Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 8: РАПТОВИЙ УДАР

У шато Парадізо

НОМЕР Один бачив чудовий сон. Уві сні матуся влаштувала йому вечірку на честь закінчення коледжу цілителів, їжа була дуже смачною. Усі страви були приготовані, і м’ясо не ворушилося.

Він потягнувся до печеного фазана у кошику з травами та хлібом, прямо як у третій главі «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт», аж раптом страви віддалили­ся, немов реальність розтягнулася.

Номер Один спробував наздогнати святковий стіл, але той віддалявся все більше і більше, а ноги не рухалися, і Номер Один не розумів чому. Він опус­тив очі долу і з жахом побачив, що його тіло, від пахв до землі, перетворилося на камінь. Кам’яний вірус перекинувся на груди і шию. Номеру Один захотіло­ся закричати. Він перелякався, що рот закам’яніє ще до того, як він закричить. Було б жахливо перетво­ритися на камінь і довічно тримати всередині цей крик.

Номер Один відкрив рота і закричав.

Біллі Конг, що сидів на стільці і спостерігав за мо­ніторами, тицьнув пальцями в запис камери на стелі.

— Виродок отямився, — сказав він. — Схоже, кли­че мамку.

Кричати Номер Один припинив лише тоді, коли забракло повітря. Голосне виття змінилося ледь чут­ним скавучанням.

«Так, — подумав Номер Один. — Я живий, пере­буваю в країні людей. Час розплющити очі та дізна­тися, наскільки глибока та яма, до якої я втрапив».

Номер Один обережно розплющив очі, немов очікував, що в обличчя йому на високій швидкості летітиме щось велике і тверде. Але побачив, що пе­ребуває в маленькій порожній кімнаті. На стелі був прямокутний світильник, що сяяв, немов тисяча сві­чок, а більшу частину стіни займало дзеркало. І була в кімнаті людина, може, дитина, можливо, жіночої статі, з кумедною гривою білявих кучериків і з за­йвим пальцем на кожній руці. Істота була вдягнена в дивну непрактичну тогу і черевики на губчастій підошві з вишитою блискавкою по боках. Був іще один чоловік. Сутулий і худий, з хитрим поглядом. Він відбивав ногою ритмічне стаккато. Номер Один не міг відірвати очей від його волосся. В ньому було намішано з десяток кольорів. Чоловік-павич.

Номер Один вирішив підняти руки, щоб показа­ти, що зброї в нього немає, але це важко зробити, коли твої руки прив’язані до стільця.

— Я прив’язаний до стільця, — сказав він, вибача­ючись, немов то була його провина. На жаль, сказав він це гномською, на демонському діалекті. Людям здалося, що він спробував відкашлятися.

Номер Один вирішив більше не говорити. Він точно скаже щось не те, і люди влаштують йому ри­туальну страту. На щастя, заговорити вирішила осо­ба жіночої статі.

— Вітаю, я Мінерва Парадізо, а цей чоловік — пан Конг, — сказала вона. — Ти мене розумієш?

Якась тарабарщина, подумав Номер Один. Жод­ного знайомого за «Маєтком леді Хітерінгтон Сміт» слова.

Він бадьоро посміхнувся, аби показати, що оці­нив її зусилля.

— Ти розмовляєш французькою? — запитала бі­лявка і перейшла на іншу мову. — Що до англійської?

Номер Один пожвавішав. Це вже щось знайоме. Дивна вимова, звісно, але слова такі самі, як і в книзі.

— Англійська? — повторив він.

Мова леді Хітерінгтон Сміт. Яку вона вивчила на колінах у матусі. Дослідила в аудиторіях Оскфорду. Скористалася нею, щоб висловити своє невмируще кохання до професора Руперта Сміта. Номерові Один подобалася ця книжка. Хоча іноді йому здава­лося, що він був єдиним, кому вона подобалася. На­віть Аббот пропускав романтичні місця.

— Так, — сказала Мінерва. — Англійська. Остан­ній непогано нею володів. І французькою теж.

«Манери потрібні не лише в книжках», — завжди вважав Номер Один, тож він і вирішив їх продемон­струвати.

Він рикнув, бо саме так увічливі демони просять дозволу говорити перед тими, кого вважають кра­щими за себе. Але люди сприйняли це зовсім по-іншому, бо худий чоловік підстрибнув і витяг ножа.

— Ні, шановний пане, — сказав Номер Один, квапливо пригадавши кілька речень із «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт». — Красно прошу опустити зброю. Я приніс благі новини.

Худий зніяковів. Англійською він говорив не гір­ше за корінного американця, але цей малий страшко ніс якусь середньовічну нісенітницю.

Конг наблизився до Номера Один і приставив йому ножа до горла.

— Говори зрозуміло, виродку, — чоловік спробу­вав пристрашити його тайською.

— Якби ж то я міг зрозуміти, — тремтячим голо­сом відповів Номер Один. На жаль, він сказав це гномського. — Я бажав... е-е... висловити...

Знов не те. Цитати з «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт», якими він сипав при будь-якій нагоді, під тис­ком навіть не згадувалися.

— Говори зрозуміло, або помреш! — просичав йому в обличчя чоловік.

І Номер Один не витримав.

— Як я можу говорити зрозуміло, син триногого собаки? Я ж не розумію тайської!

Усе це було сказано ідеальною тайською. Номер Один і сам здивувався. Демони не мають хисту до мов. Хіба що цілителі. Іще один доказ.

Чоловік прибрав ніж, і Номер Один хотів трохи поміркувати на цю тему, але раптом мозок усвідо­мив усю красу мов. Навіть рідної, гномської, безжа­лісно спотвореної демонами. Тисячі слів були забуті лише тому, що не стосувалися вбивства та їжі.

— Капучіно! — заверещав Номер Один, здивував­ши всіх навколо.

— Прошу? — розгубилася Мінерва.

— Який чудовий світ. І маневр. І балон.

Худий чолов’яга сунув ножа в кишеню.

— Ну от він і говорить. Якщо він схожий на того, що ви показували мені на відео, то пельку він не стулить.

— Рожевий! — радісно вигукнув Номер Один. — Демони не мають назви для цього кольору. Рожевий вважається не демонським, тож ми просто ігнору­ємо його. Яке полегшення, що тепер я можу сказати «рожевий»!

— Рожевий, — повторила Мінерва. — Дивовижно.

— Скажіть-но мені, — продовжив Номер Один, — що таке солодка вата? Я знаю ці слова, і лунають вони так... чудесно... але картинка у мене в голові не точна.

Здається, дівчинка була задоволена, що Номер Один заговорив, але її трохи дратувало, що той забув про те, що відбувалося.

— Поговоримо про солодку вату пізніше, демоне. Зараз маємо обговорити інші важливі речі.

— Так, — погодився Конг, — Вторгнення демонів, наприклад.

Номер Один поміркував над реченням.

— Перепрошую, але мій дар, мабуть, розкрився не повною мірою. Єдине визначення «вторгнення», що крутиться в моїй голові, — наступ ворожих озбро­єних сил на територію.

— Саме це я і мав на увазі, ропухо.

— І знову я трохи збентежений. Мій новий слов­никовий запас підказує, що ропуха — це істота, схо­жа на жабу... — Обличчя у Номер Один посумніша­ло. — Ага, я зрозумів... ви мене образили.

Конг покосився на Мінерву.

— Гадаю, він мені більше подобався, коли гово­рив, як у старих фільмах.

— Я цитував писання, — пояснив Номер Один, насолоджуючись новими словами, що злітали з язи­ка. — Нашу священну книгу — «Маєток леді Хіте­рінгтон Сміт».

Мінерва нахмурилася і підвела очі до стелі, немов намагалася щось пригадати.

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт»... Чому ця на­зва здається такою знайомою?

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт» — джерело усіх наших знань про людей. Лорд Аббот приніс її із со­бою. — Номер Один прикусив губи, щоб не сказати більше. І так уже набазікав багато зайвого. Ці люди — вороги, а він розказує їм про проекти Аббота. Про­екти. Яке красиве слово!

Мінерва різко плеснула в долоні. Вона пригадала те, що хотіла.

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт». Господи, той дурний роман! Пригадуєте, Конг?

Конг знизав плечима.

— Я не читаю художню літературу. Переважно ін­струкції гортаю.

— Ні, я про відеозапис того, іншого демона. Ми дозволили йому взяти книгу, і він носився із нею, як із писаною торбою.

— Ага, пригадав. От дурний був. Із лап ту дурну книгу не випускав.

— Ви знаєте, що ви повторюєтеся? — занервував Номер Один. — Існують синоніми для слова «дур­ний». Безглуздий, тупий, нерозумний, простий. І це ще не все. Можу повторити тайською, якщо хочете.

У руці Конга невідомо як опинився ніж.

— Ого! — здивувався Номер Один, — Оце талант! Бравада, я б сказав.

Конг не звернув уваги на комплімент і взяв ніж за лезо.

— Стули пельку, істото. Або ця штука потрапить тобі поміж очей. Мені байдуже, наскільки ти цінний для міс Парадізо. Мені лише хочеться стерти тебе і таких, як ти, з лиця землі.

Мінерва схрестила руки на грудях.

— Буду дуже вдячна вам, містере Конг, якщо ви не погрожуватимете нашому гостю. Ви працюєте на мого батька і робитимете те, що він наказує. І я пере­конана, що він просив вас поводитися пристойно.

Може, Мінерва Парадізо і мала багато талантів, але через свій вік досвіду їй бракувало. Вона навчилася розуміти мову тіла, але не знала, що той, хто знається на бойових мистецтвах, може навчитися тримати тіло під контролем і приховувати справжні почуття. До­свідчений спеціаліст помітив би, як напружилися жили на шиї Біллі Конга. Чоловік стримався.

«Не зараз, — сказав він сам собі. — Не зараз».

Мінерва повернулася до Номера Один.

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт», кажеш?

Номер Один кивнув. Він боявся і рота розтулити, аби не видати ще більше.

Тепер Мінерва заговорила до великого дзеркала.

— Чи ти пригадуєш, тату? Найбезглуздіший лю­бовний роман, якого ти боявся як чуми. Я обожню­вала його, коли мені було шість. Про англійську арис­тократку дев’ятнадцятого століття. Хто ж автор?.. Картер Кулер Барбізон. Канадська дівчинка. Вона на­писала його, коли їй було вісімнадцять. Навіть до іс­торії не звернулася. У неї багатії в дев’ятнадцятому столітті розмовляли, як у п’ятнадцятому. Безглуздий роман, але став світовим бестселером. Схоже, наш старий друг Аббот прихопив його із собою. Хитрому демонові вдалося представити роман як абсолютну істину. Схоже, він змусив усіх демонів вивчати Кулер Барбізон, немов вона якась євангелістка.

Номер Один забув про те, що збирався мовчати.

— Аббот? Тут був Аббот?

— Ме уі, — сказала Мінерва. — Звідки, ти гадаєш, ми знали, де тебе шукати? Аббот нам усе розказав.

Із-поза стіни пролунав голос:

— Не все. З розрахунками він помилився. Але моя маленька геніальна Мінерва виправила помил­ки. Куплю тобі поні, люба. Якої хочеш масті.

Мінерва помахала до дзеркала.

— Дякую, тату. Але ти вже маєш знати, що поні мені не подобаються. І балет також.

Голос розсміявся.

— Моя маленька дівчинка! А що до подорожі в Діснейленд у Парижі? Можеш вбратися як прин­цеса.

— Може, після засідання виборчої комісії, — по­сміхнулася Мінерва. Але посмішка була трохи на­пруженою. Зараз на мрії про Діснейленд не було часу. — Після того як я буду впевнена в номінації на Нобелівську премію. У нас менше тижня на допит, а ще потрібно організувати безпечне перевезення до Королівської Академії у Стокгольмі.

Номер Один мав іще одне важливе питання.

— А «Маєток леді Хітерінгтон Сміт»? Це не прав­да?

Мінерва мелодично розсміялася.

— Неправда? Мій любий, це навіть не схоже на правду. Ця книга була створена під впливом підліт­кових гормонів.

Номер Один посумнішав.

— Але ж я вивчав цю книгу. Годинами. Розігрував сценки. Шив костюми. А ви кажете, що маєтку Хіте­рінгтон немає?

— Маєтку Хітерінгтон немає.

— І немає злого принца Карлоса?

— Вигадка.

Раптом Номер Один пригадав:

— Але ж Аббот повернувся з арбалетом, як у кни­зі. Ось і доказ.

У дискусію вступив Конг. Урешті-решт, це була його парафія.

— Арбалети? Давня історія, ропухо. Тепер ми ви­користовуємо такі штуки, — і він витяг із кобури чорний керамічний пістолет. — Ця крихітка плюється вогнем і смертю. Маємо ми і більшу зброю. Ми літаємо світом на металевих птахах і закидаємо на­ших ворогів яйцями, що вибухають.

Номер Один презирливо хмикнув.

— Ця маленька штука плюється вогнем і смертю? Літаєте на металевих птахах? Скажіть іще, що їсте свинець і пускаєте золоті бульбашки.

Конг не став відповідати на критичні зауваження рептилії. Одним швидким рухом він зняв зброю із запобіжника і тричі вистрілив у підголівник крісла, в якому сидів Номер Один. На обличчя бісеняти по­сипалися іскри і скіпки, а в зачиненому приміщенні звук пострілу пролунав, немов грім.

Мінерва розлютилася. Вона почала кричати ще до того, як її змогли почути.

— Ідіть звідси, Конге! Негайно!

І кричала вона, доки у всіх не перестало дзвеніти у вухах і її нарешті почули. Коли Мінерва зрозуміла, що Біллі Конг проігнорував її наказ, вона перейшла на тайську.

— Я казала батькові, щоб він вас не наймав. Ви ім­пульсивний і жорстокий чоловік. Ми проводимо науковий експеримент. Від мертвого демона ніякої користі не буде. Ви це розумієте, безвідповідальна ви людина? Мені потрібно поговорити з нашим гостем, тож ви маєте піти, тому що ви його явно лякаєте. Ідіть, або ми розірвемо контракт із вами.

Конг потер перенісся. Йому довелося зібрати все своє терпіння, аби негайно не поставити цю малу на місце. Але ризикувати всім лише тому, що він не зміг потерпіти ще кілька годин, було б дуже нерозумно. Зараз доведеться змиритися з тим, що відбувається.

Конг витяг із кишені штанів маленьке дзеркальце і поправив змащені гелем пасма волосся.

— Я піду, дівчинко. Але обережніше зі словами. Може статися так, що ти про них пошкодуєш.

Але Мінерва тільки рукою махнула.

— Хай там як, — сказала вона англійською.

Конг поклав дзеркальце в кишеню, підморгнув Номеру Один і вийшов. Номера Один таке підмор­гування аж ніяк не заспокоїло. У світі демонів під­моргують супротивнику в запеклій бійці, щоб той зрозумів, що ви хочете його вбити. У Номера Один створилося таке враження, що чоловік мав саме та­кий намір.

Мінерва зітхнула, помовчала кілька секунд, щоб зібрати докупи думки, і повернулася до розмови з полоненим.

— Почнемо від самого початку. Як тебе звуть?

Здається, запитання цілком безпечне.

— Справжнього імені я не маю, бо ще не пройшов деформацію. Раніше я через це дуже переймався, але тепер, здається, маю набагато більше приводів для переживань.

Мінерва зрозуміла, що питання потрібно поста­вити по-іншому.

— Як тебе називають люди?

— Тобто людські люди? Чи інші демони?

— Демони.

— А... ну, вони називають мене Номер Один.

— Номер Один?

— Саме так. Неабияке ім’я, але це все, що я маю. І втішаюся тим, що воно краще, ніж Номер Два.

— Зрозуміло. Ну, Номере Один, гадаю, ти хочеш дізнатися, що тут відбувається.

У Номера Один аж очі збільшилися.

— Так, будь ласка.

— Гаразд, — почала Мінерва, повернувшись об­личчям до полоненого. — Два роки тому тут матері­алізувався один із ваших. Вискочив собі посеред ночі на статуї д’Артаньяна у дворі. Йому пощастило, що його не вбили. Щоправда, одну руку йому проткнув меч д’Артаньяна. Кінчик меча відламався і лишився всередині.

— Меч був срібним? — запитав Номер Один.

— Так. Срібним. Звісно, пізніше ми зрозуміли, що срібло затримало його в нашому вимірі, інакше він би повернувся у свій простір і час. І демоном тим був Аббот. Батьки хотіли покликати жандармів, але я переконала їх занести бідолашну напівживу істоту в будинок. Папа має невеличку операційну, де опе­рує пацієнтів-параноїків. Він обробив Абботові опі­ки, але срібний уламок ми помітили лише через кіль ка тижнів, коли рана запалилася, і таткові довелося зробити рентген. За Абботом було дуже цікаво спо­стерігати. Спочатку, і це тривало багато днів, він упадав у лють, щойно до нього наближалася людина. Він намагався нас усіх вбити і присягався, що його армія прийде і зітре все людство з лиця землі. Він довго сперечався сам із собою. То було не просто розщеплення особистості. Складалося враження, що в одному тілі існують дві особи. Воїн і науковець. Воїн сердився і молотив руками і ногами, а науко­вець вкривав стіни розрахунками. Я зрозуміла, що відбувається щось дуже важливе. Щось революцій­не. Я відкрила новий вид, чи, скоріше, відкрила за­ново старий. А якщо Аббот приведе армію демонів, то я можу врятувати життя. Людям і демонам. Але ж я просто дитина, і мене б ніхто не послухав. Але якби я змогла зробити запис і представити його Нобелів­ському комітету в Стокгольмі, я би отримала премію в галузі фізики, і демонів визнали б видом, що вима­гає захисту. Я б отримала від цього неймовірне задо­волення, до того ж жодна дитина досі не отримувала Нобелівську премію, навіть великий Артеміс Фаул.

Було в її словах щось таке, що змусило Номера Один задуматися.

— А хіба ти іще не замала, щоб вивчати інші види? Ти ж іще зовсім дівчинка. Тобі б мала сподобатися пропозиція щодо поні, яку зробив магічний голос із коробки.

Мінерва уже мала справу з такими переконан­нями.

— Часи змінюються, демоне, — відрізала вона. — Діти зараз набагато розумніші, ніж були раніше. Ми пишемо книжки, вивчаємо комп’ютери, вщент роз­биваємо усілякі наукові міфи. Чи відомо тобі, що більшість науковців навіть не визнає існування ма­гії? Варто додати магію до рівняння енергії, і майже в усіх законах фізики можна знайти серйозну по­милку.

— Зрозуміло, — непевно сказав Номер Один.

— Я саме того віку, який потрібен для цього про­екту, — додала Мінерва. — Досить молода, щоб віри­ти в магію, і досить доросла, щоб розуміти, як вона працює. Коли я представлю тебе в Стокгольмі, і ми висунемо припущення про подорожі в часі і магію як природну енергію, настане історична мить. Світу доведеться поставитися до магії серйозно і приготу­ватися до вторгнення!

— Не буде ніякого вторгнення! — запротестував Номер Один.

Мінерва посміхнулася, як посміхається вчителька початкової школи до малого брехуна.

— Мені все відомо. Коли взяла гору войовнича особистість Аббота, він розказав нам про битву біля Тайллта і про демонів, що збираються повернутися і влаштувати жахливу війну проти Людей Бруду, як ви нас називаєте. В тій битві було багато крові і від­рубаних кінцівок.

Номер Один кивнув. Цілком у дусі Аббота.

— Саме в це Аббот і вірить, але життя змінилося.

— Я йому пояснювала. Казала, що він дрейфує в часі і просторі десять тисяч років, і ми відтоді про­йшли чимало. Нас більше, ніж було, і ми більше не користуємося арбалетами.

— Ні? Ні?

— Ти ж бачив зброю пана Конга. Це лише малень­кий приклад того, яку зброю ми маємо. Навіть якби явилися всі демони разом, озброєні до зубів, ми б переловили усіх за десять хвилин.

— Саме це ви збираєтесь із нами зробити? Пере­ловити?

— Був такий план, — зізналася Мінерва. — Щойно Аббот зрозумів, що демони нас не переможуть, він змінив тактику. Він добровільно пояснив нам прин­ципи часового тунелю, натомість я дала йому по­читати книжку і роздивитися стару зброю. Через кілька днів читання він попросив називати його Аб­ботом, на честь генерала Леона Аббота в книзі. Я зрозуміла, що коли представлю Леона Аббота в Стокгольмі, легко отримаю кошти на міжнарод­ний проект. Коли з’явиться демон, ми заякоримо його сріблом і розташуємо в штучному демонському середовищі для досліджень. Я б вибрала зоопарк у центральному парку.

Номер Один пошукав у своєму лексиконі слово «зоопарк».

— А хіба зоопарки не для тварин?

Мінерва опустила очі.

— Так. Я змінила свою думку, особливо після зу­стрічі з тобою. Ти маєш цілком цивілізований вигляд і зовсім не схожий на того Аббота. Він був твариною. Коли він тут з’явився, ми вилікували його рани, ви­ходили, а він тільки і намагався нас з’їсти. У нас не було іншого вибору, як тримати його зачиненим.

— Тож ти не хочеш більше тримати нас у зоопарку?

— Власне, інших варіантів ми не маємо. Згідно з розрахунками, часовий тунель розкручується з обох боків, його стіни тоншають. Дуже скоро роз­рахункам не можна буде довіряти, неможливо буде передбачити, де і коли матеріалізується наступний демон. Боюся, Номере Один, вашому роду лишилося не так уже й багато часу. Зовсім скоро ви зникнете.

Номер Один був приголомшений. Стільки інфор­мації за один день, що і усвідомити важко. Чомусь йому пригадалася демониця з червоними плямами.

— А хіба не можна якось допомогти? Ми ж ро­зумні істоти, не звірі.

Мінерва підвелася і пройшлася по кімнаті, покру­чуючи пасмо волосся.

— Я думала про це. Без магії вдіяти нічого не можна, а Аббот сказав, що всі цілителі загинули під час переходу.

— Це правда, — кивнув Номер Один. Про те, що він і сам цілитель, він не сказав. Щось підказувало йому, що ця інформація дуже цінна, і не варто від­кривати її людині, яка прив’язала тебе до стільця. Він уже й так багато наговорив.

— Можливо, якби Аббот знав про закляття часу, він би не так поспішав повернутися на Гібрас, — про­співала Мінерва. — Тато сказав йому, що в руці у нього срібний уламок, і тієї ж ночі він витяг його пазурами і зник. У нас лишився запис. Я щодня ду­мала, чи вдалося йому повернутися додому.

— Удалося, — сказав Номер Один. — Закляття часу перенесло його в самий початок. Він нічого не розказав про це місце. Просто з’явився якось із книжкою та арбалетом і оголосив себе нашим рятів­ником. А все це виявилося брехнею.

— Ну, — зітхнула Мінерва зі щирим співчуттям, — я навіть уявлення не маю, як можна врятувати ваш рід. Може, твоя маленька подружка в сусідній кімна­ті допоможе, коли отямиться.

— Яка ще маленька подружка? — здивувався Но­мер Один.

— Та, що приспала Бобо, мого брата. Ми захопи­ли її, коли вона намагалася тебе врятувати, — пояс­нила Мінерва. — Чи, скоріше, намагалася врятувати порожню сумку для гольфу. Вона схожа на магічну істоту. Може, вона допоможе.

«Кому б це потрібно було рятувати сумку для гольфу?» — подумав Номер Один.

Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явився Хуан Сото.

— Мінерво?

— Не зараз, — відрізала дівчина і помахала рукою, щоб він ішов.

— Тобі телефонують.

— Не можу відповісти. Запиши номер.

Але охоронець не відступав. Він зробив крок до кімнати, прикривши слухавку рукою.

— Гадаю, із цією людиною ви захочете поговори­ти. Він назвався Артемісом Фаулом.

Мінерва переключила увагу на Сото.

— Говоритиму, — сказала вона і взяла слухавку.

ЛЕПреконівський шолом — річ дивовижна. А от шолом Восьмої Секції — це справжнє диво сучасної науки. Порівняти їх — це все одно що порівняти кремінну рушницю зі снайперською гвинтівкою з лазерним прицілом.

Фоулі скористався перевагами майже необмеже­ного бюджету, щоб утілити в життя свої хайтеківські фантазії і начинив шолом усілякими штучками для діагностики, спостереження, захисту і всім, чим тіль­ки можна.

Кентавр неймовірно пишався своїм створінням. Але якби довелося хвастатися якоюсь однією функ­цією шолома, Фоулі обрав би амортизаційні мішки.

Самі амортизаційні мішки не були новим вина­ходом. Навіть у шоломах цивільних були спеціальні гелеві пакети між внутрішньою і зовнішньою обо­лонкою, які виступали додатковим буфером у разі зіткнення. Але Фоулі замінив тверду зовнішню обо­лонку на більш пружний полімер, а замість електрочутливого гелю взяв електрочутливі ізоляційні буси­ни. Бусини можна було контролювати електронними імпульсами, і вони могли збільшуватися, зменшува­тися, перекочуватися і перегруповуватися, забезпе­чуючи шолому просту, але дуже ефективну систему захисту.

«Це маленьке диво не літає, але може підстрибну­ти, якщо захочеш, — сказав Фоулі, коли виписував шолом Холлі. — Літаючі шоломи тільки у команди­рів. Але я б і їм не рекомендував їх: поле двигуна таке, що кучеряве волосся випрямляє. Не кажу, що воно у тебе кучеряве. Та ти й так гарна».

Доки Мінерва допитувала Номера Один, Фоулі клацав пальцями по пульту дистанційного керуван­ня шоломом Холлі. Цієї миті шолом лежав закритим у дротяній шафі в кімнаті охоронців.

Фоулі подобалося наспівувати під час роботи. За­раз у голові у нього крутилася класика «Лукомор’я» «Якщо схоже на гнома і смердить, як гном, то, може, то гном і є (або сміттяр у гномових штанях)». Від­носно коротка назва для цієї групи, яка виконувала ельфійський еквівалент людського кантрі.

Засвербить мені у носі, я тебе згадаю.

Проштрикну я ноги босі, я тебе згадаю.

Напече мені плішину сонце крізь віконце, Я тебе згадаю.

Мікрофон Фоулі передбачливо вимкнув, тож Ар­теміс почути співи не мав. Кентавр навіть скористав­ся старою антеною, сподіваючись, що в Поліцей­ській Плазі сигнал ніхто не перехопить. Небесне місто було ізольоване, і це означало, що не може бути ніякої комунікації з поверхнею Землі. Фоулі свідомо порушив накази командира Арка Сула і отримував від цього неабияке задоволення.

Кентавр начепив пару лабораторних окулярів, крізь які бачив усе, що було перед шоломом. І не тільки це. Окуляри надавали можливість отримати зображення з усіх камер шолома і побачити те, що було позаду і з боків. Фоулі уже отримав контроль над системою безпеки шато; тепер йому хотілося трохи покопирсатися у файлах комп’ютера — а цьо­го із штаб-квартири Восьмої Секції він зробити не міг, ураховуючи, що ЛЕП відстежувала будь-які сиг­нали, що виходили з міста.

Шолом, звісно, був обладнаний бездротовими омнісенсорами, але чим ближче він дістанеться до реального жорсткого диску, тим швидше закінчить роботу.

Фоулі набрав на клавіатурі комбінацію цифр. Якби хтось цієї миті на нього подивився, йому б зда­лося, що кентавр грає на невидимому піаніно, але насправді окуляри сприймали кожен жест як натис­кання на клавіші. Із потаємного відділення над пра­вим вухом Холліного шолома вискочив маленький лазерний олівець.

Фоулі націлив його на замок дротяної шафи.

— Тривалість — одна секунда. Вогонь!

Нічого не трапилося, тож Фоулі вилаявся, уві­мкнув мікрофон і спробував іще раз.

— Тривалість — одна секунда. Вогонь!

Цього разу з кінчика олівця з’явився червоний промінь, і замок перетворився на металеву калюжу.

«Вмикання обладнання завжди допомагає», — по­думав Фоулі, задоволений, що ніхто не бачив його помилки, особливо Артеміс Фаул.

Фоулі прицілився в дальню частину кабінету і зробив іще три спалахи.

— Розрахувати стрибок, — наказав він шолому, і майже відразу на екрані з’явилася рухома стрілка, що спочатку вказала на підлогу, а тоді піднялася до рівня комп’ютерного столу.

— Виконати стрибок, — наказав Фоулі та посміх­нувся, спостерігаючи, як ожило його створіння.

Шолом ударився об підлогу і, немов баскетболь­ний м’ячик, застрибав по кімнаті прямо до комп’ю­терного столу.

— Ідеально! Геніально! — похвалив сам себе Фоу­лі. Іноді від своїх досягнень аж сльози на очі навер­талися.

«Якби ж це бачила Кабаліна. — подумав він. І від­разу ж: — Ого, а я серйозно запав на цю дівчину!»

Кабаліна — кентавриха, яку він зустрів у галереї в центрі міста. Вдень вона готувала інформацію для телебачення, а вночі перетворювалася на скульп­тора. Дуже розумна дівчина, і про Фоулі все знала. Виявилося, що Кабаліна — великий фанат ковдри настрою, мультисенсорного масажного і гомеопа­тичного одягу, який Фоулі розробив спеціально для кентаврів. Тож вони півтори години про це говори­ли. Слово за словом, і тепер вони разом бігали ввече­рі. Коли не було надзвичайних ситуацій.

«Зараз саме цей випадок!» — нагадав сам собі кен­тавр і переключив увагу на роботу.

Тепер шолом лежав поряд із клавіатурою люд­ського комп’ютера, і омнісенсори були націлені пря­місінько на жорсткий диск.

Фоулі подивився на диск і тричі моргнув, вибира­ючи його на екрані.

— Завантажити всі файли з цього і всіх інших комп’ютерів у мережі, — наказав кентавр, і шолом негайно почав качати інформацію з «Мака».

Через кілька секунд анімована пляшечка на екра­ні окулярів наповнилася по самі вінця і відригнула. Завантаження закінчено. Тепер можна дізнатися, скільки відомо людям і звідки вони отримали інфор­мацію. Але лишалося питання підтримуючих фай­лів. Група могла записати інформацію на диски або навіть надіслати її електронною поштою чи зберіга­ти десь в Інтернеті.

Фоулі скористався віртуальною клавіатурою, щоб відкрити папку із системними файлами і запустив у комп’ютер вірус. Той зітре будь-яку інформацію в усіх комп’ютерах мережі, але раніше відстежить усі стежки в Інтернеті та знищить сайти, якими корис­тувалися ці люди. Фоулі і хотілося б бути більш делі­катним і стерти лише те, що стосувалося ельфів, але дозволити собі такої розкоші із цією таємничою гру­пою він не міг. Сам факт, що їм досі вдавалося не по­трапити під його нагляд, уже доводив, що ставитися до них треба поважно.

Вірус для людської системи дуже серйозний. Може знищити тисячі сайтів, включаючи Гугл і Яху, але вибору Фоулі не мав.

На екрані завантаження даних світилося черво­ними мерехтливими вогниками, що розтікалися по омнісенсорах. За п’ять хвилин жорсткий диск Пара­дізо не можна буде відновити. До того ж, вірус пере­кинеться до будь-якого пристрою зберігання інфор­мації, на якому сенсори знайдуть підпис мережі. Тож будь-яка інформація, що міститься на дисках або флешах, знищиться, щойно хтось спробує її прочи­тати. Сильна штука, і немає проти неї ніякого захис­ту, тож жоден противірусних не допоможе.

Із двох селевих колонок на столі пролунав голос Артеміса і перервав його роздуми.

— У кабінеті є настінний сейф. Саме там Мінерва тримає свої записи. Тобі потрібно спалити все, що є всередині.

— Настінний сейф, — повторив Фоулі. — Подиви­мось.

Кентавр просвітив кімнату рентгенівськими променями і знайшов сейф за рядом полиць. Був би час, він би залюбки подивився, що там усередині, але потрібно було встигнути на рандеву. Він спря­мував у черево сейфа концентрований лазерний промінь завтовшки з риболовну волосінь, і все, що там було, перетворилося на попіл. Лишалося сподіватися, що там лежали не тільки родинні кош­товності.

Нічого цікавого сканер більше не показав, тож Фоулі віддав наказ бусинам, і шолом Холлі зістриб­нув зі столу. На віртуальній клавіатурі кентавр обрав лазер і вирізав секцію в нижній частині дверей, доки шолом іще був у повітрі. Два хореографічних па — і шолом проскочив крізь отвір і вистрибнув у ко­ридор.

Фоулі задоволено посміхнувся.

— Навіть дерева не торкнувся, — сказав він.

Кентавр вивів на монітор план шато Парадізо. На плані були дві цяточки. Одна — шолом, інша — Хол­лі. Час їм уже возз’єднатися.

Фоулі працював і машинально наспівував похо­ронну пісеньку «Лукомор’я»:

В лотерею не вгадаю, я тебе згадаю,

В ямі нічку скоротаю, я тебе згадаю.

Цуценя побачить зграю і гайне до небокраю, Я тебе згадаю.

На поверхні планети Артеміс почув пісню у сво­єму крихітному телефоні і поморщився.

— Будь ласка, Фоулі, — жалібно попросив він. — Я намагаюся вести переговори по іншій лінії.

Фоулі здивовано присвиснув. Про Артеміса він геть забув.

— Деякі люди не можуть відкрити своє серце для «Лукомор’я», — сказав він і вимкнув мікрофон.

Біллі Конг вирішив, що має сказати кілька слів новому полоненому. Жінці. Якщо вона дійсно була жінкою. Звідки йому знати, що це за створіння? Схо­жа на дівчину, але, може, демонічні дівчата дуже від­різняються від людських. Отже, Біллі Конг вирішив запитати це, що воно таке. Якщо істота не схоче від­повідати, він не проти. Існує багато способів зму­сити говорити. І ввічливо попрохати — лише один із них. Іще один — дати цукерку. Але Біллі Конг на­давав перевагу тортурам.

На початку вісімдесятих, коли Біллі Конг був про­сто Джоною Лі, він жив у курортному каліфорній­ському місті Малібу з мамою Енні і старшим братом Еріком.

Енні працювала на двох роботах, щоб хлопці мо­гли носити кросівки, тож вечорами Джона лишався з Еріком. Усе було добре. Ерікові було шістнадцять, він був уже досить дорослим, щоб наглядати за мо­лодшим братом. Але як і в більшості шістнадцяти­річних підлітків, думки у нього були зайняті іншим. Власне, догляд за братом серйозно заважав його сус­пільному життю.

Проблема, на думку Еріка, полягала в тому, що Джона був дуже активною дитиною. Щойно Ерік ішов на зустріч із друзями, Джона, попри накази брата, розчинявся в каліфорнійському вечері. А ве­чірні вулиці — не місце для восьмирічної дитини. Тож Ерікові потрібно було розробити стратегію, як утримати Джону вдома і звільнити собі руки.

Одного вечора, повернувшись додому після свар­ки з іншим хлопцем своєї дівчини і його братами, він придумав ідеальний план.

Того дня Джона не побіг на вулицю, а лишився вдома перед телевізором, де по кабельному показува­ли фільм жахів. Ерік, який завжди відрізнявся імпуль­сивністю і безрозсудством, почав залицятися до ді­вчини місцевого гангстера. Пішли чутки, і на нього почала полювати ціла банда. Вони його побили, але йому вдалося втекти. Того вечора він повернувся весь закривавлений і втомлений, але задоволений собою.

— Зачини двері, — наказав він братові, виводячи того із телевізійного ступору.

Джона підскочив, помітив, що у брата з носа і губи тече кров, і широко розплющив очі.

— Що з тобою сталося?

Ерік посміхнувся. Такою він уже був людиною — втомлений, побитий, але повний адреналіну.

— Мені дісталося... Там була ціла купа...

І тут він замовк, бо в голові сяйнула думка. Ма­буть, вигляд у нього дуже побитий. І цим можна якось скористатися, щоб утримати малого Джону вдома, доки мама на роботі.

— Не можу сказати, — заявив він, розмазуючи ру­кавом кров по обличчю. — Я присягнувся. Просто зачини двері на засув і запни штори.

Як правило, Джона не звертав уваги на братові промови, але сьогодні були кров і жахи по телевізо­ру, і з двору чулися кроки.

— Чорт, вони мене знайшли,-— вилаявся Ерік, ви­глядаючи з вікна.

Маленький Джона схопив брата за рукав.

— Хто тебе знайшов, Еріку? Ти маєш розповісти.

Ерік зробив вигляд, що розмірковує.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я належу до... е-е... таємного товариства. Ми боремося з таємним ворогом.

— З якоюсь бандою?

— Ні, — відповів Ерік. — Ми воюємо з демонами.

— З демонами? — здивувався малюк, наполовину скептично, наполовину перелякано.

— Так. Вони по всій Каліфорнії. Вдень вони нор­мальні хлопці. Бухгалтери і баскетболісти тощо. Але вночі вони здирають свою шкіру і полюють на дітей. Яким іще не виповнилося десяти.

— Не виповнилося десяти? Це ж як я!

— Як ти. Саме на таких. Я застукав демонів, що гризли дівчат-близнюків. Тим, може, років по вісім було. Більшість я вбив, але ті, що лишилися, бігли за мною аж до самого дому. Маємо сидіти тихо, доки вони не підуть.

Джона кинувся до телефону.

— Потрібно зателефонувати мамі.

— Ні! — зупинив його Ерік. — Хочеш, щоб маму вбили? Ти цього хочеш?

Від такої думки Джона розплакався.

— Ні, мама не загине.

— Саме так, — заспокоїв його Ерік, — Облиш де­монів на мене та моїх хлопців. Коли тобі виповнить­ся п’ятнадцять, ми візьмемо тебе до себе, але доти нехай це лишається нашою таємницею. Ти лишайся вдома, а я виконуватиму свої обов’язки. Обіцяєш?

Джона кивнув, бо був занадто заплаканий, щоб сказати хоч слово.

1 брати зіщулилися на канапці, поки брати хлопця Ерікової дівчини стукали у вікна і викликали його на двір.

«Жорстокий жарт, — подумав Ерік. — Але, може, вистачить на кілька місяців. Принаймні, хлопча три­матиметься подалі від неприємностей, доки все не заспокоїться».

Вигадка спрацювала добре. Джона кілька тижнів і носа на вулицю не показував після заходу сонця. Він сидів на канапці, підтягнувши коліна до під­боріддя, і чекав, доки не повернеться Ерік з новими історіями про демонів. Щовечора він боявся, що брат не прийде додому, що його вб’ють демони.

І якось його страхи справдилися. Копи повідоми­ли, що Еріка вбила відома банда братів, які вже дав­но на нього полювали. Казали щось про дівчину. Але Джона був переконаний в іншому. Він знав, що це справа рук демонів. Вони здерли свої обличчя і вби­ли його брата.

Отже, Джона Лі, тепер відомий як Біллі Конг, ішов на зустріч із Холлі із вантажем дитячих спога­дів. Щоб зберегти здоровий глузд, він урешті-решт переконав себе, що ніяких демонів немає, і що брат йому збрехав. Ця зрада тривожила його кілька років, змушувала уникати довгострокових стосунків, через неї йому було легше кривдити інших. А тепер ця бо­жевільна Мінерва платить йому за те, щоб він полю­вав на справжніх демонів, бо, як виявилося, вони іс­нують. Він бачив їх на власні очі.

На цьому етапі Біллі Конг не міг відрізнити фак­ти від вигадки. Частина його вірила, що він потра­пив у страшну аварію, і все це лише коматозні галю­цинації. Але одне Біллі знав точно: коли існує хоч маленький шанс, що саме ці демони вбили Еріка, вони за це заплатять.

Роль жертви не дуже сподобалася Холлі. Цього вистачило ще в Академії. Щоразу, коли в програмі були рольові ігри, Холлі, як єдину дівчину в групі, обирали заручницею, або ельфійкою, що повертала­ся додому сама пізно ввечері, або працівницею бан­ку, що має справу з грабіжником. Вона наполягала, що це лише стереотипи, але інструктор відповідав, що стереотипи є стереотипами не без підстави, тож нехай вона краще надягає біляву перуку. Тож коли Артеміс запропонував Холлі, щоб вона дозволила себе захопити, її довелося вмовляти. Зараз вона сиді­ла прив’язана до дерев’яного стільця в темній воло­гій кімнаті в підвалі й чекала, доки її прийде катува­ти якась людина. Коли наступного разу Артеміс запропонує комусь побути заручником, нехай сам грається. Це просто смішно. Вона капітан, їй уже за вісімдесят, водночас Артеміс лише чотирнадцяти­річний цивільний хлопчисько, але він віддає накази, а вона підкоряється.

«Це тому, що Артеміс — геніальний стратег», — підказала її розсудлива частина.

«Ой, замовкни!» — відповіла роздратована час­тина.

І тут до кімнати увійшов Біллі Конг, і Холлі роз­дратувалася ще більше. Він ступав по підлозі, як блі­дий привид із намащеним волоссям, і кілька разів мовчки обійшов навколо Холлі, перед тим як з нею заговорити.

— Скажи мені одну річ, демоне. Чи зможеш ти здерти своє обличчя?

Холлі глянула йому просто в очі.

— Чим? Зубами? Руки ж у мене зв’язані, покидьку.

— Ти, може, знаєш, що я не маю тебе вбивати, — сказав Біллі, почухавши голову. — Але я часто роблю те, чого робити не маю.

Холлі вирішила трошки його викрити.

— Знаю, Біллі. Чи, краще сказати, Джона? Ти на­робив чимало поганого за довгі роки.

Конг відсахнувся.

— Ти мене знаєш?

— Ми знаємо про тебе все, Біллі. Спостерігаємо за тобою вже кілька років.

Звісно, це було не зовсім так. Про Конга Холлі знала не більше того, що їй повідомив Фоулі. Може, якби вона знала про історію з «демонами», вона б із цим чоловіком не гралася.

Для Біллі Конга ця проста фраза стала підтвер­дженням усього того, що йому розповідав Ерік. Це­глинки його переконань посипалися і розбилися на маленькі уламки.

Тож, усе було правдою. Ерік не збрехав. Землею блукають демони, від яких брат намагався його вря­тувати і заплатив за це своїм життям.

— Пам’ятаєш мого брата? — запитав він тремтя­чим голосом.

Холлі вирішила, що він її перевіряє. Фоулі щось казав про брата.

— Так. Пам’ятаю. Дерек, правильно?

Конг вихопив із нагрудної кишені стилет і так його стиснув, що кісточки пальців побілішали.

— Ерік! — закричав він, бризкаючи слиною. — Його звали Ерік! Ти пригадуєш, що з ним сталося?

Холлі занервувала. Цей Чоловік Бруду нестабіль­ний. Щоб звільнитися, їй вистачить і секунди, але навіть секунда може виявитися занадто довгою. Ар­теміс просив, щоб вона лишалася зв’язаною якомога довше, але, судячи з виразу обличчя Біллі Конга, ли­шатися зв’язаною було б фатальною помилкою.

— Ти пригадуєш, що сталося з моїм братом? — знову запитав Конг, розмахуючи ножем, немов ди­ригентською паличкою.

— Пригадую, — сказала Холлі. — Він помер. На­сильницькою смертю.

Конга як громом прибило. Він увесь напружився. Кілька секунд він ходив колом по кімнаті і щось бур­мотів, і це аж ніяк не втішило Холлі.

— Це правда. Ерік ніколи мене не зраджував. Мій брат любив мене. Він мене любив, а вони його забрали!

Холлі скористалася тим, що він зайнятий своїми думками, і звільнилася від пластикових пут на зап’ястках. Удалася до старого ЛЕПівського трюку, якого її навчила командир Вінйайа ще в Академії. Потерла зап’ястки об гострий край стільця — утво­рилися невеличкі ранки. Одразу ж від кінчиків паль­ців до ранок побігли магічні цілющі іскорки. Кілька з них вона спрямувала на пластик, той розтопився, і руки звільнилися.

Коли Конг знову повернувся до неї, вона вже була вільною, але не давала взнаки.

Конг опустився перед нею на коліна, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Він часто моргав, жилка на скроні напружено пульсувала. Він повільно заго­ворив, ледь стримуючи лють і божевілля. Перейшов на тайську, рідну мову своєї родини.

— Я хочу, щоб ти здерла своє обличчя. Негайно.

Це, на думку Конга, стане останнім доказом. Якщо ця демониця може здерти своє обличчя, то він уда­рить її в серце, і байдуже, які будуть наслідки.

— Не можу, — сказала Холлі. — У мене руки зв’я­зані. Чому б тобі не здерти його самому? У нас зараз нові маски. Одноразові. Легко знімаються.

Конг аж закашлявся від подиву і відступив. Але потім заспокоївся і простягнув тремтячі руки. Тру­силися вони не від страху, а від люті та смутку, що він зганьбив пам’ять про брата тим, що не вірив йому.

— Візьмись за волосся біля коренів, — наказала Холлі, — і потягни. Не хвилюйся, що можеш порвати.

Конг підвів очі і зустрівся з нею поглядом. Цього вистачило Холлі, щоб скористатися магічним ель­фійським месмером.

— Хіба твої руки не важкі? — запитала вона гіпно­тичним голосом, перед яким не можна було встояти.

Конг нахмурився, чоло вкрилося потом.

— Мої руки. Що? Вони немов свинець. Як дві свинцеві трубки. Я не можу...

Холлі піддала ще трохи месмеру.

— Чому б тобі їх не опустити. Розслабся. Сідай на підлогу.

Конг сів на цемент.

— Посиджу хвильку. Потрібно ж здерти з тебе об­личчя. Але трохи згодом. Я втомився.

— Може, хочеш поговорити.

— Знаєш що, демоне? Я хочу поговорити. Про що говоритимемо?

— Про людей, із якими ти сплутався, Біллі. Пара­дізо. Розкажи мені про них.

Конг хмикнув.

— Парадізо! Тут слухаються лише одного Параді­зо. І то дівчисько. Мінерва. Її татко — просто мішок із грошима. Якщо Мінерві щось закортить, Гаспар за це заплатить. Він так пишається своєю геніальною дівчинкою, що зробить усе, що тій заманеться. Чи можеш ти повірити, що вона переконала його три­мати справу з демоном у таємниці, доки її не розгля­не Нобелівський комітет?

Дуже гарні новини.

— Хочеш сказати, що ніхто за межами цього бу­динку не знає про демона?

— Навіть у будинку майже ніхто не знає. Мінерва боїться, що хтось перехопить інформацію. Персонал уважає, що ми охороняємо політичного в’язня, яко­му потрібна пластична операція. Правда відома тіль­ки Хуану Сото, голові охорони, і мені.

— Чи Мінерва має якісь записи?

— Записи? Вона все записує. Дійсно все. Усе, що демон зробив, навіть коли він ходив у туалет. Камера фіксує кожен його рух. Тут немає камер лише тому, що ми не очікували іще одного демона.

— А де вона тримає ці записи?

— Маленький настінний сейф у кабінеті охорони. Мінерва вважає, що я не знаю код від нього, але він мені відомий. День народження Бобо.

Холлі торкнулася мікрофона кольору шкіри, що був прикріплений до горла.

— Настінний сейф у кабінеті охорони, — чітко по­вторила вона. — Сподіваюся, ти почув.

Відповіді не було. Надягати навушник було дуже ризиковано, тож довелося Холлі вдовольнитися мі­крофоном на шиї та ірідокамерою у вигляді контак­тної лінзи в правому оці.

Конгу хотілося поговорити іще.

— Знаєш, я вб’ю усіх демонів. Я маю план. Дуже розумний. Мінерва вважає, що вона поїде до Сток­гольма, але цього ніколи не станеться. Я дочекаюся слушної миті. Мені відомо, що в цьому вимірі вас утримує лише срібло. Тож я відправлю вас назад, ще й подаруночок дам із собою.

«Тільки через мій труп», — подумала Холлі.

Конг посміхнувся до неї.

— Ну що, здиратимемо обличчя? Ти справді мо­жеш це зробити?

— Звісно, можу, — сказала Холлі. — Ти певен, що хочеш побачити?

Конг кивнув, зціпивши зуби.

— Гаразд. Тоді дивись уважніше.

Холлі закрила обличчя руками і розвела їх, голова зникла. Лишилися кінцівки і тулуб.

— Я не тільки обличчя можу зняти, — пролунав голос Холлі. — Усе моє тіло може зникнути.

— Це правда, — прохрипів Конг. — Це все правда.

Тут у повітрі майнув маленький кулачок і відпра­вив його в нокдаун. Біллі Конг лежав на цементній підлозі, і йому здавалося, що він знову Джона Лі, а перед ним стоїть брат і каже: «Я ж тобі казав, брате. Я ж казав, що то були демони. Це вони вбили мене в Малібу. Що ти тепер робитимеш?»

І малий Джона відповів: «Я працюю над цим, Еріку».

*

Мінерва узяла в охоронця телефон.

— Мінерва Парадізо слухає.

— Мінерво, це Артеміс Фаул, — сказав голос без­доганною французькою. — Ми якось зустрічалися на Сицилії.

— Мені відомо, хто ти. Ми і в Барселоні майже зу­стрілися. І я знаю, що це саме ти. Запам’ятала твої лексичні патерни і модуляції голосу, коли ти читав лекцію про балканську політику два роки тому в ко­леджі Трініті.

— Дуже добре. Мені здається дивним, що я не зу­стрічав тебе раніше.

Мінерва посміхнулася.

— Я не така необережна, як ти, Артемісе. Надаю перевагу анонімності, хіба що зроблю щось дуже ви­датне, варте того, щоб мене запам’ятали.

— Наприклад, відкриєш існування демонів? — сказав Артеміс. — Це і буде щось видатне?

Мінерва стиснула телефон.

— Так, містере Фауле. Це буде видатною подією. Є видатною подією. Тож тримайте свої ірландські лапи подалі від мого дослідження. Мені б дуже не хотілося, аби якийсь підліток в останню мить украв мою роботу. У тебе є власний демон, але тобі цього мало, хочеш і мого вкрасти. Щойно я побачила тебе в Барселоні, відразу зрозуміла, що ти полюватимеш на об’єкт мого дослідження. Знала, що ти спробуєш викурити нас з будинку, щоб ми перенесли його в машину. Логічно було так зробити, тож я підвела в машину газ. Ти скривдив мого братика. Як ти міг?

— Власне, я зробив тобі послугу, — легковажно відповів Артеміс. — Малий Бобо не подарунок.

— Саме тому ти мені й телефонуєш? Щоб обра­зити мою родину?

— Ні. Мені дуже шкода, то було по-дитячому. А телефоную тобі, бо хочу, аби ти побачила, що від­бувається. На кону більше, ніж Нобелівська премія, не хочу принижувати її значення.

Мінерва розуміюче посміхнулася.

— Артемісе Фаул, щоб ти там не говорив, але теле­фонуєш ти мені, бо твій план провалився. Твій демон у мене, і ти хочеш його повернути. Але якщо тобі ста­не легше, можеш продовжувати свою промову.

На пагорбі біля шато Парадізо Артеміс спохмур­нів. Ця дівчинка дуже нагадувала йому його самого вісімнадцять місяців тому, коли на першому місці були досягнення і визнання, а родина і друзі ішли після них. Чесність у такому випадку була найкра­щою.

— Міс Парадізо, — сказав він. — Мінерво. Послу­хай мене кілька секунд, і ти зрозумієш усю правду того, що я кажу.

— Чому це я маю тебе слухати? — гмикнула Мі­нерва. — Тому що нас поєднує телефон?

— Власне, можна сказати, що ми дійсно поєднані. Ми дуже схожі. Ми обоє будемо найрозумнішими, у якій би компанії не опинилися. Нас обох недооці­нюють. Обоє намагаємось досягти максимуму, яку б дисципліну не обрали. Нас обох переслідує презир­ство і самотність.

— Смішно, — фиркнула Мінерва, але протест був дуже слабким. — Я не самотня. Я маю свою роботу.

— Ти знаєш, про що я, Мінерво, — продовжив Артеміс. — І дозволь мені зауважити, байдуже, скіль­ки премій ти виграєш, скільки теорем ти доведеш, їх все одно не вистачить, щоб тебе любили.

— Ой, не витрачай на мене свої аматорські лекції з психології. Ти навіть і на три роки за мене не старший.

Артеміс образився.

— Навряд чи це аматорство. І щоб ти знала, вік дійсно впливає на розумові здібності. Я написав статтю на цю тему в «Психологію сьогодні» під псев­донімом доктор С. Тар Слабум.

Мінерва захихотіла.

— Зрозуміла. Старече слабоумство. Дуже дотепно. Артеміс і сам посміхнувся:

— Ти перша, хто це зрозумів.

— Я завжди розумію.

— Я теж.

— Тобі не здається, що це дуже втомлює?

— Неймовірно. Тобто, що не так з людьми? Усі кажуть, що я не маю почуття гумору, а коли я пропо­ную якийсь дуже вдалий жарт на тему психологічно­го стану, він лишається непоміченим. Люди мають корчитися від кольок.

— Саме так, — погодилася Мінерва. — Зі мною це увесь час трапляється.

— Знаю. Мені сподобався жарт у потягу про Мюррея Гел-Манна, що вкрав кварк. Дуже дотепний аналог.

Приємну розмову перервала крижана тиша.

— Як ти це почув? Як довго ти за мною шпигуєш?

Артеміс подумки ахнув. Він не хотів відкривати свої карти. Як правило, він не розмовляє про дріб­ниці, коли на кону життя. Але Мінерва йому подо­балася. Вона так на нього схожа.

— У коридорі стояла камера безпеки. Я дістав за­пис, збільшив і прочитав по твоїх губах.

— Гм-м, — не повірила Мінерва. — Не пригадую камери.

— Вона була. Червона пластикова кнопка. Об’єк­тив «риб’яче око». Вибач, що втрутився в твоє осо­бисте життя, але то були надзвичайні обставини.

Мінерва помовчала.

— Артемісе, нам можна багато про що говорити. Я так не розмовляла з хлопцем, відколи... власне, ніколи. Але я маю закінчити цей проект. Можеш зателефонувати мені через шість тижнів?

— Через шість тижнів буде вже запізно. Світ буде зовсім іншим. Може, зміниться на гірше.

— Артемісе, припини. Ти щойно почав мені подо­батися, а тепер ми повертаємося туди, звідки почали.

— Дай мені іще одну хвилину, — наполягав хло­пець. — Якщо я не зможу переконати тебе за хвилину, тоді я вимкнуся, а ти продовжиш своє дослідження.

— П’ятдесят дев’ять, — відповіла Мінерва. — П’ят­десят вісім...

Цікаво, чи всі дівчата такі емоційні? Холлі теж така. Щойно була тепла, а за мить — крижана.

— У тебе в полоні дві істоти. Обидві наділені сві­домістю. Жодна з них не є людиною. Якщо ти хоч одну представиш науковому товариству, на них по­чнуть полювати. На твоїй совісті буде знищення принаймні одного виду. Ти цього хочеш?

— Вони цього хочуть, — відрізала Мінерва. — Перший демон, якого ми врятували, погрожував нас убити і з’їсти. Він сказав, що демони повернуться і зітруть людство з лиця землі.

— Я знаю про Аббота, — сказав Артеміс, скорис­тавшись інформацією, яку отримав із камер спосте­реження за дівчиною, — Він динозавр. Демони ніко­ли не захоплять людство. Якщо вірити моїм часовим розрахункам, Аббота закинуло на десять тисяч років у його майбутнє і повернуло знову. Оголосити війну демонам — це все одно що оголосити війну мавпам. Власне, від мавп загрози більше. І кількість їхня біль­ша. До того ж, демони і матеріалізуватися повністю не можуть, якщо не вистрілити в них сріблом.

— Я переконана, що вони знайдуть засіб. Може, когось випадково занесе, як це сталося з Абботом, а він відкриє шлях для інших.

— Дуже неймовірно. Справді, Мінерво, які шан­си, що таке станеться?

— Отже, Артеміс Фаул хоче, щоб я забула про свій Нобелівський проект і випустила на волю демонів.

— Про проект ти маєш забути точно, — сказав Ар­теміс, поглянувши на годинника. — Але не думаю, що потрібно випускати полонених.

— Справді? І чому?

— Тому що мені здається, їх уже немає.

Мінерва обернулася туди, де сидів Номер Один. Місце було порожнє: полонений демон зник разом зі стільцем. Вона оглянула кімнату і переконалася, що крім неї там нікого не було.

— Де він, Артемісе? — заверещала вона в теле­фон. — Де моя премія?

— Забудь про це, — тихо сказав хлопець. — Воно того не варте. Учися в того, хто робив ті самі помил­ки. Я тобі скоро зателефоную.

Мінерва стиснула телефон, немов то була хлопце­ва шия.

— Ти мене надурив! — сказала вона, нарешті збаг­нувши правду. — Ти дозволив мені захопити твого демона!

Але Артеміс не відповів. Він неохоче розкрив руку і закінчив розмову. Як правило, коли він вигра­вав, на серці ставало тепло і радісно, але чомусь за­раз він почувався негідником. Яка іронія! Тепер, коли він майже перетворився на доброго хлопця, він почувався поганим.

Батлер поглянув на нього зі свого горбочка.

— Як розмова? — запитав він. — Ваша перша довга розмова з дівчиною того ж віку?

— Чудово, — саркастично відповів Артеміс. — Пла­нуємо весілля в червні.