трохи замислився, зачепився пальцем ноги за фольгу і на­ступив на неї. Електроніка затріщала і вимкнулась. Демон став таким же видимим, як і пляма крові на снігу.

— Фольгу ми втратили, — сказав Фоулі.

Холлі стиснула пальці. Як же їй не вистачало піс­толета!

— Так, лишається тільки бігти. Фоулі, тобі віжки в руки, якщо дозволиш таку конячу аналогію.

— Нарешті, — посміхнувся кентавр. — Я додав до панелі керування ігровий джойстик. Не дуже тради­ційно, але зручно. Вороги наближаються з усіх боків. Моя порада — обрати прямий маршрут. Біжіть до кінця коридора і робіть, як наш друг Дуда — стри­байте у вікно. Коли ви опинитесь на вулиці, Батлер вас прикриє.

— Гаразд. Тримайся, Номере Один. Що б не тра­пилося, не відпускай пасок.

Попереду з’явилася перша загроза. З-поза рогу вибігли двоє охоронців з пістолетами в руках.

«Колишні поліцейські, — здогадалася Холлі. — Прикривають діагоналі».

Побачивши Номера Один, чоловіки від жаху зу­пинилися. Схоже, вони були серед тих, кому не було потреби знати про демона.

— Що за дідько? — не втримався один.

Інший швидко отямився.

— Затримуємо його!

Фоулі випустив їм у груди добрячий удар лазе­ром. Охоронців відкинуло до стіни, вони сповзли на підлогу.

— Непритомні, — сказав Номер Один. — Кома­тозний стан, каталепсія, втрата свідомості.

Він зрозумів, що потік лексики — непоганий спо­сіб упоратися зі стресом.

— Стрес. Тиск, напруження і тривога.

Холлі потягнула його до відчинених вікон. У про­тилежному кінці коридора з’явилися інші охоронці, і Фоулі вправно вивів їх з ладу.

— Мені потрібно нарахувати премію, — сказав він. — Чи, принаймні, дозволити все.

У вітальні було ще два охоронці, які неспішно пили еспресо. Фоулі технічно завалив їх там, де вони стояли. А тоді ввімкнув лазер-вентилятор, і кава випарувалася, не встигла вона і на килим пролитися.

— Килим туніський, — пояснив він. — Дуже важ­ко вивести каву. А тепер можна лише пройтися пи­лососом, щоб прибрати гущу.

Холлі спустилася до кімнати-.

— Інколи мені здається, що ти не розумієш усієї серйозності бойових операцій, — сказала вона, обхо­дячи масивну оксамитову канапу.

Номер Один біг за нею, швидко переступаючи своїми малими ніжками. Незважаючи на новий лек­сичний запас, бісеня й досі не було впевнене, як воно почувалося.

Звісно, воно було наляканим. Великі Чоловіки Бруду з вогнепальною зброєю і таке інше. І схвильо­ваним. Його рятує ельфійський супергерой, який до того ж іще й невидимий. І нога болить, про це не за­будеш. Сердита людина вистрелила йому в ногу сріб­ною кулею. Але Номер Один відчував, що в цій ви­руючій суміші почуттів одного бракує. Того, що було в його серці, відколи він себе пам’ятає. Нерішучості. Незважаючи на все, що відбувалося навколо нього, він почувався на цій планеті вдома, а на Гібрасі тако­го почуття в нього ніколи не виникало.

Повз вухо просвистіла куля.

«Втім, може, на Гідрасі було не так уже й погано».

— Прокидайся, Фоулі! — скомандувала Холлі. — Ти маєш прикривати наші спини.

— Вибач, — кентавр розвернув лазер і спрямував його на двері.

Жінка-охоронець посміхнулася і впала. На підло­зі вона почала співати дитячу пісеньку про собаку і його кістку.

— Дивно, — прокоментував Фоулі. — Вона співає.

— Таке часто трапляється, — кинула Холлі, заліза­ючи на підвіконня. — Лазер вимикає деякі функції, але якісь може й активувати.

«Цікаво, — подумав кентавр. — Пістолет щастя. Над цим потрібно поміркувати».

Холлі нахилилася і схопила за руку Номера Один, підтягла його на підвіконня. Незадоволено поміти­ла, що її власні руки вже не такі невидимі, як вона сподівалася. Магія закінчується. Захист потребує ба­гато сил. Скоро вона стане видимою, навіть якщо вони не встигнуть дістатися безпечного місця.

— Уже майже вибралися, — сказала вона.

— Лишилося подолати відкритий зелений май­данчик, чи не так? — відповів Номер Один, демон­струючи неабиякий хист до сарказму.

— А мені він подобається, — зауважив Фоулі.

Вони зістрибнули на газон. Тривога охопила уже весь шато, й охоронці посипалися з усіх дверей, як бісер з розірваної торбинки.

— Можеш відірватися, Фоулі, — сказала Холлі. — І про машини не забудь.

— Так, мем, — відрапортував кентавр і відкрив вогонь.

Холлі побігла, потягнувши за собою бісеня. Пере­йматися його станом не було часу. Не зможе бігти за нею — волочитиметься слідом. Лазер на її шоломі спалахував червоним, повертався в різні боки, щоб не минути жодного охоронця. Холлі відчула, як на­грілася маківка, і подумки зробила позначку поскар­житися на цю революційну охолоджуючу систему, якою так пишався Фоулі.

Кентавр був дуже зайнятий, щоб балакати. Холлі тільки і чула його гарчання й тихе іржання. Про точ­ність він більше не думав: занадто багато було цілей. Він випускав хвилю енергії, яка за раз вирубала півдю­жини охоронців. Через півгодини вони отямляться, хоча в деяких іще кілька днів болітиме голова, випада­тиме волосся, хтось почне страждати від дратівли­вості, нетримання сечі та інших побічних ефектів.

Наступною мішенню кентавра стали джипи. В ко­жен бак він випустив невеличкий розряд. «BMW» один за одним вибухнули, перетворившись на ефек­тні вогняні колісниці. Сила лазерного заряду, немов гігантською рукою, накрила Холлі й Номера Один, надаючи їм додаткової швидкості. Шолом захищав Холлі від шуму, але в голові у Номера Один уже дав­но гуло.

Від автомобілів повалив густий чорний дим і по­тягнувся крізь доглянутий сад, ефективніший за будь-яку димову шашку. Холлі з Номером Один біг­ли попереду диму до головних воріт.

— Ворота, — захекано кинула Холлі в мікрофон.

— Бачу, — сказав Фоулі та розтопив чавунні петлі. З брязкотом ворота впали на землю.

До стовпів підлетів автомобіль і різко загальму­вав. Пасажирські дверцята відчинилися.

Усередині сидів Артеміс. Він простягнув Номеру Один руку.

— Швидко, — поквапив він. — Сідай.

— А-а-а-а! — заголосив Номер Один, — Людина!

Холлі стрибнула в машину і потягла Номера Один за собою.

— Усе гаразд, — сказала вона, вимикаючи захист, щоб зберегти ті рештки магії, що в неї лишилися. — Він наш друг.

Номер Один сховався за спину Холлі. Його мало не знудило. Він боязко подивився на місце водія, де сидів Батлер.

— А він? Будь ласка, скажи, що і він друг!

Холлі посміхнулася.

— Так, він друг. Найкращий.

Батлер перемкнув швидкість.

— Пристебніться, хлопчики й дівчатка. На вас че­кає погоня.

Сонце сідало. Батлер вправно маневрував по Рут де Веніс. Дорогу вирізали прямо на схилі гори. Звер­ху виднілися кам’яні вілли, внизу петляла річка. По­трібно було мати неабиякий талант, щоб уписувати­ся в повороти на такій швидкості, але Батлерові колись доводилося водити броньований автомобіль Аль Фада по переповненому Каїрському ринку, тож дорога в Альпах дуже складною йому не здалася.

Як виявилося, ніякої погоні не було. Машини Па­радізо лишилися біля шато, охоплені полум’ям, пе­рекинуті та спотворені. Наздоганяти Артемісів авто­мобіль можна було лише на мопеді.

Батлер поглядав у дзеркало заднього виду, але за­доволено посміхнувся, тільки коли вони проїхали митний пункт у Кань-сюр-Мер.

— Чисто, — заявив він і натиснув на педаль газу. — В маєтку не лишилося цілого автомобіля, включа­ючи іграшкову машинку Бо.

Артеміс посміхнувся. У нього аж голова йшла обертом від успіху.

— Може, варто було лишити їм чудовий підсилю­вач містера Дея?

Холлі помітила, що Номер Один із захопленням роздивляється ремінь безпеки.

— Пристебнись, — сказала вона, вставляючи за­стібку в замочок.

— Пристебнись, — промовив Номер Один. — Пряжка, затискач, застібка. Чому ти із цими людьми?

— Вони тобі допоможуть, — спокійно пояснила Холлі.

Номер Один мав мільйон питань і точно знав, як сформулювати кожне з них. Але на якусь мить слова змінилися на картинки, і квадратна бісова щелепа Номера Один опускалася все нижче і нижче, коли він дивився крізь затемнене скло, вбираючи в себе дива сучасної траси.

Холлі скористалася нагодою, щоб дізнатися про останні події.

— Дуда з Мульчем утекли?

— Так, — підтвердив Артеміс. — Фоулі наполягав, щоб транспортер скоріше повернули, бо він скорис­тався ним без дозволу. Ми лише на кілька годин від них відстанемо. Коли ви дістанетеся порту, ізоляцію буде припинено. Не здивуюся, якщо тобі дадуть ме­даль, Холлі. Напрочуд гарна робота.

— Були помилки.

— Так. Але нічого такого, із чим би не впоралася бригада стирачів пам’яті. Немає жодних фізичних доказів, що вся та розруха — справа нелюдських рук.

Холлі відкинулася на спинку сидіння.

— Я дещо забула.

— Ти забула про демонів. Їхнє закляття слабшає, їхній острів загубиться в часі. Загубиться або вже за­губився. Вони дрейфують у часі, немов м’ячик на по­верхні води.

Номер Один ухопив знайоме слово.

— Слабшає?

— Гібрас приречений, — чесно відповів Артеміс. — Твій дім скоро затягне в тунель часу з усім, що на ньо­му є. Коли я кажу скоро, маю на увазі наш час. У вашо­му часі цього може не статися іще мільйон років. — Він простягнув руку. — До речі, мене звуть Артеміс Фаул.

Номер Один узяв руку і легенько погриз указів­ний палець, як було прийнято у демонів.

— Я Номер Один. Бісеня. Чи можна щось зроби­ти, щоб урятувати Гібрас?

— Навряд чи, — відповів хлопець, відсмикнувши палець і перевіряючи, чи не лишилося на ньому по­шкоджень. — Єдиний спосіб урятувати Гібрас — по­вернути його на Землю, контролюючи ситуацію. На жаль, зробити це могли лише цілителі, а вони всі загинули.

Номер Один прикусив губу.

— Е-е... Ну... я не дуже впевнений, але я можу бути цілителем. Я можу говорити на різних мовах.

Артеміс випрямився, поправив ремінь безпеки.

— Володіння мовами може бути лише природ­ною здібністю. Що іще ти вмієш робити?

— Знову ж таки, я не стовідсотково переконаний, але, здається, я можу перетворювати дерево на ка­мінь.

— Це називається «дотик горгулій». Уже цікаво. А знаєш, Номере Один, щось у тобі є. Твої плями... Мені вони здаються знайомими. — Артеміс нахмурив­ся, роздратований, що не може пригадати. — Ми з то­бою не зустрічалися, я б це запам’ятав. Але все одно...

— Такі плями досить поширені, особливо шести­кутники на лобі. Демонам часто здається, що вони зі мною знайомі. Тож як урятувати Гібрас?

Артеміс кивнув.

— Так. Найкраще відправити тебе під землю. Я дилетант у теорії магії, а Фоулі має живих експер­тів, яким аж свербить тебе оглянути. Вважаю, ЛЕП скоро матиме план, як урятувати твій острів.

— Справді?

їх перервав Батлер, і Артемісові не довелося від­повідати.

— У шато Парадізо проблема, — сказав він, посту­кавши по монітору компактного ноутбука на панелі керування. — Вам варто глянути.

Охоронець передав комп’ютер через плече. Моні­тор було поділено на десяток квадратів — зображен­ня із камер спостереження в шато Парадізо, які Фоу­лі й досі тримав під контролем.

Артеміс поставив ноутбук на коліна, його яскраві очі впилися в екран.

— Господи, — промовив він. — Погано.

Холлі пересіла так, щоб бачити монітор.

— Дуже погано, — підтвердила вона.

Номер Один не дуже хвилювався щодо комп’ю­тера. Наскільки він бачив, це лише невеличка коро­бочка.

— Погано, — пробурмотів він, звернувшись до словника в своїй голові. — Синонім — «негаразд».

Артеміс не відвів погляду від екрана.

— Саме так, Номере Один. Негаразд. Іще й як не­гаразд.