Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 13: ПОЗА ЧАСОМ

ПОДОРОЖ між вимірами була більш неприємною, ніж запам’яталося Артемісові. Спостерігати за зміною пей­зажів не було часу, органи чуття навіть не встигали фіксувати зображення, звуки і зміни температури. Їх витягло зі звичного виміру і потягло по тунелях часу і простору, цілісною лишилась тіль­ки свідомість. Лише один раз на коротку мить вони матеріалізувалися.

Пейзаж був сірим, похмурим і рябим, а вдалечині Артеміс розгледів блакитну планету, приховану під ковдрою хмар.

«Я на Місяці»,— подумав хлопець, і вони знову зникли — їх покликав до себе Гібрас.

Відчуття від такої подорожі не можна було описа­ти словами, такі вони були незвичні.

«Чому я і досі живий? — думав Артеміс.— І як узагалі таке може відбуватися?»

Та ще дивнішим було те, що коли хлопець кон­центрувався, він відчував, як навколо нього крутять­ся думки інших. То були різноманітні емоції: від страху до захвату. Але трохи погравшись, Артеміс зміг розрізняти і конкретні думки.

Холлі гадала, чи не зіпсується зброя після такої подорожі. Типовий солдат. А Номер Один увесь час хвилювався, але не про подорож, а про когось, хто чекає на нього на Гібрасі. Про демона на ім’я Аббот.

Артеміс озирнувся і побачив Квана, що немов плавав в ефірі. Він був зайнятий складними розра­хунками і філософськими загадками.

«Тримаєш розум зайнятим, юна людино?»

Свідомість Артеміса зрозуміла, що ця думка адре­сована саме йому. Цілитель відчув незграбні експе­рименти хлопця.

Артеміс чудово відчував різницю між мозком ці­лителя і розумом інших. Вони дуже відрізнялися. Енергія була якоюсь чужою. Це почуття важко по­яснити, але вона чомусь була блакитною. Блакитна плазма, електрична і жива. Артеміс упустив це не­звичайне відчуття до свого розуму, і його немов струмом ударило.

«Магія,— зрозумів він.— Розум — це магія». Про це варто було дізнатися. Артеміс повернувся до свого розумового простору, але прихопив із собою зразок блакитної плазми. Ніколи не знаєш, коли знадобиться трохи магії.

Вони матеріалізувалися на Гібрасі, всередині кра­тера. Їхня поява супроводжувалася спалахом і пере­міщенням енергії. Вони лежали на чорних від сажі схилах, спітнілі, оповиті парою. Земля під ними була теплою на дотик, а в ніздрі бив кислотний запах сір­ки. Ейфорія від матеріалізації швидко минула.

Артеміс спробував подихати — з рота вирвалися невеличкі вихри пилу. Від вулканічних газів сльозилися очі, а пластівці попелу густо вкрили шкіру там, де вона виступала з-під одягу.

— Це пекло,— прокоментував він.

— Пекло, або Гібрас,— сказав Номер Один, під­німаючись навколішки.— Якось я забруднив туніку попелом. Відіпрати неможливо.

Холлі теж звелася на ноги і вже перевіряла зброю.

— Із «Нейтрино» все гаразд. Але я нічого не мо­жу вдіяти зі зв’язком. Ми самі. І, схоже, я загубила бомбу.

Артеміс опустився на коліна, під ним хруснула кірка попелу. Він поглянув на годинник і побачив відображення свого обличчя. Волосся було сірим від попелу, і на мить йому здалося, що він дивиться на батька.

У голові майнула думка: «Я схожий на батька, яко­го можу більше не побачити. Мама. Батлер. У мене лишився тільки один друг».

— Холлі,— сказав він.— Дай-но на тебе подиви­тися.

Холлі навіть не підвела очей від наручного ком­п’ютера.

— Зараз не час, Артемісе.

Хлопець підійшов до неї, обережно ступаючи на кірку попелу.

— Холлі, дай-но на тебе подивитися, — повторив він, обхопивши подругу за плечі.

Щось в Артемісовому голосі змусило Холлі зупи­нитися і глянути на хлопця. Таким тоном Артеміс Фаул не дуже часто розмовляє. Це можна було вва­жати ніжністю.

— Я маю переконатися, що ти — це досі ти. Між вимірами все так переплутується. Під час останньої подорожі мені переставило пальці, — він показав руку. — Дивно, знаю. Але з тобою, схоже, все гаразд. Усе на своїх місцях.

Краєм ока він помітив, як вище на схилі щось ви­блиснуло. Виявилося, то металева валізка, наполо­вину вкрита попелом.

— Бомба, — зітхнув хлопець. — А я вважав, що ми загубили її під час подорожі. Коли ми приземлилися, був якийсь спалах.

Кван поквапився до бомби.

— Ні. То було переміщення енергії. Переважно моєї. Магія — немов інша сутність. Тече, куди схоче. Частину своїх магічних сил я загубив у часі, звідси і спалах. Але я радий повідомити, що решта енергії готова до використання.

Артеміса вразило, наскільки ця доісторична мова схожа на мову, якою користуються в НАСА.

«Недивно, що ми не можемо тягатися з ельфа­ми, — подумав він. — Вони розв’язували міжвимірні рівняння, коли ми ще камінцями бавилися».

Артеміс допоміг цілителю викопати бомбу з-під попелу. Під час стрибка в часі таймер збився, і тепер показував п’ять тисяч годин. Нарешті, пощастило.

За допомогою Батлерових інструментів хлопець оглянув вибуховий механізм. Може, і знешкодить, якщо матиме в запасі кілька місяців, кілька комп’ю­терів і лазерів. Без цього шанси дорівнювали шансам вивірки зробити паперовий літачок.

— Бомба в робочому стані, — сказав він Квану. — Тільки таймер збився.

Цілитель погладив бороду.

— У цьому є сенс. Цей інструмент відносно про­стий, порівняно зі складністю наших тіл. Тунелю між вимірами було не складно зібрати його до купи. А от таймер — інша справа. На нього вплинули всі ті відгалуження часу, які ми минали. Вона може вибух­нути щосекунди або не вибухне ніколи.

«Не будемо казати про ніколи, — подумав Арте­міс. — Може, я і не знешкоджу цю штуку, але підірва­ти тоді, коли потрібно, в мене точно вийде».

Холлі зазирнула у смертельний пристрій.

— Чи не можемо ми кудись її викинути?

Кван похитав головою.

— Неживі предмети не можуть самі подорожува­ти в тунелі часу. А от нас може затягнути назад будь-якої миті. Потрібно негайно заякоритися сріблом.

Холлі покосилася на Артеміса.

— А якщо комусь хочеться, аби його затягло назад?

— Тобі? — посміхнувся Кван. — Потрібні певні умови. Якщо просто дозволити себе підхопити, неві­домо, де ти опинишся. Чи коли. Тебе затягуватиме твій власний простір і час, але тепер, коли закляття слабшає, ти можеш матеріалізуватися у скелі за милю під Землею або на Місяці.

Так, неприємна ситуація. Одна справа, коли ти хутенько оглянув поверхню Місяця як турист, і зо­всім інша, коли ти приречений сидіти там довічно. Втім, після першої хвилини ти більше нічого про це не знатимеш.

— Отже, ми застрягли тут? — сказала Холлі. — Нуж-бо, Артемісе. Ти маєш план. Ти завжди маєш план.

Усі зібралися навколо хлопця. Було в ньому щось таке, що змушувало інших слухатися його. Може, він і сам уважав себе лідером? До того ж, він був найви­щим серед них.

Хлопець посміхнувся.

«Саме так Батлер увесь час і почувається».

— Усі ми маємо підставу для того, щоб хотіти по­вернутися, — почав він. — Ми з Холлі лишили тих, кого любимо. І нам знову хотілося б побачити друзів

і родину. Номер Один і Кван, вам потрібно зв’язатися з Народом, що перебуває в іншому вимірі. Закляття розвіюється, і дуже скоро скрізь на острові буде не­безпечно. Якщо мої підрахунки правильні, а я пере­конаний, що вони правильні, тоді навіть срібло не зможе вас тут утримати. Отже, можна переміщувати­ся, коли це продиктує закляття, або ж ми самі може­мо вирішити, коли виконати міжвимірний стрибок.

Кван трохи поміркував.

— Неможливо. Щоб перемістити цей острів, нам знадобилося семеро цілителів і вулкан. Щоб повер­нутися назад, мені знадобиться семеро магічних іс­тот. Бажано цілителів. І звісно, активний вулкан, якого у нас немає.

— Чи обов’язково це має бути вулкан? Хіба не пі­дійде будь-яке джерело енергії?

— Теоретично — так, — погодився Кван. — Ка­жеш, ми можемо скористатися бомбою?

— Можливо.

— Припустімо. Та все одно потрібно семеро ма­гічних істот.

— Але ж закляття уже існує, — заперечив Арте­міс. — Інфраструктуру ми маємо. Може, вистачить і меншої кількості?

Кван погрозив хлопцю пальцем.

— А ти розумний, Хлопче Бруду! Так, можливо, і вистачить. Але точно сказати не можна, доки ми не візьмемося до діла.

— Скільки?

— П’ятеро. Щонайменше п’ятеро.

Холлі аж зубами заскреготіла.

— Маємо лише трьох. І Номер Один іще новачок. Отже, потрібно знайти на острові двох демонів з ма­гічними здібностями.

— Неможливо, — відрізав Кван. — Щойно демон проходить деформацію, він утрачає всі магічні за­датки, які, можливо, мав. Не деформуються тільки такі цілителі, як ми з Номером Один. От ми і збері­гаємо магію.

Артеміс обтрусив піджак від попелу.

— Наше головне завдання — вибратися з кратера і знайти срібло. Пропоную лишити бомбу тут. Тем­пература не така висока, щоб вона вибухнула, а якщо бомба і вибухне, вулкан вбере її силу. Якщо ми хоче­мо знайти інших магічних істот, то краще робити це за межами кратера. В мене від сірки голова болить.

Чекати на згоду він не став. Повернувся і поліз угору. Інші, повагавшись мить, пішли слідом, важко ступаючи по кірці з попелу. Це нагадало Артемісу, як колись вони з батьком збиралися на піщану дюну. Але зараз падіння буде менш приємним.

Шлях був важким. Під попелом ховалися ямки і шпарини, з яких виходило тепле повітря. Навколо цих вентиляційних отворів росли купки барвистих грибів, які світилися в тіні скель, немов примхливі ліхтарики.

Вони йшли мовчки. Номер Один бурмотів якісь слова, але інші зрозуміли, що це допомагає йому не впасти духом.

Час від часу хлопець піднімав голову. Небо було багряним, як на сході сонця, і нагадувало озеро крові.

«Оптимістична метафора, — подумав Артеміс. — Мабуть, це щось про мене говорить, якщо єдине, з чим я можу порівняти це небо, — це озеро крові».

Статура Номера Один найбільше підходила до видирання крутими схилами. Центр тяжіння у нього розташовувався низько, а в разі потреби можна було обіпертися на хвіст. Широкі ступні міцно тримали його на поверхні, а міцна луска, що вкривала тіло, при падінні захищала від іскор і синців.

А от Кван страждав. Старий цілитель останні де­сять тисяч років провів у вигляді статуї, тож його кістки ще не звикли рухатися. Магія трохи згладжу­вала процес, але навіть вона не могла вберегти від болю. Обличчя його зморщувалося щоразу, коли нога ступала на кірку з попелу.

Нарешті група дісталася верхівки. Якщо час і спли­вав, то скільки його минуло, сказати не можна було. Небо досі було того ж самого червоного відтінку, а всі годинники фактично зупинилися.

Останні кроки Холлі пробігла і підняла праву руку, стиснувши пальці в кулак.

— Це означає зупинку, — пояснив Артеміс ін­шим. — Мова військових. Люди користуються таки­ми самими знаками.

Холлі визирнула за край і повернулася до групи.

— Що може означати, коли в гори лізе ціла купа демонів?

Кван посміхнувся.

— Це означає, що наші брати-демони побачили спалах і поспішають нас привітати.

— А якщо всі вони озброєні арбалетами?

— Гм-м... — замислився Кван. — Це вже серйоз­ніше.

— Наскільки погано? — поцікавився Артеміс. — Ми мали справу з тролями.

— Схоже, не дуже погано, — дістала пістолета Хол­лі. — Вони не такі великі. Все буде гаразд. Справді.

Артеміс нахмурився. Холлі заспокоювала його лише тоді, коли ситуація була мало не безвихідна.

— Так погано?

Холлі присвиснула і похитала головою.

— Навіть не уявляєш.